Свого часу письменник В. Короленко написав про Нестора Махна: «Загалом це фігура колоритна і до відомої міри надзвичайна. Махно – це середній вивід українського народу (а може й ширше). Ні одна з воюючих сторін без нього не обходилася… Радянська влада оголосила його поза законом. Але він над цим сміється, і цей сміх нагадує істинно мефістофельську гримасу на обличчі нашої революції» (73).
Це, звичайно, погляд художника. І досить цинічний, треба сказати, погляд, – певно, так виховували людність більшовицькі «брахмани». Бо який тут сміх? Над чим сміятися? Над тим, що його рідна Україна переходила до рук кривавих нелюдів і він вже знав, чим це загрожує селянству? Сміятися, коли у червні 1919 р. він сам був змушений відмовитися від командування радянською бригадою і піти у невідомість, залишивши своїх бійців наодинці з червоними – в надії, що більшовики їх не чіпатимуть, а дозволять воювати проти білих далі? Чи сміятися в Керменчику у грудні 1920 р., коли внаслідок підлоти комуністів, з Кримської кінноти чисельністю у 1500 бійців до «батьки» повернулася нікчемна жменька у 250 вояків? А він при цьому розумів, що в цій страшній розв’язці є й його вина: голосували за союз з більшовиками всі, але він мав окреме, особливе слово. Урешті решт, він міг відмовити людей, як часто це робив раніше. Одначе він погодився з громадою. І помилився. То з чого тут сміятися? Вочевидь, він не сміявся. Хоча б тому, що він не був бандитом («налетел – отхватил – отвалил») і йому було не все одно, що станеться з його народом і його землею.
Радянська влада не любила «батька». І він відповідав їй щирою взаємністю. Спостерігаючи процес зародження тоталітарної держави з однією партію на чолі, він констатував той прикрий факт, що «…революция попала в петлю государственности и, задыхаясь в ней, бледнеет, меркнет и принимает вид мертвеца» (105: стор. 82). За словами І. Метт, яка особисто знала Нестора, «він би і двох днів не витримав, аби не посваритися з властями, оскільки в душі він завжди лишався чесною людиною, нездатною змиритися з жодними ієрархічними пірамідами, з жодними формами суспільної брехні» (118). Виходив він із анархії Бакуніна та Кропоткіна (бо таку отримав освіту), тоді як більшовики – із «привиду комунізму» Маркса-Енгельса. Тож ідеологічні бази у них були геть різні.
В уяві анархістів все зло – в державі. В уяві комуністів-марксистів все зло – в багатстві. І якщо для анархізму (Водолій) зло – в державі (Козеріг), а Козеріг для Водолія є XII домом (місцем таємних ворогів), то по тому ж принципу зло багатства (Тілець) є XII домом для Близнюків. Тож логічно припустити, що марксистський комунізм – це Близнюки. Що ж, можливо, адже головними лозунгами комуністів були рівність і братерство. А у Нестора Івановича в цьому знаку – поєднання Ліліт, Плутона і Нептуна. Причому Ліліт з Нептуном, по моєму припущенню, знаходяться в кінці XII дому особистого гороскопу Нестора Махна. Вони й символізують таємних ворогів в особі більшовицьких можновладців. Їх головною зброєю проти Махна була – по Близнюкам – тотальна дезінформація та… щире братерство.
Ліліт у Близнюках відображає карму крадія, пліткаря й наклепника. Тож Нестору не просто так була дарована яскраво-легендарна доля. Напевно, ні про кого з опонентів більшовицька влада (і не тільки вона) не розпускала стільки нісенітниць, не придумувала стільки рідкісних дурниць і брехливих «свідчень», як про «батьку» Махна. З таким положенням Чорного Місяця людині завжди доводиться виправдовуватися, але частіше їй ніхто не вірить. Одна із найбезглуздіших пліток – про те, що Нестор нібито потрапив у тюрму за вбивство власного брата. До речі, чому саме брата? Бо Близнюки символізують братів. Всіх чотирьох його братів повбивали: одних – німці, інших – білі та червоні. Лише за прізвище «Махно», оскільки знали, що це – його брати.
З Ліліт у Близнюках в людини формується недовіра до оточуючих, позаяк багато хто, як правило, намагається її обдурити. У космограмі Нестора Івановича навіть є прихований аспект повертання «квіконс» від Ліліт до управителя Близнюків Меркурія у Скорпіоні, тож негативна інформація по Меркурію ще й підсилюється Чорним Місяцем. Це відобразилося в тому, що одна і та ж брехлива інформація постійно спливала назовні і використовувалася проти Махна по типу «каруселі» (наприклад, про його начебто бандитизм, антисемітизм, зв’язок із білими тощо). З такими показниками людині варто постійно бути насторожі: один невірний крок – і можна відправитись на Небо. Нестора Івановича дійсно безліч разів намагалися таємно вбити червоні чекісти та білогвардійці, але його власний «чека» завжди розкривав всі змови. Мабуть, і сам він видавав дезінформацію, хоча б для того, аби вижити у тих умовах. Підписував угоди, знаючи про їх тимчасовість: або його потім знищать «партнери», або він – їх.
Навіть в анархістську групу Махно потрапив на циклі Чорного Місяця, після чого почалася його бурхлива терористична діяльність. Перш за все, це були «екси» – вилучення грошей у багатіїв «для голодуючих», але ті гроші, вочевидь, потрапляли не тільки до «голодуючих». Грабунки супроводжувалися вбивствами та пораненнями людей, в т.ч. випадкових перехожих. Уперше Махна заарештували наприкінці 1906 р., але за браком доказів відпустили. Під час другого арешту Нестора та декількох його товаришів, восени 1907 р., начальник поліції по прізвищу Караченцев сказав почтовому начальнику наступне: «Я маю безліч доказів, щоб звинуватити їх в приналежності до числа небезпечних анархістів, але… я не зміг нічого від них добитися. Махно, коли на нього дивишся, виглядає дурним мужиком, але я знаю, що саме він стріляв в жандармів 26 серпня 1907 року. Так ось, не дивлячись на всі мої зусилля, я не зміг добитися від нього жодного зізнання» (76: стор. 31). Що цікаво: сам Махно не зізнається в своїх спогадах, чи він насправді вбив когось під час тих «ексів». Напевно, не вважає за потрібне зосереджуватися на цьому малозначущому питанні. Тож інформаційного туману Нестору було й самому не займати. Скоріш за все, він таки дійсно стріляв в жандармів, бо тут тобі і Марс повернувся на місце в обіймах Урану, і Нептун з Чорним Місяцем (як в космограмі) саме разом стали в опозицію до Марсу (у VIII домі)…
Удруге вже Махна взяли по наговору, тобто чітко по Ліліт у Близнюках. За день до чергового запланованого теракту (підриву відділення гуляйпольської «охранки») заарештували декілька його товаришів, які зі спокійною совістю здали свого приятеля, ще й навісили на нього всю відповідальність за ці вбивства (втім, можливо, й справедливо). У тюрмі він захворів на туберкульоз легенів (теж по Меркурію та Близнюкам). Якоюсь мірою, це була розплата за скоєне. До речі, карма вбивці в його космограмі чітко не окреслена: Чорний Місяць не в Овні або Скорпіоні, а в Близнюках, а Марс знаходиться у поєднанні з Селеною, яка його лише ушляхетнює. Тож, не дивлячись на велику кількість вбитих «батьком» власноручно та по його наказу (на війні як на війні), головним його гріхом були не вбивства, а, висловлюючись більш конкретно, насильницькі експропріації. Причому це стосується не тільки діяльності Махна в «Союзі вільних хліборобів». Робінгудівська шляхетність, так би мовити, була прикметною ознакою його подальших справ у якості очільника повстанців та правителя Гуляйпольської республіки.
Експропріації Нестор Іванович любив і здійснював їх з почуттям свого великого обов’язку перед народом. Для прикладу наведу уривок зі «Спогадів», де він демонструє свою рішучість та революційну невблаганність у цій святій справі. «С большим риском, – пише Нестор Іванович, – я решил предложить группе обсудить следующее: в Гуляй-Поле был Коммерческий банк, которого мы сознательно пока что не конфисковывали, деньги которого находились в Александровском Государственном Казначействе, но канцелярскими работами он еще занимался, надеясь и после Октябрьской революции развернуть свою работу для наживы бездельников. Можно было ему предложить внести известную сумму денег на нужды Революционного Комитета. Помню, мы с неделю возились с этим вопросом. Группа принципиально была против этого. С трудом я добился от нее согласия не мешать мне в этом вопросе в Революционном Комитете. Я группе обещал взять всю ответственность за этот шаг на себя, если коммерсанты откажутся исполнить добровольно предложение» (105: стор. 177-178).
Переконавши соратників, як тільки він це вмів, Нестор Іванович скликав засідання кількох революційних комітетів і почав здалеку. Себто, така-сяка Центральна Рада збирається укласти угоду з клятими австрійським та німецьким монархами – Карлом та Вільгельмом – отже, батьківщина в небезпеці. Потрібні гроші. Де їх взяти? Звичайно, – каже Нестор Іванович, – Олександрівський повітовий Революційний Комітет був би дуже радий виділити Гуляйполю ці кошти, аби потім «накласти свою лапу» на вільний розвиток цього революційного району. Цей варіант дотації для гордого гуляйпольського селянства, і особливо для Нестора Івановича, який нікому не хотів коритися чи бути зобов’язаним, був абсолютно неприйнятним. Із місць відразу залунало нетерпляче: «Так звідки ж брати гроші, Нестору Івановичу?» Відчуваючи, що до кульмінації вистави ще далеко, бо публіка ще не дозріла, артистичний ватажок повстанців не став відповідати, обмежившись коротким: «Средства эти я укажу далее». А далі став ще більше нагнітати пристрасті, піднімаючи і так високий градус емоційного становища зібрання, аж до повного кипіння. Спочатку він повідав масам, який великий вклад в революційну справу робить гуляйпольська група анархістів. І зробив це так майстерно, що народ завівся, а з місць посипалися оплески і відчайдушні крики: «Да здравствует анархизм!» тощо. Але не в тому була ціль Махна. Він планував довести те зібрання до стану повної готовності схвалити його рішення про «робінгудізацію» банкової установи. «Не увлекайтесь, друзья, я перехожу к тому, что нам наиболее нужно» (105: стор. 180). Далі Нестор Іванович заговорив про нагальну необхідність трудящому люду озброюватися, бо не сьогодні-завтра тут будуть кляті чужоземні армії і заберуть усі надбання революції, залишивши самих трудівників ні з чим. Щоб піднімати людність на місцях на захист всіх своїх завоювань та переконувати в необхідності озброюватися, потрібно посилати агітаторів-пропагандистів із анархістської організації. І ось на візників, які повинні везти цих пропагандистів у віддалені райони, як виявляється, й потрібні були гроші – 250 тис. рублів. І дорогі ж на тій Катеринославщині, я вам скажу, були «таксисти»! Однак народ погодився із тим, що візникам потрібно платити, скільки би воно не коштувало. І в цей момент Махно дійшов до кульмінації та, заразом, розв’язки власної блискучої промови.
«Деньги есть, – рішуче заявив Махно, – но не у нас, а у наших врагов, здесь, в Гуляй-Поле, у хозяев землевладельцев и купцов, банк которых – вот слева, через один двор от Комитета (Яка удача! – О.Л.)… Все время революции, Кредитный банк в Гуляй-Поле спекулировал и мародерствовал за счет труда. По праву, он давно бы должен быть экспроприирован и передан в общий фонд труда. Ни Коалиционное Правительство Керенского, ни большевистско-лево-эсеровское правительство этого сами до сих пор не сделали и мешают сделать это самому революционному народу (Уявляю, як стиснулися долоні в кулаки і насупилися брови слухачів. – О.Л.). Поэтому, я предлагаю, чтобы Гуляйпольский Районный Революционный Комитет постановил не считаться с правительством большевиков и левых эсеров и потребовать от правления банка внести в Революционный Комитет на революционные цели в 24 часа двести пятьдесят (250) тысяч рублей». Эта резолюция была принята без прений, единогласно» (105: стор. 181). Ще б пак. Все інше було справою техніки. Банкіри, звичайно, потягнули трохи час, але в чотири (4) дні вся сума була зібрана і не ремствуючи віддана в Революційний Комітет. Бо більшовицька влада десь далеко та й навряд чи стане захищати той нещасний банк, а розлючений народ – тут, поруч, грізно стукає у двері і вимагає справедливості. Отримані кошти, як зауважив автор «Спогадів», були використані на анархістську літературу та роз’їзди пропагандистів по селам з агітацією проти капіталістів та влади. Що ж, справа гідна…
З поміщиками та куркулями Нестор завжди був щирим і безпосереднім, ніколи не соромився з проханнями. І виглядало це не як прохання, а як ділові взаємовигідні пропозиції. Наприклад, коли було нічим годувати армію повстанців, Нестор, «щоб не об’їдати трудове населення», звертався до багатіїв за необхідним провіантом, і – куди їм було діватися? А одного разу його увагу привернуло пишне поміщицьке весілля, що проїжджало вулицями Гуляй-Поля. Проти цих людей він нічого особистого не мав. Але відразу зорієнтувався, чим вони можуть виявитися корисними народній революції: «Было сделано распоряжение повстанцам конфисковать все тачанки с лошадьми этой кулацко-помещичьей свадьбы. Повстанцы выполнили распоряжение и любезно предложили этой веселой кулацко-помещичьей толпе проводить жениха и невесту домой пешком, так как их тачанки и хорошие лошади нужны повстанческой армии для посадки на них пулеметов и пулеметчиков» (105: стор. 555). Мабуть, шановне панство було раде, що змогло хоч чимось прислужитися великій справі…
Забрати все в багатих та роздати бідним, щоб забезпечити «шаріковську» рівність (тема Близнюків) – це й був найголовніший гріх «радянського комунара» Нестора Махна, тож ніщо більшовицьке було йому не чуже. Ось, наприклад, спогади «батька» про рішення одного з комуно-анархістських комітетів: «Целью нами намечаемых организованных крестьянских нападений на помещиков, на осевшие у них штабы и отряды должно явиться: а) обезоруживание помещиков, их штабов и отрядов; б) конфискация их денежных средств, убийство тех из них, кто так или иначе причастен к шомполованию, порке и расстрелам крестьян и рабочих. Причем установлением их виновности в этих злодеяниях должен служить опрос крестьян тех сел и деревень, где эти господа устраивают свои самосуды или содействуют немецко-австро-венгерскому командованию устраивать таковые» (105: стор. 254). Селянам все те надзвичайно подобалося, – поки йшло на їхню користь.
Симптоматичною, з цієї точки зору, є історія, яку Махно описує у «Спогадах». Відверто і безпосередньо, як кажуть росіяни, «на голубом глазу», Нестор Іванович розповідає страшні – насправді – речі. Це було під час його подорожі Росією з ешелоном червоної артилерійської бази в режимі тимчасового «отступления революции» під ударами гетьмансько-німецької «контрреволюції» у 1918 р. Поїзд зупинився на станції Тихорєцька. Оскільки у комунарів та анархістів вже не залишалося запасів їжі, командир ешелону послав кількох товаришів, разом з Махном (на їхнє, як виявилося пізніше, щастя), на місцевий базар закупити продуктів, – за словами Нестора Івановича, «рассчитывая на недавнее еще право каждого красногвардейского отряда иногда совсем не платить торговцам, а если платить, то одну треть стоимости» (105: стор. 266). Цікаве право – «иногда совсем не платить торговцам». І хто це їх таким чудовим правом наділив? Напевно, аж ніяк не торговці. І що значить «иногда»?
Товариші сміливо «накупили» із таким чудовим розрахунком необхідних їм продуктів. А далі – цирк. «Лавочники сами погрузили товар на извозчиков, – пише Махно, – но когда дошло до расчета и они увидали, что товар у них реквизируется, они резко запротестовали. Протест их опирался на шаткое, беспочвенное положение большевистско-левоэсеровской власти в этом районе» (105: стор. 267). Як на мене, той протест опирався не на «шаткое и беспочвенное положение большевистско-левоэсеровской власти», а на природне право кожного громадянина отримувати гроші за свою працю. А Нестор Іванович їм в цьому праві відмовив, опираючись на дійсно «шаткое и беспочвенное» рішення червоногвардійської влади «іноді зовсім не платити», – наче воно з торговцями було колись узгоджено.
Далі Махно із праведним обуренням описує свій арешт червоними властями, які, не довго вагаючись, «в вежливой форме заявили, что мы подлежим расстрелу в военном порядке» (105: стор. 267). На це не повіривший своїм вухам Нестор весело пожартував: «Хорошо, что мы попадаем под расстрел в военном порядке, а не прямо к стенке» (105: стор. 267). Але червона влада не жартувала. «К нам, – дивується Нестор, – приставили двух вооруженных преглупейших казаков, которые без всякого стеснения, вслух говорят между собой, что на нас хорошая одежда и жаль только, что одна из них, моя одежда, будет мала на них» (105: стор. 267).
Здавалося, тут варто було хіба що зловтішатися. Але Махнові було цього замало. Оскільки розстріл та передача одягу дурним козакам не входила в плани Нестора та його товариша Васильєва, вони почали вимагати зустрічі з головою ревкому. Чесно кажучи, в тих умовах це виглядало так, як ніби куплена на ринку яловичина раптом заговорила і почала вимагати зустрічі з представником організації захисту тварин. «Но в ответ нас обвиняли в контрреволюции, – продовжує Махно. – На шум и пререкания наши со стражей приезжал какой-то «революционный» чинишка, накричал на нас и на стражей. Последние, чтобы оправдаться, избили нас прикладами. Это так вывело меня из себя, что я дал пощечину одному из стражей и начал кричать во весь голос: «Давайте сюда товарища председателя революционного комитета. Я хочу знать, что это здесь за хулиганье собралось и под знаменем революции проводит свои гнусные, контрреволюционные дела…» (105: стор. 268). «Хулиганье»? «Контрреволюционные дела»? Нестор Іванович, очевидно, сам забув, що на своїй території (щоправда, трохи пізніше) він розстрілював на місці всіх злодіїв та грабіжників, аби іншим «не повадно было» соромити революцію. Втім, ті нагло крали за власним самовіллям, а він «реквізував» по якомусь революційному праву нової влади. Різниця, звичайно, суттєва.
«Крик и ругань мою, – пише Нестор Іванович, – услыхали во всех комнатах революционного комитета, и многие представители власти выскочили к нам. Однако никто ничем нам не помог. Нам пришлось еще около часу скандалить, и скандалить так, что наши охранители в конце концов отошли от нас к двери и раскрыли ее» (105: стор. 268). Який напір, яка експресія! Ось що значить людина не погодилася з вироком. Чому би всім іншим засудженим до страти не скористатися цим простим та ефективним методом? Не хочеш, щоб тебе розстрілювали – кричи у все горло, вимагай начальника. Налякай до смерті конвоїрів, бо ніхто тебе не стане розстрілювати, поки ти кричиш. Розстрілюють у тиші.
«Власти запротоколировали скандал. Через некоторое время нас вызвали к председателю революционного комитета. Этот владыка нас опросил и тоже грозил расстрелом, пока товарищ Васильев не заявил ему: «Вы можете расстреливать нас, но сперва скажите нам, кто вы такой? Кто избрал вас главой органа революционного единения?..» Эти мысли товарища Васильева мною были подхвачены заявлением: «Не так давно, всего две недели, я оставил руководящий революционный пост по защите революции. Мне лично приходилось встречать многих революционеров, но я не видел у них такого хулиганства, как здесь у вас». Я объяснил ему, зачем нас вызвали в революционный комитет, что нам объявили и как обращались с нами представители власти и их слуги казаки, которым все еще кажется, что и революция на манер самодержавия держит путь через их нагайки и приклады… Председатель, нервничая, кусал ногти. Иногда перебивал меня. Потом с извинениями попросил у меня документы. Я дал ему сперва мой старый документ, свидетельствовавший о том, что я – председатель Гуляйпольского районного Комитета защиты революции; затем документ, свидетельствовавший о том, что я – начальник вольных батальонов революции против контрреволюции немецко-австро-венгерского юнкерства и Украинской Центральной рады. Владыка наш долго держал в своих руках мои документы, а затем вдруг, поднявшись со стула, сказал: «Черт подери, и на самом деле меня окружают какие-то дураки. Вы извините, товарищи, здесь какое-то недоразумение. Я все это выясню. Вы свободны» (Визнав у заарештованих «своїх». А «своїм» все можна. – О.Л.)… Так, перенервничав, получив по несколько ударов прикладами, переболев душой и телом за четыре с лишним часа под глупым арестом, мы освободились и приехали к своему эшелону» (105: стор. 268-269). Ось і не будь після цього знервованим…
Отже, Нестор Іванович вмів постояти за себе і, в своїй особі, …за революцію. Ніякого спуску хуліганам! Не знаю, як кому, але мені розказана Махном історія до болю нагадала історію з крадіжкою 10-літнім Несторкою слив з буфету вчителя М. Передерія, де в результаті виявився винним… сам Передерій.
А щодо даного випадку, то заслуговує окремої уваги, що й десяток років потому, вже в еміграції, пишучи ці рядки, Нестор ні на мить не сумнівається в своїй революційній правоті в тій некомфортній ситуації. А припустити, що його могли так по-дурному розстріляти, вже практично неможливо. Тоді би світова історія, можливо, склалася по-іншому. Не було б ніякого Радянського Союзу, а була б «единая и неделимая» Російська імперія. І, можливо, Друга світова війна б не почалася, або вона би якось по-інакшому пройшла. Тож Махно був тим метеликом з новели Рея Бредбері, якого просто заборонено було давити. Бо здригнулись би основи всесвітньої історії.
Хай там як, але сам Нестор спуску злодіям ніколи не давав. Наводячи порядок у рідних місцях, він непогано з цим справлявся. «Грабежи росли с необыкновенной быстротой и в чудовищном масштабе, – з болем пише він у «Спогадах», – росли под влиянием исключительно низменных страстей грабежа и мести: мести и тем, кто радовался победам контрреволюции, и тем, кто по-обывательски занимал нейтральную позицию!.. Наблюдая, поскольку это можно было, за чуждыми революции явлениями, я не один раз задавал себе вопрос: неужели с этими явлениями нельзя справиться? И находил ответ: да, в такие минуты, как поспешное отступление авангарда революции, почти невозможно обращать свои взоры туда, где не можешь и на минуту задержаться и устыдить тех, кто пользуется неограниченным правом свободы, не неся никакой ответственности в борьбе за ее реальное воплощение в нашу практическую социально-общественную жизнь. А между тем, чтобы впитать в себя реальную свободу, эта жизнь нуждается в прямом и искреннем содействии со стороны людей, которые одни только и могут осуществить и защищать для себя и для своего общества, и через общество, такую свободу» (105: стор. 265-266). Тобто підсумок цієї закрученої морським вузлом тиради – революційна свідомість громадян є єдиною гарантією очищення суспільства. Так-то воно так, але ж, пробачте…
Ось як діє Чорний Місяць у Близнюках в житті людини, яка щиро бажає бути кращою, але щось воно не завжди виходить. З одного боку, Нестор Іванович бореться з грабіжниками, а з іншого – сам грабує, мотивуючи це вищими революційно-комуністичними міркуваннями та потребою у рівності й братерстві громадян. Тим часом його духовний колега, «метафізичний анархіст» Микола Бердяєв писав: «Свобода – це право на неравенство»…
Заради справедливості, необхідно зауважити, що Махно був щиро переконаний, що не грабує, а забирає своє, точніше – народне. Колись у дитинстві я переглянула цикл пригодницьких фільмів про «гайдука Ангела», румунського Робіна Гуда (підозрюю, що він був знятий «по заказу ЦТ и ВР СССР» і ніде, крім країни-замовника, не демонструвався). Це історія про те, як дочка румунського правителя на ймення Ралу захотіла мати коштовності, не гірші, ніж в її «просунутих» сусідок, тож батько примхливої принцеси зідрав всі необхідні для купівлі тих брильянтів кошти з власного народу. Почалася справжня «продрозкладка» (ось у кого вчилися комуністи!): по селянських хатах ходили румунські «продзагонівці» та «комнезамівці», забирали у селян останнє, відганяли худобу, конфіскували врожай і т.ін.
«З миру по нитці» – і набралося грошенят на купівлю золотих та смарагдових прикрас для вередливої княжни. Бідне ж «розкуркулене» населення помирало з голоду і чекало визволителя, який би відновив у цій країні справедливість. І тут з’явився гайдук Ангел, провів ряд терористичних операцій і відібрав у Ралу, – часом у військовому порядку, часом хитрістю (не гребуючи навіть, задля вищої мети, інтимом із княжною), – всі коштовності. А вже наприкінці – несамовита сцена, в якій княжна кидається до скриньки із прикрасами, але в ту саму мить на скриньку переможно наступає чиясь брудна нога в дешевому розтоптаному чоботі, десь розміру далеко-поза-сорок. Налякана княжна даремно намагається звільнити з-під заляпаного брудом закаблука ватажка розбійників свою, вже втрачену, скарбницю і з плачем вимовляє: «Віддай! Благаю! Це мої коштовності!» «Ні, вони не твої, – урочисто відповідає їй товариш Ангел, – вони народні!» На цьому під вінчальну музику кіно закінчується, і глядачі виходять з кінозалу, як з купелі, радісно-очищені, бо справдилися їх найліпші сподівання: зло покарано, добро святкує перемогу, а всі народні гроші повернулися до справжнього їх власника – народу.
Це – історія всіх Робін-Гудів. Але всі вони погано кінчали. Як наче їм було пороблено. Не оминула ця доля і Махна. Він щиро вірив, що діє по справедливості. Йому для себе нічого не було потрібно: він піклувався про людей. Недаремно в своїй армії він ввів наступне правило: конфіскувати одяг у населення можна, але лише в крайньому випадку, при цьому брати тільки необхідний мінімум. Зберігся запис із щоденника одного із мешканців Катеринославу, в той час як там перебувала Повстанська армія: «Махно кожному дозволяє взяти по одній парі всього, скільки потрібно на собі носити. А хто візьме більше, так розстрілює» (99). За рішенням «батька», якщо одяг повстанця приходить у негідність, його можна замінити, взявши у когось, але не більше, ніж одну сорочку, одні штани і т.д. Тобто, він привчав своїх бійців до скромності та аскетизму. Саме в таких координатах вчителі радянських шкіл колись описували школярам яскраве комуністичне майбутнє: кожен матиме лише те, що йому потрібно для життя (аби тільки не померти), а що більше того – від лукавого.
Чи не єдиний, хто насправді жив за даним принципом, – це Махно. Наведу уривок з його «Спогадів», який прекрасно ілюструє цю позицію: «Я узнал от коммунаров, что и они попользовались кое-чем из награбленного в Ростове. Красногвардейцы большевистского отряда под командой матроса Степанова снабдили их соломенными шляпами. Говоря мне об этом, коммунары знали, с какой болью я буду выслушивать их. Они знали, что я наброшусь на всех них, буду много говорить им о том, как все это нереволюционно; о том, как вредно для чувств революционера, когда он сознает себя таким; о том, что, взяв себе чуть не в разгроме магазинов приобретенную шляпу, каждый из них показывает погромщикам, что он то же сделал бы, что он вполне с ними солидарен на этом пути. Но они не хотели ничего скрывать от меня. Они были честны с самими собою и хотели быть такими же честными со мною, которого привыкли видеть всюду первым среди равных. Они дорожили мною, они ценили не на словах, а на деле мое мнение именно потому, что я был для них равным. И они предпочли выслушать мои резкие нападки на всех, кто сознательно совершил недостойное революционера; они предпочли переболеть из-за этого душою вместе со мною так же как и я... Они рассказали мне все... А после среди них нашлись такие, что поломали эти соломенные шляпы и выбросили из вагонов» (105: стор. 306). І якщо у цьому місці хтось розсміявся, – вважайте мене своїм кровним ворогом.
Усі гроші, які потрапляли Нестору Івановичу до рук, він використовував на купівлю зброї та на конче необхідні для армії й народу речі. А решту, як та білочка, заривав по різних схованках, щоб потім у скрутні часи за ними повернутися (більшовики, до речі, щось із «батькових» скарбів знайшли, керуючись «наводками» його колишніх соратників, захоплених в полон червоними, а щось так і лишилось пліснявіти по «архівах» рідної землі). Махно ніколи не привласнював загальні кошти для особистих потреб. «Тікаючи від кровожерливих комуністів, – зазначає Кацапов, – російський православний народ примудрявся поцупити і взяти з собою цілі картинні галереї, валізи золота і чекові книжки швейцарських банків. «Бандит» Махно, що брав поїзди з царськими багатствами, приїхав в Європу у рваній гімнастерці і без гроша в кишені. Гроші на харчування він отримував у американських анархістів» (89). На цей рахунок В. Савченко подає цікаву інформацію про те, що при арешті махновців на румунському кордоні у Махна було вилучено близько 2 млн. «романівських» карбованців як золотом, так і паперовими купюрами. Щоб вижити у тих умовах, махновці були вимушені продавати своїх коней і частину пожитків. Зокрема, Нестор Іванович продав «свого улюбленого коня Діану» (мабуть, то все ж таки була кобила?..).
Астрологи виокремлюють три рівні прояву Ліліт: на найбільш примітивному рівні людина грішить по тому знаку, в якому має Чорний Місяць, на більш високому цей гріх витворюється проти неї, а на найвищому вона сама стає викривачем цього гріха у інших. Проте буває й так, що у людини проявляються усі три рівні: помиляючись в одній ситуації, вона стає невинною жертвою в іншій і справедливим обвинувачем у третій. Це у повній мірі стосується Махна. Грабунків при його правлінні було суттєво менше, ніж при інших, – на цьому наголошує велика кількість свідків тих подій. «Махновці, проникнувши під виглядом торговців в Катеринослав, – пише С. Дашков, – на цілий тиждень (а потім повторно – на місяць) захопили місто, яке, за визнанням очевидців, відпочило від постійного страху і… грабунків. Особливу популярність серед городян отримав батька, коли особисто розстріляв на базарі декілька мародерів» (78). Ось ще одне свідоцтво: «Кожну з армій, що приходила в Катеринослав, мешканці оцінювали перш за все по грабункам. На загальному фоні громадянської війни міри Махна проти грабунків можна визнати задовільними. За свідченням одного з мешканців міста, «такого повального грабунку, як при добровольцях, при махновцях не було. Велике враження справила на населення власноручна розправа Махна з кількома грабіжниками, спійманими на базарі; він негайно розстріляв їх з револьвера», – пише А. Шубін (151). Здається, зараз це називається популізмом…
Простий обиватель Коморний розповів, як прямо на проспекті Бердянська Махно застрелив двох своїх бійців за грабунок: «В той час молодь прогулювалася вечорами в центрі міста. І ось під час такої прогулянки проходив проспектом Махно зі своєю свитою. Назустріч раптом вибігли два молодця з великими тюками жіночих шляп. Махно зупинив їх і спитав:
– Где вы это взяли и зачем оно вам?
Нетверезі грабіжники бурмотіли щось незрозуміле. Махно наказав їм стати біля стіни будівлі, витяг з кобури наган і застрелив обох на місці наповал. Ховаючи наган в кобуру, наказав:
– Убрать подлецов…» (91).
Серед деяких махновців було популярним неофіційне гасло: «Грабуй, але на очі батькові не потрапляй!» До того ж, махновським іменем нерідко прикривалися справжні розбійники і крадії. Таких Махно ненавидів ще більше: вони наносили страшний удар по іміджу Повстанської армії і відштовхували від неї людей. Тому він інколи проводив спеціальні операції по виявленню та ловленню «псевдомахновців». Одна з таких напівлегендарних історій передана у книзі Скирди: «Одного разу поїзд, який ходив між Олександрівськом і Мелітополем, був атакований групою озброєних людей, вони пройшлися по вагонам, витрушуючи валізи у пасажирів; коли вони підійшли до пасажира, який тихо сидів до цих пір, той задав питання: «Хто ви такі?» Вони відповіли: «Махновці». В цей момент невідомий пасажир вихоплює револьвер і обстрілює їх; півсотні інших «пасажирів» роблять те саме з рештою членів банди. Невідомий пасажир називає своє ім’я – Нестор Махно – і виголошує промову перед пасажирами, пояснюючи їм чесність цілей, переслідуваних повстанцями» (135).
В продовження теми наведу уривок зі статті Б. Циписа «Любо, братцы, любо!»: «Моя мама народилася в 1917 році в місті Фастові під Києвом, який за роки Громадянської війни зазнав принад УСІХ властей. Моя бабуся ховалася з малою дитиною (моєю мамою) від грабунків і поборів чергової влади – Денікіна, Червоних, Петлюри. Грабували і вбивали всі, і як грабували і вбивали! Ґрунтовно, від імені влади по різноманітним «мандатам», «декретам» і «наказам», підписаним то «товаришем» Вонючкіним, то «січовим отаманом» Голожопенко, то «его превосходительством» генералом Замудикіним, або просто по незрозумілому папірцю з іще більш незрозумілою печаткою. Ось тільки при Несторі Івановичі Махнові грабунків та вбивств від імені влади не було! Ні, нечисленні грабіжники були, але на них можна було поскаржитися, бо вони грабували з власного почину. У 1923 році на екрани вийшов фільм «Червоні дияволята». Ще не з’явилися на екрані образи лощених білогвардійців зі стеками й сигарами, інтервентів в опереткових мундирах, бандитів в жупанах і кожухах, а Махно вже удостоївся честі бути показаним! Так був народжений образ ката і грабіжника в папасі і пішов гуляти-розгулювати із фільму в фільм. Чим же так насолив Радянській владі учитель, а потім практик анархізму Н.І. Махно? З якого це дива його зображали так, що він обов’язково гірше й гидливіше усіх? Щоб зрозуміти причину настільки глибокої ненависті, нагадаємо, хто був головним ворогом Сталіна до війни. Гітлер? Муссоліні? Чемберлен або король Геджаса? Аж ніяк! Л.Д. Троцький – керівник Жовтневого перевороту і організатор Червоної Армії. При іншому збігові обставин саме він міг стати наступником Леніна, і до самої смерті був потенційним суперником Сталіна» (142).
А найголовнішим конкурентом більшовиків у боротьбі за прихильність селянства, яке на той час складало більшість в Російській імперії, був, звичайно, Махно. Тож на нього був вилитий весь можливий і неможливий інформаційний бруд, який він все життя, і особливо в еміграції, закатавши рукава, щосили вигрібав, а після смерті Нестора ще довго будуть вигрібати його прихильники та звільнені від пут радянської ідеології дослідники. «Якщо воєнна епопея Махна закінчилася в 1921 р., – пише М. Кацапов, – то болісна, але гідна бійка з ідейними ворогами, тюремниками, ренегатами, провокаторами, шахраями продовжувалася ще 12 років. Однак він переміг усіх. В Парижі Махно потрапив не в «російське блискуче суспільство», а в саму гущу «Чорного Інтернаціоналу», де кувалися ножі світової соціальної революції людьми різноманітних племен і народів… За волею долі «махновщина» опинилася в одному котлі з російським збродом, з яким він воював на смерть з 1906 року. Його не бажали лишати в спокої і точили отруйні ножі. В берлінській газеті журналіст Арбатов і полковник Герасименко пишуть підлу статтю про звірства махновців в Катеринославі. Великий любитель російських кабаків, журналіст Йосип Кессель, по розповідям п’яного офіцера, створив пасквіль під назвою «Махно і єврейка», де мова йшла про гареми Махна, розгули і різанину. Нестор Махно вирішив викрити наклепників і дав бій легкому на перо Кесселю, що вигадав відсебеньки, схожі на публічний донос, а заодно і всьому блискучому російському Парижу, який він зневажав. 23 червня 1927 р. Махно призначив зустріч Кесселю в знаменитому клубі Фобург, де відбувалися поєдинки партійних з’їздів і виступи різноманітних ораторів. Махно роздавив журналіста на коржик, і той, як підбитий собака, все повторював одне і те ж: «Письменник має право на вигадку!» Вигадка Кесселя могла кінчитися висилкою Махна із Франції» (89). Тож «маратися», напевно, було варто.
Завзяте очорнення і демонізація Махна велися з усіх боків: його ненавиділи всі, навіть колишні однодумці-анархісти. Можливо, тут ще дався взнаки особистий «скверный характер» «батьки» і його непримиренність до всіх своїх опонентів. Інформаційні атаки, які він був змушений відбивати всі 13 років еміграції, напевне, були для нього ще більшою прикрістю, ніж бойові атаки різнобарвних ворогів в роки громадянської війни. Разом зі своїм старим товаришем П. Аршиновим Нестор Іванович організував в Парижі групу «анархістів-комуністів», від імені якої видавав журнал «Дело труда». Цей журнал, як зауважує Савченко, став рупором анархістів, що мріяли про нову революцію на Україні: «На його сторінках знову велася боротьба проти всіх. Викривалися більшовики і капіталісти, білоемігранти і сіоністи і навіть «товариші-анархісти», які не так, як Махно, розуміли цілі і задачі руху (група Воліна і газета «Голос труда», журнали «Рассвет» і «Пробуждение», «анархісти-примиренці» і «анархісти-містики»)… В 1930-1932 рр. Махно пережив ряд ударів, які розхитали його психіку. Спочатку французька поліція закрила, як екстремістський, журнал «Дело труда» і вислала його редактора П. Аршинова за межі Франції. Небезпека бути висланим чи опинитися в тюрмі нависла і над Махном. В 1931 році П. Аршинов заявив про перегляд своїх позицій, про визнання влади більшовиків в СРСР, став «радянським анархістом». Він виїхав в СРСР, де його чекала смерть в катівнях НКВС. Померла покровителька «батьки» Марія Корн. Коло друзів і однодумців звужувалося…» (131).
Крім того, наче з рогу достатку, із вуст та з-під пера усіх знайомих і незнайомих Нестору людей полилися дивовижні спогади. Велика сила авторів наперебій розповідала про «свого» Махна: одні – доволі щиро, позаяк вони «так бачили», інші – розуміючи, що брешуть, бо мають певні цілі. «Я їх не люблю, – пише М. Лактіонов-Стезенко у статті «Нестор Махно – селянський вождь». – Точніше, я їм не довіряю: кожен «згадувальник», хто в більшій, хто в меншій мірі, видивляється свою вигоду. Ось, наприклад, Герасименко… Колишній білий офіцер. Найбільш «розкріпачений», в сенсі життєописання Нестора Івановича Махна. В його книзі селянський вождь подається в стримано карикатурному вигляді. Письменник Кубанін вдивляється в командира повстанців пильним, прорадянським, комуністичним поглядом. Анархіст Ісаак Тепер перебільшує роль анархічної ідеї в повстанській армії; те саме робить анархіст Петро Марін (Аршинов). З усієї сили намагається показати, що на формування світогляду гуляйпольського отамана саме він справив вирішальний вплив. Колишній начальник штабу Віктор Білаш в своїй товстій книзі «Дороги Нестора Махна» намагається бути чесним, але в одному категоричний: в питаннях дій повстанської армії вирішальну роль грав штаб, а не Нестор Махно» (96). Люди…
Оточення Махна, як видно, переконувало світ у тому, що самого Нестора Махна на світі не було, було лише його оточення. Воно, мов, і зробило «батьку». Від «батька» в цьому русі, якщо підсумувати всі ці мемуари, лишається одне ім’я. Все інше – від соратників. Воістину, Махно є дивовижною персоною, що несподівано сама для себе стала лакмусовим папірцем чужої фальші – третій рівень Чорного Місяця! Для багатьох Махно став демоном-спокусником і мимоволі допоміг всім тим цистернам бруду, що колись ховалися на дні свідомості у багатьох осіб, піднятися назовні і «відкрити личко» світові. Як вовка називають санітаром лісу, так і Нестора Махна, напевно, можна називати санітаром щиросердя.
Наведу цитату із книги П. Аршинова, яка виразно демонструє ставлення до «батька» його тодішніх союзників більшовиків: «Офіційна преса, яка і до того писала про махновський рух в спотвореному вигляді, почала тепер систематично паплюжити його, навмисне брехливо приписуючи йому всілякі безглуздя, капості і злочини. Наступний приклад достатньо малює більшовиків у цьому відношенні. В кінці квітня або на початку травня 1919 р. генерал Шкуро, задурений одним полоненим махновцем, прислав Махнові листа, в якому, вихваляючи самобутній військовий талант його і бідкаючись, що цей талант пішов по хибному революційному шляху, пропонував йому об’єднатися з армією денікінців в ім’я спасіння російського народу. Революціонери-повстанці, які читали цього листа у себе на широкому засіданні, чимало сміялися наївності і тупості контрреволюційного генерала, не знайомого навіть з азбукою революції в Росії і на Україні. Вони передали листа в свою газету «Путь к Свободе» для друку та висміювання його. Лист, у супроводі насмішок, цілком і повністю був надрукований у №3 газети «Путь к Свободе». Що ж роблять комуністи-більшовики? Вони беруть цього листа з махновської газети, передруковують в своїх газетах і з жахаючою безсоромністю заявляють, що цього листа було перехоплено ними по дорозі, що між Махном і Шкуро йдуть переговори про союз, і що цей союз вже відбувся. Власне, вся ідейна боротьба більшовиків з махновщиною проходила в такій формі» (64).
Згідно із започаткованою ще в часи громадянської війни традицією, радянські та прорадянські автори кують і мелють із Махна такого собі кримінального суб’єкта, що понад все ставив почесті і славу, купався в популярності серед селянських мас і прагнув тільки-но одноосібного правління (праві психологи, коли стверджують, що кожен вбачає в іншому свої власні таємні бажання). «Коли на полі бою з’являвся Махно, – безапеляційно «читає» людські душі історик Валерій Волковинський, – повстанці ладні були загинути на його очах, аби довести свою безмежну відданість. Чи варто казати про те, що «батькові» це дуже імпонувало?» (6). Безсумнівно одне: це би дуже імпонувало самому Волковинському на місці «батька». Одначе не судилося… А от чи беззмістовну особисту відданість Махнові демонстрували його воїни, чи бажання захистити командира, який, на їх переконання, мав виняткову силу, здатну врятувати їхню рідну землю від насідаючих на неї ворогів, – про це не трубадурам комунізму просторікувати.
Наведу уривок із особистого листа Нестора Махна, написаного вже в еміграції, і пропоную сприйняти його, не як істину в останній інстанції, а як інформацію для роздумів на дану тему. А вірити «батьковим» словам чи ні – то вже приватна справа читача. «Каждодневные бои настолько втянули людей в бесстрашие за жизнь, – пише Нестор, – что отваге и геройству не было пределов. Люди с возгласом: «жить свободно или умереть в борьбе» бросались на любую часть и повертали ее в бегство. В одной сверх-безумной по отваге контратаке я был в упор пронизан большевистской пулей в бедро через слепую кишку на вылет и свалился с седла. Это послужило причиной нашего отступления, так как чья-то неопытность крикнула по фронту – «Батько убит!..» 12 верст меня везли, не перевязывая, на пулеметной тачанке и я совершенно было сошел кровью. Не становясь на ногу, совершенно не садясь, я без чувств лежал, охраняемый и доглядаемый Левой Зиньковским. Это было 14-го марта. В ночь против 15-го марта возле меня сидели все командиры группы, члены штаба армии во главе с Белашом и просили подписать приказ разослать по сто, по 200 бойцов к Куриленко, к Кожину и другим, которые самостоятельно руководили восстаниями в определенных районах. Приказ этот имел целью отправить меня с особым полком в тихий район до времени, пока я вылечусь и сяду в седло. Приказ я подписал и разрешил Забудько выделить легкую боевую группу и в указанном районе действовать самостоятельно, не теряя со мною связи. А на рассвете 16-го марта части уже были разосланы, кроме особого полка, оставшегося при мне. И в это время на меня наскочила 9-ая кавалерийская дивизия и в течение 13-ти часов преследовала нас 180 верст. В с. Слобода возле Азовского моря мы заменили лошадей и в 5 часов покормили людей и лошадей... 17-го марта на рассвете мы направились в сторону Новоспасовки и, пройдя верст 17, натолкнулись на другие свежие кавалерийские части большевиков, которые шли по следам Куриленко и, утеряв след последнего, напали на нас. Прогнав нас, нуждающихся в отдыхе и неспособных на сей день к бою, верст 25, совсем начали наседать. Что делать? В седло я сесть не могу, я никак на тачанке не сижу, я лежу и вижу, как сзади в 40-50 саженях идет взаимная неописуемая рубка. Люди наши умирают только из-за меня, только из-за того, что не хотят оставить меня. Но в конце концов гибель очевидна и для них и для меня. Противник численно в 5-6 раз больше и бойцы его свежие и свежие подскакивают. Смотрю, – ко мне на тачанку цепляются люйсисты (Команда пулеметчиков, вооруженных ручными пулеметами системы «Люйса». – П.А.), что были и при тебе возле меня. Их было пять человек под командой Миши из села Черниговки Бердянского уезда. Прицепившись, они прощаются со мной и тут же говорят: «Батъко, вы нужны делу нашей крестьянской организации. Это дело дорого нам. Мы сейчас умрем, но смертью своей спасем вас и всех, кто верен вам и вас бережет; не забудьте передать нашим родителям об этом». Кто-то из них меня поцеловал, и больше я никого из них возле себя не видел. Меня в это время Лева Зиньковский на руках переносил из тачанки на крестьянские дроги, которые повстанцы достали (крестьянин куда-то ехал). Я слыхал только пулеметный треск и взрывы бомб, то люйсисты преграждали путь большевикам. За это время мы уехали версты 3-4 и перебрались через речонку. А люйсисты там умерли. После мы заезжали на это место и крестьяне села Стародубовки Мариупольского уезда показали нам в поле могилку, в которой они, крестьяне, похоронили наших люйсистов. И по сию пору, вспоминая этих простых честных крестьян-борцов, я не могу удержаться от слез. Я все же должен сказать тебе, дорогой мой друг, что это меня, как бы, вылечило. В тот же день к вечеру я сел в седло и вышел из этого района» (64).
Ось ще один характерний витяг із тексту ідейного однодумця Махна П. Аршинова: «На протязі січня махновці були дезорганізовані епідемією тифу. Всі члени штабу хворіли тифом. Махно хворів висипним тифом в тяжкій формі. Більшість бійців армії були вибиті хворобою з рядів і розкидані по селам. В цих умовах махновцям доводилося лавірувати між багаточисельним ворогом і піклуватися головним чином про Махна, який знаходився у несвідомому стані. Це був момент тривог, жертв і зворушливих турбот про вождя. Повстанці, прості селяни, були дуже стривожені, коли побачили небезпечне становище Махна, що в будь-який момент міг бути схоплений червоними. Всім було ясно, що загибель Махна – це втрата для всього селянства, втрата, що не піддається визначенню. І селяни робили все можливе, аби не допустити цього нещастя. Треба було бачити, як вони в Гуляй-Полі та інших селах носили Махна з однієї хати в іншу, намагаючись сховати його від червоних військ, що налітали; треба було бачити, як не раз в критичні хвилини, коли місцезнаходження Махна викривалося, селяни жертвували собою, намагаючись виграти час і дати можливість перетягти безпорадного Махна в інше, більш надійне місце, – все це треба було бачити, щоб зрозуміти, як цінували і з якою фанатичною відданістю оберігали й захищали селяни свого вождя. Завдяки цій винятковій відданості життя Махна в найбільш критичні хвилини руху було врятоване» (64). Звичайно, Аршинов – людина не відсторонена. Тому й стверджувати тут нічого визначального не можна. Це – лише надання права голосу «і протилежній стороні».
Коли «батько» відмовляє білим офіцерам в укладанні угоди проти комуністів («Колишнього в’язня не заманити в генерали!»), то сповнений сарказму Волковинський називає його слова патетичними, вочевидь, намагаючись усіх переконати, що ця фраза була розрахована лише на зовнішній ефект. А ви що думали? З такою ж самою «повагою» він ставиться до інших «батькових» висловлювань та будь-яких його вчинків. «На Україні в період гетьманщини і австро-німецької окупації діяло багато повстанських загонів, – розповідає він. – Державною вартою і кайзерівським командуванням вони іменувалися не інакше, як банди, і, як правило, властям було невідомо, хто їх очолював. Багато повстанських командирів приховували своє ім’я, просто боячись помсти з боку ворога, розправи з рідними та близькими, а то й односельчанами. Махно ж, будучи людиною безмірно честолюбною, надзвичайно хвалькуватою і такою, що скуштувала смак селянського проводиря у 1917 році, робив усе, щоб його ім’я не сходило з вуст як селян, так і ворогів. Нерідко він посилав різного роду ультиматуми властям, підписуючи їх своїм справжнім ім’ям. Були випадки, коли, зв’язуючись з вищими чинами державної варти, він представлявся: «Я батько Махно». Гетьманці боялися мстивого ватажка повстанців і, захоплюючи не раз Гуляйполе, не чіпали його рідних (Оце так новина! – О.Л.). Коли до їх рук потрапив брат Махна Савка (Мабуть, сам напросився. – О.Л.), то разом з іншими повстанцями їх відправили до Олександрівська і посадили до в’язниці» (6).
Тут варто дати невеличку довідку, на захист від подібних «інсинуацій». Гетьманці, можливо, і боялися «мстивого ватажка повстанців», але не настільки, щоб не чіпати його рідних. Навпаки. На початку травня 1918 р. за відсутності в Гуляйполі Нестора Івановича бійці німецького карального загону спалили його хату (стара мати опинилася на вулиці) і захопили Омеляна, єдиного з братів Махна, який перебував «у зоні їх досяжності», оскільки, як йому здавалося, не мав причин для хвилювання. Справа в тому, що на Першій світовій війні він був контужений і втратив око, тож ставши інвалідом, до революційної діяльності своїх братів – Савка, Григорія та Нестора – не мав ніякого стосунку. Але карателі на те не зважили і по-звірячому його побили, – від тих побоїв він на протязі доби й помер (по іншим даним, його розстріляли). Явилися «незвані гості» і по душу Сави, тодішнього командира «Чорної гвардії», але той встиг втекти городами. Натомість відігралися на Савовій дружині: спочатку її жорстоко катували, а потім закопали живою в землю, після чого підпалили хату Сави. Кілька днів потому Сава повернувся і здійснив убивство зрадника Д. Соловйова, який очолював каральні акції. Наступного дня його схопили австріяки і відправили до Олександрівської в’язниці, а також був заарештований Несторів небіж Михайло. Отак гетьманці «не чіпали» тих, хто носить прізвище Махно.
Підсумовуючи сказане про чотирьох братів Махна, я наведу таку статистику: Омелян загинув від рук німецьких карателів у травні 1918 р., Карп – від рук білокозаків, Григорій був убитий у бою з денікінцями у вересні 1919 р. під Уманню, а Сава був розстріляний більшовиками взимку 1920 р. Отож, всі четверо загинули від рук червоних, білих та німецьких гетьманців, лише сам Нестор вижив у боях – помер пізніше, у вигнанні. Але з якої то причини він, як пише Волковинський, оголошував державній варті гетьманців своє ім’я – чи то з дурної хвалькуватості людської, чи задля руйнівного впливу на психічний стан противника, чи просто згідно з лицарськими звичаями його предків («Іду на ви») – про це, напевно, лише двоє знають, і аж ніяк не Волковинський.
Фанатом Нестора Махна «червоного» історика, звичайно, не назвеш. Всі дії Нестора в його подачі постають на диво спорадичними, випадковими та непродуманими, продиктованими хіба що міркуваннями отримання наживи і неконтрольованої влади (а іншого комуністична «власницька» свідомість і не узріє). Зате як змінюється стиль його письма, коли він з трепетом торкається «святого» – державотворчої діяльності більшовиків! Який відразу проглядається респект! Ось де «свої»! Ось звідки світло ллється! Ось хто в його очах не здійснює нічого неосмисленого і пустого! Якщо Махно в подачі Волковинського чи по-бандитському, чи по-звірячому за щось «хапається» («Махно відразу ухопився за цю ідею»), – бо по-інакшому не може! – то тут все робиться із поміркованою гідністю, відповідальністю, статечністю і непоказним радянським героїзмом. «Ленін активно цікавився ходом боротьби з махновщиною, – «задихаючись від ніжності», пише історик, – його поради, згадував С.А. Сиротинський, не тільки допомагали Фрунзе у вирішенні… складних питань, але й надихали на роботу з подвійною енергією» (6). Ну, просто тобі прекрасна дама! Не тільки направляв в єдино правильне дієве русло, а ще і надихав, сповняв енергією для творчого польоту. Цілих 8 місяців товариш Ленін «мудро» керував процесом ловленням «мізерних банд» Махна, від котрих нібито вже відвернувся весь хрещений світ. І з гідністю, що варта трону василевса, кричав про армію, – мільйонну армію! – яка ніяк не може упіймати горезвісного бандита.
Розповідаючи про слабку неорганізовану зграю махновців, яку всі з легкістю б’ють, Волковинський чомусь не пояснює, чому така напрочуд сильна й боєздатна Червона армія ніяк не може подолати ті розхристані «недоанархістські» війська і воліє віддати те почесне право білогвардійцям. Далі Волковинський сповіщає взагалі відверто несумісні речі. З одного боку, чи не все селянство України радо зустрічає комуністів («страна наша велика и обильна…»), тільки кляте незліченне куркульство все ніяк не дає «народному» урядові розправити плечі на українській території. З іншого, він не може проігнорувати численних заяв радянського керівництва про те, що селянство «південних регіонів» майже повністю підтримує Махна, але хитрий співак щасливого радянського пуття завбачливо указує на це вже в іншому місці, – аби не поряд! Бо виглядало би доволі дивно. З одного боку, армія Махна у Волковинського слабка, вертлява й некерована, а з іншого, Радянська влада не в змозі взагалі ні розігнати тих розбещених «бандитів», ні впоратись без них із ворогами, тому періодично підписує з махновцями угоди про співпрацю. Крім того, «батько» в книзі Волковинського грабує багатіїв та експропріює їх майно, роздаючи все селянам, і одночасно примудряється ще й захищати куркулів і весь заможний клас від бідняків. Під бідняками, звісно, Волковинський розуміє «комнезамівців» – призначених більшовиками ледарів, що забирають «надлишки» у «ситого» селянства. А під куркулями – решту, тобто тих, у кого, власне, «комнезамівці» все мають забирати.
«Наче велетенське помело, – образно пише про Махна і його армію анархіст П. Аршинов, вступаючи в заочну полеміку з Волковинським, – йшов він по селам, містечкам, містам і вимітав всілякий дух експлуатації та рабства (Що би під цим не розумілося. – О.Л.). Поміщики, куркулі, урядники, священики, старшини, офіцери, що переховуються, – всі падали жертвами на шляху руху махновців. Тюрми, поліційні й комісарські відділки – символи народного рабства – руйнувалися. Будь-хто, хто викривався, як кривдник селян і робітників, гинув. Більш за всіх в цей період загинуло поміщиків і великих куркулів. Це, між іншим, може показати, чого коштують безглузді і свідомо брехливі пересуди більшовиків про начебто куркульський характер махновщини. В дійсності – там, де народжувалася махновщина, куркульство завжди шукало і знаходило собі захист під крилом радянської влади» (64). Останнє твердження, щоправда, виглядає трохи малопереконливо.
Пан Скирда навів цілком анекдотичний факт, коли біле офіцерство, намагаючись перетягнути на свою сторону махновців і заохочуючи «батька» найвигадливішими обіцянками (генеральські погони тощо), надумало подарувати йому титул… «графа Гуляй-польського». Невідомо, чи знав про це «батько». А якби знав, то, певно, луснув би від сміху. Він настільки був прив’язаний до «своїх рідних і близьких», до незаможного селянства, а, крім того, був по духу «безсеребреником» і доволі скромною людиною (хоч дехто в цьому сумнівається), що подібна пропозиція була не просто нерозумною, – скоріше, божевільною.
Шанований історик Волковинський ні на мить не сумнівається в священнім праві міста привласнювати всі так звані «надлишки» села. І заколот Григор’єва проти червоних він називає винятково «авантюрою», навіть не намагаючись розібратися в його причинах. От ніби просто так, «из вредности», людині заманулося трохи побузити. Махно Григор’єва не став підтримувати – що ж, навіть в цьому Волковинський винайшов для себе кримінал. Ще й висунув претензії на виключне знання всіх вигинів душі і «батька», і його бійців! Так і хочеться спитати: він про Нестора Махна розповідає чи про себе? Історичну працю чи художній твір нам пропонує цей неліцензійний духовидець з кваліфікацією радянського історика?
Ім’я таким дослідникам і їм подібним – легіон. Як зазначає В. Голованов, «не дивлячись на цілий ряд цікавих досліджень, що з’явилися в Росії і на Україні, присвячених Махнові і махновщині, і в біографії самого Махна, і в історії очолюваного ним повстанського руху залишається і по сьогодні так багато неясного, що для любителів жанру історичної фантазії лишається простір для найсміливіших вигадок і компіляцій. Саме в цьому жанрі виконані книги Ігоря Болгарина і Віктора Смирнова «Дев’ять життів Нестора Махна» і поставлений за ними фільм, де реальні факти густо розбавлені справжньою небувальщиною. Книг, подібних «Дев’яти життям», набагато більше, ніж наукових досліджень, що проливають світло на події вікової вже майже давності. І оскільки популярний образ Махна і по сьогодні залишається образом фантастичного бандита, можна сказати, що більшовикам блискуче вдалася глибока ідеологічна диверсія, проведена в середині двадцятих років. Її сенс полягає в тому, щоб принизити Махна переведенням його з політичного противника влади в розряд супутніх будь-якій війні авантюристів і «отаманів». Ця робота зайняла ніяк не менше десяти років: з середини двадцятих в радянських журналах одна за одною з’являються статті про Махна, виходять присвячені йому книги. Все це – спогади людей, що знали Махна особисто або зіткнулися з махновщиною, а тому претендують на довіру читачів. Тут і «спогади» найближчих сподвижників Махна, і мемуари анархістів, що працювали в повстанській армії, статті підпільників-більшовиків і осіб приватних, які випадково опинилися в епіцентрі махновщини. Але всі ці публікації об’єднує одне – різнобічно антипатичний образ «архибандита» Махна. Ні, не комбрига 2-ї Української Червоної армії Нестора Махна, нагородженого за бойові заслуги орденом Червоного Прапора. І не командира селянської Революційно-Повстанської армії, що вперто боролася і проти білих, і проти червоних, і врешті решт примусила більшовиків укласти з нею політичну угоду, безпрецедентну в історії Громадянської війни. Ні. Махно – бандит, і тільки. Скрізь підкреслюється його особисте віроломство і жорстокість, пияцтво і неприборканість його «армії». Всі ці публікації багаті фактурою, «випадками», які, власне, і роблять їх правдоподібними… Всі брехливі факти, недоладності й неточності, пов’язані з іменем Махна, спростувати неможливо – так їх багато. Я хочу підкреслити лише одне – щоб така кількість брехні наросла на одну людину, потрібна державна політична кампанія по шельмуванню його імені. Не буде зайвим сказати, що навіть оприлюднені уривки з розповідей найближчих соратників Махна – Олексія Чубенка, Віктора Білаша та інших – є ні чим іншим, як їх слідчими показами, адаптованими для друку. Широко відома свого часу книга «Махно» Йосипа Тепера – анархіста, що покаявся, – становить твір людини, яка не просто розійшлася з Махном в політичних поглядах, але й була зламана і завербована ГПУ. Чи могла вона написати правду? Звичайно, ця брехня в кінцевому рахунку видає себе – але саме вона перш за все і є запитаною маскультом» (76: стор. 19-20).
В. Голованов намагається відповісти на питання «хто не бреше?», – і не сказати, що невідпорно. Він пропонує довіритися словам самого Махна, його трьохтомним «Спогадам» та автобіографії під назвою «Мятежная юность». Але ж навряд чи й сам Махно був повністю відвертим та чесно розповів про все своє життя. Тож ми ніколи не дізнаємось всієї правди про «батька» і його повстанський рух. Історія вже стерла достовірну інформацію, залишивши окремі клаптики, які ми можемо, на кшталт фрагментів давньої мозаїки, складати в цілісну картину й розмірковувати, чого там ще не вистачає.
Повертаючись до космограми Нестора, я нагадаю, що двома групами планет, за допомогою яких він намагався дістатися вільного селянського Едема, є, з одного боку, група Марса та Місяця з Білим Місяцем, тобто військово-політична діяльність «батька», а з іншого – Плутона та Нептуна з Чорним Місяцем, що означає боротьбу з дезінформацією та більшовицькою сваволею, як уособленням цієї дезінформації на найвищому державному рівні. У результаті такого «перетягування канату» перемогу здобули темні сили, і Махно був вимушений терміново відходити за кордон. Навіть оголошений Леніним неп був не чим іншим, як кмітливим політичним ходом, направленим на… знищення Махна. Люди повірили у щирість «народної влади» і повернулися до мирного життя, а згодом їх настигла справжня кара за довірливість та слабодухість. Неп достатньо швидко завернули, а дорогоцінний час був втрачений: Махна вже поряд не було. І ніхто селянам «сліз гірких не витер».
Деякі дослідники (наприклад, Девід Л. Баллок) вважають, що Махно був підставною фігурою в громадянській війні (скоріше «підставленою», ніж «підставною»), – у тому сенсі, що більшовицька влада віртуозно ним скористалася у власних цілях, а потім віроломно кинула. В. Голованов теж вважає, що Махно був щиро налаштований на союз із комуністами, але вони його підступно зрадили. Основний акцент у книзі про Махна письменник робить на обрaзі Нестора Івановича віроломними більшовиками: він, мовляв, хотів побудувати з ними, спільними зусиллями, республіку своєї мрії, а вони ним просто знехтували. Але не всі притримуються погляду, що «батько» щиро вірив в чесність і порядність комуністів. Переважна більшість певна, що на союз з більшовиками він пішов не по довірливості власної душі, а з безвиході, позаяк був загнаний у кут. Нестор сам був зацікавлений в розгромі Врангеля, тож в даному випадку його цілі з більшовицькими збігалися. Скоріш за все, він планував розбити Врангеля, а потім повернути зброю проти комуністів. Про це, до речі, він нерідко говорив на власних виступах перед народом. Наприклад, на одному з мітингів, ще за часів денікінської небезпеки, Махно оголосив свої далекоглядні плани в цілком «Чапаєвському» дусі: «Вышвырну деникинскую сволочь с Украины, затем свергну в России комиссародержавие, а там двинусь на запад» (84). Так і хочеться спитати: «А як же з тим, що «языков» не знаєш?»
Махно не мав ілюзій щодо планів та діяльності більшовиків і добре розумів, що йому з ними «не по дорозі». Тож із самого початку, з моменту перших червоних репресій проти анархістів у 1918 р., він вже поставив їм діагноз і прийшов до висновку, що ця хвороба є невиліковною. Наприклад, про одну зі своїх знайомих він висловився наступним чином: «Хороший была товарищ, но как-то быстро покатилась по наклонной плоскости от анархизма к большевизму, нашла себе друга-большевика и затерялась в рядах большевиков до полного революционно-политического обезличения» (105: стор. 383-394). В більшовизмі він угадує тенденцію до знеособлення, механізації, позбавлення індивідуальності. Однак з його висловлювань у «Спогадах» відчутно також те, що він не розуміє ленінців, не усвідомлює їх істинних мотивів («Умом Россию не понять…»). Всі їхні «контрреволюційні» дії він пояснює передусім короткозорістю і дурістю: «Как глупы бывают лакеи со звездами на лбу и орденами красного знамени на груди» (105: стор. 275). А вони, на жаль, були не дурні, а набагато гірше…
На III Гуляйпольському з’їзді, що відбувся у квітні 1919 р., Махно із соратниками констатували, що радянські можновладці зрадили «жовтневим принципам», а комуністична партія узурпувала владу у країні. Зустрічаючись в Кремлі із Леніним та Свердловим, він перебував у стані внутрішнього бунту проти тих порядків, які повсюди запроваджували комуністи. «Революционная власть большевистско-левоэсеровского блока дико плясала на мертвом теле революции, как везде» (105: стор. 396), – так круто висловився з цього приводу Махно (якими актуальними є ці слова в сучасній Україні!). Дивуючись і водночас жахаючись діяльності пробільшовицьких партій, він розпачливо писав: «Не задумываются они и над последствиями своих действий в русской революции. Увлекаясь сами своими «успехами», они увлекают за собой и слепо им доверившиеся трудовые массы, увлекают часто в такой омут сумятицы и неопределенностей, которого и сами не в состоянии ни понять, ни расхлебать...» (105: стор. 389-390). А далі ситуація могла лише поглиблюватися.
Як людина чесна і відважна, Махно ніколи не приховував своїх оцінок і не творив ілюзій щодо намірів. Ось справжній витвір політичного мистецтва «батька» – програма розвитку, озвучена самим Махном 20 жовтня 1919 р. на засіданні Воєнно-революційної ради Повстанської армії:
– боротьба з політикою воєнного комунізму;
– захист села від міста;
– ліквідація експлуатації селянства із будь-якого боку, а також дійсна, а не формальна передача селянам прав на землю та її плоди;
– знищення диктатури пролетаріату;
– відсторонення компартії від влади і передача влади безпартійним радам у волостях, містах та губерніях;
– проведення «третьої соціальної революції» з метою скинення більшовиків і встановлення справжньої народної влади.
Ну, і таке інше. Як він збирався втілювати в життя таку програму? А дуже просто: Нестор Іванович відчував свою силу. Знав, що за ним – найчисельніша класова група українського, а згодом, скоріше за все, і російського суспільства. Знав, що головна його сила – у хибній економічній політиці більшовиків. Вірив, що від цієї людиновбивчої політики вони найближчим часом не відмовляться (тут він помилявся), бо вірив у відвертість і послідовність більшовицьких лідерів. «Батько» вірив до останнього, що народ завжди його підтримає, бо він робив це не для себе, а для нього. Найкращий політик – той, хто пропонує людям те, чого вони самі бажають. А Махно був найкращим на той момент політиком в радянській державі. Він не боявся більшовиків, – це більшовики його боялися. У будь-який момент він міг зібрати необхідне військо і виконати будь-яку поставлену задачу. Тому він не намагався підбирати вислови, аби часом чимось не образити червоних можновладців. У резолюції II з’їзду вільних рад Гуляйполя відкрито проголошувалося: «Прикриваючись лозунгом «диктатури пролетаріату», комуністи більшовики оголосили монополію на революцію для своєї партії, вважаючи всіх інакомислячих контрреволюціонерами» (78).
Подібні формулювання приймалися на всіх махновських з’їздах. Наприклад, III районний з’їзд Рад у квітні 1919 р. заявив наступне: «З’їзд протестує проти реакційних прийомів більшовицької влади, що розстрілює селян, робітників і повстанців.
З’їзд вимагає проведення правильного вільного виборного начала…
З’їзд вимагає заміни існуючої продовольчої політики правильною системою товарообміну…
З’їзд вимагає повної свободи слова, друку, зібрань всім політичним лівим течіям, тобто партіям і громадянам, і недоторканості особистості працівників партій, лівих революційних організацій і взагалі трудового народу…» (150).
У відповідь комдив П. Дибенко дав гнівну телеграму: «Будь-які з’їзди, скликані від імені розпущеного згідно з моїм наказом воєнно-революційного штабу, вважаються явно контрреволюційними, і організатори таких будуть піддані найрепресивнішим мірам, аж до оголошення поза законом» (150). На це той самий з’їзд, що вже мав закінчуватися, навмисне продовжив свою роботу, аби відповісти комдиву. Як зауважує А. Шубін, «…відповідь по духу нагадувала листа козаків турецькому султану. Після довгих насмішкуватих роз’яснень відносно історії руху і його з’їздів делегати пишуть: «Ви, «товариш» Дибенко, як видко, молоді в революційнім русі на Україні і вас нам доведеться познайомити з самим початком революційного руху на Україні. Ну що ж, ми познайомимо, а ви, познайомившись, можливо, виправитеся трохи». Натякаючи на слабкість позиції РКП(б) у Приазов’ї, махновці продовжують: «…Якщо більшовицька ідея буде мати успіх, то воєнно-революційна рада, з точки зору більшовиків організація явно контрреволюційна, буде замінена іншою, «більш революційною» більшовицькою організацією. А поки що не заважайте нам, не насилуйте нас»… Послання це було сприйняте багатьма більшовиками як оголошення війни. З району побігли комісари» (150).
Ось тут-то Антонов-Овсієнко і вирішив ризикнути. Це була взагалі дивовижна історія: командарм заявився у саме «лігвище бунтівників» в ті дні, коли бунтував отаман Григор’єв «сотовариші» і більшовики з дня на день чекали найстрашнішого, а саме: що до нього приєднається Махно і спалахне вся Україна (самі махновці, хоча й вважали григор’євський бунт цілковито виправданим, але при цьому – передчасним). Тож подорож Антонова-Овсієнка була вкрай небезпечною і дуже відповідальною. А з іншого боку, Махно і сам був надзвичайно зацікавлений у збереженні миру з більшовиками, хоча останні не були в цьому певні. Були на те причини. Перед виїздом до «лігва» Антонов-Овсієнко відбив туди телеграму, на що отримав відповідь Махна: «На вашу телеграмму… сообщаю, что знаю вас как честного, независимого революционера. Я уполномочен от имени повстанческо-революционных войск… просить вас приехать к нам, чтобы посмотреть на наш маленький, свободно-революционный Гуляй-Поле – «Петроград», прибыв на станцию Гуляй-Поле, где будем ждать с лошадьми» (76: стор. 129).
«В цій відповіді, – пише Голованов, – зворушують своєрідна чопорність – «від імені…» – і їжиста незалежність. Петроград порівняв з Гуляй-Полем – не для того, щоб протиставити, а для того, щоб співставити: і тут, і там свого часу пробив час народної свободи. Ми незалежні і вільні так само, як ви… 29 квітня на станції Гуляй-Поле командукра зустріла трійка. В селі вишикувані у фронт війська грянули «Інтернаціонал». Назустріч Антонову вийшов «малорослий, моложавий, темноокий, в папасі набакир, чоловік. Віддав честь: комбриг батько-Махно. На фронті тримаємось успішно. Йде бій за Маріуполь»… (76: стор. 129).
Нібито «в Багдаді все спокійно», все нормально, але у Антонова не затишно на серці, він все чекає підступу. Далі Нестор провів червоного начальника до штабу, де доклав йому обстановку на фронті. «Прослухавши доклад про становище на фронті, де розгромлена бригада знову контратакувала і пробивалася до Маріуполя, Антонов зафіксував: Махно проявляє начебто «значну пружність». Вислухав скарги: ні гвинтівок, ні патронів. Заговорили про відступ. Розпалившись, Махно поніс на сусідів: дев’ята дивізія панічно налаштована, її командний склад – білогвардійці!.. Антонов-Овсієнко, користуючись поворотом розмови, заявив, що за докладами командирів дев’ятої, самі махновці виявляють нестійкість і антирадянські погляди. Це викликало подив: «повстанцы уважают красную звезду». Зблідлий Махно на доказ пред’явив фронтове донесення: «Втекла сусідня дев’ята і загинув, оточений, не здаючись, наш полк біля Кутейникова»… Розмова пішла вже не натяками:
– Изгоняли политкомиссаров?
– Ничего подобного! Только нам надо бойцов, а не просто болтунов. Никто их не гнал. Сами поутикали…
Ці батькині слова суворо підтвердив політкомісар бригади. Махно прохав зброю. За весь час союзу з Червоною армією бригада, з незрозумілих причин, отримала від Дибенка (Задніпровський червоний комдив. – О.Л.) тільки три тисячі гвинтівок, причому італійських, до яких ні російські, ні німецькі патрони, які ходили на Україні, не підходили. Тепер, після використання всіх патронів, ці гвинтівки перетворились на важку і незручну холодну зброю. Все інше озброєння, в тому числі гармати, добуті з бою…» (76: стор. 129-130).
Червоні не давали махновцям зброї по зрозумілій причині: вони їм не довіряли. По тій же причині видали їм лише італійські рушниці: нащо підсилювати потенційного ворога? Махно провів свого гостя по Гуляйпольській території. Тому багато що сподобалось, хоча він і не все встиг роздивитися. Поступово і від серця відлягло: Гуляйпольська мирна ідилія його заколисала. Запитавши напряму в Махна, чи не збирається той бунтувати проти комуністів разом із Григор’євим, комісар отримав відповідь, яка його заспокоїла, після чого телеграфував у Харків: «Махно, його бригада, весь район – велика бойова сила. Ніякої змови нема. Сам Махно не допустив би. Район цілком можна організувати, прекрасний матеріал… При відповідній роботі стане непорушною фортецею. Каральні міри – безумство. Треба негайно припинити газетну травлю махновців» (76: стор. 130).
Аякже. Ні газетного цькування не припинили, ні зброї не видали, ні допомоги не надіслали. А добрі відгуки Антонова-Овсієнка на адресу організації махновського району ще й зловісно пригадали йому у 1933 р., коли цю достойну людину репресували й розстріляли за «троцькізм». У той же час, до червоного центру йшли більш прийнятні відгуки про надто вільний Гуляйпольський район. «Більшовикам цей «анклав свободи» не подобався, – пише С. Дашков. – У «центр» пішли доклади: «…цей район становить собою державу в державі. Навколо цього знаменитого штабу сконцентрувалися всі сили лівих есерів, анархістів, неприторенних бандитів і рецидивістів». Червоні хотіли підкорити собі війська Махна і використати їх в боротьбі проти петлюрівців і білогвардійців. І червоні, і махновці надіялися при нагоді знищити одне одного» (78).
До інспекційного візиту Антонова-Овсієнка «батько», на мій погляд, поставився з легкою іронією, але вів себе поблажливо, всіляко демонструючи свою покірливість та згоду, хоча й без «переборщення». Зустрів із почестями, здивував триразовим дружним «Ура!» караулу, із гідністю розшаркався, доклав про власні успіхи, запевнив у лояльності: «Пока я, Махно, руковожу повстанцами, антисоветских действий не будет…» Читай: держіться мене, і все буде гаразд. Навіть звістку про можливе підпорядкування його армії іншому комдивові (Махнові при цьому залишалася бригада) зустрів, принаймні зовні, загалом спокійно. Мовляв, де – я, а де – те перепідпорядкування? На всі незручні питання Овсієнка відповідав, як та кицька з новели Джерома К. Джерома, яку спіймали на гарячому («…Невже ви могли подумати, що вона хотіла вбити цю нещасну птичку, – Боже її бережи!... Ви хотіли знати, що робила кицька, – та хіба ж ви не бачили: вона гралася грудочкою землі!..» і т.д.) Про тих же політкомісарів: «Мы – выгоняли? Что Вы, нет! Сами поутикали…» Тобто все доволі безневинно і невимушено, з добрим гумором та спокійним серцем. В умовах, коли під проводом Григор’єва могло піднятися пів України, у Нестора Івановича не було підстав для хвилювання: більшовики не стали би псувати з ним стосунки, тремтіли ж бо, як той осінній лист.
До речі, із тактичних міркувань в розмові з Антоновим-Овсієнком Махно пішов на деякі символічні поступки: картинно засудив найбільш різкі постанови з’їзду, обіцяв відмовитися від виборності командного складу, якого так цуралася Червона армія. Натомість він висунув принципово важливу ідею, яка, на думку А. Шубіна, могла би змінити весь хід революції: «До вирішальної перемоги над білими має бути встановлений революційний фронт, і він (Махно. – А.Ш.) прагне не допускати міжусобиць між різноманітними елементами цього революційного фронту». Це вже не розмірковування про укріплення тактичного союзу (по типу «хто кого переграє»). Перед нами ідея довгострокового існування в рамках однієї системи влади різноманітних політичних течій. Вони опираються не на добру волю сильного партнера, а на свої власні сили, в тому числі військові, будують нове суспільство у відповідності до своїх принципів і волі місцевого населення, вирішують питання загальної значущості шляхом діалогу, а не наказу. Ідея революційного фронту була доведена В. Антоновим-Овсієнком В. Леніну і, вочевидь, сприяла утворенню під час григор’євського заколоту коаліційного соціалістичного уряду України. Однак вона не відображала реального співвідношення сил і носила тимчасовий характер» (150).
На думку письменника Голованова, Махно досить серйозно поставився до свого союзу з більшовиками, тому він конче потребував більшовицької довіри, хоча, за словами того ж Голованова, цей союз був у принципі нежиттєздатним. Після Антонова-Овсієнка до Гуляйполя прибув Лев Каменєв (Розенфельд). Прибув трохи раніше за «батька», який повинен був дістатися на місце з Маріупольського фронту. Тож Каменєва та Ворошилова зустрічали махновці без командира. «Ті, хто зустрічав, не без іронії розглядали поїзд особливого уповноваженого, що наїжився кулеметами (взагалі, фронтовиків дратували озброєні ескорти більшовицьких бонз, вони гірко посміювалися: «як до бандитів до нас їздять»), – пише Голованов. – …Поки що чекали Махна. Несподівано показався локомотив з одним вагоном. Начальник станції ожив. «Батька їде», – попередив він» (76: стор. 139). І ось – довгоочікувана зустріч. «Махно – приземистий мужчина, блондин, поголений, – записав один із супроводу Каменєва. – Сині, гострі ясні очі. Погляд вдалечінь. На співбесідника рідко дивиться. Слухає, дивлячись вниз, злегка нахиливши голову до грудей, з виразом, наче зараз всіх кине і піде. Одягнутий в бурку, папаху, при шаблі і револьвері. Його начштабу – типовий запорожець; фізіономія, одяг, шрами, озброєння – картина українського XVII сторіччя» (135). Скидається на те, що навіть в цьому дорогий московський гість вбачає кримінал. Хотілося лише спитати: а чого ти хотів? ти, взагалі, куди приїхав?
Не менший подив – і в змалюванні почесної варти повстанців: «В строю парубки і похилі люди. Один стоїть босий, у рваних штанах, офіцерській гімнастерці і австрійському кашкеті; інший – у чудових чоботях, замазаних понікуди багатих шароварах, рваній сорочці і офіцерській папасі… Обличчя звірячі. Навколо війська тісниться натовп селян. Здалеку спостерігають кілька євреїв. Справжня Січ» (48). Одним словом, жах. У євреїв особливе ставлення до українського національного питання та особлива нелюбов до всього, що хоч чимось нагадує Хмельниччину. Тож головним питанням Каменєва були погроми. Довести йому, що до євреїв тут ставляться, не як до котів в собачому кварталі, а як до людей в людському суспільстві, було неможливо. «На обіді, який відбувся на квартирі Махна, …він вперто розпитував Махна про антисемітизм. Махно розповів, як застрелив начальника станції за вивішений антисемітський лозунг. Це Каменєва не переконало. Не переконало його й те, що на терасі сусіднього будинку, поглядаючи на поважних гостей, сиділа за чаєм єврейська сім’я (Що, як її терміново виписали з Умані і навмисно виставили перед очі Каменєва? – О.Л.). Не переконало і те, що серед анархістів в «культпросвітвідділі» було чимало євреїв: вночі, поїхавши від Махна, він в поїзді склав «відкритого листа» йому, де перш за все вказав на антисемітизм…» (76: стор. 139). О Боже ж мій… На землях історичної Хмельниччини він їм ввижається скрізь – певно, астральні видіння з минулого.
Як Нестор Іванович не улещував дорогого гостя, погоджуючись на найменшу роль простого скромного комбрига із червоним комісаром, але переконати підозріливого Льва Борисовича йому не вдалося. «Не таким, не таким бачився Леву Борисовичу Розенфельду революційний народ, – сміється Голованов. – Слухняним і вдячним він бачився йому. А тут було свавілля. Були викрики: «Хочете селян розорити, а потім любити?..» Були нападки на ЧК. Була гуляй-польська рада, в якій засідали якісь нерадянські, явно недостатньо пригноблені мужики в «чудових чоботях і жилетках при ланцюжку», були, нарешті, ці зухвалі, ніякої не маючі пошани анархісти при штабі, сам цей штаб і Воєнно-революційна рада, що претендує на владу в районі від імені якихось самозваних з’їздів… Каменєв радив ВРР розпустити, але зрозумів, що не розпустять… Каменєв вирішив бути з Махном дипломатичним – він відчував себе і сильнішим, і хитрішим, – але в цілому виводи його, на відміну від виводів Антонова-Овсієнка, були невтішними. Літописець експедиції формулював: «Ставало все ясніше, що махновці повинні бути витіснені (ким і куди? – В.Г.) з Донбаського району і що без серйозної чистки серед них не обійтися…» Махно ж повірив в дипломатію вождя. Тепер він не сумнівався: йому допоможуть» (76: стор. 140).
Еге ж. У тих умовах з боку «батька» було би, м’яко кажучи, недалекоглядністю вважати, що його окремі попередні вислови та агресивні рішення на з’їздах Рад більшовики йому пробачать. Тим не менше, чимало дослідників відстоюють думку про довірливість Махна та підступність зрадливих комісарів. Насправді обидві сторони ставилися одна до одної цілком тотожно. Кожна з них використовувала іншу у власних інтересах і готувалася до майбутньої війни з суперницею віч-на-віч. Ніяких ілюзій щодо спільної праці у них і бути не могло, чекати приязних стосунків також не доводилося.
У намаганні знищити Махна більшовики не гребували будь-якими засобами. Як писав сам Троцький, в цій «святій» війні «все средства хороши». Крім прямої, офіційної війни на повне знищення, більшовики від самого початку «спілкування» із повстанцями вели проти махновщини і особисто проти Нестора Махна таємну і неоголошену війну. Її метою було тихо підмести його з дороги, позаяк його позиція, на думку більшовицьких лідерів, була причиною надмірної самостійності південних регіонів України, яка загрожувала гегемонії Комуністичної партії, а в перспективі – існуванню більшовицької держави.
Одна із перших спроб замаху на Нестора Махна відбулася в березні 1919 р. Як розповідає історик Володимир Горак в статті під назвою-цитатою «Махновщину ліквідувати в найкоротший термін…», в південноукраїнському місті Бердянську повинна була відбутися зустріч двох воєначальників – комбрига Нестора Махна та його безпосереднього начальника, комдива Павла Дибенка. Але за кілька днів до наміченої зустрічі махновська контррозвідка попередила «батька» про те, що Дибенко прибуває до Бердянська, аби заарештувати, а, можливо, і вбити його. Махно довіряв своїм «особістам», тому вжив всіх необхідних заходів обережності. Бердянський гарнізон був приведений у стан підвищеної бойової готовності, а «гвардія» особистої охорони Нестора посилила свою пильність.
Зустріч пройшла на найвищому рівні. Махно навіть влаштував військовий парад на честь візиту Дибенка. А той оголосив, що передає Третій Задніпровській бригаді (Махна) у власне користування літак (яким махновці вже й самі користувалися, не чекаючи на «подарунок»). Запитавши у комдива прямо, чи не задумав той, бува, чого поганого супроти нього, він отримав найщиріші запевнення в дружбі та вірності. Мовляв, як тільки – Боже борони! – десь виникне загроза дорогоцінному життю улюбленого «батьки», то буцімто Дибенко буде першим, хто особисто все йому розкаже. Ну-ну, – подумав «батько», – все розкажеш…
В. Горак певен, що в отриманні надійної інформації махновські контррозвідники були на належній висоті, тож замах дійсно був задуманий, але в останню мить, дізнавшись, що жертва попереджена, Дибенко вчасно відмінив цю акцію.
Через місяць у більшовиків – новий проект, за авторством наркома з військових справ радянського уряду України на прізвище Подвойський. Згідно з ним, один із командирів махновських загонів, більшовик Падалка, повинен був атакувати Гуляйполе з боку с. Покровське і розгромити присутніх там махновців, а одночасно червоні мали вдарити з тилу, захопивши «батька». Самого Махна в цей час у Гуляйполі не було, бо він керував бійцями на денікінському фронті. Але «особісти» і тут не підвели свого начальника і попередили про небезпеку. Сівши в свій аероплан, він «полетів, як ураган» до рідного Гуляйполя і запобіг нещастю. Комісари були заарештовані, і антимахновський виступ був придушений в самій його люльці.
За версією Чопа, про цей замах «батька» попередив Дибенко при зустрічі в Бердянську, коли той припер його до стінки. Він зробив це, начебто, для того, аби відвести підозру від себе, адже швидкий на розправу Махно цілком би міг його вбити. Зацитую П. Аршинова: «Командир одного полку Падалка, підкуплений більшовиками, взяв на себе їх «доручення»: напасти з боку Покровського на Гуляй-Поле, коли там буде Махно, захопити його і штаб. Змову вдалося попередити лише тому, що під рукою у Махна виявився аероплан, на якому він встиг пролетіти відстань від Бердянська до Гуляй-Поля за дві години з хвилинами» (64).
Але коли за справу взявся голова Реввоєнради Радянської республіки Троцький, тут вже події розвивалися більш бурхливо. «Махновський район, – пише Горак, – де не було диктатури компартії, продрозверстки та всевладного свавілля ЧК, був у голови Реввоєнради справжнім більмом на оці» (9). Прийнявши секретне рішення у травні 1919 р. під лозунгом «ліквідувати махновщину у найкоротший термін», радянське керівництво задумало знищити її руками білих. «Звичайно, – розмірковує історик, – …може виникнути резонне запитання: чи усвідомлювали радянські командарми й комдиви те, що ліквідація таким чином бригади Махна швидко призведе до перелому на фронті на користь білогвардійців. Безумовно, усвідомлювали. Разом із тим для вірного розуміння логіки їхнього рішення потрібно врахувати, що більшовицькі керівники та воєначальники вже тоді навчилися непогано диференціювати своїх ворогів. Звичайно, Біла армія генерала Денікіна була грізним противником, однак захист білогвардійцями передусім інтересів поміщиків і капіталістів рано чи пізно повинен був привести денікінців до неминучої поразки. А от махновський рух, плоть від плоті народний, масовий і до того ж – безперечно соціалістичний (в останньому переконує неупереджене вивчення махновських політичних програм), мав усі шанси стати по-справжньому серйозною альтернативою владі комуністів. Як колись запорізькі козаки, махновці також створили на півдні України такий суспільний устрій, який міг стати популярним і привабливим не лише для трудящих України, але й для трудящих Росії» (9). Тож якщо для «батька» першим ворогом були білогвардійці, а вже потім – більшовики, то для останніх на першому плані стояла розправа над махновцями. Відомі навіть слова Троцького: «Краще здати всю Україну Денікіну, ніж дати розвитися махновщині». Що ж, втратити Україну для червоних було значно меншим злом, ніж втратити цілу імперію.
На здійснення задуму Троцького більшовицькі полки почали вторгатися в махновські райони і силою приєднувати до себе махновців, а хто не погоджувався – розстрілювати на місці. Паралельно вони повністю припинили постачання зброї, боєприпасів і продовольства махновській армії, хоч і раніше своїх «партнерів» в цьому плані не дуже балували. Тож досить швидко повстанці почали втрачати свої позиції у протистоянні з сильними частинами прекрасно забезпечених всім необхідним білогвардійців. «Паралельно більшовики вели активний пошук Махна з метою його арешту, – пише Горак. – Лаври того, хто візьме у полон «контрреволюціонера» Махна, захотів вибороти відомий радянський воєначальник Климент Ворошилов, якого 31 травня 1919 року було призначено керівником із ліквідації, як він сам висловлювався, махновського гнійника. На початку червня 1919 року він особисто прибув до Гуляйполя для вручення Махну… ордена Червоного Прапора. Звісно, сам Нестор Іванович цю високу радянську нагороду цілком заслужив, проте реальна місія К. Ворошилова полягала зовсім не в тому, аби віддати належне полководницькому таланту й великій особистій хоробрості Нестора Махна. Розуміючи, що полонити «батька» у його «лігві» йому буде доволі важко, Климент Єфремович врученням цієї престижної нагороди сподівався повністю завоювати довіру до себе «комбрига-зрадника» з тим, аби, що називається, гладесенько-рівнесенько заарештувати його в недалекому майбутньому» (9).
Справа майже вдалася. Коли через кілька днів Ворошилов запросив Махна до себе на станцію Гайчур начебто для обговорення невідкладних питань, той, ігноруючи попередження своєї контррозвідки про підступність всіх червоних і Ворошилова зокрема, таки поїхав. Але в останню мить, недалеко від штабного вагону, Нестор дізнався від одного червоноармійця, який співчував махновцям, що Махно і його армія вже поставлені більшовиками поза законом, тож «добра не жди». Зрозумівши, що це пастка, Махно застрелив одного з охоронців Ворошилова і втік зі станції. Але махновський штаб чекісти встигли захопити. Штабістів (тих самих, про яких більшовицька преса нещодавно написала, що вони знищені самим Махном) відвезли до Харкова, інсценували суд і розстріляли, як «ворогів революції».
Орден Нестор Іванович таки отримав. За спогадами Галини Кузьменко, він був на довгому гвинті, його належало носити, проколовши верхній одяг, але Нестор не надягав його ніколи. Утім, збереглося його фото з орденом на гімнастерці – можливо, він сфотографувався саме в той момент, коли йому вручили нагороду. Зберігався орден у Галини, а при втечі за кордон махновці покидали свої речі, і разом з ними десь забули орден. Вочевидь, таким, не вельми шанобливим, було ставлення Махна до більшовицьких нагород. «Безпосереднім результатом григор’євського бунту було… нагородження Махна орденом Червоного Прапора, – коментує В. Чоп. – Звертаючись до махновського честолюбства, більшовики подібним чином намагалися утримати його на своєму боці, і схоже, що Махно це розумів і нагородою особливо не пишався» (143).
Після цього, за даними Горака, у середині червня 1919 р. Махна намагався заманити в пастку П. Дибенко, але знову не склалося. У жовтні контррозвідка накрила також змову комуніста Полонського. До Махна тоді приєднувалися великі частини Червоної армії, не менше 40 тис. бійців. Серед них був і 3-й Кримський кавалерійський полк під командуванням Михайла Полонського. За особисту відвагу, проявлену в боях з Денікіним, Махно особисто вручив йому високу нагороду – чорний прапор анархії. Полонський був переконаним ідейним противником Махна, тож представники Катеринославського більшовицького губкому, який перебував тоді на напівлегальному становищі, запропонували йому змову проти «батька», і той погодився. За цією змовою, вся махновська верхівка мала бути знищена, а махновські загони – приєднані до Червоної армії.
Для початку Полонський став «переагітовувати» махновців і створювати в армії «батька» більшовицькі осередки. Згодом вони з’явилися майже у всіх частинах, окрім кавалерії отамана Федора Щуся та кулеметного полку Фоми Кожина, які вирізнялися особливою нелюбов’ю до більшовицької доктрини. Зрозумівши, що діється щось неладне, у листопаді 1919 р. махновське керівництво послало до губкому свого досвідченого контррозвідника, який представився там емісаром ЦК КП(б)У Захаровим. Ті відчули повагу і відразу посвятили його в усі деталі антимахновської змови. Як виявилося, на початку грудня Полонський мав запросити Махна та інших командирів на іменини своєї цивільної дружини, де їм мали подати отруєну їжу. Тож коли 2 грудня Полонський дійсно запросив Махна і всю верхівку махновщини до себе на вечірку, туди прийшли лише співробітники контррозвідки, які відразу заарештували Полонського та його однодумців. Самого Полонського розстріляли без суду на березі Дніпра.
Наступний замах мав відбутися у червні 1920 р. силами двох молодих терористів, які приїхали до Гуляйполя, озброєні револьверами і бомбами, – Якова Костюхіна (кримінального злочинця під кличкою Яшка Дурний, завербованого ЧК в обмін на амністію) і Федора Глущенка (колишнього члена махновської спецслужби, який потрапив у полон і під загрозою розстрілу погодився працювати на ЧК). «Однак навряд чи Федір став справжнім чекістом, – пише Горак. – На мій погляд, він і в Катеринославській ЧК продовжував бути тим, ким і був, – махновським контррозвідником, який, знаючи, завдяки службі, про чекістські плани, вирішив зірвати черговий замах на Нестора Махна. Виявивши ініціативу, Федір зумів стати одним із двох терористів, котрі вирушили до Гуляйполя (9). Залишивши Яшку Дурного біля махновського штабу, він зустрівся з «батьком» та виклав йому стан справ. Махно направив Федора до свого перевіреного бойового товариша і члена штабу Куриленка. Той непомітно підійшов до Костюхіна і за мить професійно його обеззброїв. Викритий злочинець вів себе погано. Як свідчить протокол засідання ради, «Костюхін, усвідомлюючи, що він заслуговує лише смерті, запропонував скористатися ним для чого завгодно, але, звичайно, цю пропозицію було з обуренням відкинуто і наступного дня він був убитий. Перед смертю він площадно сварився, особливо сварив Федю, за те, що той сам привів його сюди і видав» (64).
Для «чого завгодно» Яків махновцям не знадобився. Повстанський трибунал засудив колишнього кримінального злочинця до смерті. «За гіркою іронією долі, – зауважив Горак, – постав перед розстрільною командою і Федір Глущенко, якому Махно не пробачив його співпраці з «більшовистською охранкою» (так махновці часто називали ЧК). Колишній махновець помер із молитвою про махновців на вустах. Судячи з усього, контррозвідники Нестора Івановича (крім, звісно, самого Глущенка) не знали про замах на Махна, який готували Катеринославські чекісти. Однак пізніше, у листопаді 1920 року, махновські особісти знову були на висоті. Тоді завдяки їм махновці зуміли знешкодити кілька груп чекістів-диверсантів загальною чисельністю до 50 осіб, одна з яких мала намір закидати махновський штаб гранатами» (9).
Навіть втеча до Румунії не звільнила «батька» від пильного ока більшовицьких спецслужб. На цей раз все пройшло, як по нотах. Група добре озброєних чекістів на чолі з Дмитром Медведєвим (можливі збіги імен та прізвищ тут є випадковими) перейшла румунський кордон, переодягнулася в мундири румунських офіцерів і рушила у напрямку Бєльців, де, згідно з їхніми оперативними даними, знаходилася конспіративна квартира, на якій перебував Махно. Прошивши кулями квартиру, чекісти виявили кілька вбитих махновців, але Махна серед них не було. Він саме виходив кудись по справам.
Після цього конфузу більшовицькі спецслужби залишили «батька» в спокої, бо за ним ганятись стало, певно, не рентабельно. І це вже – найвірніший знак того, що більшовики вже не вважали його небезпечним. На відміну, до речі, від Петлюри, якого вони, усе ж таки, дістали: у 1926 р. він був вбитий терористом, підісланим ГПУ. Такими ж небезпечними пізніше стали Коновалець і Бандера (їх також вбили), а щодо Троцького, який не представляв для комуністів нібито ніякої загрози, то в даному випадку спрацювали інші чинники – особиста ненависть керівника СРСР Йосипа Сталіна до колишнього соратника та панотця Жовтневої революції Левка Бронштейна.
Отакий чудовий був комуністичний устрій. Такими є всі устрої «суспільного спасіння», що заміняють у очах мільйонів релігійну віру. Звичайно, люди потребують віри. Однак всілякі спроби підмінити релігійні та духовні витвори примітивною партійною ідеологією закінчуються повним крахом. Ось візьмемо «святу» комуністичну ідею. Або ідею соціалізму, інтернаціоналізму тощо. На словах вони всі чисті й сяючі, а при їх впровадженні в життя… Чи не єдиний, хто вражав суспільство щирістю й безпосередністю, – це був нацизм. Він відверто й чесно сповістив весь світ, чим збирається займатися. Нічого не приховував. А комунізм встиг нагрішити на порядок більше. Одних українців він знищив набагато більше, ніж нацизм – євреїв, не кажучи про інші його «подвиги». І це – при тому, що ніяких геноцидів він не оголошував! Як сказав один з героїв фільму «Варвара-краса, довга коса»: «А ты бойся не того, кто не подумавши скажет, а того, кто не сказавши подумает!» Можливо, в тому-то й секрет живучості комуністичної ідеології, бо нацизму вже давно немає, а комунізм, як і раніше, разом з Леніним, живіше всіх живих.
Мені пригадується одне порівняння, яке зробила представниця європейської інтелігенції (на жаль, не пам’ятаю імені) після Другої світової війни. За її словами, якщо Гітлер – це озброєний вбивця із перекошеним від злоби обличчям та скривавленим ножем у руці, то Сталін – це вбивця, який приходить в ваш дім усміхнений, із квітами та тортом. Що страшніше? Звичайно, те, що є підступнішим, що вдягнуто в овечу шкуру. Подібна думка звучить і в статті «Про героїв, подвійні стандарти та мемуарну літературу» Ігоря Лосєва, який коментує статтю аполога комуністів (а, по суті, росіян) Бориса Кліна «Тінь перемоги» і наводить наступну цитату: «Апофеозом… наруги над пам’яттю, над історією, над здоровим глуздом стала резолюція ПАРЄ, що прирівняла радянську владу до нацизму. Сталіна і Гітлера!.. Гітлер – зло абсолютне, в його хімічно чистому вигляді. Для тих, хто не розуміє різниці, поясню. Сталін не декларував, як мету, знищення людей. Їх знищували, але це довга історія (чарівний вислів! – І.Л.). Почитайте «Світову кризу» того ж Черчилля, і дізнаєтеся, якого роду правителі і якими методами здатні привести до тями країну, що пройшла через громадянську війну. Легко судити Сталіна з сьогоднішнього, відносно благополучного дня. Але судити його потрібно, виходячи з конкретних історичних умов, в яких перебувала країна»… Важко нині де-небудь знайти настільки відверту проповідь подвійних стандартів в оцінці історичних подій та осіб, як у пана Кліна!.. Виявляється, головна провина Гітлера не в тому, що він знищив мільйони людей, а в тому, що «декларував» це. А головна заслуга Сталіна, що він мільйони людей знищував, не «декларуючи» цього, а бадьоро наспівуючи чудову пісеньку: «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек!» (22).
Розуміючи, що трохи відволіклась від основного викладу, додам ще трохи роздумів «на тему». По логіці вищезгаданого Кліна та ін., український голодомор 32-33 рр. не можна називати геноцидом українського народу, адже факти (загибель за короткий час мільйонів українців на фоні більш-менш стабільної статистики всіх інших національностей імперії) тут нічого не важать. От якби тов. Сталін офіційно заявив: «Так, ми дійсно знищуємо українську націю!», як це робив більш чесний в цьому розумінні Гітлер – у відношенні єврейської, то довелось би визнати, що то був геноцид. А так… Не визнав – не винен. Одначе юридична практика доводить, що злочинцем є не тільки той, хто щиросердно зізнається в злочині (хоча радянська юридична практика, наслідуючи практику середньовічних інквізиторів, на довгий термін забезпечила собі надійне та зручне отримання потрібних суду self-зізнань, та мова зараз не про вироджено-дегенеративне судочинство). Насправді більшість спритників воліють втаємничити свої злочинні дії, – то що б тоді було, якби усіх обвинувачених, які не визнають свою провину, автоматично оголошували невинними? Хіба що інквізиція таке практикувала: якщо людина після кількамісячних тортур уперто твердила, що вона – не відьма (для цього дійсно треба бути відьмою, – якоюсь надлюдиною), то її, спаплюжену, скалічену й розтрощену в усіх кістках, нарешті, відпускали. Але таке траплялось дуже рідко і, зазвичай, вподобану особу через певний час обвинувачували знову і – «наша пісня гарна й нова…»
По справам їх пізнаєте їх, – так сказано у Біблії. Без жодних сумнівів, це сказано про тих, хто патетичними розмовами про нібито високі ідеали (комунізму тощо) прикриває власні злочини. По справам треба пізнавати, а не по деклараціям. Не важливо, хто там що казав і не наша справа, що він там собі насправді думав («хотел – не хотел – так получилось»), – для нас важливо те, що він робив. А також – у яких масштабах. Якщо провести статистичне порівняння жертв фашизму і комунізму, то навіть не рахуючи комуністичну «жатву» по усьому світу (Азія, Латинська Америка тощо), а тільки зосередившись на «батьківських» теренах – в «щасливій, бо комуністичній» країні Рад, – то результат вражаючий. Виходить, що «зло абсолютне» є на рівень менш злостивим, ніж «довга плутана історія» такого собі «зла відносного».
І ще один момент – до пізнавання сутності по справам. Як там у російському прислів’ї? «Вор кричит: «Держи вора!» Коли комуністичні діячі або симпатики імперій обвинувачують організацію ОУН в «майбутньому тоталітаризмі» і щедро теоретизують в напрямку того, що це могла би бути найжорстокіша у світі влада (наче той тоталітаризм колись був притаманний вільнолюбній українській нації), від жаху котрої вони, мовляв, уберегли сердешну Україну, то варто їм самим згадати про власний стиль правління – і не в примарному майбутньому, а в тій реальності, яка залишила кривавий слід у пам’яті людей та їх понівечених долях. Обвинувачувати іншого у віртуальних злочинах, при власному реальному впровадженні в життя того, що закидається – у перспективі! – опоненту – типова поведінка справжнього злочинця, що прагне замести сліди. По справам треба пізнавати сутність, а не по віртуальним фентезі-страшилкам, особливо в тому разі, коли подібні фентезі «про інших» продукують ті, хто саме здійснював ті людожерські справи.
Але повернемось до основного викладу. Враховуючи те, що для Махна найголовнішою в житті була свобода, на перше місце він би мав поставити війну з більшовиками. Бо їхній політичний креатив тоталітарного владарювання найперше убивав свободу. Одначе люмпенські симпатії у ньому перевісили, а соціальні гасла виживання знищили самоповагу вільної людини. І в результаті маємо: при пануванні комуністів у суспільстві залишилися ті самі бідні та багаті, хіба що бідних стало більше, а багатих – менше. Зате з’явилося ще більше «рівності у бідності»! А навкруги імперії зімкнулося кільце залізної завіси, і вже ніхто з простих людей не мав можливості потрапити за її межі, побачити широкий світ. Одначе гасла у більшовиків були найліпшими і найспокусливішими за всіх… Нічого дивного. Соціало-комунізм в той час був у найвищому фаворі у простого обивателя. І досить влучно пан Скирда собі підмітив, що, «будучи переконаним противником соціалізму, я повинен, тим не менш, тут визнати, що в 1918-1919 рр., коли російський народ був ще під впливом чарівності революційних лозунгів, жодний уряд, який бажав говорити не від імені якоїсь касти, а від імені всієї нації, не міг обійтися без допомоги соціалістів, оскільки вони мали ще – по праву чи ні – довіру населення, яке побоювалося більш за все повернення старого режиму і соціальної контрреволюції» (135).
Тому у лозунгах більшовики педалювали тему рівного розподілу майна, відібраного у «капіталістів», але на ділі намагалися, як мавпеня за мати, відразу ухопитися за владу. Це був їх найперший «смоктальний рефлекс». Розповідаючи про події 1918 р., коли повстанці «батька» самотужки вигнали з південно-східних регіонів України німецькі, австрійські та ін. іноземні війська, Скирда описує наступні події: «В ході битви більшовики «грали у політику», передали Махнові телеграму від Леніна, яка нагадувала йому про їхню зустріч і підтверджувала його призначення головнокомандувачем «радянських» сил Катеринославської губернії. Махно на це відповів, що немає «радянських» сил, а є лише махновська повстанська армія. Анітрохи не збентежені (були ж бо особами, як то кажуть, «без комплексів», – О.Л.), більшовики продовжували свої зусилля і самі призначили міське керівництво: коменданта міста і міліції, комісара почти і засобів зв’язку, а також інших бюрократів. Все це відбувалося в той час, коли Махно стинався день і ніч без передиху на передовій. Наприкінці боїв всі ці самопризначені бюрократи заявилися в штаб Махна, розміщений на третьому поверсі вокзалу, щоб прийняти «передачу влади». Зрозумівши, як повертається справа, Махно їх прогнав майже стусанами і «запотиличниками» не тільки «з поверху, але й вокзалу». Вигнані в двері, більшовики повернулися через «вікно», знову звернувшись до Махна за підтримкою їх кандидатури в ревкомі міста, оскільки махновці, анархісти і ліві есери там мали більшість і не бажали коритися. Махно прибув на місце, констатував ситуацію «політиканства» і відмовився як-небудь втручатися в ці комбінації» (135).
У тому ж дусі висловився і Дибець, хоча й перейшов із Повстанської армії до більшовиків: «Коли потрібно воювати, більшовики відсутні, даремно шукати їх на фронті, але щойно якесь місто взяте партизанами, вони з’являються і проголошують себе негайно новою владою. Їх єдина мета полягає в тому, щоб заволодіти владою за спиною у повстанців» (135). Шкода, що сам Махно недооцінював їх політичну силу.
…Оголосивши Нестора «у всеросійський розшук», червоні діячі розвинули бурхливу діяльність в цьому напрямку. В завзятій гонитві за «батьком» та його командою деякі із них самі не вчулися, як мало не загинули. «И Ворошилову схватить меня не удалось, – розповідає з цього приводу Махно. – Наоборот, он и присланная к нему из центра свора чекистов, которая и должна была меня схватить живым, сами чуть было не погибли, их деникинцы окружили вместе с бронепоездом имени Руднева. Мне, уже сдавшему свое командование и ехавшему с незначительной группой на линии фронта, пришлось посылать свои 4 пулемета и взвод кавалеристов, чтобы спасти этих своих палачей (Як люблячий батько, він ще мав їх витягувати з халепи! – О.Л.). И деникинцы махновцами были отбиты. Бронепоезд был спасен и спасены Ворошилов и свора чекистов. Помню, как рад был командарм Ворошилов, как благодарил он меня через моего адъютанта; в присланной мне записке через своего курьера этот самый Ворошилов изливает свое уважение ко мне и настойчиво просит приехать к нему и с ним вместе обсудить ряд важнейших планов дальнейшей борьбы» (135). Але Нестор чомусь не поїхав.
Влітку 1919 р. червоні війська тікали від денікінців зі всіх кінців України. І скрізь, відступаючи, вони ніби мстилися за свою ганьбу, відіграючись на поранених махновцях, які лежали в лазаретах: розстрілювали всіх підряд і, певно, відчували себе вже не такими й безнадійними, бо з хворими таки справлялися. Це різко контрастує з діями махновців, які поводилися з хворими у кращих лицарських традиціях. Як розповідає П. Аршинов, під час військових дій 1919 р. «махновці зовсім не чіпали денікінських солдат, офіцерів і солдат інших армій, які знаходилися в лазареті, вважаючи вбивство ворогів, що в лазареті, актом, неприпустимим для честі революціонера (Більшовики – теж революціонери. І що? – О.Л.). Денікінський генерал Слащов (теперішній радянський генерал), який прийшов до Катеринославу місяць потому, винищував всіх махновців, що знаходилися в лазаретах» (64). Як бачимо, червоні і білі, не дивлячись на кардинально різне виховання і традиції, шляхетністю однаково не відрізнялися. Єдина їхня спільна риса – російська національність. Але у рамках даної роботи я не наважуся казати, що справа – в цьому… Звичайно, ні! То просто збіг.
У відповідь на цю різню по лазаретах 5 серпня 1919 р. Махно видав наказ №1 по своїй Повстанській армії, який, за словами В. Азарова, фактично відкрив «чорний» терор проти червоних: комісарів, продзагонів і ЧК, – паралельно, звичайно, із об’явою найсуворіших репресій проти розбою та мародерства у самих повстанців, а також, за традицією, проти п’янства. «Пияцтво вважається злочином», – наголошував пункт 5й указу (60).
«Залишившись єдиною антиденікінською силою в країні, – зауважує Азаров у статті «Розгром», – махновська ВРР кинула клич: «Всі, кому є дорогими свобода і незалежність, повинні залишитися на Україні і вести боротьбу з денікінцями!» І, поки Червона Армія тікала за Харків, махновці стримували білі полки у Помощної і Ново-Українки… Радянські війська практично нічого не знали про героїчну боротьбу махновців в тилу Денікіна. Більшовицька пропагандистська машина блокувала інформацію про успіхи Повстармії і приписувала всі заслуги по розгрому денікінців червоним. Гірше того, друковані органи і директиви командування більшовиків зображали українських повстанців бандитами або в кращому випадку небезпечною партизанщиною, з якими червоні частини повинні боротися по мірі свого просування на Україну. Кістяк Повстармії, який складається з ідейних анархістів і кадрових бійців ще 1-ї Повстанської дивізії Махна, продовжував відстоювати ідею Вільного Радянського устрою і незалежності Вільного району, – від Катеринославу до Олександрівська і Бердянська. Крім того, Культпросвіт вів інтенсивну агітацію в сусідніх червоних полках, в результаті чого між червоноармійцями і махновцями почалося братання. Тоді більшовики вдалися до іншої тактики. 8 січня Південфронт наказав Махнові виступити на польський фронт і зайняти позиції на Мозирі. Тим самим більшовики хотіли відвести Повстармію з її рідного району, роззброїти і придушити всі вогнища повстанства, а потім покінчити з самою армією, відірваною від баз постачання і підтримки населення» (60).
Звичайно, Махно відмовився. Але його реакція нікого й не цікавила, тому, не чекаючи відповіді, Всеукраїнський ревком оголосив його поза законом. «Якраз у ці тривожні дні, – розповідає Волковинський, – уряд України вирішив завдати махновщині нищівного удару. Можливо, Махно й заслужив на те, однак робити це, очевидно, треба було набагато раніше, а не у критичний момент денікінського наступу» (6). Який прагматичний історик! Теж притримується, вочевидь, «морального імперативу» про «мавр сделал свое дело, мавр может уходить». В Радянському Союзі майже всі були такі, – ця країна гарно виховувала своїх істориків.
«Операція проти Махна, – пише В. Савченко, – розпочалася із виводу 9 січня 1920 року з Олександрівська усіх червоних частин і оточення міста 45-ю та 41-ю дивізіями. Офіційно ж було оголошено, що частини 45-ї дивізії йдуть з Олександрівська на Перекоп – воювати проти білих. Проте червоне командування відмовилося тоді від штурму Перекопу та звільнення Криму, хоча саме тоді це можна було зробити значно легше, ніж десять місяців по тому. Якби Червона армія не взялася тоді за махновців, Громадянська війна, напевно, закінчилася б набагато раніше. Однак махновці виявилися для Троцького страшнішими за білих» (41: стор. 251). В той час Повстанську армію скосив тиф, тож деякі її частини можна було брати «голими руками». Радянські полки заходили в махновські міста і роззброювали тифозних хворих, а командирів розстрілювали. Махновці відповідали партизанщиною, нападаючи на невеликі загони червоних та їхні склади. Вони встановили так звану «продрозверстку навпаки», роздаючи селянам відібраний більшовиками хліб.
Про наступні події цікаво пише Кацапов: «До травневого наступу Врангеля Москва гарячково торгувалася з Антантою. 17 квітня 1920 р. лорд Керзон просив наркома Чичеріна зняти осаду Криму в обмін на «вічний мир» плюс визволення угорських заколотників Бели Куна, інтернованих в Австрії. Угода відбулася, про що у Леніна читаємо: «Ми відповіли, що готові подарувати життя кримським «білогвардійцям», якщо, зі свого боку, Антанта проявить гуманність по відношенню до переможених угорських комуністів, пропустивши їх в Радянську Росію». Більшовики мріяли про «світову революцію» і, скориставшись дурною вилазкою Пілсудського, рушили на Польщу величезну армію на чолі з кращими «червоними» генералами. Революції в Польщі не вийшло. Пілсудський, піднявши прапор «національної війни», в пух і прах розколошматив Червону Армію знаменитого Тухачевського. Він взяв в полон 200 тисяч червоноармійців і бойових коней. Барон Врангель під шумок виліз з «кримської пляшки» в багаті зернові райони Таврії. Він, в буквальному сенсі, розігнав пограничні війська «червоних», втопив в болотах Волновахи кінний корпус Жлоби, прибулий з Дону, а 1 вересня 1920 р. взяв Олександрівськ на Дніпрі, стратегічний центр «махновщини». Де Нестор Махно? Де ПАМ? В задачу «махновщини» не входила лобова зустріч з противником. Махно беріг людей! Вісім місяців підряд, з січня по вересень, республіка на тачанках рейдувала по величезному простору України і Південної Росії, атакуючи гарнізони Врангеля і знищуючи каральні загони ВЧК. У вересні, змучена безперервними боями, ПАМ приводила себе до ладу в районі Старобельську на Харківщині. Наказом Москви від 21 вересня 1920 р. М.В. Фрунзе призначався Главкомом Південного Фронту, зі вказівкою «тимчасово увійти в контакт з Махном, а потім під замок» (Ленін). В місто Старобельськ, де стояли махновці, привалила більшовицька депутація на чолі з Белою Куном, депортованим угорцем з задатками людожера» (89).
Врешті решт, напружені стосунки між «червоними» та «чорними» підігравали «білим», а цього не хотіли ні ті, ні інші. «Дії Махна настільки підірвали тили червоних, що сприяли успіхам білої армії Врангеля, – зауважує Шубін. – Підігрувати «поміщикам» Махно не хотів, і 1 жовтня 1920 р. в Старобельську уклав новий союз з більшовиками» (151). Далі знову цитую Кацапова: «Махновський штаб приготував гостям великий сюрприз – «воєнно-політична угода» з Москвою, справжній дипломатичний шедевр «махновщини»… Згнітивши серце, уряд України і Фрунзе підмахнули цей документ і сховали його під сукно! У пресі з’явилася лише воєнна угода, де говорилося, що ПАМ входить в оперативне підпорядкування Червоної Армії! «Так, Махно тимчасовий і ненадійний союзник, – сказав на нараді Фрунзе, – але ми йдемо на угоду з ним, щоб забезпечити собі тил». «Така точка зору і Володимира Ілліча», – пише в своїх спогадах Семен Будьонний. Чекістка Єлизавета Драбкіна, прикомандирована в генштаб М.В. Фрунзе, згадує: «Наші стратеги за самоваром вирішували генеральний наступ: тарілка зображала Каховський плацдарм, кавунова кірка Арабатську стрілку, шматки цукру – ударні групи військ, скибочка хлібу – Перекоп, ножі, виделки, ложки – напрями ударів». В епоху братання з більшовиками із тюрем випустили: члена ВРР Всеволода Воліна-Ейхенбаума, Петра Аршинова-Маріна, Якова Суховольського «Алого», Петра Гавриленка, видатного революційного і воєнного керівника, за словами А.М Богуша, анархіста з Америки, Йосипа Гетмана, члена «культпросвіту ПАМ» (89).
Згідно з угодою, махновська армія і весь Гуляйпольський район зберігали повну автономію, а анархісти були випущені з тюрем та отримали свободу агітації своїх зухвалих поглядів. У Гуляйполі налагоджувалося мирне життя. До району прибуло близько 100 анархістів, які, забувши про колишні непорозуміння, затоваришували з махновцями, як в минулі славні часи. Зокрема, 15 листопада 1920 р. Гуляйпольська Рада обговорювала перспективи «созидательной работы анархии» в районі. Але висловлювалися і скептичні думки та застороги: «Більшовики ніколи не дозволять нам самоуправлятися, не допустять, щоб в державному організмі було місце, заражене безвладдям» (151). Більше того: незадовго до підписання договору у махновській газеті «Путь свободы» з’явилася фраза про те, що «об’єктивно більшовики-комуністи – контрреволюціонери навіть гірші, ніж Врангель» (135), але чомусь махновці надали перевагу комуністам. При голосуванні за союз з більшовиками навіть «батько» вагався. Віддав свій голос лише тоді, коли упевнився, що за це голосує більшість.
Історик В. Чоп вважає, що Махно завжди притримувався стратегії вступати в союз із тими силами (тут справа йде про ворогів), які на той момент є слабшими, проти більш сильних. Наприклад, – аргументує Чоп, – коли у грудні 1917 р. між більшовиками і Центральною Радою виник конфлікт, перед Махно постала необхідність обирати, кого із них підтримати. «Махно вирішив, що наявних сил у нього явно недостатньо, щоб викликати в української держави повагу, – пише історик. – Заволодівши краєм, вона не залишить йому шансів на продовження анархічних перетворень. У цьому відношенні більшовики йому здавалися слабшими і менш небезпечними» (143). Тому, на думку Чопа, Махно і вибрав в друзі комуністів. Таке пояснення мені здається малоймовірним, бо особисту ненависть Махна до тих, хто довгих дев’ять років тримав його в темниці між життям і смертю, ніхто не відміняв. І будь-який примарний натяк на відновлення колишньої монархічно-буржуазної системи мав викликати в нього, вочевидь, священний жах. Він домовлявся з усіма – крім білих, і справа тут не стільки в планах на майбутнє, скільки у відразі до минулого.
Деякі дослідники розцінюють махновсько-більшовицьку угоду 1920 р., як безпрецедентну перемогу Махна. Особливо на цій позиції наполягає Володимир Чоп. Вимоги Нестора Івановича були, на погляд комуністів, аж через верх зухвалими. Відзначаючи доволі дивний статус «особливої держави» Махновії, історик пише: «Помітно бажання Махна зовні приховати ознаки державності. Його зовнішньополітичні погляди формувалися під безсумнівним впливом федералістичного вчення П. Кропоткіна. Виходило, ніби «Махновія» не являла собою окремої держави, маючи ширмою статус федеративного члена УРСР, разом з тим володіючи внутрішнім суверенітетом. Наприклад, зберігала свою власну армію і право вступати у відносини з іноземними державами (Типові пункти договорів української Гетьманщини з московськими царями. – О.Л.), записані в Декларації РПАУ, від принципів якої ніхто не думав відмовлятися, підписуючи угоду. Виходила картина односторонньої інтеграції в Радянську Україну. Махновці збиралися впливати на всеукраїнську політику через Всеукраїнські з’їзди Рад, але самі не допускали до себе систему держапарату більшовиків. Враховуючи, що остання за рахунком, VII партконференція висловилася за негайну ліквідацію махновщини, як контрреволюційного явища, стає цілком ясно, що висуваючи подібні вимоги, Махно намагався поставити РНК України на коліна і визнати помилковою всю політику, що проводилася нею до того» (143).
Напевно, ненависть до «батькової» армії у комуністів на той момент досягла свого апогею, адже їм довелося підписати майже все, чого затребував Махно, ще й вибачитися у пресі за свої колишні побрехеньки (зокрема, про «союз» Махна із Врангелем). Не винесла «душа червоного поета» тільки перспективи створення автономного району у складі Катеринославської та Тавричеської губерній, де махновці мали намір запровадити свій соціально-економічний експеримент. Ховаючи брехливі очі, червоні дипломати погодились лише… «подумати» про це. Однак тривалий час комуністична преса замовчувала це «свідоцтво слабкості» більшовиків. Навіть у «перебудовний» 1990 р., коли розчахувалися усі архіви і стало модно каятися у гріхах, радянський історик Володимир Комін, викладаючи обставини угоди, за якою нібито принижені махновці йшли на всі можливі поступки, недбало написав: «Анархо-махновці відмовилися від скликання селянських союзів, припинили вести розмови про окрему територію для «вільної держави» (90). Чи він так думав, чи він «так бачив» – то вже знає тільки він та його особистий духівник (якщо такий є).
«За межею угоди, – зазначає Голованов, – залишався тільки один… пункт, включати який в текст договору Махно особливо наполягав: про організацію в районах дії Повстанської армії «вільних рад», політично і економічно самоуправлінських організацій, пов’язаних з урядовими органами Радянських республік договірними стосунками. Махно хотів відтворити «вільний радянський устрій» хоча би в вигляді заповідника в країні більшовиків. Чи розумів він, що це неможливо?!. Невже Махно і справді вважав, що все це всерйоз? Виходить так, більше йому нічого не лишалося робити… Він дійсно був засліплений результатами своєї перемоги. Після восьми місяців проклятого бандитства настав довгоочікуваний спокій. З ним, гнаним і переслідуваним всіма, зрадженим навіть однодумцями, велись переговори на урядовому рівні! З нього друковано зняли звинувачення в контрреволюції і спільництві з Врангелем. Його рану заживляли московські лікарі, …його бійці лікувалися в червоноармійських госпіталях!» (76: стор. 344, 345).
Як на мене, цей дослідник надто психологізує ситуацію. Що відчував Махно і що відчував би на його місці Голованов – це досить різні речі. «Батько» ніколи не схилявся ні перед якою владою, тож повага червоних можновладців, як на мене, навряд чи була йому потрібна. Крім того, він не міг не розуміти, що з боку комуністів підписання договору було вимушеним кроком. Вони зробили це виключно – використовуючи фразу Нестора, сказану із іншої нагоди, – «скрепя свое властью отравленное сердце». Тож їх прихильне ставлення до нього диктувалося не щирими взаєминами, а «злобою дня», що має властивість швидко змінюватися. Це була хитрість із обох сторін. Питання було лише в тому, яка з них встигне вихопити кольта першою. А взагалі, події розгорталися так швидко, що, напевне, всім їх учасникам було не до тривалих роздумів. Ніхто не міг вже вистрибнути з дирижаблю, який піднявся в небо. Тож не важливо, що собі там думав «батько», обмірковуючи більшовицьку пропозицію, – він був приречений на неї згодитися.
«На що розраховував Махно? – питає Голованов. – На те, що за час угоди встигнуть відбутися зміни, які не дозволять більшовикам його знищити: поповниться мобілізаціями і окріпне в боях з врангелівцями Повстанська армія, знову будуть обрані місцеві «вільні ради», а слідом за ними – делегати на З’їзд рад України, де махновці і анархісти «Набату» розраховували отримати солідну квоту місць і інтегруватися, таким чином, в політичну систему Країни Рад. Це виявилося цілком можливим. Вони не бачили в більшовиках, з якими мали справу, якихось злодіїв. Як правило, це були люди військові, а як військові, червоні і махновці поважали один одного. В тому числі і за удари, які наносили одне одному раніше. А під час сумісного наступу не могла не народитися проміж ними необхідна воїнська солідарність – позаяк їм доводилося приймати участь у жорстоких боях, «витягнути» які неможливо без братерської допомоги і самопожертви» (76: стор. 349).
Чи вірив Махно хоча б у довготривалість цього договору? Багато хто вважає, що так. Мені здається, що оскільки це у корні суперечить багатьом попереднім висловам Махна щодо більшовицьких можновладців, а також його особистій підозріливій вдачі, він лише грав у те, що вірить червоним. Принаймні, це для нього було найкращою стратегією. Бо якщо задатися питанням: як би він повівся, якби їм не повірив? – то відповідь, напевне, була б та сама. Махно на той момент був не в змозі ні ходити, ні сидіти у сідлі, оскільки був поранений і потребував серйозного лікування. У стані затягнутого зашморгу немає свободи маневру. На союз із білими у Нестора було табу, – можливо, у зв’язку із особистими обставинами свого ув’язнення при царському режимі. І договір з більшовиками був йому потрібен, як повітря, щоб виграти час, розбити Врангеля і зібрати добру армію, – включаючи навіть червоні частини, які завжди з задоволенням йшли до «батька», – а потім виступити проти комуністів. Напевно, він надіявся, що в результаті спільного розгрому білих повстанці зблизяться з червоноармійцями, і ті із легкістю віллються у Повстанську армію. Так, власне, на початку й відбувалося – червоні переходили до армії повстанців цілими дивізіями. До речі, якщо вірити «Спогадам», анархістські агітатори завжди були на голову вищі за своїх більшовицько-лівоесерівських колег, не кажучи про інших невдах. Саме анархісти вміли, як ніхто, запалювати натовп. Вони кидали в нього гасла вільного самоуправління і свободи, а оскільки більшість слухачів були селянами, ці гасла викликали гарний резонанс. Тож «батько» вірив в себе і свій рух, як, мабуть, мало хто у цьому світі.
Можливо, якби трапилося все «переграти», сам Махно навряд чи знову став би домовлятися з більшовиками. Проте на ці великі граблі наступили іспанські анархісти у 30-ті, під час свого республіканського експерименту. В скрутний для революції момент вони «зі скреготом зубовним» таки пішли на об’єднання з комуністами, щоб разом подолати фашистський франкізм, а вже потім з’ясовувати стосунки між собою (великої біди від комуністів вони уникли, – але лише тому, що у кінцевому рахунку переміг фашизм). Анархістський лідер Б. Дурутті навіть висловився різко проти орієнтації на «фашистське варварство Сталіна», а Е. Понс Прадес заявляв, що «історична пам’ять Кронштадту, України і ліквідації анархістів більшовиками була живою» (148). А тим не менш.
«Ми не маємо права стверджувати, що винищення махновців було вирішене наперед від самого початку, – пише далі Голованов. – Для цього у нас немає жодних доказів. Не знайдений ще жоден документ, який напряму підтверджує це. І в той же час по численним аналогіям і паралелям часів Громадянської війни ясно, що ні чим іншим угода закінчитися не могла. Анархісти, можливо, раніше інших відчули убивчу, смертельну важкість Влади, зосередженої в руках більшовиків, але все-таки навіть і вони, схоже, не могли представити собі, що мають справу з Владою зовсім іншого порядку, ніж всі, що існували до цього на пам’яті російських революціонерів. Що придушення всякого інакомислення входить в принцип цієї влади, і вже по одному цьому вони з неминучістю будуть роздавлені. І саме тому може статися, що ніякого початкового плану винищення махновців у більшовиків не було. Просто так повинно було бути» (76: стор. 348).
Взяття махновцями Криму стало фактичним сигналом для знищення більшовиками самих махновців. П. Аршинов розповідає, як зрадницьки був схоплений в Криму весь польовий повстанський штаб, разом з командуючим махновською армією. Командир кінноти Марченко був оточений частинами 4-ї червоної дивізії, але пробився через ряд заслонів на Перекопі і, рухаючись вдень і вночі, вже 7 грудня добрався до «батька», який перебував у грецькому містечку Керменчик. Щоправда, Володимир Чоп доволі прохолодно оцінив військовий геній Марченка. «Заколисаний успіхами Марченко, – пояснює історик, – здійснив помилку, що дорого коштувала махновцям. Він повів 1500 махновських кіннотників, які прорвалися з оточення, на Гуляй-Поле прямо по «лінійці», чого би ніколи, напевно, не зробив ні Махно, ні Каретник. Зрозумівши це, червоне командування зуміло виставити на їх дорозі вірні війська. В бою у с. Тимашевка, який тривав майже цілий день, махновці були оточені червоними кавалерійськими частинами, що перевищували їх по чисельності у декілька разів, і в основному загинули в кільці. Прорватися вдалось лише загону в 250 чол.» (143).
«Чутки про прорив із Криму махновської армії, – розповідає про цей випадок Аршинов, – ходили вже декілька днів. Нарешті, 7 грудня прибув гонець зі звісткою, що через декілька годин прибуде група Марченка. З хвилюванням махновці, що знаходилися в Керменчику, вийшли зустрічати героїв на околицю села. Але коли на відстані побачили рухому кінну групу, що наближалася, серце у всіх стиснулося. Бо замість могутньої кінноти в 1500 чоловік, повертався невеличкий загін у 250 чоловік. Під’їхали передові частини на чолі з Марченком і Тарановським.
«Маю честь доложити – кримська армія повернулася», – заговорив з легкою іронією Марченко. Всі посміхнулися. «Так, братики, – продовжував Марченко, – ось тепер-то ми знаємо, що таке комуністи». Але Махно був похмурим. Вигляд розбитої, майже знищеної знаменитої кінноти приголомшив його. Він мовчав, намагаючись стримати хвилювання» (64).
Здійснилися найгірші передчуття. Махно відчував несамовитий біль – і не від зради комуністів, бо що чекати від зими тепла? Від самого початку він чудово бачив, в якому напрямку йде розгортання «комуністичного будівництва», і дивуватися тут не доводилося. Він сам їм готував таку ж цукерку. Хоча при цьому він би їх обов’язково попередив, як інколи робив: «Іду на ви». Мені так видається, що Махно, насамперед, вважав себе у всьому винним. Осіння 1920-го року угода з комуністами була його фатальною помилкою.
Помилковість рішення Махна підтримати Червону армію проти Врангеля ілюструється проходженням Ліліт по трьом планетам космограми Нестора Івановича (Місяцю, Марсу і Селені) в період підписання договору (2 та 11 жовтня 1920 р.) та подальших військових дій проти врангелівців. Тож темні сили в цей момент фактично перекрили світлу зону космограми Махна. До них йшов в опозиції Плутон, довершуючи повну катастрофу. Крім того, ще й транзитний Місяць в час підписання угоди 2 жовтня точно пройшов по планетам Махна в Близнюках (Нептун, Плутон і Ліліт) і включив це «темне» поєднання. Забігаючи вперед, додам, що на другому обертанні Місяця після цієї події більшовики вчинили напад на групу Каретникова і в той же день оголосили своїм вчорашнім союзникам війну (ніч з 25-го на 26-те листопада). При цьому Місяць замкнув транзитний тау-квадрат за участю Сонця у Стрільці та Урана у Рибах і якнайкраще актуалізував цю підступну «більшовицьку» групу планет на точці сходу. До того ж, Чорний Місяць тоді точно поєднався з радикальним Білим Місяцем (читай: ось тобі за все твоє добро!). З одного боку, армія Махна отримала найяскравішу в своїй історії перемогу, про яку було згодом написано гори дослідницьких та художніх робіт, а з іншого, ця перемога остаточно поховала справу «батькового» життя. Селяни землі не отримали, а свобода для них так і лишилася недосяжною мрією.
Червоні ні на мить не допускали думки про виконання всіх пунктів угоди з махновцями. Із пунктом про автономію махновського краю вони тягнули, як останні ледарі. «Влада вільних рад на східній Україні! – коментує цю досить зрозумілу ситуацію Скирда. – Вона негайно поширилась би на всю територію країни, і карточний палац, що називається «робітничо-селянським урядом» і стримується силою штиків, куль-в-потилицю, вмить би розлетівся, і в пам’яті трудящих він лишився би тільки жахливим кошмаром» (135). Думка слушна. Якби з’явився вільний анархічний район, туди би з часом повтікали всі інші громадяни неосяжної країни Рад (принаймні, більшої її частини). І хто б тоді тих комуністів годував?
Більшовики хотіли знищити білогвардійців руками своїх ще більш затятих ворогів, тому і підписали все, що запросив Махно, і використовували його армію так само, як в Другу світову їх видатні наступники використовували так звані «штрафні батальйони». «Операція по взяттю Криму, – пише В. Азаров у статті «Ковток Сивашу», – головний удар в тил через Сиваш, при відволікаючому в лоб на Перекоп, – була повністю скопійована з махновської (2-ї бригади Задніпровської дивізії) операції 2 квітня 1919 р. За наказом Фрунзе, група Каретникова повинна була 4 листопада повторити сивашський обхід. Але, навіть роблячи з махновців головну ударну силу, Фрунзе не довіряв їм. За спогадами агента ЧК в Повстармії М. Спектора (Бойченка), Кримська група «ніби як контролювалася з флангів 15-ю стрілковою дивізією і Особливою кавалерійською бригадою Першої Кінної. Позаду «армії» Махна стояла Латиська стрілкова дивізія. В штабній хатині Каретников тикав товстим корявим пальцем в карту: «Боїться нас комісарія! Бач, як бережуть…» (57).
Фрунзе намагався використати махновців «по повній програмі», направляючи їх на найскладніші ділянки фронту, при цьому воліючи тримати їх поперед себе, а не у власному тилу, та ще й ізолювати цих бійців від решти, щоб не «розбещувати» власні кадри. «Внаслідок цього загін, на початку включений в 13-у армію, – зазначає Скирда, – раптово 4 листопада був переданий під командування 4-ї армії, 5 листопада – 6-ї, 11 листопада – 2-ї кавалерійської, а 17 листопада – знову 4-ї армії червоних! Загін розглядувався або як служниця на побігеньках, або ж, що більш правдоподібно, ця карусель свідчить про панічний страх вищого червоного командування, яке прагнуло не допустити стикання махновців з іншими частинами червоної армії, щоб уникнути зараження їх революційним запалом» (135).
Коли справа була зроблена, радянське командування прийняло прогнозоване рішення про те, що «мавр может уходить». «Коли 13 листопада, – пише Голованов, – в Гуляй-Поле від Каретникова прийшла телеграма, що Турецький вал упав і кримський корпус разом з червоними йде на Сімферополь, Григорій Василевський, знаючи про всі самоспокуси батьки з приводу переговорів, все-таки не втримався і вигукнув: «Кінець угоді! Ручаюсь чим завгодно, що через тиждень більшовики будуть громити нас!» (76: стор. 366). І майже наступного дня після перемоги над Врангелем більшовики «вероломно, без объявления войны», як по Левітану, оголосили махновців поза законом і почали їх нищити без суду і слідства. Радянське командування підійшло до справи творчо і масштабно: безпосередні військові операції чергувалися із жорстокими соціально-політичними заходами. «Проти Махна почалася тотальна війна, – пише І. Чижов. – В боротьбі проти повстанців були задіяні 2/3 всіх червоних військ, що знаходилися в Україні. В районах вірогідного руху махновців спалювалися села, співчуваючі повстанцям селяни розстрілювалися, знищувалися посіви, забиралася худоба, отруювалася вода в криницях. Кільце навколо батьки стискалося. Ще гірше стало, коли весною 1921-го більшовики оголосили про заміну продрозверстки продподатком. Це позбавило Махна соціальної бази, – його загони танули з кожним днем» (144).
Насправді, як на мене, більшовики не відчували себе сильними. За ними ніколи не було великої сили. А більше за всіх вони боялися махновщини. Не тільки Л.Д. Троцький, але і В.І. Ленін висловлювався з цього приводу цілком відверто: «Махновщина – це мілкобуржуазна революція, безсумнівно, більш небезпечна, ніж Денікін, Юденич і Колчак разом взяті, тому що ми маємо справу з країною, де пролетаріат складає меншість» (102). Тож зі своєю «пролетарською меншістю» більшовики не могли протистояти на рівних ні білогвардійцям, ні махновцям. Вони і владу отримали лише завдяки тому, що точно прорахували момент «ікс», в який все складалося для них найкраще. Тож має рацію професор Девід Баллок, коли він каже, що, «на відміну від Франції, громадянська війна в Росії була виграна не вмілими воєнними діями, а політичними ходами» (101). І найуспішнішим у цьому плані ходом була брехня. Той самий неп був безпринципною брехнею. Він був запроваджений лише на кілька років, щоб люди трохи заспокоїлися та «умиротворилися».
Запровадження непу було найбільшим ударом по руху Махна. «Батька» навіть довго не міг у це повірити. Він звик до народної любові і підтримки, звик до того, що на селянство завжди може розраховувати. І йому здавалося, що це – назавжди. Після оголошення його поза законом він не стільки, як на мене, був засмучений зрадою червоних (іншого від них чекати не доводилось), скільки раптовою смертю багатьох своїх товаришів, яких по-зрадницьки схопили і вбили. Особливо шкода Каретникова, який завдав найголовнішого удару силам Врангеля.
Каретников був першою втратою махновців. Проведена щодо нього операція була блискучою в своїй підступній ницості. Пройшло лише два дні після перемоги його корпусу над врангелівським силами, як несподівано пропав зв’язок між кримськими частинами і Гуляй-Полем, де знаходився сам «батько» і махновський центр. Червоні це пояснювали технічними причинами («поврежденья на трассе, реле с ячейкой шалят» т.ін.). В умовах взаємної недовіри цей прикрий факт повинен був махновців насторожити, – хоча б на рівні анекдоту: «Йдуть Штірліц і Борман по вулицям Берліну. Аж раптом постріл – уражений кулею Борман упав. Штірліц насторожився». Так само мали насторожитися і члени махновського штабу. Але що їм лишалося робити? Махно повторював, як мантру, що буде неухильно виконувати всі умови більшовицько-махновської угоди та чекатиме на рішення питання по автономному району України. До речі, у деяких авторів (зокрема, Овсянникова) є інформація про те, що Ленін «сотовариші» цілком серйозно розглядали це питання, як в принципі можливе. Щось воно не дуже віриться. Але хто хоче – може вірити.
Тим часом Каретникову «викручували руки», наказуючи то підпорядкуватися якимсь стороннім більшовицьким арміям, то виступити на Кавказ «для ліквідації залишків контрреволюції», а зв’язатися з «батьком» для отримання пояснень він не міг «по технічним причинам». Накази червоного командування практично денонсували угоду з махновцями, і Каретников це розумів. Але він не знав, чи насправді та умова вже розірвана, чи його лише провокують (тут же треба було втриматися від реакції на провокації!). Тож він з товаришами склав гнучку дипломатичну відповідь більшовикам, – якраз в махновському стилі, – де просив давати йому лише такі розпорядження, які не суперечать основам угоди. У відповідь Каретников отримав новий наказ, в якому прямо вимагалося, щоб його частини здали всю зброю і переформатувалися із повстанських військ у регулярні частини Червоної армії. Таким чином вирішувалася задача залишити Махна без його найкращої кавалерії. А паралельно всі махновські війська потихеньку оточувалися червоноармійськими частинами, – так діє м’ясоїдна рослина росянка, що ніжно змикає свої тюремні пелюстки над комахою, яка на ній присіла. Ясна річ, що «батько» про це нічого не знав. На думку Голованова, він в цей час фанатично вірив у те, що більшовицька влада оцінить його внесок у загальну перемогу над білогвардійцями та покриє його кількома пластами слави й почестей, вздовж і впоперек. Можливо, Нестор розраховував, що комуністи будуть тягнути час із вирішенням питання автономії, а він буде робити вигляд, що чекає на те рішення, тим часом накопичуючи сили для останньої війни – з більшовиками. Про те, що все станеться так стрімко і «весомо, грубо, зримо», ще й у супроводі неприкритої брехні, – він не знав.
А брехня і бруд пішли лавиною: «Махно і його штаб, пославши для очистки совісті проти Врангеля нікчемну кучку своїх прихильників, надали перевагу тому, щоб в якихось особливих видах залишитися з рештою бандитів у фронтовому тилу. Махно спішно організує і озброює за рахунок нашого трофейного майна нові загони»; «З махновщиною треба покінчити в три рахунки. Всім частинам діяти сміливо, рішуче і безпощадно. У найкоротший термін всі бандитські зграї повинні бути знищені, а вся зброя з рук куркулів вилучена і здана в держ. Склади» (76: стор. 372). Це були «внутрішні» накази по червоним полкам, про які махновці, завдяки «чудовому» тодішньому зв’язку, так майстерно оспіваному у фільмі «Волга-Волга», нічого не знали. «Коли 25 листопада С. Каретников через червоне командування (Адже обірвався прямий зв’язок! – О.Л.) отримав від Махна «виклик» на нараду в Гуляй-Поле, він цьому повідомленню повірив і з невеличким ескортом стрімголов кинувся на зустріч з батькою, щоб, нарешті, позбавитися проклятої невідомості і вияснити, що робити… Для нього це позбавлення настало раніше, ніж він чекав. Ми не знаємо напевно, де й коли Каретников був перехоплений на шляху. Розстріляли його на другий день в Мелітополі» (76: стор. 372). Частині людей Каретникова вдалося вирватися із засідки, однак їх схопили наступного дня.
«Якби Каретников, – пише Голованов, – не так квапився побачитися з батькою, він би, можливо, залишився живим. Вдень 25 листопада хтось з червоноармійців передав махновцям, що виступ проти них назначено на 2 години ночі 26 листопада. Такий наказ комфронтом. Гадаю, що червоноармійці не тільки видали махновцям плани командування, але й обговорили спільно, як тим краще йти. В принципі, махновців оточували ті самі частини, з якими вони бік о бік дралися проти врангелівців, але були серед них більш тверді, на кшталт 15-ї, колишньої латиської, дивізії, і більш м’які, більш співчутливо налаштовані до них, на кшталт кавалерії Першої і Другої кінних армій. Принаймні, жодного «прориву», в справжньому сенсі цього слова, а тим більше прориву штурмового, що малюється уяві деяких істориків, коли прокляті куркулі, врубивши всі свої 200 кулеметів, пропалили кільце блокади, не було» (76: стор. 373).
За словами письменника, між частинами Каретникова і 7-ї Червоної кавдивізії, з якою вони разом стояли у селі Петрівка напередодні форсування Сивашу, склалися добрі людські стосунки: вони прекрасно розуміли одне одного, «як зірвиголови і професійні рубаки». «Взимку 1921 року 7-а кавдивізія проявляла в боях з махновцями так мало завзяття, дезертирствуючи і, взагалі, просто тиняючись в районі бойових дій, що її звинувачували в промахновських настроях і мало не розформували. Цілком можливо, що бійці дивізії пропустили махновців через своє розташування, просто зімітувавши бій, а ще того скоріше – вони і попередили махновців про напад, що готується. Принаймні, корпусу Каретникова, який прорвався, ніхто не переслідував… За однією з ходових версій, махновці вирвалися з Криму неждано-негадано, з’явившись перед Перекопом і назвавши вірний пароль, чим нібито ввели в оману частини 1-ї стрілкової дивізії, які охороняли Турецький вал, – навіть не викликавши в них підозр. Все це… жодним чином не відповідає дійсності. Червоні знали про всі пересування махновців, але жодних мір абсолютно не приймали. Начебто було зіткнення з частиною 52-ї дивізії, але в це погано віриться: ще й трьох тижнів не пройшло, як вони разом форсували Сиваш. Як було дратися братам по зброї? У цьому сенсі весь план «замкнути» махновців в Криму мав колосальну початкову ваду: розгром повстанців мали здійснити ті самі частини, які разом з ними боролися проти білих. Малося на увазі, очевидно, що тисячі простих солдат проявлять більшовицьку свідомість і здійснять зраду з тією ж легкістю, з якою повернувся політичний важілець у мізках Леніна і Троцького. Цього не сталося» (76: стор. 373, 374-375).
Має що сказати з цього приводу також В. Савченко: «Цікаво, що 17-а кавдивізія Котовського протягом 20 днів переслідування Махна всіляко ухилялася від боїв з повстанцями і пасивно переслідувала Махна на відстані, наступаючи їм на п’яти, виконуючи функцію заслону. Важко нині говорити про позицію легендарного Котовського, який в молодості був близьким до анархістів, може, він таємно співчував махновському рухові, а може, боявся коли-небудь потрапити у становище Пархоменка» (41: стор. 336-337). Уславлений червоний командир Пархоменко попався в руки махновців і був безжально розстріляний, хоча й благав його не вбивати, обіцяв виправитися, казав, що давно вже хотів перейти до лав анархістів, щоб боротися з червоними, та все нагоди не було. А тут раптом – така нагода: екзистенційний погляд в дуло револьверу. Не було б, як кажуть, щастя… Але йому пригадали розстріл одного літнього анархіста, загального улюбленця «дідуся» Максюти, – і все. До речі, сам Максюта потрапив до рук Пархоменка, як учасник заколоту отамана Григор’єва, якого сам Махно тоді обвинувачував у різних вадах. Але анархісти любили старого.
Про зустріч із уславленим командармом Будьонним у Нестора Івановича залишилися теж незабутні спогади: «Бдительный глаз наших наблюдателей это вовремя заметил, что дало нам возможность приготовиться, и как раз в то время, когда Буденный подходил к нашему расположению, мы бросились ему навстречу. В одно мгновение гордо несшийся впереди Буденный бросил своих соратников и, гнусный трус, обратился в бегство. Кошмарная картина боя развернулась тогда перед нами. Красные части, пришедшие на нас, состояли из бывших войск внутренней охраны, с нами на крымском фронте не были, нас не знали и, следовательно, были обмануты, что они идут против «бандитов», что воодушевляло их гордость – от бандитов не отступать. Наши же друзья повстанцы чувствовали себя правыми и считали долгом во что бы то ни стало разбить их и разоружить. Бой был, какие редко до того и после бывали. Он завершился полным поражением Буденного, что послужило разложением в армии и бегством из нее красноармейцев» (64).
Але це було не перше побачення Махна з Будьонним, хоча й завершилось так само. «Махно і Будьонний уперше понюхали одне одного під Куп’янськом, – зазначає Кацапов. – При першому зіткненні, 5 травня 20 року, кінна бригада вийшла з підпорядкування Будьонного і злилася з махновцями. Побоюючись повного розкладу військ, Будьонний погнав решту на Варшаву» (89). Певно, там було легше.
Доволі довго доблесна Червона армія була безсила в полюванні за махновцями. За визнанням представника червоних М. Рибакова, «Махно розгулював в цьому районі, як йому хотілося, винюхував, націлювався і раптом робив, де було потрібно по його міркуванням, стрімкий кидок, брав якусь бригаду чи полк в полон, відбирав обози, патрони, гармати і т.п., вискакував з кільця на простір» (135). Така зухвалість, на думку автора, була можлива завдяки допомозі місцевого населення та махновській розвідці, яка використовувала агентів, перевдягнених самим несподіваним чином: «То під виглядом жебраків, то червоноармійців, що шукають свої частини, або робітників з шахт, що купують на вугілля хліб, то дезертирів, що розкаялися, навіть колишніх комуністів, ображених жінок – вдів і сиріт, що шукають «захисту і правого суду» і т.п.» (135). В результаті якнайкраще інформований щодо місцезнаходження свого суперника «батько» наносив швидкі прицільні удари, «де хотів і як хотів». «Виходило враження, – розповідає Рибаков, – що Махно скрізь і звідусіль б’є, що нема йому опору, що він невловимий і, отже, боротьба з ним нашими силами є неможливою. Розгром кавбригади, окрім іншого, цілковито деморалізувала дух бійців, вони втратили абсолютно віру в свої сили, в своє уміння, і страх перед молодечою рубкою «повстанців» пригнітив їх настільки, що вони виявилися нездатними виїхати в розвідку вдень на одну версту від села на рівній місцевості. Такий настрій передавався і іншим кавалеристам» (135).
Цікаво, що вислані «на поимку бандита Махно» червоні частини залюбки переходили на його сторону у масовому порядку. Зокрема, одну з будьонівських частин Махно направив піднімати повстання в Сибіру. Однак червоних військ була, як в тій ординській армії, так звана «тьма». Більшовики елементарно закидали «батька» воїнами, що поставали, наче виростаючи з зубів дракона, посіяних в сирій землі. Як пише Скирда, на цю навалу Нестор «відреагував моментально, і в цьому ще раз проявився його стратегічний геній: він розділив свої війська на декілька загонів і розосередив їх по регіону, потім сам з двома тисячами партизан відправився спочатку на північ; дорогою він розгромив ще інші частини противника, під Олександрівськом пустив під укіс поїзд з чекістами й більшовиками, переправився через Дніпро, і, переслідуваний зграєю червоних дивізій, заглибився на територію Київської і Херсонської губерній. В тріскучий мороз, через заметілі, його загін робив щоденні переходи по 80 км і несподівано атакував частини противника, які не підозрювали про близькість повстанців» (135).
Завдяки непересічному стратегічному генію Махна, а також неодноразовій «утечке кадров» і «пофігізму» червоних частин, махновських повстанців ледь не по одному довелося ловити ще мало не рік, формуючи для цього повністю нові війська із новобранців неукраїнського походження, які не тільки взагалі не спілкувалися з повстанцями, але й були про їх діяльність повністю дезінформовані. Лише такі бійці могли на повну силу виступити проти «ворогів». Тим часом з гаслами есерів повстало селянство Тамбовської губернії Росії під проводом Антонова, що надзвичайно окрилило «батька»: він розраховував з’єднатися з цими формуваннями і розпалити революцію по всій країні. Але не встиг: «антоновщину» розгромили. Не встиг він поєднатися і з Кронштадтськими матросами: їх виступ швидко придушили. Але не все ще було втрачено: у будь-який момент такі ж повстання могли спалахнути у будь-якій іншій частині неосяжної імперії. Влада вислизала з більшовицьких рук, як мокра риба, тож більшовицьким лідерам потрібно було діяти інакше. І вони не схибили.
«Зараз важко робити висновки про те, чим могло обернутися зволікання з введенням нової економічної політики, – пише Шубін. – Зони повстань розросталися і наближалися одна до одної, відчуваючи свою спільність. Цілком можливо, що на порядок денний знову могла стати ідея «революційного фронту» соціалістичних сил, направленого проти монополії на владу. Чи могла коаліція за участю махновців, антоновців, кронштадтців, а можливо й комуністів, вивести країну з кризи і запобігти катастрофі 30-х років? Відповідь на це питання можна буде дати вже скоро, коли проявляться перші результати політики «національного примирення» в Нікарагуа, Афганістані і Кампучії (Видається, що національний менталітет в очах Скирди не має жодного значення. – О.Л.). Неп передрішив кінець махновського руху. Якщо в травні-червні 1921 р. повстання ще вирували по всьому Лівобережжю України, і «батько» збирався штурмувати Харків, то в липні селяни почали розходитися по домах. Даремно Махно переконував їх, що, зберігши монополію на владу, ВКП(б) поверне з часом і «воєнно-комуністичні» методи поводження з селянами» (150).
Селянам набридло воювати, селяни втомилися, вони були знесилені та пригнічені горем численних втрат. Як в призабуті часи російсько-польських війн, вся Україна перетворилася на тліюче попелище. На цей раз – ще й з голодомором, який пройшов по українським землям та окремим регіонам Росії (німецьке Поволжя та ін.). Однак якщо російським голодуючим районам надавали допомогу (згадаємо лозунг про «голодающих Поволжья»), то українцям – Боже борони. Про те, що люди там вмирають з голоду, ніхто й не знав. Це була справжня генеральна репетиція перед голодомором 32-33-го рр., який червоні розвернули вже з повним розумінням справи.
Тож з огляду на всі обставини голодного 1921 року, повірити у щирість влади уявлялося єдиним порятунком для українського селянства. Можливо, воно і розуміло, що покращення життя при непі – ненадовго. Але воліло не загадувати так далеко наперед і жити сьогоднішнім днем. Як сказано у Пушкіна: «Ах, обмануть меня не трудно, я сам обманываться рад!»
Чи була у Нестора Махна хоч якась можливість врятувати свій визвольний рух та реалізувати анархістський задум? На цей рахунок є досить різні припущення. Зокрема, Олександр Шубін стверджує, що комуністам дуже поталанило перемогти махновщину, хоча насправді добра карта йшла не їм. Селяни оточуючих регіонів в ті часи все більше підтримували «батьку». В анонімних опитуваннях, організованих більшовицькими «соціологами» (були й такі!), селяни писали, що радянська влада заснована на гнобленні трудящих та грабуванні селян. «Розширення ареалу махновського руху в цей період, – пояснює Шубін, – відкидає висновок тих авторів, які слідом за В. Канєвим вважають, що «у нього не було жодних шансів на перемогу, але він не здавався і з фантастичною впертістю продовжував боротьбу. Це вже була війна заради війни». Саме в цей час влада більшовиків «висіла на волосині». Селянські повстання охопили всю країну, бастували робітники Петрограду, повстав Кронштадт. І всі вимагали ліквідації режиму, відомого згодом як «воєнний комунізм», причому ліквідації разом з однопартійною диктатурою більшовиків. Вимоги припинення продрозкладки, свободи розпорядження хлібом, ліквідації комнезамів були глибоко реалістичними, що показало найближче майбутнє» (148).
Натомість письменник В. Голованов не лишає Нестору Івановичу жодного шансу. Вся його книга «Нестор Махно» просякнута надзвичайною симпатією до «батька» і його вільнолюбних задумів. Авторові дуже дорогий його Махно, якого він сам собі намалював. Можливо, той образ і недалекий від реальності. Але його Махно був фактично приречений: «Махно був приречений, як індіанець» (76: стор. 400). На думку письменника, сила була не на його боці. На підтвердження своєї думки він нагадує поему Єсеніна, який теж палав симпатією до Махна і, в той же час, оплакував його. В одному з листів поета знаходимо його пояснення до власної поеми про лошатко, яке марно намагалось обігнати «залізного коня», тобто поїзд: «Кінь сталевий переміг коня живого. Це маленьке лошатко було для мене наочним дорогим образом вимираючого села і ликом Махна…» (76: стор. 296).
Цей яскравий образ привернув увагу і дослідника І. Овсянникова, представника «Социалистического Сопротивления». Розмірковуючи про уроки громадянської війни, він пише: «Герої російської революції, цієї величної історичної драми, діяли, підкорюючись суворій діалектиці громадянської війни, збагнути яку неможливо, опираючись на імперативи побутового гуманізму і «здорового глузду». Махно був героїчним революціонером, але його бунт був бунтом селянина, що знаходиться під «владою землі» і є ворожим до чужої міської цивілізації. Сергій Єсенін чудово «ухопив» трагедію махновщини в образі лошатка, яке біжить слідом за поїздом і є безсилим обігнати його. Більшовизм вбив махновщину так само, як радіо і патефони вбили культуру народних пісень (Та ну? – О.Л.), а конвеєрне виробництво – своєрідність кустарних промислів. Можна зітхати про невмолимість прогресу, можна засуджувати історію за кривизну шляхів, якими вона слідує, але зовсім інше – робити історію, бути нею, як були нею робітники і селяни революційної Росії» (123). Жахлива пауза.
Які страшні слова соціаліста. Хто виграв – той і правий, той і рушій цивілізації. Переможців не судять. Виграли комуністи війну з фашистами – отже, вони є світло, а фашисти – пітьма. Знищили європейці індіанців Америки – по тій же логіці, так і потрібно. Принесено селянство в жертву промисловості і, як наслідок, вже нікому стало годувати міських «переможців» – не біда, продукти купимо за кордоном (на щастя, там селянство не знищено). Ліквідована українська незалежність – то й добре: в Україні, «на радість прогресу», введений «прогресивний» «азіопський» устрій і викинута з ужитку «застаріла» й непотрібна «трансформованій» місцевій людності українська мова. По всьому світу розповсюдився жахливий «привид комунізму» з далеко не примарними озброєннями масового враження і ностальгічною регресією в часи первісно-мавпячого світу – ура прогресу! Відкинула Росія християнську віру – теж ура прогресу! Знов взяла її на щит, зцементувавши нею свою відновлену нав’язливу ідею володіння православним світом – і знов ура! Все, що не робиться, – на краще! І ми живемо в найкращому з усіх світів.
За тією ж логікою, якщо Махно програв, значить, був неправий. Не можна йти проти більшості. Але коли більшість залякана і обдурена? Коли перемога досягнута шляхом величезної підлості й брехні? Розповідати в цих умовах, що треба «творити прогрес» (?) будь-що, усупереч совісті і честі, ще й звинувачувати у всіх негараздах не конкретних людей, а безлику історію («за кривизну шляхів») – це гідне тільки тих, хто виграв недостойним чином і упивається своєю перемогою, щосили давлячи в собі всі докори сумління. «Зітхати» (Боже збав обурюватися!) на адресу – навіть не людей, які творили звірства, – а історії! Вона, мовляв, у всьому винна. А за її спиною, вочевидь, стоїть примхливий та жорстокий Ієгова, чиї шляхи є, як відомо, несповідимими.
А люди – що? Вони лише виконують накази племінного «Бога», роками не виходячи чи то з наркотичного, чи то з сомнамбулічного трансу, який знімає з них усю вину. І вже Ієгові видніше, які шляхи їм прокладати. Вражаючим є той священний придих, з яким Овсянников співає славу тим «робітникам і селянам революційної Росії», які в зомбованому стані, ошукані та ошелешені, вершили цю страшну історію. Історія, мовляв, погана (чи нам лише здається), натомість люди, які її здійснюють, – хороші. Тому хороші, очевидно, що слухняно роблять все, що їм наказує Історія (чи Ієгова). Слухняність – то найкраща риса у юдеїв. Адам був у очах Ієгови гарним, допоки не вчинив по-своєму, – тоді відразу став поганим. Тож не важливо, що ви робите. І чи добро воно, чи зло – не ваша справа. За це з вас не спитається, – це клопіт Бога та Історії. Ваш клопіт – бути зброєю, гарматним м’ясом і творити ту освячену сліпим комуністичним фанатизмом ойкумену.
І не втручайтеся у справи цих «героїв», гідних захвату та слави, зі своїм сопливим «побутовим гуманізмом»! З цим негідним, недоладним і нікому не потрібним християнським гуманізмом! Ієгова сам вирішує, кому тут жити, а кому померти. «Я тебе породив, я тебе і вб’ю». Воістину, у кожній фразі, кожній комі комуністичної доктрини звучать юдейські постулати, в традиціях яких людина є напівсвідомий біоробот з дистанційним управлінням і аж ніяк не вільна особистість. На жаль, Карл Маркс при творенні свого учення не став шукати нових креативів, обмежившись світоглядними формами, які дістав з затертої шухляди власних предків, і запустивши у Європу привид юдаїзму, під новою назвою. Мовляв, це істинний прогрес – роботизація свідомості, повернення людини до первісного становища, повернення до раю у Едемі. Або, висловлюючись мовою часів Махна, – контрреволюція душі. Регрес від християнських до юдейських цінностей. І справа не в самих релігіях, а в тому сенсовому полі, яке вони формують в нашій підсвідомості, у світоглядних основах, з яких ми починаємо свій шлях пізнання. І як немає зброї гіршої, ніж та, що в мавпячих руках, так немає небезпечніших обставин, ніж атомна або воднева бомба у руках суспільства, що несподівано регресувало до первісних форм самосвідомості.
Однак усе тече, все змінюється, як наголошував філософ Геракліт. І хто святкує зараз перемогу, – згодом може виявитися переможеним. Тож стверджувати, що, коли так склалося, – то й добре, – є надто нерозумним. Розмірковувати про добро і зло потрібно не з позиції співання оди переможцю, тим більше у часи, коли весь світ «у злі лежить», а з позиції розрізнення добра і зла, по тій же християнській Біблії або Авесті. Механічні жорна комуністичної системи фізично знищили Махна, але він показав свою моральну вищість над системою. Бо мав шляхетні погляди самодостатнього суб’єкта, в той час як ця система клішувала виключно слабкі керовані об’єкти, придушувала і гасила дійсно прогресивний творчий дух. Перемога комуністів базувалася на брехні, а брехня – то дуже ненадійний матеріал, який рано чи пізно руйнується. Тому Овсянников радіє передчасно (утім, коли не зараз, то коли? вже іншої нагоди для таких, як він, не буде). І це не «кривизна шляхів історії», а «кривизна шляхів брехні»: шляхи духовної Історії прямі і чисті, не петляють і не завертають в протилежний бік, а рухаються по прямій, завжди вперед, від меншого до більшого, від гіршого до кращого, від нерозділення добра і зла до їх розділення і вибору на користь світла. Лише типові «біороботи», підлегла несвідома маса, що спирається на «вищу волю» і діє по її вказівкам, схиляє свою спину в благоговійному поклоні перед «кривизною» задумів незнаної могутньої істоти, хоч як би хто її не називав – Історією, юдейським Богом тощо. Натомість вільна і самодостатня особистість не лукавить і не плутається в термінах: брехня – це є брехня, а не облудна «кривизна шляхів історії». Брехня, звичайно, іноді перемагає, але це перемога Піррова. Ця перемога завжди тимчасова. Бо світ не на брехні є створений і не брехнею живиться. Брехня – це те, що світ руйнує.
Перемога комуністів не була – і не є – остаточною. Ця сторінка не є перегорнутою. І сьогодні ми отримуємо безліч приводів для роздумів, розкриваючи нові й нові обставини діяльності Махна і махновського руху в Україні. Багатолітня ідеологічна облуда втрачає свою владу над людськими душами, і таємне стає відомим. Скисає «фарисейська закваска», спадають маски з брехні, і наші сучасники дізнаються, ким насправді був Махно і що у ньому не сподобалося тій цинічній нелюдській системі.
Фальшиві регресивні форми живуть одним днем. Для них немає вічності, замість неї – безкінечність. Вони воліють безкінечно здійснювати операції відновлення свого «прекрасного» минулого, аби уникнути розгрому у майбутньому, коли людська свідомість стане набагато досконалішою і буде здатною побачити різницю між добром і злом, живим і штучним, вільним і невільним. Наступний текст із книги Голованова – лише пояснення мотивів і діяльності фальшивої системи, яка періодично добивається хиткої перемоги, застосовуючи одні й ті самі засоби. «Махно міг бути талановитим, невтомним, хитрим, вертким, безпощадним, – розмірковує письменник. – Але супроти нього діяв механізм набагато більшої могутності. Система мала в розпорядженні невимірно більші ресурси. Система замінила людей, що боролися проти Махна: на нього була кинута молодь – по суті, покоління, сформоване вже при більшовиках, яке нічого не знало про «легендарного» Махна, про анархістську республіку 1919 року, про героїчну партизанську боротьбу, яке дуже тьмяно пам’ятало п’яну від свободи весну 1917 року, натомість навічно несло в собі чорний голод 1919-го і гостру ненависть до ворогів, хто б ті не були. Можливо, один із парадоксів історії в тому, що Махно не міг бути знищений солдатами революції; він міг бути знищений лише поколінням призовників – солдатами Системи. Протистояння махновців як матеріалізованої емоції ненависті і Системи як байдужої машини стало особливо наочним, коли Ейдеман вирішив різко скоротити число винищзагонів, що переслідували махновців, і замінити їх бронечастинами. Тут вже єсенінське видіння лошатка, що змагається з системою, із поетичної метафори перелилося в план цілком практичний. І кінь сталевий переміг коня живого» (76: стор. 426).
Що ж, досить слушне порівняння. Штучні коні замінили живих коней. Місто перемогло село, і міська промислова індустрія стала приносити більше прибутку ненаситній воєнізованій державі, ніж сільське господарство. Задля перемоги індустріальної революції в СРСР було принесено в жертву село, а разом з ним – критичну масу українського селянства, як єдину перепону на шляху до тріумфу печерної системи тиранії і запровадження новоязичницького «опіуму для народу» – комуністичної релігії. Це стало перемогою штучності над справжністю, об’єкту над суб’єктом, смерті над життям. Тимчасовою перемогою, але від того не менш гіркою.
На жаль, не хоче визнавати плинності цієї перемоги не тільки очевидний апологет комунізму Овсянников, а навіть цілком відсторонений від комуністичних вірувань письменник Голованов. Для нього Махно «був приречений, як індіанець». Фізично – так, він був приречений. Але в загальному контексті книги проступає Головановське переконання, що був приречений і сам махновський рух, його ідея, напрям пошуку, духовні цілі тощо. Принаймні, пан письменник називає цей рух застарілим («Махно був перестарком») і вартим того, щоб піти в минуле. І справді, фізичне винищення більшої частини американських індіанців колись і призвело до повної елімінації всієї індіанської культури – не тільки напівдиких ірокезів, делаварів чи гуронів, але й розвинутих і витончених майя, інків та ацтеків. Їх культура втратила майбутнє, на зміну їй прийшла нова, більш динамічна і, в деякому сенсі, прогресивна фреш-культура американського Нового світу.
Індіанська культура – це і справді культура минулого, яка звільнила своє місце для утвердження нових духовних і цивілізаційних цінностей. Можливо, вибраним співцям Російської імперії хотілося би мати повну аналогію між індіанцями та українцями. Бо знищення махновської анархії – це вже була заявка на провал «проекту Україна», на «failed» української душі, із повним винищенням вільнолюбної ментальності та січових традицій (які належать не минулому, як декому ввижається, а вічності). Без цього Україна, як живий самодостатній організм, не може існувати. Тож після всіх репресій української інтелігенції в 30-ті, що супроводжувалися голодомором українського селянства, Овсянников і Ко міг щиро сподіватися, що українство більше не відродиться, а стане плоттю, генетичною «закваскою» для «оновленого» росіянства, під вивіскою «радянського народу». Але пан Голованов? Він працював над книгою про Н. Махна, коли вже Україна мала ту омріяну державну незалежність (хай на початку ще формальну). То про яку приреченість тут може йтися? Мабуть, за прикладом «патріотично» налаштованої «російської інтелігенції», письменник дозволяє собі деяку «метрополійну» розкіш не вірити у життєздатність українського «проекту». Тоді вже дійсно інша справа.
Так, справа саме в цьому. Позаяк патріотизм буває різним: як національним (коли народ відстоює свою свободу), так і імперським (народ винищує чужу свободу і, заразом, свою, – ефект «об’єктивації»). Називаючи махновський рух частиною російського цивілізаційного процесу, Голованов не вбачає в ньому жодного майбутнього, бо жодного подібного майбутнього для Російської імперії немає (принаймні, в недалекій перспективі). Це – книга про російського Махна, який був щирим індіанцем. Хоча насправді паралель із індіанцями видається не такою вдалою: вона базується на хибному переконанні Голованова та ін. в тому, що російському народові є органічно притаманним потяг до свободи (це – суто українська риса). Коли винищується українське, то разом з ним вивітрюється і свобода. Минуле, що іде у небуття у книзі Голованова – це не своє, не власне, а привласнене Російською імперією минуле. Це – те, що їй належало «по праву завойовника», коли було частиною живої української плоті. Тепер воно переплавлялося в «нову» російську плоть, тому і виглядало «застарілим». Одначе це, як сказано в відомому мультфільмі, лише «оптический обман зрения».
Комуністична аберація свідомості призвела до того, що прогрес «лівопівкульної» цивілізації, із неминучим розвитком важкої індустрії і механічним спрощенням процесів виробництва, був штучно «зпаралелений» з подібним же «прогресом» душевно-духовних основ людини. Насправді має бути навпаки: механізація людської праці, за своїм призначенням, повинна здійснювати «розгрузку» людської свідомості з метою перенаправлення енергії у духовно-культурну сферу. За рахунок перекладання найбільш нудної і нетворчої роботи на машини, на індустріальному Заході відбувся процес «емансипації» людської творчої природи. Натомість у Радянському Союзі був здійснений експеримент «все навпаки». Не відмовляючись від технологічного прогресу, радянські духовидці, замість звільнення і розкріпачення людини, навантажили її ще більш «нудним нетворчим» змістом, а саме: вторглись у її духовну сферу і спробували, заразом, механізувати і її. З одного боку, «на прохання громадян селянської національності», для них було відновлено вже дещо призабуте кріпосництво (селян позбавили громадянських прав, а також паспортів, аби вони не мали змоги покидати свої села). Така «деперсоналізація» селянства була потрібна комуністам для приведення занадто самостійницької групи громадян Радянської імперії до загальносоюзного рівня. Оскільки українські селяни були найбільш «резистансною» групою радянського суспільства і чинили сильний опір психологічному опрощенню й механізації, більшовики про них подбали: «скромнее надо быть». А можливо, правляча верхівка з самого початку готувалася до організації голодомору в Україні: коли селяни намагались врятуватися від голоду, тікаючи до міст, то передбачливо поставлені за межами їх сіл так звані загородзагони поливали їх шквальним вогнем – за «порушення режиму утримування» (раніше це називалося «втечею від пана»).
А з іншого боку, всім мешканцям країни Рад було нав’язано «єдино вірну» філософію і заборонено вести свій особистий інтелектуальний пошук. Під загрозою, як мінімум, тюрми і каторги радянським людям відмовлялося у праві мати власну думку. Придушувався розвиток людської особистості, пізнання дозволялося лише на рівні фізико-біологічного контенту, а персональний філософський ріст – лише під керівництвом та контролем партії. Це був закономірний наслідок утвердження «діалектичного матеріалізму», коли позбавлені життя матеріалістичні принципи у непохитному вигляді переносилися на живу психологічну сферу. Технологічний процес у промисловому виробництві був без жодних засторог екстрапольований на процес людського самоусвідомлення й духовного пізнання. Більш детальне і глибоке дослідження матеріальної природи супроводжувалося редукцією інших сфер знання і призвело до ототожнення людської свідомості з матеріальною структурою.
Відомо, що дохристиянські вчення опираються, передусім, на закони фізико-матеріального світу, хоча й вони не виключають існування безсмертної душі, що здатна неодноразово перевтілюватися. Лише юдейське вчення заперечує безсмертя в сенсі здатності душі до перевтілень – отже, заперечує саму динаміку людського розвитку і персональної духовної активності (у цьому напрямі було спотворено й історичне християнство, коли його просочували юдаїзмом). Юдейський ідеологічний комплекс найбільш наближений до атеїзму, – у тому вигляді, який був запроваджений в комуністичному СРСР. Отож, тенденція до механізації свідомості має свої витоки в дохристиянських вченнях, більш конкретно – в юдаїзмі, чужому для індоєвропейської духовної традиції, природної для української землі. Але комуністичний експеримент завершився поразкою, тож саме більшовицький псевдо-розвиток був, як виявляється, приреченим: потрапив не в свій час, а щодо України – не на свою землю. Це був той самий індіанець, що виринув у XXI ст. з томагавком і заходився все перебудовувати у відповідності до рівня технологій «епохи великих відкриттів». А що стосується Махна, то він був не «минулим» (як декому ввижається), а «сучасним», навіть де в чому «майбутнім», і досить справедливо зауважив це на польському суді (тут справа навіть не в анархії). Тому і не вписався в «контрреволюційний», не просвітлений свободою язичницький «Едем».
Комуністична революція піддала російський, а разом з тим – і європейський світ великому випробуванню. Це була спроба відновити архаїчні елементи в людській свідомості і завернути розвиток людини до її початків, коли вона була наївною, слабкою і керованою «лялькою», – все це було чудово передбачено Авестою. Перемога комуністів над махновщиною – це нетривала перемога фальші, внутрішньої слабкості над силою, лінощів – над працьовитістю, покірності – над вірою у себе. Це – те випробування, з якого людство мало вийти мудрим та просвітленим, пізнавшим ціну багатьом спокусам та пустим ілюзіям. Зокрема, ілюзії соціального упорядкованого щастя під назвою соціалізм. «Теперь уж в это мне младенчество не впасть». Тепер не впасти.
У першій половині XX ст. всі марили атомною бомбою. Всі хотіли її мати, бо це вважалося найкращим засобом для отримання контролю над світом. А поки що кулеметні тачанки громадянської війни терміново замінялися важкою артилерією танків. Ось для чого, найпершим чином, Радянській державі знадобилася важка індустрія – нехай би навіть в обмін на життя селянства. Потрібно було захищати від реальних та міфічних ворогів таке «безмежно цінне» для земних народів месіанське комуністичне вчення та «найкращий в світі» соціально-політичний устрій. Радянський Союз терміново озброювався і в топку цього смертоносного виробництва кидав усе живе, у першу чергу – селянство. Як головний носій народної душі, воно було найбільш близьким до життєдайних сил землі. Його і принесли у жертву в найжорстокішому у людській історії XX столітті. То була справжня чорна меса, де в якості невинної дитини використовували соціальну групу, пов’язану з самим життям. Хліб – це життя. Озброєння – це смерть.
