Людина з космограмою «краб» завжди шукає ідеал, співзвучний з незаповненою зоною її космограми. Пошуки цього ідеалу, як правило, ведуться всліпу, а на перепоні стоять планети, які знаходяться по краях заповненої зони. З одного боку, вони намагаються щосили ту зону захопити, а з іншого, саме вони стають поміхою для її освоєння. У космограмі Нестора Махна ці крайні планети поєднані з двома духовними антагоністами – Селеною (Білим Місяцем) та Ліліт (Чорним Місяцем). У Козерозі це – Місяць і Марс в поєднанні з Селеною, а в Близнюках – Плутон і Нептун в поєднанні з Ліліт. Мабуть, в цій космограмі відображений той самий маніхейський спосіб добитися щастя будь-що, використовуючи для цього всі можливі засоби, – як добрі, так і злі. Втім, хіба на війні буває інакше? До речі, багато хто сьогодні задається питанням: так ким же був Махно? Був це герой, самовідданий борець за народну свободу чи просто кривавий бандит та розбійник?
Марс у Козерозі знаходиться в найсильнішому зі всіх можливих своїх положень: вважається, що тут він – в «екзальтації». Це показник дуже сильного полководця, що вдало поєднує стратегію й тактику і має сконцентровану, цілеспрямовану волю. Він наділяє людину залізною позицією і непоступливістю при впровадженні в життя всіх її намірів і планів. Така людина завжди досягає своїх цілей, навіть через «не можу». На шляху до здійснення мети вона не бачить перешкод. Їй притаманна рідкісна вимогливість до себе і своїх товаришів, аж до безжальності, не кажучи про ворогів. Із розповідей соратників Махна і самого «батька» складається навіть враження, що він відчував себе на війні, як хтось удома на дивані, – комфортно і невимушено. Наприклад, обстрілюючи з прикриття у декілька разів переважаючі сили супротивника, Махно із купкою соратників «задорно» сміялися «и над своими силами, и над силами и маневрами противника» (105: стор. 484). Оце так рефлексія! Напевно, було дуже весело.
«Батько» Махно проявив себе, як дуже сильна і вольова особистість. Та й ім’я таке при хрещенні отримав – «Нестор». Його пов’язують зі знаком Овну, – отже, з Марсом (по іншим даним – зі Скорпіоном та Плутоном). А Марс у Нестора Івановича знаходився в «екзальтації» по знаку і (можливо) – в «обителі» по дому (VIII дім). До того ж, Марс є «нічним» управителем «сонячного знаку» Махна – Скорпіона. Тому й загорілася священникова риза, коли хрестив малого цим ім’ям, бо полум’яна ватра імені ввійшла у резонанс з подвійно-максимальною енергетикою Марса у «натальній карті» (гороскопі) Нестора. Воно іскрить і випромінює багатий надлишок енергії і вказує на сильну, рішучу, стрімку, емоційну і зухвалу натуру, найперший спонукальний мотив якої формулюється коротко і просто: «Я хочу». Все.
З якоїсь дивної причини це ім’я завжди було рідкісним «в природі». Чомусь ним не часто називають дітей. Можливо, тому що енергетика імені «Нестор» зобов’язує до певної відповідальності, яка граничить з метафізичною «обраністю» і «виключністю» його носія. Згадаймо, що сказав князь Кропоткін Нестору Махнові: «Ви рідкісна на Русі людина, бережіть себе». З грецької мови «Нестор» перекладається, як «той, хто повернувся додому», однак слов’янське вухо виділяє у ньому, в першу чергу, заперечну частку «не». У цьому імені нам чуються бунт, протест, незгода, заперечення та революція. Тому Нестор – це ім’я нігілістичне, навіть анархічне, а його гуляйпольський носій відомий світові, як найбільш міцний і послідовний заперечник держави, влади, церкви та будь-яких інших форм суспільного примусу. Можливо, людей відлякує частка «не», яка зобов’язує рухатися проти течії, будуючи життя на запереченні, – бо це психологічно зазвичай безперспективно, – тому його і ігнорують, не називають цим ім’ям своїх дітей, бажаючи їм «простого людського щастя», тобто спокою, стабільності, гармонії і передбачуваного майбутнього.
Нестор – ім’я сильне, але нерівне, – вважає сучасна теорія імен. У ньому вже одвічно закладені протиріччя, і це відображається на характері людини, яка його отримала. В енергетиці цього імені присутня імпульсивність, поривчастість і гарячковість, що інколи відштовхує від Нестора оточуючих. Носій цього імені завжди прагне лідирувати, бути першим серед своїх товаришів («першим серед рівних»). І це, як правило, йому вдається, завдяки його рішучості та сміливості, що імпонують іншим. З цим іменем людина отримує романтизм і гордість, схильність до фантазій та авантюрну вдачу, а також вельми конфліктний характер. «Навряд чи у Нестора не буде в житті проблем – проблеми для нього так само характерні, як для осені дощова погода, – інформують автори посібника по іменам. – Він дивовижний спірник, причому робить це в основному з азарту, хоча після суперечки і сам готовий швидко змінити свої переконання, які щойно так гаряче відстоював… І якщо ви бажаєте потренувати своє вміння переконувати, то спробуйте затіяти спір з Нестором – це все одно що вести бій з тінню, яку неможливо перемогти. Зате вже якщо вам вдасться схилити його до чогось, значить, ви і мертвого зможете вмовити встати з могили… Володіючи добрими вольовими якостями і організаційними здібностями, Нестор може знайти собі непогане застосування у різноманітних сферах людської діяльності, однак на добру кар’єру він може не розраховувати. Скоріш за все, у нього просто не вийде працювати під будь-чиїм керівництвом. Інша справа – самостійний бізнес чи творчість, що потребує самотності… Щодо іншого, то завжди варто враховувати, що Нестор вміє поважати в людині розум, незалежність і силу. Якщо ці якості вам притаманні, отже, ви можете стати йому другом» (85).
Любов до ризику провокує Нестора на часте «ходіння по краю». Гострий критичний розум не дозволяє йому погано вчитися, одначе гордість, різкість і бунтарська вдача незмінно викликають конфлікти з вчителями і начальством (що дуже характерно для Нестора Махна). До того ж, він володіє сильною інтуїцією і є непоганим психологом, тож всім оточуючим з ним краще бути щирими, бо він ніби бачить людину наскрізь. Я наведу фрагмент статті «Таємниця імені Нестор», де наче замальований портрет самого «батька», що досить легко впізнається за низкою прикметних рис, як-то: він «…самостійно, неординарно мислить, є наполегливим і сміливим. Будь-яку розпочату справу Нестор доводить до кінця. Але при цьому не витримує жодного натиску, він все одно не підкориться і вдіє так, як вважатиме за потрібне. Такий собі хвацький парубок, якому море по коліна і душа якого відкрита всьому світові. Але це дуже обманливе враження: у Нестора тонка вразлива душа, і йому життєво необхідні ласка, піклування й розуміння. Нестор – екстраверт, відкритий всьому світові, але буває інколи схильним до рефлексії. Не піддається чужому впливу, погрозами від нього нічого не доб’єшся. Справляє враження такого собі молодця, якому на все наплювати, однак не менше за інших він потребує любові й розуміння. Нестор – вибухова істота; він збудливий, зухвалий, здатний приймати найбільш несподівані рішення і стояти за них до кінця. Це ім’я складне, але належить блискучій особистості» (137).
Проілюструю вольову й рішучу вдачу Нестора Махна через антитезу – протиставлення йому іншої людини, занадто делікатного його знайомого Лева Чорного, що мав, на думку Нестора, якусь заслабку життєву позицію: «Больно было слушать и смотреть на этого деликатного человека, но еще обидней было мне видеть в нем безвольного человека, человека-тряпку, с которым другие делают что хотят, а он, как безвольное существо, не имеющее необходимого в его положении характера, не может все это презреть и покинуть. Да разве такие люди могут что бы то ни было сделать в круговороте революционных бурь, где у человека без воли, без характера не хватит ни терпения, ни нервов преодолевать те ненормальности, которые первыми всплывут на поверхность практической борьбы – той борьбы, через которую широкая масса трудящихся стремится обрести себе свободу и право на независимость от власти капитала и государства?! Разве такие безвольные люди могут быть способны находиться в рядах этой массы и оказывать ей своевременную нужную помощь?! Никогда в жизни!.. От всей души жалел я Льва Черного и в то же время возмущался его безволием и бесхарактерностью. Человек этот обладал талантом оратора и писателя, был искренен и в том, и в другом проявлении себя, но не умел уважать себя, ограждать свое достоинство от той грязи, которая, судя по моим расспросам и точным наблюдениям, липла к нему. Эта сторона его индивидуальности мешала ему, как многим известным анархистам мешали другие стороны, выбраться на широкий путь массового действия анархизма в революции и занять на нем надлежащее место, очень далекое от комендантского поста в московском особняке...» (105: стор. 337-338). Така «нікчемна позиція» інтелігентної людини не знаходила у «батьковій» душі розуміння.
Особистість з Марсом в Козерозі є самовідданим і безкорисливим борцем в ім’я високої мети, від якої вона ніколи не відмовиться. Для неї характерна величезна витримка, непохитна воля і здатність скрізь пробити собі шлях, наприклад, коли треба, рухатися навпростець по непролазним джунглям без доброго мачете та пляшечки води. Вона готова воювати у важких умовах до останньої краплини крові і перемагати, добиваючись при цьому неможливого. Чи не тому Махно так відчайдушно вірив у можливість здійснення проекту побудови анархістської республіки у межах більшовицької держави?
«Головною рисою особистості Махна є його величезна сила волі, – розповідає один з найближчих соратників Нестора Івановича Петро Аршинов. – Здавалося, цей невеличкий чоловік створений з якогось особливого твердого матеріалу. Перед жодними перепонами він не відступав, якщо брався подолати їх. В тяжкі хвилини свого життя, коли відбувалася катастрофа на фронті або коли на очах його гинули найближчі друзі, він лишався незмінним, наче те, що сталося, не стосувалося його. Насправді він більше за інших страждав у цих випадках, але не виказував своїх страждань оточуючим. Коли після зриву воєнно-політичної угоди в листопаді та грудні 1920 р. більшовики, знаючи, з ким мають справу і намагаючись не повторити помилок всього минулого літа, кинули на Махна чотири армії військ, останній опинився в катастрофічному положенні. Проте він ні на волос не втратив душевної рівноваги. Спокій його був дійсно дивовижний: він не звертав ніякої уваги на тисячі снарядів, які розривали на шматки повстанський загін, на щохвилинну небезпеку бути розчавленим червоними арміями. Сторонньому спостерігачу ця холоднокровність Махна могла би видатися холоднокровністю душевнохворої людини. Але такий висновок міг зробити лише той, хто був з ним мало знайомий. Ті, хто знав Махна, бачили, що в цьому його спокої він представляв собою суцільний вольовий порив до перемоги над ворогом» (64).
Тієї ж думки був ще один анархістський соратник Нестора, Всеволод Волін: «Безмежна сміливість і відвага не тільки в бою, але й у житті загалом… він прагнув зробити життя таким, яким хотів його бачити…»; «особлива бойова, я не хочу сказати військова якість, …він ніколи не втрачав холоднокровності, сміливості і діяв просто, точно, з ясною і холодною тактикою, допоки не буде отриманий результат» (135). Тут треба сказати, що ці схвальні рядки були написані не без «скреготу зубовного», бо в еміграції їх автор мав кепські відносини з Махном, але й не написати хоч якусь частину правди він не міг, тому віддав належне «селянинові».
А це вже Скирда: «Ця особиста відвага – Махно завжди подавав приклад, ідучи в атаку першим, – викликала жорстке змагання між іншими повстанцями, які не хотіли лишатися позаду. Він не був практично ні разу поранений за перші три роки громадянської війни (Як мінімум, за період з весни 1917 р. по весну 1920 р. був поранений двічі – у руку восени 1918 р. і в ногу, трохи вище коліна, навесні 1919 р., а потім поранення «посипалися», як з рогу достатку. – О.Л.), що оточувало його легендою непереможності. Він «гуляв під кулями і картеччю, як під дощем», розповідає Аршинов, який сприймав це, як «психічне відхилення». До цього варто додати постійну холоднокровність, особливо у найзагрозливіших ситуаціях, як в Перегоновці або під час замаху, організованого проти нього ЧеКа: в той час, коли він йшов по головній вулиці в Гуляй-Полі, вбивця, що ховався за рогом, кинув в нього дві бомби, які, на щастя, не розірвалися; незворушний, Махно дістав свій пістолет, пристрелив чекіста, підняв бомби і приніс їх до штабу руху, сказавши, що «большевики ему делают, решительно, странные подарки!» [А. Николаев «Нестор Махно»]» (135).
Обравши «вірний шлях», Махно не зраджував своїм переконанням і лишався вірним анархізмові усе життя. Він не сприймав свою духовну ціль, як щось запропоноване із зовні. Він сам її створив, сам добивався втілення її в життя, долаючи різноманітні перепони. На відміну від багатьох своїх соратників, що сприйняли програму анархізму, як запропоновану кимсь послугу, Махно був тим, хто пропонує дану послугу, – підкреслюю активну суть його позиції, у порівнянні із пасивністю позицій інших членів руху. У ті часи було багато «сомневавшихся» і «неопределившихся», що перебігали з табору до табору у пошуках найліпшого ідеологічного та політичного «товару». Ось приклад тих «метань», який навів Махно у «Спогадах»: «Теперь наш Полонский заявил мне, что он не хочет ни идти снова в свою левоэсеровскую партию, ни оставаться в рядах анархистов, а попытаться изучить большевизм. Если же и в нем не увидит той силы, которая могла бы свернуть голову вооруженной контрреволюции, то он становится на обывательский путь нейтральности, так-как, дескать, жалеет свое здоровье, «без которого жить нельзя, в рамках существующего» (105: стор. 259).
Що ж, багато хто збирався берегти здоров’я «в рамках существующего». Багато хто робив кар’єру «в рамках существующего», – таких ми називаємо авантюристами. Авантюристом був Григор’єв. Отаман Григор’єв. За пару років його бурної військової діяльності по Україні він встиг повоювати майже з усіма, тож його власні ідеологічні вподобання покриті товстим шаром мороку. Спочатку він воював на боці українських національних сил і позиціонував себе, як самостійника. Коли петлюрівці ослабли, Григор’єв розцінив своє подальше перебування в цьому війську, як безперспективне, і пішов до комуністів, в якості борця за щастя експлуатованого люду. У статусі червоного комбрига він наробив багато шкоди білим, взявши кілька міст на півдні України, у т.ч. Одесу, де він доволі вчасно захистив євреїв від погромів. Коли ж червоні надавили на селянство, розтрощивши українську економіку, він очолив антибільшовицькі виступи, поєднавши їх з єврейськими («антибільшовицькими») погромами, а паралельно склав союз з Махном і домовлявся з білими. Ідеологічного табу у нього не було. Тому не має рації Азаров, коли обвинувачує Петлюру в антиєврейських настроях григор’євців. «Націоналістично настроєний Григор’єв був пов’язаний з Петлюрою і мав від нього комісара» (60), – пише він про той період біографії Григор’єва, коли останній бив червоних та євреїв з гаслом: «Геть більшовиків!» Позаяк григор’євські погроми інспірували не національні сили, з якими отаман у той момент якраз не був пов’язаний, бо зрадницьки покинув їх у найвідповідальнішу хвилину, а самі більшовики – своєю людожерською політикою по відношенню до українського селянства.
Однак повернемося до Нестора Махна. Його вже доля не мотала. Махно завжди притримувався анархістських берегів. А також пильнував «чистоту революційної ідеї». Він жив своєю боротьбою і не мислив себе поза революційним бойовим контентом, критично ставлячись до тих, хто міг відволікатися від революційних бойових задач. «Я был на лекции товарища Рощина, – уїдливо розповідає він у «Спогадах». – Лекция о Л.Н. Толстом и его творчестве, если я не ошибаюсь. Во всяком случае, о Толстом. Эта лекция, несмотря на сопровождавшее ее вступительное слово товарища А. Борового, ни рабочим, ни близко стоящей к ним революционной интеллигенции, по-моему, не нужна в настоящее время. Ничему революционному она не учит. Ничего конкретного, в связи с переживаемым нашим движением, – движением революции, – моментом, не намечает. А между тем, ее устраивали ответственные работники нашего движения. Работники, по заявлению наших же товарищей из Московской федерации анархических групп, настолько ответственные, что не могут мириться ни с какими ошибками органа этой Федерации, ежедневной газеты «Анархия», и поэтому не участвуют в нем, а выделились в особый «Московский Союз Идейной Пропаганды Анархизма» (105: стор. 451). Такий суворий «нагоняй» від Нестора Івановича анархістським діячам за нецільове використання часу.
На відміну від Марсу, Місяць у Козерозі лишає бажати кращого, бо знаходиться у місці свого так званого «вигнання». Таке положення є дуже характерним для політиків. Все своє життя людина з Місяцем у Козерозі розглядає з точки зору здійснення мети. Їй властиві непохитна воля, рішучість, впертість та схильність до аскетизму. Однак із емоційними контактами – великі труднощі, хоча при зовнішній холодності та жорсткості така людина є вкрай вразливою. «Пусть он положит свою сентиментальность в карман!» (105: стор. 524), – таку пораду дав Махно зі слушної нагоди одному зі своїх бійців, позаяк і сам нерідко так робив. Тут варто додати, що в кишені «батько» носив револьвера. Покласти револьвера в кишеню – значить, роззброїтися. У даному випадку – «розсентименталитися». Але насправді Нестор Іванович був дуже сентиментальним. Інша справа – він не міг собі дозволити проявляти «слабкість» там, де це шкодило задачам моменту. Очоливши партизанські загони в Гуляй-Полі, при кожному стиканні з горем та стражданням українського селянства, замордованого іноземними окупантами, він «чувствовал ужасную боль и не мог несколько минут ни с кем ни словом обмолвиться…» (105: стор. 541). Одначе цей його стан «расчувствованности», від якого він, як командир загонів, щосили намагався бути вільним, нерідко пересилював первісні установки і настільки «здавлював» його, що він готовий був залитися сльозами, як звичайний, рядовий боєць.
Якщо вірити «батьковим» «Спогадам», Махно міг співчувати навіть ворогам – принаймні, тим із них, хто грішить лише по «недомисленню». Наведу уривок з книги: «Так, неожиданным для врагов, внезапным и смелым налетом мы выбили из села этих пришельцев-убийц и преследовали их жестоко. Мы хотели показать не только им одним, но и тем, кто их прислал, что преданнейшие сыны революционного крестьянства – крестьяне-революционеры – бывают сентиментальны и могут нянчиться со слепыми исполнителями палаческого дела над революцией лишь тогда, когда они, по ошибке, думают, что сознательные, а главное, и бессознательные палачи могут опомниться и остановиться перед своим черным делом. Но когда находятся среди крестьян лица, которые быстро освобождаются от этих наивных иллюзий и жертвуют собою во имя того, чтобы помочь освободиться от этих иллюзий и другим своим братьям, тогда к сентиментальности подходят более серьезно и в зависимости от реальных обстоятельств. Тогда всенародное революционное дело, судьба и воля трудящихся в практической борьбе за него ставятся несравненно выше жизней палачей, даже бессознательных. Тогда они должны умереть наряду с сознательными палачами. Это – закон борьбы, к которой я долгие годы готовил сам себя и к которой подготовлял более слабых волею, чем я» (105: стор. 504-505).
У книзі Білаша «Дороги Нестора Махна» описаний доволі страхітливий епізод махновської розправи над священиком: «Поїзд Махна стояв біля перону, і біля паровозу стовпився народ. Махно кричав:
– В топку его, черта патлатого! Ишь, паразит, разъелся!
Ми підійшли і побачили, як Щусь, Лютий і Лепетченко возилися на паровозі з надзвичайно товстим, бородатим старим у чорному. Він стояв на колінах біля топки. Щусь відкрив дверцята і звернувся до нього:
– Ну, водолаз, працюєш на ворогів наших, лякаєш пеклом кромішнім на тому світі, так рушай у нього на цьому!
Всі притихли. Священик захищався, але дужі руки схопили його. Ось зникла в дверцятах голова, затрепетали руки. Момент – зникли й ноги. Чорний дим повалив з труби, понесло горілим. Натовп, мовчки спльовуючи, відходив в сторону.
Виявилося, що на станції піп агітував повстанців припинити війну з німцями в ім’я бога і гуманності. Німці нація розумна, культурна, цивілізована і нам, мов, принесла культуру і забезпечить порядок, а це саме те, чого нам тут завжди не вистачало. Він лякав поранених, що якщо вони його не послухають, будуть горіти в пеклі. Махнові доклали, що на станції очевидно лазутчик, який агітує за німців. Доклали подробиці. Тоді, пригнічений поразкою і великими втратами, Махно розпорядився спалити попа в паровозі у всіх на очах» (66).
На жаль, переважна більшість свідчень про Нестора Махна була отримана, так би мовити, в скрутних обставинах, в яких перебували ці свідки. Тому нам випадає самостійно відділяти правду від брехні, – на власний розсуд. Чи віддавав Махно наказ спалити священика? Буз сумнівів, він міг наказати його стратити. Адже атеїст Махно вважав священиків такими ж людьми, як і решта (без жодних ілюзій щодо їхньої «святості»), хіба що – «реакціонерами». Він ставився до них так само, як до будь-кого іншого, і якщо вони поводилися «контрреволюційно», він легко міг їх стратити, тим більше що вважав їх мерзотниками, продавцями опіуму для народу. Але спалити?.. Якщо, усе ж таки, таке і сталося, то сам священик мав дуже добре постаратися, щоб довести «батька» до такої люті. І в цьому разі сам Білаш дав досить зрозуміле пояснення психологічних мотивів Нестора Махна.
Втім, Нестор Іванович був гордою й шляхетною людиною, – це видно навіть із його оцінок деяких людей (наприклад, Антонова-Овсієнка, якому він віддавав належне), – а шляхетність несумісна з безпричинною жорстокістю. У власних спогадах він полюбляв описувати свої гуманістичні та шляхетні вчинки. Махно насправді був людиною незлостивою і не карав на смерть усіх підряд, а лише тих, хто, на його думку, вже не виправиться (ворожих офіцерів, продзагонівців, убивць, насильників, погромників тощо). «Хорошо, – пригадує він, – что я наткнулся на них (селян, – О.Л.) как раз в тот момент, когда они поймали человек 20-25 из убегавших австрийских солдат и вартовых и, уже раздев и кое-кого из них избив, готовились линчевать их всех. С трудом отстоял я этих, теперь несчастных и сделавшихся жалкими, жертв от линчевания и, не отходя от них, провел их в центр села. Здесь пришлось им сготовить ужин, накормить, раненых перевязать и всех, под охраной повстанцев кавалеристов, ночью вывести за село, наказав, чтобы больше не шли против революции, или, по крайней мере, чтобы больше не попадались нам» (105: стор. 505-506). Остання фраза виглядає навіть двозначною. «Робіть що хочете, тільки не попадайтеся»? Певно, так тоді висловлювалися.
Присуджуючи когось до розстрілу, Нестор Іванович, як правило, намагався пояснити оточуючим причини такого суворого рішення. І відкладав на невизначений термін здійснення цієї екзекуції у тому разі, коли «…доказывать целесообразность и, главным образом, правоту наших актов в отношении всей этой нечисти у нас нет ни времени, ни технической возможности» (105: стор. 567). Хоч як би воно цинічно не звучало… Втім, подібну «щепетильность» він проявляв не завжди. Коли мова йшла про його життя та про інші серйозні речі, він довго не пояснював (миттєвий розстріл комуніста Полонського, отамана Григор’єва тощо).
Нестора Махна доволі складно класифікувати по якомусь вибраному типу. Як людина імпульсивна, він міг інколи демонструвати непересічну шляхетність, а інколи показував найгірші приклади жорстокості. «Низькі моральні якості, одверто садистські нахили багатьох підручних Махна часом викликали шалений гнів «батька, – пише історик В. Волковинський. – Намагаючись припинити криваву вакханалію, він хапався за зброю, щоб розправитися з підлеглими, але був змушений охолоджувати свій запал, коли якийсь командир нагадував йому про криваві розправи, учасником яких був сам Махно. Так, одного разу «батько» наказав Щусю зібрати контрибуцію з колоністів, котрі мешкали на околицях Гуляйполя, в розмірі 50 тисяч карбованців. Одержавши необхідну суму, Щусь без будь-яких підстав розстріляв 8 чоловік. Через деякий час криваву акцію було повторено. В результаті Щусь приніс Махнові сто тисяч і чотирнадцять пар чобіт, знятих з убитих. «Батько» розлютився, але Щусь спокійно нагадав йому конкретний випадок – спалення живцем у паровозній топці священика» (6).
Це вже напряму по Достоєвському: «Вы вот сами тогда все говорили, что все позволено, а теперь-то почему так встревожены сами-то-с?» Здається, так говорив Івану Карамазову лакей Смердяков, коли був спійманий на гарячому.
А ось як подає цю ситуацію А. Шубін: «Посилювалися конфлікти Махна з деякими командирами. За спогадами Чубенка, після одного з нальотів Щуся на хутори Махно зробив йому «добрячу нотацію» за страти заможних селян. Щоправда, «Щусь не звертав жодної уваги і сказав, що бив буржуїв і буде бити». Однак Махно продовжував наполягати на припиненні безмотивних вбивств і довільних контрибуцій з німецьких колоній. Цей конфлікт завершився в березні 1919 р., коли у відповідь на чергову розправу Щуся над німецькими колоністами Махно арештував його і обіцяв наступного разу розстріляти. Щусь, який ще донедавна демонстрував свою незалежність від Махна, тепер вже не міг протистояти «батьці», влада якого в районі на той час спиралася вже не тільки на військову силу: «Щусь давав слово не повторювати вбивств і клявся у вірності Махнові», – згадував Чубенко. Згодом Махнові вдавалося підтримувати міцну дисципліну серед командного складу. Так, один із співробітників Л. Каменєва згадував про стиль керівництва Махна нарадою комскладу під час візиту голови СТО в Гуляй-поле: При найменшому шумі порушнику погрожував: «Виведу!» (148).
«У повсякденному житті, – продовжує думку Волковинський, не відходячи далеко від своїх координат, – Махно поводився зі своїми командирами, як з прислугою. Будучи напідпитку чи розгніваним, міг будь-якого з них вдарити, образити, хлюпнути в обличчя самогоном чи стьобнути нагайкою. Люди, котрі фізично були значно сильнішими за нього і могли легко урезонити «батька», коли той напивався до нестями, терпіли його знущання й образи тільки тому, що щиро вважали талановитим воєначальником. Махно, зазначав В. Білаш, «мав як особистість великий вплив у нашому колі. Особливо цінили його як адміністратора, його повстанці боялися і корилися, а це в армії дуже важливо і корисно» (66). Нестор Іванович і дійсно був керівником від Бога і нікому не дозволяв собою управляти. «Быть волом, видя, что за твоей спиной черт знает что творится, было не в моем характере», – писав він (105: стор. 162).
Доволі мудро та, разом з тим, дотепно Нестор Іванович давав рекомендації щодо управлінської роботи анархістських діячів з простим народом. Я наведу один шедевр його робочої дидактики: «Каждое движение, и революционно-анархическое – в особенности, – должно стремиться в моменты восстаний или революции – увлечь за собой трудовые массы. В то же время, когда массы начинают проявлять к нему доверие, оно не должно увлекаться этим доверием и не должно отрываться от различных изгибов первоначально развивающихся событий, хотя бы и не анархических, но революционных, в которых масса развивала свой начальный порыв. Но надо и не пропустить момента, когда с этими изгибами приходится самим разойтись и отвести от них трудовые массы» (100: стор. 83). І хто би ще так влучно говорив про ці «изгибы»? З ними дійсно треба бути дуже обережними…
Щодо Білого Місяця в Козерозі, то він забезпечує виконання світлої програми політика або керівника, який посилається народу самим Небом. Це людина з сильним почуттям відповідальності, котрій можна довірити владу, – саме їй і можна довірити владу: вона ніколи не підведе, не стане добиватися особистих цілей за чужий рахунок. Навпаки, вона здатна на самопожертву і самовіддано виконує свою життєву місію. Прикметно, що така людина вже з дитинства виглядає дорослою. Її нерідко поважають мудрі та авторитетні люди, набагато старші за неї. У випадку Нестора Івановича – так воно й було. Козеріг символізує зеніт, і якщо людина з Білим Місяцем у Козерозі отримує славу, то ця слава є заслуженою нагородою за її позитивні діяння.
Сила переконання Нестора Івановича та його впевненість у власних діях і дійсно вражають. Наведу приклад його діяльності у якості голови страйкового комітету у рідному Гуляйполі, коли він тільки-но повернувся з каторги додому. Перед страйком робітники двох чавуноливарних заводів, а також всіх млинів, кустарних, слюсарних, ковальських і столярних майстерень провели спільну нараду. Махнові доручили виробити робітничі вимоги і пред’явити їх через раду профспілок хазяїнам підприємств. Вимоги були прості і без фантазій: збільшити зарплату робітникам на 80 і 100%. Далі – неповторною мовою Нестора Івановича: «Такое требование рабочих вызвало целую бурю среди хозяев и категорический отказ набавлять плату в таких процентах. Мы им дали один день на размышление. В это время рабочие продолжали свою работу у станков. Через день хозяева пришли к нам в совет профсоюза со своими контрпредложениями в 35-40 процентов. Мы, уполномоченные рабочих, приняли это за наглое оскорбление (! – О.Л.) и предложили им подумать еще один день. Хозяева и некоторые из их уполномоченных, знавшие статуты профсоюзов назубок, да к тому же социалисты по убеждениям, имевшие за спинами власть из центра, разошлись, уверив нас в том, что с большими, чем намеченные ими проценты, они и завтра не придут к нам. Мы вызвали членов заводских комитетов и представителей от рабочих кустарных мастерских и обсуждали вопрос о подготовке рабочих к одновременному прекращению работы как раз в тот час, когда хозяева завтра придут к нам в совет профсоюза и, не принеся новых предложений, уйдут от нас. Совет профсоюза должен был посадить своего человека на телефонную станцию для немедленной внеочередной связи всех телефонов предприятий с моим телефоном для предупреждения рабочих, чтобы хозяева, не подписав нашего требования, возвратясь из совета профсоюза, были встречены демонстрациями прекративших работу рабочих. Я тут же предложил членам совета профсоюза и заводских комитетов план экспроприации всех денежных касс, имеющихся в предприятиях и в Гуляйпольском банке. Я был убежден, что предприятий мы в своих руках не удержим, даже располагая денежной суммой на первое время. К нам сейчас же уездный и губернский общественные комитеты и правительственные комиссары пошлют войска, которые, для того чтобы их не послали на внешний фронт против Германии, пожелают выслужиться перед властями внутри страны и расстреляют лучшие кадры тружеников, и меня первого из них. Но я считал важным дать идее экспроприации общественных предприятий у капиталистов практический толчок вперед теперь же, когда Временное правительство еще не успело совсем обуздать массу трудящихся и направить ее по контрреволюционному пути. Однако большинство членов профсоюза и заводских комитетов убедительно просили меня воздержаться от предложения рабочей массе этого проекта, так как мы, дескать, к этому сами еще не подготовлены как следует. Мы только оскверним этот справедливый акт трудящихся и тем самым лишим рабочих возможности провести его в жизнь, когда мы их и себя основательно к этому подготовим. В результате откровенных бесед групповики тоже пришли к тому, что, проведя мои предложения в жизнь сейчас, когда крестьянство практически не может поддержать рабочих со своей стороны экспроприацией земель у помещиков до сбора хлеба, мы сделаем непоправимый шаг в этой области. Эти доводы поколебали меня, и я не стал настаивать на своем предложении экспроприировать сейчас же заводы и мастерские, но я упорно настаивал на том, чтобы это мое предложение было взято за основу работы заводских комитетов по подготовке рабочих к проведению экспроприации в жизнь в недалеком будущем. Уверяя товарищей рабочих, что крестьяне над этим вопросом тоже думают, мы должны отдать все свои силы, чтобы их думы согласовать с думами рабочих и сочетать их в жизненной практике. Предложение мое было принято. И с того времени меня все рабочие избрали председателем профессионального союза и больничной кассы, специально подобрав мне в помощники товарища Антонова, который мог ввиду перегрузки работой в других организациях заменять меня. Также и крестьяне подобрали мне товарища, который бы заменял меня. Но всегда те и другие просили, чтобы инициативно-руководящие нити во всех этих организациях находились в моих руках. Пришли к нам опять в совет профессионального союза хозяева заводов, мельниц и кустарных мастерских. Пришли со вчерашними мнениями и желаниями. В результате двухчасовой обоюдной беседы они расщедрились и изъявили свое согласие набавить рабочим плату на 45-60 процентов. На этом я, как председатель совещания, заявил им, что переговоры между нами кончены. «Совет профессионального союза уполномочил меня взять под свое руководство все управляемые вами, граждане, но по праву не принадлежащие вам общественные предприятия и иметь с вами дело на улице, на месте каждого предприятия. Собрание закрываю!» (Так і хочеться сказати словами Пушкіна: «Ай да Нестор Іванович! Ай да сучий сину!»). Я собрал все свои протоколы и направился к телефону. В это время хозяин самого большого завода в Гуляйполе Борис Михайлович Кернер схватывается с места и кричит: «Нестор Иванович, вы поспешили закрыть наше собрание. Я считаю, что требование рабочих вполне правильно. Они имеют право на то, чтобы мы его удовлетворили, и я подпишу свое согласие на это...» Другие хозяева, в особенности их уполномоченные, возмущенно крикнули: «Что вы, Борис Михайлович, делаете?!»
– Нет, нет, господа, вы как хотите, а я обязуюсь удовлетворить требование моих рабочих, – ответил им Б. Кернер.
Я попросил их всех успокоиться, призвал к порядку и спросил:
– Граждане, вы придерживаетесь порядка и законности, а будет ли законным возобновить наше заседание опять по тому же вопросу, из-за которого оно закрыто? (Він ще знайшов в собі сили випендрюватися! – О.Л.).
– Конечно, конечно! – раздались голоса хозяев и их уполномоченных.
– Тогда я считаю заседание открытым и предлагаю вам всем подписать текст условий о надбавке платы рабочим в 100 и 80 процентов» (105: стор. 58-61).
Підписали, як миленькі. Не інакше як Нестор Іванович загіпнотизував тих «кровопивць». До речі, саме після цієї наради він ледь не упав «от усталости и нервности». Це свідчить про те, що він прекрасно усвідомлював, як ризикує, а окрім того, очевидно, відбулося перенапруження моральних сил (чи сил так званої сугестії) цієї відчайдушної людини. «С этого же времени рабочие в Гуляйполе и в районе подготовились и взяли все предприятия, в которых работали, под свой строго организованный контроль, изучая хозяйственно-административную сторону дела, начали подготовляться ко взятию этих общественных предприятий в свое непосредственное ведение» (105: стор. 61-62), – з почуттям виконаного обов’язку завершує Махно. І хто би ще дивувався, чому цю людину так любив народ і наділяв такими повноваженнями?
Щоправда, розповідь про цей випадок махновця Зуйченка, у передачі В. Білаша («Дороги Нестора Махна»), трохи відрізняється від «батькової», – принаймні, в самому кінці. Вірити тому чи ні, – вирішуйте самі: «Махно відкрив засідання і поставив перед хазяями заводів питання про збільшення зарплатні робітникам. Хазяї під жодним виглядом не погоджувалися. Тоді Махно заявив: Не хочете задовольнити наші законні вимоги. І не треба! Засідання оголошую закритим. А для вас, панове, телеграфних стовпів вистачить». Після цієї заяви всі вимоги були виконані» (66). Тобто – той же самий текст, але наприкінці – іще одне маленьке речення, таке маленьке, що про нього, певно, Нестор і забув. Але ж – якої переконливої сили! Вочевидь, пани заводчики щось чули про методи й досягнення Паризької комуни. Тож добра справа була зроблена. Як то кажуть, не важливо, якого кольору кішка, аби вона ловила мишей.
Марс і Місяць в Козерозі символізують активні військові дії, спрямовані на досягнення політичної мети, причому Місяць в цій парі представляє народ. Як добрий пастир свого народу, Нестор вів його до перемоги і встановлення в країні того суспільного ладу, якого бажала сама громада, «советы без коммунистов». Та обставина, що ці дві планети знаходилися в поєднанні з Селеною, була вказівкою на те, що бойова діяльність «батька» підтримувалася світлими силами і була складовою його позитивної духовної програми. Спираючись на свій народ, Махно був справжнім «воїном світла». За те отримав і талант, що незбагненним чином зміг розкритися в людині, абсолютно не знайомій із військовою справою.
У статті під назвою «Нестор Іванович Махно» О. Шубін дотепно підмітив: «Життя Махна до 1906 року нагадує історію про чоботаря, який був за здібностями найвидатнішим полководцем світу, але за все своє життя так і не потрапив на війну» (151). Але, як зауважує автор, у 1906 р. йому таки випав цей шанс, коли він потрапив в підпільну організацію «Союз вільних хліборобів», і згодом світ дізнався про цю яскраву і неординарну особистість.
«Він методичний до маніакальності, – захоплено пише Скирда, – пересторога, без якої він, звичайно, не вижив би в сотнях боїв і не зберіг би центральне ядро руху. Коли Махно займав якусь місцевість, він негайно виставляв аванпости по всім напрямам, вдень і вночі, що йому дозволяло ніколи не бути заскоченим зненацька і мати можливість реагувати на власний розсуд, в залежності від чисельності противника боротися або піти. Потім він заплутував противника, змінюючи часто напрями руху; він пересувався передусім по місцям, де жодна деталь топографії не була йому невідомою, і намагався бути постійно інформованим щодо пересувань противника… Чудовий стратег, це визначення не надто сильне, – цю його якість одностайно визнано, – Махно в досконалості використовував місцевий рельєф: простягнуті до безкінечності степи, майже без лісу та дерев, але всюди глибокі борозни ярів, невидимі здалеку. Знання місцевості виявляється, таким чином, визначальним. Використовувані тактичні прийоми – хитрість, несподіваність, підтримка, розіграна втеча, надзвичайна мобільність – компенсували численну і технічну нерівність повстанців. Тим не менш, ці блискучі операції не мали би майбутнього, якби Махно не виявляв постійної пильності. На самому початку руху, восени 1918 року, він спав повністю одягненим на столі на протязі трьох тижнів, готовий до будь-якої несподіванки. Він був надзвичайно старанним, майже маніакальним, коли справа стосувалася технічного стану зброї, особливо кулеметів, і підготовки партизанів до бою… Нарешті, він безперестанно запалював селян своїми сильними, бурними і полум’яними промовами проти гнобителів, до такої міри, що скоро вони стали бачити в ньому свого єдиного захисника… До цих талантів Махна додавалися також якості рідкої холоднокровності і присутності духу: він ніколи не втрачав голови, миттєво оцінював ситуацію і знаходив найкраще з усіх можливих рішення, що дозволяло йому неодноразово виходити з розпачливих ситуацій» (135). Щоправда, з «рідкісною холоднокровністю» не завжди було аж так святково, однак він мав достатньо сили волі, щоб при потребі опановувати себе і стримувати всі свої емоції.
Професійним військовим Махнові стати не судилося. Вже в еміграції, розмірковуючи про можливість свого повернення на Україну, він уявляв себе учнем військових курсів. Принаймні, так здавалося Іді Метт. «Пригадую, – пише вона, – як одного разу ми з ним розговорилися з приводу кар’єри радянських генералів Будьонного і Ворошилова. Махно відчував до них професійну повагу, мені навіть здалося, що він в якійсь мірі заздрив їх успіхам. Не виключено, що в його свідомості бродила поза його волею випадкова думка, що ось він також міг би зараз бути генералом Червоної армії. Однак мені він цього ніколи не казав. Зате в ході тої бесіди він сказав, що, якби він повернувся до Росії, то йому довелося би зайнятися осягненням азів воєнної науки. Певно, варто сприймати цю розмову як свого роду мрію, висловлену вголос» (118).
Не дивлячись на відсутність належної освіти, військовим Махно був, як то кажуть, від Бога. За словами одного з найавторитетніших американських спеціалістів по військовій історії, доктора філософії Девіда Л. Баллока, «це був геніальний воїн. Можливо, найбільш геніальний в історії людства» (101). Цій думці можна довіряти. Розмовляючи з Р. Мармазовим про обставини поразки білої армії Денікіна у 1919 р., Д. Баллок сказав: «Махно був великим гравцем цієї війни, але він приніс дуже багато шкоди білим. Батька проходив по території, як косою махав. Якби не Махно – білі мали всі шанси перемогти в тій війні. На боці білих були могутні формування, протистояти їм було практично не реально. Але тільки не в тому випадку, коли білі частини були вимотані Махном. Тому я підтримую версію, що Махно зіграв вирішальну роль» (101).
Поза свою велику антипатію до Нестора Махна, що відчувається ледь не в кожній написаній фразі, дослідник В. Волковинський не міг не визнати наступного: «Махно, між іншим, мав неабиякі військові здібності. На початку 1919 року, як констатували представники радянського командування, які ретельно знайомилися з махновською бригадою, він чудово володів усіма видами зброї – добре знав кулемет і гвинтівку, вправно бився шашкою, влучно стріляв з «маузера» і «нагана». Міг вести вогонь і з гармати, що викликало особливе захоплення повстанців. «Батько» був вправним вершником, вміло управляв тачанкою» (6).
Нестор Махно на сьогодні вважається основоположником так званої маневрової війни. Наведу уривок з книги Ю. Мухіна «Війна і ми»: «Німці вважали масування рухомих з’єднань знахідкою Семена Михайловича Будьонного, але, думаю, що насправді першим автором масування таких з’єднань був російський селянин («російський» – це сильно сказано, – О.Л.) Нестор Іванович Махно – людина, яка менш за все хотіла бути військовим. Коли протиборчі армії ведуть маневрову війну, то з’єднання, яке прорвалося в тил супротивника, по суті, є тим же, що й партизанський загін. Тобто, створивши партизанський загін, та ще й у степовій Україні, де немає лісів і неможливо сховатися надовго, Махно був змушений сам розробити і тактику бою, і оперативні прийоми. Розробляв він їх не в кабінеті, а в ході безперервних вдалих і невдалих боїв з австро-угорцями і каральними загонами, створеними окупантами з місцевих німецьких колоністів. Для Махна як партизана були виключені затяжні бої – в ході такого бою до противника підходило підкріплення. Тож йому доводилося маневрувати до тих пір, поки він не знаходив загін супротивника, який міг знищити швидко. Оперативному мистецтву його навчило життя і швидше, і краще, ніж воєнні академії. Спосіб бити противника по частинам для нього був єдино можливим… Наприклад, австрійці, зібравши дружини німців-колоністів зі всіх навколишніх колоній, намагаються оточити його в селі, де у Махна постій. Махно з боєм пробивається в степ, але не йде далеко, а, зробивши коло, заходить в тил карателям і чекає у однієї з німецьких колоній повернення її дружини. А дружини карателів, пограбувавши село, яке дало притулок Махнові, поверталися в свої колонії по одному і прямо в руки махновців. Перебивши одну дружину, махновці підпалювали її колонію. Сусідні німецькі колонії, побачивши пожар, посилали свої дружини на допомогу і… знову в руки махновців» (121).
Із тактичних міркувань Нестор Іванович ніде надовго не зупинявся. Він розпускав бійців і знову їх збирав з блискавичною швидкістю, тож його оперативної майстерності вистачило би на десятки царських генералів. Це відзначив навіть білий генерал Данилов, який подався у Червону Армію: «Частини його (Махна), розсипані по Таврії і Катеринославщині, по його зову спішили до нього» (89). В свою чергу, доктор Баллок зауважував: «Махно був, без сумнівів, небезпечним. Він міг легко збирати під свої знамена десятки тисяч бійців. Так само легко міг знищувати людей. Він з’являвся, як привид, то в одному місці, то в іншому – і не було від нього порятунку» (101). В своїй статті «Грані української історії. Доля батьки Махна» І. Чижов писав наступне: «Батька був майстром ведення партизанської війни. Його маневрові загони уникали прямих суточок з великими з’єднаннями РККА. Вони здійснювали зухвалі нальоти в тили супротивника, громили ревкоми і продзагони, вирізали комуністів, нападали на продовольчі і військові бази Червоної армії. А головне – Махно послуговувався широкою підтримкою селян Південних губерній» (144).
«До сих пір не дуже зрозуміло, – пише автор роботи «Махно і Україна» Микола Уманський, – як за наявності примітивних засобів зв’язку, а вірніше – за їх відсутності, Нестору Махно вдавалося організовувати успішні військові дії розпорошених на великій території свавільних повстанських загонів. Мимоволі виникає думка про сучасні теорії колективного розуму розсіяної мережі...» (48). Теорії теоріями, але тут багато важить фактор «рідних стін», народної підтримки і взагалі людської щирої комунікабельності. Селяни «махновських» районів завжди симпатизували «батькові» і допомагали його армії, чим могли. Зокрема, продовольством, реманентом, «свіжими» конями та… інформацією. «Розвідників та інформаторів, – як вказує Волковинський, – у нього було вдосталь у кожному населеному пункті. Перебуваючи в будь-якому селі регіону, він міг не турбуватися, що ворог захопить його зненацька. Селянські застави у разі небезпеки відразу ж повідомляли про неї штаб повстанців. З розвідниками свого загону Махно був небагатослівний. Посилаючи когось на завдання, дружньо поплескував по плечу і чи то жартома, чи всерйоз говорив:
– Якщо не дізнаєшся – уб’ю.
Розвідник практично завжди діставав необхідні відомості» (6).
То он воно що! А ви що думали?
Гелій Черний у роботі «Нестор Махно – основоположник маневрової війни» підкреслює, що на відміну від Української республіки, яка так і не зуміла створити сильної армії, хоча мала безліч відповідних спеціалістів, Махно в військовій справі досяг на диво великих успіхів. Контингентом його армії були селяни степової України і півдня Росії. «На території Катеринославської, Таврійської, Херсонської, Харківської, Полтавської, частково Новоросійської (Одеської), Київської, Чернігівської, Подільської, Курської і Воронезької губерній базувалися підпільні мобілізаційні пункти, – пише дослідник. – При підході нечисленних регулярних частин Махна за лічені години у призначеному місці до них приєднувалося багато полків із тисяч озброєних кінних і піших селян» (51).
Тобто армія Махна була нерегулярною і збиралася час від часу, у разі потреби. Стабільним залишався тільки склад ударних та найвідданіших особисто Несторові махновських частин – кавалерії (так звана «батькова» «чорна сотня»). За словами Уманського, це була дійсно військова еліта – на зразок січового лицарства. Її ще називали «гвардією Кропоткіна» і «чортовою сотнею». Такою елітою «батькові» кавалеристи відчували себе і в бою, і поза боєм. «Махновские молодчики» – іменувала цих відважних хлопців комуністична пропаганда.
«Батько» був, насамперед, найавторитетнішим серед партизанських командирів, – зазначає Волковинський. – «Хоча стиль боротьби Махна нагадував методи інших селянських ватажків, – констатував американський історик П. Кенез, – він був більш сміливим, більш винахідливим за них. Використовуючи елемент раптовості, його загін з’являвся там, де його найменше чекали, а потім так блискавично зникав, що противник не встигав отямитись. Махно завоював любов і повагу з боку селян. Про нього складали легенди. Селяни вірили в те, що він усе чисто знає, і в те, що він непереможний» (6). Що ж до його вояків… «Цікаві вони людці, – говорили січові старшини, – фізіономії, за які в порядній державі дають три роки криміналу, але хлопці з розмахом і відвагою» (6).
Відкинувши поширену в його часи тактику позиційної війни на захоплення і утримання територій, Махно уперше в XX ст. вів переважно маневрову війну, обґрунтувавши її ідейну концепцію. До речі, схожі концепції через 15-20 років розробляли де Голль, Гудеріан і Тухачевський. Махно використовував стратегію так званої «народної війни» (Марс у поєднанні з Місяцем!), яку веде озброєний народ, а не його правителі. Головним у цій стратегії є добитись перемоги з мінімумом втрат, як це було заведено, наприклад, у січовиків, а не в арміях мобілізованих солдатів. Причому мінімум втрат – з обох сторін: Нестор Іванович беріг своїх бійців, інакше мав би дефіцит довіри, і беріг чужих, – хоча б тому, що потенційно бачив в них своїх бійців. Адже всі солдати – вихідці з низів і їх не так вже й важко переагітувати (а він це любив і вмів). Є маса свідчень про те, як після виграної битви Махно збирав всіх полонених і пропонував іти до нього в армію, а тих, хто відмовлявся, відпускав. Незмінно страчував він тільки комісарів, командирів та офіцерів.
«Примусово зігнані в білу чи червону армію солдати не горіли бажанням воювати, – пояснює М. Уманський, – а ще більше – помирати. Тому вони, будучи зненацька захопленими повстанцями, кидали зброю і видавали своїх командирів та комісарів. Останніх повстанці безжально рубали, зброю відбирали, а решту полонених відпускали на всі чотири сторони. Проте більшовицькі загороджувальні частини ловили цих солдатів, озброювали їх і знову кидали в бій проти махновців. Нестор Іванович лютував: «Ну не рубати ж їх всіх під корінь!?» Врешті решт батько, як істинно великий тактик, знайшов вихід і наказав полонених не тільки роззброювати, а й роздягати наголо. А оскільки у більшовиків запасів обмундирування не було, то тисячі голих червоноармійців місяцями сиділи по українських селах, чекаючи, поки привезуть уніформу» (48). Теж непогано.
Натомість білі та червоні армійці діяли не так шляхетно. «На початку 1919 року, – розповідає О. Скирда, – підрозділ Мамонтова наткнувся на загін махновців на околицях Гуляй-Поля, несподівано його атакував і розстріляв із кулеметів. Ось його коментар: «Прикінчили поранених і розстріляли полонених. В громадянську війну беруть рідко в полон з обох сторін. З першого погляду це здається жорстокістю (С другого – теж. – О.Л.). Ні у нас, ні у махновців не було ні лазаретів, ні лікарів, ні медикаментів. Ми ледь могли лікувати (погано) своїх поранених. Що накажете робити з полоненими? Ми не мали ні тюрем, ні бюджету для їх утримання. Відпустити? Вони ж знову візьмуться за зброю. Найпростішим був розстріл». Відзначимо нелюдськість цього міркування, стосовно людей, які, в кінцевому рахунку, лише боролися проти завойовників, намагалися захистити своє майно і свої сім’ї від посягань. Подібна думка навіть не приходить в голову Мамонтова» (135).
Тут особливо прикметним є те, що цинічну думку про «найпростіший шлях» висловлюють представники так званої «білої Росії», з їх рафінованим шляхетним вихованням, найкращою освітою та християнською вірою в Бога. На щастя для своїх «богобоязких» суперників, атеїст Махно «простого шляху» не шукав і людей «під корінь» не рубав. Він навіть не мав необхідності знищувати опонентів: достатньо було змусити їх здатися в полон або тікати. З цієї причини солдати ворожих до «батькової» армій не намагалися стояти на смерть. Побачивши, що їх тактично переграли, вони здавалися в полон, оскільки знали, що за якусь годину їх відпустять. Війна в уявленні Махна – це своєрідна гра, де, окрім офіцерів та ідеологічної верхівки супротивника, у нього ворогів немає. Прості солдати – то суперники, як в спорті, і аж ніяк не вороги. Якщо ти виграв, то суперник визнає свою поразку, потисне руку й попрощається до нових зустрічей. Напевно, ця стратегія гуманної «народної війни» пояснюється світлою підтримкою Селени Місяця та Марса у космограмі Нестора Махна.
То й що? – сміється з цього приводу «червоний» історик Волковинський. Хоча Махно і відпускав людей, однак вони щоразу знову поверталися до комуністів. І хоч до нього й переходили окремі вояки із табору червоних, та все одно у разі чого – знов ставали в більшовицькі лави. Мовляв, яким же нераціональним дурнем був Махно! Не розумів, як треба учиняти з ворогами. Не те що воїни комуністичного майбутнього. Ось ті вже діяли напевне! Немає людини – немає проблеми, і ніяких тобі потім несподіваних сюрпризів. Мені пригадується старий радянський фільм «Не бійся, я з тобою!», де головний бандит, відпущений на волю головним героєм, задоволено співає: «Ну, он соперник – лучше не бывает! Ты упадешь – а он не добивает. Ударишь в спину – и не ждешь ответ. Интеллигенту от себя спасенья нет!» Так от, Махно на тій низькій війні був чи не єдиним інтелігентом. Найгіршим суперником на полі бою і найліпшим – поза боєм. Червоні – навпаки. Тому і виграли.
Як зауважує Г. Черний, хоча про концепцію «народної війни» не з’являлося достатньої кількості публікацій і вона залишалася мало відомою широкому загалу, але, принаймні, тактика ведення маневрової війни Махна, і, трохи згодом, Будьонного дістала належну оцінку фахівців. Її вдало використовував Тухачевський проти Колчака, а пізніше її вивчали у військових училищах, включаючи Казанське, де в німецькій групі у 20-х рр. вчився майбутній автор «бліцкригу» Гудеріан. Тож немає сумнівів, що саме там він почерпнув свій стратегічний креатив, завдяки якому німці так швидко дісталися Москви і Сталінграду. Навіть американці, за словами дослідника, застосовували тактику Махна в Кореї та Іраку (наприклад, операція «Буря в пустелі»). Зате радянські генерали, не мудруючи лукаво, частіше застосовували «надійні» лобові удари, щедро закидаючи противника численними тілами власних вояків (пізніше відомі, як тактика Матросова – «груддю на дзот»).
Єдиним ефективним способом досягнення перемоги погано озброєним та ненавченим партизанським військом був прорив або обхід, із виходом у тил, знищенням обозів і штабів та миттєвим рухом далі. Адже, за словами Черного, оточити рухоме військо, що прорвалося, практично неможливо: воно знайде дірку у будь-якому кільці, в той час як залишений позаду ворог без боєприпасів та їжі довго воювати не зможе. «Гавриленко стверджував, – пише Черний, – що тільки так воювали Наполеон і Суворов. І Кутузов також не оборонявся, а вивів армію, навіть здавши Москву. Наслідуючи їхній приклад, Махно всіх своїх перемог досяг такою тактикою. Взяті міста не втримував, а залишав, поповнивши запаси зброї та отримавши контрибуцію» (51). Така війна не використовувала оборону. Адже, за словами Черного, захищають міста і фортеці генерали, а не простий народ. Існувала лише тимчасова рухома оборона, яка прикривала відхід від переважаючої армії ворога. «Для цього, – зауважує дослідник, – народний геній винайшов тачанку. Її кулемет, повернений назад, прикривав відхід вогневим валом» (51).
Восени 1920 р. махновський командир Марченко пропонував командарму Фрунзе розгромити Врангеля, використовуючи маневрову тактику. «Біла армія, – розповідає дослідник, – мала менше як 50 тисяч багнетів, а довжина фронту була більшою за 100 верст. Фрунзе мав майже трикратну перевагу, і тільки кінноти у нього було 40 тисяч. Якщо кинути її всю через Сиваш та Сімферополь, то білі залишать укріплення Перекопу й Чонгару і побіжать. Але Фрунзе запланував «надійну» лобову атаку цих укріплень. Гавриленко це рішення коментував так: «Йому і царським генералам солдатів не шкода. Одні загинуть, пришлють інших»… Фрунзе відгукувався про тактику прориву в тил, як «партизанщину». На заперечення, що саме так воював Будьонний, коли прорвався на Кавказ, він відповів, що цю авантюру, яка випадково вдалася, він би не дозволив. Потім, за «не авантюрним» планом Фрунзе, тисячі героїв полягли під кулеметами біля Перекопу» (51).
На противагу махновській маневреності з мінімальними втратами бійців, взяття Перекопу стало яскравим прикладом тоталітарного ведення війни. На це вказує В. Азаров у статті «Ковток Сивашу». «Більшовицьке керівництво прагнуло захопити Крим будь-якою ціною, – пише він. – Бойова задача ставилася «… оволодіти Кримським півостровом атакою, відкритою силою, не зупиняючись перед жертвами…» Махновці і 135-й полк 15-ї дивізії пішли по високій воді, без артпідготовки і підтримки сусідніх частин. Але через прилив в Сиваші мокра й промерзла Кримська група повернулася з півдороги. Лише коли спала вода, – 8 листопада Фрунзе погнав через Сиваш частини 15-ї і 52-ї дивізії, які вийшли на Литовський півострів. Вибивши звідти Кубанську бригаду ген. Фостикова, вони почали наступ в тил перекопським позиціям білих. Але 2-й армійський корпус врангелівців контратакував їх і став притискати до Сивашу. Щоб зупинити розгром плацдарму, Фрунзе «під загрозою найсуворіших репресій» погнав 152-у і Ударно-вогневу бригади 51-ї дивізії Блюхера в лоб на штурм Турецького валу… Плоский перекопський перешийок був 30 км в довжину і 8-23 в ширину. Причому, останні 7 км перед Турецьким валом прострілювалися врангелівською артилерією. Вогняна сила білих укріплень в 200 важких гармат і 400 кулеметів доповнювалася гарматами Чорноморського флоту, що обстрілював тих, хто наступав з моря. А до самого валу червоним потрібно було перетнути п’ять ліній оборони з колючим дротом і кулеметними гніздами… В результаті лише за цю добу лобових атак червоні положили на Перекопі 10 тис. бійців!» (57).
З точки зору анархістського вчення, тут все зрозуміло: представники державної еліти (як червоні, так і білі командири) ніколи не піклуються про простих людей. Махновські ж командири діяли у відповідності до того анархістського задуму, який вони збиралися проводити в життя. «Вся влада – Радам» – значить, на першому місці сам народ. Махно завжди відстоював анархістські принципи і втілював їх не тільки в мирнім виробництві у «комунах», але й у практиці війни. І він єдиний захищав простих людей, бо ставився до них з повагою – не як до маси, «колективного напівсвідомого» (як це робили комуністи, вбачаючи у них «гарматне м’ясо»), а «поосібно», як до живих і неповторних персоналій. Це – справжнє християнське ставлення. По духу Нестор був християнином, хоча і не пов’язував свій анархістський склад думок із християнським змістом («Пізнаєте істину, і істина зробить вас вільними»). Прикметно, що його назвали іменем святого мученика Нестора (іменини – 27 жовтня за ст.ст.), який був страчений у Римській імперії в 306 р. за перемогу в чеснім поєдинку над язичницьким бійцем, що проявив себе, як вбивця християн. Цікаво, що якщо на місце цього вояка-язичника поставити комуністичних лідерів, то паралелі, як на мене, очевидні…
Махно не мав великої армії. І не біда. Бо головне – не чисельність, а бойовий дух і… щільність стрілецького вогню. Для цього армія потребувала якнайбільше кулеметів. На «Л’юіси» й «Максими» керівники повстанців взагалі не шкодували ні грошей, ні навіть золота. Як наголошує М. Уманський, вся армія Денікіна, йдучи в похід у напрямі Москви, тримала на озброєнні 640 кулеметів, переважно в піхотних частинах. А в Повстанській армії Махна одна лише бригада Каретникова мала в розпорядженні 700 «Максимів», причому на тачанках, що забезпечувало неймовірне на той час поєднання мобільності та щільності вогню.
Одним з найкращих нововведень громадянської війни була тачанка. Як розповідає підполковник С. Стеценко у статті «Кулеметні тачанки часів Громадянської війни 1918-1921 рр.», перші спроби підвищити маршеві та маневрові можливості станкових кулеметів встановленням їх на кінних возах були зроблені англійцями ще під час колоніальних війн наприкінці ХІХ сторіччя. А в часи громадянської війни в Росії, коли виросла потреба у швидких маневрових діях армій, стало зрозумілим, що потрібно придумувати щось більш досконале. Адже кулемети, які переміщувались на возах та одновісних рамах, мали меншу швидкість пересування, ніж вершники. Крім того, для ведення з них вогню потрібно було обрати зручну позицію, зайняти її та готуватися до бою. Все це займало забагато часу, на протязі якого обслуга кулемета була прекрасною мішенню для супротивника. «Проблеми виникали, – пише Стеценко, – і під час здійснення маршів. Звичайні селянські вози, як і армійські парокінні вози, запрягалися двома кіньми. Їхнє навантаження, яке складалося із станкового кулемету, боєприпасів та обслуги кулемета, перешкоджало досягненню високих темпів пересування. За таких умов вози потребували частих ремонтних робіт, що за умов маневрових дій було неприйнятним» (44). Тож перед тогочасними військовими розумниками постала задача придумати щось таке, що би вирішило ці проблеми.
Розповідають, нібито одного разу Нестор Махно побачив тачанку німецького виробництва із ресорами (російські тачанки ресор не мали) і відразу зрозумів, що якщо на неї поставити кулемета, то з нього буде набагато зручніше цілитися: така тачанка не трясе і не підскакує на поворотах. Тачанка з кулеметом, поверненим назад, була чудовою технічною моделлю для захисту бійців, що спішно відступають і прикривають свій відхід кулеметним вогнем. Проте, передусім, вона прославилася в нападі. Коли у «лобовій» атаці вона раптово зупинялася і розверталася на 180°, демонструючи супернику свій «хвіст» із смертоносним «жалом», – отут вже, як то кажуть, жарти в сторону. Нерідко це було останнє, що суперник бачив у житті. Цікава особливість: Махно був Скорпіоном – вочевидь, як і його тачанка. Можливо, саме скорпіонська енергетика допомогла йому зробити цей дотепний винахід?
Німецькі тачанки були доволі розповсюдженими на південних територіях України, де селилися німецькі колоністи. Їх закупали і місцеві поміщики, чиновники та заможні селяни, яких тоді ще було безліч в тих місцях. Тож махновці мали в своєму розпорядженні велику кількість найкращих тачанок. Ніде таких тачанок більше не було, і ніхто не мав можливості використовувати цей вид озброєння настільки ж масово та ефективно, як махновці. Застосування кулеметних підрозділів на тачанках вирішило результати багатьох боїв 1918-1921 рр., і це, як стверджує Стеценко, суттєвим чином вплинуло на хід та підсумок всієї громадянської війни.
Основою конструкції махновської тачанки була рама з дерев’яних брусків, скріплених металевими кутами і накладками за допомогою болтів та гайок. За описом Стеценка, у такій тачанці «попереду було сидіння для їздового (кучера) з підставкою для ніг… Від шматків грязі, що летять з-під копит коней, їздового захищала нахилена під кутом стінка. Позаду сидіння для їздового були обладнані підлога для ніг пасажирів та сидіння для них… Осі були сталевими, кованими; колеса дерев’яними, з сталевими шинами та мідними або латунними втулками в ступцях. Колеса кріпились на осі масивними чавунними гайками, що дозволяло швидко їх знімати та встановлювати. Колеса були закриті крилами, які захищали пасажирів від бруду, що вилітав з-під коліс під час швидкого руху. Осі кріпились до напівеліптичних кованих сталевих ресор із загартованої сталі. Один кінець ресори був прикріплений за допомогою шарнірного з’єднання до ресори кузова коляски, інший – до поперечної напівеліптичної ресори. Така підвіска забезпечувала плавність ходу та можливість достатньо ефективної стрільби з кулемета навіть під час руху. Передня вісь була поворотною, з’єднувалась з кузовом за допомогою шворня. Поворот здійснювався кіньми, зусилля яких передавались через дишло… Екіпаж тачанки складався з трьох осіб – їздового, кулеметника та другого номера обслуги. Вага якісно виготовленої двокінної ресорної коляски становила від 500 до 650 кг. З бойовим навантаженням це – близько тони. За таких умов двом коням підтримувати високу швидкість руху протягом тривалого часу було неможливо. Динамічні властивості двокінної упряжки не задовольняли і вимоги щодо рухливості й всюдихідності під час бою. Тому в кулеметні тачанки разом з двома корінними кіньми впрягали ще двох пристяжних… Керування четвіркою коней, особливо під час швидкого пересування в бою, вимагало від їздового високої майстерності й доброго знання коней. Тачанка з четвіркою коней була більш надійним, швидким, маневреним і всюдихідним засобом пересування, ніж автомобілі та бронеавтомобілі часів Громадянської війни. Суттєвою перевагою кулеметної тачанки як улітку, за умов степової місцевості з високою трав’янистою рослинністю і чисельними полями пшениці, так і взимку, за глибокого снігового покриву, була також можливість вести вогонь з будь-якого місця. Для кулемета, який встановлюється на ґрунт, вибір і підготовка зручної вогневої позиції за таких умов потребували багато часу» (44).
Якщо в радянському суспільстві кулеметні тачанки було прийнято вважати червоноармійським винаходом, то нині вже не підлягає сумніву, що то був винахід Махна. Саме у війську «батька» були винайдені і тачанки, і способи застосування тачанкових загонів і підрозділів в бою. Пізніше за прикладом махновців кулеметні тачанки взяли на озброєння всі інші діючі на той момент військові формування: червоноармійські, білогвардійські, навіть польські кіннотники. Зокрема, офіційно до штатів кавалерійських з’єднань Червоної Армії вони були введені лише у лютому 1921 р.
«На відміну від махновського війська, більша частина тачанок 1-ї Кінної армії у 1919-1920 роках була кустарного виробництва, – зауважує Стеценко. – Кузова виготовлялися з жердин і були звичайною платформою, на якій екіпаж сидів боком, звісивши ноги вниз. Міцність та зручність експлуатації такої тачанки була набагато меншою, ніж у тачанки фабричного виробництва, вона потребувала частого ремонту… Ефективність кулеметного вогню з такої тачанки була нижчою, ніж з тачанки фабричного виробництва. В саморобні тачанки з жердин впрягали пару або трійку, а не четвірку коней. Причиною цього були значно менші можливості червоноармійців щодо забезпечення конями порівняно з махновцями, у яких була налагоджена ефективна система заміни коней у місцевого населення. Відповідно, маршеві й маневрові можливості будьонівських тачанок були нижчими. Будьонівці того часу мали на озброєнні й незначну частину тачанок фабричного виготовлення, які були захоплені у населення півдня України…» (44).
Кулеметні тачанки використовувались для підсилення піхоти та кавалерії, що діяли на головному напрямку боїв, та для прикриття флангів під час військових маневрів. У війську Нестора Махна тачанки були зведені у кулеметні роти, батальйони і навіть полки. Наприклад, під час боїв із Врангелем у Північній Таврії та Криму діяли два кулеметних полки на тачанках під командуванням махновського командира Фоми Кожина. Як зауважує Стеценко, частин з такою вогневою могутністю на полі бою на той час не мало жодне військо. «Найбільш ефективними були кулеметні підрозділи і загони на тачанках у боях проти кінноти, – пише він. – Махновським військом часто застосовувався тактичний прийом так званої «імітації зустрічної кавалерійської атаки». Безпосередньо за лавою кінноти в лінію розташовувались кулеметні тачанки. Коли до кавалерії противника залишалось 400-500 метрів, махновська кінна лава розходилась у бік флангів, тачанки швидко розвертались і безпосередньо з них кулеметники відкривати вогонь з близької відстані по ворогу, який атакував. Вогонь вели з найвищою напругою, створювалась щільність вогню до 60 куль на погонний метр фронту за хвилину. Махновська кіннота у цей час виходила у фланг противника і холодною зброєю завершувала його розгром. Саме таким прийомом був знищений кінний корпус білогвардійців, коли той завдавав контрудару по червоних військах під Ішунськими позиціями під час взяття Червоною Армією Криму у 1920 році. Тоді кулеметний полк махновців, який являв собою рухомий резерв, в одному бою повністю знищив майже всю кінноту врангелівської армії, що вирішило результат усієї битви» (44).
То був найвідоміший бій Повстанської армії проти врангелівських військ, справжній витвір військового мистецтва. У ньому була використана військова хитрість, що являла собою власний креатив махновського штабу. В тій битві махновська група у складі корпусу Каретникова та кулеметного полку Кожина діяла разом із 52-ю та 15-ю дивізіями Червоної Армії. Проти червоноармійців Врангель виставив свою останню надію, найліпший кавалерійський корпус, прихований в резерві для найголовнішого удару, – корпус генерала Барбовича. Як вказує В. Голованов у книзі «Нестор Махно», дані розвідки про боєздатність корпуса Барбовича були невтішними для його противника: «Група дуже боєздатна, стійка і спаяна. Комсклад досвідчений і енергійний» (76: стор. 362). Тож 9 листопада 1920 р. ця блискуча кавалерія, як вбивчий ураган, налетіла на 15-у дивізію червоних і вмить її пошматувала, відкинувши далеко її лівий фланг. «Немає нічого дивного, – пише Голованов, – що під ударами майже 3,5 тис. відбірної кінноти червона піхота не встояла в голому степу між Сивашом і солоним озером Червоне, де значаться на військових картах лише придорожній трактир і два колодці, і стала відступати. Назустріч кінноті Барбовича був кинутий корпус С. Каретникова: вилетівши назустріч білогвардійцям лавою, махновці зімітували неминучість рубки і лише в останній момент, розділившись, пішли в дві сторони, залишивши на шляху білих 200 кулеметних тачанок, що періщили вогнем. Такої щільності вогню навіть кращі офіцерські частини витримати не могли. Корк в своїх спогадах про взяття Криму визнав, що 15-й дивізії «надав підтримку загін Каретника, який швидко розвернувся і зустрів кінноту противника вбивчим кулеметним вогнем. Кіннота кинулася назад… лівий фланг 15-ї дивізії був швидко приведений до ладу» (76: стор. 362).
А ось розповідь про обставини того знаменитого бою його безпосереднього учасника М.В. Спектора («В лігвищі Махна»): «Дивлячись в бік білих з-під долоні, Матвій скоріше здогадався, ніж побачив – кіннота. Кавалерійська лава розплеснулася кілометри на півтора і рухалася густо, вірно, стремено в стремено і не в один ряд.
– Тисячі чотири… А може більше… (Чотири з половиною. – О.Л.)
Це вимовив Каретников. Він щось обмірковував, на щось зважувався. Лавина могла не тільки перекинути піхоту… Було видно, як лівий фланг 15-ї, притиснутий до Сиваша, вже став подавати назад, безладно відступаючи… Розігнавши піхоту, кавалерія білих з нальоту могла знести і махновську кінноту. А їй, як і всім, відходити було вже нікуди: вода в Сиваші піднялася.
– Матвій, – рявкнув Каретников, – до Кожина. Скажи Фомі – всі тачанки вперед і розвернути по білим. Швидко!
Бойченко летів кілометр з такою швидкістю, що кінь був в милі.
Фома Кожин, мабуть, і сам правильно оцінив становище, приготувався, чекав лише наказу. Піднявшись у весь зріст на тачанці, гаркнув своє страшне:
– Хлопці! Р-роби грязь!
Матвій поскакав на КП. Звідти він побачив, як вигнувшись дугою, назустріч лавині врангелівської кінноти мчать двісті махновських тачанок. Ось вони проскочили, залишивши за собою відступаючу піхоту.
Вже лише сотні метрів відділяли тачанки і ревучу лаву кавалерії. Земля мілко тремтіла від тупоту тисяч коней.
Тоді, слідуючи за командирською, тачанки одна за одною описали півколо і зупинилися. Щільний вбивчий ливень обрушився на білу кавалерію. Наткнувшись на вогняну перепону, кіннотники збилися, заклубилися зваленою хвилею. Все змішалося: здиблені, завалені, біжучі коні, тусклий блиск клинків в похмурому небі, здійняті руки, груди тіл.
І, розбившись об вогняну перепону, залишивши на місці гори трупів, рідкі жалюгідні струмочки кінноти Врангеля, окремі вершники повернули назад. Тепер було видно, як настигнуті кулями, валяться на повному скаку коні, скидаючи вершників, як скидаються вгору в стременах і скочуються на землю кавалеристи…» (66).
Наступного дня після знищення махновцями останньої ударної сили білих Врангель у розпачі видав наказ про розпуск своєї армії, і розпочалася панічна втеча білогвардійських бійців.
Прикро, що видані у 1941 р. спогади ветеранів 15-ї та 52-ї дивізій замовчують участь у цьому бою махновських повстанців. Але вони не могли не згадати про 250 кулеметних тачанок, що вирішили підсумок битви, – як наголошує В. Азаров, ця кількість точно співпадає з чисельністю 1-го кулеметного полку Кожина. Та й не було у червоноармійців таких кулеметних з’єднань, – то є винахід повстанців. Нарешті, тактичні обставини бою – ні що інше, як «прийом імітації зустрічної атаки», описаний махновським командиром Білашом. Це традиційна тактика махновців. Тож червоні ветерани, як не намагалися, а не змогли сховати «чортовий» махновський хвостик, який по-зрадницьки проглянув з-під численних кучугурів їхніх героїчних звершень.
Цікаво інше: за стратегічним бізнес-планом Фрунзе, за 10 днів 15-тисячне військо махновців повинно було розбити найкращі сили армії Врангеля: синельниківську групу і 4-й корпус Скалона, який захищав Перекоп, тобто фактично виграти для більшовицького керівництва всю кримську операцію. «Важко сказати, – пише Азаров, – чого в наказі було більше: бажання знищити руками білих небезпечного конкурента чи щирого захвату перед бойовими якостями махновців» (57).
За словами Ю. Мухіна, Нестор Махно своїми тачанками вирішував тактичні проблеми, які у Першу й Другу світові війни міг вирішувати тільки танк. Укріплені позиції було неможливо атакувати тачанками, але їх і не було: при тій війні, яку Махно нав’язував своїм противникам, останні просто не встигали будувати укріплення, оскільки не знали, в якому місці він об’явиться. Бої йшли на відкритій місцевості та в населених пунктах, і саме тут миттєвий збір в одному місці маси кулеметників та кавалеристів давав вже зовсім іншу якість бою. Ця оригінальна тактика та оперативність давали можливість різко скоротити втрати в людях при атаці. «Цей тактичний принцип – не атакувати, коли противник має можливість стріляти, – зауважує Мухін, – Махно використовував при будь-якій можливості. У фільмі «Хмурое утро» по роману А. Толстого є епізод взяття махновцями Катеринослава (Дніпропетровська). По фільму план операції для Махна розробив царський офіцер Рощин. Гадаю, що якби Махно діяв по плану царських офіцерів, то він би всю свою армію на вулицях міста і поклав. Якби денікінці викотили кулемети на перехрестя – кавалеристам Махна просто нікуди було б діватися. Адже вершник громіздкий, він не сховається за тумбою, не заскочить в під’їзд і навіть залягти не може. З Катеринославом справа була не так, як в кіно. По-перше, Махно з’явився у Катеринослава раптово для білих. (Його армія чисельністю до 35 тис. чоловік при 50 гарматах і 500 кулеметах пересувалася зі швидкістю до 100 км на добу. Кавалерія всіх інших країн мала темп 35 км на добу, піхота – 20-25 км). По-друге. Була осінь, базарний день. І весь Катеринослав заполонили селяни сусідніх сіл з возами капусти. І коли кавалерійські сотні Махна вискочили на околиці міста, капуста полетіла з возів, відкривши сховані під нею кулемети. Кулеметники Махна відкрили вогонь по штабу денікінців, по готелю з офіцерами, по казармах, не даючи білим організувати спротив. І вже під прикриттям цих кулеметів в місто увірвалися кулеметні тачанки… і кавалерія. А чисельна перевага в силах забезпечила швидку перемогу махновців над 7 тис. денікінців» (121). Як висловився з цього приводу І. Бабель, «вози з сіном, вистроєні в бойовому порядку, оволодівають містами».
За певний час денікінський командувач Слащов зумів сконцентрувати необхідні сили та розсікти махновський фронт. Коли в середині грудня 1919 р., перед самим приходом червоних, денікінці ненадовго відбили у махновців Катеринослав, Махно був останнім, хто покинув місто. Ось як згадував З. Арбатов відхід повстанців із Катеринославу: «Гармати були зняті і галопом увезені, рідкий ланцюг найвідданіших Махнові людей стримував натиск невідомого противника, і коли сили ослабли, махновці заскочили на коней, що на них чекали, і шалено помчали з міста»; «Останнім пішов Махно, і хвилин 10 потому по тій самій Садовій, по якій, залишаючи місто, ледь стримуючи гарячого коня, спокійно проїхав Махно, показалися верхові з офіцерськими погонами на плечах» (148). Дізналися б вони, із ким вони тут щойно розминулися…
Зазвичай «батько» беріг своїх бійців, але траплялися і виключення з цього правила. Наприклад, В. Савченко розповідає про події грудня 1919 р. наступним чином: «Махно не змирився із втратою Катеринослава і намагався протягом 5 днів вибити білих з міста. 19 грудня, коли білогвардійці спробували оточити повстанців під Катеринославом, Махно наказав своїм командирам виділити усіх кіннотників, залишивши лише по 30 вершників для розвідки і зв’язку, і сформувати з них кавалерійську частину, яка спільно із 1-ю Дніпровською кавбригадою завдала нищівного удару денікінцям. Противник так і не зрозумів, звідки у Махна взялося стільки кінноти. Втративши самовладання, «батько» піднімав повстанців 8 разів у навальні атаки, незмінно йдучи попереду своїх лав, але щоразу атаки захлиналися у зустрічному вогні. Під час одного із штурмів махновцям удалося яром увірватися до околиць Катеринослава, проте щільний артобстріл змусив їх повернути назад. Відчуваючи, що його справа програна, Нестор Махно в ці дні шукав смерті, але кулі його не брали. У відчаї він кидає на смерть усе нові й нові полки… В цих запеклих штурмах Катеринослава повстанці втратили вбитими й пораненими до 5 тисяч чоловік… «Батько» прагнув повернути Катеринослав до появи в цих краях червоних ворогів. Він розраховував, що володіння значним стратегічним центром додасть йому ваги у нових стосунках із «пришельцями з півночі» (41: стор. 222-223). Не склалося. В тяжкій депресії він все ж відвів свої частини до Нікополя і від фізичного та морального перенапруження «втік в хворобу» – зліг із тифом.
За роки радянської влади про повстанців «батька» склалося стійке уявлення, подібне пересічному уявленню про запорозьких козаків: начебто це були якісь напівдикі орави вершників, які практично не відривалися від горлянки пляшки. Але як тоді могли і ті, і інші добиватися таких феноменальних успіхів в воєнних діях? Певно, це є таємниця «особливостей місцевого клімату», або ж просто якась дурня. Дикі напівп’яні банди не мають ніяких моральних зобов’язань і турбуються лише про себе. Натомість махновці поводилися дуже гідно і демонстрували приклади високої відповідальності та дисципліни. На підтвердження цієї думки наведу один із прикладів прояву моральної сили повстанців, за викладом В. Азарова («Ковток Сиваша»): «В десятих числах жовтня провал вирішального наступу Збройних Сил Півдня Росії (ЗСПР) на Правобережжя і з’єднання врангелівців з польською армією вирішив подвиг «білої» махновської кавдивізії Володіна. Отримавши наказ із штабу Повстармії, Володін зняв з фронту свою дивізію (800 шабель) і пішов громити тили наступаючих військ. Повстанська кавдивізія здійснила повний розгром залізничних шляхів, обозів, зв’язку і ледь не знищила штаб 1-ї армії ген. Кутепова. Але, оточена переважаючими силами, дивізія була розбита, сам Володін – розстріляний. Скориставшись цим, 13-а і 2-а Кінна армії червоних змогли перейти в контрнаступ. У світлі вище сказаного виходить, що махновці Володіна фактично спасли Південний фронт від знищення! І цей приклад говорить про залізну спаяність і дисципліну махновських частин, які, навіть перебуваючи в рядах противника, виконували вбивчі накази свого штабу» (57).
«Дивовижно, – пише Голованов, – що із… напівп’яної вольниці Махно за декілька місяців вдалося створити абсолютно дисципліноване і парадоксальне по своїй маневреності з’єднання, що відзначав ще генерал Слащов, якому Денікін доручив вести операції проти Махна» (75). Слащов завжди з великою повагою відгукувався про Махна. Зі слів його соратника, полковника Герасименка, Слащов одного разу нібито казав: «Моя мрія – стати другим Махном» (60). Трохи дивно, як для генерала. Напевно, він не розумів, що головний секрет Махна – не у військовому таланті, а у людському (Марс в поєднанні з Місяцем). Він поважав своїх людей, любив їх і опікувався ними, – цього ні в яких академіях не учать.
У власних спогадах Слащов описував махновську армію наступним чином: «Головна маса противника із банд Махна і червоних – це головорізи… Елемент в бойовому відношенні відмінний, кіннота так просто викликає захоплення… величезна кількість артилерії і кулеметів, артилерійським вогнем вони часто просто забивають, деморалізуючи, наші частини, цим викликаються великі втрати… все це підсилюється блискучими діями кінноти» (99). А ось слова Слащова про події осені 1919 р.: «Петлюра діяв в’яло і нерішуче. Залишався один типовий бандит – Махно, що не мирився з жодною владою і воював зі всіма по черзі. Єдине, в чому йому треба було віддати справедливість – це в умінні швидко формувати і тримати в руках свої частини, вводячи навіть доволі сувору дисципліну. Тому зіткнення з ним носили завжди серйозний характер, а його рухливість, енергія і вміння вести операції давали йому цілий ряд перемог над зустрічними арміями» (135). І ще одна цитата: «Махно блискуче зумів скористатися зневагою до нього білої ставки главкому і, проявивши високий організаторський талант, швидко сформував нові загони і став навіть загрожувати Таганрогу і Ростову, примусивши серйозно побоюватися за цілісність місця розміщення головнокомандувача білих. Не встигнувши – у зв’язку з підвозом великих сил білих до Ростова і Таганрога – оволодіти місцем розміщення ставки, Махно знов повернувся в Придніпровську Україну і, в буквальному сенсі слова, розмітавши в різні боки війська начальника оборони Катеринослава, оволодів цим містом з нальоту, примусивши 1-й Кавказький стрілковий, зведений Чеченський і Слов’янський полки, загони особливого призначення, Донську кавбригаду і окрему зведену кавбригаду (всього близько 6000 бійців) перейти до оборони, а деяких відійти у безладі в район Катеринослав-Нікополь-Вознесенськ-Єлисаветград-Знамїянка-Верхнедніпровськ» (71).
Віддав належне «батьковим» талантам і слащовський полковник Дубего: «Операції проти Махна були надзвичайно важкими. Особливо добре діяла кіннота Махна, яка була на початку майже невловимою, часто нападала на наші обози, з’являлася в тилу і т.п. Взагалі ж махновські «війська» відрізняються від більшовиків своєю боєздатністю і стійкістю» (151). Мимовільний свідок тих буремних подій журналіст Арбатов вже в еміграції відзначив: «Володіючи виключною здібністю легкого і швидкого пересування, маючи провіант у будь-якому селі, а кулемети, війська і патрони на тачанках, Махно на протязі одного дня здійснював напади в різноманітних кінцях губернії, що нерідко знаходилися одне від одного на відстані ста верст» (89). Розповідають, що нібито розгніваний Денікін кричав на своїх генералів: «Щоб я більше не чув прізвища Махна!» (6). А чути доводилось щодня. Як тому кардиналу Рішельє про «клятого гасконця» д’Артаньяна.
Похідний порядок армії Махна, як зазначає Савченко, мав форму хреста з ударним ядром у центрі. При наступі воно служило авангардом, а при відступі – ар’єргардом. Махновці не боялися оточення, бо їхня тактика якраз і була розрахована на дії в тилу. Генерал Слащов писав: «Махно не боїться оточення, а навіть сам у нього напрошується, діючи в такому випадку своїми вільними від оточення загонами кінноти на тил ворога партизанським способом» (41: стор. 348). Окрім того, користуючись відмінною розвідкою і величезною агентурою в тилу противника, Махно знаходив найслабшу ланку у його рядах і всі сили спрямовував на прорив у цій ділянці. «Часто військо Махна розбивали наголову, але всякий раз воно відроджувалося, як птиця фенікс, в лічені дні. Навіть відступав отаман з достоїнством – в тачанці з чотирма палаючими смолоскипами по кутам. В їх світлі тріпотіло знамените чорне знамено» (94), – пише автор «Короткої біографії Махна». Напевно, то було вночі. Бо фар в тачанках не було, а треба ж якось бачити дорогу…
Втім, Махно володів не тільки партизанським, а й традиційним військовим талантом. Той же Слащов відзначав наступне: «Кидається в очі вміння Махна діяти не лише партизанським, але й регулярним способом і швидко формувати свої частини (за мірками Громадянської війни взагалі міліційного характеру) і добре регулярне військо, яке завзято воювало» (41: стор. 197). Дійсно, Махно не завжди використовував партизанську тактику. Інколи він брав на озброєння типовий варіант ведення війни великими силами. Наприклад, після перемоги під Перегоновкою восени 1919 р. у штабі Махна довго сперечалися щодо подальшої стратегії і тактики ведення воєнних дій. «Начштабу та деякі командири пропонували діяти проти білих невеликими рухливими повстанськими загонами по всій території України. Ці загони чисельністю від 500 до 5 тисяч бійців мали б розійтися по всіх українських повітах і організувати навколо себе всіх невдоволених, фактично підняти повстання по всій Україні… Прихильники цієї тактики стверджували, що величезна… Повстанська армія недоцільна, її неможливо буде прогодувати, озброїти і, головне, забезпечити всім необхідним при повній відсутності тилу, військових заводів та інших джерел постачання. Та й утримати в порядку таку велику селянську армію, що складалася з автономних загонів з їхніми свавільними «батьками», було б просто неймовірно. Однак стратегічний та організаторських хист Махна й полягав якраз у тому, що він досягав неможливого. «Батько» висловився проти розпорошеної, партизанської тактики ведення війни і наполіг на своєму: на збереженні потужного військового кулака Повстанської армії з 4-х корпусів (40-50 тисяч бійців) та допоміжних частин – невеликих маневрових груп в 500-2000 бійців, котрі розійшлись по значній частині території України. Махно вважав, що боротися з таким сильним ворогом, як біла Добровольча армія, протистояти Червоній армії і чинити реальний вплив на події в Україні можливо лише завдяки великій армії під керівництвом єдиного штабу. Якби Повстанська армія розпорошилася, її окремі частини стали б легкою здобиччю білогвардійських каральних загонів. Махно здійснив неможливе в історії воєн XIX-XX століть» (41: стор. 198-199).
Немаловажну роль в загальних успіхах відігравали й особисті якості повстанців. «На відміну від регулярного війська, партизани не були сірою масою, здатною лише на виконання найпростіших наказів командирів, – зазначає Савченко. – Дисципліна не перетворювала махновців в отару. Вони зберігали індивідуальність і розраховували на свою силу і винахідливість. Командно-казенні стосунки у махновців були винятком, влада отамана будувалася на особистому авторитеті, повазі і навіть схилянні перед обраним за свої якості командиром. Отаман стимулював активність бійців, виявляючи високу особисту ініціативу і активність. Індивідуальність партизана була основою махновської стратегії. Іноді невеликі загони або окремі повстанці діяли повністю самостійно, керуючись тільки загальними вказівками Махна. Кінна лава в атаці передбачала широку автономну боротьбу кожного вершника. Масовий, отарний підхід червоних часто змушував частини Червоної армії до масової втечі або здачі в полон. При невдалому результаті бою махновська армія розпорошувалася на десятки автономних груп і окремих бійців, котрим легше було втікати від переслідування, проходити крізь військові загорожі та лінії панцерних потягів поодинці (Це називалося «іти в кущі». – О.Л.). Махно вказував цим групам маршрут, місце і час збору, даючи їм можливість самим вирватися з оточення. Уникнувши розгрому, групи знову об’єднувалися в Повстанську армію» (41: стор. 348-349).
Глибоку різницю між червоноармійцем і махновським повстанцем відзначав військовий спеціаліст Червоної армії Єфимов. «В першому випадку, – передає його оцінку Скирда, – особливості і якості рядового нівелюються розчиненням його в загальній масі, що тягне за собою екстремальні тенденції в бою: заразливий ентузіазм, коли ситуація сприятлива, або всезагальна пригніченість і масова капітуляція всієї частини у випадку невдачі. Поведінка махновця зовсім інша… Махновець, навпаки, за час партизанської боротьби, а може, також в силу своїх соціальних умов, розвив в собі індивідуальні якості. Махновець всюди відчуває себе самостійним. Навіть в бою улюблений його стрій – лава, де надається окремому бійцеві максимум самостійності. Розвиток в махновці властивостей індивідуального бійця дає можливість йому не втрачати голови в небезпечні хвилини і дозволяє більш слабке управління частинами. Частих нагадувань і постійного контролю махновець не потребує. Він сам в партизанській боротьбі навчився, що йому в ту чи іншу хвилину робити» (135). Тож анархістські принципи самоорганізації були природними не тільки в мирному житті південно-східного українського селянства, але й в умовах ведення військових дій.
Усі військові спеціалісти відзначали слабкість червоної кінноти в порівнянні з махновською. Не цим чужинцям було мірятися кавалерійським хистом із нащадками славетних запорожців, та ще й на запорозькій території. На те ж указував Аршинов: «Червона кіннота жодного разу не прийняла шабельного удару махновської кавалерії». Кіннота червоних не могла протистояти махновській лаві. Лише коли махновці були збиті артилерійським або кулеметним вогнем, червоні кіннотники могли їх подужати… У червоноармійців створювалося враження, що махновці скрізь, що від них нема порятунку, і в них нема жодної можливості впіймати цих степових привидів. Ворожість безмежного степу і місцевих селян породжувала у червоноармійців-росіян страх діяти самостійно, від’їхавши від значних з’єднань рівня дивізії» (41: стор. 326-327).
Робота з конями – то взагалі окрема махновська наука. А всі кіннотники Махна були недипломованими зоопсихологами. Приділялася увага і кіннотному спорядженню. «Наприклад, – пише Чоп, – для успішного використання кінноти в зимових умовах потрібно було здійснити її перековку «на гостро», прилаштовуючи до підків гострі гвіздки і гвинти. Кожен махновець ще з літа зобов’язаний був возити з собою запас гострої перековки. Більш того, в жовтні 1920 р. махновці захоплювали на врангелівських військових складах, у першу чергу, запаси зимових підків, і не даремно. Узимку 1920-1921 рр. маневрена група проходила до 100 км на добу, в той час як будьонівські частини, що переслідували її, тільки тридцять, часто були змушені вести коней на поводу, до того ж, вони постійно шматувалися махновськими наскоками» (143).
Було би помилкою вважати, що Махно мав зовсім не досвідчену армію. Насправді близько 80% його бійців були учасниками Першої світової війни і добре знали військову справу. А махновські командири пройшли всю війну і вислужилися до старшин та офіцерів, майже всі були георгіївськими кавалерами. Командуючий Червоною Армією на Україні Антонов-Овсієнко з цього приводу писав: «Склад махновських частин – всі колишні солдати. Кадр чудовий. В Гуляйполе з війни всі поверталися не менше, ніж унтер-офіцерами. Матеріал прекрасний» (63). Тож «батькові» було на кого опертися. «Особливі віртуози від шашки, – розповідає Чоп, – були зібрані в «Чорній сотні» – своєрідній гвардії Батька Махна, що несла охорону штабу і РВР армії, всі її бійці були одягнені в папахи чорного кольору. Знайомий з їх ударами червоний комбриг пригадував, як запросто «одним ударом розрубувалася голова, шия і півтулуба, або півголови скошувалося так само, як наче різали кавун» (143). Недаремно війська Махна були предметом заздрощів супротивної сторони. Зокрема, денікінський генерал Володимир Май-Маєвський, котрий сам командував елітними офіцерськими частинами, після особистого знайомства на полі бою з кавалерією «батька» захоплено казав своїм штабним: «От би мені таких командирів!» Та й сам він також – не Махно.
Роль командирів і самого «батька» у повстанців була величезною. Як зазначає М. Уманський, сучасні військові теоретики тільки зараз починають осмислювати роль харизматичного головнокомандувача в організації військових операцій, проте в практичній площині ще жодні збройні сили світу такого лідера в командуючих не мали і не мають. Не мають і методик пошуку та виявлення таких осіб і просування їх на керівні посади. Так зване «керування з тилу», як в будь-яких військових формуваннях, було б для армії махновців недоречним. Військових командирів воїнам Махна ніхто не призначав. Самоорганізація є самоорганізація. Тож хлопці обирали їх самі, – це був найбільш серйозний і відповідальний вибір, бо за невдале обрання керманича повстанці досить швидко мусили розплачуватися своїм життям. Який у рядового командир, так у бою йому й світитиме. Безмежна влада командира, притаманна армії Махна, трималася не на формальній дисципліні, а на персональному авторитеті обраної особистості.
Як в фільмі про Чапаєва («Командир – впереди на лихом коне»), Нестор Іванович завжди був на вістрі атаки і ніколи не ховався за чужими спинами. За свідченням Аршинова, «рішучість Махна, на відміну від іншого типу людей, діючих впевнено лише за чужими спинами і, переважно, чужими руками, – це рішучість справжнього героя. У всіх важливих випадках Махно йде попереду, перший ризикуючи головою. Чи йде бій з окремим полком, чи вся армія знімається і розтягується обозом на 15-20 верст, – Махно завжди попереду: верхи, якщо здоровий, або в швидкій колясці, якщо поранений. Це незмінне правило в армії» (64).
В сміливості й харизматичності «батькові» не могли відмовити й більшовики. Зокрема, один із командирів Червоної армії, член петроградської курсантської бригади Павло Ашахманов був в захваті від тактики Махна: «Афоризм, що «війна не вся ще міститься в книгах, і правильно влаштованій голові треба віддати перевагу перед сильно начиненою», якнайбільше підходить до командарма «Повстанської» – Нестора Махна… Тут ми, безсумнівно, маємо справу з «правильно влаштованою» головою, і – що особливо цікаво, – всі його тактичні «розсудливі рішення» неминуче підтверджували непохитність і незламність основних законів тактики… Махно відмінно врахував значення моральної сили бійця, і перше, що він постарався зробити, це – влити в нашу Червону армію смертельну отруту розкладу. Він спішить своєю тактикою відділити тіло від голови і серця; він широко оповіщає амністію червоноармійцям і безпощадну розправу з командирами і комісарами… Махно відмінно враховує значення особистої привабливості полководця і, не замислюючись, кидає на терези військової рівноваги останній резерв, – самого себе. Із всіх ризикованих становищ він особисто виводить свої війська» (134). А головне – при цьому зауважує М. Уманський – усі махновці знали: як станеться якась халепа, із неї своїх хлопців завжди буде виручати особисто «батько». І він не тільки знайде оптимальний вихід, а й сам очолить військо для їх звільнення.
Наведу фрагмент одної із махновських битв, описаних в книзі Аршинова, що ілюструє висловлену думку: «Вже в той момент, коли махновці хвилею стали відступати і бій йшов на околиці села, Махно, змучений і запилений, виїхав з бокової сторони неприятеля, із-за крутої балки. Мовчки, без закликів, спрямувався він зі своєю сотнею повним кар’єром на неприятеля і врізався в його ряди. Наче рукою зняло втому і занепад духу у тих, хто відступав. – «Батько попереду!.. Батько рубиться!..», – пронеслося по всій масі. І всі зі збільшеною вдесятеро енергією знову кинулися вперед за улюбленим вождем, який, здавалося, прирік себе на смерть. Пішов жорстокий рукопашний бій, «рубка», як висловлюються махновці. Яким не був стійким 1-й офіцерський Симферопольський полк, але він був збитий і почав поспішно відступати – перші хвилин десять упорядковано, намагаючись розсипатись в ланцюг і затримати переможця, а потім просто кинувся бігти. За цим полком побігли інші полки, і, нарешті, всі денікінські частини вдалися до втечі до ріки Синюхи, намагаючись переправитися через неї і закріпитися на другому березі» (64).
«Не слабкий Махно, – продовжує захоплюватися «тактичним генієм» Махна той самий Ашахманов, – і в організації похідного руху і свого тилу. Швидкість розвертання бойового порядку він забезпечує скороченням глибини колони, рухом обозу в чотири ряди компактною масою, оточеною кільцем кавалерії. Марш-маневри його вражаючі по швидкості, простоті і сміливості. В організації тилу Махно дивовижно мітко уловив суворовські заповіти: «ідеш в бій, – примножуй війська, опорожнюй пости, знімай комунікації». Тилу у Махна немає, – всі його органи постачання там, де він. Принцип самопостачання забезпечує йому в кожному пункті всім необхідним. Демонструє він хвацько, просто і визначально: «вдар вправо, іди вліво», – б’є на Бердянськ, а йде на Гуляй-Поле. На одному місці більше дня або ночі не лишається, щоб не бути ґрунтовно оточеним. У випадку невдачі йде врозсип. Проривається з Криму мілкими партіями в різних пунктах, а точка збору одна, – Гуляй-Поле. Як відмінний партизан, не обтяжує себе полоненими і під Андріївкою кидає нам 1200 червоноармійців N дивізії. Також рішуче розправляється він зі своїми хвостами – обозами і в потрібну хвилину кидає цю приманку нашій кавалерії, а сам тим часом йде швидко і далеко» (135).
Восени 1920 р., після підписання договору з червоними Махно спілкувався з більшовицьким комісаром угорського походження Бела Куном. Цікава у них вийшла розмова щодо тактичних дій на території ворожих армій. Як відомо, при наступі в польському напрямі зведений корпус Червоної армії під командуванням Гайя був оточений польськими військами і не знайшов нічого краще, як перейти кордон із Прусією і, на вимогу пруської влади, скласти свою зброю. Тож Бела Кун і запитав з цікавістю у Нестора, як партизанського командувача (за переказом Н. Махна):
«– Что, если бы Вы, батько Махно, со своим командным составом были на месте этого корпуса, – сложили бы Вы свое оружие по требованию контрреволюционных прусских властей?» (115).
В самому питанні вже була відповідь. І дійсно, – запитати таке у «батька»! «Я ему ответил на это – нет! Имея хорошо вооруженный, да еще сводный (конно-пехотный) корпус или, скажем, одну дивизию, я, как командир-революционер над этой единицей, сознающий, что и я, и составляющие ее борцы ведем борьбу против контрреволюционного мира, – я этого не сделал бы. Тем более что я, очевидно, знал бы, как, должно быть, знало и командование сводного корпуса, что, кроме сил моей единицы, есть еще силы красной армии, которые от временного поражения могут быстро оправиться и снова перейти на своих боевых участках в наступление против сил неприятеля.
– А что бы Вы делали на территории Пруссии? – заинтересовано Бела Кун спрашивал меня.
Я ему сказал, что на прусской территории я и часу не задержался бы, а расчленил бы вверенную мне единицу на особые ударные группы и пошел бы глубокими тылами польской армии, уничтожая все пути и средства их снабжения и вооружения» (115).
Отак. Без жодних сумнівів і вагань. Учись, студент. Тут тобі і ідеологія («не сдавать оружие контрреволюционерам»), і військова партизанська хитрість («расчленить армию на группы и пойти по вражеским тылам»). Якби Махно пішов на польський фронт, не виключено, що і Польща би ввійшла до складу більшовицької держави. Однак, на щастя для поляків, не пішов.
Видатні військові успіхи Нестора Махна інспірували виникнення різноманітних чуток про нього. Однією з цікавинок була плітка про те, що Махно – не Махно, а перевдягнений полковник німецького Генштабу Клейст. Цікаво лише, де той Клейст навчився тактиці партизанської війни на відкритій степовій місцевості? В. Ахинько у «Таємницях Махна» з цього приводу пише: «Білі генерали не могли і не хотіли називати речі своїми іменами: у Махна була народна армія і він, поза всякими сумнівами, – талановитий самородок-полководець. Але якщо це визнати, виникає законне і безстороннє запитання: чому ж вас, генерали, вчили у військових академіях? Адже била вас людина, котра жодного дня не служила в регулярній армії. Більше того, ніде не вчилася, крім початкової школи в Гуляйполі. Сміх же та й годі! Ось і пішло гуляти словечко «банда». Червоні ж генерали, які самі ніде не вчилися (М. Фрунзе, К. Ворошилов, С. Будьонний), не визнавали талант Нестора Івановича і не називали його армію народною із інших міркувань. Тоді довелось би визнати, що Махно допоміг їм подолати Денікіна і тим самим вплинув на хід громадянської війни і взагалі історії ХХ сторіччя. А «хто він такий»? Анархіст і самозванець. Довелось би визнати і існування махновської народної армії, яку червоні зрадницьки знищили. Останнє, щоправда, далося їм дуже дорогою ціною (навіть Ленін кричав: «У нас мільйонна армія, а бандита спіймати не можемо!», коли ті самі Фрунзе і Будьонний ледве виносили ноги від розлютованих повстанців). Тому перед радянськими письменниками, режисерами, артистами, істориками була поставлена ідеологічна задача: усіма засобами знеславити Махна, зробити з нього істерика і бандита. Сумно, але нікуди не подінешся, факт: свідомо ліпили настільки негативний образ талановиті люди – О. Толстой, Б. Ясенський, М. Шолохов і багато інших. «Зкуховарений» ними кудлатий і п’яний батька міцно засів у нашій підсвідомості» (65).
Все це з легкістю сприймалося на віру, оскільки радянська історіографія ніколи не розкривала справжніх документів про військові подвиги Махна, воліючи усі його заслуги приписувати Червоній армії. Наприклад, гідний своєї велично-ідейної країни радянський історик Волковинський про катастрофічний відступ Червоної армії під натиском набагато менш численних денікінських військ писав наступне: «Проте героїчна боротьба Червоної Армії на Південному фронті (для денікінців він був Північним) не дала змоги Денікіну кинути проти Махна додаткові сили» (6). Виходить, не Махно врятував Москву від захоплення білими, а «героїчні» червоні врятували недбайливого «батька» від неминучого розгрому. Це – офіційна державна позиція.
Тож п’яний істеричний «батька», ні на що не годний, – цей образ був надійно закарбований в свідомості простого люду гарної країни Рад. Між тим, лише Махно і врятував Москву, а разом з нею – «молоду республіку», восени 1919 р. від повного провалу. Ні, в безпосередній бій «лоб в лоб» із добре вишколеними білогвардійськими частинами махновці не вступали. Натомість вони ефектно пройшлися по їхніх тилах, практично розгромивши в пух і прах найбільш важливі бази супротивника. Партизани мають право. Коли армія Денікіна, заволодівши Орлом, вже йшла на Москву, а частини Південного фронту більшовиків, крім Першої Кінної армії, були налякані, деморалізовані й «робили ноги», в глибокому тилу у білих Махно взяв кілька промислових міст і вже стукав у браму Таганрогу, де розміщувалася ставка і найголовніша база білих. «В ті дні, коли Денікін мріяв в’їхати на білому коні в Москву, махновці на різномастних конях в’їжджали в Олександрівськ, Маріуполь, Мелітополь, двічі брали Катеринослав і навіть підійшли до ставки Денікіна в Таганрозі», – пише автор «Руху Махна» (65).
Від Москви в ті дні денікінські частини відділяло лише 200 км, так що білі генерали, як хижаки над здобиччю, пересварились між собою з приводу того, хто з них отримає високу честь зайти в столицю першим. «Що стосується Леніна і більшовицьких керівників, – додає до цього Скирда, – вони готувалися залишити Москву і сховатися в Фінляндії, радіючи тому, що протрималися довше, ніж Паризька Комуна» (135). А тут тобі – Махно. Відрізав всі комунікації та перекрив все постачання білих. Ще й щит став прибивати до брами Таганрогу, за котрою пив бром з собачою кропивою у смерть наляканий командувач білогвардійців. У цих загрозливих умовах Денікін був приречений відмовитися від Москви, зняти з фронту армію Слащова і затулитись нею від нахабних партизан. Час було втрачено, а Москва – врятована (звичайно, для червоних).
За свідченням начальника розвідки Білої Армії Соколова, махновський рух в ті дні мав особливе значення. «В першій половині жовтня, – пише Соколов, – я приїхав в Таганрог до Главкома у негайній справі. Генерал Денікін міг мене прийняти тільки ввечері, і я провів день у місті. Всюди панувала паніка. Говорили, що загони Махна займають Маріуполь і що махновці знаходяться в 80 верстах від Таганрогу. Сил, які можна було би їм протиставити, майже немає. Викликані з фронту кубанці ніяк не можуть доїхати. Ставка знаходиться під явною загрозою. Махновці були відбиті від Таганрогу, і паніка, що перекинулась в Ростов, уляглася. Але «махновщина» продовжувалася…» (89).
За словами М. Кацапова, найбільш божевільним по хоробрості був захват махновцями Катеринослава: «Махно умів крилато висловлюватися: «Город раскатать в шахматном порядке!» Повсюди говорили: «Іде Батько Махно і несе Свободу! 14 жовтня 1919 року головні сили Махна оточили місто. Розметавши дивізію генерала Слащова, махновці, розмахуючи Чорними Прапорами, злагодженими рядами увійшли в Катеринослав, який відразу затих. Губернатор Щетинін втік. В ту ж ніч махновці відкрили тюрми, знищили всі архіви і взагалі всі папери в установах міста. «Жахлива казка середньовіччя! – вигукує журналіст Арбатов. – Під акомпанемент цієї смертоносної музики махновці обходили квартири чиновників і військових, вбиваючи там хазяїв, які випадково потраплялися, і виносячи з квартир все, що можна було винести» (89). Коли у грудні, разом з більшою частиною своєї армії, Махно захворів на тиф, «…цікавий факт «махновщини», – кепкує Кацапов, – в той час як тифозний вожак відлежувався в глушині, «затяжні бої з Махном продовжувалися до середини грудня, тобто до початку загального відступу Білої Армії за Дон і в Крим» (89), – писав Денікін. Он воно як. Щоправда, за іншими даними (В. Чоп), Махно захворів лише 17 січня 1920 р., тож дійсно керував боями до середини січня.
Те саме відбувалося і далі, вже з іншим супротивником. «Почалася люта зима 1921 р., – веде Кацапов. – Повсюди шаленіли тиф і голод. На піймання невловимого Махна Фрунзе викинув 150 тис. червоноармійців, в той час як Махно вирішив «піти на Харків і розігнати земних владик» (автобіографія). Для початку він атакував Бердянськ, де накопичилися ешелони з хлібом. 5 грудня тачанки Фоми Кожина з льоту перекинули 30-у Сибірську дивізію, перебили китайців, які охороняли місто, здійняли в повітря будівлю тюрми, завантажили зброю і ввечері залишили місто. 7 грудня вони оволоділи Гуляй-Полем, а 13 вже були в Олександрівську. 2-га Кінна армія Миронова розбіглася. З’єднавшись з загонами Бібіка під Полтавою і загонами Огаркіна під Ізюмом, що складало 5 тис. бійців, Махно повів їх на Харків. З таким силами взяти велике місто Махно не міг, але переполох був такий, що уряд терміново вантажився в вагони для втечі до Курську! 6 лютого 1921 р. Ленін навіював: «Наше воєнне керівництво з ганьбою провалилося, випустивши Махна, не дивлячись на гігантську перевагу сил і найсуворіші накази спіймати!» В той час як харківський уряд приходив в себе, Махно завантажив армію в поїзди і атакував Олександрівськ, де визволив 4 тисячі ув’язнених «трудової армії». В середині березня на Махна кинули шість ешелонів кронштадтських матросів. При підході до Мелітополя ешелони були оточені махновцями і знищені. В кінці березня махновці увірвалися в Миргород, де мало не попався сам Фрунзе. Він втік, підстрелений кулею махновця… За Махном ганявся і легендарний партизан Бессарабії Гриша Котовський. «Я гнався за Махном цілий місяць, і жодного толку, – згадував Котовський, – вони відмінно знають місцевість і середовище, де оперують» (89). Просто моджахеди якісь. До речі, радянський письменник Олесь Гончар назвав Махна «Шамілем степів» (зараз би, мабуть, назвав «Бен Ладеном»).
Щодо зустрічі Махна з Котовським, я наведу уривок з книги Чопа: «Щоб остаточно вразити Махна, червоне командування створило з частин корпусу Г. Котовського спеціальну групу на кшталт махновської, в задачу якої входило наздогнати і знищити повстанців. Дізнавшись про це, Махно попрямував до Дніпра, надіючись встигнути переправитися через нього, не вступаючи в бої зі свіжими, підвищеної боєздатності частинами котовців. Це була велика гонка. Все ж Махнові вдалося двічі примусити котовців звернути з правильного шляху. Спеціально вислані загони бузили осторонь. Під’їхавши до Дніпра, махновці побачили, що йти безпосередньо по льоду небезпечно. Почалося спорудження переправи. У всіх довколишніх селах була конфіскована солома, якою був встелений лід через річку. Зверху на солому поклали так само конфісковані ворота, настили, дошки і т.п. За все взяте майно селянам було щедро заплачено з армійської скарбниці. Переправа почалася вже під артилерійським обстрілом. Коли на горизонті показалися перші червоні роз’їзди, махновці, котрі їхали останніми, підпалили настил. Згоріла переправа, згорів і лід. Котовський спробував переправитися вверх по річці, але лід не витримав і артилерія втопилася разом з кіньми, що її тягнули. Махно знову відірвався від погоні» (143).
А ось розгублені виправдання Будьонного: «Уже близько місяця ганялися ми за Махном, але суттєвих результатів не досягли. Стан конче роздратований охопив мене. Упродовж 10 днів війська фронту розгромили багатотисячну регулярну армію Врангеля з могутньою зброєю, а зараз ті ж самі відділи фронту не в змозі упоратися з якоюсь бандитською шайкою. Нам було соромно дивитися один на одного, з трудом підходив я до апарата, коли викликав командуючий. Здавалося, ось-ось Махна вдасться спіймати, але замість звитяжного рапорту надходили нові неприємні донесення». Комбриг червоних козаків додавав: «Треба сказати правду – махновці в бою не являли собою гурт баранів, це був міцний ворог, відважний та віроломний» (41: стор. 337).
Хитрощів та спритності Махнові було не займати. Оточений з усіх боків ворожими частинами, він діяв, як Портос із фільму, що хапав своїх противників двома руками і штовхав назустріч одне одному, щоб вони гучно врізалися лобами, після чого їх кидав. «На Гуляй-Поле з трьох боків наступали частини 42-ї дивізії і двох кавбригад, – розповідає О. Шубін. – Одна кавбригада зайшла в тил до махновців. Пострілявши по червоним частинам, що наступали з півдня, махновці залишили Гуляй-поле і пішли собі на схід. З півночі в містечко увійшла кавалерійська інтербригада. Частини, що насідали з півдня, нічого не підозрюючи, атакували кавалеристів, котрі щойно зайняли Гуляй-поле. Почався жаркий бій червоних одне з одним, що дозволило махновцям вийти з оточення» (151). І так – ще декілька разів. Як кадри із веселого американського вестерну.
Наведу ще один приклад вдалих та дотепних дій Махна в скрутних обставинах перебування у кільці противника. Цитую В. Савченка: «Радянське командування розробило новий план ліквідації Махна. Вирішено було влаштувати пастку для повстанців між Азовським морем та озером Молочним, втиснувши їх сюди і скинувши в море. Для здійснення цього плану червоні відкрили махновцям шлях до моря і зачинили пастку з півночі частинами армії Будьонного, 30-ї, 4-ї дивізій. За пересуванням махновців слідкували 3 аероплани, іноді скидаючи на колони повстанців бомби. Махновці були загнані в «мішок» біля озера Молочного. Надії перейти озеро по льоду не справдилися, бо кілька тачанок провалилися під тонкий лід. Здавалося, це був кінець. Але… Ось як сам Махно згадував ті події: «Біля Мелітополя комуністичне командування влаштувало мені пастку… Тому мені самому довелося сісти на коня і керувати маневром бою (Через важке поранення ноги верхова їзда спричиняла Нестору страшенний біль. – О.Л.). Я ухилився від бою з одною частиною, іншу своїми розвідувальними частинами змусив стояти розгорнутим фронтом в очікуванні бою і цим часом здійснив перехід в 60 верст, розбив на світанку третю частину більшовиків, що стояла біля Молочного озера, та Азовським морем вийшов на простір в районі Верхнього Токмака». В повній безвиході, коли все висіло на волосині, Махно не втратив самовладання, а здійснив блискавичну і надзвичайно зухвалу операцію. Розбивши загорожі червоних, махновці вузькою і довгою стрілкою (22 версти довжини та 10 сажнів ширини), на якій без особливих труднощів усі вони могли бути знищені кулеметним і гарматним вогнем, вирвалися із влаштованого більшовиками пекла. Червоні навіть не передбачали можливості такого переходу, а на деяких військових мапах ця коса навіть не була позначена» (41: стор. 355).
У грудні 1920 р. оголошені поза законом і оточені подвійним червоним кільцем махновці здійснили ряд чудових блискавичних операцій, які умовно можна назвати «Ще не вмерла Україна». Наприклад, «на рівному місці» взяли штурмом Бердянськ. Напередодні вислали місцевому керівництву ультиматум з вимогою звільнити заарештованих махновців з тюрми і очистити місто від «агентів Радянської влади», інакше захоплять Бердянськ і переб’ють всіх комуністів. Крім того, Махно збирався віддрукувати у місцевій друкарні листівку «Чорна зрада більшовиків», в якій би пояснив свою позицію і запропонував червоноармійцям перейти на його бік (щоправда, з друком не склалося: працівники друкарні від страху порозбігалися).
Далі – за емоційним описом В. Голованова: «В Бердянськ Махнові, по всій логіці речей, лізти не потрібно було: за ним йшли червоні, в надії притиснути до моря і розчавити, – а Бердянськ був не просто на березі, але на березі плоскої коси, що вдавалася в море: тут закінчувалася залізнична колія, яка йшла від Полог, тут обривалися три розбиті ґрунтові дороги, «прохідні лише для махновців». Тупиком був Бердянськ, справжньою пасткою, звідки могли б і не вивернутися партизани, якщо би випало їм сунутись туди. Стратегічно Махно був вже оточений – причому двійним кільцем – військами 4-ї армії. Якщо розмірковувати логічно, то… він повинен був спробувати знайти отвір в ланцюгу частин, які його обступали, щоб прорватися з оточення, а не возитися з тридцятитисячним уїзним містечком, дрижачим від жаху. Але в той момент Махнові, певно, потрібніше був жах. Опівночі 11 грудня Бердянськ отримав лаконічне повідомлення із Новоспасовки: «Іду на ви». Ця телеграфна пародія на Святослава (Чому ж пародія? – О.Л.) спростовувала всі доводи розуму і правила тактики. Махно вирішив взяти Бердянськ просто так. Із свавілля. Щоб позлити і подражнити ворогів. Він і телеграму прислав навмисне – щоб був страх. Щоб знали: якщо батька Махно чого захоче – він це зробить всупереч всьому…» (76: стор. 386).
Голованов назвав цю операцію «чисто терористичною акцією», а єдиною її метою – навіяти містичний страх. Та це не зовсім так. Мета була цілком практична, вона частково викладена в ультиматумі Махна бердянським комуністам. А ті і вірили, й не вірили в можливість розвитку подій за цим страшним сценарієм. На думку В. Савченка, ніхто не міг тоді із впевненістю передбачити, що повстанські частини, на шиї яких вже затягувався червоний зашморг, і дійсно зважаться на цю божевільну авантюру. Надіялись – ті просто лякають. А вони не лякали, а чемно попереджали, як робив свого часу шляхетний лицар Святослав. Традиції – велика справа.
Тож нечисленні більшовицькі вояки Бердянська приготувалися до штурму, хоча в душі ще сподівались, що Апокаліпсису не буде. Крім того, розраховували на підмогу. Головне було – протриматися декілька годин до підходу визволителів. Як правило, Махно нападав на світанку. І дійсно – по ньому можна було звіряти годинника. «О шостій ранку – наче по розкладу, – пише Голованов, – махновці – ще по зимовій темноті – з трьох сторін увірвалися в місто» (76: стор. 387). Місто виявилося зовсім не підготовленим до захисту, хоча червоні щось там будували та навалювали на бердянських вулицях, – ну, дитсадок. Місцева більшовицька бригада частково була розбита, частково розбіглася, а один з її полків підняв заколот і в повному складі перейшов до Махна. В результаті полонені махновці, що чекали розстрілу, були звільнені (як і передбачалося), а махновська армія розжилася такими необхідними для вояків набоями з місцевих складів. В Бердянську «батькові» робити було більше нічого, – в цей час він мав дотримуватись тактики велосипеда, який невпинно рухається, – тож о 17-й годині рушив далі, лишивши по собі на пам’ять вісімдесят покійників із зірочками на погонах. «И тишина…»
Відразу за «Бердянською ганьбою» червоні вскочили в «Андріївський конфуз». Так Каменєв назвав провал масштабної антимахновської операції «геніального стратега» Фрунзе, що навіть став предметом розслідування Вищого військового радянського трибуналу. Справа була так. 13 грудня 1920 р. біля села Андріївка 6 тис. махновців на протязі 5 годин протистояли у 10-15 разів більшій армії червоних: відбивалися самі і намагалися контратакувати, щоб вирватися з оточення. Вночі кілька радянських дивізій почали загальний наступ і захопили передмістя. Здавалося, що порятунку вже немає. «Але доля знову рятує Махна, – розповідає В. Савченко. – Махновські розвідники дізнаються (Велика справа розвідка! – О.Л.), що на ділянці фронту, котру займає 42-га дивізія, відбулася заміна 136-ї бригади на 124-ту. Махно, використавши обманний маневр, зробив демонстрацію наступу на південний схід, а незабаром, зібравши всі сили в кулак, налетів на 124-ту бригаду, яка прикривала північну ділянку фронту і не встигла закріпитися на нових позиціях. Махно сконцентрував вогонь усіх своїх кулеметів на ділянці шириною в півверсти. 124-та бригада під шквальним вогнем побігла з позицій і була знищена кіннотою Махна. Махновці кинулися навздогін за 136-ю бригадою, котра йшла з позицій на відпочинок, порубавши 500 і полонивши тисячу червоноармійців. Те ж саме відбулося біля с. Попівка з двома бригадами 9-ї кавалерійської дивізії та її штабом. Бригада та штаб були повністю розгромлені махновцями… Третю лінію оточення, що складалася з частин 1-ї Кінної, махновці пройшли непомітно (Це як? – О.Л.) і розчинилися в зимовому степу» (41: стор. 324). Ну, то вже магія козаків-характерників.
Червона розвідка на рівень поступалася махновській, тому більшовики не дізналися, де були справжні сили повстанців. Головний удар радянське командування спрямувало на Новоспасовку, вважаючи, що там і є головні частини махновців, але там був лише «батьків» ар’єргард. «Під Андріївкою, – пише Савченко, – повторилася трагікомедія Гуляйполя. Після прориву махновців до Андріївки увійшли червоні курсанти, а частини 1-ї Кінармії, не знаючи про це, повели наступ на село, вчинивши масований вогонь з гармат і кулеметів по курсантам» (41: стор. 325). Та сама тактика Портоса.
«Партизан Махно воістину відчайдушний і заповзятливий, – розповідає Ашахманов. – Перший раз Махно дає себе оточити у Бердянська і тим примушує стягувати на південь наші війська: здобич приманлива, перегруповуємося енергійно, але Махно вважає, що ще недостатньо відтягнув наші війська на південь, і у Андріївки дає ще раз оточити себе. Тут, коли стягуються майже всі наші частини і коли він переконується, що шлях на північ очищений, – блискавичним ударом виривається з кільця, залишивши наші війська у подиві біля розбитого корита. Через декілька днів він вже переправляється у Олександрівська через Дніпро, а через тиждень-другий вже маневрує біля Білгорода… Також відмінно він враховує і всі елементи становища 18-19 грудня 1920 р., коли заметіль і морози, здавалося, робили неможливими будь-які операції, коли в двох кроках люди не могли розрізнити людину від коня, саме в цю ніч Махно робить безпрецедентний 80-верстний перехід і як шуліка налітає на штаб Петроградської бригади. Кожен кущик, бугорець, ярок, – все враховано, все звішене ним. Розвідка, зв’язок і охорона відмінно налагоджені в його армії. Він чудово знає не тільки наші слабкі місця, але й чудово враховує удільну вагу командирів. Ударом на Бердянськ він розметав пішу кавбригаду; прориваючись з Андріївки, він наносить удар частинам найбільш слабкої N дивізії, яка отримує в нашій армії назву «відділ постачання Махна»; біля Токмака настигає наші маршеві кав-ескадрони і б’є сміливо і розбірливо, позаяк відмінно враховує якості комбрига, який називає 3-верстну карту 3-дюймовкою» (135).
За «Андріївський конфуз» Фрунзе отримав від вождя пролетаріату «і в хвіст, і в гриву». Він розраховував приїхати в Москву на VIII з’їзд комуністичних рад, аби постати тріумфатором і переможцем Врангеля, але Ілліч дав хлопцю зрозуміти, що розбити Врангеля – не таке вже і досягнення. От якби він переміг Махна… А поки що в столиці – висловив свій погляд Ленін – робити Фрунзе нічого. І той, звичайно, рив із люті землю. Покарав частину командирів, навіть рядових, що ніби були винні у «конфузі», і багатьох з них розстріляв. Особливо дісталося 42-їй дивізії, що була сформована з партизанських загонів Донбасу і за своїм складом була близькою до Повстанської армії. «42-гу дивізію у 1920 році часто називали «відділом постачання Махна», – сміється Савченко. – Бо, крім тисяч полонених солдат дивізії, махновці захоплювали магазини дивізії (набої, зброю, провіант, кулемети, коней). Бійці дивізії близько року були знайомі з махновськими порядками і знали, що Махно полонених рядових роззброює та відпускає по домівках. Бійці вважали за краще здатися, ніж підставляти себе під махновські кулі та шаблі… Сотні прихильних до Махна червоноармійців, потрапляючи знову до частин Червоної армії, робили ці частини пасивними, готовими до здачі у полон. Вони розповідали іншим солдатам, що Махно воює тільки з командирами і комуністами, а не з рядовими… Розклад серед рядових Червоної армії доходив до того, що в деяких частинах бійці відмовлялися «охороняти комуністів від махновців» і воювати проти Махна. На це розраховував «батько», будуючи свої плани на майбутнє» (41: стор. 325-326).
Бувало, що з оточень махновці виривалися, використовуючи улюблену «батькову» гру в перевдягання та надурення легковірних. «12 січня 1921 р., – розповідає Савченко, – біля с. Бригадівка неподалік містечка Хорол махновці потрапили в оточення: 5 тис. махновців проти 30 тис. червоних. «Кільце почало стискатися, але «батько» вирішив відбиватися до останнього. Бій точився 3 години, зусібіч на махновські частини насувалися червоні. Оточення було повне і подвійне. Лише щасливий випадок і цього разу допоміг Махнові зберегти армію і себе. Вирватися вдалося через лінію панцерних потягів, що стояли на залізничній колії Кременчук – Хорол. У махновській канцелярії знайшлося посвідчення розстріляного командира полку 14-ї кавдивізії. З цим документом під виглядом червоного командира один з махновців з’явився до командира потяга і запевнив останнього, що між панцерними потягами мусить пройти полк будьонівців. Махновці під червоним прапором зі співом «Інтернаціоналу» вийшли з оточення, а простакуватий командир панцерного потяга обстріляв колону вже справжніх будьонівців, сприйнявши їх за махновців» (41: стор. 336).
«Здавалося, – розмірковує В. Чоп, – хитрість Махна є невеликою: ударив направо, пішов наліво. Постав у потрібному місці заслін – і Махнові кінець, але Махно, наче знущаючись, завжди звертав у той бік, де заслону не було (Щось подібне є в оповіданні Дж. Лондона «Дорога». – О.Л.). Із Росії, спеціально на вимогу Фрунзе, послали потяг, навантажений аеропланами, щоб забомбити й розстріляти з бриючого польоту махновську кінноту, але махновці зупинили потяг і спалили їх всі» (143).
Більшовицькі командири сушили собі голови: як знищити повстанців, що обросли по селищах народною підтримкою? Вигадували різноманітні пастки, в сліпій надії на довірливість Махна. Але – не з їхнім щастям. «Фрунзе не врахував зовсім унікальних можливостей махновської армії, – пише Шубін. – Махно міг, пояснивши задачу, розпустити свою армію на всі чотири сторони в повній певності, що вона збереться у вказаному пункті в тилу противника і вдарить по ньому. До того ж махновська армія була «моторизована», – вона майже цілком могла пересуватися на конях та тачанках, розвиваючи швидкість до 80 верст на день. Все це допомогло махновцям 16 грудня уникнути заготовленої Фрунзе пастки. «Невеликі групи махновців уже в цей час, під час бою обходили наші частини і висковзували на північний схід… Махновці наблизилися до села, відкрили в темряві безладну стрільбу, чим викликали вдалу паніку серед червоноармійських частин і примусили останніх розбігтися», – згадує один з червоних командирів. Завантажившись на тачанки, махновці вийшли на оперативний простір, розгромлюючи зустрічні червоні частини, які і уявити собі не могли, що противник зможе вирватися з оточення» (151).
Урешті решт, Махно, як Колобок із казки, пішов від всіх. Ніхто його не вполював. На щастя чи на жаль, але помер він не на полі бою, як личить бравому бійцю, а на лікарняній койці, за 13 років після переходу за кордон. Розповідають, що Фрунзе, так і не зловивши «здобич», днем потому був на місці переправи «батька» через Дністер і довго там стояв, вдивляючись з досадою у протилежний берег річки, де розчинилася його багатомісячна «head-ache». Розчинилася, але не зникла.
А начштабу Повстанської армії В. Білаш, який, за словами Скирди, пройшов добрячу школу з Нестором і сам був непоганим організатором, та все ж «не володів тим геніальним чуттям партизанської війни, яке було в його бойового й ідейного товариша, і не зміг уникнути осіннім днем 1921 р. у Знаменці раптового зіткнення з численними силами противника, в результаті якого його загін був майже повністю знищений» (135) (додам: а мемуари Білаша – впень скоригованими під «замовника»). Хоча, якщо читати книгу Білаша, складається непереборне враження, що саме він у тій Повстанській армії був головним, вирішував усі військові справи, а також поправляв і направляв самого Нестора Івановича, який на них не дуже добре розумівся…
На жаль, Махно як воєначальник у світі майже не відомий. Бо воював він в межах російсько-українських територій, із зовнішнім противником не зустрічався, тому про його військові ідеї за кордоном мало хто знає, за виключенням, звичайно, тих моментів, коли деякі військові стратеги видавали «батькові» ідеї за свої, але то вже доля багатьох великих відкриттів...
