Після атомного вибуху, як писав П. Загребельний, руками не махають. Тож що я можу ще сказати? Книга написана. Написана українською мовою. Це була моя мрія з часів Помаранчевої революції – почати писати українською. Хоча тепер, коли, за висловом Махна, «революційна влада більшовицько-лівоесерівського блоку дико гопцює на мертвому тілі революції, як скрізь», з української освіти та діловодства прибирається українська мова, а з телебачення вилучається україномовна музика, натомість кріпне «дружба між братерськими народами» і наш «юго-западный край» знов стає «русским, русским, русским», – воно, напевно, виглядає трохи дивно. Одначе будь-яка постреволюційна реакція – не надовго. Це – лише перевірка новоствореної системи на життєздатність.
Моя книга про долю Нестора Махна, напевно, в більшій мірі стосується долі України. На український народ сьогодні здійснюється шалений тиск з усіх боків – як зі сходу, так і з заходу. Тут тобі й Росія, що «піднімається з колін» і на доказ цього прагне повернути Україну до «братніх обіймів», і Євросоюз, який перебуває під тиском Росії і волів би вже віддати їй ту Україну, з усім її начинням, аби позбавитися зайвого клопоту, і США, що теж не проти спекатись чужих проблем, але при цьому зберегти лице, тож ритуально закликають українців бути вірними демократичним принципам.
Як правило, перемагає той, хто більше того хоче, – а хоче той, що «піднімається з колін». Тому оточення держави Україна вже чітко визначилося з пріоритетами. Всі знають, чиєю здобиччю є Мауглі, і певні, що нікуди він від того не подінеться. Лише для нього ця загальна думка – ще не факт. Поранений, він вперто вірить, що рана ще загоїться. А щоб вона не гоїлася, в Україні по-стахановськи працює «колона №5» із росіян та «напівросіян», які асимілювалися самі і, за методою вампіра, через укус воліють передати свій «вічноживий» біологічний матеріал неасимільованим громадянам України. «Станьте, як ми! – лунає вкрадливо-шипучий голос, як у містичних трилерах. – Нам добре! Ми раніше теж боялися, але виявилося, це зовсім не боляче! Тепер ми безсмертні, а ви – нещасні та дурні, але ми вам допоможемо!..» Представники системи пекла завжди ставлять на людську слабість, але коли людина піднімається над своїми немочами, стає духовно сильною, її вже не здолає жодна «рятівна» синтетика, що «спрощує» людське життя, вертаючи історію в зворотний бік. Тож, попри все, сучасні українці ще не втратили своєї держави. І я маю надію, – вже не втратять.
«Єдине, про що доводиться пошкодувати мені», – це те, що значною мірою ця книга написана у формі полемічних нарисів. Напевно, вона містить забагато полеміки на адресу інших авторів, особливо з огляду на те, що вони не мають можливості відповісти на цих сторінках. Але я висловила власну думку, і тим щаслива. А якщо десь помилилася – прошу пробачення, така вже в мене апперцепція. У будь-якому разі, я хочу висловити свою щиру повагу письменнику В. Голованову та подякувати йому за чудову і захоплюючу книгу про Н. Махна, останні два десятка сторінок якої я навіть не хотіла дочитувати, намагаючись сповільнити чи зупинити час. Як радянські діти у захопленні ходили по кільканадцять разів на фільм про Чапаєва з таємною надією, що цього разу він обов’язково перепливе ту кляту річку, так само я останні сторінки цієї книги, вже знаючи фінал, ще «без надії сподівалася», що Нестор Іванович розіб’є всіх своїх ворогів і виграє вирішальну битву…
Така «велика сила мистецтва». Тож я дуже вдячна В. Голованову і за книгу про Махна, і – особливо – за відчутну симпатію до цієї унікальної особистості, яку (симпатію) я щиро розділяю. За ту ж симпатію я дякую інших російських авторів, на яких посилаюся в своїй роботі: М. Кацапова, О. Скирду, В. Азарова, С. Дашкова та ін. А також дякую українських авторів за їх чітке і зрозуміле висвітлення ролі Нестора Махна в українському революційному русі, – В. Савченка, В. Чопа, І. Бика, В. Горака та ін. Їхнє бачення подій громадянської війни дуже допомогло мені в роботі над книгою.
На жаль, в історії української держави виявилося забагато політичних лідерів та інших видатних осіб з фатально роздвоєною свідомістю. А плодом сумнівів завжди стають чудовиська. Коли добро зустрічається зі злом, вони взаємно проникають одне в одного, як струмені води у знаку Водолія, стають практично нерозрізненими, і в результаті зло святкує перемогу. Доля Нестора Махна наочно продемонструвала, що така родинно-тепла риса, як братерство, може перероджуватися у близьнюковий міф про підміну права первородства, з усіма обставинами, що звідси витікають.
Звичайно, ні що не трапляється випадково. Напевно, у всіх негараздах, які століттями переслідують українську націю, є значна частина її власної вини, але цю делікатну тему я свідомо оминула (можливо, повернуся до неї пізніше). Наголошую лише на тому, що Україна мала пройти через складні випробування, аби довести своє право на життя. Крім того, вибір в сторону свободи накладає на будь-яку істоту величезну відповідальність, тож їй потрібно чітко усвідомлювати всі можливі наслідки своїх революційно-визвольних змагань. За свободу, «судя по моим расспросам и точным наблюдениям», потрібно відповідати.
Тепер що стосується головного героя. Ця яскрава персоналія особливо цікава з точки зору астрологічних досліджень, – своїми унікальними магічними та містичними здібностями, відзначеними в її натальній карті. Лишається тільки пошкодувати, що ці задатки і можливості, вірогідно успадковані Махном від давніх предків-характерників, так і залишилися в зачатковому стані. Не маючи відповідної освіти і не володіючи техніками, які могли би в повній мірі розкрити всі його таланти, Нестор Іванович не зміг досягнути великих успіхів в цій рідкісній справі (втім, як і в деяких інших). До того ж, він був підданий нещадному матеріалістичному навіюванню тогочасної науки і намагався мислити у відповідності з її хиткими постулатами.
Нестор Махно був людиною, що мала величезну потребу у свободі. Невідомо взагалі, як така футуристична особистість могла з’явитися в тогочасній Російській імперії. Він був наче з іншого часу, з іншої держави, що мала глибинні традиції лицарської доблесті і честі. Хоча, звичайно, і не без своїх гріхів, найголовнішим з яких було плутання добра зі злом. На жаль, задачі їх умовного розділення Махно так і не здужав, тож і анархічної республіки створити не зумів. Не час. Однак казати, що всі його зусилля були марними, також не варто. Бо кожним своїм втіленням людина здійснює якусь частину персональної роботи по очищенню душі і пов’язаного з нею зовнішнього простору. Людське життя – це сходинка духовної драбини, яка формує кращий, досконалий стан її безсмертної душі.
Для мене є найбільш важливим те, що з плином часу сам Махно став дещо змінювати свої світоглядні позиції, схиляючись до духовних цілей та пріоритетів українського народу та розуміння його особливої («анархістської») місії у світі. Він навіть починав наводити мости з національно-визвольним рухом на Галичині. Багато хто зі мною може не погодитися, але я маю певність, що махновський і оунівський революційні рухи є родинно-близькими українськими явищами. Це різні форми «партизанки», що ставила своєю ціллю створення на землях України нової форми суспільного буття, яка могла б відповідати істинним потребам і задачам українського народу. А державництво це чи анархія – справа другорядна. Головне – що це мав бути суто український соціальний витвір.
Як це не дивно, але після написання книги у мене залишилося відчуття якоїсь недосказаності (як після «правильного» обіду лишається відчуття легкого голоду). І дійсно, всього про Нестора Івановича ніхто не знає. Він був багатомірною, складною, суперечливою і погано прораховуваною людиною. На його рішення впливало безліч обставин, про частину з яких ми сьогодні навіть не здогадуємося, – можливо, якраз найголовнішу. Тому і може видаватися, що він чогось не зрозумів, щось упустив, у чомусь помилився, а насправді – хто знає? Крім того, що він мав лишатися найкращим тогочасним воїном, йому доводилось в своїй діяльності враховувати такі нюанси – ідеологічні, соціальні, політичні, дипломатичні та ін. – що за всім, і при найбільшому бажанні, вже не прослідкуєш. Всіх варіантів планів і можливих розрахунків Нестора Івановича нам ніколи не дізнатися. Трагедія Махна, як зауважив В. Чоп, не в тому, що він програв, а в тому, що майже виграв, – шкода, що «майже» не рахується. Мене лише не відпускає відчуття, що він насправді виграв. І виграли всі ми. Тільки ще цього не зрозуміли.
Ось практично і все, що мені хотілося сказати з приводу цієї книги. Закінчити хотілося поетичною цитатою із «Спогадів» Н.І. Махна: «А мы ушли далее, к Днепру, к месту днепровских порогов, – туда, где шум быстрых и сильных потоков всегда что-то говорит имеющим силы бороться за широкие просторы и за вольность»…
Лютий, 2011 р.
