Приреченість Махна – то російський погляд. Хто сприймає його у російському контексті, мабуть, не може уявити інших варіантів. Насправді, як на мене, Махно не був приреченим. Як і сила техно-індустрії не є вирішальною. Як не є вирішальною перемога штучності над справжністю. Бувають лише часи, коли сили темряви переважають сили світла. Але вони кінчаються.
Цей і декілька наступних розділів я збиралася спочатку сумістити з розділом, присвяченим анархії. Адже українське питання і питання анархістської свободи є дуже спорідненими. Між сенсовими просторами українства й анархізму доволі важко провести демаркаційну лінію, – так само, як нелегко відділити українство від селянства. Однак концепцію анархії розробляли мислителі всього світу, і менш за все, напевне, українські. Воно й не дивно: хто має практику, той не потребує теорії. Тож я знайшла за краще виділити анархізм в окрему тему. Анархічна теорія є переважно кабінетним продуктом, особливо з огляду на походження її авторів, принаймні тих, у кого навчався Нестор Махно: Бакунін, Кропоткін та ін. Російська нація антианархічна по своїй природі, тому, розробляючи непритаманну їй ідею, вона виряджає її у трохи дивний одяг, як в фантастичних фільмах костюмери одягають жителів урбанізованого майбутнього або інопланетних візитерів: чим химерніше, тим правдоподібніше.
Якщо російський анархізм є, переважним чином, питанням теорії, відірваної від життя, то українське національне питання є в великій мірі анархізмом на практиці, без зайвої теоретизації. Тому у розділах, присвячених анархізму, я робила акцент на теорію (хоча і не змогла уникнути національного питання), а в цьому і в наступних розділах, присвячених національній справі, я більше зосереджуся на практиці (не уникаючи питання анархізму). Тож починаю.
Найбільш тендітним і тонким питанням є національне. У кожного із нас воно пов’язано із найприємнішими спогадами дитинства і асоціюється з материнською любов’ю, сімейними традиціями, рідним домом, родом та землею, із близьким сімейним колом, що забезпечує нам затишок, комфорт, умиротворення, а також «буржуазне» почуття «свого». І це цілком природно, позаяк національне (в астрології Місяць) – це більш широкий вимір особистісного (в астрології Сонце). Як Сонце і Місяць є найважливішими для кожного із нас планетами, так само особисте і національне є найголовнішими аспектами людської самоідентифікації. Як Місяць відбиває світло Сонця, так само і національне відображує окремі особисті риси кожної людини. Моє «я» і моє найближче коло, мій рідний народ – це Сонце і Місяць, дух і душа, свідомість і підсвідомість, моя власна діяльність і сприйняття діяльності оточуючих. Сонце формує персональне «я» і стимулює нас до творчої активності, а Місяць – колективне «я», стимулює самозахист і гуртове самозбереження.
У будь-якому разі, національне питання – це питання ставлення до матері, найбільш близької кожному із нас людини. Воно не менш важливе, ніж питання особистості. Людині притаманно ототожнювати себе зі своєю нацією, поєднувати свою долю з долею свого народу. І це так само зрозуміло, як турбуватися про особисті справи. Тому у всі часи національно-визвольні змагання залишаються найбільш запеклими і непоступливими із всіх військових протистоянь: люди борються за власне «я» – в масштабах цілого народу.
Українці є державною нацією. У роки Середньовіччя вони створили свою власну державу (по деяким ознакам – імперію) під назвою Русь, яка трохи згодом, ставши моноетнічним соціальним простором, за рахунок звільнення її іноетнічних колоніальних територій, фігурувала під назвою Галицько-Волинського князівства (далі – королівства). Потім було Велике князівство Литовське (історики називають його Литовсько-Руською державою). А далі Україна перетворилася на підлеглу частину кількох імперій – Польської, Російської, Австро-Угорської та ін. Тож на описуваний в даній книзі термін народ колишньої Русі не мав своєї держави, а тільки гарячково намагався її створити й захистити. Колишня метрополія, вона тривалий час була колонією, російською чи польською «фазендою», і розглядалася у статусі об’єкту, підлеглої сільської місцевості, населеної робочими людьми, призначеними забезпечувати добробут владної верхівки та імперської аристократії. Коли ж вона робила спроби повернути собі статус вільного суб’єкту, взяти владу на своїй землі у власні руки, її щосили шельмували, пригнічували і придушували, намагаючись поставити назад, «у стійло». Весь час свого перебування в межах декількох імперій українці намагалися добитися для себе незалежності, або хоча би більш широкої національної автономії. Бо це, передусім, дало би їм можливість розвиватися по власному сценарію, вирішувати свої справи в притаманному для себе дусі. Адже в кожного народу – своя ментальність, свій характер, почерк, стиль, світогляд і мета. Тож жити власним розумом є найсприятливішим засобом для ефективної духовної реалізації.
За відомим висловом, характер людини – це її доля. Доля України цілком відображає її характер: на відміну від російської історії, в українській був тривалий досвід існування протоанархічної республіки, і закінчився він не з української ініціативи. Але про це – пізніше. Натомість далі я зроблю короткий виклад основних подій національно-визвольного руху на землях України на описуваний час, аби зробити більш ясним і зрозумілим зміст наступних розділів, присвячених національному питанню.
Після Лютневої буржуазно-демократичної революції 1917 р. в українців вперше за два попередніх століття з’явилася можливість поставити перед демократичним Тимчасовим урядом питання про власну автономію. Але століття колоніальної залежності і нищення всього українського, разом з мовою та культурою, не минулися безслідно: найпопулярнішим серед українців було гасло рівноправної з Росією федерації, і лише меншість відстоювала ідею повної незалежності України. Тож 17 березня 1917 р. був створений головний український орган влади – Центральна Рада (ЦР) на чолі з істориком М. Грушевським. У травні 1917 р. на переговори з Тимчасовим урядом відправилася українська делегація на чолі з письменником, головою Української соціал-демократичної партії В. Винниченком.
Висока комісія Тимчасового уряду прийняла українців дуже холодно. Висловлюючись лексикою Майкла Флетлі, від неї віяло щирою незацікавленістю. Ось як згадує ці перемовини сам Винниченко: «Виміряючи територію майбутньої автономії України, вони торкнулись Чорного моря, Одеси, Донецького регіону, Катеринославщини, Херсонщини, Харківщини. І тут від одної думки, від одної уяви, що донецький і херсонський вугіль, що катеринославське залізо, що харківська індустрія одніметься в них, вони до того захвилювались, що забули про свою професорську мантію, про свою науку, про високі Установчі збори, почали вимахувати руками, розхристались і виявили суть свого руського, гладкого, жадного націоналізму. О ні, в такому розмірі вони ні за що не могли признати автономії. Київщину, Полтавщину, Поділля, ну хай ще Волинь, ну та хай уже й Чернігівщину, це вони могли ще признати українським. Але Одеса з Чорним морем, з портом, з шляхом до знаменитих Дарданелл, до Європи? Але Харківщина, Таврія, Катеринославщина, Херсонщина? Та які ж вони українські? Це – Новоросія, а не Малоросія, не Україна… Бідні професори навіть нації своїй наплювали в лице й, як нетактовне цуценя, одшпурнули від себе ногою, коли вона підбігла до них з своєю статистикою, з посвідченням Російської Академії наук. Яка там, к лихій годині, Академія наук, коли однімаються Дарданелли, вугіль, залізо, сіль?» (27: стор. 339-340).
Напевно, тут-то Винниченко і зробив свій знаменитий висновок: «Російська демократія закінчується на українському питанні». Ясна річ, Тимчасовий уряд відкинув українську пропозицію. У відповідь Центральна Рада видала свій перший Універсал 23 (10) червня 1917 р., в якому проголосила автономію України, – навіть ще не повну самостійність. В умовах стрімкого падіння авторитету Тимчасовий уряд сам запропонував українцям підписати компромісну угоду, за якою українська автономія відміняється, натомість уряд визнає Центральну Раду. Українське керівництво на те погодилося, – це відобразилося в другому Універсалі 16 (3) липня 1917 р. і визвало хвилю протесту у самостійників, які спересердя почали вимагати вже не автономії, а повної незалежності.
Після Жовтневої революції Тимчасовий уряд втратив керівництво країною і влада в Києві та інших містах України перейшла до Української Центральної Ради. Тож 20 (7) листопада 1917 р. ЦР видала свій третій Універсал, яким проголосила Українську Народну Республіку у федерації з Росією. Це вже не сподобалося новому російському керівництву, яке закидало Україну своїми ультиматумами. А коли українська сторона проігнорувала ті папери, Ленін з Троцьким оголосили їй війну. Для виправдання своєї збройної інтервенції більшовики виставляли себе захисниками того народу, у напрямі якого, власне, і здійснювалася червона інтервенція. До речі, таким же був сценарій більшовицьких дій по відношенню до Польщі, Грузії, Вірменії та Фінляндії у ті ж роки.
На зібранні купки депутатів рад, переважно від Донбасу, більшовики у Харкові проголосили Україну республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів (теж УНР). Був створений кишеньковий уряд на чолі з Х. Раковським, гордо названий «робітничо-селянським». Його члени навіть не знали і не хотіли знати української мови. «Професійний революціонер» Раковський прибув в Росію з-за кордону і навіть російською говорив з акцентом, а української взагалі не знав. Так званий «народний секретар освіти» В. Затонський іронічно згадував: «Називали себе урядом, та самі до того ставилися трохи гумористично. Та й справді: який же з нас був уряд без армії, фактично без території, бо навіть Харківська рада нас не визнавала. Апарату жодного… Секретаріат був у кишені» (27: стор. 347). Цей уряд нічого не вирішував, ні на що не впливав і був фактичним додатком до штабу російського війська В. Антонова-Овсієнка. До речі, самому Антонову-Овсієнку мудрий Ленін звелів прибрати з прізвища першу частину – «Антонов», – і лишити просто «Овсієнко»: катастрофічно не вистачало українських кадрів, і це при тому, що армія була оголошена українською. Паралельно місцевим українським мешканцям нав’язували хибну думку, що при владі у «київській» УНР стоять одні царські генерали. Більшовики розгорнули масштабну пропаганду проти Центральної Ради і розповсюджували брехню про те, що український уряд ЦР, який складався переважно із соціалістів, є «буржуазним, поміщицьким, куркульським, контрреволюційним».
Мабуть, почувши лише слово «контрреволюційний», Махно підскочив з місця, як Чудо-Юдо у фільмі-казці «Варвара-Краса, длинная коса»: «Что?! Вар-вар-варру?!!» Він міг пробачити, напевно, що завгодно, але не конр-р-революцію! Далі – уривок з книги Савченка «Махно»: «Скасування приватної власності поміщиків на землю, закріплення прав широкого місцевого самоврядування, широка політична амністія, проголошення національно-персональної автономії, справжній демократизм III Універсалу Центральної Ради могли стати основою співробітництва Гуляйпільської «республіки» з Києвом (Воістину, Україна – країна втрачених можливостей! – О.Л.). Однак цього не сталося, і доводиться лише гадати чому? Нестача інформації? Непродумані дії адміністрації Центральної Ради на місцях? Більшовицька пропаганда? Непримиренність та догматизм анархістів-теоретиків? Напевно вплинув і той стан повного хаосу та анархії у сфері управління та господарства, що панував тоді в Україні» (41: стор. 31-32).
Можливо, я надто перебільшую «роль особистості в історії», але додам ще одну версію: позицію Махна. Він відразу дав селянам землю. Вони вже її мали. А при українському менталітеті, який базується найпершим чином на практично-прикладних засадах та потребі оцінити все на дотик, це – не аби що. Тож селянам більше вже нічого не було потрібно. Махно спростив і скоротив їм шлях до щастя, в який вони повірили. Все інше, як то кажуть у народі, – обіцянки-цяцянки. Махно отримав величезну довіру: він був своїм, близьким і зрозумілим, а Центральна Рада – «контрреволюційною». Її солдати – гайдамаки – відповідно, антиреволюційними елементами. «Это дубье, – у притаманному для себе стилі заявив Махно, – несет на своих штыках смерть революции и жизнь врагам ее» (41: стор. 135).
У південних промислових центрах (Катеринослав, Миколаїв, Одеса) доля українського населення складала всього 20-30%, тож їхнє керівництво не підтримувало української національної ідеї і практично ігнорувало всі рішення ЦР. У грудні 1917 р. отаман Війська Донського Каледін повів козачі війська через Олександрівськ на Дон, щоб надати допомогу українському спротиву більшовикам. В цей час Гуляйпольський з’їзд прийняв рішення про збройну боротьбу проти Центральної Ради, яка, буцімто, хотіла знищити всі селянські революційні надбання. Вирушивши до Олександрівська, анархістські загони на чолі з Махном та Марусею Нікіфоровою роззброювали козацькі ешелони і агітували їх за Радянську владу. Як правило, рядові козаки не хотіли воювати зі «своїми» і складали зброю.
Військові справи ЦР йшли доволі кепсько. 22 (9) січня 1918 р. вона видала Четвертий Універсал, в якому оголосила Україну самостійною державою. Під впливом більшовицької інтервенції на Україну представники ЦР 9 лютого 1918 р. підписали договір з державами Центрального блоку про взаємну допомогу (це та подія, яка викликала нервовий зрив у Нестора Івановича, в результаті якого він «відпочивав» на колінах у червоноармійця). Саме уряд ЦР, а не представників маріонеткового більшовицького проекту, європейські держави визнали легітимним. За умовами Берестейського договору, який довелося підписати і більшовицькій Росії, УНР визнавалася самостійною державою із власними кордонами. Пізніше був підписаний так званий Господарський договір, за яким УНР отримувала військову допомогу та сільськогосподарську техніку від Німеччини та Австро-Угорщини, а сама натомість мала постачати цим країнам провіант – єдине, чого в Україні тоді ще було вдосталь.
16 лютого 1918 р. було також проголошено незалежність Кубанського Козацького війська, яке на федеративних засадах увійшло до УНР. Саме на Кубані сформувалася основна сила білих – Добровольча Армія під керівництвом проукраїнськи налаштованого генерала Корнілова, вирішальну підтримку якому надали кубанці. Корнілов виступав за збереження Законодавчої ради і уряду Кубані. Коли 31 березня 1918 р. він загинув, на його місце прийшов російський великодержавник Антон Денікін, тож характер білогвардійського курсу, собі самому на біду, докорінним чином змінився.
Після укладення Господарського договору союзники не зволікали і відразу рушили до України. Як прокоментував ті події В. Голованов у статті під назвою «Незрівнянний партизан», після Берестейського миру «Германія разом з Україною мало не зжерла пів-Росії» (75). «Пів-Росії» у фразі Голованова – це власне Україна. Очевидно, на думку російського письменника, Україна не мала права бути Україною, лише «половиною Росії», а також не мала права розпоряджатися своїми територіями, бо вони ж… російські. Тим не менш, Берестейський мир (Ленін назвав його «похабным») підписала і більшовицька Росія, тож вона «зі скрипом зубовним» офіційно визнала незалежність «Пів-Росії».
За 68 днів Україна була повністю очищена від червоних військ, а Харківський більшовицький уряд припинив своє фіктивне існування. Одна проблема – уряд УНР, в якому домінували соціалісти, був малоефективним, видавав дешеві соціалістичні закони (про усуспільнення землі та ін.), намагаючись сподобатися пролетаріату, і погано справлявся зі своїми обов’язками. В результаті цих потуг відправка провіанту до Німеччини дещо гальмувалася. Тож 29 квітня 1918 р. терпець німецьких офіцерів урвався, і вони заарештували весь склад галасливої Центральної Ради, що саме приймала у Парламенті свою першу Конституцію. Німці вирішили поміняти цю безсилу ліву владу на авторитарну праву владу монархічного ґатунку, у даному випадку – в особі гетьмана. Відразу відшукалася й людина, котра мала деяке відношення до гетьманського спадку. Іронія долі: на протязі століть українські керманичі добивались від російського царату узаконеного права на успадковування їхніми нащадками посади гетьмана, одначе жодному із них це не вдалося, а тут тобі – раз! – якісь захожі німці швидко витягли із рукава російськомовного гетьманича і зробили з нього династичного гетьмана. Цим «щасливчиком» виявився царський генерал П. Скоропадський, чий предок І. Скоропадський колись був українським гетьманом. Після цього УНР перейменували в Українську державу (бо яка ж вона після цього «народна республіка»?).
Розпочався фарс під назвою «український гетьманат». Скоропадський став рішуче запроваджувати в життя нові закони, що захищали право приватної власності, і найголовнішим чином – сприяли прискоренню відправки того ж сердешного провіанту до країн Центрального блоку. Припинився розвал української економіки, і Україна, разом з Доном та Кубанню, на певний час перетворилася на найбагатшу землю Центральної та Східної Європи. Щодо Кубані, то переговори про її вступ до Української держави на правах федерації, за відсутності проукраїнського керманича Рябовола, загальмувалися, бо в Кубанській Раді перемогли проросійськи налаштовані сили, які вирішили вступити до союзу з «білою» Росією Денікіна.
Українське місто жило весело та приспівуючи, під зав’язку завалене дешевим продовольством, але це – за рахунок зубожіння села, котре стало фактичним платником рахунків України її іноземним союзникам. Українська держава все більше потрапляла в залежність від Німеччини, а німці вели себе все більш розкуто, по-хазяйськи і, як то кажуть, безпосередньо. Не чекаючи на гетьманських можновладців, вони почали самотужки реквізувати продукти в селян. У відповідь селяни почали повставати та вбивати німецьких солдатів, на що останні відповідали вбивствами селян у значно більшій кількості. Тож у містах було сито й спокійно, а по селах розгорілася справжня війна між німецько-австрійськими загонами та місцевими мешканцями, які не розуміли, чому саме вони повинні платити за всю Україну. І нащо їм тоді та самостійність?
Парадоксальна річ: населення асоціювало керівництво Скоропадського із українством, а політикум проникливо побачив в ньому потяг до Росії. Зокрема, командир Січових Стрільців Євген Коновалець у своїх спогадах доволі слушно вказував, що репресивно-каральні заходи гетьманської влади щодо селянства «…скомпрометували серед широких народніх мас ідею українського національного визволення настільки, що ті маси швидко будуть готові піти за кожною силою, яка йтиме під гаслом боротьби проти України» (19: стор. 63). В свою чергу, проукраїнські політики чудово розуміли, що підтримка Скоропадським українського курсу на незалежність викликана не його духовними уподобаннями, а виключно позицією його закордонних шефів. Вони небезпідставно побоювалися, що із втратою німецько-австрійського протекторату Скоропадський вдариться у протилежну крайність і перейде до табору прихильників відродження «єдиної і неподільної» Росії, бо він їм явно симпатизує.
«Гетьман Скоропадський, хоча й усвідомлював свою належність до українського народу, – пише Михайло Ковальчук у книзі «На чолі Січових стрільців», – все ж вважав, що Україна не може існувати як незалежна держава і повинна увійти до складу майбутньої федеративної Росії. І лише та обставина, що Німеччина, від якої гетьман цілковито залежав, воліла поки що бачити Україну самостійною державою, диктувала П. Скоропадському відповідну лінію поведінки» (19: стор. 50-51). Симптоматично, що за Скоропадського з армійських лав потроху усувалися у зв’язку з «непрофесійністю» всі старшини, які у переважній більшості схилялись до ідеї незалежності України. Це світило поступовим перетворенням української армії в російську, а там... Крім того, гетьман неприкрито недолюблював галичан за їх «фанатичну ненависть» до Росії і сумирно промовчав у відповідь на звістку про те, що Австро-Угорщина в односторонньому порядку анулювала підписаний у Бресті таємний протокол про об’єднання Галичини й Буковини в окремий край. Проукраїнськи налаштований політикум сприйняв таку реакцію, як зраду українських інтересів і небажання діяти у напрямі відродження західноукраїнського краю, відомого своєю стійкістю проти любові до Росії.
У своїх спогадах Є. Коновалець охарактеризував Павла Петровича наступним чином: «На підставі моїх спостережень я прийшов до висновку, що П. Скоропадський – це людина чесна, але дуже слабовільна, українському народові та його справам дуже й дуже далека… майже в кожній розмові зі мною підкреслював, що керується він лише добром України й нарікав, що українці не хотять його підтримати, але одночасно оточував себе людьми крайньо ворожими до всього українського і майже сліпо слухав їхніх порад та вказівок» (19: стор. 53). Пан Скоропадський вів переговори з представниками російських партій, а на зустрічі з донським отаманом П. Красновим вже мріяв про «відродження Росії», чекав лише слушної нагоди. «У цей час, – додає Ковальчук, – в Росії надзвичайно зросла активність російських політичних груп. За сприяння гетьманської влади в багатьох містах формувалися російські офіцерські дружини. 14 жовтня делегація російського Союзу хліборобів заявила гетьману, що самостійність України є тимчасовим явищем, і закликала його об’єднати країну з майбутньою, не більшовицькою Росією. П. Скоропадський у відповідь погодився з делегатами і закликав їх виявити терпіння. Прагнення гетьмана використати українську державність як підґрунтя для відновлення Росії ставало дедалі очевиднішим» (19: стор. 57).
12 листопада на засіданні Стрілецької Ради січовики були одностайні у своїх оцінках подій, що відбуваються. «Виступ проти гетьманщини в ім’я української державної ідеї вже неминучий. Ніхто вже не заверне гетьманщини з її походу в обійми Росії, – так передав їхні аргументи В. Кучабський. – Ось так з нею пропаде й українська державна ідея, бо гетьманщина здискредитувала в розумінні маси і саму цю ідею, і навіть назву України. Слід буде повстанням проти гетьманщини під кличем оборони української державності довести, що гетьманщина й Українська держава, це не одне й те саме. По всій ймовірності, січовому стрілецтву доведеться полягти в цій боротьбі, але його смерть повинна стати історичною демонстрацією, яка доказуватиме, що вже ніколи Україна не об’єднається добровільно з Московщиною» (19: стор. 61-62).
Тим часом Німеччина програла війну Антанті, а на початку листопада там вибухнула соціальна революція, тож німці зазбиралися додому, покинувши напризволяще Україну, разом з її ніби-гетьманом. Союзницька щодо Російської імперії Антанта сприймала Україну, як «німецьку інтригу», а соціалістичні гасла тогочасних українських політиків викликали в неї деяке нервове перенапруження, тож вона воліла бачити «єдину неділиму» Росію, без жодних вибриків. Російські політичні кола були щасливо переконані, що тепер вже дні Української держави полічені, бо проросійськи налаштована Антанта не допустить існування «цієї географічної новини». Під завісу свого декоративного правління Скоропадський ліквідував державний суверенітет («Yes! Я це зробив!») і ввів Україну до складу «білої» Росії, із начебто українським урядом, який цілком складався із російських монархістів. Як результат, розпочалося антигетьманське повстання, для керування яким 14 листопада 1918 р. була утворена так звана Директорія. Її Головою став В. Винниченко, а Головним отаманом – С. Петлюра. За місяць повстанцям вдалося добитися зречення Скоропадського (він таки виправдав своє прізвище), який ретирувався до Німеччини. Захопивши Київ, 19 грудня 1918 р. сюди переїхала Директорія і проголосила відновлення УНР. Паралельно було проголошено створення незалежної від Польщі Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) у складі Галичини, Буковини і Закарпаття і постало питання про формування єдиної соборної України.
Нову УНР визнали близько 30 держав. А 22 січня 1919 р. у Києві був проголошений Акт Злуки УНР і ЗУНР. І тієї ж миті Україна була охоплена в кільце недоброзичливців: із заходу наступали поляки, зі сходу – донські війська Денікіна. Крім того, активізувалася червона Росія, яка ще 11 листопада 1918 р. розірвала Берестейський мир, за котрим визнавала незалежність України, та знову вторглася на українську землю. Був обраний Тимчасовий «робітничо-селянський уряд» «своєї» Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР) на чолі із П’ятаковим. Цей уряд був створений неукраїнцем Й. Сталіним на неукраїнській території (у Курську), без участі жодної української партії чи організації. А все – заради тої ж таки допомоги та підтримки «повсталих трудящих мас» України, які про це нікого не просили. 5 лютого під ударами ворогів український уряд переїхав із Києва до Вінниці, а потім далі на захід. Більшовики прорвали фронт і розбили війська УНР на дві частини, одну з яких змусили відступити до Румунії. На півдні червоноармійці взяли Крим і створили Кримську радянську соціалістичну республіку, заодно ліквідувавши нещодавно проголошену Кримську Народну Республіку, яка собі щось теж намріяла...
Уряд УНР пішов у відставку, а Головою Директорії став Петлюра. Отаман Григор’єв, працюючи у зв’язці з більшовиками, звільнив південні землі України від військ Антанти, але потім з відомої причини розвернувся на 180° і зголосився виступити спільним фронтом із Петлюрою, хоча було вже пізно. Григор’ївців більшовики розбили, а самого отамана вбив Махно. На більшості українських земель встановилася радянська влада. Всі українські питання тепер вирішувалися в Москві, бо офіційно оголошений уряд УСРР, в якому українців майже не було, був суто формальним.
У 1919 р. на більшовицькому III з’їзді Рад було прийнято Конституцію УСРР, за зразком Конституції РСФРР. Українська влада формувалася за прикладом російської. Демократичних виборів вже не було, не було і рівноправної федерації України з Росією. Замість цього було задумано створення унітарної держави із номінальними радянськими республіками, які виконували вказівки РСФРР. Замість обіцяної землі селяни отримали лише третину, та й то найгіршу. Все найкраще було віддано радгоспам. Москва запровадила політику «воєнного комунізму», що полягала в наступному: замість товарно-грошових відносин був введений натуральний продуктообмін, була встановлена державна монополія на хліб, одержавлена вся власність, а в якості «контрольного пострілу» ще й запроваджена продрозкладка, завдяки якій селяни залишалися ні з чим.
Коли в середині 1919 р. українські повстанці почали контролювати майже всю Україну, війська УНР отримали можливість здійснити похід у східному напрямку. В цей час поляки знищили ЗУНР, але Петлюрі вдалося відбити їхній наступ на УНР. Об’єднавшись з галичанами, він у серпні пішов на Київ та Одесу, і його армія взяла кілька міст – Вінницю, Житомир, Бердичів та Київ. Тим часом в тилу більшовиків під стягом Білої армії повстали донські козаки, завдяки яким білогвардійці оволоділи Південною Україною та Донбасом. У цих умовах потрібні були нові альянси, бо неможливо боротися відразу з усіма. І якщо для Махна найпершим ворогом були монархісти та буржуазія, на відміну від «соціально близьких» комуністів, то закономірно, що для Директорії найпершим ворогом були комуністи, – як «соціально неблизькі» особи, і вона воліла укласти союз із Денікіним, хоч він стояв, як стовп, за відновлення «единой-неделимой» і ліквідацію самoї назви «Україна». В цей час Київ був взятий відразу кількома конкуруючими силами, які роздумували, як їм бути далі, з ким боротися, а з ким миритися. Трохи подумавши, петлюрівські офіцери дали наказ своїм військам залишити місто, задля перемоги над більшовиками поступившись Києвом Добровольчій армії.
Історики вважають, що не дивлячись на тверду позицію Денікіна по українському питанню, Петлюра все одно не полишав надії з ним домовитись, тому не виступав відкрито проти білих і волів в боях із ними не перетинатися – до з’ясування всіх обставин. Але впертість Денікіна, врешті решт, відштовхнула від нього прихильників Директорії, які до цього ще мали якісь надії домовитись з ним про українську автономію. Зрозумівши, що все даремно, керівництво Директорії у вересні 1919 р. оголосило війну Денікіну, а разом з тим – автокефалію Української церкви, і почало схилятися до союзу з Польщею. Але визнавати її своїм союзником категорично не хотіли галичани, чию республіку (ЗУНР) поляки нещодавно стерли із лиця землі. В українському таборі стався розкол, якого вже не можливо було уникнути.
Завдяки махновським рейдам по тилам денікінців Добровольча армія не змогла захопити Москву, як планувала. При цьому в денікінському тилу посилився повстанський рух. В цей час Денікін зробив велику помилку, наказавши розстріляти видатного діяча Кубанського краю, міністра внутрішніх справ кубанського уряду, священика О. Кулабухова за те, що той розробив і підписав проект Договору дружби із кавказькими горцями. У результаті Добровольчу армію покинула більша частина кубанських козаків. Наступ військ Петлюри був невдалим через епідемію тифу, яка скосила понад 70% вояків. Добровольча армія теж потерпала від тифу, але мала хоча би ліки, виписані з країн Антанти. Петлюрівська ж армія опинилася у так званому «чотирикутнику смерті», оточена з усіх боків ворожими силами, і навіть не могла отримати ліків, які український уряд закупив у США на суму 8 млн. доларів.
Під ударами з усіх боків армія Петлюри розкололася, а сам Петлюра вирвався з «чотирикутника смерті» і відступив на Волинь. Причому нещасні Галицькі частини добряче помотало по різним таборам: із розпачу та перманентної ненависті до Петлюри вони приєдналися до Денікіна, відступили з ним на південь, а після відмови у політичному притулку від Румунії поєдналися з більшовиками (перейменувавшись у «Червону УГА»). І це ще не все, бо в квітні 1920 р. вони знову повернулися до Петлюри, за що їх рештки були розформовані червоними, а офіцери розстріляні.
Радянський контрнаступ на білих розпочався у жовтні 1919 р. За даними українських істориків, в цей час розпочалася третя збройна інтервенція червоних проти УНР. Є маса російських висловлювань про те, що без України немає Росії (як варіант: немає сильної Росії), і одне з цих висловлювань належить Л. Троцькому. Він був певен, що без України «…Росія існувати не може, вона задихнеться, а з нею і радянська влада, і ми з вами». Тож самовбивцею він не був.
7 листопада 1919 р. більшовики перейшли український кордон і створили на чужій території Всеукраїнський революційний комітет на чолі з Г. Петровським. У цих умовах Петлюра прийняв рішення перейти до партизанської війни, хоча й не зміг її очолити, бо на військовій нараді було прийнято рішення направити його до Польщі на переговори. Натомість партизанський похід очолили генерал-хорунжі М. Омелянович-Павленко та Ю. Тютюнник. 6 грудня 1919 р. 6-тисячна армія УНР розпочала свій Перший зимовий похід. Прорвавши східний фронт, вона пройшла червоними та білими тилами і в березні 1920 р. повернулася на Волинь. Результати походу виявилися досить скромними, бо на середину лютого комуністи контролювали вже майже всю Україну, окрім Волині і частини Поділля, де знаходились поляки.
22 квітня 1920 р. Петлюра підписав з Ю. Пілсудським Варшавську угоду, за якою Варшава визнавала незалежну УНР, але без західноукраїнських земель, які повинні були залишитися за Польщею. За цю угоду Петлюру зненавиділи галичани і критикували східняки (Грушевський, Винниченко та ін.). Хотілося би їм сказати: зробіть самі! То була найкраща угода за весь період постреволюційної української незалежності і останній шанс для відродження Української держави, хай поки ще без Галичини. Тож 25 квітня 1920 р. почався наступ польсько-українських 70-тисячних військ на Київ, який вони зайняли вже 7 травня. Новим прем’єр-міністром останнього самостійного українського уряду став В. Прокопович.
Російські комуністи направили на Київ свою «визвольну» армію під командуванням Тухачевського і Єгорова. З собою у обозі вони везли у подарунок відразу два пов’язаних червоними бантиками «незалежних» уряди: один для Східної Галичини (тобто Галицької Радянської Соціалістичної республіки), другий – для… «Польської Народної Республіки», який мав очолювати… Ф. Дзержинський (чого не зробиш для земляків!). А бідна Польща так мріяла про власну імперію «від моря до моря»!.. Російські війська доволі швидко відтіснили польсько-українську армію до Львова, але на цьому рубежі і зупинилися. Тож Польща та Галичина так і залишилися неощасливленими можливістю жити у «єдиній, дружній сім’ї братерських народів».
Далі відбулося так зване «чудо під Варшавою», коли 6-а стрілецька дивізія Армії УНР під командуванням М. Безручка утримала наступ 1-ї кінної армії Будьонного, звільнила Поділля і мала всі шанси розвинути успіх, але... Але у польському суспільстві «чужа» українська війна стала вкрай непопулярною, і в жовтні 1920 р. Пілсудський поспішив укласти перемир’я з комуністами, навіть не спитавши згоди в української сторони. У статті «Українська складова польського дива» С. Грабовський описує ці події наступним чином: «Разом з українцями діяли (вперше!) російські збройні формування, які на основі порозуміння з одним із керівників антибільшовицького руху Савінковим були підпорядковані командуванню Армії УНР. Помітно активізувався повстанський рух у більшовицькому тилу. Здавалося, ще ривок – і вся територія України стане вільною. Але втрутилася велика політика. Польська влада, всупереч союзній угоді з Україною, підписала з більшовиками 12 жовтня 1920 року у Ризі перемир’я, яке наступного року перетворилося на мир. Інтереси УНР не були взяті до уваги – начебто її й не існувало, начебто жодні угоди не були підписані, начебто союзні українські війська не стали одним із головних чинників порятунку Речі Посполитої» (12). Більшовикам взагалі дивовижно везло, – певно, харизма. Великий політичний дар Володимира Ульянова-Леніна.
На цьому війна червоної Росії із панською Польщею скінчилася, і комуністи отримали, нарешті, змогу кинути всі свої сили на білий Крим. Деякі частини УНР не змирилися із втратою України і восени 1921 р. організували Другий зимовий похід під командуванням Тютюнника по Волині і Поділлю. Як трохи раніше Махно, командир походу мав надію на піднесення повстанського руху по всій Україні. Але репресії із розстрілом заручників, нещодавній голодомор, а найголовніше – запровадження непу, – не дали змоги справдитися його планам. І дійсно, найбільшим талантом більшовиків було вміння відчувати кон’юнктуру і грати на найтонших струнах людської душі. Аби привернути до себе селянство, вони скорегували свою програму, змінили своє офіційне ставлення до селян-середняків та визнали УСРР як (нібито) незалежну державу. Другий зимовий похід був останньою спробою відновити незалежність України, і, як всі попередні – невдалою. Але повстанський рух по Україні ще раз у раз спалахував і методично нищився більшовицькими терором і репресіями.
Такими були тогочасні українські реалії. С. Грабовський у статті «Україна 90 років тому: головна інтрига ХХ століття» висловився про Україну того періоду наступним чином: «Перехідна», «тимчасова, «примарна», «фантасмагорична» – якими тільки епітетами не нагороджували Україну з 1917 року. І чиєю тільки «інтригою» її існування не називали – німецькою, австрійською, більшовицькою (хоча… усе було навпаки), а ще польською, американською і, як написано в одному московському дуже патріотичному виданні, навіть єврейською. От лише те, що це була власне українська «інтрига», чомусь не пишуть…» (13). Чому – тут зрозуміло. Для всіх Україна була лише об’єктом, тому нікому і на думку не спадало, що вона може щось вирішувати самостійно, а також, що тут мешкає спільнота, якій огидно жити по чужим вказівкам, особливо в тому разі, коли вони дурні і наче створені не для людей, а для інопланетних термінаторів.
Підведемо убивчі підсумки. А підсумки такі. В кривавій бійні всіх проти всіх перемогу здобули комуністи – найбільш жорстка, холодна, цинічна та брехлива група із тогочасних політичних сил. З одними вони домовилися, із іншими порозумілись проти інших. Урешті решт, вони, як той «Останній герой», по одному поїли всіх і відхопили той омріяний сундук з грошима. І це – при тому, що на початку бійні власних сил у них було не так багато. Що це – харизма? Допомога Космосу? Чи Пекла? Може, унікальний дар? Гадаю, кожен може відповісти на ці та інші запитання самостійно.
