У давні часи степи між Річчю Посполитою та Московською державою, по яким гасали дикі кочові племена, називалися Диким полем. Ці небезпечні землі слугували буферною зоною між двома недружніми державами. Ніхто не ризикував там оселятися. Проте із плином часу найбільш волелюбні та відважні українці Речі Посполитої почали тікати від кріпацької неволі в цей дикий степ і створювали там своє позадержавне суспільство народного самоврядування. Приблизно у XV ст. вільних українців почали називати козаками. Принаймні, наприкінці XV ст. «Польська хроніка» зафіксувала використання цього слова щодо українських мешканців Східного Поділля. І за якихось сто років козаками вже називали всіх українців-русинів.
«Слово козак прийшло зі сходу, – розповідають автори «Історії України». – У давніх тюрків козаками називали молодих хлопців, які відбували складний і небезпечний обряд посвячення в повноправні члени племені: юнаки йшли в степ і мусили там прожити кілька місяців, змагаючись із ворогами і доводячи своє вміння виживати за тяжких природних умов. Згодом це слово набуло кількох значень і перекладалося здебільшого як «вільна озброєна людина»… Опинившись в обставинах, що загрожували самому існуванню українців як окремого народу, мешканці прикордонних територій змушені були опанувати складну військову професію. Постійна боротьба з нападниками виробила з хлібороба, ремісника, священика особливий тип воїна – відважного й кмітливого, який добре володів різними видами зброї, сповненого волелюбності й повсякчас готового до протесту проти будь-якого примусу. Такими воїнами були козаки» (27: стор. 65-66).
«Україна завжди прагнула до волі» (49: стор. 211), – писав французький мислитель Вольтер. А козацтво ніби уособлює ці вільнолюбні українські прагнення. То звідки в українців те незвичайне вільнолюбство? Спробуємо відповісти. Колись в часи свого навчання на психологічному відділенні університету я спеціалізувалася на етнічній психології. На II курсі написала курсову роботу під назвою «Історико-психологічний аналіз формування національної самосвідомості і характеру українського народу» (чомусь моя керівниця вважала цю назву піжонською). Збереглася навіть частина копії цієї курсової (сама вона, на жаль, десь канула у вічність ще на кафедрі). Звичайно, та література, до якої мали доступ радянські студенти, відтворювала старий російський міф про три братні народи, які походять від одної східнослов’янської гілки і колись були одним давньоруським народом. Тоді у мене не було причин для сумнівів, тож я виходила з цієї версії. А далі – по тексту: «Якщо в процесі історичного розвитку характер і здібності значно змінюються, то темперамент і задатки, які з розвитком культури перестають безпосередньо залежати від природного середовища, залишаються тими самими, але при умові збереження генофонду етносу в первісному вигляді, без змішування з іноетнічним субстратом. У даному випадку саме цей процес частіше всього спостерігався в ході історичного розвитку українського народу в порівнянні з росіянами і білорусами, тому українці і по антропологічним ознакам значно відрізняються від представників інших східнослов’янських народностей (Так я пояснювала відмінності українців від росіян. – О.Л.). Отже, це не могло не відобразитися і на особливостях вищої нервової діяльності, яка складає основу темпераменту. Частіше всього українцям доводилось контактувати з тюркомовними народами, і це сприяло формуванню в українців більш сильного і рухливого типу темпераменту, що значно полегшувало складання на його основі таких рис характеру, як рішучість, свободолюбство, незалежність. Але цьому сприяло, перш за все, те, що ці риси складалися вже на основі рис, набутих ще предками українців – слов’янами, яким на протязі всієї історії доводилося воювати з численними ворогами, то захищаючись, то нападаючи на них» (переклад з російської).
Це – перші ознаки, які я виділила: рішучість, свободолюбство, незалежність і рухливий темперамент. Вони є основою суто козацького характеру, і саме їх я поставила на перше місце. Можливо, – тому, що вони складають найглибший і найсакральніший пласт української душі. Але тепер я можу впевнено сказати: справа не в контактах з тюркомовними народами. У росіян цих контактів було на рівень більше – за декілька століть їх вимушеного існування в одній державі з монголо-татарською людністю, хоча про цей історичний «компромат» в радянські часи ніхто не знав, окрім істориків, які його тримали «при своїх карманах». Насправді виділені мною українські риси мають значно глибшу історію і походять від іраномовних предків українців – кіммерійців, скіфів і сарматів. Тож вони не «благоприобретеннные», не набуті на певному історичному етапі «після Русі», а успадковані напряму, – і не від тюрків, а від іраноарійців.
Типово українськими рисами здавна вважалися терплячість, працелюбність та врівноваженість, – їх я пов’язала із слов’янськими предками сучасних українців, які «розселялися на просторих територіях з відносно одноманітними умовами життя, монотонним лісистим рельєфом і довгий час займалися охотою, рибалкою, підсічним землеробством – галузями господарства, які не ведуть до швидкого розвитку культури». Українці завжди вважалися спокійним і мирним народом, надзвичайно, так би мовити, «землестурбованим», адже вони отримали у володіння чи не найбагатшу в світі землю і чудові кліматичні умови. Урівноважені терплячі трударі, що звикли до тяжкої праці і почуття відповідальності за результат. То звідки міг взятися той згусток свободолюбства у спокійного та флегматичного, за темпераментом, народу?
Колись у II столітті астрогеограф Клавдій Птолемей прийшов до висновку, що тогочасна Сарматія, чиї кордони майже повністю збігалися з кордонами сучасної України, знаходиться під знаком Водолія. Тож Київську Русь, із огляду на це, чимало астрологів пов’язують саме з цим знаком. Коли і з якого приводу нащадки Русі стали етносом Тільця, – історія замовчує (певно, коли втратили державність). Але воно таки схоже на правду. Однак русинська Водолійська енергетика, як виявляється, не зникла повністю. Бо українські нащадки древніх сарматів і по сьогодні не терплять державного насилля, авторитаризму та нерівноправних стосунків влади з народом, на відміну від своїх північних сусідів, які абсолютно безпідставно вважають українців своїми найближчими родичами.
Існує безліч спільних рис між січовим козацтвом і формуваннями середньовічних воїнів-русинів, які, в свою чергу, успадкували масу рис у скіфів, кіммерійців та сарматів. Козацькі довгі чуби на поголених головах та серги у вухах є зовнішньо-атрибутивним містком між українськими козаками та руськими воїнами. І не тільки з ними. Козачі «оселедці», як воно не дивно, були помічені навіть на черепах з курганів та могильників «усатівської культури» пізнього Трипілля (за селом Усатово під Одесою). Це парадоксальний факт, враховуючи, що донедавна вчені стверджували, нібито трипільська культура не має до українців жодного відношення. А нещодавно виявилося, що сучасні українці на 55-60% генетично споріднені з трипільцями.
Дослідник Олексій Губко в статті «Аратта – прадавня Україна» зазначає, що Аратта (чи Трипілля) є найбільш давньою світовою державою, в якій на протязі чотирьох тисячоліть (від VIIго до IIIго ст. до н.е.) зберігався общинний, докласовий державний устрій. «Аратту та й загалом державу такого, дорабовласницького, типу відкрито лише недавно, – пише він. – Тому вона, а значить, і витоки цивілізації загалом, була невідомою засновникам історичного матеріалізму. І вони – Маркс, Енгельс, Ленін – відштовхуючись від уявлень свого часу про «найперші» рабовласницькі країни, невірно вважали, що державність-цивілізація стоїть на класовому розбраті суспільства, експлуатації народних мас можновладцями, нищівних війнах. Відкриття общинної… держави Аратти, до того ж найдавнішої в світі, якісно змінює розуміння основи цивілізації: вона стоїть на свободі, братерстві й рівності – які є нормальним станом суспільства, тоді як рабовласницька й наступні класові формації є лише викривленими надбудовами цієї основи. В Європі… общинна державність проіснувала поряд з класовою до ХVІ-ХVІІІ століть включно. При цьому безпосередня традиція Аратти простежується в 12 містах-державах «чорнолісів»-сколотів, а також русенів-етрусків; натяки на неї є в арабських описах руської Арт(с)анії ІХ-ХІ століть. Народна влада на чолі з одвічним Віче була скасована в Новгороді лише при Івані Грізному. А в Запорізькій Січі – «першій демократичній республіці новітньої Європи» – козацька Рада перестала існувати лише у 1775 році… Надалі цю традицію (запорізьку, не знаючи вже про араттську) намагався відтворити Батько Махно та деякі інші комуністи; по суті ж вона відтворюється нині в Скандинавських країнах» (15).
Це – цікава інформація для роздумів. Але оскільки трипільське питання на сьогодні є каменем спотикання для багатьох учених, то педалювати його вже не буду. Для більшості дослідників найбільш очевидними є духовні й генетичні зв’язки українців із іраномовними арійськими племенами, тож зупинюсь на них докладніше. Я вже згадала про козацькі «оселедці». Наступна спільна риса – широкі українські шаровари – є своєрідним містком між кількома цивілізаціями. Такі шаровари (переважно червоного кольору) – їх називали перськими – носили ще сармати, потім вони згадувалися неодноразово у русів Наддніпрянщини в X ст., а найбільш відомими стали у козаків. Те саме можна сказати про козацький пояс-черес. Його носили індоєвропейські воїни (наприклад, кіммерійці) ще 5000-3000 років тому. В часи Русі в такий же пояс люди зав’язували гроші. Ще один приклад – короткі шкіряні чобітки. Тут треба зауважити, що, на відміну від північних угро-фінських племен (предків сучасних росіян), українські предки, тобто скіфо-сармати, а потім руси, завжди носили шкіряне взуття. Плетені лапті – ніколи! То була мода іншого народу.
За спостереженням історика О. Палія, «зображення «водоліїв» з Чернігова та Переяслава прямо перегукуються з ритуальними посудинами сарматів» (32: стор. 73). Тож чи не сарматство було родоначальником Водолійських рис в українській культурі? До речі, сармати були відомі на весь світ своєю блискучою кіннотою, що є цілком закономірним. Адже, за даними Д. Телегіна, саме на землях степової України ще в IV тис. до н.е. представники так званої середньостогівської культури найпершими в Європі приручили дикого коня. Сучасні дослідники вважають сарматів засновниками лицарства як історичного явища. Козаки теж були чудовими кіннотниками, і січове козацтво також мало спільні риси з європейськими лицарськими орденами. А найкращою кіннотою на всьому дорадянському просторі була «летюча» кіннота Махна. Тож аналогії тут очевидні. Принаймні, якщо казати про лицарські засади гідності і честі, то в цьому питанні махновські хлопці дали б своїм іноармійським колегам, як то кажуть, «сто очків вперед». А якщо казати про військову доблесть, то й поготів.
Одначе тяглість кавалерійських традицій в Україні в певний час була перервана. Зокрема, в часи Хмельницького козаки вважалися найкращими в світі піхотними бійцями, а от з кіннотою були проблеми. Під час походів вони майстерно використовували рухомий табір з возів, якими огороджувалися і вміло захищалися (це давня тактика русинів та антів). Французький інженер Боплан залишив згадку про свою поїздку із козаками по Україні: «Я зустрічав декілька разів у степу до 500 татар, які пробували напасти на наш табір, але нічого не могли зробити, хоч мене супроводжувало лише 50-60 козаків» (49: стор. 236). Крім того, для захисту від кочових племен козаки будували на річкових островах укріплення з дерев, які отримували назву «січ» («посічені дерева»). Напевно, вони вирішили скористатися найпершим козирем слов’ян, які завжди селилися біля водних артерій і знали всі плюси і мінуси такого мешкання. Як зауважував А. Тойнбі, захопивши річки, – єдину деталь природного ландшафту, яку не освоїли і навіть побоювалися кочовики, – козаки досягли найбільших успіхів саме в плаванні, форсуванні річок та оволодінні ворожими фортецями з води. На своїх швидкісних човнах-чайках вони практично панували над Євразією. Ще візантієць Маврикій в роботі «Стратегікон» писав, що слов’яни (праукраїнці) випереджають всі інші народи в майстерності форсування рік та інших водних перешкод. Це була їх головна спеціалізація, пов’язана з потребою протистояти кочовим народам, не дуже вправним на воді.
Проте з кіннотою степовиків козаки в ті часи ще не могли змагатися на рівних, – тут степовики були неперевершені. Утім, доволі скоро українці їх нагнали, що додало їм швидкості й маневреності у бою. Пізніше, в громадянську, саме цим прославилася кіннота Нестора Махна. Для козаків, як і для махновців, характерна військова тактика перемагати ворога швидким наїздом, а не тривалим регулярним наступом. Цей звичай був давно відомий на Русі. Наприклад, за часів Данила Галицького набув поширення так званий «руський бій» – це тактика першого могутнього удару, коли за раз винищувалися всі основні ворожі сили. «Русь є скора до бою, але витримаймо їх наступ, бо на довгий час на січу невитривалі вони» (49: стор. 231), – попереджав своїх соратників європейський воєвода Филя.
За еволюцією козацького військового мистецтва слідкувала вся Європа. Навіть Наполеон перед походом у Росію докладно вивчав цю тему. Широкомасштабне маневрування, швидка організація табору під час бою, маневрування двома крилами, центровий удар у головному місці, прицільний індивідуальний вогонь, кіннотна лава та інші козирі військової тактики козацтва прославили його на всю Європу. Багато що було січовиками успадковане від скіфо-сарматських предків, а потім від давньоруських військових дружин, багато що перейшло в більш пізню українську армію – зокрема, до січових стрільців та махновців.
Починаючи з XVII ст., вважатися козаком в Україні було престижно, бо це означало бути вільною, ні від кого не залежною людиною. Навколо козацтва на протязі століть консолідувалася вся українська нація. А Запорізьку землю, звідки родом сам Махно, сміливо можна називати «святою землею» української свободи. Перша Запорізька Січ була збудована у 1556 р. на Хортиці, на території сучасного Запоріжжя, українським князем Дмитром Вишневецьким (Байдою). Перші козаки, що заселилися тут, не служили ані Богу, ані чорту, воювали з усіма і відстоювали власну свободу, захищаючи руські (українські) кордони від степових грабіжників. Це була держава у державі. За словами авторів «Історії України», «Запорозька Січ мала ряд ознак держави: вона контролювала величезну територію степової України, мала свій уряд, військово-адміністративний устрій, власний суд, самостійні дипломатичні відносини з іншими країнами» (27: стор. 67). Запорозькі козаки освоювали цілинні землі, прокладали шляхи, зводили мости і закладали поселення. Вся їх діяльність ґрунтувалася на такому милому для української душі вільному самоврядуванні.
Кумедно іноді читати опуси дослідників, які щосили пнуться відокремити Махна від України, зробити з нього інтернаціоналіста, – у даному контексті це означає: росіянина. Це – пункт перший. Пункт другий: проводячи окремі паралелі між махновськими військами і запорозькими традиціями (бо їх неможливо не помітити!), вони відразу додають, що, взагалі, тут мало спільного, а якщо щось там і є, то – дивись пункт перший: все одно Махно був інтернаціоналістом, адже анархізм є «інтернаціональною ідеєю». На цій позиції вони наполягають з фанатичною запеклістю, оскільки і самі хотіли би в це повірити.
По-перше, – щодо інтернаціональності анархізму. Анархізм виступає за ліквідацію держави (принаймні, буржуазної). А нації утворюються лише в контексті створення буржуазних держав. Без держави немає нації. Але ж є етнос! Отже, анархізм може заперечувати держави і, якщо вже так, то й пов’язані з ними нації, але це не значить, що він заперечує етноси. Етноси – живі клітини людства, і їхнє існування ніяким чином не вступає у конфлікт із анархістськими ідеями. Крім того, було би дивним з боку анархістів оголосити скасування етносів. Це б виглядало, як у тому анекдоті: «Сержант, зупиніть поїзд!» – «Поїзд, стій! Раз, два!»
По-друге, Махно не був хрестоматійним анархістом (тобто таким, який – лише за «владу вітру»). Він намагався створити самостійну автономію, уникаючи називати її державою, бо під державою він розумів лише «експлуататорське» утворення. Запорізьку Січ теж при бажанні можна назвати анархістською державою республіканського типу. Державою є навіть Ватикан, при всіх своїх особливостях.
Далі, третє. Не дивлячись на велику кількість іноетнічних членів, Запорозька Січ була винятково українським феноменом. Щоправда, до неї стікалися не тільки українці-русини. Було там чимало інших європейців, степових кочовиків, навіть євреїв, але найчисленнішою етнічною групою були, звичайно, українці. Як зауважив В. Чоп, «впадає в око… яскраво виражений інтернаціоналістичний характер обох історичних явищ (махновщини і Запорозької Січі, – О.Л.), що пов’язувався з переважанням саме українського населення» (54). Саме українці формували ментальність Січі та її суспільну структуру. Як наслідок, і спілкування на Січі відбувалося українською (руською) мовою. До речі, в українській армії УПА була велика кількість вояків неукраїнської національності: поляків, чехів, угорців, вірменів, тих же євреїв (хоч що б там не казали деякі «симпатики» УПА), і навіть існували свої національні курені, однак це все одно була єдина українська повстанська армія, яка боролася за незалежність України.
І четверта. Інтернаціональність Запорозької Січі базувалася на добровільному притоку в цей район усіх бажаючих. Українці не проводили політики навмисного «змішання» та «розселення» одних народів серед інших. Все відбувалося природним чином, не за наказом можновладців. І саме в цьому – витоки реальної, а не імперської інтернаціональності. Тому і мовою загального ужитку була на Запоріжжі мова, якою розмовляла переважна більшість мешканців, без жодних штучних лозунгів на кшталт: «Я русский бы выучил только за то, что им разговаривал Ленин».
Запорозька Січ була вільним рівноправним товариством воїнів-селян, у багатьох відношеннях подібним до лицарського ордену, із справедливим місцевим самоврядуванням. По багатьом ознакам, вона була справжньою анархічною республікою. «Запорозька Січ дуже відрізнялася від більшості тогочасних феодальних держав. Замість феодального примусу, який ґрунтувався на закріпаченні й примусовій праці, у ній утвердилися принципи найманої праці (Нелюбий Махном капіталізм. – О.Л.). За внутрішнім устроєм козацька держава було своєрідним військовим товариством. Територія козацької держави називалася землями Війська Запорозького або Вільностями Війська Запорозького й простягалася від Південного Бугу на заході до Кальміусу в Приазов’ї на сході. На півночі її межа пролягала по річці Орль (на Лівобережжі) та верхів’ях річок Інгул та Інгулець (на Правобережжі). Уся повнота влади в козацькій державі належала Січовій (Військовій) раді, причому право голосу мав кожен запорожець. Саме тому козацьку державу визначають як республіку. Ради відбувалися двічі-тричі на рік: на початку січня, другого-третього дня після Великодня, 1 (14) жовтня (на свято Покрови). У разі потреби ради могли скликатися за бажанням будь-кого з козаків та в інший час… Рада керувала всіма важливими справами Січі. Вона провадила внутрішню і зовнішню політику, укладала мир чи оголошувала війну, приймала й надсилала посольства, чинила суд. На раді обирали козацький уряд – Кіш, військову старшину: кошового отамана, суддю, писаря, осавула, довбиша й пушкаря» (27: стор. 67).
Вільний анархістський лад із владою Рад і вільна Запорозька Січ із Січовою радою відрізняються хіба що хронологією існування. Єдиною різницею між анархістською республікою Махна та республікою січових козаків була наявність уряду та суду (а також найманої праці) у останньої. В махновському проекті це були немовби «плаваючі» функціональні ланки. Судити мав народ – мабуть, голосуванням (як, власне, й відбувалося в махновській практиці). Роботу уряду виконувати мали, певно, випадкові люди. Хоча із часом сам Махно став змінювати власні погляди і відходити від кабінетно-анархістської ідеї «влади вітру» до більш розважливої «платформістської» позиції, яка не виключала централізованого управління. Тобто з часом він все менше був безплотним анархістом «інтернаціонального» ґатунку і все більше – справжнім мешканцем козацької Січі. Українська практика, урешті решт, перемогла доволі штучну і недієздатну «позанаціональну» теорію.
Зважаючи на те, що козацька міні-республіка – першою і єдиною в історії – з’явилася саме в Україні, то вона являється автентичним українським брендом. До цього в багатьох містах Русі функціонувало народне віче – прообраз січових козацьких та махновських вільних рад. До речі, на території Московії чи не єдині більш-менш слов’янські міста Новгород та Псков (які теж мали віче) при Івані Грозному були ущент розгромлені, а всі їх мешканці – нещадно вирізані, і віче зникло з тих країв назавжди, оскільки новим поселенцям (іншого походження) воно було вже не потрібне. А в XVIII ст. за наказом Катерини Другої була зруйнована і ліквідована остання вільна автономія – Запорозька Січ. І тут – без варіантів, бо авторитарний стиль російського правління є абсолютно несумісним з вільним устроєм козацької частини України.
Оскільки січове козацтво є суто українським витвором, то виходить, що духовна батьківщина анархізму – Україна-Русь? Можливо, й так. У цьому разі Запорізька територія – це густо концентрований первісний осередок анархізму. Тому не стільки анархістські книги виховали Нестора Махна, скільки давні січові традиції зробили з нього справжнього козацько-анархістського керманича. Махно притримувався правил, викладених анархістами, лише коли вони не суперечили його уявленням про анархізм, і міг їх досить вільно трактувати, у відповідності до власних поглядів, коли на те була потреба. «Не книги та програми анархістів, – зазначає Савченко, – а «свідомість роду козацького» організувала махновців на боротьбу за незалежність свого краю. Махновці виганяли надісланих до їхнього краю «чужинців», білих або червоних, прагнучи будувати життя за власним розсудом та традиціями… Справді народний махновський рух об’єднав у величезну Повстанську армію сотні різноманітних загонів, котрі прагнули боронити інтереси селян. Об’єднання це відбулося як за рахунок гасел незалежності селянської хати, близьких до анархізму, так і на основі національного інституту, який відрізав від махновського руху чужинецькі елементи» (41: стор. 12-13).
Це дуже символічно, що найвідоміший український анархістський практик народився на козацькій землі, в нинішній Запорізькій області, в селі під життєрадісною, напіврозбійницькою назвою Гуляйполе. Нестор Іванович любив своє село, як то кажуть, до втрати пульсу. «На сердце чувствовалась нежная любовь к одному имени: Гуляй-Поле…» (105: стор. 401), – писав він. До речі, Гуляйполе – це козацька і при цьому анархістська назва. Ось що пише з цього приводу О. Шахнюк у статті «Третій шлях» Нестора Махна»: «В юному Несторі прокинувся бунтарський дух його козацьких предків, які колись заснували село під залихвацькою назвою Гуляйполе. Можна сказати, що вікові традиції запорозько-гайдамацької вольниці і презирства до будь-якої державної влади химерним чином переплелися з анархістськими ідеями Бакуніна і Кропоткіна, головною складовою яких було заперечення не тільки «фараонівського монстру», тобто держави, але навіть такого «буржуазного пережитку», як сім’я… Недаремно в старій козацькій пісні прославлялися достоїнства Сагайдачного, «що проміняв жінку на тютюн та люльку...» (146).
Щоправда, дослідник Скирда переконує, що назва Гуляйполе походить від народних ярмарок, які проводились на території села. На них з’їжджалися селяни зі всієї округи. Раніше синонімом вислову «проводити ярмарку» було «гуляти ярмарку», і звідси нібито назва – Гуляй-Поле, тобто «поле для ярмарки, для гуляння». Але людській уяві більше до вподоби інший варіант пояснення, наведений у книзі Чопа «Нестор Іванович Махно». За розповіддю українського професора Д. Яворницького, подорожуючи у 1887 р. запорозькими землями, він дістався Гуляй-Поля, де на його питання про походження такої несподіваної назви місцеві селяни відповіли, що в цих краях тривалий час лишалося пустище, здогадно контрольоване «великими злодіями і розбійниками». А, як відомо із народних казок та легенд, розбійники ж-бо, «гой-єсі», завжди «гуляють в полі» (можливо, це пішло від кочових племен, які гуляли по степам, – гуляли, бо не працювали, у них завжди було «дозвілля», а існували за рахунок нападів на трудові поселення).
«Дійсно, – продовжує розповідати Чоп, – важко було уявити, що через більш ніж 30 років гуляйпольські «злодії і розбійники», очолювані нещодавно народженим в селі немовлям, являться до Катеринославу в зеніті своєї слави, що суперничала зі славою далеких, любих професору, козацьких часів. Чи визнав він у них нащадків запорожців, чи відсахнувся від їх запеклості, чи був похитнутий його романтизм, – сказати вельми важко через відсутність джерел. Відомо лише, що Махно відвідав музей Яворницького і видав йому охоронну записку за власноручним підписом. Далі йдуть легенди. Те, що Батько передав професору на зберігання до музею частину армійських скарбів, або те, що він вилучив із фондів музею і випив пляшку горілки, яка збереглася з козацьких часів. Втім, останнє цілком могло статися, – громадянська війна вже створювала прецедент розкрадання музейних реліквій (Та це вже інша історія. – О.Л.)» (143).
Докладно про «малу батьківщину» українського «батька» розповідає В. Савченко: «Рідне село Нестора Махна Гуляй-Поле було засноване на початку 70-х років XVIII століття козаками-запорожцями, чумаками та гайдамаками-повстанцями, котрі втекли з Брацлавщини. Це село знаходилось на землях Війська Запорізького, в Самарській паланці, на берегах невеличкої степової річки Гайчур, у балці Камичці. Ця річечка, що пересихала у спекотне літо, впадала в річку Вовчу, притоку Самари, котра, в свою чергу, впадала у Дніпро. Після зруйнування Запорізької Січі Гуляй-Поле було оголошено військовим поселенням «Дніпровської лінії» Катеринославської губернії, багато його мешканців або перейшло до Катеринославського козацького війська, або було покріпачено. Село було поділено на «козацькі сотні» і до Громадянської війни не забувало своєї козацької слави. У XVIII столітті «Дніпровська лінія» захищала українські землі від нападів кримських татар. Із середини XIX століття село швидко зростає, стає значним товарно-торговельним осередком краю, єдиним в повіті ярмарком, пишається своєю друкарнею. На початок XX століття у селі нараховується близько 100 підприємств і торговельних пунктів, навколо села утворилося 50 хуторів, 20 з яких були засновані німецькими колоністами. В селі на 1914 рік нараховувалося 15 тисяч мешканців (на початку XX століття – 16 тисяч мешканців), 8 шкіл, вище початкове училище, 2 гімназії, сінематограф, 3 церкви, синагога, банк, театр… Діяли підприємства: сільськогосподарських машин, обозне, деревообробне…» (41: стор. 15).
В таких умовах і зростав маленький хлопчик Нестор, майбутній «великий розбійник». З дитинства він цікавився життям своїх козацьких предків, – його постійно вабила вже втрачена ними свобода. Кабінетна анархістська теорія, з якою він так вчасно і доречно познайомився, розчахнулася перед ним порталом у минуле рідного народу, в ту саму Запорозьку Січ, якою він марив з дитинства. Крім того, екстремістсько-терористичні методи, які використовували анархісти, були доволі органічними з його нестримно-ризиковою вдачею. «Для багатьох молодих революціонерів-екстремістів, – пише Савченко, – яким був і Нестор Махно, анархістська бурхлива енергія, безкомпромісність, готовність до жертовності, а зовсім не ідеологічні викладки кабінетних «анархо»-теоретиків були визначальними у симпатіях до анархізму. Бурхливій енергії юнацтва були близькими заперечення і руйнування старого, боротьба проти авторитетів та законів. Нестор Махно найбільш повно уособлював саме цей бік бунтарського анархістського руху, що розповсюдився по Україні» (41: стор.7).
Історик наголошує на тому, що тогочасний український анархізм суттєво відрізнявся від анархізму інших регіонів Російської імперії. По-перше, він був більш масовим і більш масштабним. По-друге, – більш організованим: анархістські групи України ближче підійшли до об’єднання у єдину федерацію. По-третє, – більш рішучим та дієвим, аж до екстремізму і тероризму. Натомість стиль анархістського руху Росії був поміркованим і переважно просвітянським, без будь-яких надій на втілення. Тобто, загалом, – недієздатним. І справа не в жорстокості українців, – вона цілком зіставна із жорстокістю їхніх сусідів. Просто українські анархісти, на відміну від російських «однодумців», більш серйозно ставилися до своєї справи і більшого чекали від життя. Їм було не байдуже. «Південний» анархізм, – пише Савченко, – почав свій розвиток під впливом антиінтелігентських, махновських поглядів, у яких упадання перед стихійністю поєднувалося з ідеями економічних реформ та ставкою на негайні екстремістські дії…» (41: стор. 8).
Махновщина була стихією. Переважно стихією, а не усвідомленим ідеологічним явищем. В ній проявилися риси успадковані – з часів козацтва чи навіть (пробачте, деякі історики!) з часів Трипілля. Анархізм був лише прикриттям цієї вільнолюбної спадщини. Він був модою того часу, але основою – тут має рацію В. Савченко – був первісний дух свободи і самодостатності, притаманний українському народові. Стихійність цього руху відзначав і В. Голованов – зі своєї початкової позиції, назвавши його «матеріалізованою емоцією ненависті» по відношенню до більшовицької системи. Так Голованов бачить. Що поробиш? Якщо природний потяг до свободи пов’язувати з ненавистю, то в цьому разі можна, як говорять на тюремній зоні, «век свободы не видать». Крім того, він відмітив позитивні національні риси, характерні для махновщини (хоча і «не помітив», що вони національні): «В порівнянні з більшовицькою «диктатурою пролетаріату» махновщина – це романтичний марш назад, в минуле, до часів Запорозької Січі, вільності лівобережного козацтва, оселянені нащадки якого знову намагалися отримати свободу і братерську рівність. Анархізм був лише сучасною формою, в яку увібралися ці вікові умонастрої. Це зовсім не значить, що ленінський варіант марксизму був вченням більш «передовим», ніж анархізм, до якого людство, може статися, доросте лише у відносно віддаленому майбутньому. Але ми говоримо не про філософію, а про історію» (76: стор. 21).
Що ж, поговоримо про історію. Точніше, про історичну реальність. Такого справжнього козацького Відродження, який представляла собою південно-східна Україна за діяльності Махна, світ давно не бачив. І не міг цього не визнати. Наприклад, більшовицька політична діячка Коллонтай назвала Гуляйполе «істинною Січчю», а Л. Каменєв – «картинкою українського XVII сторіччя». Російський генерал Шкуро у своїх спогадах писав: «Прямі нащадки запорожців, лівобережні «хохли» пишалися своїм прізвиськом «козаки» і мріяли про відновлення Запорозького козацтва. Більше всіх селяни, втім, симпатизували Батькові Махнові» (88). Політичний діяч І. Мазепа наголошував, що якщо пани дослідники «захочуть», то «знайдуть у махновському русі немало рис, типових для ваших давніх запорожців» (54). А в секретному звіті політвідділу Червоної Армії говорилося, що частини «батьки» Махна міцно пройняті духом та тенденціями безшабашного Вільного Запорожжя.
Численні свідки – хто з щирим захватом, хто з таємним жахом – описували яскраву зовнішність махновців, які багато в чому – свідомо чи ні – наслідували власних предків. Наприклад, ось що пише автор статті «Рух Махна»: «Збереглися описи очевидців, як… виглядало військо Махна. Картина була вельми екзотичною. Бійці ходили в широких шароварах, підперезаних червоними пасками, в довгих в’язаних чи плетених фуфайках. Ні дати ні взяти – персонажі картини Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». Проте одна, звичайно, є різниця: гранати, револьвери за поясом, кулеметні стрічки хрест-навхрест. Махно заохочував схожість з запорожцями не випадково. Хотів заснувати незалежну селянську республіку – Запорозьку січ, де були би здійснені принципи анархізму» (80).
Наведу інші описи. В статті під назвою «Нестор Махно – селянський вождь» М. Лактіонов-Стезенко пише: «Махновці ходили по вулицях розцяцьковані, як папуги. Револьверів тих кругом понатикано: за халявами, за поясами, за пазухою. До речі, пояси були червоні і зелені, а весь тулуб опоясаний стрічками з патронами. Робили манікюр, химерні зачіски, французькі парфуми виливали на себе флаконами. В перукарнях працювала майстри з Варшави і Парижу» (96). А ось свідчення російської вчительки із Гуляй-Поля: «Кінні загони махновців являли собою красиве видовище: всі молоді люди, багато гарних, добре одягнених і на прекрасних конях. Махновці любили пофрантити, піклувалися про власну зовнішність. Часто під час бою у перукарні стояло багато коней – це махновці голилися і стриглися, красу наводили…» (135).
В. Єрмаков додає своїх кольорів: «Певний час свита Махна була одягнена в однакові червоні костюми (червоний – ритуальний колір індоєвропейських воїнів, – О.Л.) і носила довге волосся, потім оточення «батьки» стало одягатися хто як хоче. Часто навіть під час жорстокого бою у черзі до гуляй-польської перукарні стояло багато махновців, які голилися і стриглися, наводячи красу. Є багато свідоцтв, в яких яскраво описані одяг, зовнішній вигляд і озброєння махновців. Ось одне із них: «Строкаті вбрання… Папахи з різнобарвними верхами… Шуби, піддівки, цивільні пальтечка; різнохарактерні галіфе з гардин і диванної оббивки; ковдри і жіночі юбки, накинуті на плечі в захист від холоду… Деякі в чудових офіцерських чоботях і рваних шинельках; інші – босоніж і в бобрових шубах. Траплялося й англійське обмундирування, захоплене десь на півдні у відбитих в білих складах» (81).
Цікава паралель: французький інженер XVII ст. Гійом де Боплан підмітив, що козаки «жваві, енергійні, люблять ходити в гарному одязі, яким особливо хизуються, коли пограбують його у своїх сусідів (Маються на увазі не сусіди по хаті, Боже збав! а сусідні ворожі народи: татари, турки та ін. – О.Л.), бо в інших випадках вдягаються досить скромно» (49: стор. 168). Яскравий та гарний одяг відразу кидається у вічі, і всі навколо бачать, чого досяг у ратній справі цей козак, чого він вартий. Нічого не поробиш, – індоєвропейська мілітарна традиція. «Ну як тут не згадати, – додає Уманський, – опис Яворницького: «Приїздять запорожці в Смілу, розодягнені так, що ж Боже твоя воля! А як сядуть на коней та проїдуть по ярмарку – то наче іскри вискрешуть» (48). Велика справа – історична тяглість... «Коли війну вважати, – продовжує Уманський, – не примусово-історично-патріотичним обов’язком, а способом гідного людського життя (хай може й недовгого), то виникає суто українська потреба в естетизації буття (хай і військового). Воювати треба було вільно, весело і красиво. Навіть аналог російської військової команди «Стройся» (тобто «Становся в стрій») у козаків був інший – «Шикуйсь!», що походить від слова «шик», «шикувати» (48).
Є й інші російські слова. Наприклад, «выпендреж». Та це – до слова. Звичайно, весь цей гарний одяг махновці реквізували у кого прийдеться «по законам воєнного часу», і брали те, що було в наявності. Дотримуватися запорізько-скіфської «форми» було надто важко, та й не принципово. Головне – козацтво у душі. За словами Чопа, свідчення очевидців, хоч трохи знайомих з українською історією, на диво одностайні. Колишній білогвардієць К. Герасименко, член Вищої військової інспекції РСЧА, секретар Л. Каменєва, міністр УНР І. Мазепа – всі у сприйнятті махновців сходяться на одній й тій самій думці: «Це Січ». «Спорідненість явищ здавалась зрозумілою мало не з першого погляду і водночас чимось невловимим. До подібного висновку здебільшого підводила своєрідна духовна атмосфера махновського середовища: намагання махновців тримати себе в рамках певної поведінки, їх стан погоні за радощами життя, їх костюми, ставлення до одягу, грошей, зброї, алкогольних напоїв тощо... Важливим аргументом на користь «запорозької» теорії є територіальна спільність історичних явищ. Межі «Махновії» приблизно співпадають з кордонами Вольностей Війська Запорозького, які, проте, приросли Приазов’ям, що, як ми знаємо, було колонізоване в XIX ст. Азовським козачим військом. Більше того, певна кількість сіл, що стали осередками руху («бандитськими гніздами», згідно з теорією Р. Ейдемана), були засновані в кінці XVIII ст. за участі колишніх козаків. На початок XX ст. в них ще збереглись елементи козацького адміністративного поділу (сотні), традиції самоврядування і деякі побутові звичаї. Зокрема, існування поряд з офіційним прізвищем людини народного прізвиська, яке ще помилково називають «вуличним». Значна кількість учасників «махновщини» були безпосередніми нащадками запорожців» (54).
Важливою особливістю обох цих українських рухів, на думку Чопа, є те, що вони високо цінували ідею своєї окремішності у межах України. Наприклад, махновська армія вбачала своє майбутнє у становищі незалежного федеративного члена «Української республіки». «Якщо відсторонитися від анархічних закликів махновських декларацій, – продовжує Чоп, – політична система махновського руху – це романтична спроба замінити сучасні суспільні відносини на ідеалізовані народною уявою запозичення з козацьких часів, які б дозволили народу знайти братерську рівність і особисту волю. Анархізм був лише сучасною XX-му століттю формою, якої набрали подібні умонастрої. Його доктрина з посиланнями на наукові методи обіцяла шлях їх реального запровадження і приховувала їх утопізм» (54).
Як на мене, – навпаки: утопізм «інтернаціональної» теорії анархізму набував реалістичних ознак завдяки історичному досвіду українського козацтва. Навіть анархісти-«набатівці» на своїй конференції в Харкові у вересні 1920 р. були змушені прийняти рішення працювати у всіх українських повстанських загонах, навіть самостійницького напрямку, «бо українське селянство, мовляв, по суті своїй є анархічним» (41: стор. 287).
На думку Чопа, найповніше запорозькі традиції відобразилися у військовій організації та побуті. Ідентичним був сам принцип комплектування махновського війська – територіальний, з переважно добровільним характером вступу. По запорозькому зразку командний склад війська у махновців був виборний, із можливістю його заміни, згідно рішення загальної ради бійців, яка вважалася головним керівним органом. «Обидва війська існували переважно за рахунок самопостачання. Військові трофеї збиралися у спільну власність з подальшим пайовим розподілом поміж бійцями, військовими установами та місцевим населенням. Обома військами була витворена самобутня військова тактика, що базувалась на застосуванні маневру непрямих дій, посиленій розвідці та застосуванні військових хитрощів як тактичного чинника» (54).
Махновці володіли дійсно унікальною тактикою ведення військових дій. Наведу уривок з книги О. Скирди із детальним її описом: «Коли на махновську армію насідали червоні частини, Махно швидко відступав, намагаючись піти з поля зору червоних частин і потім негайно повернути їм вслід, залишивши попереду для заманювання червоних якусь окрему частину. Частіше всього червоні терпіли поразку від цих її цілковито несподіваних, коротких і сильних ударів з тилу. Коли червона частина, розбивши махновців, здавалося, переслідує їх, вони несподівано опинялися у червоних в тилу. Якщо цей прийом махновцям не вдавався, вони, під тиском ворога, що наступає, розпускали армію на групи, які розходилися в різні сторони, і тим збивали з пантелику ворога; іноді групи розпускалися навіть по полках, а полки по сотнях, аж до наймілкіших тактичних одиниць. В 1921 році вся Україна кишіла цими махновськими партизанськими загонами, які то об’єднувалися в єдину силу, то знову розпилялися по країні і, зариваючи зброю в землю, перетворювалися на «мирних селян». Це типово козацька тактика, і махновців можна розглядати як справжніх «Козаків Анархії», настільки їх прийоми боротьби нагадують прийоми їхніх предків. Кубанін же (радянський журналіст, – О.Л.) вважає, що це скоріше вияв «селянських хитрощів», чи то тому, що ігнорує або бажає ігнорувати схожість з запорожцями, чи то для нього зливаються в одне ці прийоми боротьби з селянськими хитрощами взагалі» (135).
Ще однією спільною для запорожців і махновців рисою Бордульов вважає те, що обидва рухи спиралися на низові верстви населення. До цих верств у разі необхідності приєднувалися найбільш мобільні та радикально настроєні члени інших соціальних груп. Тож, за словами Чопа, «махновський рух – однокореневе з запорозьким козацтвом явище, яке закладало у вирішення посталих перед ним суспільних завдань одні й ті ж принципи, вироблені на єдиній основі національної ментальності. Той факт, що на теренах одного й того ж географічного регіону, населеного одним і тим же етносом, у різні історичні епохи виникають масштабні народні рухи, які мають виразні риси спорідненості, і одночасно спостерігається відсутність цієї подібності десь інде, говорить не про випадковість, а про звичайну історичну спадковість цих явищ» (54).
Доктор економічних наук Іван Бик у статті «Нестор Махно про державу, народ і суспільство» теж вказує на органічне поєднання анархістських ідей із древніми традиціями українського козацького устрою: «Ідеї анархо-комунізму впали на благодатний ґрунт і підігріли традиції древньої вольності серед трудівників аграрно-індустріального півдня України. Саме на цих традиціях вольності сформувався феномен Нестора Махна, який полягає, зокрема, в гострому несприйнятті соціальної несправедливості, гніту царизму, а згодом і російської більшовицької держави» (3).
Наступна особливість, на яку вказує І. Бик, теж має українські предметно-практичні риси і відображає ментальність козацької та загалом української людності, характерну для воїнів-землеробів: «Феномен Нестора Махна полягає у надзвичайно швидкій адаптації дій до умов динамічного розвитку процесів державотворення, відстоювання інтересів людини і суспільного розвитку… Поза увагою більшості дослідників залишився такий феномен Нестора Махна, як динамічний перехід від суто економічних до військових методів боротьби та їхнє поєднання. Страйки, бойкоти, угоди робітничих осередків з підприємцями, товарообмін з російськими губерніями, створення комун і селянських спілок у Гуляй-Полі і його околицях розкривають розмаїття форм і методів господарювання і соціального партнерства. З огляду на динамічний плин подій у горнилі кровопролитної громадянської війни, ці форми і методи дали позитивний результат. Можна лише уявити, який ефект від їхнього втілення в широких масштабах міг бути досягнутий у мирних умовах. Ефект той міг бути набагато більшим, ніж досягнутий за нетривалий період сумнозвісного НЕПу» (3). Тому не дивно, що ледача і розніжена Москва та інші більшовицькі міста викликали у Нестора Івановича такий несамовитий осуд. Як представник свого народу, він не міг спокійно й відсторонено спостерігати за їхньою цілковитою бездіяльністю та пустою бюрократичною тяганиною.
Махно вважав себе комуно-анархістом і підтримував ідею усуспільнення землі. Він трактував комуністичний лозунг «земля – селянам» в козацько-січовому дусі. Бо колективне землеволодіння – це типовий елемент культури українського козацтва (як і середньовічного лицарства Європи, не кажучи вже про Аратту). Мешканці Запорозького краю завжди притримувалися принципів громадського самоврядування. Такі поняття, як «громада» і «товариство», були для них найголовнішими. Всі свої задачі вони вирішували миром, спільною громадою, – ось звідки «комунізм» Махна. Але громадські інтереси в корні суперечили державності, – у розумінні «батька», – тоді як більшовицький комунізм на перше місце ставив саме владу. Козацька Січ була державою в державі (або позадержавним Орденом) і не підпорядковувалася державному правлінню, так само як козацька церква і духовенство воліли не залежати ні від Російської церковної ієрархії, ні навіть від митрополита Київського чи Малоросійського. Ось звідки той «батьків» «Орденський» анархізм. Від інших тогочасних політичних та військових сил махновська армія суттєво відрізнялася справжнім лицарським характером, сприймаючи війну, не як один із способів досягнення мети, а, в більшій мірі, як життя, як чесну гру, що має певні правила.
Махно любив ототожнювати свою Повстанську армію із Запорозьким козацтвом, але… Наведу уривок з його «Спогадів», де він описує всезагальний сход-зібрання трудівників свого району: «Это было собрание настоящей Запорожской Сечи, той, о которой мы теперь только читаем. Правда, оно не было таким невежественным, какими были запорожцы. Оно собралось разрешать вопрос не о «вірі» и «церкві» – нет, оно собралось решать вопрос о поругании своих прав какой-то кучкой нанятых правительственных чиновников: собралось оно совершенно сознательно» (105: стор. 187).
Як бачимо, Махно в цій ситуації собою дуже задоволений: он як сказав! Його селяни, бачте, є цілком свідомими, а козаки були темними і несвідомими. Чи не єдиною відмінністю (хоча й умовною) між запорозьким лицарством і махновщиною було їх ставлення до Бога. Ми знаємо, що європейське лицарство формувалося за агресивних Хрестових походів і головною ціллю висувало звільнення Святої християнської землі від «бусурманської» навали. Тому об’єктом захисту цих лицарів були ті самі «віра» і «церква», про які з презирством висловився Нестор. Так само й українське лицарство – козацтво – було сформоване для захисту кордонів української землі від кочовиків-іновірців. Козацтво захищало православну церкву і від мусульманських полчищ, і від католицької експансії на Україну. Більше того: своїм відновленням ця українська православна церква завдячує саме січовому козацтву, бо на момент його появи на історичній сцені вона була скасована поляками.
Вважається, що головною умовою вступу до козацького братства була православна віра. Якщо людина не належала до православної конфесії, вона могла до неї, за бажанням, навернутися. Лише тоді її приймали у січовики. І справа, звісно, не в конкретній «вірі», а в тих духовних принципах, які були представлені у даному суспільстві. Махно теж мав духовні принципи, але він не пов’язував їх з православ’ям чи якоюсь іншою релігією. Його релігією була свобода, та він не ототожнював її з Творцем, як це робили січові козаки. Він мав суттєво інше, скарикатурене уявлення про Бога. Я наведу уривок «Спогадів», де Нестор демонструє сконцентровану відразу до усього, що пов’язане і з церквою, і з «темним» віруючим людом, і зі служителями культу: «…Нас встретил поп с группой, человек в 20, крестьян. Товарищ Щусь с тремя бойцами подскочил к этой группе и расспросил ее, откуда они идут. Оказывается, поп и его прислужники узнали, что мы приехали в село, …и, схватив свой крест и два церковных знамени, собрал вокруг себя несколько крестьян-старичков и пошел к лесу, чтобы встретить нас. Когда т. Щусь подскочил ко мне и доложил об этом, я еще более озлился на этого попа на его дурачество и, волнуясь, задумался, что ему, попу, уже раз предупрежденному не заниматься глупостями, сделать. Щусь, видя меня в состоянии раздумья, предложил мне распорядиться, чтобы повстанцы выпороли попа. От этого я отказался, заявив, что в такой момент неудобно так поступать с ним. А поп желал подойти ко мне с намерением что-то сказать мне. Я отказался от этого и передал ему через Щуся последнее свое распоряжение: никогда не выводить навстречу мне крестьян и самому не подходить ко мне с крестом в руке. Как товарищ Щусь передавал мне, поп обещал больше этого не делать, но теперь просил меня принять хотя бы хлеб-соль от него и от окружавших его крестьян. Я категорически и от хлеба отказался. И поп повел своих людишек обратно к церкви» (105: стор. 540-541).
Може скластися враження, що Нестор Іванович боявся святого хреста, як чорт ладану, і саме так, напевно, оцінили би сьогоднішні церковнослужителі реакцію Махна на цю попівську делегацію. «От, – сказали б, – бісова душа, злякався!» Насправді, як на мене, Нестор ставився до релігійних справ, як до чогось ганебного, відсталого, бридкого, ницого й облудного. І спілкуватися на рівних із священиком, як носієм страшенної облуди, «продавцем наркотику», було для нього, вочевидь, принизливим. Хліб-сіль або благословення від попа могли дискредитувати Нестора в очах повстанців та місцевих анархістів, які були «просвітленими» атеїстами.
В часи шаленої антирелігійної пропаганди було виховано безліч таких «освічених» невіруючих, навіть серед гуляйпольського селянства, – принаймні, «науково-анархічної» його частини, – тут вже Нестор Іванович постарався. Загалом, до священицької касти махновці ставилися з деяким роздратуванням, але без зайвої агресії. Ви нас не чіпайте, і ми вас не чіпатимемо. Але ж попи вважали себе висвяченими спасати «заблудлі душі», це було їх професією. Тому вони доволі часто намагалися втручатися у справи людності, що мешкала на ввіреній їхнім пастирським турботам території, і це вже не могло не наражатися на рішучий спротив махновців і симпатизуючого їм селянства. Наприклад, деякі священики, за висловом Махна, проводили гетьмансько-німецьку агітацію і пропаганду, доносили у відповідні органи на родичів повстанців, що розцінювалося останніми, як пряма загроза, і каралося належним чином.
«В селе Рождественке, – пише Махно, – крестьяне дали нам сведения о роли рождественского священника, действовавшего заодно с кулаками и провокаторами в пользу гетманщины и против бедноты. Сведения крестьян об этом священнике, о его личных доносах немецко-австрийским и гетманским карательным отрядам на крестьян, – сведения, нашедшие себе подтверждение в ряде убитых этими отрядами передовых крестьян, – послужили для штаба достаточным основанием, чтобы вызвать священника, опросить его и поставить на очную ставку с несколькими крестьянами. Священник был опрошен, а затем, как собака, был самим крестьянами и повстанцами повешен. Казнь рождественского священника была у повстанцев-махновцев вторым случаем уничтожения священников за их провокаторскую роль в отношении трудового крестьянства. За аналогичное действие штабом был в свое время схвачен семеновский священник, о котором крестьяне всем своим сходом показывали, что он является организатором кулаков и провокатором по отношению к бедноте. Некоторые из семеновских крестьян рассказывали, как этот «их» священник расспрашивал женщин о том, чем занимаются их мужья и т.п., и вскоре после этого мужья некоторых женщин арестовывались, ибо «глупые женщины» перед священником таяли и рассказывали, что их мужья говорят против гетмана и немецко-австрийского командования. Второй, рождественский случай уничтожения священника за провокацию скоро разнесся по району. И священники, начавшие было практиковать в районах повстанчества свои ораторские и провокаторские способности, быстро охладели к этой практике и возвратились к своим церковным делам, держась тише воды, болтаясь в них, не касаясь уже революции, даже когда некоторые старички, по своей ли инициативе или по инициативе своих сыновей, насмешливо спрашивали их: – А что ж это вы, отец такой-то, перестали объяснять народу свои мнения про гетмана и спасших Украину немцев и австрийцев от «кацапсько-жидовського бруду», что называется революцией?..
Теперь священники или совсем молчали, или же становились ярыми сторонниками только церковной правды на земле и отделывались от подобных вопросов заявлениями, что канонические дела не позволяют им следить за мирскими общественными и политическими делами; или что новые распоряжения от церковной епархии требуют от них не вмешиваться в политическую жизнь страны, и т.д., и т.п.» (105: стор. 585-586).
Тут дивуватися не доводилося: в Російській імперії священицька каста забула про своє «брахманське» призначення і виконувала роль державних слуг-«осведомителей» (широко відомий факт такої довголітньої співпраці нинішнього всеросійського патріарха Кирила, який зробив запаморочливу церковну кар’єру під протекцією КДБ). Таємниці сповіді вже здавна в цих краях не існувало. Навіть у часи гетьманщини священики, що залишилися на українській території, прилаштувались до нових умов і за старими навичками догравали партію «державницьких служителів». Врятоване колись козацтвом православ’я, зворушливо узяте під опіку і спотворене до невпізнанності Московською державою, дійшло межі свого духовного падіння, що й викликало у населенні зневіру і потребу самостійно розібратися у вічних цінностях. Так виник атеїзм, як перший крок до самостійно-творчого пізнання Бога. Махно був їм просочений наскрізь, як будь-який російський різночинець тих часів. Однак він зберігав в душі ті самі вічні цінності, які будь-хто із віруючих пов’язує із християнським Богом.
Зверну увагу на наступну особливість, яка пов’язана з традиційно-українською сутністю махновщини. Україну часто називають «жіночою країною». Бо в українському суспільстві здавна шанувалися жінки, чиє становище у традиційнім українськім побуті є більш вагомим, ніж у багатьох сусідніх народів. Це пояснюється, найпершим чином, давнім сарматським минулим України. Відомо, що сармати славилися своїми амазонками. Зокрема, абсолютна більшість античних джерел називають сарматів «підвладним жінкам», а Геродот зазначив, що і скіфи вважали так само. Як підкреслив О. Палій в «Ключі до історії України», у багатьох жіночих похованнях I тис. до н.е. на півдні Східної Європи під час археологічних розкопок були виявлені різні предмети озброєння, зокрема наконечники стріл. «Активне застосування стріл та легких списів сарматською кіннотою у I тис. до н.е. та ведення бою переважно дистанційно, – пояснює історик, – зробили більш слабосилих жінок майже настільки ж ефективними вояками, як і чоловіки, а в деяких випадках навіть більш ефективними – з урахуванням зростання маневреності коня через меншу вагу вершника. Гіпократ у своєму творі «Про повітря, води та місцевості» пише, що «їхні (сарматів) жінки їздять верхи, стріляють з луків та кидають дротики, верхи стинаються із супротивниками, поки вони дівчата; заміж вони не йдуть, аж доколи не вб’ють трьох ворогів… Заміжні перестають їздити верхи, поки не з’явиться потреба усім поспіль рушити в похід» (32: стор. 62).
Палій наводить дані про те, що жінки нарівні з чоловіками воювали також в війську русів: «Візантійський історик Іоан Скилиця (X ст.) пише, що під час війни київського князя Святослава проти візантійців у 970 році, «знімаючи обладунки з убитих варварів, ромеї знаходили між ними мертвих жінок у чоловічому одязі, які воювали разом із чоловіками проти ромеїв» (32: стор. 62). Тому не дивно, що в армії Махна нерідко зустрічалися жінки. Під час захоплення махновцями Катеринославу восени 1919 р. місцевий мешканець на прізвище Гутман зробив цікаве спостереження, що в складі військ, які зайшли у місто, «були молоді жінки-амазонки, що прикривали обличчя чорною вуаллю; він їх називає «анархістками-інтелігентками» (135). До речі, інколи червоноармійці переходили до «батька» саме з огляду на те, що в Повстанській армії є дами, – аби поєднати корисне з приємним. Навіть жінка Нестора Махна Галина була такою собі амазонкою: їздила верхи, чудово стріляла і взагалі була сміливою і відчайдушною дівчиною.
Чомусь Махно був певен, що третя соціальна революція, на яку він так чекав і яку щосили намагався втілити в життя, відбудеться за духовної «гегемонії» України. Чому? Мабуть, тому, що Україна є анархічна держава. Тому, що сам Махно був нащадком найбільш анархічної частини українського суспільства. Тому, що народився в самому епіцентрі славетних козацьких подій далекої минувшини. Тому, що його рідне село мало таку красномовну назву. І тому, що сила предків – не остання в цьому світі. Нехай він розмовляв російською, бо іншої не вчили, нехай вважав, що мова значення не має, але він народився вільнолюбною людиною із невідпорним почуттям власної гідності. Тож голос предків у його випадку виявився сильнішим за чужомовне виховання, – так іноді буває.
Радянський історик В. Волковинський із цілком зрозумілої причини намагається суттєво звузити зону перетину махновщини і Запорозького козацтва: «Справді, махновщина була генетично пов’язана з українським козацтвом, однак Махно узяв на озброєння від своїх славних предків лише ідеї високої любові до особистої свободи, мужність, молодецтво, заразливу веселість й неповторний гумор, готовність бути оборонцями порівняно невеликого Гуляйпільського району. Про незалежність же й суверенітет всієї України він не думав, і взагалі національні питання його не цікавили. Це пояснюється, насамперед, багатонаціональним складом населення півдня України, де махновці користувалися великою підтримкою селянства. Перебуваючи у зеніті слави й успіхів, «батько» мріяв створити на півдні власну державу «Махновію», можливо, беручи за зразок Січ. Намагаючись знайти аналоги своєму рухові, Махно спочатку вбачав його коріння у запорожців, але, почавши боротьбу з гетьманом, а потім з отаманом Петлюрою, які також шукали свої витоки в українському козацтві, дедалі частіше став говорити про селянські війни, мріяв про те, щоб стати в один ряд з такими ватажками селянських мас, як Разін і Пугачов» (6).
А хто такі ці Пугачов і Разін? Донські козаки. Тож їхні витоки – ті самі, українські. На Дону у громадянську ще продовжували спілкуватися українською. Принаймні, якщо вірити Михайлу Шолохову, який в романі «Тихий Дон» повідав світові донську «говірку», яка фактично представляла дещо перекручену українську. І ще не факт, що перекручення – на совісті місцевого населення. Цілком можливо, сам Михайло Шолохов, не маючи можливості відтворювати іншомовні слова в їх автентичнім вигляді, передавав їх так, як міг, з російським «шармом», тому і транслював їх на російський лад. До речі, цієї видатної книжки могло й не бути, якби в далекому 20-му сам Нестор Іванович не зглянувся над юнаком Михасиком, що втрапив у халепу разом з «продзагонівцями». За розповіддю В. Савченка, тодішній продармієць Шолохов «…був захоплений махновцями на Дону разом з карателями з продзагону, яких комісія з антимахновських справ усіх засудила до розстрілу. Махно, побачивши підлітка – майбутнього класика літератури, сказав: «Відпустимо його, нехай підростає та усвідомлює, що чинить. А ні, іншим разом повісимо» (41: стор. 289-290). Іншого разу, на щастя для Шолохова, не було. Бо навряд чи він «підріс і усвідомив».
До речі, ця історія нагадує таку ж історію за участю легендарного козацького характерника Івана Сірка і не менш відомої особистості Івана Мазепи. Розповідають, що молодий Мазепа їхав через запорозькі землі у польських справах і був захоплений в полон козаками. Сірко тоді поглянув на Мазепу і сказав: «Відпустимо його, хлопці. Він ще молодий – хто знає, може, яку користь людям принесе?» Про користь судіть самі.
Цікаво, що мало не всі селянські бунти у царській Росії здіймалися чи то українцями, чи то козаками – нащадками тих самих українців. Наприклад, росіянин Петро Хомяков, який щиро вірить в повну рівність між українцями і росіянами (бо ми – «один народ»), в своїй «Русі проти Росії» із гордістю пише про нібито революційний, вільнолюбний дух російського народу, який ніколи не мириться із деспотизмом традиційної влади, і в якості прикладу наводить чотири найвідоміших прізвища – Івана Болотникова, Степана Разіна, Кондратія Булавіна і Омеляна Пугачова. Одначе всі вони були… донськими козаками.
Козаками були і предки тамбовських селян, які на початку 1921 р. здійняли есерівський бунт під керівництвом Антонова проти червоної влади. Існує велика кількість російських документів XVII-XVIII ст. із масою згадок про «тамбовських козаків», чиє українське походження фіксує так звана збірка Номиса 1864 р., – з українськими прислів’ями та приказками, записаними на Полтавщині.
Згадаємо також українську народницьку організацію «Народна воля» Андрія Желябова, яка своєю терористичною діяльністю наприкінці XIX ст. потрясла самі основи російського царизму. Зокрема, С. Грабовський у статті «Месники сплячого сторіччя» розповідає: «Андрій Желябов обирає місце, де має бути висаджено в повітря царський потяг: це місце під Олександрівськом (нині Запоріжжя), поблизу Хортиці. Символіка? Переконаний, що так. Адже партійне псевдо Желябова – «Тарас». Невдача? Ще замах. І ще один. І ще один. Нарешті 1 березня 1881 року замах, спланований Андрієм Желябовим, здійснений за допомогою бомб, виготовлених Миколою Кибальчичем, і керований Софією Перовською, правнучкою гетьмана Кирила Розумовського, виявився вдалим. Страчено російського імператора, який зрадив власні ліберальні настанови, дав старт розгулу «чорної сотні» й знищив у в’язницях сотні найкращих представників молоді» (12).
Навесні 1921 р. стався один із найпотужніших на території Росії антибільшовицьких виступів – повстання кронштадтських моряків. Але навіть це «найпівнічніше» повстання – українського походження. Адже більшість моряків Кронштадту були українцями, причому родом переважно з махновських місць. Про це в статті «Морське Гуляйполе» розповідає В. Азаров. Заколот відбувся у березні 1921 р. «в самому серці революції» – Кронштадті.
В своїх висновках Азаров послуговується роботою «Жовтнева революція і крах анархізму» радянського спеціаліста по історії анархізму С. Канєва. Серед 25 тис. кронштадтських матросів – розповідає Канєв – більше 10 тис. були з України, причому переважно з районів, де діяли махновські повстанці. Вони й перенесли в матроське середовище дух незадоволення селян продрозверсткою. Багато з цих селянських хлопців вже побували в анархістських загонах і відповідним чином були налаштовані, заражені махновськими ідеями. Зокрема, учасник придушення повстання С. Урицький із більшовицькою ненавистю сказав: «Вилупки Петроградського порту, недовчені гімназисти, полонені махновці і денікінці – ось хто у великій кількості заполонив червоноармійські і червонофлотські частини Кронштадту і судна, які там знаходилися» (58). До поняття «денікінці» тут варто ставитися з обережністю (скоріш за все, їх там не було), бо в ті часи для сторони, що вийшла із низів, таке було лайливе слово.
За даними керівника політвідділу Південного укріпрайону (Фінський залив) І. Сергієва, «кронштадтські матроси в той період на 80% складалися з селян, незадоволених продрозверсткою. Причину такого положення першим дослідив… А. Пухов. Весь 1920 р. особливо гостро відчувалася нестача особистого складу, яка на кораблях Балтфлоту доходила до 60%! І тільки наприкінці 1920 р. флот отримав значне поповнення, на 80% складене з селян. Але що то були за селяни? На відміну від звичайних мобілізацій на Балтфлот, які проводились в північно-західних губерніях, це поповнення «складалося з мобілізованих мешканців півдня Росії і частково козацтва Кубанської області». Зробимо уточнення, що в даному випадку Пухов називає «півднем Росії» Україну і в подальшому неодноразово підтверджує, що поповнення складалося з українців. «Прибувши до флоту переважно із районів, уражених в громадянську війну бандитизмом, із районів, де орудували банди різних батьок: Махна, Струка, Марусі, Ангела, Григор’єва, …молоді моряки принесли з собою ті анархо-бандитські настрої». Зауважимо, що терміном «анархо-бандитизм» більшовики іменували в першу чергу махновщину. І тут же Пухов уточнює, що великий процент із новобранців складали «активні учасники партизанських і бандитських рухів на півдні в 1918-20 рр.». Усіх новобранців-українців старослужбовці прямо називали «махновцями»… Пухов вказував, що нове поповнення сильно змінило склад флоту, його політичні настрої» (58).
Головою заколотницького Кронштадтського Ревкому був С. Петриченко, який, хоч сам був з Калузької області, але у ранньому дитинстві із батьками переїхав до Запоріжжя, де навчався і працював металістом. Заслуговує уваги те, що в квітні 1920 р. Петриченко отримав короткочасну відпустку додому, але пробув там досить довго – 3-4 місяці. Повернувшись на флот, він «у розмовах з товаришами симпатизував батьці Махнові, вважаючи його вождем українського селянства». А по даним українського історика В. Чопа, Петриченко свого часу числився членом Гуляйпольського Союзу Анархістів. Саме він в період заколоту моряків очолював так звану анархо-бандитську групу, яка поєднувалася з іншою групою – офіцерською.
Донедавна була поширена думка про те, що махновці дізналися про кронштадтське повстання лише після його придушення, яке сталося 18 березня 1921 р. Наприклад, Голованов, посилаючись на історика Волковинського, зазначив, що штабна група махновців передала по рації привітання повсталому Кронштадту 7 квітня 1921 р. За його словами, «Махно не знал, что Кронштадт уже не только мертв, но и остыл». Однак, як наголосив С. Семанов, «уже 7 березня в Бухаресті було прийнято повідомлення від польової радіостанції махновців… «Наближається час з’єднання вільних козаків з кронштадтськими героями проти ненависного уряду тиранів» (58). У відповідь кронштадтці ще й встигли передати махновцям подібний привітальний текст.
Азаров вказує на українські передумови повстання у Кронштадті. Після розгрому махновцями Денікіна їхнє військо охопила епідемія тифу, і більшовики без зайвих труднощів добили своїх рятівників (певно, щоб не мучилися). Аби нагодувати власні війська, а також розорені денікінським походом російські губернії, червоні у межах політики воєнного комунізму вели безжальну конфіскацію продовольства в українських селян. Пік цієї акції прийшовся на кінець літа – початок осені 1920 р. До цього радянський уряд видав декрет від 11.01.1920 р. про повну заборону вільної торгівлі хлібом. Тож у селян відібрали чи не єдине джерело доходу. Але й тут вони знайшли, як вижити: розпочався стихійний прямий товарообмін між містом і селом. Це ще більше не сподобалося радянській владі, і вона почала створювати сумнозвісні «загородзагони», які реквізували все селянське продовольство.
Махновці відреагували посиленням «чорного терору». Винищували продзагони, підривали залізничні шляхи, захоплювали ешелони з хлібом тощо. І по-робінгудськи повертали селянам реквізоване червоними. Тим часом з півдня наростала загроза врангелівських білих армій, і радянський уряд з переляку підписав угоду з махновцями про взаємні дії, тож його ставлення до селянства трохи пом’якшилося. Інакше би Махно не підписав. Натомість після розірвання угоди і нападу червоних військ на Повстанську армію була висунута ідея воєнної окупації Вільного району. І кормилася ця армія «братів» не деінде, а – по давній царській традиції, згідно із якою весь тягар тривалих військових походів Російської імперії лягав на плечі українського селянства, що повинно було годувати, забезпечувати фуражем та зручним житлом те доблесне російське військо.
Узимку в цілковито пограбованих південноукраїнських селах почався справжній голод. На Балтфлот, до рідних, посипалися «душероздиральні» листи. Вже це одне, як наголошує Азаров, зробило Кронштадтське повстання практично невідворотним. «Як свідчить Семанов, що вивчив нещодавно розсекречені архіви, переважна більшість скарг матросів в політвідділ Балтфлоту стосується саме становища на батьківщині, продрозверстки і сваволі провінційних властей» (58). До того ж, старослужбовці Кронштадту теж були з селян, хіба що переважно із північно-західних губерній. А тут ще і з демобілізацією пішли проблеми. Не в змозі вчасно підготувати необхідних спеціалістів на заміну попередніх, командування Балтфлоту почало відпускати старослужбовців додому у відпустку. А там їх відчуття детонували у справжній вибух, який почав шукати собі виходу. Ото воно й «рвонуло».
Якщо всі інші нації Російської імперії могли би потерпіти, трохи призвичаїтися, примиритись зі своїм важким, приниженим становищем, то тільки не українці. Нагадаю, що писав про них в XVII ст. французький інженер Гійом Левассер де Боплан: «Вони дотепні, кмітливі, винахідливі і щедрі, не прагнуть до великого багатства, але надзвичайно кохаються у своїй свободі, без якої не уявляють життя: саме через це вони такі схильні до бунтів та повстань проти місцевих вельмож, як тільки відчують утиски» (49: стор. 167).
А що росіяни? Пасли собі задніх. «На відміну від російських народників, – пише Грабовський, – які панічно боялися політичних свобод і хотіли благ тільки «гнобленим класам», ощасливленим революційною владою (на основі цієї схеми й виріс тоталітарний соціалізм), революціонери-українці брали за основу українську (та європейську) політичну традицію пріоритету політичних свобод. Вони були соціалістами, але одночасно – прихильниками парламентаризму, свободи слова та друку, свободи віросповідання, нарешті, свободи національного самовизначення» (12). Іншими словами, якщо росіяни прагнули економічного добробуту (виживання), – не важливо, з якою владою, – то українці хотіли того самого, але зі збереженням гідності, з відчуттям контролю, а не контрольованості, і тут вже зовсім не байдуже, яка в країні форма правління.
Навіть славний «перебудовник» М. Горбачов зі своєю жінкою Раїсою були частково українцями. «Сьогоднішні російські критики Горбачова стверджують, що він – гранично неросійський керманич Росії, – пише О. Палій в статті «Горбачов розвалив імперію «щиро», по-українськи». – Очевидно, вони мають рацію. Горбачов не розпочав ні однієї завойовницької війни, не вбив свого сина і навіть не уморив в таборах мільйон-другий своїх співгромадян. Продовжимо тим, що він майже не вживає алкоголь, а з напоїв надає перевагу молоку. Горбачов також не тиранив свою жінку, що, загалом, доволі незвично для царів та генсеків» (30). Нічого дивного, адже він був нащадком кубансько-ставропольських козаків, а Раїса Максимівна мала чернігівське коріння. То де ж тут є російський дух? Давай, шукай іще! Може, десь і справді знайдеш…
Щодо Горбачова, то це був вдалий український проект. Можна навіть сказати, українська духовна диверсія. «Ніякими хитромудрими засобами і диверсіями не можливо було так розвалити систему, як це вдалося зробити Горбачову – вдоволено продовжує Палій, – і все ковтком свободи для тих, кому свобода протипоказана. Чи був це хитрий план? Скоріше за все, ні. Адже саме Горбачов до останнього чіплявся за СРСР, коли всі його захисники і головні сьогоднішні прихильники у паніці розбіглися. Горбачов, очевидно, у спробах реформувати устрій діяв у відповідності до своїх інстинктів, які були антиавторитарними. Нам, українцям, напевне, було би приємно припустити, що коли ці інстинкти не російські, то вони українські… Саме в українській політичній традиції існує розуміння влади, як інструмента досягнення суспільної «гармонії», яке відстоював і Горбачов. І навпаки, в Росії влада завжди означає примус, і чим сильніше й демонстративніше влада примушує, тим більш популярна вона у росіян. Горбачов, діючи по своїй логіці, не врахував того, що в Росії свободу розуміють як свободу від всього, і «знявши з країни намордника», дуже важко спрогнозувати, як вона себе без цього намордника поведе… Вже на початку кар’єри Горбачов визнав, що «сталінізм розбестив не тільки катів, а й їхні жертви. Зрада стала поширеною хворобою». Він не врахував того, що в Росії свободу здавна «дають» зверху, а не «добувають» знизу… Тому спроба Горбачова створити імперський режим з людським обличчям повністю провалилася – країна просто не витримала такої операції над собою» (30).
Оскільки тривалий час Російська імперія вважала Україну своєю територією, цілком зрозуміло, що в таборі російських істориків є тенденція називати махновський рух російським явищем, хоч генетично він не має жодних аналогій у російській історичній дійсності. «Історія махновщини ще тільки пишеться, – заявляє Єрмаков, – але вже зараз цілком зрозуміло, що вона була своєрідним різновидом російського анархізму, одним з багатьох його течій, які проявлялися в конкретній діяльності селянських мас України. Основну силу махновщини, що обумовила такий тривалий період її існування, складало українське селянство. Особливі соціальні умови півдня України зробили можливим появу махновщини і надали їй, як анархістському рухові, такий своєрідний, яскраво виражений характер» (88).
Мабуть, у цього автора були свої причини так обтічно-акуратно писати про «особливі соціальні умови півдня України», які сприяли виникненню анархістського руху Махна. Але враховуючи українські січові традиції, досить важко і з багатьма перепонами сприймається фраза про махновщину, як «своєрідну різновидність російського анархізму». Анархізм в Росії можливий лише на рівні кабінетної теорії, безсилої маніловщини («Ах, как хорошо было бы, душенька, как приятно…»), створеної окремими небайдужими до цієї теми інтелігентами, «страшно далекими від народу», що в тій країні бурі не робили. Та навіть на рівні теорії цей кабінетний анархізм не так вже багато має спільного з практичним анархізмом в баченні Махна.
Як було вказано в моїй вже згадуваній курсовій, темперамент і задатки етносу, чий генофонд на протязі історії не змішувався з іноетнічним субстратом, лишаються незмінними. Я можу до цього додати, що такі окремі риси українського характеру, як рішучість, свободолюбство, незалежність, найбільш проявлені у козаків і, вірогідно, успадковані від скіфо-сарматських іраноаріїв, засновані якраз на темпераменті і задатках, пов’язані із вищою нервовою діяльністю і є практично непохитними. Ці риси українців є природними, стихійними і не залежними ні від виховання, ні від усвідомленої персональної позиції. Саме тому вони не піддаються психокорекції із зовні: не викорінюються спеціальним вихованням, нав’язуванням чужої мови та культури тощо. І саме тому через сотню років після знищення Запорозької Січі на тій же території відродилася та сама ситуація. Козацьку силу знов придушували – хитрістю, брехнею та насиллям. На нетривалий час це знов вдалося. Однак вона ще неодноразово буде знов відроджуватися, як тільки виникне потреба.
Одна з найбільш відомих українських рис відтворена у фразі «На два українця – три гетьмана». Вона була помічена ще у давніх скіфів, як щось особливе, що виділяло їх між іншими народами у тогочасному суспільстві. Зацитую Палія: «Античні історики наводять дані про часті незгоди серед скіфів. Давньогрецький історик Фукідід писав, що за військовими чеснотами зі скіфами «не може зрівнятися жоден народ не лише в Європі, але й в Азії; жоден народ сам по собі не в силах встояти проти скіфів, якщо всі вони живуть між собою в згоді». Твердження іноземців про систематичність сварок серед слов’ян, відсутність у них тяжіння до єдності поширене в антські часи (III-VII ст. н.е.) та в часи Київської Русі. Так, Маврикій (VI ст. н.е.) пише: «Оскільки серед них немає одностайності, вони або зовсім не йдуть на угоди, або одні йдуть, а інші одразу їх порушують, оскільки всі тримаються різних думок і жоден не бажає поступитися іншому» (32: стор. 60-61). Втім, далі історик додає: деякі дослідники (М. Гімбутас) вважають, що сарматський вплив допоміг слов’янам реалізувати більш ефективну систему влади і зменшити руйнівні наслідки постійних чвар та розбратів. Тож можливо, ця риса суто скіфська. Тим не менше, в українців вона проявляється і по сьогоднішній день. Можливо, воно й не так погано, коли це служить щепленням від авторитаризму, який для українця (особливо козака) – смерть.
Не було згоди серед українців і в часи громадянської війни. Якби вони виступили єдиним фронтом, то можливо, Україна відстояла б незалежність ще в ті роки. Але Махно, як справжній запорожець, постійно ставив палки у колеса своїм сородичам, а в результаті перемогли російські більшовики, – найгірший із усіх можливих варіантів. У Махна є дещо спільне з легендарним отаманом Іваном Сірком, про якого збереглася слава мага-характерника, що володів якоюсь надлюдською силою і міг виходити живим із будь-якої небезпеки. До речі, знамените форсування Сиваша махновцями у листопаді 1920 р., яке поклало край війні і призвело до перемоги комуністів, було уперше здійснено саме Сірком та його січовиками ще в XVII ст. І той же Сірко, сам того не усвідомлюючи, найбільше за усіх запорозьких отаманів зашкодив спробі звільнення України від московської неволі. Це він погнав своїх козаків руйнувати кримські хати, коли татари допомагали українцям в боротьбі із московитами. Отримавши погану звістку, орда відразу кинулась додому, по дорозі спалюючи українські села та вирізуючи в них все живе. Чи цього хотів Сірко? Напевно, ні. Але він просто, як то кажуть, не подумав.
Відсторонившись від держави у власному анклаві чернецько-лицарської волі, козаки не відхрещувалися від рідного народу, проте при цьому стратегічного мислення не мали. Жили ніби одним днем. Те саме деякі дослідники кажуть про Махна. У тактиці він був військовим генієм, а стратегія залишала бажати кращого, причому – у всіх своїх вимірах. «Поб’ємо гірших, потім візьмемось за кращих», – ось і вся стратегія. Так само січові козаки ніколи не мислили масштабними категоріями. В одних випадках вони могли домовитись із ким завгодно, хоч із чортом, а в вирішальні моменти проявляли, як тепер це називається, політичну недалекоглядність. Не те щоб вони не любили державників чи власний народ, а просто ставили понад усе своє бажання поквитатися із найголовнішими своїми історичними (чи зоологічними?) ворогами, – як той бик, що за червоною ганчіркою не помічає справжньої загрози в особі тореадора. Січовики жили своїм життям, вирішуючи поточні справи і не замислюючись над тим, що інколи державники беруться щось зробити цінне та корисне для їх рідного народу. Тож намагаючись допомогти своїм братам, січовики нерідко надавали їм ведмежу послугу, вступаючи в війну із їхніми союзником. Ця принципова недалекоглядність – одна з найгірших рис січовиків. Вона пізніше відтворилася в махновщині.
Анархізм не має стратегічного бачення. Незалежно від того, хто в Україні прийде до влади, переможець завжди матиме сильну різнобарвну опозицію. І коли якісь політики обіцяють українцям «сильну руку» або «сильну державу», вони всіляко намагаються ігнорувати українську історію. Або історія їх нічому не вчить. У цій країні завжди була, є і, напевне, буде політична ситуація, близька до анархічної, – за виключенням, звісно, тих періодів, коли тут заправляли іноземні можновладці, зі своїми сильними державами. І якщо Україна втратить державність, то її анархічна складова буде загнана в підпілля (хоча й не назавжди). А якщо ні…
До речі, у своїй вищезгаданій курсовій роботі я прийшла до висновку, що деякі національні риси в історичному процесі можуть змінюватися під впливом зміни зовнішніх обставин, але тільки не ті, які пов’язані з темпераментом, тобто генетично успадковані. Анархічно-водолійські риси для українців є спадковими. Тож вони залишаться назавжди і час від часу будуть прориватися назовні, хоч як би їх не намагалося придушувати чужоземне керівництво. Феномен такого неочікуваного прориву був продемонстрований Повстанською армією Махна, до складу якої входили нащадки давніх запорожців, народжені на вщент «інтернаціоналізованій» землі. Користуючись термінами біології, тут можна сказати, що «інтернаціоналізація» махновської землі відбулася на рівні зміни фенотипу, а генотип лишився неушкодженим. Це дає надію на майбутнє зцілення.
