«Важко уявити собі, – пише О. Шубін в статті «Нестор Іванович Махно», – як би склалася історія Росії, а може й світу, якби Нестор Махно все ж таки був страчений в 1910 р. Історичні розвилки іноді залежать від таких обставин. Нема талановитого вождя – нема і революційної армії. В тилу Денікіна не розвертається «махновська республіка», не руйнує комунікації, не відтягує на себе війська. Біла армія вривається в Москву. Розсипається більшовицький режим. Але чи краще інша влада – диктатура налаштованої на помсту аристократії? Вічна проблема європейської історії ХХ сторіччя – вибору між комунізмом і фашизмом. Без Махна могло не бути успішного форсування Сиваша в 1920 р. Але без того ж Махна воєнно-комуністична машина більшовиків працювала би більш злагоджено, і, хто знає, увірвалась би в Центральну Європу вже в 1919 році. А Нова економічна політика 1921-1929 рр., яка багато чому навчила світ? Пішли б на неї більшовики, якби не успіхи Махна і Антонова, якби не Кронштадтське повстання, яке частково також надихалося махновським досвідом? Та й значна частина антифашистських бійців під час громадянської війни в Іспанії повторювала ім’я Махна, готовлячись до атаки. Махно вже помер, а його образ надихав людей на спротив червоному і коричневому тоталітаризму, який розповзся по Європі» (151).
Такі слова зазвичай говорять, коли сльози підступають до горла, серце охоплює відчай і людина розуміє: все втрачено, все дарма. «Ах, не успокаивайте Вы меня». Так само прихильники «помаранчевих» сил, коментуючи антиукраїнську реакцію, що настала після президентських виборів 2010 р., розповідають, що завдяки «помаранчевому» президенту Ющенку в Україні з’явилася «свобода слова» («а зато он умеет играть на трубе»). І це, мовляв, є непересічним досягненням нашої країни, що буде закарбоване в віках. Одначе хто в умовах «анти-помаранчевої» влади стане забезпечувати і надалі ту свободу слова? Кому воно потрібно? Потрібно нікому. «І дощ змиває всі сліди…»
В статті «Богдан Хмельницький. Катарсис» Володимир Панченко обговорює віршований роман Ліни Костенко «Берестечко» і знаходить безліч паралелей з нашими днями, а також з часами громадянської війни. «Усе ж було за нас. Чому ж програли ми?», – пише Ліна Костенко, вкладаючи ці розпачливі слова у вуста старого гетьмана. Хмельницький прокручує у пам’яті всі події, що призвели до поразки козаків під Берестечком влітку 1651 р., яка мала такі трагічні наслідки для подальшої долі України, і раз по раз повертається до цього питання. «Дивовижно, – пише Панченко, – але ці його слова майже буквально збігаються із тим, що написав Євген Маланюк, згадуючи «ісход» 1920 року, яким закінчувалася історія УНР: «Як це сталося, що ми, адже ж озброєні духом великої ідеї, опинилися в таборах? Як це сталося, що ми, адже ж ідейно непереможні, тепер – переможені й безсилі?..» (34).
Здається, це вже каже не Євген і не Богдан. Це повторюють десятки й сотні лідерів українських визвольних змагань останніх кількох століть, і разом з ними – Петлюра і Махно. «У повторюваності поразок є якийсь національний фатум, – пише Панченко, – але якщо це так, то в чому його суть і яка природа того фатуму?.. В якийсь момент Богдан відчуває страшний холод відчуження й безнадії: «Я розминаюсь із своїм народом». Картина загальної розрухи і хаосу також не може не вразити його (це ж саме після Берестечка на Лівобережжі з’являться тисячі переселенців із Правобережної України!)… І ось на самосудному вогні Богдан Хмельницький приходить до гіркого висновку, що «зерно поразки» було заховане в ньому самому. По-перше, будучи козацьким вождем і «підданцем короля» в одній особі, він так і не звільнився від своєї роздвоєності, від сумнівів і вагань (реальному Хмельницькому ця внутрішня колізія також була добре знайома). Найбільше картає себе Богдан за Зборів (початок серпня 1649 року), коли король Ян Казимир із його військом уже, здавалося, був остаточно повержений. Залишалося мало – взяти «шапку Мономаха», себто – всю повноту державної влади. Згадуючи Зборів, Хмельницький не може простити собі нерішучості: «Я раптом сумнівам уліг.//В мене підданець короля презміг.//І звичка, звичка, спадок всіх неволь, –//болото… жаба… все ж таки король» (34).
Звичайно, це погляд Ліни Костенко. Але всі знають, як важко дався Хмельницькому та його старшині той вибір на користь Московського протекторату, що викликав «розкол церков» по-українськи – між Правим та Лівим берегами України. І з того самого моменту українська душа ніби розкололася навпіл. Раніше на Лівобережжі жили козаки і панував козацький вільний устрій. Тепер розпочалися зміни. Велику перевагу на Лівобережжі стала здобувати Московська держава, а згодом, остаточно підкоривши «свою» частину України, оголосила себе Росією (великої поваги в цьому сенсі заслуговують… древні римляни – за те, що, захопивши Грецію, вони, чимало запозичивши із грецької культури, не оголосили себе Грецією, а залишилися собою – Римом).
Поступившись своєю древньою назвою Московії, Україна втратила і право на державність та свободу, відразу втративши можливість впорядковуватися на власний розсуд: за неї все вирішувати почала Росія. Обидва типи українського суспільства – демократичний і анархічний – були безжально викинуті на звалище історії, як такі, що не підходять для Російської самодержавної конструкції. Першим кроком був знищений демократичний тип – всі права і свободи українських громадян були миттєво змінені на «права і свободи» (якщо можна так сказати) російських громадян, які вважалися власністю царя. Тепер доводилось і українцям підлаштовуватися під цей типаж. А другим кроком було знищення Запорозької Січі, анархічної частини українського суспільства.
Багато дослідників вважають Хмельницького сильним українським лідером, який створив незалежну Гетьманську державу і визволив її з-під польської залежності. Але наприкінці війни за незалежність «незалежна» Україна мала у своєму розпорядженні тільки Київське воєводство, а все українське селянство, якому пощастило уникнути долі татарського ясиру, як і раніше, мало відробляти польську панщину. Сучасники Хмельницького незлюбили – принаймні, простий народ. Бо він привів війну на українську землю, став винуватцем її повного розграбування, а під кінець – ще й віддав її під владу іншої держави. Тож любити особливо не було за що. А от чи був він сильним? Відповідь на це питання дають Зборовські події. «Усе ж таки король», – пише Ліна Костенко. Хмельницький не вважав себе достойним брати владу, – отже, не вважав і Україну гідною державності. Його свідомість розривала внутрішня роздвоєність – свободолюбне українство і васальські почуття до короля. У доленосний для країни час в його душі перемогла підлеглість. Це й вирішило все. Напевне, то був іспит України на готовність бути самостійною державою, який вона – невдалим рішенням Хмельницького – не склала. І з того самого моменту вона потрапила у пастку часу, такий собі «день бабака». Бо всі наступні українські лідери були уражені цим духом протиріччя і розривались між двома світами, а в результаті перемагав завжди чужий проект. І навіть ті, хто мали усвідомлені й чіткі національні орієнтири, не мали у своєму розпорядженні достатньо сил, аби добитися поставлених задач.
Колись хтось із мудрих сказав, що в історії України було лише два гетьмани, – Б. Хмельницький та І. Мазепа, але перший зумів організувати, та не зумів вказати ціль, а другий зумів вказати ціль, та не зумів організувати. Як воно не дивно, те саме можна сказати про Петлюру та Махна. Перший зумів вказати ціль, а другий зумів організувати. Якби ж вони один одного почули!
Махно і Петлюра символізують собою два типи української ментальності, дві форми історичної традиції, що склалася на землях України. Цим двом яскравим лідерам двох берегів Дніпра так і не вдалося з’ясувати, що вони обидва в рівній мірі необхідні власному народові. Серед українців завжди були ті, хто прагнув жити у простій конституційній державі (каста землеробів), і ті, хто бажав собі більш вільного життя, нехай і за умови небезпеки: свобода дорого коштує (каста воїнів). Це потрібно було вчасно зрозуміти, а не намагатися один одного переграти і стерти із лиця землі, як непотрібний вид. Дослідник С. Бордульов притримується думки, що державний та проанархічний українські рухи, паралельно розвиваючись, завжди перебували у становищі відкритої або прихованої конфронтації, вбачаючи один у одному ідейних конкурентів в оволодінні масами. Однак ця конфронтація, на мою думку, ніколи не була значною, – скоріш, вона нагадувала невеличке непорозуміння у сім’ї. Січовики до себе силою нікого не тягли, і навіть не вели рекламної кампанії. Державники – також. Але в часи кровопролитної громадянської війни на землях України, на жаль, ця невелика конфронтація раптово випросталась в неприховану ворожість (можливо, спрацював «російський фактор», і перш за все – комуністична агітація). І хоч було не так багато жертв, у розрахунку на масштаби громадянської війни («Где-где? В Днепре!»), однак морально те протистояння виснажувало обидві сторони, а в результаті виграли не українці.
«Те, що УНР не змогла знайти спільної мови з РПАУ(м), обернулося трагедією загальнонаціонального масштабу, – розмірковує Володимир Чоп. – Роз’єднані українські сили в майбутньому були зламані переважаючою військовою силою більшовиків. Провина лежить на обох національних таборах. І на Махнові, який виступав проти державності взагалі, і на діячах УНР, з їх ставленням до повстанства, як до національно незрілого, споживацького руху. Зневаження української держави негайними селянськими вимогами, нерішучість дій викликали, врешті решт, недовіру українського села до національної держави, зумовивши її невідворотну загибель» (143).
Розмірковуючи схематично, маємо наступну картину. Правобережжю ставимо у відповідність Петлюру. Це чітке розуміння цілі. Лівобережжю – Махна. Організація і люди. А також внутрішня роздвоєність. Щодо Мазепи та Хмельницького, то в даному випадку ситуація, на перший погляд, виглядає іншою. Адже Мазепа керував Лівобережною Україною, але по духу був «правобережником». Хмельницький тривалий час був законослухняним мешканцем Правобережжя, але по духу виявився «лівобережником». Поясню цю думку. Хмельницький мав роздвоєну свідомість («лівобережного» типу) і в вирішальний момент не наважився узяти на себе державницьку відповідальність. Свій революційний переворот у Речі Посполитій він здійснив, опираючись на лівобережне запорізьке козацтво, яке обрало його гетьманом. До того ж, цей «народний» гетьман мав велику та могутню армію.
На відміну від Хмельницького, Мазепа такої внутрішньою «роздвоєністю» не краявся. Він починав з Правобережжя, був наближеною особою до короля і опинився в царському оточенні не зі своєї волі. Російському царю почав служити не з ідейних міркувань, а з міркувань елементарно вижити. У порівнянні із Хмельницьким був доволі цільною натурою. Мазепа твердо знав, чого він хоче, але не мав достатньої підтримки, оскільки, за незмінним фатумом усіх «правобережників», не вмів збирати маси. Просте козацтво йому не довіряло, тому у вирішальну мить Мазепу мало хто підтримав, дехто зрадив, і він зазнав поразки, разом з українською державницькою перспективою.
Сьогодні в Україні спостерігається той самий ідейно-географічний дуалізм. Лівобережжя густіше заселене, ніж Правобережжя, завдяки більшій кількості промислових підприємств. На Правобережжі є більше «приватних власників», отже, переважає самостійницька позиція, тоді як на Лівобережжі більше найманих працівників і позиція людей є більш залежною від влади. Правобережжя чітко розуміє ціль, але слабке в організації людей. А Лівобережжя відрізняється чудовим вмінням гуртувати маси (праця на загальних підприємствах дисциплінує), але погано бачить цілі.
Із плином часу деякі акценти помінялися, у порівнянні з початковими умовами. Якщо правобережна психологія лишилася незмінною, то на сьогоднішньому Лівобережжі запанували погляди, антагоністичні поглядам козацької вольниці. Хоча, вочевидь, це тільки здається. На початок минулого сторіччя теж вимальовувалася така картина, однак якимось дивом традиційний український дух там все ж таки прокинувся. І то був справжній сплеск життєвих сил напівзабутого козацтва, придушений «слепой красноармейской массой, руководимой большевиками» (хто б ще міг так точно і промовисто висловлюватися, як Махно?). І якщо 250 років царизму так і не змогли здолати вільнолюбну українську сутність, то напевно, і сто років комуно-олігархізму її навряд чи поховали остаточно. Тому не виключено, що козацький дух ще здатен знов піднятися на теренах Лівобережжя, і тоді – «тремти, комуно!»
Так склалося, що «лівобережні» українські задуми постійно брали гору, і завдяки зусиллям вільнолюбних «лівобережників» (зокрема, Хмельницького і Махна), як це не дивно виглядає, Україна опинялася під владою ще більш жорстокою і варварською, ніж це було раніше. Бажаєш свободи – отримуй деспотію. Виходить саме так. Чи це не значить, що коріння негараздів України – в її анархічній половині, тій самій, що обрала свободу? Ставлячи у якості мети свободу, Україна завжди загрузала в ще більшу деспотію: Хмельницький розміняв європейську Річ Посполиту на недоазійську Московську державу, а Махно розміняв Російську імперію на надімперію СРСР.
Не дивно, що Росія так кохає «свободолюбну» частину України і так ненавидить «державницьку». Росіяни ненавидять «правобережників» Мазепу і Петлюру і обожнюють «лівобережників» Хмельницького і Махна, вважаючи їх своїми. Настільки своїми, що вони фігурували в числі номінантів на звання «Ім’я Росія». З історії відомо, що Хмельницький був чи не найбільшою грозою для євреїв за всю історію України. Як висловився у часи Хмельниччини в розмові з патріархом Антіохійським Макарієм III іудей Янкель, котрий дивом втік із України і врятувався у Молдові, «Хміль більше заподіяв іудеям лиха, більше учинив серед них убивств, ніж в давнину Веспасіан (римський імператор, – М.Р.)» (50: стор. 115). Не дивлячись на це, Москва йому цю ваду пробачає – чим би дитя не бавилося, аби із хати не йшло. Щось явно не так з українською свободою, коли із неї вичакловується така велика радість для Російської імперії…
Історик В. Чоп звернув увагу на трагічність постаті Махна. Але його слова вражають і шокують: «Трагедія Махна не в тому, що він хотів виграти свою партію в громадянській війні, а в тому, що він ледве не досяг успіху» (143). Що мав дослідник на увазі – зізнаюсь, не знаю. Бо відповідь на це питання, хоча й, напевно, витікала з тексту його книги, проте не досягла мого розуму (не налаштованого, очевидно, на потрібну хвилю). Але ж, напевно, він сказав це не для «красного слівця», хоча воно і дійсно виглядає «красним». Якщо пан Чоп намірився вказати на трагедію можливості досягнення поставленої Нестором мети, то я не можу з цим погодитися (хоча б тому, що гірше, ніж при комуністах, не було б). Проте надіюсь, що дослідник розумів тут інше. Наприклад, що трагедія Махна – у близькості, але, при цьому, нездійсненності його мети. Це щось на кшталт Едіпово-Танталових мук («лишалося зовсім трошки»). Людина вже, напевно, відчувала у повітрі запах перемоги, бачила лаврові вінки, святково прибрані столи, щасливі та усміхнені обличчя, і навіть чула урочисту музику – напевно, в цьому разі падати з Небес додолу є найбільш нестерпним.
Можливо, є ще більш глибокий варіант тлумачення. «Ця людина володіла багатьма талантами, – пояснює Чоп. – Результати її діяльності, отримай вона належну освіту і більшу кількість часу, важко собі уявити. Махно ні дня не служив в армії, але зміг створити одну з найбільш боєздатних армій громадянської війни. Прочитавши всього декілька анархічних книг, він зміг створити життєздатний різновид анархізму, оперши його на традиції народного життя. Політики звикли дивитися на селянство, як на покірний полігон для своїх заходів, а він організував його, і їхні армії відступали геть, рахуючись з його несподіваною силою. Ось більш або менш стійкі риси, з поправкою на умови життя і побуту того часу. Незвичайна здатність до прояву подібних якостей робила його одночасно і жаданим, і нестерпним для оточуючих, багато в чому обумовивши його передчасний і майже трагічний кінець, на самоті і в смутку, далеко від рідних місць» (143).
Авжеж, на самоті. Як висловлювався сам Махно, «можно ли было с этими остолопами ехать в Екатеринослав?» А інших не було. Він був самотнім (не хочеться сказати: маніяком, хоч це цілком махновський вислів). Його належним чином не підтримала його спільнота. Сприймаючи Махна, як «одночасно і жаданого, й нестерпного», вона не стала докладати тих зусиль, що б мали забезпечити впровадження «жаданого», надавши перевагу захисту від «нестерпного», бо це здавалося набагато легшим. Трагедія Махна – у тому, що кінцевий успіх його справи залежав від оточуючих, а вони обрали інший розвиток подій. Він «розминувся зі своїм народом». Так само і його народ розминувся з ним. Можливо, Чоп вважає, що якби усе залежало лише від Нестора Махна, то він би переміг, бо мав для того всі можливості: був сильним, а його народ, на жаль, – слабким. Але…
«Я розминаюся із своїм народом», – сказав у Ліни Костенко Хмельницький. Саме так. Внутрішнє роздвоєння харизматичного українського гетьмана призвело до втрати зв’язку з українською нацією. Поставивши на православ’я, він втратив націю. Перемогла «інтернаціональна» частина душі, що прирекла його країну на страждання у московській неволі. Те саме сталося з Махном. Він теж розминувся зі своїм народом. Теж не вважав його достойним бути самостійним («обособленным»), отримати свою державу, бо відірвався від орбіти нації і вийшов у пустий космічний простір безсутнісної «інтернаціональності». І якщо джерелом внутрішніх сумнівів Хмельницького була повага до короля і його славетної держави, то для Махна ним стало прагнення єднання із трудящим класом іншого народу, який частково втратив свою сутність і боявся української свободи, як пекельного вогню. Якщо Хмельницький був до фанатизму вірним православ’ю (що в кінцевому рахунку і занапастило Україну), то Махно те православ’я – взагалі єдине, що єднало українців з росіянами – зневажав, як будь-яку релігію. Втім, у православ’ї кожен з них вбачав геть різні змісти: Хмельницький ототожнював його із сутністю своєї нації, а Махно у православ’ї бачив те, що штучно вклав у нього «Третій Рим».
Насправді, звісно, ніхто ні з ким не розминався. Так само як Махно, що, за словами Короленка, був «середнім виводом українського народу», так цим «середнім виводом» являвся і Хмельницький. Який народ, такі й його керманичі. Махно міг бути надзвичайно сильним, але ця сила не убезпечила його від помилок. Він розминувся із самим собою – ось в чому головна трагедія як Нестора Махна, так і його народу. Ми здавна маємо проблему самоідентифікації, що загострилася в роки двох революцій та громадянської війни. Але й тепер, за 20 років після проголошення омріяної незалежності, проблема ця не вирішена до кінця.
Релігією Нестора Івановича була свобода. Російською ж релігією ми можемо назвати що завгодно, тільки не свободу. Сповідування анархізму їй глибоко чуже. Свобода примушує до персональної відповідальності, – це саме те, від чого із таким тремтінням відгороджується російська «інтернаціональність», на фоні хворобливого бажання бути не людиною, а надлюдиною; не державою, а наддержавою. Від вільної людини багато що залежить, а від невільної – нічого. Умови несвободи надають такі-сякі гарантії необтяжливого животіння, без злетів і падінь, без творчих звершень і поразок. «Свобода породжує страждання, – наголошував Бердяєв, – а відмова від свободи применшує страждання. Свобода не легка, як думають її вороги, які обмовляють її, свобода важка, вона є тяжкою ношею. І люди легко відмовляються від неї, щоб полегшити себе… Величезна маса людей зовсім не любить свободи і не шукає її. Революції мас не люблять свободи…» (67: стор. 56, 57).
Свобода – це право на вибір. Як наслідок, Лівобережжя, яке поставило на щит свободу, завжди стоїть перед тяжким відповідальним вибором. «Лівобережна» анархістська логіка постійно коливається між Богом і чортом, між світлом і темрявою, між добром і злом, між сутністю й безсутністю, між «національним» та «інтернаціональним». Про небезпеку хибного вибору писав і Бердяєв. Помилковий крок може стати причиною тяжкого закріпачення, коли людина перетворюється на жертву фатуму. Махно зробив невірний вибір і втратив свободу. Точніше, втратила свободу Україна. Чомусь її лівобережні керманичі останнім часом завжди роблять помилковий вибір, – у сторону відречення, безпам’ятства, безсутності...
В свободі приховується небезпека. Адже на відміну від авестійського бога-творця Ахура-Мазди, який створив упорядкований світ, бог свободи Зерван вміщає у собі принципіальну несумісність можливого і неможливого, світла і темряви, життя і небуття. Потрапляючи у світ Ахура-Мазди, людина відчуває свою захищеність, а відтак стає вразливою і неуважною, натомість у світі Зервану вона завжди насторожі, – тут їй доводиться приймати рішення, без будь-якої впевненості в позитивному результаті. Згідно з авестійським міфом, бог Зерван породив із себе світло й темряву. Світло – як радість буття, а темряву – як результат своїх сумнівів і вагань. Ця суперечлива спадщина стає надбанням тих, хто обирає свободу. Останнім часом вчені експериментують з так званим андронним колайдером, намагаючись повторити процес утворення світу і перевірити на практиці свою теорію. По суті справи, вони вторгаються у сферу Зервану. Звичайно, з огляду на еру Водолія, що почалася нещодавно, цього було можна чекати. Людина намагається пізнати світ, і нічого тут поганого немає. Тільки якось неспокійно, бо відомо, як це небезпечно…
Основна задача Водолія – навчитися відділяти живу воду від мертвої. У випадку України – очистити свою національну свідомість і відкрити свою справжню (не колоніальну) сутність, свою духовну ціль у цьому світі. В пересічному уявленні Водолій символізує собою хаос. І справді, хто би міг сказати, що з Великого Вибуху раптом витвориться ладний, впорядкований світ? Учені вже давно прийшли до висновку, що хаос – це зовсім, прямо скажемо, не хаос, а чітка система більш високого порядку. І те, що на перший погляд видається безладдям, може бути проявом більш високоорганізованого ладу. У хаосі (звичайно, не будь-якому, а лише такому, що спостерігається в живій природі) проглядається гармонія (Венера народилася із крові Урану), яку сьогоднішня людина ще не здатна повністю осмислити.
Водолій – це знак надлюдського мислення, і його управитель Уран є планетою незбагненного космічного інтелекту, недосяжного для середнього людського розуму. Якщо сигнифікатор Близнюків Меркурій відповідає за просту, елементарну логіку лівопівкульного мозку, то водолійський сигнифікатор Уран пов’язаний із інтуїцією та хаотичним мисленням правої півкулі, яке лише на перший погляд виглядає безсистемним та безглуздим. Насправді це – система більш високої організації. Як писав Б. Вільямс, «хаос являє собою більш високу форму порядку, де випадковість і безсистемні імпульси стають організуючим принципом скоріше, ніж більш традиційні причинно-наслідкові відносини в теоріях Ньютона і Евкліда» (139: стор. 29).
У нашому житті присутні як упорядковані, так і хаотичні явища. Причому хаотичні явища пов’язані з розвитком, розвоєм та самоорганізацією. «В житті ми спостерігаємо світ, цілковито відмінний від світу Аристотеля. В ньому немає дискретних категорій, немає фактично триваючої стабільності, – пишуть автори роботи «Гармонія Хаосу, або Фрактальна реальність» В.Ю. Тихоплав і Т.С. Тихоплав. – У цьому світі все безперервно міняється, і ідеальні форми евклідової геометрії являються аберацією, а не нормою. Явища, які вчені на протязі століть ігнорували як «випадкові», фактично виявилися наріжним каменем реальності. Теорія Хаосу є революційною теорією, заснованою на «можливості» Канта і безупинному змінюванні Геракліта… Раніше вважалося, що, знаючи всі початкові умови, можна робити точні прогнози. Вважалося, що Всесвітом управляють незмінні закони. Так, Всесвітом дійсно управляють закони, але не ті, які раніше були відкриті вченими. Вони не висічені на камені, вони є всезагальними і такими, що розвиваються. І вони є значно більш довільними, ніж ми припускали… Як вважає фізик Пол Девіс: «Немає детального плану, а тільки набір законів, які володіють вбудованою можливістю приводити в дію цікаві механізми. Всесвіт вільний створювати себе, по мірі свого розвитку» (139: стор. 24, 30, 31).
Хаос, як найбільш впорядкований світ, продукує світи меншого порядку – так само в міфології бог свободи Зерван породив Творця Ахура-Мазду, який створив той гармонійний світ, в якому ми існуємо. Він просякнутий міріадами ниток Зервану, які забезпечують його життя. Стабільність і хаос аналогічні симетрії та асиметрії, логіці та інтуїції, мертвій і живій воді, а також смерті і життю. Для забезпечення життя необхідний хаос та асиметрія. Як для роботи електроприладів потрібен електричний струм, так і для життя у Всесвіті необхідний той «потусторонній» струм, який пронизує і живить звичну нам реальність. Це – так званий четвертий вимір простору, відомий нам як час. Тому не дивно, що древні авестійці пов’язували Зерван із часом. Час – найбільш тонка і недостатньо зрозуміла нам реальність, пов’язана із самоорганізацією, а часова динаміка дає можливість створювати космос. Все, що діє, діє завдяки наявності вищого просторового виміру, який реалізується у формі часу. Тож свобода, час і хаос є односистемними поняттями, що забезпечують життя у всіх світах.
«Ми – продукт хаосу, – пишуть автори. – …Хаос створив нас, і хаос буде впливати і визначати наше існування в майбутньому. Ми самі, наше тіло, індивідуальність, і таке інше розвивалося в результаті хитрих взаємодій між стабільністю і хаосом, порядком і безладом… Навіть сам процес мислення – результат взаємодії стабільності і хаосу, лінійної активності і нелінійної… Гармонія Хаосу і Космосу вибудовує наше уявлення про красу. Так, А.В. Волошин в своїй роботі наводить цікавий аналіз історії європейського мистецтва: «Народжений з глибин древньогрецької архаїки стриманий і благородний порядок мистецтва класичної Греції зміняється химерним безладом епохи еллінізму. Взятий за зразок республіканським Римом порядок класичного древнєгрецького канону знову розпадається в нестримному хаосі епохи Римської імперії. Потім простота геометричного порядку романських храмів тоне в кам’яному мереживі готики, здорова гармонія мистецтва епохи Відродження зміняється хворобливими звивами постренесансного бароко і рококо, ритмічний стрій класицизму руйнується вихором романтизму. І вже на нашому віку природний космос критичного реалізму зміняється штучним хаосом імпресіонізму і модернізму… За зовнішньою строкатістю зміни різноманітних стилів в європейській історії мистецтв легко угадується строга закономірність взаємних переходів гармонічних і дисгармонічних стилів, «лівопівкульних» і «правопівкульних» тенденцій, аполонічного і діонісичного начал або в загальному вигляді Космосу і Хаосу» (139: стор. 29, 71-72).
Аполонічний та діонісичний культурні форми астрологи пов’язують зі знаками Лева та Водолія, відповідно. Вони, як правило, працюють в парі: не може бути свободи без творчості, а творчості – без свободи. І з огляду на цю тенденцію, я висловлю таке припущення: якщо перенести закономірність «Аполлона-Діоніса» на державно-соціальний устрій, то найкращим для суспільства є подвійний лад – аристократія (Лев, Аполлон) та анархія (Водолій, Діоніс). Власне, так було колись у Київській Русі і, трохи згодом, в Україні. Країна із подвійним типом управління завжди буде розвиватися, як жива довершена система. Власне, щось подібне вже існує на заході (інститут парламентаризму та інститут президентства – звичайно, там, де їх взаємодія не є лише номінальною). Анархічний лад в великій кількості протипоказаний, – принаймні, на сьогоднішньому етапі розвитку людини. Він міг би бути невеличким острівцем, аби підживлювати весь сусідній простір новими ідеями та несподіваними знахідками.
Людина має двох богів. Точніше, вона має бога двох типів. В авестійському еквіваленті – Ахура-Мазду і Зервана, тобто Космос і Хаос. Космос живить пасивну природу людини, яка підпорядковується вищим силам Всесвіту, а хаос – активно-творчу її природу, в якій вона, за висловом Бердяєва, продовжує роботу Творця. Свобода Зервану робить людську істоту незалежною від Бога-Творця і в деякій мірі рівною йому. Людина може стати як гідним помічником Ахура-Мазди, багато в чому со-творцем Всевишнього, так і ворогом, руйнівником всього живого. Бо завдяки Зервану вона є вільною і ніхто – ні Бог, ні диявол – над нею не владний.
Символом знаку Водолія є Янгол, який ллє із двох посудин два струмені води – живу і мертву. Духовною задачею Водолія є відділення добра від зла, бо саме в ньому перемішуються і зливаються ці два потоки. Тому анархія, сама по собі, не може бути позитивним рішенням питання про найкращий соціальний устрій. Вона лише підвищує відповідальність і створює умови для пізнання всіх плюсів і мінусів суспільства і людини. В анархічному суспільстві людина розкривається і демонструє те, що довгий час було приховано в її душі (а там може виявитися будь-що). Тому встановлення анархії – це лише перший крок, найголовніше починається за ним. А саме – досконале пізнання добра і зла, що допомагає здійснювати вірний вибір. І, звісно, самостійний творчий рух.
Бердяєв розділяв два типи свободи (я назвала їх язичницьким і християнським): свобода «від» і свобода «для», свобода безпредметна, що веде в нікуди, і свобода «у Христі», яка спасає людство. Тема анархічної свободи співзвучна з моєю власною концепцією сенсу біблійського гріхопадіння, що викладена в книзі «По сторінкам Біблії…» Що є гріхом: наявність в райському Едемі «замінованого» Дерева пізнання, якого заборонено торкатися, аби не стався вибух (язичницький етап), чи пізнання добра і зла з метою повного очищення Едему, щоб можна було скрізь ходити, все усвідомлювати і нічого не боятися (християнський етап)?
Якщо держава пов’язана з гріхом, то, в першу чергу, вона є застереженням від нього, таким собі табу, накладеним на Дерево пізнання добра і зла. Держава контролює громадян і багатьох із них (не всіх) утримує від небезпечних вчинків. А анархізм – це яблуко пізнання людиною самої себе, своєрідна революція в Едемі, аналогічна першому приходові Христа. Звільняючи суб’єкта від державного контролю, анархізм неначе відкриває замінований «ящик Пандори», з якого гейзером у різні боки починає бити і добро, і зло. Якщо при цьому світ залишиться язичницьким, то зло переможе, бо язичництво символізує недовершеність пізнання. Язичницька людина не володіє мудрістю Творця, не володіє ситуацією і не може ефективно опиратися злу. В той самий час, пізнання є процесом просвітління, і не випадково в українській мові пізнавальне слово «освіта» має корінь «світ» (в російській мові, відповідно, у петровські часи з’явилося слово «просвещение»).
Добро в людській душі переможе в тому разі, якщо суспільство дійсно стане християнським – не в деклараціях та формулах, як зараз, а насправді. Христа нерідко називають Логосом і Словом. А Логос і Слово – це розум і знання. «Пізнаєте істину, і істина зробить вас вільними», – сказав Христос. Отже, християнство є вченням не довіри, а пізнання, – що теж є паралеллю із біблійним «гріхопадінням». Догматизм шкідливий для християнства, оскільки він спиняє розвиток і творчий рух вперед, занурює людину в язичницьку стоячу воду, де чогось не треба розуміти, чогось обов’язково треба уникати, а всі заповіді починаються із заперечливої частки «Не» (культура страху). Так само догматизм шкідливий і для анархізму й анархічного суспільства. Як християнство є ученням, котре «хаотично» «саморозвивається» (а воно насправді «саморозвивається», хоч «Церква Каменю-Петра» й московське православ’я спочивають), так і анархізм є громадянською системою, заснованою на «саморозвитку» і «самовдосконаленні».
Держава – це язичницький утвір зі своїми табу і заборонами, які не обговорюються і лишаються єдиними для всіх – як для тих, хто містить небезпеку руйнації і саморуйнації, так і для тих, хто здатен втриматись від негативних вчинків. Для держави немає суб’єкту, як немає особистості. Особистість існує лише в християнському вимірі. Держава розглядає людину в контексті кількісних (матеріальних), а не якісних (духовних та душевних) ознак. Не-особистість якісних ознак не має. Поки людська істота беззаперечно оминає Дерево пізнання, вона ще не дозріла до рівня особистості, а її душа ще спить, як немовля. Вона стає людською особистістю і отримує свободу «саморозвитку» лише з моменту Едемського «гріхопадіння», з християнської Голгофи і, звичайно, з анархічного перевороту, що спонукає людство до розвиваючої самоорганізації. Вживання забороненого плоду з Дерева пізнання – це анархічна революція, що знищує табу держави і дозволяє персональній сутності проявитися «у всій своїй красі». Це лібертатне звільнення від нагляду язичницького бога дає людині право спілкуватися з Зерваном-Часом, бути справжньою, собою, зі всіма її чеснотами й недоліками. От тоді вона й дізнається про себе та про світ багато нового і несподіваного.
Покоління релігійних теоретиків розповідають про «шкоду» пізнання та «великий гріх» Адама з Євою, які порушили Господню заборону і заскочили «за прапорці». Я маю з цього приводу протилежну думку: «гріхопадіння» є аналогом християнської революції. Христос теж «зайшов за прапорці». Його не сприйняла консервативна юдейська спілка, яка вважала свій народ «обраним» Богом і чекала на реального царя-визволителя від чужоземної неволі. Ісус сказав: «Нема ні елліна, ні іудея». Не плутати з «інтернаціоналізмом» росіян: вони ніколи не казали «нет ни украинца, ни русского». Вони казали: «нет украинца, есть русский».
Анархізм є пробудженням сплячої особистості (а відтак – і сплячої нації). Будучи продуктом свободи, він є спорідненим, з одного боку, з «гріхопадінням», а з іншого, – з християнською революцією, розп’яттям та наступним воскресінням у тілі безсмертя. Гріхопадіння є першим кроком, розп’яття – другим. Махно і сам не усвідомлював, із чим він, м’яко кажучи, зв’язався і який він «ящик» поміж ділом намагався розпечатати. Був щиро переконаний, що свобода – це лише добро. А свобода – поза межами добра і зла. Сама по собі, вона людину не звільняє від гріха. Навпаки, вона розчахує для нього вікна й двері. Варто пригадати, що відбулося після гріхопадіння Адама і Єви: Бог послав людей на прокляту ним землю відробляти те прокляття. Ще й дав їм «одежі шкіряні», аби відчули в них всі «переваги» вільного життя. Адже свобода – лише для сильних. А також для мудрих. Для тих, хто має досвід пізнання. Як казав один київський генерал-ад’ютант ув’язненим студентам, які належали до революційного гуртка: «Ваша помилка в тому, що ви не бачите, що суспільний процес є процес органічний, а не логічний, і дитина не може народитися раніше, ніж на дев’ятому місяці» (67: стор. 121).
Не скажу про інші, але так звана Помаранчева революція 2004 р. в Україні теж була аналогом – як гріхопадіння, так і християнської революції. Вона так само була невійськовою й безкровною подією. І так само залишилася неначе незавершеною, а потім розіп’ятою… По її «мертвому тілу» так само затанцювала «революційна влада більшовицько-лівоесерівського блоку». Але це не значить, що вона була невдалою. Ця революція вказала цілі, проте не вказала строки їх втілення в життя. Тут все залежить від активності самих людей. Але вона таки свого досягне.
Тепер згадаємо, що відбулося після революції Христа. Христа розіп’яли. Галілею стерли з лиця землі. Євреї втратили свою «обітовану землю» і понесли свою юдейську віру світом. А далі християнську релігію взяла на озброєння язичницька Римська імперія і крутила нею, як хотіла, використовуючи в своїх дикунських цілях. Естафету перейняла Візантія, а потім «Третій Рим». Теж мало щастя. Не готові були люди до християнського сумління, бо мали ще язичницьку свідомість. Здавалось би, у чому тут проблема? Адже і язичництво, і християнство є одностайні у важливому питанні: вони не заперечують, що людина має не тільки тіло, але й душу. Проте є одна відмінність. Насамперед, – язичництво вважає, що душа сформована по типу тіла, а християнство – що тіло сформоване по типу душі. У першому випадку «центром зборки» є матеріальне (смертне тіло), а в другому – душевне та духовне (безсмертна душа).
Нестор Махно ніс у собі таємний код Зервану, хоча він сам цього не усвідомлював. Ледь торкнувшись анархічної свободи, він зачепив есхатологічні речі, і махновщину буквально розіп’яли. А разом з нею – Україну, як носія анархістської ідеї. На першому ж обертанні Юпітера саме українська нація була відправлена на Голгофу, практично слідом за Христом. І чи не символічно, що по матері Ісус був родичем, пробачте, …українців (хоч як воно не смішно виглядає)? Принаймні, гіпотеза про Галичину, як пряму наступницю і спадкоємицю євангельської Галілеї, так само має право на існування, як будь-яка інша.
Саме з Галицько-Волинського князівства починалася Україна, як моноетнічна держава, що втратила імперську сутність завдяки звільненню її північно-східних колоній. І саме Галичину так маніакально ненавидять представники імперської Росії і деякі місцеві «малороси», аж до того, що називають її «чужою» Україні – і це при тому, що візитна картка українськості – українська мова – найкраще збереглася саме там. Власне, за те її й ненавидять – за небажання піддаватися розчавленню й русифікації. Саме Галичина стала жертовною землею, якою спочатку Петлюра поступився Польщі в обмін на підтримку проти більшовицької Росії, а потім вже Росія віддала тій самій Польщі за мирною угодою. Далі Сталін повернув її собі, як тільки випала можливість – за пактом Молотова-Ріббентропа. Крім того, на Галичині піднявся рух за визволення України (ОУН-УПА), чиї учасники в очах відразу трьох держав-імперій – Росії, Польщі та Німеччини – стали уособленням всіх темних сил. Бо після Другої світової війни, в якій всі троє заповзято нівечили одне одного, вони забули всі образи між собою, але ніхто із них (напевно, окрім німців) не забув образи від бійців УПА та Галицької України. Вся справа в тому, що боротьба ОУН-УПА за незалежність власної землі у сприйнятті всіх трьох (принаймні, двох) імперій є проявом, висловлюючись мовою біблійних текстів, тяжкого первородного гріха, що знищує імперії і робить їх – це справжній жах! – моноетнічними державами.
Така страшна для декого Галичина. Гроза довколишніх імперій та уособлення антиімперської свідомості. А також – «свята вода» для збереження живої етнічної сутності. Висловлюючись мовою біологічних термінів, Галичина подібна до губчатої кісткової тканини або печінки, де виробляються кров’яні тільця для постійного відтворення кровоносного потоку і життєзабезпечення людського організму. Щодо Галілеї, то вона була генетично пов’язана з племенами Припонтиди і створена за три століття до Христа вихідцями з протоукраїнських земель. «Ці ж Галілеяни, перейменовані в Тубал (Тиверців), – пише Канигін, – невдовзі після смерті Ісуса та його вознесіння, пішли в Північну Припонтиду, до Дніпра (де побував за вказівкою Христа Андрій Першозванний, теж галілеянин) і положили духовний початок Русі. Галичина (знов-таки від Галілеї) стала сакралом (духовним корінням) Київської Русі, потім України» (87: стор. 207). До речі, І. Лосєв зазначив, що на якомусь підсвідомому рівні Україна завжди визнавала Галичину своєю лідерською частиною, – звісно, тут мається на увазі саме Україна, а не Малоросія. Тож чи є випадковістю, що Ісус був галілеянином? Тут можна відповісти, що через Дух Святий він піднявся над власним етнічним корінням, тож не має значення, якого він роду. Однак чи будь-яка «посудина» могла би вмістити ту Божу благодать і не «розплавитись»? Питання…
Напевно, у Бога випадковостей немає. З одного боку, етнос (чи то нація) – це якір, що прив’язує людину до землі. Але – у тому разі, коли ми розглядуємо етнос, як родову ознаку. Етнічність, як рід, – це лише спосіб втілення людини на землі, і в даному випадку етнічна приналежність матері Христа особливого значення не має. Та з іншого боку, етнос можна розглядати у розумінні виду в межах роду, і тоді ми маємо щось персонально-особистісне і неповторне, – у цьому сенсі він аналогічний особистості людини та її безсмертної душі. Коли ми не говоримо про етнос, як про індивід з типовими для всіх ознаками, а говоримо про нього, як про особистість з рисами, відмінними від інших, то це питання має величезне значення. У першому випадку випливає висновок, що через просвітління Святим Духом та індивідуальне воскресіння Ісус Христос трансформував свою етнічну сутність до меж загальнолюдської, де етнос вже нічого не вирішує. У другому – що сходженню Святого Духу на Ісуса сприяло, в деякому сенсі, і його коріння. У цьому разі воно дійсно має значення. Звісно, не саме по собі, а у зв’язку зі схильністю народу, про який йде мова, до свободи і з призначенням передавати власний потяг до свободи іншим – наприклад, через козацьку (не російську!) інтернаціоналізацію.
Не хочу узагальнювати даний приклад, але інакше просто не виходить. Якщо український етнос несе в собі яскраво виражені риси, пов’язані умовно з генами свободи, то можна припустити, що в долі цього етносу якимось чином відбивається і доля християнського Спасителя. Для мене особисто ця позиція є несподіваною, оскільки я завжди була противником ідеї «обраності» будь-якої нації. Але тут трохи інша «обраність» – не величі (як в декого), а свободи. Український етнос є рівним перед Богом з рештою («перший серед рівних», за висловом Махна). Адже від моменту створення моноетнічної держави він не намагався правити над іншими, не претендував на теократичне месіанство. Він ніс ідею звільнення, ідею Бога-Зервана, який не стільки творить, скільки надає можливість Творення…
Одним із проявів духовності є скромність. Україна ніколи не претендувала на жодний з видів лідерства, вона лише хотіла залишатися собою, простою та звичайною державою без месіанських примх. І ця духовна місія не возвеличує її і не підносить до Небес над іншими, а робить «першою серед рівних». Залишаючись непримхливим і не намагаючись підкорювати решту світу, український народ може дійсно виконувати вкрай важливу місію у світі. Тим більше – в еру Водолія. Не російський, що узурпував собі це право завдяки елементарному шахрайству, а справжній представник водолійських анархічних ритмів.
Втім, це припущення не нове. Багато дослідників вважають, що людська цивілізація походить саме з придніпровської землі. Про особливу місію України писав, зокрема, Юрій Канигін у книзі «Шлях аріїв». Олексій Губко в статті «Аратта – прадавня Україна» висловився з цього приводу наступним чином: «Нікуди не дітися від того історичного факту, визнаного нині ученими всього світу, що саме з Придніпров’я пішла в світи вся індоєвропейська культура, що тут коріння індоєвропейських мов. Як і те, що в Україні виникла перша земна цивілізація і звідси вже поширилася по всій планеті. Тут уперше з’явилося сільське господарство і промисловість. Уперше приручили коня, корову й інших тварин. Уперше винайшли колесо й воза, і це для людства мало більше значення, ніж вся ядерна фізика. Зорали першу ріллю і посадили злаки, городину й сади. Випекли рукотворне сонце – пшеничну паляницю. Причому не з дикої пшениці, а з культурної, яка була виведена в результаті складної селекційної роботи, коли було злучено в гармонійну сув’язь корисні хромосоми кількох диких форм. Уперше на планеті розпочалося дво-, триповерхове містобудування, зведено храми, обсерваторію, магістральні траси, піраміди українських степів – скіфські могили, циклопічні фортифікаційні споруди (Змієві вали – задовго до Китайської стіни)… Перша писемність і перша поезія, різні види мистецтва. Зродилась незбагненно досконала наука й інженерна техніка. Тут з’явилася перша космогонія, астрономія, математика, медицина, агрономія, релігія, магія і т.д. Тут точно обраховано радіус Землі, орбіти планет, з точністю 0,9 сек. – тривалість місяця і 0,4 сек. – тривалість сонячного року і т.ін. Звідси легенда про золотого плуга й золоте ярмо, спущені з небес нашим краянам (точніше, скіфам, – О.Л.), аби вони понесли в світи мистецтво землеробства. Звідси і міф про змішані шлюби праукраїнок з небожителями, аби людство одержало додаткову космічну генетичну потугу для свого розвою. Не заперечуючи, а навпаки, підтверджуючи можливість отримування землянами інформації і навіть генетичного підживлення від інопланетної цивілізації, що «веде» наш розвиток, опікується нами, слід усе-таки замислитися над тим, а чому саме нам випала така благодать, чому саме праукраїнців небесні сили (та ж ноосфера) обрали в якості місіонерів людства, аби передати їм ці богоспасенні знання і вміння? Відповідь напрошується сама собою: либонь, тому, що саме придніпрянці тоді були єдині, здатні за рівнем свого інтелектуального й іншого розвитку для сприйняття цих базових знань. Значить, тут, особливо в причорноморській Атлантиді, вже існувало досить розвинене суспільство» (15).
Щось із сказаного О. Губком є доконаним фактом, щось – гіпотезою, але основна ідея викреслена досить точно: українська земля (а також сусідні з нею молдавська та румунська) є колискою прадавньої людської цивілізації. Не-мілітарної – підкреслю! – цивілізації, якщо говорити про трипільську Аратту (V-IV тис. до н.е.). За всіма ознаками, трипільські мешканці були мирними землеробами і не розумілися на війнах: їх ніхто не чіпав і їм самим за межами їх власної багатої країни ніхто не був потрібен. Проблеми почалися з появою кочівників, які відразу прищепили їм свою чи не єдину народногосподарську галузь – військову справу.
Сьогодні нам відомо, що в часи, пробачте, дикості й духовної недорозвиненості найпершою чеснотою вважалася фізична сила (вочевидь, це почалося з номадичної навали), а найпрестижнішою кастою суспільства були воїни (кшатрії) – звісно, після мудреців (брахманів). Селянство, ремісництво, не кажучи про слуг та найманців, не цінувалися в період беззаконня. Тому і створювалися імперії, бо в ті часи це не вважалося чимсь непристойним, навпаки: якщо один народ стає могутнішим за інші, він ніби має богоданне право панувати та підкорювати решту, не переймаючись із приводу моральних передсудів. Ще за життя Геродота (V ст. до н.е.) народи поділялися на тих, хто панує, і тих, хто є невільниками. «У щасливих країнах, – писав Геродот, передаючи слова успішного перського правителя Кіра, – і люди бувають здебільшого розніженими. Адже не буває так, щоб одна і та ж країна давала прекрасні плоди, а також і людей, відважних на війні. Тоді перси погодилися з словами Кіра і воліли краще мешкати в бідній на плоди країні і панувати над іншими, ніж сіяти на рівнинах і бути невільниками інших народів» (8: стор. 427). Вочевидь, що сказане про персів вірне також для євреїв у дохристиянську еру і росіян – в післямонгольський час: вони обрали для помешкання убогу землю і заходилися головувати над значно більш розвиненими і в економічному, і в культурному відношеннях народами. Звісно, що стосується євреїв – то давно минула справа, а щодо росіян – кінця їй на сьогодні ще немає (на жаль для них самих).
Що стосується українців, то вони своєю долею обрали селянство – тобто, за Кіром, розніженість і потяг до багатства та комфорту, а отже, вимушеність «за ковток» землі служити тим, хто на ній не працює, натомість любить керувати. Звісно, що свої козацькі мілітарні риси вони успадкували від «батьківських» кочових племен (кіммерійців, скіфів та сарматів). Але «розніженість» і працьовитість українців зачалась з більш давнього періоду, з «материнської» Аратти. Можливо, саме з огляду на давність набуття цих «материнських» рис, «селянська» складова цього народу геть переважає інші, більш «молоді» і плинні риси. В Аратті не було рабів, тож предки українців звикли до свободи. Проте вони не вчилися її виборювати, позаяк на неї в ті часи ніхто не зазіхав. Навчилися пізніше. Однак підкреслю, що первісно воїнський талант – не давньоукраїнська риса. Чи не тому селянство України із такою легкістю здавало зброю і йшло «здаватися» радянській владі, почувши більшовицькі «promises» землі, амністії, свободи тощо?
Чи є цивілізація Аратти першою з усіх цивілізацій на землі, як стверджує Губко та ін., – це ще питання. Бо існують інші версії. Наприклад, посилаючись на зороастрійське вчення, П.П. Глоба стверджує, що індоєвропейська цивілізація (тобто біла раса) є лише п’ятою цивілізацією, що оселилася на нашій планеті. Причому материнським краєм для неї він вважає нині зниклий материк Арктида, що нібито колись був розташований на місці Північного Льодовитого океану. А після його затоплення, за словами Глоби, людство розселилося по Уральському хребту, на території сучасної Росії. Коли воно з’явилося на українських землях, про це вже він мовчить, – напевно, цим питанням не цікавився. Воно й не дивно, бо в його історіософії українці з білорусами та росіянами є одним, «древнєруським» народом, пов’язаним із знаком Водолія. А от коли українці з білорусами «відділилися» від «материнської» основи (себто росіян), вони «потрапили» до інших знаків Зодіаку, а росіяни ніби залишили за собою Водолія. Тож водолійські корні, за даним твердженням, – не в Києві, а у Москві чи Суздалі, не в метрополії, а в її слаборозвиненій колонії – що суперечить Птолемею та, пробачте, логіці. Водолієм Клавдій Птолемей називав Сарматію (чи Савроматію), що замінила Скіфію і також існувала у кордонах нинішньої України.
Гіпотези існують різні. Але літературні пам’ятки зберегли інформацію про справжній стан справ на Русі та в її північно-східних сусідів. Це були дві зовсім різні етнічні спільноти із різним культурно-цивілізаційним рівнем. Історик Геродот у V ст. до н.е. описує величезну державу Скіфію, яка в його часи була розташована практично в межах території сучасної України. Більшість учених вважають скіфів вихідцями з Ірану, які повернулися додому, в Придніпров’я, після своєї прадавньої еміграції у напрямку Близького Сходу. Висловлюючись досить схвально про високий рівень скіфської цивілізації, і зокрема «борисфенітів», Геродот з відразою описує «нескіфські племена» «антропофагів», що мешкали на північ від борисфенітів і розмовляли іншою мовою. Наукова спільнота (див.: М. Гімбутас, О. Палій та ін.), як правило, ототожнює їх з предками сучасних росіян. У ті часи їх цивілізаційний рівень був вкрай низьким. За словами Геродота, вони не мали жодних законів. Тож це ніяк не був один народ із предками сучасних українців, не міг він бути навіть їхнім «братом».
Спитаєте, чому це так важливо – окреслити кордони Водолійської землі? Бо саме українська нація (її козацький стан) має чітко виражені риси Водолія. Чи випадковістю є те, що перша Конституція в Європі українського походження? І склав її політик, який був змушений покинути українську землю і переховуватися в чужих краях (гетьман у вигнанні Пилип Орлик). Не випадково також те, що дана Конституція не була реалізована, бо Україна в ті часи не мала власної держави і належала чужинцям, які на той момент не доросли до цих законів. І саме в ті часи, коли писалася ця перша Конституція, московський цар Петро I оголосив Московію Російською імперією, привласнивши собі усі права на спадщину Русі. А справжніх спадкоємців записали в «другий сорт», що начебто є похідним від «першого».
Із справжньої інтернаціональності, заснованої на свободі, ця новоспечена Росія витворила псевдо-інтернаціональність, замінивши рівність пануванням, а вільну землю заточивши у «тюрму народів». Духовну ідею України, як носія анархічної свободи, вона перетворила на язичницьку ідею «православної симфонії» на пів-Європи та пів-Азії – у інфразвукових тонах. Повага до окремого народу чи просто особистості була переформована у поклоніння по відношенню до керівної нації (зі статусом «інтернаціональності»), що мала «перевиховати» інших – до власного зразка.
Багато дослідників знаходять аналогії між Україною та Древньою Грецією. На подібність відносин між Римською імперією та Грецією, з одного боку, і між Російською імперією та Україною, з іншого, звертає увагу американська дослідниця Ева Томпсон. В свою чергу, автор книги «Шокуюча Україна» Михайло Чугуєнко порівнює українську ментальність з ментальністю античної Греції. «Це яскраво виражений індивідуалізм, – пише він, – тяга до демократії з ухилом в крикливу анархію і нелюбов до міцних політичних об’єднань. Антична духовна спадщина є свого роду генетичним кодом європейської цивілізації. Так, політична культура європейців ґрунтується на вироблених ще античним полісом принципах аристократичного індивідуалізму і конкурентної демократії. Територія України, особливо південна її частина, …опинилася під могутнім культурним впливом античної цивілізації. У цьому сенсі українці можуть вважатися повноправними спадкоємцями античності разом з іншими європейськими народами, на відміну від нашого північного сусіда, якого античність не торкнулася своїм прямим впливом» (145: стор. 62).
Порівнюючи українську та російську культури, Оксана Пахльовська фактично продовжує думку Чугуєнка і наголошує на такому вагомому чиннику, як розімкненість культури. «Європейська культура народжується в Середземномор’ї, де завжди існував динамічний обмін між народами знанням, цінностями, досвідом, – пише вона. – Замкнені культури – а російська культура драматично замкнена щодо світу, це культура-цензор, яка боїться зовнішніх впливів, – приречені на ентропію… Європейська демократія бере початок від Давньої Греції, де вся культурна система, насамперед філософія і література, працювали над формуванням ідеї свободи, концепції громадянина. Центральною категорією протиставлення грецького світу (Захід) перському світові (Схід) була свобода. Перси для афінян були «варвари», бо ними керували деспотичні правителі. Афіни формували модель державного буття, засновану на категоріях батьківщини, відповідальності за неї, громадянської честі… У грецьких філософів, поетів, драматургів завжди звучить думка, що в азійському світі лише одна людина має свободу. Це деспотичний правитель. А в грецькому світі свободу мають громадяни. І вони своєю свободою, своїм впливом на владу формують єдино можливий для них вимір батьківщини» (56).
В цитатах Чугуєнка та Пахльовської відображений більш традиційний погляд на історію людської цивілізації, згідно з яким всі витоки європейської культури належить шукати в Середземномор’ї. На сьогодні вже існує маса нових версій (Асов, Абрашкін, Каганець та ін.), за якими саме переселенці з придніпровської землі (наприклад, пелазги) творили свого часу цивілізацію Середземномор’я. Тож чи відбувався вплив античної культури на праукраїнську, чи праукраїнська культура впливала на античність, чи між ними існував взаємовигідний зв’язок, але факт лишається фактом: Україна і по своїй ментальності, і по культурі є близькою до західної цивілізації, всі витоки якої сучасні вчені зосереджують в античній Елладі. Тому не дивно, що Україна завжди тяжіла до західної демократії, навіть більше – вона колись була у авангарді розбудови демократичного суспільства у Європі. І цим вона суттєво відрізняється від небайдужої до чужих земель Росії, яка ніяк не хоче визнавати «іншості» свого південного сусіда, б’є себе в груди і божиться, що вона також є Руссю (навіть ще більш справжньою), а вдвох із Україною вони є «близнюки-брати» (хіба що Україна трішечки молодша), що начебто складають спільне та єдине «руське поле». Але як тільки-но якась відмінна риса України вдарить їй у вічі, так «старша Русь» відразу репетує, як той Паспорту з мультфільму: «Це все Захід! Це витівки Заходу!» Та хто ж пояснює любов домашнього кота до м’яса контактами з дворовими котами? Вона – в самій його природі!
Іудейська містерія сочевичної юшки на диво схожа з авестійським близнюковим міфом про світлого бога Ахура-Мазду (середньоперс. Хормазда) та злого духа Ангра-Манью (середньоперс. Ахрімана), який відібрав у старшого брата право первородства. Щоправда, тут обійшлося без юшки, але на початку епохи Змішання був укладений договір, за яким у перші 3000 умовних років Ангра-Манью отримав дозвіл на перебування у створеному Ахура-Маздою світі. Йому було дозволено проявляти свою руйнівну вдачу, щоб добро могло перемішатися зі злом, аж до початку епохи Розділення. А потім, коли людство мало набратися досвіду та духовно окріпнути внаслідок досягнення кожною душею персональної досконалості, воно могло би навчитися відрізняти добро від зла і сутність – від безсутнісного духу. Справа в тому, що колись і Ангра-Манью мав реальну сутність, але внаслідок відмови від дорученого йому творення фізичного світу (адже він є вільним!) він втратив цю сутність і став порожнім духом, позбавленим творчого змісту («мазда» переводиться як «бог», а «манью» – як «дух»).
На жаль, тепер я знову вимушена вийти ненадовго за рамки плоскої «політкоректності». Як висловлюється О. Пахльовська, «перед інтелігенцією завжди стоїть дилема: говорити політично коректно чи говорити правду. Правда – це імператив, але іноді буває милосердна правда, коли не хочеш вразити людей і тому гальмуєш негативи. Так от, зараз ми вже не маємо права на милосердну правду (Це – до питання різниці між інтелігентною людиною та духовною, згідно з яким я надаю перевагу духовній. – О.Л.)» (56). Мені би не хотілося ототожнювати Ангра-Манью із Російською імперією, та й порівняння це досить умовне, але її мешканці теж колись мали власну назву (чи то назви). Колись вони, як всі пересічні народи, для імені використовували іменник (французький посол Вільгельм де Рубрук у XIII ст. називав їх «моксель»), а у якусь лиху годину обмежились прикметником («русские»), що прикріпляв їх до «хазяйської» колись народності. Пізніше, приєднавши до Московської держави Русь, вони фактично оголосили себе Руссю. Це дуже схоже на діяльність Ангра-Манью, який оголосив себе Творцем – хазяїном утвореного Іншим світу. Я, звісно, не настільки весела, щоб стверджувати, що Росія – це диявол Ангра-Манью, а Україна – бог Ахура-Мазда. Просто є така містерія, яка й розігрується в нашому суспільстві, де кожен має свою роль. За логікою міфу, можна припустити, що пра-Росія у якийсь момент відмовилась виконувати власний творчий план і визнала за краще захопити та привласнити (на певний час) все те, що створено не нею, – тому і втратила ім’я (іменник, що пов’язаний із суттю). Звичайно, це – тема для окремої розмови. Хотілось би, щоб мешканці Росії колись самі її розпочали. Оскільки, згідно з тим же міфом, Ангра-Манью має деяку можливість повернути свій колишній статус бога та знову стати творчою субстанцією (і перестати бути злим неприкаяним «духом»). А всі реформи, як сказав мудрець Конфуцій, треба починати з виправлень імен.
Зрозуміло, що до початку епохи Розділення Ангра-Манью мав здійснити спробу пустити час назад, аби продовжити своє перебування при владі. Повернення до архаїчних форм суспільного життя та ренесанс язичництва у «прогресивній» формі атеїзму – це різні прояви цієї спроби. Ось чому у XX ст., напередодні нової міфологічної епохи, коли по всьому світу розгорталися буржуазно-демократичні і національно-визвольні перевороти, що вивільняли творчі сили і допомагали людству персонально вдосконалюватися, в Росії (чому саме в Росії?) раптом вибухнула реакційна комуністична революція, яка відразу повернула час назад, завернула християнську векторну пряму в язичницьке кільце, щоб стати на заваді особистісній персоналізації. Поки людська істота є «холопом», власністю правителя, а особистість стерта і розплавлена в суспільницькому розчині, вона не в змозі виявити власні вади, подолати свій душевний негатив, а іншого й немає.
Дослідник М. Чугуєнко висловлює наступну думку: «Ще зовсім нещодавно достатньо агресивну альтернативу західній цивілізації складав світовий комуністичний рух, який нав’язував свій варіант радикального спрощення суспільного життя. Основоположники наукового комунізму відверто виступали за відродження первіснообщинного устрою. Випестуваний ними комуністичний ідеал передбачав злам товарно-грошових відносин і введення прямого продуктообміну, злиття націй, відмирання держави, знищення релігії як «опіуму для народу», ліквідацію моногамної (парної) сім’ї як інституту передачі спадку (і самого спадку як одного з джерел нерівності), а з ними і моралі як буржуазного забобону. Невже образ цього гранично спрощеного суспільства без держави, сім’ї, нації, релігії, приватної власності і грошей не нагадує «первісно-комуністичне» суспільство на найбільш ранній стадії його розвитку, а саме коли мавпо-люди ще жили зоологічними стадами? Цілком очевидно, що впроваджувати подібний рай на землі можливо лише за умови тотальної переробки історії, руйнування всіх базових структур і цінностей цивілізованого суспільства. І тут ніяк не обійтися без перевіреного засобу комуністів і соціалістів – насилля, цієї повивальної бабки історії. Що вийшло зі спроб на практиці відродити архаїку в XX столітті, можна побачити на історичному прикладі російських комуністів, які спробували відродити слов’янську общину, і німецьких націонал-соціалістів, що мали наміри відтворити германський родовий устрій» (145: стор. 15-16).
До речі, С. Бандера свого часу також вказував на абсолютну тотожність будь-якого з видів соціалізму – чи то німецько-нацистського, чи то комуно-російського. «Соціалізм, – писав він, – як інтернаціонального, так і національного видання, знайшовши відповідне підґрунтя в якомусь народі, веде до тоталітаризму з усіма його методами і наслідками» (1). Чому? Бо в його основі – не інтереси особистості, а інтереси колективу, тобто, невідомо – чиї. Точніше, якраз відомо: інтереси касти «хазяїв». Як там у Глоби? Раб – це той, хто вважає, що загальні цінності повинні домінувати над особистісними і що неповторна, унікальна цінність особистості повинна приноситися в жертву якимсь там ефемерним спільним інтересам. «Це антиарійський принцип», – заявляє він. І дійсно, комунізм-соціалізм не був арійською ідеологією. До того ж, він був явно вираженою антихристиянською ідеологією механічних гвинтиків-рабів. Але якби пан Глоба, давній антипатик української національно-визвольної ідеї, якимось дивом зрозумів або дізнався, що його світогляд де в чому перетинається із поглядами українського націоналіста С. Бандери (про якого він має «довольно смутное представление»), то… надіюсь, він нічого б все одно з собою не зробив.
Бандера кепкував із приводу сором’язливого бажання комуністів відмежуватися від фашистів за допомогою «фігового листочка» простого лінгвістичного прийому. «Для прикладу, – пише він, – візьмемо незначний на перший погляд, але істотний і глибоко знаменний факт, що гітлеризм не називають його властивим іменем – націонал-соціалізмом, тільки нацизмом. Так послідовно робить більшовицька пропаганда, не вживаючи назви націонал-соціалізм, тільки називає гітлеризм нацизмом або фашизмом. Бо ж, коли більшовизм реалізує в себе соціалізм, то він не може його бити. Як більшовики, так і соціалісти різної масти хочуть затушкувати той факт, що гітлеризм називався і був націонал-соціалізмом. Чому? Щоб ганьба і прокляття, що їх своєю практикою стягнув на себе націонал-соціалізм, не заторкнули соціалізму, а впали на кожний націоналізм, без уваги на його внутрішній зміст, суть і природу» (1).
Відмовившись від векторного напрямку християнської історії, російський комунізм і німецький фашизм зробили спробу закільцювати час так званою «петлею Ахрімана», повернувшись до язичницької архаїки кругових процесів. Язичництво небезпечне, у першу чергу, через принципову нездатність позбавитися зла і, як наслідок, воно не може подолати насилля. Тому в комуністичному суспільстві (як, певно, і в комуно-анархічному) всі тюрми мали бути переповненими (і нікуди би Нестор Іванович від того не дівся). Перехід від націй, що символізують персоніфікацію людства, до федералізованих місцевих общин незрозумілого ґенезу і характеру є одним із проявів ослаблення людської особистості. Тому не дивно, що комунізм відмовився від християнства – не стільки з міркувань моралі, скільки з міркувань людської слабкості в умовах архаїчного суспільства.
Однак у Ангра-Манью є одна проблема: система зла не контролює час. Над часом владна тільки цілісна безсмертна сутність, бог Ахура-Мазда, а разом з ним – людська спільнота. Усе живе, що має творчі сили, здатне керувати часом. Бо час – четвертий вимір простору, доступ до якого для безсутнісного духу Ангра-Манью є закритим. Тож спорадична спроба злого духу здійснити хрономагію закінчилася поразкою. Перебудова у СРСР поклала край безсенсовому існуванню штучної держави, яка складалася з республік, механічно скріплених іржавими гвинтами комуністичних догм. Усі вони із радістю покинули Союз. Не зраділа тільки «керівна», «зразкова», «інтернаціональна», бо ж як безсутнісному духу без чужого тіла?
На самому початку ери Водолія, у 2004 р., в Україні відбулася Помаранчева революція, яка пробудила національні сили і започаткувала очищення етнічної пам’яті українського народу (хоча й не всі це розуміють). Чому би це, коли Водолій – це нібито Росія? Чому ця революція так допекла Росії, якщо остання – Водолій? В душі російської політеліти відразу здійнялася хвиля ненависті до гуманітарної активності політеліти «помаранчевої» України, яка «насмілилася» підняти руку на «святе» – на креатив російської історіософії на тему «Україна». Єдине сильне місце в помаранчевій політиці, гуманітарна сфера стала першим кроком до простого усвідомлення українцями своєї сутності і відділення її від сутності іншого народу, який привласнив їх історію і навіть їх ім’я. Звичайно, зауважувати це не є політкоректним – при живій, як то кажуть, Росії. Однак повинен був, урешті решт, пробити час Великого кінця брехні. Нічого дивного, – такий момент прозріння є характерним і для ери Водолія, і для епохи Розділення, коли знімаються всі простирадла із дзеркал, а істина нарешті пробиває собі шлях назовні.
Згідно з українською «правобережною» традицією, пан Ющенко так і не спромігся згуртувати маси і під кінець свого правління втратив весь свій рейтинг. Йому не вистачило «лівобережної» підтримки. А Лівобережжя на поточний час є майже повністю «перекодованим» на інший лад, хоча місцями «кодування» має різні рівні. На сьогодні склалася наступна ситуація. За даними І. Лосєва, окремі політологи, на основі зафіксованих опитуваннями свідчень про настрої та цінності українських громадян, дали свої умовні назви різним регіонам України. Західну Україну вони називають «Бандерівською Україною» і відзначають, що там процес українського націєтворення успішно завершений. Центральну Україну називають «Петлюрівською Україною» і кажуть, що процес перебуває в цьому регіоні у активній фазі. Щодо Південного Сходу, то там він штучно гальмується: людям пропонують або комуністично-радянські, або російсько-імперські проекти самоідентифікації.
«Між заходом і центром України, – пише Лосєв, – сьогодні вже немає суттєвих проблем, і під час помаранчевої революції вони виступили як єдине геополітичне тіло. Проблеми є між заходом-центром, з одного боку, і півднем-сходом, з іншого. Проте південь-схід не є монолітним. Вищезгадані політологи поділяють його на так звану Махновську Україну (Одещина, Миколаївщина, Херсонщина, Дніпропетровщина, Запоріжжя, частково Слобожанщина) і Совєтську Україну (частково Харківщина, повністю Донеччина, Луганщина і Крим). «Махновська Україна» становить собою благодатне поле для українського націєтворення, проте держава «бізнесюків» і олігархів, бюрократів і корупціонерів нічого для цього не робила всі 18 років незалежності» (23). Як на мене, для території «Махновської України» дійсно не все ще втрачено. Однак в сьогоднішніх умовах говорити щось подібне виглядає надто оптимістично, із бризками маніакальності.
Українство має подвійний зодіакальний код: воно пов’язано з Тільцем і Водолієм. Згідно із античною міфологією, правитель Тільця Венера (Афродіта) народилася, звичайно, із морської піни, але також і з крові управителя Водолія Урана, коли він був кастрований. Гармонія народжується зі свободи – так «паровані» Тілець і Водолій. Якщо продовжити цю розповідь, то варто пояснити, що Урана кастрував його син Сатурн (Кронос) на прохання своєї матері Геї, яка дуже змучилась від того, що Уран породжував лише чудовиськ і вкладав їй у живіт. В язичницькі часи свобода означала дещо несумісне із життям, бо це була «свобода від». Тому Уран породжував одних чудовиськ. Насправді, як було вже сказано, свобода – це гармонія якогось вищого порядку, але язичницька свідомість такої тонкості не помічає. Тому і виникла потреба якось структурувати надто небезпечний уранічний простір – за допомогою Сатурна.
Сатурн (правитель Козерогу) – це планета владного контролю, відповідальна за державницьку структуру, що забезпечує порядок у язичницькому соціумі. Висловлюючись лексикою анархістів, державність знищила анархію, а влада знищила свободу. Так само в юдейській Біблії прокляття Ієгови на адресу «перших грішників» було моментом певного обмеження свободи. Коли людські істоти не достатньо підготовлені до «свободи для», вони отримують сувору вертикаль контролю над собою, а замість анархічної свободи – диктатуру «виховання», ту звичну нам «реакцію» після будь-якої революції, яка дається для випробування новоствореної системи на витривалість. Однак народження Венери після ситуації з Ураном – це вказівка на вершинну ціль структурування простору. Венера в цьому сенсі виглядає, як поєднання свободи (Урана) і космічного порядку (Сатурна), тобто як свобода, котра має чітко усвідомлену мету, – «свобода для» (?).
Не знаю, що самі творці античних міфів мали на увазі, та особисто я знайшла у цьому міфі відображення історії про перехід від архаїчно-хаотичного суспільства до упорядкованої певними законами держави, а далі (може бути) – і до християнського прориву (новозавітні тексти дійсно мають деяку прихильність до Венери, – «вранішньої зірки»). Випадково чи ні, але саме Уран і Венера відповідають за Україну-Русь. Причому Венера (знак Тільця) чітко вказує на Трипільську Аратту, першу в світі землеробську цивілізацію, а Уран (знак Водолію) поєднує Україну з її мілітарним (навіть, в деякому сенсі, номадичним) минулим: козацтво – Русь – антський військовий союз – скіфо-сармати – і, можливо, перші індоєвропейські поселенці Придніпровських територій у прадавні часи. Водолійська енергетика прийшла саме від них. Бо, згідно з авестійським вченням, біла раса принесла на землю «вчення про розділення добра і зла». А розділення добра і зла є духовною програмою Водолія.
Отже, спочатку Водолій – доктрина про розділення добра і зла; потім Тілець – перша світова упорядкована цивілізація, як відбрунькована від касти воїнів каста землеробів – учення про господарське освоєння простору; потім – їх поєднання. Перші індоєвропейці пронесли свої знання до Близького Сходу, де створили вогнище зороастрійської релігії, і повернули назад. До речі, сaме зороастрійське вчення, по деяким показникам, багато в чому посприяло виникненню християнства, як однієї з форм арійської духовної традиції (чи не для того давні арії й емігрували на схід?). Тут тобі і три волхви із символічними дарами, і Віфлеємська зірка, і секта єссеїв-галілеян біля Мертвого моря, що являла собою справжній християнсько-авестійський сплав, і вчення про Страшний Суд (Фрашегірд) тощо. Кажуть, що сам апостол Андрій приходив на Дніпровські пагорби і благословив придніпровську землю, вказавши на місце, де згодом мало постати велике славне місто (Київ). Чи це правда, чи лише легенда, – хіба тепер скажеш?..
Якщо це правда, то не виключено, що св. Андрій цікавився цим місцем саме тому, що знав про майбутню міграцію на цю територію рідної народності Христа, що мала повернутися «на місце своїх предків». Ісус був за походженням індоєвропейцем, носієм водолійських містерій. Тому і християнство – це, передусім, релігія свободи. Саме так його оцінював і філософ М. Бердяєв. Він сприймав християнство, не як послух і покору (хіба що перші 2000 років), а як творчість, творіння нового світу, – очевидно, починаючи з ери Водолія, коли повинен розпочатися другий етап християнських містерій, пов’язаний з «Другим пришестям» Христа.
Український народ несе в собі містерію Зервану. Але на його теренах панує – офіційно чи неофіційно – так званий «старший брат», аналогічний Ангра-Манью, який, використовуючи силу і обман, усівся на місце руського народу і не бажає відступатись від «своїх завоювань» («Біда не в тім, що ти мене не любиш, – біда, що я тебе не можу розлюбити»). Одначе час його «любові», згідно з авестійським міфом, є обмеженим. Російське «братство» стало головною диверсійною потугою у знищенні на вільнолюбних територіях колишньої Русі всього українського, тобто справді руського. Бо справжні руські риси пов’язані із певним рівнем індивідуальної людської досконалості, завдяки яким русини-українці з давніх пір тяжіли до свободи та довільної самоорганізації, – того самого «хаосу», якого так бояться росіяни. Свідомо або ні, та корінний народ імперії, «великий російський народ», що втратив свою справжню сутність та спотворив ідентифікацію, виконує чиєсь завдання по винищуванню «руськості» зсередини. Називаючи себе одним народом з українцями, він, на кшталт впровадженого диверсанта, прагне «перекодувати» руський дух на дух покори та залежності (як казав Христос під час розп’яття: «Прости їм, Господи, бо не знають, що творять…»).
І зовсім на закінчення. Найбільш мерзенним та цинічним резюме, що ніби підбиває підсумок під долею Махна та українського повстанства, відзначився історик «радянської орієнтації» Володимир Комін. Я наведу цей видатний шедевр червоного цинізму, що органічно переходить в справжню чорну магію: «Близькі Махна все-таки віднайшли і Батьківщину, і свободу. А прах Нестора Івановича Махна і донині покоїться на паризькому кладовищі. Не гуляйпольські простори, не Крим, а куточок на Пер-ла-Шез став для Махна тією «вільною територією», про яку він так мріяв» (90). Ось, мовляв, вам ваша вільна територія, і хай вам завжди буде так! Це – практично те саме, що «собаці – собача смерть». А під «близькими Махна» товариш Комін розуміє його дружину і дочку. Вони, мовляв, отримали жадану батьківщину і свободу (це – разом з таборами та поселенням в казахському степу на вічний строк). І навіть «батьківщина» тут – не батьківщина, не батьківська земля (вони її якраз не «віднайшли»), а штучна політична форма, наддержава СРСР, – тут не лишає сумнівів велика літера, з якої Комін вивів слово «батьківщина». Це зроблено навмисне, щоб направити увагу не на IV-й, а на X-й дім, не на рідну землю, до якої так рвалася сім’я Махна, а на невблаганну «тюрму народів», її керуючу верхівку (ось, мов, кого вам треба цінувати!), з якою все життя «так много ратовал» Махно.
Тож доля його рідних склалася не краще за його нещасну долю. Однак тов. Комін запевняє (чи знущається?), що їм всміхнулося велике щастя «виправити помилки» Махна і жити в «радісній сім’ї» трудящої спільноти (без роду, без племені) – і не важливо, де. Бо ж «мой адрес – не дом, и не улица, мой адрес – Советский Союз!» Або, як варіант, «мій народ – не український, не литовський, мій народ – російський совок!» Саме так і може бути в тій державі, де винищена вся буржуазія, а разом з нею – «буржуазні» почуття «свого»: родини, рідної землі (хіба що дозволяється березки полюбляти, бо вони ростуть на території Росії). Тож ось вам дім, ось вам свобода. І ні в чому собі не відмовляйте.
Втім, танцювати на чужих гробах всіляким Коміним, Кубаніним, Овсянниковим, Єрмаковим тощо довелось недовго. Історія вже винесла свій вирок комуністичному «колосу на глиняних ногах», який так прагнув винищити невгамовний український потяг до свободи (хоча тов. Комін і йому подібні непогано влаштувалися, напевно, і в нових умовах, але за все, урешті решт, доводиться відповідати).
Сьогодні прийнято ідеалізувати махновський рух і всіляко пропагувати анархістські ідеологічні цінності. Люди зневірилися в комуністичній «правді» і повернулися обличчям до її головного конкурента – махновщини. Аналізуючи діяльність Нестора Махна, вони пропонують свої версії подальшого розвитку подій при умові, якби він прийшов до влади. Одні розповідають про рай земний з молочними ріками та кисільними берегами, інші – про нову форму комуністичної диктатури – диктатуру селянства, яка мала б ті самі жахливі наслідки, що й диктатура пролетаріату. Хто тут правий і чим насправді могло обернутися здійснення анархістського республіканського експерименту, – цього вже, напевне, ніхто не дізнається. Але люди розмірковують і сперечаються. Кожен вбачає у махновській справі щось своє.
Симпатики махновського анархізму відстоюють «свого» Махна – геніального політика, який вхопив Бога за бороду і знає, що таке соціальна правда у світі неправедних людей. І якщо деякі дослідники описують Махновію, як вкрай дезорганізований суспільний устрій, який 100 днів протримався на чесному слові і обов’язково сам, за недолугістю, пішов би в небуття, то інші їм відповідають, що – ні, та ні, нічого ви в махновщині не зрозуміли. Бо всі недоліки, на котрі вказують окремі скептики, були ситуативними й цілком здоланими у перспективі. Можливо, воно й так. Хто знає, як би розвивався далі анархічний устрій: чи посилювались би його найкращі риси та сходили «на ні» найгірші, чи навпаки? Втім, ми можемо про це здогадуватися. І подальший розвиток подій найгірші здогади підтвердив. Адже люди лишилися ті самі. І не важливо, хто був при владі. Народ скрізь однаковий. І він отримав те, на що міг розраховувати, виходячи зі своїх можливостей. Без варіантів. Бо насправді рішення приймають люди, а не абстрактні політичні устрої. І ми завжди отримуємо те, що маємо.
