І нарешті, як писав П. Загребельний, «переходимо до любові». За жінок у космограмі чоловіка відповідає Місяць та Венера. Місяць переважно вказує на тип жінки, з якою він одружується, а Венера – яку кохає. Місяць у Нестора Івановича є вельми жорстким та суворим, адже він – у Козерозі. Згідно з космограмою Махна, його дружина була сильною, рішучою, цілеспрямованою і неприступною особою з залізною волею та стриманими емоціями. Поєднання Місяця із Марсом додає їй войовничості та здатності ділити з чоловіком його військово-похідну долю. Вона й сама не проти поприймати участь у воєнних діях, тим більше що Місяць потрапляє в даному випадку у VIII дім. І дійсно, найбільш відома дружина Нестора Махна, Галина Кузьменко, була яскраво вираженим Козерогом, зі всіма обставинами, що з цього витікають.
У свою чергу, Венера в космограмі Махна знаходиться в Стрільці та VII домі. Тобто він завжди одружувався з коханою людиною. Стрілець – знак вчителя, тому не дивно, що Нестор з особливою прихильністю ставився до жінок-вчителів. Венера у Стрільці примушує людину шукати в своєму партнерові духовного наставника, ідейного лідера, авторитет в освітній сфері та соціально вагому опору, тоді як зовнішня краса для неї має менше значення. В коханні ця людина шукає справжній ідеал, тому не виключена деяка множинність персоніфікованих «етапів» того пошуку. Відчуваючи повагу до свого партнера, людина підсвідомо потребує такої самої поваги до себе. Взагалі, любов Стрільця тяжіє до розширення: від коханої людини – до коханої землі, до рідного народу та народів всього світу. Тим більше що Стрілець – інтернаціональний знак, який притягує людину до чужих країв, традицій і культур.
Ці почуття підсилюються наявністю в космограмі Нестора, доволі близько від «малого щастя», котрим є Венера, «щастя» вже «великого», чим є Юпітер. Юпітер у Стрільці – в своїй обителі, тому його енергія проявляється у цьому знаку сильно й органічно. Під його експансіоністським впливом людина стає неперевершеним вождем, видатним організатором і духовним лідером, здатним вести за собою хоч на край землі заради здійснення високих цілей. Юпітер має магічний аспект септиль до Урану, тож анархічна ідея Махна була інспірована вищими трансцендентними силами і вже не в волі людини було їм опиратися.
На відміну від інших положень Юпітера, у Стрільці він може вести за собою до безкінечності, аж до втрати самоконтролю, поки й сам не загине. Тому Нестор Іванович був таким упевненим, що завжди матиме підтримку і що за ним і далі йтимуть люди. Як розповідала в еміграції дружина Нестора Галина, він ніколи «не впадав у відчай», не полишав надій очолити нове повстання на Правобережній чи Лівобережній Україні. Але йому тут дещо зрадило почуття реальності. Бо Стрілець – це знак п’янкий і самовпевнений, а народна слава та повага інколи розбещують і змушують людину перебільшувати свої сили. Інакше «батько» би давно з ким-небудь «по-дорослому» домовився. Замість цього він лавірував, шукав ситуативні компроміси і випускав усіх синиць із рук.
Для Юпітера в Стрільці є характерним соціальне й релігійне (чи то ідеологічне) служіння, аж до несамовитості, та пристрасне стремління до незнаного. Махно волів побудувати новий світ вже майже релігійного добра, хоча і сам погано розумів, що воно таке. Принаймні, його методологічна конструкція виходила за межі відомої в його часи анархістської науки. Та Несторові було байдуже. І справді: субота для людини чи людина для суботи? Від Юпітеру до знаку Рака (до Хірону та Північного Вузла) відходило два аспекти повернення (квіконс і півтораквадрат). Вони обумовлюють запозичення досвіду з далекого історичного минулого, у даному випадку – з часів козацької республіки. Тому все те, чого так бракувало Нестору в «інтернаціональній» анархістській доктрині, він добирав із досвіду свого народу.
Венера у VII домі обумовлює величезну любов суспільства до людини (як правило, взаємну), пластичну лінію поведінки і здатність до компромісів (окрім білогвардійців, він домовлявся з усіма). А взагалі, таке положення Венери сприяє миротворчій позиції людини та розвитку її дипломатичних здібностей. Дипломатичності ще більше додає Юпітер, тому не дивно, що малограмотний селянин, як часто називали Нестора, умів складати віртуозні і тонкі послання більшовицьким лідерам у відповідь на їх «прямий наїзд». Шкода лише, що адресат не міг належним чином оцінити всієї витонченості шедеврів дипломатії Махна і відповідав «прийомом лому».
Про організаційно-дипломатичні здібності Нестора Івановича чудово свідчить наступна цитата з його «Спогадів»: «В первых числах июня анархисты из города Александровска пригласили меня на конференцию по объединению всех александровских анархистов в федерацию. В тот же день я выехал в Александровск помочь товарищам сговориться. Александровские анархисты все были рабочими физического и умственного труда. По названию они делились на анархо-коммунистов и анархо-индивидуалистов, но в действительности все они были революционные анархо-коммунисты. Всех я их любил, как своих близких, родных, дорогих, и, как мог, старался им помочь организоваться в федерацию. Они организовались, начали организовывать рабочих и одно время имели на них большое идейное влияние. Когда я возвратился из Александровска, рабочие Гуляйпольского союза металлистов и деревообделочников пригласили меня помочь им поставить союз на ноги и записаться самому в него. А когда я сделал это, они попросили меня руководить предстоящей забастовкой» (105: стор. 57). Ну, нічого не могли зробити без Нестора Івановича! Прямо як в анекдотах про «бацьку» Лукашенка.
Юпітер в VII домі не тільки наділяє людину вмінням «помочь товарищам сговориться», але й викликає в ній величезну потребу в соціальній справедливості та набутті авторитету в суспільстві. В зрілі роки така людина здатна поміняти свою точку зору, навіть власну життєву позицію. Не те щоб Нестор Іванович їх поміняв, – він так і лишився особистістю, яка була вкушена вовкулаком свободи і сама ним стала, – але від соціальних гасел (пов’язаних з фізичним виживання) він все більше переходив до національних (пов’язаних з духовно-культурним відродженням). Той же Юпітер у VII домі привертає до людини величезну увагу в суспільстві, навіть інколи породжує ажіотаж. Наприклад, в наші дні. Людина давно померла, а дослідники все не можуть заспокоїтися: щось розшукують, розкопують, бажають ще про щось дізнатися…
Та повернімося до нашої теми. Щодо жінок та коханих Нестора Івановича, ми маємо напрочуд багато різних історій, і невідомо, що в них є правда, а що – ні. Різні автори називають різні імена та професії тих жінок. Можливо, їх дійсно було багато, але достеменно відомо лише про двох із них – його першу дружину Анастасію Васецьку і другу (останню) – Галину (Агафію) Кузьменко, «матінку Галину», як любовно називали її Несторові бійці.
Існує інформація про те, що Махна оженили ще до тюрми, коли йому було років 17. Але вона не підтверджена достовірними даними, тому не зважаймо. По одній із версій, перебуваючи на каторзі, Нестор переписувався з чудовою дівчиною Настею Васецькою. Це було так зване «знайомство всліпу»: вони ніколи раніше не бачилися. По іншій версії – вони були знайомі ще до каторги. Повернувшись додому, Нестор відразу одружився з Настею і схоже, що вони дуже кохали одне одного. Вона його, начебто, називала «Сонечком» і дуже про нього піклувалася, просила односельців не засмучувати чоловіка, бо йому не можна було нервувати (це вже точно!). Як розповідав режисер В. Савельєв, коли вони одружилися, Настя «піклувалася про нього, як про дитину. Односельців благала не хвилювати його – йому це шкодить. Варила йому борщ на півнячому м’ясі (лікар так радив). Дістала десь його фото і повісила над іконою… Синій платок – єдиний подарунок коханого – Настя берегла все життя» (92).
Звісно, до всіх цих «подробиць» варто ставитися обережно. Що тут є правдою, а що – лише фантазією, сказати важко. Де та Настя, хто там знав про «все її життя»? Розповідають, що вона приймала участь в театральних експериментах чоловіка, влаштовуючи для нього аматорські спектаклі. Про свою першу дружину Нестор згадує у мемуарах, коли описує свою поїздку залізницею в опозиційних щодо гетьманської влади справах. За влучним висловом В. Голованова, Махно пригадує Васецьку з «прохолодною чемністю», називаючи її лише «подругою», наче вони були неодружені. Хоча, мабуть, подібний стиль був досить характерним для престижного у ті часи революційного «гламуру» – і безшлюбні стосунки, і прохолодність в розповідях про них підносили героїв в очах тодішньої громади. Але це ніяк не означає, що кохання не було.
Діставшись Царицина, Махно дізнався, що десь неподалік на станції знаходяться його друзі-односельці із створеної ним у Гуляйполі комуни, разом з його вагітною дружиною. Вони теж залишили рідне село у зв’язку із наступом ворожих гетьманських «сатрапів». Далі наведу уривки «Спогадів»: «Все они знали, что сидеть без дела я не буду нигде. И все предполагали, что я вернулся уже на Украину, в свой родной район, и если не попался немцам, то что-либо готовлю для них ужасное, как для палачей революции. Лишь моя подруга, милая Настенька, – она была накануне родов, – и слышать не хотела о том, что я не постараюсь встретиться с нею перед родами. Она ожидала меня каждый день. Иногда она тосковала о том, что ее ожидания, по рассказам коммунаров, могут оказаться напрасными. Теперь ее ожидания сбылись… Натянув шляпу и понурив голову, я подходил к вагонам, в которых жили коммунары, никем не замечаемый. И тогда я подошел умышленно не к тому вагону, в котором помещалась моя дорогая, милая подруга, и сказал, обращаясь к коммунарам: «Как же вы, друзья, здесь поживаете?»… В это время из другого вагона выскочила моя подруга и за нею все другие коммунары, и радости всех нас не было предела» (105: стор. 304).
І ще один уривок: «Они поняли, что я не сегодня завтра заявлю им о своем отъезде от них, и сперва впали в уныние, а потом заявили, что они все – и мужчины, и женщины, и дети – едут со мною. Я резко запротестовал против их поездки со мною, исходя из того, что они все почти семейные и что, коль они так дружно держатся коммунальных заветов, то им пока что следует оставаться здесь. Моя подруга долго крепилась, все не поддавалась тяжелому, перед родами в особенности, чувству одиночества и теперь плакала... я подготовлял свою подругу к тому, чтобы она мужественно на время рассталась со мною, живя вместе с коммунарами, как жила до сих пор, всегда помня, что я оставляю ее во имя великого дела украинских тружеников, которые задыхаются в петле немецко-австро-венгерской реакции… Подруга соглашалась со всеми моими доводами о том, что я не могу праздно сидеть возле нее, я должен быть к июлю в Гуляйполе во что бы то ни стало; но чувства брали перевес над разумом, и она, словно дитя, рыдала. Все это создавало во мне удручающее состояние духа. Все это наталкивало меня на мысль взять ее с собою, ибо вдвоем с близким, дорогим легче умирать у дела... Но такое решение она и сама считала безумием. Она уже мало ходила, больше лежала в постели... Наконец под стоны и всхлипывания моей подруги, под плач некоторых матерей-коммунарок и всех детей и под звуки песен моих славных товарищей мужчин-коммунаров я распрощался со всеми и думал сейчас же оставить город Царицын» (105: стор. 307-308).
Цікаве описання фактів. Мабуть, якби розповідала «Настєнька», звучало б дещо інакше. Але «Настєнька» мовчить. Лишилися слова Махна, і нам доводиться обмежуватися ними: на весь бурхливий шквал глибоких вулканічних почуттів та емоційної експресії з боку закоханої до нестями дружини – холодно-відсторонений пафос «розуму», присвяченого вмерти за народне діло. Революціонер, мовляв, не любить. Справа не дає. Він лише з глибокою інтелігентною повагою дозволяє себе любити. А там – як Бог дасть. Точніше, як дасть Революція.
Згодом народився син Олександр. «Коли… Настя народила сина, Нестора наче підмінили: куди поділася його суворість, жорсткість, навіть темні очі його якось посинішали. А сподвижники сполошилися, їм здалося, що батька тоне у вирві сім’ї. Хто ж поведе народ на боротьбу з буржуазією?» (92), – веде свого В. Савельєв. Нестор дуже любив сім’ю і, можливо, саме це спричинило подальші трагічні обставини. По найпоширенішій версії, соратники Махна приревнували його до сім’ї. Вони вважали, що після народження дитини він став занадто м’яким та чутливим, і це їм не подобалося. Адже його призначення – відважна боротьба з ворогами трудового народу. А присутність дружини й сина відволікала Нестора від справи. Тож, нібито, вони й потурбувалися, аби їх розлучити. Спочатку придушили подушкою дитину, а потім залякали бідну Настю, і вона була змушена у відсутність Нестора зібрати свої речі і піти. Він намагався її шукати, але марно. Ця шокуюча історія повторюється у різних варіантах в багатьох дослідників (наприклад: син вижив, і дружина пішла від Нестора, забравши сина; соратники сказали Несторові, що його дружина йому зрадила; хтось їй сказав, що він загинув, і вона відразу вийшла заміж за іншого; одного разу він побачив її з сином з трюму корабля, в якому плив до Саратова тощо).
Натомість В. Голованов, посилаючись на розповіді гуляйпольських селян, які начебто були в родинних стосунках з Махном, інформує, що Нестор сам відмовився від Насті, покинувши її в Царицині і вже не повернувшись до неї. У нього, мовляв, були цікавіші справи – чи йому до Насті? Дитину, буцімто, він навіть не побачив. Цей хлопчик – розповідає Голованов – народився з якимсь природженим каліцтвом і скоро помер. А Настя прожила ще довго. Як і у всіх, «обпалених близькістю» до Махна, її доля склалася «не солодко». Вийшла заміж, ростила чотирьох дітей, вже старою продавала насіннячко на станції Гуляй-Поле. І зла на колишнього чоловіка не тримала – «розуміючи, напевно, що не судилося їй бути з ним, – аж надто невгамовним був, надто хотів ощасливити людство» (76: стор. 44). Ось начебто так.
Іншою відомою особою, з якою пов’язували Нестора Махна, була популярна анархістка, отаманша Маруся Нікіфорова. Тут взагалі описується якась навіжена любов до «рудоволосої красуні», за якою нібито упадали всі. З поліційних фотографій тієї «красуні» (профіль і анфас) на нас дивиться маловиразне, прямо скажемо, обличчя з обвислими повіками. З короткою стрижкою під «горщик» та в якомусь напівтюремному кожуху, який складає разом з нею органічну пару, ця «рудоволоса красуня» більше схожа на постарілу та обрезклу Соньку Золоту Ручку на каторзі з відомої фотографії. Окрім того, існує інформація, що отаманша Маруся була не зовсім жінкою, а гермафродитом. Документи з цією інформацією начебто зберігалися в одному з поліцейських відділків, де її були затримали. І саме цим пояснюється її по-чоловічому несамовита розбійницька вдача. Втім, гермафродитом деякі дослідники вважають і Жанну д’Арк. Адже та була сильною, відважною й сміливою дівулею, без втоми скакала на коні і без жодних скарг розділяла з чоловіками всі труднощі похідного життя. Тож люди й сумніваються… Те саме – про Марусю. А так воно чи ні, – піди тепер дізнайся.
Історик В. Савченко категорично не сприймає версію про Марусин «гермафродитизм». Він стверджує, що це – виключно продукт буйної уяви сокамерниці Марусі по Московській жіночій каторжній тюрмі Катерини Нікітіної (яка написала спогади про своє перебування у в’язниці) та її неврівноважених товарок. За описом Нікітіної, Маруся (чи Володя) мала (чи мав) худе, сіре, остаркувате і, разом з тим, хлоп’яче безкровне обличчя, карі галопуючі очі, коричневе волосся, острижене в скобку, невисоку коренасту постать, розмашисті судомні рухи та нерівний переривчастий голос, а також «щось уродливе, вороже здоровому глузду і неприйнятне у незграбній фігурі» (128: стор. 299). Подібні риси знаходимо не тільки в описі Нікітіної. Це «пропите хлопчаче обличчя, в якому, не дивлячись на її молодість, було щось старече» (128: стор. 299), цілком зіставляється з «пропитим, передчасно застарілим обличчям, в якому було щось від скопця або гермафродита» (128: стор. 322), яке узрів анархіст М. Чуднов (цікаво, де він надивився тих скопців і гермафродитів?), вочевидь, не знайомий з Нікітіною та її мемуарами. Ці описи, маємо зізнатися, доволі точно відтворюють фотографію Марусі Нікіфорової. Отож, якщо Маруся навіть не хворіла на «рідкісну форму гермафродитизму», то вона, поза всяких сумнівів, мала явно виражену хворобу гормонального типу (і зелений змій тут ні до чого), а яку вже саме – то інше питання. Втім, деякі сучасники описують її, як красуню (одні вважають рудоволосою, інші – чорноволосою, ще й «циганського типу», – а це вже зовсім суперечить фотографії), – можливо, вони когось із нею переплутали, бо таких Марусь-отаманш по Україні в ті роки було чимало.
Існує легенда, що Махно спочатку нібито не знав про Марусині «особливості». А коли дізнався, відразу відвернувся від «красуні», бо нічого за таких обставин між ними бути не могло. Тим не менш, вона вважалася одруженою і мала чоловіка, іноземця за походженням (здається, болгарина), але про їхні стосунки достеменно не відомо, та й не наша справа. Про «роман» Марусі з Нестором написано вже так багато, і при цьому по-художньому яскраво, що якось не дуже в те все віриться. Розповідають, що Маруся полюбляла лупцювати своєю отаманською нагайкою дружину Нестора Настю і дуже ображала її, намагаючись відбити Нестора. А один із епізодів (за авторства Дмитра Минченка) взагалі один в один передає сюжет із українського фольклору. Тож віри йому мало, не буду навіть переповідати.
На початку революційної діяльності землячка Нестора Маруся була більш відомою, ніж він, отаманшею, і мала неабиякий успіх «в узко-ограниченных кругах». Як і Нестор, свого часу була засуджена до смертної кари за убивство поліцаїв, яка була замінена Сибірською каторгою. Із каторги втекла. Через Японію та США дісталася Парижу, де закінчила школу живопису та скульптури, а також офіцерську школу (деякі дослідники заперечують інформацію про офіцерську школу). Повернулася додому в тому ж 1917 р. і – знову за старе. Організувала загони Чорної гвардії, які по чисельності переважали військову групу Нестора Махна. Переповідають, що він їй нібито навіть заздрив.
Нестор часто згадує Марусю в своїх «Спогадах». Поводилася отаманша завжди радикально, і він нерідко був змушений хапати її за руки та стягувати з трибуни, коли вона закликала когось поганого убити, не розібравшись в обставинах. Однак красномовність цієї особи була унікальною. «Потом выступали анархисты, – пригадує Нестор, – и в особенности М. Никифорова, которая заявила казакам, что анархисты ничего и никому не обещают, анархисты желают, чтобы люди осознали себя и сами брали свободу. «Но прежде чем говорить вам, казаки, обо все подробно, – я должна сказать вам, что до сих пор вы являлись палачами трудящихся России. Будете вы и далее оставаться такими, или вы сознаете свою гнусную роль и вольетесь в семью трудящихся, которой до сих пор вы не хотели признавать, которую вы за царский рубль и стакан вина распинали живой на кресте?
В это время многотысячная толпа казаков сняла со своих голов папахи и как один человек склонила свои головы на груди…
М. Никифорова продолжала свою речь. Многие казаки, как дети, плакали. А у трибуны анархистов стояла толпа александровской интеллигенции и говорили между собой: «Боже мой! Какими жалкими и бледными кажутся речи представителей от Революционного Комитета и партий по сравнению с речами анархистов и, в особенности, с этой речью М. Никифоровой…» (105: стор. 158-159).
З Марусею Нестор Іванович сварився, як і з усіма, навіть – розповідають – зі стріляниною. За словами В. Савченка, вона звинувачувала його в ігноруванні ідей анархізму, надто поблажливому ставленні до буржуазії (це Нестора-то!), у «партійному» та «диктаторському» характері його «революційних» дій і, звичайно, в «службовому романі» з більшовиками. Натомість сама закликала до кривавого терору проти експлуататорів та боротьби з українськими націоналістами (вона була росіянкою). «За її ініціативою, – пише історик, – близько 200 гуляйпільців виїхали до сусіднього містечка Оріхова, щоб роззброїти там батальйони Преображенського полку та захопити цейхгауз зі зброєю. Справу було здійснено, солдати самодемобілізувалися, кількох офіцерів Маруся розстріляла власноручно. Махновці таким чином заволоділи тисячею гвинтівок, що додало їм зухвалості» (41: стор. 30).
Одного разу Махно навіть збирався йти на Олександрівськ звільняти Нікіфорову з тюрми, коли його бойова соратниця була захоплена за самочинний збір контрибуції з місцевої буржуазії. Але поки він збирався, Жовтнева революція встигла звільнити її раніше. Тож діячкою Маруся була активною. Кінець кінцем, її активність її й погубила. Вибивши зі скандалом гроші на теракт проти когось із білих генералів – здається, самого Денікіна (Махно їй викинув ті гроші у вікно, коли вона вже виходила з подвір’я), Маруся подалася у білогвардійський тил, але там вскочила в халепу. Білі офіцери Слащова заарештували цю рішучу жінку і повісили. Ото і вся любов.
Після Насті Васецької, якщо вірити соратнику Нестора В. Білашу, «батько» мав кількамісячні стосунки із дібрівською телефоністкою на ймення Тіна. «Батькове» оточення навіть називало її дружиною Махна (про неї Нестор мимохіть згадав у «Спогадах», але без імені: крутилася, мов, поруч якась, за висловом махновців, «жена» – ото й усе). А дослідник Чоп розповідає з цього приводу страшну історію, яка подекуди нагадує історію з Настею Васецькою. За достовірність не ручаюсь, але справа ніби була так. Махновські командири вирішили, що та Тіна надто перебирає «батькову» увагу на себе, і що це є непорядок. Порадившись, вони запропонували невиправному «герою-коханцю» Щусю провести спецоперацію по спокушанню Тіни. Позалицявшись певний час до дівчини, він (вочевидь, нічого не добившись) несподівано накинувся на неї і зґвалтував, чим буцімто примусив бідну Тіну піти назавжди із життя Махна. Подібні розповіді, чесно кажучи, кидають тінь не тільки на соратників повстанського керманича, – як правило, простих селян, – але й на весь повстанський рух: ото, мовляв, такі були борці за щастя рідної землі: нічим в моральному відношенні не відрізнялися від опонентів.
Нарешті, останньою жінкою, якій Махно залишався вірним до кінця свого життя, була учителька української, фізики і природознавства Галина Андріївна Кузьменко. Її називають натурою романтичною, і з цим можна погодитися, якщо військово-похідний побут вважати романтикою. Чомусь її теж називали красунею. Напевно, так воно й було, адже «батько» шукав собі гідну жінку, «першу леді», у певному сенсі слова. Але з фотографій на нас дивиться особа із жорстким і владним обличчям з міцно стиснутими устами, що більше пасувало би чоловіку. Мабуть, у ті часи, аби вважатися красунею, достатньо було бути високою, «видною» і «статною» (здається, як і зараз). Натомість чоловік невисокого росточку вже вважався якоюсь потворою, – як той же Махно. Хоча на фото він виглядає дуже симпатичним чоловіком, набагато більш приємним, ніж його «чарівна» дружина. Можливо, все пояснюється тим, що з часом людські смаки міняються. Те, що вважалося привабливим сторіччя тому, тепер не викликає особливої симпатії, і навпаки. А можливо, справа в моїх власних вподобаннях, які не збігаються з загально-розповсюдженими… До того ж, різні люди оцінювали зовнішність Махна по-різному. Якщо денікінські офіцери злостиво відзначали «бабье лицо» Нестора Івановича – аби лишень не сказати «симпатичне», – то інші ніби заперечували це, оскільки заявляли, що він мав «риси обличчя грубі, селянські» (6), або і взагалі «сокирні». А червоний офіцер на прізвище Бразнєв, що зустрічався з Нестором у травні 1919 р., крім «довгого волосся, що спадало на лоб» і «делікатного обличчя семінариста», якимось дивом розгледів ще й «довгий і гострий ніс» Махна, і взагалі, як зізнавався Бразнєв, йому весь час кортіло «витягнути маузер і всадити йому кулю в потилицю, коли він роздивлявся штабну карту» (135). Та всіх перевершила М. Сухогорська, яка дуже недолюблювала Нестора, боячись його «страшного погляду», і написала щось навіяне, напевно, сугестивним впливом цього погляду: «З вигляду він був непоказним: невеликого зросту, вузькоплечий з русим, під горщик стриженим, гладким волоссям і якимсь пласким, трошки мавпячим обличчям» (135). Трошки «мавпяче», бачте, обличчя. Та й хай вже їм всім сяє Сонце.
За описом С. Семанова, який особисто зустрічався з жінкою Махна, «Галина Андріївна значно перевищувала середній жіночий зріст (в молодості вона явно височіла над своїм низькорослим, зігнутим після каторги (щось на відеокадрах – жодної «зігнутості», досить таки випростаний чоловік, – О.Л.), а пізніше – кульгавим від поранення чоловіком), відрізняли її високий лоб, крупні, правильні риси обличчя, але особливо вражали відразу її очі – темно-карі, глибоко сидячі, з уважним і зосереджено-настороженим поглядом. І відразу, крізь піввіковий історичний туман, після змін стількох життєвих декорацій, ставало ясним: так, в таку жінку міг закохатися, а головне – прислухатися до неї знаменитий, молодецький і безжальний отаман!» (134). Більше того, Семанов навіть назвав Махна «підкаблучником примхливої дружини» (134).
Згідно з описом Сухогорської, остання жінка Нестора Агафія (згодом вона взяла собі більш благозвучне, як тоді вважалося, ім’я Галина) виглядала приголомшливо: «Дуже красива брюнетка, висока, струнка, з чарівними темними очима і свіжим, хоча й смуглявим кольором обличчя, подруга Махна зовні не була схожа на розбійницю. Через короткозорість вона носила пенсне, яке їй навіть йшло» (66). Вочевидь, смуглявість, як і невисокий зріст, вважалася тоді ознакою «некрасивості». Але, мабуть, Агафія була настільки високою та видною, що Сухогорська великодушно пробачила їй ту смуглявість. А ось ще одна згадка Сухогорської: «Дружина Махна справляла враження не злої жінки. Якось вона зайшла в той дім, де я знімала квартиру, в гості. В котиковому пальто, в світлих ботах, красива, усміхнена, вона здавалася елегантною дамою, а не дружиною розбійника, яка сама ходила в атаку, стріляла з кулемета і воювала. Розповідали про неї, що декілька махновців вона сама убила, піймавши їх під час грабунків і насилля над жінками. Її махновці теж побоювалися…» (66). Дослідник Минченок описує зовнішність Галини дещо по-іншому: «Вольова, зі сталлю в очах – красива холодною, сатанинською красою, вона вміла наказувати навіть найбільш осатанілим батьковим дружкам і прийшла зовсім з іншого світу, ніж Настя Васецька» (119).
Галина була жорсткою й вольовою людиною. Розповідають безліч історій її знайомства з «батьком», в яких вона незмінно демонструє свою гордість, хоробрість і упертість. Можливо, Нестор шукав собі подругу життя, достойну звання дружини «батька», і коли надибав на «видну» вчительку, відразу зрозумів: це – те, що треба. Галина (на той час її звали Агафією) спочатку не погодилася (адже він «красавцем не был»), одначе трохи порозмисливши, дівчина зметикувала, що Махно для неї в тих умовах є найкраща партія – і погодилася. Втім, що ми можемо насправді знати? Можливо, там була любов, велика й чиста, яка спочатку спала «много лет», а потім несподівано «проснулась и глаза свои открыла».
До знайомства з Нестором у Галини було таке собі бурхливе, як на ті часи, особисте життя, із добрим присмаком скандалу. За даними дослідників, вона народилася у 1895 р. в м. Могилев-Подольську в сім’ї унтер-офіцера царської жандармерії Андрія Івановича Кузьменка. Щоправда, в своєму листі до С. Семанова, написаному в 1968 р., вона вказала інший рік і місце народження, а також іншу професію батька. За словами самої Галини Андріївни, вона народилася 28 грудня 1896 р. у Києві, і батько її був селянином, що служив на залізниці. Мати, Домінікія Михайлівна Ткаченко, теж мала селянське походження. Через 10 років після народження доньки сім’я перебралася до рідного села Піщаний Брід Херсонської губернії Єлисаветградського повіту, де Андрій Іванович взяв у братів свій наділ землі, 6 десятин, і почав займатися землеробством. Так стверджувала сама пані Кузьменко. Щоправда, в своєму листі вона не розповіла про свій «чернечий» досвід. Тож далі – офіційні історичні дані.
Коли Агафія з батьками переїхала на Херсонщину, вона вирішила податися в черниці і поїхала до Червоногорського монастиря, що на Полтавщині. Але монотонність чернечого життя дуже скоро дівчині набридла, і вона почала крутити романи. Спочатку – зі співробітником царської поліції, потім «взяла вище» – з бароном Ю. Корфом. Розповідають, що вона втекла з ним до його маєтку, але батьки молодого шляхтича її швидко завернули. Тож Агафія подалася назад до монастиря, де їй теж вказали на двері. Так після декількох перепасовок вона знову опинилася у батьківському домі.
В 1916 р. Агафія на відмінно закінчила жіночу гімназію і поїхала викладати до Гуляйполя. А через рік там з’явився Нестор Махно. Трохи пізніше Агафія поїхала до Києва вчитися в університеті св. Володимира (сьогоднішній ім. Т.Г. Шевченка), але провчилася не більше року і повернулася до Гуляйполя. У листопаді 1917 р. Нестор оженився на Насті Васецькій. Коли сім’я розпалася, він став вільною людиною і, по спогадам знайомих, не нудьгував один. Та потім вирішив поважніти і обзавестись новою дружиною. Я передам історію кохання Нестора й Галини, в «обробці» Володимира Горака: «Перша зустріч Нестора Махна і Агафії Кузьменко в 1919 році зовсім не передвіщала створення сім’ї. Одного разу Нестор Іванович у супроводі одного з соратників зайшов до шкільної бібліотеки і, явно бажаючи блиснути ерудицією перед молодою вчителькою і бойовим товаришем, попросив видати йому якусь книгу, яку він читав, відбуваючи строк у Бутирській в’язниці. Проте Агафія відразу ж розчарувала Махна-читача, сказавши, що ця книга є, але вона дуже рідкісна, тому на руки не видається… Махно не звик до відмов і почав в різкій формі наполягати на своєму. Врешті решт, молода вчителька поступилася «батьці», але при цьому так жбурнула йому заказ, що раритет опинився на підлозі. Тепер настала черга обуритися самому Нестору. Крижаним тоном він наказав вчительці підняти книгу, а коли Агафія відмовилася це робити, вихопив з кобури револьвера. Цілком імовірно, що будь-яка інша жінка з округи, добре знаючи непередбачуваний характер «батьки», відступилась би. Але не такою була дочка царського жандарма. Спокійно поглянувши в очі розлюченому Махнові, Агафія твердо сказала: знаменитому повстанському вождю не до лиця вступати в «озброєну боротьбу» з мирною і беззбройною жінкою. Нокаутований такою несподіваною відсіччю, Нестор пішов зі школи, грюкнувши дверима, але про красиву вчительку не забув. І, очевидно, сподобалася йому Агафія не тільки яскравою зовнішністю, але й умінням постояти за себе. Друга зустріч майбутнього подружжя була вже цілковито іншою. Із грізного отамана з револьвером в руці Нестор Махно перетворився в галантного кавалера, що швидко дав зрозуміти Агафії, що по відношенню до неї він має найсерйозніші наміри. Однак вона далеко не відразу відповіла взаємністю. І цьому, безумовно, були свої причини. Агафія бажала зустріти мужчину собі під стать, а низькорослий і щуплий Нестор був далеко не писаним красенем. До того ж і похідне життя отамана-комбрига було не до вподоби Агафії Андріївні, людині сугубо мирній. Але вона доволі скоро зрозуміла: одна справа – життя рядової вчительки, і зовсім інша – дружини знаменитого на всю Україну Нестора Махна, який піднесе її і захистить в важку хвилину. Одного разу, коли Махно святкував у колі бойових соратників свій день народження (Це ніяк не міг бути його день народження, бо вони почали жити разом весною, а він народився восени. – О.Л.), в домі несподівано з’явилася Агафія Кузьменко з чудовим тортом «власного виробництва» в руках. Махно, який не очікував такої уваги з боку коханої, несміливо підвівся і подякував Агафію Андріївну. А ще через кілька хвилин Нестор і Агафія закружляли в запаморочливому танку. Він хвацько відтанцьовував своє улюблене «Яблучко», під стать «батьці» танцювала і його партнерка. У розпал балу Махно і Кузьменко покинули компанію, а наступного дня під тріумфальні вигуки бійців Нестор оголосив, що віднині Агафія Андріївна – його дружина...» (77). Це був такий собі зороастрійський період в житті атеїстичної країни…
Сама Галина у листі 1968 р. С. Семанову розповіла історію знайомства з Нестором дещо по-іншому: «Влітку сімнадцятого року я служила вчителькою в Гуляйполі, було мені двадцять років. Я захоплювалася тоді, як багато молодих, ученням анархістів. Приходила до них в приміщення, допомагала розбирати пошту і літературу, багато хто був малограмотним. Одного разу в кімнату, де я працювала, зайшов Нестор з кимсь іще, його я вже бачила. Вийшло тісно, я упустила зі столу стопку якихось листівок (або брошур, не пам’ятаю). Нестор закричав на мене: «Підніміть негайно!» Я розсердилася на його крик: «Не підійму». – «Підніми, – кричить, – це написано кров’ю!» – «Не підніму». Він вихопив пістолет із кобури, наставив на мене і знову каже: «Підніміть». Я би ні за що не підняла би тоді. Хлопці заспокоїли його, він вибачився і вийшов з кімнати. Ось так ми познайомились, потім стали зрідка зустрічатися, потім я поїхала до Києва…» (134).
У червні 1919 р., під час великих неприємностей з червоними, Нестор відправив Галину до батьків, пообіцявши приїхати за нею, щойно випаде можливість. Згодом він дійсно приїхав до Піщаного Броду, аби владнати всі непорозуміння з тим царським жандармом, який, на обопільний жах, тепер мав стати його тестем. Андрій Іванович, звичайно, був спочатку в шоці і заявив, що ніколи у житті його донька не одружиться з «анархістом» та «бандитом». Махно у відповідь натякнув, що в нових умовах він міг би й до стінки поставити пихатого Кузьменка за «контрреволюційне минуле». Врешті решт, батьки Галини погодилися на цей шлюб (хіба були варіанти?), але за умови вінчання у церкві. «Ніколи – ні раніше, ні пізніше – не бачив Піщаний Брід настільки пишного весілля, – розповідає Горак. – Весь шлях Нестора і Агафії до церкви махновці встелили килимами. У зв’язку з весіллям місцеві мешканці вигнали море самогону. Столи ломилися від багатства блюд, присутніх розважали декілька молдавських оркестрів, з якими змагалися в музичному мистецтві повстанці «батьки». А під «завісу» Махно повів своїх хлопців на станцію Пологи, де вони розгромили крупний червоноармійський загін» (77). Як бачимо, було весело.
Не всі дослідники упевнені в реєстрації шлюбу Нестором і Галиною. О. Скирда зазначає, що пара ніколи не мала офіційних стосунків, не дивлячись на деякі твердження, що вони навіть вінчалися в церкві. Принаймні, Галина заперечує цей шлюб в своїй статті про смерть її батька, написаній вже після смерті Нестора Івановича. Можливо, вона просто хотіла випросити пробачення у комуністів, щоб повернутися на батьківщину?
Як Махно і сподівався, дружина стала йому гідною партнеркою і справжньою бойовою подругою. Галина Андріївна їздила верхи, ходила в атаку, стріляла з кулемета, власноруч могла розстріляти бійця, який зґвалтував жінку (Білаш назвав її «невтомною захисницею жінок»). Тож казати, що по натурі вона людина «сугубо мирна», напевно, не доводиться. Коли у серпні 1919 р. червоноармійський загін стратив її батька за те, що той був тестем Махна, в ту саму ніч гонець доставив до штабу Нестора цю страшну звістку. Той відрядив 300 кавалеристів, аби помститися за смерть свого тестя. Оточивши на світанку червоноармійські пости, вони знищили практично весь загін, після чого до Піщаного Броду приїхав сам Махно з невтішною Галиною. Махновці шукали тих, хто видав червоноармійцям її батька. І ледве під підозру потрапила якась жінка на прізвище Бродська, як Галина власноруч її зарубала, відвівши душу. Після цього на майдан привели 16 полонених, і Галинина подруга їх всіх розстріляла. Нестор лише стояв осторонь і похмуро за тим спостерігав. Цікаво, що він думав в той момент? «Смерть клятим ворогам!» чи, може, «Боже, з ким я зв’язався?..»
Про нещасну долю своїх батьків Галина розповіла у тому ж листі до Семанова: «Влітку 1919 року розстріляли мого батька, …мати прохала його зникнути, але він казав, що не може відповідати за дочку, яка без його згоди зійшлася Бог знає з ким. Розстріляли його після мітингу разом зі священиком і вчителем, який викладав махновцям атеїзм, – всього сім чоловік. Мати померла від голоду в 1933 році» (134). До речі, сім’я Галининого брата Миколи теж голодувала в «пролетарському» СРСР. У середині 30-х подружжя навіть було змушено «розійтися» до кращих часів, відмовившись від двох своїх хлопчиків. Вони залишили дітей самих на Кіровоградському вокзалі, аби їх забрали до дитячого будинку, де би їх, принаймні, годували. Микола спостерігав за ними здалеку, поки не підійшли міліціянти й не забрали їх. Це була якась надія, що малечі вдасться вижити.
«Матінка Галина» виявилася напрочуд активною діячкою махновського руху. Вона вважала себе «махновкою, а не анархісткою» – за словами паризького приятеля Нестора Івановича Миколи Чорбарджиєва, який описував її як «крупну, красиву жінку, пряму, відкриту, симпатичну, усміхнену, дуже гідну і добру мати» (135). За прикладом чоловіка, вона й сама розігрувала спектаклі для білих. Наприклад, бронемашиною під назвою «Непобедимый» махновці заволоділи саме завдяки роздобутим нею розвідданим. Перевдягнувшись поважною дамою, вона під приводом розшуку свого чоловіка-офіцера, котрий безвісти пропав, проникла у білогвардійський штаб і познайомилась зі штабним полковником. Пристреливши його, Галина захопила дані з маршрутом та часом руху бронепоїзда. Улаштувавши засідку, махновці зруйнували міст і скинули бронемашину в річку Синюху.
«Махновка» Галина була дійсно сильним і відважним бійцем, неодноразово разом з чоловіком наражалась на смертельну небезпеку, одначе не втрачала присутності духу. «В 1921 році, – розповідає Скирда, – разом з Нестором вона була за крок від смерті, коли село, в якому вони знаходилися, було оточене червоними, які, знаючи про їх присутність, піддали всі хати ретельному обшуку. Вони з Нестором, озброєні револьверами, чекали за дверима, коли їх знайдуть, щоб дорого віддати своє життя, але солдати виявилися не настільки допитливі, щоб заглянути за двері кімнати, яку вони обшукували» (135). Влітку 1920 р. Галина взяла на себе важливу місію провести перемовини з російсько-американськими анархістами Еммою Гольдман і Олександром Беркманом, які в той час мали пробільшовицькі симпатії. Після розмови з Галиною вони вже не були такими впевненими щодо підтримки більшовизму. Вона докладно їм розповіла про махновський рух, його діяльність і поставлені задачі. «Гольдман і Беркман не приховують сильного враження, яке вона на них справила, – зазначає Скирда. – Емма звернула увагу на небезпеку, якій вона себе піддає, приїхавши на зустріч з ними; Галина відповіла, що вона «так часто стикалася з небезпекою, що більше не звертає на неї уваги». Обидві провели ніч у суперечках; Емма відзначає «її чарівне обличчя», а Беркман говорить про неї як про «молоду жінку надзвичайної краси». Вона розпитувала Емму Гольдман про «жінок за кордоном, зокрема в Америці: що вони роблять? Чи дійсно вони мають незалежність і визнання? Які стосунки між статями? А контроль народжуваності?» Емма була під враженням від «такого сильного бажання отримати інформацію» і відчувала, «що її власний ентузіазм прокидається» від контакту з Галиною» (135). Розлінилися вони там всі на заході…
Крім того, «матінка Галина» входила до слідчої комісії антимахновських справ при штабі (щось на зразок ГПУ) – головного судово-карального органу махновщини – і займалася полоненими. Комісія виносила суворі вироки політичним ворогам і тим товаришам, які зганьбили честь революційного повстанця. Якщо Галині хтось якимось чином не подобався, вона наказувала його стратити, і ніхто не смів їй заперечити. За словами режисера В. Савельєва, ця жінка стала другим «я» Махно, «вона безжально карала «славних синів матері анархії», які возили в тачанках своїх невінчаних Марусь» (92). Вона була надто подібною до Нестора, навіть, як мені видається, значно більш жорсткою та безжальною. Махновці склали про це «пароване» подружжя і про себе, заразом, веселу пісеньку:
Мы же их порежем,
Да мы же их побьем,
Последних комиссаров
Мы в плен заберем.
Ура, ура, ура,
Пойдем мы на врага
За матушку Галину,
За батька Махна!
Згідно з «учительським» знаком Стрільця у VII домі та присутніми там планетами, Махно доручив своїй жінці «підняти» народну освіту на території, відвойованій махновцями у білих. Галина очолила Шкільну секцію Культпросвітнього відділу Військово-революційної ради і була обрана Головою Союзу вчителів. Тож саме завдяки її зусиллям у Гуляйполі почали працювати школи – не тільки для дітей, але й для дорослих. Сам Нестор Іванович був небайдужим до освіти, тому з великою прихильністю ставився до просвітництва і шкільництва. Ходили навіть легенди про його учительську професію, – щоправда, найбільшою мірою викликані тим, що в 1918 р. Махно отримав від Леніна фальшивий паспорт для проїзду по території незалежної України на ім’я учителя Івана Шепеля з-під Таганрогу – здається, тоді це ще була Україна. Але сам факт, що йому хотілося виглядати учителем, багато важить. І якщо Ілліч колись дав настанову дітям: «Учитися, учитися й учитися!», то Махно раніше Леніна сказав не менш крилато: «Творці світлого майбутнього, рвіться до світла та знань!» (7).
Цікаве спостереження: порівнюючи ці два вислови, відразу бачимо різницю між російським більшовизмом та українським анархізмом: якщо засновник більшовизму закликав учитися у формі невиразного інфінітиву («учитися»), без будь-якої усвідомленої цілі, то анархіст Махно указував на особистісну активність тих, хто має вчитися («рвіться»), а також на мету, яку вони при цьому мають переслідувати («світло», «знання», «світле майбутнє»). Ілліч лише наказує, нічого не пояснюючи, тим самим моделюючи пасивних виконавців чужої волі, якими дійсно славилось радянське суспільство. А «батько» не тільки роз’яснює, навіщо ті знання, але й указує на необхідність персональної ініціативи з метою їх використання на власний розсуд, що спонукає до активної життєвої позиції – не в більшовицькому, звичайно, сенсі, а в сенсі українсько-анархістських принципів самоорганізації. «Життя будувати будемо самі, поза нав’язаних збоку думок і ідей», – казав Махно. І додавав: «Частіше бесідуйте поміж собою, читайте, розвивайтеся» (7). Активне творення – замість пасивного відтворення та векторний розвиток замість безвихідного замкнутого кола. Ото вже дійсно антиленінська позиція! Ну, це до слова.
Тож Нестор Іванович мав особливу пошану до шкільної справи. Він розумів, що в анархістському суспільстві, де так багато має важити довіра, честь, достоїнство й самоповага, повинні жити люди зовсім іншої душевної організації, з новою, вільною та творчою самосвідомістю. Тому він заохочував до створення навчальних закладів нового, анархістського ґатунку, давав великі кошти на розвиток освіти і допомагав грошима школам та притулкам. До нього залюбки ходили з проханнями про допомогу різноманітні делегації учителів (особливо вчительок, що додавало присмаку еротики на «батьків» смак). І він ніколи їм не відмовляв. Наприклад, в жовтні 1919 р. на IV районному з’їзді було вирішено надати допомогу школі глухонімих в Олександрівську, Катеринославському дитячому притулку та іншим дитячим закладам. Директор Катеринославського притулку М. Гутман потім це відзначив: «Треба віддати махновцям належне, – після добровольців притульські діти протягом місяця «підгодувалися» (7).
На особливій прихильності Нестора до вчительок навіть інколи «грали» його вороги. Не знаючи астрології, вони чудово відчували Несторову «ахіллесову п’яту», його «найслабше» місце. Наприклад, В. Голованов розповідає наступну історію. Одного разу більшовицьке підпілля заслало до Махна свою шпіонку Марію Фортус, навмисне одягнувши її у «вчительську форму» – плаття з глухим комірцем. Дівчина прийшла до «батька» і попросила грошей для вчителів. Він її нібито оглянув і сказав: «Ось яка гарнесенька!» І грошей, звичайно, дав. На жаль, насправді ті гроші були використані не на шкільництво. До речі, ту дівчину потім «розкусила» дружина Нестора Галина (чи, може, просто приревнувала) і наказала розстріляти. Її, звичайно, розстріляли, але «не до кінця». Поцілили, але не стали добивати. Дівчина якось виповзла, добралася до людей і вберегла своє життя, аби пізніше поділитися цією розповіддю з нащадками.
За сприяння Галини Нестор збирався запровадити в Гуляйпольському районі систему незалежної освіти, відокремленої від церкви і держави. Це мало на меті виховання самодостатньої особистості анархістського суспільства. Ця система замислювалася, як кардинально відмінна від колишнього державного шкільництва, де разом зі знаннями учневі нав’язувалися шкідливі, як на анархіста, догми – наприклад, про право держави і церкви розпоряджатися життям громадянина чи про «відтворювальну» функцію освіти. Сам князь Кропоткін назвав державну освіту «витонченим способом вбивства будь-якого духу особистого почину та незалежності». Ще в часи комуни 1918 р. гуляйпольці хотіли запросити спеціалістів по новітній педагогіці за методикою іспанського анархіста Ф. Фаррера, засновника вчення «вільної школи». З «фарреровщиною» не склалося, тож довелося обмежитися запрошенням звичайних вчителів. Але в 1919 р. питання шкільного реформування постало знову і вирішувалося на засіданнях сільської ради, де навіть виникла дискусія між прихильниками методики Фаррера і прихильниками «єдиної трудової школи», ідеї якої підтримував сам Нестор Іванович. І програв (!), бо більшість при голосуванні отримала «фаррерська» концепція.
Так само склалося і з Законом Божим. У жовтні 1920 р. від «набатівців» на засідання сільради делегували агітатора, але за пропозицію прибрати зі шкільної програми Закон Божий його освистали. Назвали безбожником, більшовиком і дискредитатором анархістського вчення. Переконана атеїстка Галина Кузьменко була вражена таким ефектом і здалася, заявивши, що відсутність Закону Божого може зашкодити моральному вихованню дітей. Скривившись, з цим вердиктом погодився й Махно. А щодо освистаного набатівця, то інший анархіст І. Тепер висловився про становище свого колеги «махновською говіркою», сказавши, що той «ледве звідти кігті драв» (7).
Натомість все чудово склалося з відновленням у школах рідної мови. Гуляйпольський з’їзд скасував наказ генерала Май-Маєвського, який забороняв материнську мову у просвітництві, – «як силою нав’язаний нашим школам». «В інтересах духовного розвитку народу мова шкільного викладання має бути та, до якої природно схиляється місцеве населення… і воно, а не влада і не армія, має вільно і самостійно вирішувати це питання» (135), – було зазначено у документах з’їзду. Чомусь деякі «неупереджені» дослідники трактують це положення, як таке, що йде на користь російській мові, бо, на їх переконання, гуляйпольське населення прагнуло розмовляти саме нею. Але насправді ця фраза прозвучала у контексті звільнення від нав’язаного царською й білогвардійською адміністрацією диктату російської мови і мала протилежний зміст.
Не дуже вдалим надбанням нової «анархістської» освіти в Гуляйполі стала спроба воєнізації підліткового населення. Місцеві підлітки занадто захопилися грою у «войнушку» і почали влаштовувати неабиякі побоїща у Новоспасівці та Гуляйполі з синцями, кров’ю та людськими жертвами. Наприклад, в Гуляйполі було не по-дитячому повішено «полоненого» хлопчика, а в Новоспасівці убили каменем під час «кіннотної атаки» ще одну дитину. Тому воєнізацію дітей розважно відмінили, обмеживши «воєнне виховання» стройовими заняттями. На жаль, з приходом комуністів всі «незалежні школи» були ліквідовані. Бо нащо комуністам мислячі, самодостатні особистості? На зміну анархістської «самоорганізації» прийшла більшовицька «самоліквідація».
Як людина, відповідальна у махновській раді за освіту, Галина Кузьменко приймала участь у культурних заходах в звільнених махновцями районах. За її сприяння було поставлено безліч спектаклів і концертів. Один з таких заходів був описаний стороннім свідком Сухогорською, яка потрапила на нього майже випадково і помирала там від страху, чекаючи артобстрілу, який, за даними махновської розвідки, ось-ось мав статися: «…Іду до ложі з острахом, і не даремним: саджають мене між Махном та його жінкою, а позаду і в сусідніх ложах весь їхній штаб і всі ватажки (в ориг. рос. – «главари») (Ой, як страшно! – О.Л.). Агафія Андріївна дуже люб’язна, махновці також, а мене страх розбирає, адже знаю я, що чекають бою, та й навкруги публіка, яка не заслуговує довіри (Оце ще цікавіше. – О.Л.). Мене ж ще заспокоюють, бомби, мов, сьогодні обов’язково будуть кидати, адже ми, ватажки (главари), всі тут, і червоні це знають. Я не витримала і спитала: «Коли ж ви чекаєте набігу?» Агафія Андріївна зглянулася і обіцяла мені сказати, коли мені треба буде йти. Махно був одягнений у все темне, похідне. Агафія Андріївна була в синьому чоловічому костюмі, чумарці і шароварах, на голові її красувалася висока каракулева шапка. Махно сидів тверезий і наче чимсь незадоволений, хоча п’єса всім дуже сподобалася. В антрактах пили махновці пиво, самогон, ними самими притягнутий, і ще якісь напої. Всі поглядали на Махна з острахом: чим-то виявиться його невдоволеність. Але тут хтось заспівав улюблену пісню Махна: «Наш Махно і цар, і бог з Гуляй-Поля до Полог». Оркестр підхопив, Махно став посміхатися, розвеселився і навіть спустився вниз танцювати. Агафія Андріївна залишилася зі своїми і не відпускала мене. Всі вони розмовляли по-українськи, п’єса була українською, танцювали на сцені гопак і співали пісні теж українські. Десь об одинадцятій каже мені дружина Махна: «Ну, тепер вам пора йти». Я пішла додому, і ледве встигла добратися, як почалася перестрілка. Розвідка донесла правильно, і махновці, які були попереджені і вжили заходів, пішли цілими і неушкодженими. Кулемети не дали можливості червоним підійти близько до кінематографу…» (66).
Як бачимо, пані Сухогорська сприймала махновців виключно як бандитів та розбійників. І відчувала себе серед них, як Герда у розбійницькому лігві (навколо, бачте, – «главари»). Навіть українська мова постає у цім контексті, як «бандитська». Утім, можливо, що ці спогади – як велика кількість інших – писалися під пильним наглядом небайдужої сторони, або людина просто побоялася писати щось усупереч тодішньому комуністичному мейнстріму. Бо виглядає досить дивно: всі махновці попереджені про напад, що на них готується, і в цих умовах п’ють собі вино і самогон, а потім без проблем відстрілюються. То честь їм і хвала в такому разі! А «психологічний» портрет Махна взагалі вражає упередженістю.
Хоча Галина і називала себе «махновкою», однак вона не розділяла політичних поглядів свого чоловіка. Якщо він був анархістом, то вона була націоналісткою і постійно налагоджувала зв’язки Махна з Петлюрою та іншими національно орієнтованими діячами. Однак він це чомусь – мабуть, під настрій – заперечував. І взагалі, у їх відносинах було багато дивного й не зовсім зрозумілого. Чи він її дуже кохав, чи боявся, чи кохав і боявся одночасно, але інколи Нестор давав недостовірні дані щодо власної дружини, – наприклад, на судовому процесі в Польщі її місцем народження назвав не Могилев-Подольськ, а інше. На тому процесі Галина разом з Нестором фігурувала в «антипольській справі» і трималася спокійно та впевнено, як її чоловік. І суд їх виправдав.
На думку Савельєва, Нестор не був з нею щасливим: «Він казав їй: «Ти ніколи мене не любила». Йому здавалося, що ця освічена жінка кохає в ньому того Махна, одного погляду якого боялися і вороги, і друзі, якому беззаперечно корилася ціла армія і з яким рахувалися Ленін, Фрунзе, Троцький, Дибенко, Коллонтай. А йому хотілося ласки. Адже він був дуже хворим і часто відчував себе одиноким. В такі хвилини Нестор сумнівався в коханні Галини» (92).
Не мала великої симпатії до Галини Андріївни і особиста секретарка Нестора Івановича у Парижі І. Метт. «Її, напевно, принадила роль дружини всесильного українського отамана» (118), – так висловилася вона. І. Метт навіть стверджувала, що «матінка Галина» намагалася вбити власного чоловіка: «На правій щоці Махна був величезний шрам, що доходив майже до самого рота. Це його друга дружина, Галина Кузьменко, намагалася вбити його уві сні. Це трапилося ще в Польщі, здається, у неї був роман з якимсь петлюрівським офіцером. Не знаю, що безпосередньо спонукало її до цього замаху. Дуже часто на людях вона намагалася зробити все можливе, щоб скомпрометувати його, нанести моральну шкоду. Так, одного разу в моїй присутності вона сказала щодо одного чоловіка: ось, мов, «справжній генерал, не те що Нестор», явно прагнучи підкреслити, що не вважає Махна гідним поваги. Хоча їй було чудово відомо, що під час перебування Махна в Румунії румунський уряд виявляв йому пошану, що відповідала генеральському рангу» (118). Та що там генеральському! За якого це генерала Радянська держава була готова поступитися Румунії частиною спірних територій?
30 жовтня 1922 р. в Румунії у Нестора з Галиною народилася донька. Так би мовити, «плід зів’ялої любові». Сім’ю дитина не скріпила. Галина в еміграції не вельми поважала свого чоловіка, який лишився, так би мовити, «генералом без армії» і перестав їй бути потрібним. Крім того, вона ще з Бухаресту крутила роман з поручиком чи то хорунжим петлюрівської армії на прізвище Хмара, своїм нібито колишнім нареченим. За даними В. Савченка, Махно довідався про зраду і наказав убити коханця дружини (за іншими відомостями, убив його сам). Тому цілком можливо, що у Галини додалося причин для нелюбові до Нестора. Але чи насправді той шрам на його щоці – її рук справа? Адже історики вважають, що то був слід останнього поранення Махна перед переходом румунського кордону. Чесно кажучи, слова секретарки Нестора Івановича викликають у мене деяку довіру. Адже сам Нестор, при всій своїй потайності, ділився з нею своїми найзаповітнішими мріями, тому якщо вона від когось і могла щось знати про його поранення, то, скоріш за все, від нього. Можливо, він просто вирішив нікому не розповідати про жорстокий вчинок власної дружини (лише Іді прохопився) і придумав версію про своє поранення? Так само як тихо «зам’яв» ту справу зі спробою замаху на його життя у 1919 р., до якого могла бути причетна Галина Андріївна, – якщо, звичайно, та спроба мала місце.
Проте дослідник Скирда кидається, як лев, на захист чужої любові. Він особисто говорив із пані Метт і «вивів її на чисту воду»: «Іда Метт висуває серйозні звинувачення проти Галини; вона називає її українською націоналісткою, приписує їй ставлення, що принижує Нестора, і звинувачує її навіть в спробі вбити його під час сну, в 1924 році, через любовну ідилію, яку вона буцімто мала з якимсь петлюрівським офіцером. Вона наводить в якості доказу цієї спроби довгий шрам у Махна на щоці. Ми звернули її увагу, що добре відомо, що це шрам від кулі, яка потрапила йому в потилицю і вийшла через щоку. На це вона відповіла, що вона «тільки чула» про цю спробу. Іда Метт звинувачувала також Галину в тому, що вона вилучила особистий щоденник Нестора і, разом з Воліним, супутницею якого вона нібито стала, знищила його через суворі зауваження з їх приводу, які там містилися. І в цьому випадку Іда Метт не змогла привести уточнень і прикрилася посиланням на «чутки». Тому належить ставитися з великою стриманістю до такого роду суджень» (135).
Дехто підозрює пані Метт в закоханості в Нестора і цим пояснює її так звану упередженість щодо Галини. Але із тексту її спогадів такого висновку не зробиш, оскільки при характеристиці Махна вона використовувала фрази, які навряд чи стала би використовувати закохана людина. Тож очевидних причин обмовляти Несторову жінку у неї немає. Вона дійсно так вважала. Наведу уривок її спогадів: «В Парижі Галина Кузьменко підробляла то в якості домробітниці, то кухарки, вважаючи при цьому, що природою їй уготована інша, краща доля. В 1926-1927 роках вона навіть написала прохання на адресу Радянського уряду, щоб їй дозволили повернутися до Росії. Наскільки мені відомо, Москва відхилила її прохання. Здається, після цього вона знову зійшлася з Махном. Не думаю, щоб він пробачив їй подібний вчинок, однак вони обидва, напевно, вчинили так з причини взаємного морального спустошення. Після смерті Махна вона зійшлася з Воліним і разом вони здійснили морально брудне діяння – викрали з-під подушки помираючого його особистий щоденник, який, таким чином, зник безслідно. А щоденник цей існував, Махно вів його на протязі всього періоду життя в еміграції, записуючи туди свої спостереження за товаришами по боротьбі і їхньою діяльністю: я можу так стверджувати, оскільки в 1932 році Махно мені повідомив, що хотів би знати мою думку з приводу одного епізоду, свідком якого я була, з тим щоб перевірити, наскільки точно йому вдалося відобразити його в своєму щоденнику. Схоже, що під час німецької окупації Франції Галина Кузьменко стала коханкою одного німецького офіцера, після чого поїхала з дочкою до Берліну, де загинула під час одного з бомбардувань. Можливо також, що чутки про її смерть є невірними і що вона все ще живе десь, може навіть і в Росії» (118). Дійсно, чутки про її смерть «виявились дещо перебільшеними» і до Німеччини вона поїхала з іншої причини, – принаймні, офіційно.
Обурений пан Скирда розповідає, що Микола Чорбаджиєв «їм підтвердив», що Галина підтримувала дружні стосунки з Воліним після смерті Нестора, але із цього зовсім не слідує, що в них був інтимний зв’язок. Скоріш за все, ці стосунки були пов’язані з підготовкою до видання рукописів та спогадів Махна. «Безперечною є її вірність пам’яті свого супутника, як це доводить її стаття українською мовою, яка з’явилася в Пробуждении, щоб спростувати наклеп українських шовіністів (135), – запевняє Скирда. Виявляється, цей «наклеп» про інтимні стосунки Галини з Воліним наводять «українські шовіністи» (цікаво, що він розуміє під цим терміном?), бо ж почерк який – українсько-шовіністичний, звичайно. А хто тоді Іда Метт (єврейка за походженням)?
Розповідали, що незадовго до смерті Нестора Івановича Галина приводила до нього Воліна – миритися. Певно, теж наклеп. Прикметно, що сам Волін старанно доводив своє конституційне право на доопрацювання Несторових книг. Для цього, звичайно, потрібно було ще до смерті Нестора з ним помиритися. Не вийшло помиритися, та все одно якимось чином він отримав цю роботу, діставши доступ до «Спогадів». І не тільки до них. Цілком можливо, Волін дійсно витяг з-під подушки небіжчика його щоденник – уявляю, що він міг про себе прочитати!
Про вкрадені матеріали «пліткує» не тільки І. Метт. В одному з листів до свого знайомого Анрі від 4.11.1944 Волін жаліється з приводу пліток щодо його відносин із Махном. Джерелом тих пліток він називає якогось Фремона (мабуть, «українського шовініста»), котрий нібито розповсюджував дезінформацію про стосунки Воліна й Махна і стверджував, що знав із вуст самого Нестора, що «з деяких пір Махно і я не були в колишніх дружніх стосунках. Можливо, Махно навіть його трохи науськував на мене» (135). Тут невеличка «нестиковочка». Бо якщо вже «науськував», то як тоді із твердженням про «колишні дружні стосунки»? Це виглядає, як відома фраза: «Це було давно і неправда». А справа в тому, що після смерті Нестора його колишній однодумець «грав» у те, що буцімто вони «владнали непорозуміння» і знов зробилися найліпшими друзяками, тому-то Нестор і довірив йому редагування своїх «Спогадів». Точніше, не довірив, а лише мав довірити, якби сам Волін встиг його порадувати цією пропозицією, та втрутилася клята смерть…
До того ж, Фремон, як заявляє Волін, навіщось висунув супроти нього «абсурдне звинувачення» «у викраданні документів Махна». І в якості «формальних свідчень, що наочно показують безглуздість цієї грубої вигадки», як зазначає Скирда, Волін запропонував наступні «вбивчі» докази:
По-перше, він «пожертвував цілих два роки своєї діяльності в 1921-1923, аби опублікувати «Історію махновського руху» Аршинова. «Я говорю саме «пожертвував», оскільки я міг би використати свій вільний час для власної літературної роботи, яку мене прохали зробити і яка мене цікавила» (135), – заявляє Волін.
Певно, в 40-ві роки минулого століття цілком було під силу переконати світ такими «аргументами». Велика творча «жертва» заради друга – це так шляхетно! Додам від себе, що «Історія махновського руху» Аршинова практично стала джерельною основою власної книги Воліна «Невідома революція», плюс декілька загальновідомих фактів, а також історичних анекдотів, чию сумнівну достовірність неможливо перевірити. Тож «жертва» була недаремною.
По-друге, Волін «поступився дорогою» Аршинову, дозволивши йому першому написати «Історію махновського руху», оскільки той, провівши з Нестором два роки (а не шість місяців, як Волін), не кажучи про спільний досвід тюремного ув’язнення, мав «більше право писати його історію». А потім Волін ще й чудово скористався цією книжкою. Очевидно, це – теж беззаперечний доказ того, …що нічого з-під подушки Волін не виймав.
А третім беззаперечним доказом цей анархістський спритник наводить факт «редагування» «Спогадів» Махна. Хіба ж він міг щось взяти з-під подушки, коли він був до Нестора настільки добрим, що погодився редагувати ті роботи? Тут варто нагадати про «безкорисливі» 1800 фр. авансу.
Навівши всі ці «аргументи», Волін висловив упевненість, що вони обов’язково «задовольнять цікавість товаришів» і «доведуть їм, що побрехеньки про мою поведінку лише наслідки грубого й дурного обмовляння, яке робить ставку на необізнаність багатьох товаришів про істинну ситуацію» (135). «Не маючи більше, – резюмує Скирда, – жодних інших свідоцтв щодо точного змісту вказаного «обмовляння», ми можемо тільки фіксувати аргументи Воліна, які кожен оцінить по-своєму» (135).
Авжеж. Оцінює «по-своєму» Волінові аргументи, а заразом – і креатив під назвою «Невідома революція», і Іда Метт: «Далекий від того, щоб нам відкрити нові факти, автор відтворює цілі сторінки з Історії махновського руху, написаної Аршиновим в 1921 році. Навпаки, він нічого не цитує з особистих Спогадів Нестора Махна, оригінал яких він знайшов під подушкою на смертному одрі Махна в лікарні. Його описання Махновщини містить, безсумнівно, цікаві факти, але їх історична цінність знижується через відсутність посилань, помпезність стилю і деяку відштовхуючу саморекламу. На закінчення, автор, прагнучи досягти межі об’єктивності й неупередженості, кидається в описання особистісних негативних рис Махна, і ця не дуже витончена «неупередженість» дивовижно нагадує особисту помсту» (118). «Це справедливі критичні зауваження, – погоджується пан Скирда, – оскільки ми могли констатувати розлогі перефразування і цитати із Аршинова й Махна, а декілька історичних анекдотів, розказаних самим Воліним, не можуть виправдати його моральних розумувань про Махна і його товаришів, цілковито недоречних після подібного демаршу» (135).
Викликають певний подив, за словами Скирди, «важливі уточнення Воліна, які стосуються долі рукописів Махна: його дружина Галина Кузьменко була змушена спалити валізу з документами свого супутника під час німецької окупації і нібито сповістила про це Воліна незадовго до свого від’їзду в 1942 до Германії. Відзначимо непослідовність в її діях: було би більш доречним довірити ці документи надійним друзям або якійсь бібліотеці» (135). Це по-перше. А по-друге, в тій самій книзі «Нестор Махно. Козак свободи» пан Скирда двічі описує історію з валізою, яка пропала під час гестапівського обшуку, але в іншому місці вона нібито знаходилася у Григорія Бартановського, якому сам Махно залишив всі свої папери. То в кого була та клята валіза? І в чому необхідність ховати документи Нестора Махна від німців? Що, німці творів анархістів ніколи не читали і просто зшаленіли би від люті? Чи вони такі злопам’ятні, що ненавиділи все, що хоч якимсь кінцем торкалося проблем Німеччини 20-річної давнини на українських землях? Щось тут Волін темнить. І не все так ясно у його стосунках з Галиною.
Намагаючись будь-що довести щирість ставлення Галини Андріївни до Нестора Івановича, Скирда наводить дещо дивний аргумент: її протримали 13 місяців у Варшавській в’язниці, тому сам факт, що вона була дружиною Махна, мав бути явно недостатнім для висунення звинувачень на її адресу. Вона, принаймні, мала розгорнути якусь антидержавницьку діяльність разом з Нестором, секретарем і довіреною особою якого вона завжди була. Ця думка слушна: Галина очолювала комісію з антимахновських справ, займалася й іншими організаційними речами, особливо що стосується українських контактів «батька». А саме по «українсько-польській» справі вони й проходили в суді. То й що? Хіба це значить, що вона йому не зраджувала?
«Можливо, навіть, перед своєю смертю він доручив їй повернутися на батьківщину і виконати якесь завдання, що стосується його уцілілих товаришів. Деякі деталі свідчать на користь такого тезису; по-перше, існування десь на Україні трьох таємних місць зі зброєю і цінностями, відомих тільки їм двом; потім, нам вдалося встановити, що Галина і її дочка Люся Михненко під час війни поїхали до Берліну, щоб звідти спробувати повернутися на Україну» (135). ?.. Деталі, звичайно, вбивчі, нічого не скажеш: існування «потайних місць», відомих «тільки їм двом»; бажання Галини повернутися на Україну, яке вона висловлювала з перших днів свого злиденного та «нерозкішного» життя на чужині і яке «чудовим чином» справдилося завдяки діяльності радянських органів безпеки... Що може бути переконливіше? І звісно, бажання розкопати десь заховані дорогоцінності (якщо таке було) є свідченням ні чого іншого, як щирого її кохання до Махна (коштовності – як добра пам’ять про коханого). Тож висновок дослідника один: «Поза всяких сумнівів, Галина лишилася вірною боротьбі, яку вони вели в 1919-1921 рр. і намагалася продовжити її доступними їй засобами» (135).
Я розумію, коли мова йде про гіпотезу, але ж навіщо так казати: «поза всяких сумнівів»? Скирда затято заперечує різноманітні «слухи» про періоди незгоди у подружжя, бо не отримав щодо цього «ніяких точних свідчень». Сусід Махна Микола Чорбаджиєв не підтвердив інформацію про сварки у сім’ї, а, навпаки, відзначив «добре взаєморозуміння» між чоловіком та дружиною. До цього свідчення дослідник долучає і слова Мей Пікре про Галину, як про «дуже віддану, спокійну, розумну, прив’язану до Нестора і симпатичну» (135). Хіба що пані Мей була не обворожена трирічною Люсі, яка їй видавалася нестримним бісенятком, оскільки полюбляла забиратися на стіл і гучно стрибати додолу (напевно, гени). От тільки дивно, що така «прив’язана» до чоловіка жінка, кінець кінцем, все ж розлучилася з коханим. Не менш дивує й інше: якщо вже у сім’ї Махна було таке порозуміння, чому ж він власній любій жінці не довірив всі свої папери? Віддав якомусь «другові». І взагалі, якщо вже покази одних знайомих Нестора розходяться із показами інших, чому ми маємо вірити одним, і не вірити іншим? Хіба не міг Микола Чорбаджиєв, з найліпших дружніх спонукань, підправити «a little» для потомків картину нелегкого побуту цієї люблячої пари, особливо в тому разі, коли він щиро симпатизував такій чарівній жінці? Або хіба подружжя не могло сваритись за відсутності сусіда Чорбаджиєва? І навіть в разі, коли буйних сварок не було, то це ще зовсім не підтверджує любові та взаємоповаги у подружжя. Тому «виправдувальні» висновки дослідника стосовно жінки Нестора є, як на мене, не такими й безсумнівними. Багато хто висловлює діаметрально протилежну думку.
Зокрема, С. Семанов, відзначивши незвичну потайливість «дами серця» Нестора, висловився наступним чином: «Не казала мені прямо Галина Андріївна, навіть не натякала, але гадаю, і маю всі підстави це припускати, що сімейне життя їх розпалося. Жили вони нарізно» (134). Ще й продовжив вектор думки в сторону того «attention-moment», коли в житті Галини виник вельми позитивний персонаж, із емігрантських друзів Нестора, колишній білогвардієць на прізвище Карабань. Семанов акуратно зауважив, що Галина в розповідях мимоволі повсякчас зверталася до нього: і там він був, і тут він щось сказав чи зауважив і т.д. Одначе далі констатації подібних фактів милосердно-обережний автор не пішов: не моя, мовляв, це справа. Міркуйте, мов, самі…
Історик В. Чоп також не довіряє темі «вічної любові» у сім’ї Махна: «В 1927 р. відбувся розрив сімейного союзу Нестора і Галини через те, що дружина влаштувалася на роботу в прорадянську організацію. Якщо кохання і було колись присутнім в цьому шлюбі, то вже встигло згаснути давно» (143).
Найбільш немилосердним до Галини виявився В. Савченко: «Галина, що ще років п’ять назад мчала із шаблею наголо поруч із Махном, потрапивши до Парижа, перетворилася на сварливу мегеру, на абсолютно чужу Нестору людину. Вона пам’ятала себе «царицею українських степів», що повелівала життям і смертю багатьох. Вона не могла змиритися зі своїм паризьким злидарським, приниженим становищем, з тим, що вона працює прибиральницею, пралею, швачкою у пансіоні для дітей російських емігрантів, чиїх батьків вона могла легко поставити до стінки ще чотири роки тому. Вона не хотіла жити в маленькій кімнатці разом із хворим чоловіком і маленькою донькою. Вона дорікала Махнові, що той загубив її молодість і «не став генералом, як обіцяв». У Парижі Галина десятки разів розходилася і сходилася, билася і лаялася з Нестором Махном. Вона не могла терпіти його хвороби, його пияцтва, неробства, безгрішшя, «манію величі»… У 1926-1928 роках вона знайшла роботу експедитором газети «Українські вісті», бібліотекарем та викладачем на курсах української мови у Союзі українських громадян у Франції. Це була «прорадянська» організація, що вважалася базою радянського шпигунства у Франції… Галина мала якісь відносини з радянською розвідкою як через компанію Союзу українських громадян у Франції, так і, можливо, через Хмару. Так само вона була знайома і з радянськими терористами у Франції – Самуїлом Шварцбардом (вбивцею Петлюри) і Володіним (одним з організаторів убивства Петлюри). У всякому разі, в середовищі паризьких емігрантів ходили чутки про те, що Галина була завербованим радянським агентом і відігравала лиховісну роль у вбивстві Симона Петлюри. Вона неодноразово вимагала від радянського посольства у Франції дозволу на повернення в Україну. Але їй чомусь завжди відмовляли» (41: стор. 404-405).
З одного боку, трохи дивне звинувачення – в причетності до вбивства Петлюри, бо ще на Україні Галина симпатизувала українському національно-визвольному руху. Хіба що з урахуванням того, що пан Петлюра не був вже в цьому русі постаттю; почав спиратися на ноги його колишній однодумець і соратник Є. Коновалець та потужна організація УВО-ОУН. Навіть сам Махно дивився в їхній бік з великою надією. Для всіх людей із «плаваючою» національною ідентичністю холодним душем буде те, що їхній любий «інтернаціональний» «батька» ставав потроху мало не «бандерівцем» (Бандера вступив до УВО вже в 1928 р.). А з іншого боку, Галину підозрювали у причетності до справи «месника» Шварцбарда саме у зв’язку з її совєтофільськими позиціями, які вона демонструвала ще з польського періоду. Галина ніби силоміць тягнула Нестора назад, в Радянську Україну, а він рішуче опирався. Питання до Скирди: а чи не в тому і було її завдання – витягти Махна до України? Яке вона не виконала, тому і не отримала з посольства дозволу на повернення додому.
Чутки-чутки, – сказав би пан Скирда. Однак багато хто з махновців мріяли потрапити додому. Не стала виключенням і Галина. Надіятись, в пориві особистої симпатії, на те, що так вона виконувала «батькове» завдання, – це… по-чоловічому шляхетно. Але не більше.
У 1927 р. Галина остаточно розлучилася з Нестором, і він щотижня навідував її, щоб побачитися з донькою. Врешті решт, країна Рад таки прийняла Галину в свої міцні обійми, але вже після війни, і так, що вона не зраділа. У 1943 р. німці вивезли дочку Галини й Нестора із окупованого Парижа на роботи до Німеччини, і мати поїхала слідом за нею. Після перемоги над Гітлером радянські органи безпеки зацікавилися жінкою колишнього «бандита» і вивезли її з Оленою до СРСР. Там за участь у «бандитському» махновському русі вона отримала 10 років таборів, а дочка, як «німецька шпигунка», – 5. Їх помістили в одну камеру із кримінальними злочинцями, які, як згадувала пізніше Кузьменко, «облизувались на наше закордонне ганчір’я, особливо білизну» (131). До закордонної білизни радянські жінки і дійсно ставились з якимсь священним трепетом, часто плутаючи її з сукнями.
Відсидівши майже 9 років, Галина була звільнена по амністії 1954 р. у зв’язку зі смертю Сталіна. Вочевидь, як зауважує С. Семанов, перебування у ГУЛАГі було для неї нелегким випробуванням, оскільки своє звільнення вона зустріла у відділенні для інвалідів. Решту життя провела в Джамбулі Казахської РСР, де працювала на комбінаті по виробництву бавовни і навіть кілька разів побувала в Гуляйполі. Померла у 1978 р.
На дослідника Семанова ця жінка справила враження «сильної і незвичайної натури». Тяжкі випробування, через які вона пройшла, не зламали ні її характеру, ні її «чіпкого здорового глузду». Не дивлячись на дружелюбність у відношенні Семанова (якщо вірити Семанову), «її не покидали насторожена стриманість, скупість в подробицях і характеристиках» (134). Дослідник висловив упевненість, що «деякі свідчення, і неабиякої важливості, залишилися прихованими» (134), але звинувачувати в тому Галину Андріївну він не став, адже їй довелося пережити стільки скрути, розчарувань і обманів, що навряд чи вона могла повірити малознайомій людині, зовсім з іншого середовища та іншого покоління.
Свою підозрілість та обережність пані Кузьменко, як і її дочка Олена, успадкувала від тієї страшної епохи, в якій жила. «Семанов відзначає з цього приводу, – пише Скирда, – що пережиті нещастя не привернули душі Галини до бога і що вона була з молодості і до останніх днів «переконаною атеїсткою», як «справжня добре загартована революціонерка». При цьому він (Семанов, – О.Л.) не боїться вступити в деяке протиріччя з результатами своєї «графологічної» оцінки почерку Галини: «помітно кидається в очі перебільшеність висоти великих літер і строга закритість округлих («а», «о», «б», «л»!), згідно графології це, відповідно, означає: честолюбство, яке доходить до деспотизму, а також потайливість». Переважаюче враження, на наш погляд, що вона лишилася вірною собі, Нестору і рухові, в якому вона приймала активну участь. Честь їй!» (135). Еге ж.
Мене дивує коментар: як честолюбство і потайливість Галини можуть входити у протиріччя з її атеїстичними переконаннями і при цьому доводити її вірність Несторові? До речі, графологічна експертиза Семанова більше свідчить на користь оцінки, даної Галині секретаркою Махна пані Метт, ніж паном Скирдою, який тій секретарці не повірив, так і лишившись твердо переконаним у міцності високих почуттів Галини до її «непоказного» чоловіка. Вочевидь, ця дама по якійсь причині видавалася досліднику напрочуд симпатичною. На жаль, вагомих доказів на підтвердження своєї позиції він так і не надав. Скоріше, накидав чимало протилежних доказів. Зокрема, коли сварив тов. В. Воліна, за те що той так підло настрочив убивчий компромат на Нестора, послуговуючись багато в чому «непослідовними відвертостями дружини Махна» (за висловом Скирди). Під непослідовністю, напевно, автор має на увазі розходження між офіційним славослів’ям, що міститься в опублікованій статті Галини, і сказаним «на вушко» Воліну. Скирда воліє вірити в офіціоз. Ну-ну…
Пригадуючи смерть свого колишнього чоловіка, Галина розповідала, що провідувала його в лікарні. «Якось ввечері наприкінці червня я зайшла до нього в госпіталь, – писала вона 4 квітня 1968 р. С. Семанову в Ленінградський інститут історії. – Він був стомлений, змучений, знесилений. На моє питання: «Ну як?», – нічого не відповів, тільки з очей покотилися сльози. Я теж заплакала. Нам більше не було про що говорити, я зрозуміла, що йому дуже тяжко, що життєві сили залишають його, що він вже не жилець на цьому світі. А за кілька днів до мене на роботу в Кенсі приїздить на таксі один товариш, Максим, і говорить: «Збирайся, Галино, зараз же, і їдемо до Парижа, Нестор вмирає». Я взяла дочку, спустилася до завідуючої і заявила їй, що я зараз же з дочкою від’їжджаю до Парижа, бо батько моєї дочки і мій чоловік помирає. Ми сіли в таксі і поїхали. Годині о п’ятій вечора ми були вже в Парижі, в госпіталі. Чоловік лежав у ліжку блідий, з напівзаплющеними очима, з розпухлими руками, відгороджений від решти ширмою. В нього було кілька товаришів, котрим, незважаючи на невідповідний час, дозволили тут залишитися. Я поцілувала його в щоку. Він відкрив очі і, звертаючись до дочки, слабим голосом мовив: «Залишайся, донечко, здоровою і щасливою». Потім заплющив очі і сказав: «Даруйте, друзі, я дуже втомився, хочу заснути».
Прийшла чергова сестра. Спитала його:
– Як почуваєтесь?
На що він відповів:
– Дайте вечерю. Принесіть кисневу подушку.
– Зараз, – відповіла сестра і принесла йому кисневу подушку.
З зусиллям, тремтячими руками він вставив собі до рота трубочку кисневої подушки, і сестра попросила всіх нас піти і повернутися завтра вранці. Наступного ранку, коли ми зайшли до палати, то побачили, що ліжко, на якому лежав чоловік, було порожнім і ширми біля ліжка не було. Один з сусідів хворих сказав, що сьогодні вранці, близько шостої, чоловік перестав дихати. Прийшла сестра, закрила йому простирадлом обличчя, а потім його винесли до покійницької. Це сталося 6 липня 1934 року (Насправді 25 липня. – О.Л.). Сестра повернула мені одяг чоловіка, його годинник і різні дрібні речі, і ми пішли у покійницьку. Тут лежав наш покійник з восковим, дуже спокійним обличчям. На грудях його сочилася рана по операції. Один з товаришів зняв з обличчя чоловіка маску, і через кілька днів ми ховали його на кладовищі Пер-ла-Шез. Тіло було спалене в крематорії, і урну з прахом було замуровано в стіні» (134)…
І куди-то після того подівся Несторів щоденник?.. Я знову про те саме.
Чи дійсно Нестор плакав, чи плакала й Галина разом з ним – то вже нам не відомо. Чи дійсно вона співчувала йому – то велике питання. Але, вочевидь, вона не раз пошкодувала про те, що зв’язала свою долю з такою «нефартовою» людиною. Коли в СРСР її питали про той горезвісний щоденник, в якому вона нібито описувала пияцтво чоловіка, вона нічого путнього не відповіла, обмежившись сухою фразою, що щоденник дійсно був, але чи справді вона в ньому виклала той текст, розтиражований червоними, – не пам’ятає. От якби вона побачила оригінал того щоденника, то вже за почерком би встановила, чи то вона його писала. Але, на жаль, – «увы и ах!» – оригіналу «женема» (якщо він справді був, – у чому дехто сумнівається). Мабуть, щоденник був таким зотлілим, що, як в тому фільмі про собаку Баскервілів, вмить розсипався в чекістів у руках…
…Вона не пам’ятає? Як можна таке не пам’ятати? – дивується дослідник «щоденника» В. Литвинов. Адже пані Кузьменко до кінця свого життя залишалася тверезомислячою та адекватною особою. Вочевидь, вона боялася сказати правду, бо 10 років таборів виховують в людині обережність і, так би мовити, політкоректність. Якщо червоні стверджують, що в щоденнику Галини ті записи були – що ж, їм видніше, і вона не стала заперечувати, хоча й брехати не хотіла. Тому послалася на погану пам’ять. Тим більше що хотіла убезпечити від неприємностей свою дочку, яку цькували на роботі співробітники (і з цього приводу їй навіть довелося подавати клопотання на адресу влади). Та чи могла вона і дійсно написати про свого коханого таку гидоту? Вочевидь, ще й як могла. Однак не на очах у нього і не в умовах, коли він в будь-яку хвилину міг поцікавитися змістом щоденника. Не те щоб він її за це міг вбити. Просто якось не по-людськи… А поцікавитись він дійсно міг, бо саме він і попрохав її вести щоденника, аби заносити туди всі факти злочинів червоноармійців та агентів продрозверстки. А замість цього ми читаємо про п’яні витівки Махна і розстріл комуністів без суду та слідства. І це – при тому, що сама Галина була людиною, відповідальною за призначення подібних покарань. Чому ж вона ігнорувала свої прямі обов’язки і нічого не пояснювала з цього приводу? Можливо, особісти про це не знали і по традиції «валили» все на Лева Задова, називаючи його начальником контррозвідки Махна. А те, що вироки виносила пані Галина, вони, напевно, навіть не підозрювали. Інакше би обов’язково підкорегували записи. Звичайно, деякі уривки із щоденника «червона зірка» мала би залишити (аби додати достовірності), але багато що прибрала, а багато що від себе додала.
Про Нестора розпускали безліч чуток, і найбезглуздішими були розповіді про сексуальні оргії, які начебто організовували для «батька» його соратники. Навіть Волін їх з готовністю повторює, але підозри в його власному невінчаному мезальянсі з жінкою Махна робить його не дуже об’єктивним свідком. Тож Волін по секрету розповів, що Нестор та його оточення примушували деяких жінок приймати участь в «якихось оргіях». Оце «якихось» є цілком зрозумілим. Бо якби він не використав це слово, то виходило би так, що Волін знав про «оргії» не з чуток, бо і сам приймав в них участь. А з іншого боку, якщо вже «якихось», то хто про це достеменно знає? «А был ли мальчик?» І взагалі, що значить «примушували»? Відомо, що в період громадянської війни в країні відбувалася справжня сексуальна революція. Дівчата, як то кажуть, були «легкі на підйом» і на все без зайвих теревенів згодні. Багато з них самі без жодних умовлянь могли прийняти участь в «оргіях», тож і примушувати би нікого не доводилося. Тим більше – з «батьком», авторитетною людиною в своєму колі. Що стосується буцімто зневажливого ставлення до жінок, на яке натякає Волін, то анархіст Ісаак Тепер, що також кілька місяців провів у «батьковому» русі, навів в своїй роботі приклад із махновським командиром Пузановим, який за зґвалтування медсестри був переданий в повстанський трибунал. «Махно наполягав на розстрілі, – зазначає Скирда, – і тільки завдяки більшості голосів він був зміщений з посади командира і направлений на передову, де невдовзі загинув» (135). Тобто Нестор в цих питаннях був доволі «щепетильным». Не виключено, що в великій мірі це було наслідком виховного впливу його дружини Галини Кузьменко.
На противагу всім пліткам, чимало серйозних дослідників наполягають на тому, що «батько» був вірним чоловіком. Крім того, за словами І. Метт, сам Нестор з легкістю спростовував брудні історії про його розпусницьке життя. У нього, як він сам казав, була велика кількість шанувальниць, а слава «батька» у махновському районі була настільки переконливою, що при бажанні він міг би отримати практично будь-яку жінку для особистих потреб, але у нього не було часу, щоб займатися особистим життям. До речі, «немає часу» – не найліпше спростування в даному випадку. Бо на подібні справи час завжди знайдеться, – було б бажання. Напевно, Нестор мав на цей рахунок більш вагомі аргументи, одначе не вважав потрібним їх наводити.
«У дійсності, – пише І. Метт, – Махно був чоловіком непорочним, точніше буде сказати – чистої душі. Що стосується його взаємовідносин з жінками, я би сказала, що в ньому поєднувалися якась селянська простота і в той же час – повага до жінки, притаманна російським революційним колам початку століття. Іноді він з щирим жалем згадував свою першу дружину, свою односельчанку, з якою він одружився відразу після звільнення з тюрми в 1917 році. Від цього шлюбу і дитина була, однак під час німецької окупації, коли Махно ховався далеко від дому, хтось повідомив дружину, що його вбили, – і вона одружилася з іншим. Дитина померла, вони більше не побачилися» (118).
І тут я знову маю слово на підтримку думки Іди Метт, і залучу до цього, знов-таки, астрологічні показники. Якщо вже мені випало навчатися в астрологічній авестійській школі, то варто висловити кілька саме авестійських аргументів. В міфології Авести існує персонаж на ім’я Шатаваеш. Це Вартовий Минулого. Хранитель пам’яті про гармонійний стан людини у минулому, оскільки ще до вторгнення в наш світ агентів зла вона перебувала в стані цілісної андрогінної довершеності. Тепер, коли людська душа розколота на чоловічу і жіночу складові, зазначену функцію Шатаваеша виконують вже двоє фігурантів: Пріап та Разі, чоловіча та жіноча іпостасі Вартового. Обидва вказують на потайне бажання кожної людини повернутися до свого Едему і, відповідно, вже на рівні зрозумілого, – на сексуальний потяг, який людина відчуває до свого обранця, причому Разі відповідає за жіночу складову, а Пріап – за чоловічу. В гороскопі чоловіка положення Пріапа вказує на його чоловічу сексуальність і поведінкову реалізацію в цій важливій сфері, а положення Разі – на його жіночий ідеал. Звісно, це езотерична інформація і в буденному контексті на неї можна не зважати, тож я спочатку дійсно не збиралася враховувати ці показники, але все вирішила їх співзвучність з напрямом моєї книги. І ось читайте.
В космограмі Нестора Махна Пріап знаходиться в Раку, а Разі – в Тільці. Тож ми отримуємо гарантоване Авестою підтвердження словам пані Метт. З Пріапом у Раку Махно мав бути дуже м’яким і ніжним чоловіком, бо тут він є турботливим, домашнім, тихим, вірним, сповненим сімейних обов’язків і прив’язаним до жінки. Все для дому. Звідси – і відомі розповіді про «підкаблучність» Нестора. Дружина дійсно мала всі можливості крутити ним, як заманеться. З таким положенням Пріапа Махно мав відчувати свою залежність від коханої людини, проявляти слабкість у стосунках, навіть плакатися та нидіти («Ти мене ніколи не кохала…»), багато в чому поступатися, бо саме так він міг вважати себе справжнім чоловіком. З тієї самої причини він надавав такого значення одруженню, створенню сім’ї, яка для нього уособлювала абсолютну цінність. Вочевидь, Махно не був брутальним хлопцем і ніколи би не стукнув кулаком по столу з сакраментальним: «Мовчи, жінко!» На перший план у нього виступали психологічна м’якість та душевність, і саме в цьому він вбачав свою привабливість та чоловічу гідність.
Для Махна мав бути характерним своєрідний рефлекс захисника свого дому, заснований на материнському інстинкті, а також безумовна відданість своїм, не дивлячись ні на що. Тому він міг пробачити коханій навіть зраду (ходили чутки, що Галина зі Щусем планували зміщення і вбивство Махна, але він якось мляво на це відреагував, – втім, міг просто не знати). В той самий час, по II-му астрологічному дому, де знаходився Пріап, для Нестора було важливо відчувати себе матеріально забезпеченим, щоб мати змогу утримувати свою сім’ю і рідних. Звідси – й соціальні гасла. Він любив роздавати гроші бідним, та й взагалі був щедрою людиною, бо знав по собі, як це неприємно для мужчини – лишатися без засобів для існування. В очах коханої людини Махно хотів виглядати впевненим, надійним, передбачуваним, роботящим чоловіком, на якого завжди можна опертися. Коли він розповідав пані Метт свою омріяну історію про подорож додому з ярмарки, він описував свій власний Едем, – саме так, як міг його побачити. Тут – і тихе сімейне життя, і прив’язаність до дому, і добробут, і турботливість та щедрість по відношенню до рідних, і його особиста працьовитість (адже він в цій заповітній мрії продавав на базарі те, що виростив власноруч на своєму полі).
Оскільки знак Рака символізує захисний панцир, то в особі Нестора Махна – як чоловіка – проступає образ лицаря, здатного відчути і попередити будь-яку небезпеку. Виступаючи захисником своєї рідної оселі, він повинен був бути дуже обережним, потайним, – умовно кажучи, прикритим щитом або маскою-панцирем. Тож навіть виступ проти іноземних інтервентів (німців та австрійців, потім – росіян всіх «кольорів») він розглядав, передусім, як захист рідної домівки. Повноцінним чоловіком Нестор відчував себе лише тоді, коли мав в себе за плечима дім, сім’ю, свій автономний простір, у більш широкому контексті – батьківщину. Цим і пояснюється його відмова, коли товариш Ленін запропонував йому робити революцію в Росії. Чужі краї його не вабили, він надавав перевагу Гуляй-Полю. А коли його «Махновія» якимось чином потрапляла у ворожі руки, він, напевно, відчував себе збезчещеним, позбавленим потенції, як наче, вибачте, кастрованим. Цим і пояснюється його, за висловом червоних, безвідповідальний вчинок, коли за їх завданням направляючись на південь для важкої битви з крупними частинами «золотопогонників», він несподівано зробив великий гак, щоб завернути в Гуляй-Поле і вибити з села доволі скромну популяцію білогвардійців, що днями захопила цей шматочок його раю. Товариші цього не розуміли… Коли він з боєм брав свої кохані території, то, певно, просто раював. А коли був змушений податись за кордон, для нього це дорівнювало втраті чоловічих якостей, своєрідному статевому безсиллю.
Це – щодо чоловічої частини «якоря минулого». А що стосується жіночої, то положення Разі в Тільці формувало у Нестора Махна уявлення про ідеальну дружину-господиню, працьовиту, охайну, поважну, спокійну і врівноважену. Навряд чи випадковим є те, що в розтиражованій легенді про початок любовних стосунків Нестора з Галиною його кохана прийшла до нього в гості з тортом «власного виробництва». Враховуючи його Разі в Тільці, вона як знала, з чим прийти: для Махна найголовніше в коханій – вміння готувати. Хоч як воно банально не звучить: «Шлях до серця мужчини лежить через шлунок». Але Тілець – найперший знак, який це прийме до уваги. Так само режисер Савельєв, розповідаючи про стосунки Нестора з його першою дружиною Настею, наголошує на тому, що вона йому готувала півнячий борщ (як дуже корисний для його розхитаної нервової системи). І, певно, у такі моменти Настя уособлювала еталон жінок, які подобалися Нестору Івановичу.
Крім того, Разі в гороскопі Нестора знаходилася в ірреальному і потайному XII домі. Це може означати, що Махно так і не знайшов свого справжнього кохання у реальному житті і звертався до нього у мріях. Коли він гуляв по Венсенському лісу і розповідав Іді Метт про свої заповітні фантазії, він моделював жіночий образ, який не зміг зустріти у житті. Його далека мрія мала матеріальне підґрунтя, – по Тільцю, де знаходиться Разі, і по II дому, де стоїть Пріап. «Я простий селянин, маю молоду дружину, поїхав разом з нею продавати свою продукцію і на ці гроші купив своїм домашнім подарунки». Омріяний образ, звісно, краще, ніж реальне життя і реальна дружина. Можливо, його жіночий ідеал приходив до нього уві сні, але про це вже нам невідомо.
Таємниче для Нестора зникнення його першої дружини Насті, потім начебто невмотивоване зникнення Тіни, – а він же так потребував сім’ї! – це окремі ланки одного ланцюга, пов’язаного з XIIм астрологічним домом: любов Махна завжди від нього підступом ізолювали. Розглядаючи різні варіанти сублімації енергії і направлення її в альтернативне русло, я можу зазначити, що по XII дому Нестор мав можливість заміняти жінку алкоголем. Тому коли розпочалися його проблеми в стосунках з Галиною, він дійсно міг топити горе в пляшці, заміняючи тяжку реальність мріями і мареннями. Така можливість не виключена. До того ж, по XII дому жінка Нестора Махна могла бути його таємним ворогом. Принаймні, у Галини було безліч подібних спокус, хоч це й не означає, що вона їм піддалася. Наприклад, пан Скирда упевнений, що вона зберігала вірність Нестору до скону і рвалася до України виключно за його секретним завданням. Тим більше що Тілець в XII домі – просто криптограма наявності таємних схованок з великими скарбами. «Скарби Махна», як нам відомо, шукають і сьогодні, заради цього навіть з-за кордону приїжджають в Україну деякі пройдисвіти з лопатами й мішками, але навряд чи вдасться щось комусь знайти: так зване «включення» знаку Тільця (у ньому не розпочинається жоден дім) практично позбавляє шансів на успіх у скарбопошуковій справі (якщо цим тільки не займеться якийсь новітній Галахад). До того ж, відсутність у XII домі реальних планет (одна лише ефірно-ефімерна Разі) нагадує відомий вислів: «Дуже важко знайти чорну кішку в темній кімнаті, особливо коли її там немає». У випадку Нестора Махна я можу припустити, що на місці гаданого кладу щасливий авантурник знайде тільки посмішку Чеширського кота, яка символізує образ вічної жіночості, – у розумінні її власника.
Цікаво, що сумарне положення Пріапа і Разі в гороскопі Нестора Махна моделювало образ рідної землі: Разі в Тільці, Пріап у II домі в Раку, – все це вказує на те сакральне значення, яке для нього мала українська батьківщина. Наче втрачений рай, який він потім знову втратив, вже в реальному часі. Нагадаю, як сам Махно з великим подивом для себе відзначав, що завжди ставився до всього українського з якоюсь дивною прихильністю. Начебто і нічому, на перший погляд, дивуватися, адже мова йде про батьківщину. Однак він дивувався. Вочевидь, його емоції і почуття виходили за рамки почуття любові до свого народу та культури. Сама його країна асоціювалася у нього з ідеальною жінкою, навіть з ідеальним шлюбом, який він хотів вберегти, відстояти і захистити. Але вона так і лишилася для нього тайною, далекою і недосяжною, більш близькою в мріях, ніж в справжньому житті. Не втримав.
Хай там як воно було, але у мене склалося враження, що Настя Васецька була єдиною жінкою, яка його по-справжньому кохала. Але її любов була надто буденною (втім, про просте селянське щастя він і мріяв) і зовсім не вписувалася в шалений вир військово-політичної діяльності Махна. Вона постійно плакала й жалілася, хотіла бачити в коханому просту людину, а не заклопотаного революційними справами керманича повстанських сил. По роду занять йому більше підходила Галина Кузьменко, яка, можливо, в зеніті його слави захоплювалась і пишалась ним, але не любила. Їй потрібен був забронзовілий, офіційний, при орденах, погонах і регаліях, військовий лідер, тобто той, хто має зовнішню владу, а не внутрішню правду. Тим більше що наявність внутрішньої правди вона за ним навряд чи визнавала. Допоки він перебував при владі, вона воліла бути з ним, але як тільки – так і до побачення.
Можливо, це не зовсім коректна паралель, але я бачу у Насті Васецькій уособлення «державної» України, а в Галині Кузьменко – «анархічної». Одна його любила, інша – лише використовувала. Одну у нього відібрали силою, а інша сама від нього пішла. Махно колись відмовився від України «державної» заради «анархічного» радянського устрою. Що ж, своє замовлення він отримав. А потім все життя із тугою та болем пригадував Анастасію та мріяв про просте селянське щастя...
Є бажання свідомі і несвідомі. Усвідомленим бажанням Махна була побудова комуно-анархічного суспільства на весь світ, а неусвідомленим – ? Звичайно, просто мати рідний дім. І це вже більш цікава тема.
