Є сенс обговорити ще один важливий аспект соціально-політичних рухів часів громадянської війни. На одну цікавинку звернув увагу В. Голованов (без жодних, звичайно, неприємних для себе висновків), – що у своїй більшості українці підтримали Махна та Петлюру, залишившись більш-менш байдужими до більшовиків та білогвардійців. Тим самим два зовсім різних у політичному відношенні проекти (комуно-анархічний та державно-український) опинилися в одному таборі: їх об’єднав етнічно український склад їх військ. Але далі генетичної спорідненості, на думку Голованова, справа не пішла, та й Бог із ним. Тут є вкрай важлива особливість: лівобережне селянство пішло за Махном, а правобережне – за Петлюрою. Тож нащадки запорозьких козаків обрали вольницю Махна, а нащадки українських, так би мовити, платників податків – незалежника Петлюру. Це практично відтворило давню українську ситуацію часів Речі Посполитої, коли на Правобережжі жили законослухняні державники, а на Лівобережжі – вільнолюбні козаки-бездержавники. Таким чином, події громадянської війни дають можливість усвідомити той факт, що, не дивлячись на кількасотлітні намагання російських властей розкласти Україну «в шаховому порядку», розселяючи, де треба, своїх людей та забороняючи «малоросское наречие», нічого в ній, по суті, не змінилося. Залишилися ті самі незалежно-державницькі землі і свободолюбно-козацькі – з тими ж мешканцями. І люди залишилися майже тими самими.
Державники і козаки – два різних типи українського суспільства, які мирно співіснували у межах єдиної держави, – втім, під чужим керівництвом (Річ Посполита, пізніше – Російська імперія). Віддалені в територіальному відношенні, вони не віддалялися духовно та психологічно. Більше того, козаки захищали своїх правобережних земляків від степових агресорів. Якщо провести паралель з часами громадянської війни, то тут відносини, звичайно, складалися більш напружено, хоча й траплялись епізоди спільних дій. Їх роз’єднувала політична ціль, а поєднувала ціль духовна, а також спільна нація. І великою мірою вони навіть цього не усвідомлювали, просто шукали «своє» і знаходили його в «своїх», – де ж іще вони могли його знайти?
Звісно – наголошує В. Чоп – правобережні і лівобережні українці мали між собою деякі відмінності. Зокрема, якщо правобережні селяни були «індивідуалами», то селяни махновського району були общинниками (!). На початок XX ст. в Катеринославській губернії общинникам належало 99,5% земель. Ці традиції склалися ще в часи козацтва Війська Запорозького. Проте південноукраїнська община, зазначає Чоп, суттєво відрізнялася від російського зразка: ні загальної поруки, ні зрівняльних земельних переділів в Україні не було. Земля успадковувалася синами землевласника, хоча й вважалася колективною власністю і не підлягала купівлі-продажу в інші руки.
Столипінська реформа, як відомо, найкраще із усіх частин Російської імперії прижилася саме в Україні, – точніше, там, де не було колективних господарств. Натомість общинники зненавиділи ту реформу, бо вона руйнувала їх общини, надавала можливість окремим господарствам вирватися уперед і заражала весь оточуючий простір хвороботворним духом буржуазності. По селам почали з’являтися ті кляті куркулі, які щосили експлуатували трударів, хоча й самі трудилися, як прокляті. Тоді селяни спритно організували спротив «буржуазним підступам» і зберегли за власними общинами близько половини всіх земель. А трохи згодом вже Махно, керуючись засадами общинного південноукраїнського самоврядування, створив свою систему «ринкового соціалізму», засновану на поєднанні мілкої і колективної власності на засоби виробництва – так званий «вільний радянський устрій». У плани «батька» входило також поширити цю «виграшну» систему на територію всієї України. «Счас!» Як зауважив В. Чоп, більша частина українського селянства залишилася байдужою до «крайніх проявів колективізму».
«Махно блискуче розіграв карту української бездержавності. Націоналісти вважають притаманну українській масі відсутність державницького почуття великою слабістю й бідою, прокляттям селянського індивідуалізму. Махно своєю ідеологією перетворив українську бездержавність на силу, ушляхетнив її європейською соціальною теорією і повів через пекло громадянської війни у бій за народне щастя. До нього не дійшов ні сам Махно, ні ті люди, яких він за собою вів. Але їм не можна докорити того, що вони недостатньо сильно хотіли це зробити. Махновський район поніс за чотири роки війни колосальні людські та економічні втрати. Фатального значення набув той факт, що махновську ідеологію відмовилося глибоко сприйняти селянство інших місцевостей України, яке сповідувало індивідуальні форми ведення господарства» (143).
Селянство взагалі вважається індивідуалістичним класом. Але селянство колишніх січових земель було доволі сильно налаштоване на колективні принципи ведення господарства (воєнний стиль), що в деякому сенсі зближувало цю частину українства з росіянами. Однак ці принципи колективізму вони розуміли геть по-різному (українці – з різким ухилом в персоналізм). Проте общинність анархічно налаштованих українських земель була таким собі містком, махновською соломою по річці, між українськими й російськими «братами» (хоча і ненадійним, бо солому ту підпалювали, щоб по ній вже не могли пройти чужинці). Тож «плоть від плоті» власного народу, Махно поєднував в собі відразу два світи – тим легше йому було стати анархо-комуністом.
Первородний гріх для анархіста – державницьке свавілля, а первородний гріх для комуніста – експлуатація трудящих. Анархісти (український тип) цінують понад все свободу, в той час як комуністи (російський тип) прагнуть рівного розподілу загального майна. Одні відповідальні, персонально зрілі, непоступливі і налаштовані на самостійне врядування, а інші більш керовані, довірливі, покірні і колективістські. Колективізм анархізму і колективізм комунізму – це багато в чому різні речі.
Головна чеснота комуністів – дисципліна, бо за них усе вирішує вище керівництво, тоді як їхня справа – без зайвих запитань виконувати владні рішення. Тому не дивно, що комуністичний лідер Ленін, розпитавши Нестора про зміст селянського лозунгу «Вся влада – Радам!», кваліфікував почуту відповідь, як анархічну. Він відчув в словах Махна щось надто для себе вороже. І дуже символічно, що в ході цієї розмови такий вже, начебто, байдужий до національного питання Нестор несподівано дражливо став реагувати на часті спроби Леніна й Свердлова назвати Україну «югом России». Чомусь це його дуже зачепило. Напевно, він почув у цих словах щось більше, ніж банальну гру географічних термінів, ніж навіть спробу монополізувати Україну. То був незримий замах на анархію. До речі, це відбувалося в ті дні, коли по всій Росії арештовували і кидали в тюрми анархістів, а всіх українців на залізничних станціях роззброювали, як потенційно небезпечних бунтарів, і затримували до «выяснения обстоятельств». В ті дні Махно являв собою справжній клубок нервів (втім, як завжди). Анархізм і українськість – це два споріднених поняття, хоча він не хотів цього визнавати. А Ленін визнавав і, очевидно, його сіпало від майже невимовного для нього слова «Україна» (як колись Катерину II – від слова «козак»). «Мудрий Ленін» відчував, у чому – справжня небезпека для комуністичної держави. Якби ж Махно тоді це усвідомив! Без перебільшення скажу, що вся – не тільки українська – світова історія могла би скластися по-іншому.
Тому, пробачте, пани іноетнічні «приватизатори» Махна, він був саме українцем, не тільки по крові, але й по духу, хоча над цим ніколи не замислювався, бо виховувався певним чином. Втім, чому не замислювався? Це теж неправда. Пани дослідники так довго виголошували мантри про інтернаціоналізм Махна, що навіть перестали помічати очевидне: у «Спогадах» Махно постійно, мало не на кожній сторінці, нагадує, що він є українцем (а не «юго-россом»), що він любить свою батьківщину, вважає її унікальним краєм, не схожим на жоден інший і наче створеним для запровадження в життя анархічних принципів свободи і братерства.
У «Спогадах» Махна є безліч епізодів, де він висловлює любов до української природи, української душі, ментальності й характеру, вважаючи їх настільки особливими, що інколи, відверто кажучи, це виглядало трохи по-російськи, особливо з огляду на досвід радянської пропаганди, яка покрила всю країну величезними розтяжками-плакатами із славослів’ям на адресу «русского народа», як творця нового світу і месію всіх земних народів на шляху до світлого майбутнього. Щось подібне чутно і в словах Махна, хіба що інший адресат: «Я… чуть-чуть было не прослезился от радости за широкий размах украинской рабочей и крестьянской души. Передо мной предстала крестьянская воля к свободе и независимости, которую только ширь и глубина украинской души могут так быстро и сильно выявлять» (105: стор. 89); «Я долго смотрел ему вслед, ожидая, что он оглянется. Но вспомнив, что украинские крестьяне всегда и везде одинаковы в своей прямоте, я пошел, также не оглядываясь, в своем направлении» (105: стор. 293); «Все друзья, мужчины и женщины, и их подростки-дети, бросились ко мне, хватая меня в свои искренние, какие могут иметь только крестьяне, объятия и целовали меня» (100: стор. 304).
Згадуючи у «Спогадах» свою поїздку по лінії Північнокавказької залізниці, Махно з любов’ю описує рідний краєвид, який він бачив з вікна вагону (щось подібне є у Гоголя в його «Погляді на складання Малоросії», який зі зрозумілої причини не був опублікований за його життя): «Перед нами расстилались равнины казачьих земель, частью покрытые зеленью озимых и яровых хлебов, частью же кормовыми травами, в особенности пыреем и целиной-травой с отдельными, выше ее простирающимися мелкими, но многочисленными кустиками серебристого ковыля. Плодородие этих земель, на которых когда-то осели потомки монгольских завоевателей (впоследствии, в процессе своего обособленного развития, независимого от княжеских, а затем и царских глупых режимов образовавшие казачье войско с особыми привилегиями от царей), – плодородие это, по описаниям, было известно мне и раньше. А теперь, когда я увидел эти равнины, покрытые сочными кормовыми травами, озимыми и яровыми хлебами, обещавшими быть урожайными, я сам убеждался в этом необыкновенном плодородии, и радовалась душа, что в этих зеленых, толстых и сочных стебельках растет великая, не подлежащая цифровой оценке помощь революции (Махно є Махно. – О.Л.). Нужно только, чтобы революционные власти поумнели и отказались от многого в своих действиях; иначе ведь население пойдет против революции; иначе население, трудовое, не найдет в завоеваниях революции полного удовлетворения и одним только своим отказом оказать революции добровольную, материальную (в смысле пищи) помощь нанесет ей удар несравненно более сильный, чем какие бы то ни было вооруженные отряды калединской, корниловской или иной контрреволюции…» (105: стор. 269-270).
На жаль, на жаль… Ті люди, кого він вважав своїми головними союзниками у боротьбі за волю народу, не горіли бажанням народу сподобатися. Вони примусили полюбити себе силою. Так само робили колись монгольські завойовники, яких згадав сам Нестор в даному уривку. До речі, виявляється, він вважав, що козаки були нащадками монголо-татарських кочовиків. Ось що з людьми робило навчання у найпросвітніших в світі «інтернаціональних» школах!
Український народ майже не підтримав ні «ворожих» білих, ні «соціально близьких» червоних. Відбулося щось схоже на комбінацію генів у першому поколінні горошку «нічної красуні» в експерименті Менделя: три до одного. Навіть більше, ніж три до одного. Домінантою виявилася національність (тобто спільний дух), а рецесивною ознакою – соціально-політичний вибір: за більшовиками та білогвардійцями пішло всього 9%. І якщо для Нестора Махна національність значення не мала, то для українського народу, як виходить, – мала. Втім, вона мала значення і для «батька», бо у вересні 1919 р. він уклав угоду з петлюрівцями проти білих і навіть проти соціально споріднених більшовиків. Звичайно, тут можна вхопитися за те, що він робив вибір не на користь націоналізму, а проти «гіршого зла». Як виявилося, українська державність для нього була «меншим злом», ніж авторитарно-тоталітарна імперська суміш.
В роботах деяких російських дослідників є закиди на адресу їх українських колег про те, що вони нібито вважають Нестора Махна українським націоналістом. Чесно кажучи, мені не зустрічалося жодної подібної роботи. У працях тих авторів (Горак, Бордульов та ін.), на яких посилаються ці обурені дослідники, очікуваних розповідей про несамовитий націоналізм Нестора Івановича мені знайти не вдалося. Напевно, справа в тому, що людям притаманно перебільшувати свої страхи.
Звичайно, як і будь-якій державі, Україні потрібні свої національні герої. Бо за кілька останніх століть українськими національними героями призначалися виключно «інтернаціональні» росіяни, а також українці, які добре послужили на славу Російській імперії та її військового генія. Натомість всі українці, які намагалися звільнити свою землю від іноземного владарювання, оголошувалися зрадниками – того самого народу, який вони хотіли звільнити. Парадоксальність цієї логіки, встановленої «інтернаціональним» розумом для «вузьконаціонального», вже нікого не дивує. До неї звикли, як до фонової «музики сфер», яку ніхто не чує, бо вона звучить у вухах безперервно. Аж тільки-но Україна звільнилася і стала самостійною державою, позбавилася імперських фонових шумів і почала писати власну музику, як її колишні хазяї стали бити на сполох: та як же ви посміли міняти нашу музику та переписувати історію, яка для вас, таких-сяких, була написана з братерською любов’ю? Та ви невдячні!
Яскравим прикладом такого намагання нав’язати українській людності імперську історичну парадигму є уривок із статті «Моя махновщина» В. Азарова, де автор називає роботу українських істориків, направлену на очищення історії, спотвореної за часи домінування ідеологічної історіософії імперського ґатунку, фальсифікацією і пропагандою. І це – при тому, що пропаганда є знаним і найбільш виразним витвором російського генію, до якого українцям, як я сподіваюсь, взагалі не сила «дорости». Адже саме російській владі найкраще в світі вдавалися пропагандистські заходи (ними вона славиться і нині: весь український інформаційний простір навіть у «помаранчеві» часи був вщент заповнений російським агітаційно-пропагандистським продуктом). На радянській пропаганді вчився сам Геббельс, і успіх його пропагандистської кампанії в Німеччині в немалій мірі зобов’язаний його російським вчителям.
«Згідно з цією пропагандою, – запевнює Азаров, – ніякої Громадянської війни 1917-1921 рр. в Україні не було, а була «колоніальна війна двох імперських Росій – «червоної» і «білої» – для умиротворення бунтарської колонії» (Грабовський С. «Голодомор: крапки над «і» ще не розставлені»). Своя ж українська дуже не тривала громадянська війна була між Петлюрою, Григор’євим і Махном» (59). Азаров ніяк не пояснює, що йому в цій трактовці не подобається. Так, вона дійсно не співпадає з радянською доктриною «єднання народів» та фальшивими більшовицькими запевненнями у вдячності українського народу більшовицькій армії за те, що вона прийшла його звільнити від «антинародної» влади українців-державників. Але ж ця доктрина – повне безглуздя! Україна зовсім не горіла бажанням підтримувати комуністів. І з точки зору здорового глузду, громадянською може бути війна лише між представниками одного народу, у даному випадку – українського, який на той момент вже мав свою державу, легітимізовану умовами Берестейського миру. Щодо російської влади, то її політика по відношенню до українців була політикою колоніального захоплення і «інтернаціонального» тиску. Жодних паритетних відносин із Україною ні біла, ні червона Росія ніколи не встановлювали: все підпорядковувалося російському стилю правління, російській формі державності, російській ідеологічній доктрині, – одним словом, все робилося «по образу и подобию» «старшого брата», який насправді не є старшим, не є навіть братом і, на жаль, ніяк не подорослішає – ні в психологічному, ні в цивілізаційному сенсі.
Україна має достатньо національних героїв, які боролися за її незалежність, щоб не потребувати «додаткових сил» в особі Махна, який так заповзято загравав з більшовиками, що навіть сам себе перехитрив. І «українізувати» його, як цього дехто побоюється, теж не варто, бо він і так є українцем. Те, за що Нестор боровся, входить складовою до духовно-ідеологічного комплексу, який представляє українську національну ідею, хоча сам він почав це розуміти надто пізно. Для мене немає сумнівів в тому, що Махно не був націоналістом – ні в позитивному (на жаль), ні в негативному сенсі цього слова. Він належав двом національним світам – українському і російському. І в цьому була його, спільна з Гоголем, трагедія, хоча, на відміну від Гоголя, йому рук ніколи не викручували. Він просто вжив готовий продукт і не спитав, як його готували.
Як будь-яка повноцінна сутність, національність не обмежується біологічними ознаками і не є об’єднанням виключно по крові. Генетика існує в єдиному етнічному комплексі з душею та духом. Кожен народ має певний набір генів, відповідний йому склад душі, свої духовні цілі та національну ідею. У чистому вигляді націоналізм не несе в собі негативу, він діє лише як фактор самозбереження (майже те саме, що сигнальна нервова система у людини). Сам Нестор Іванович ніколи не вважав себе націоналістом. Це поняття в його очах було дискредитованим – союзом представників УНР із іноземними монархістами і (якщо вірити тексту його «Спогадів») антисемітськими висловлюваннями симпатиків ЦР. Крім того, він ніколи не обмежував свій рух кордонами етнічного походження, – втім, як і будь-якими іншими фізичними кордонами – у перспективі. Одначе він його обмежував духовними кордонами анархії, а значить, певним чином, – …українськості.
Напевно, будь-яку ідею можна перекрутити так, що вона перетвориться на власну протилежність. Таким чином, наприклад, великодержавники перекрутили ідеї націоналізму та інтернаціоналізму. Бо якщо в інтернаціональному по етнічному складу середовищі розмовляють на певній етнічній мові (а не на латині чи есперанто), то представники відповідної нації автоматично підіймаються над усіма, вважаються серед всіх найголовнішими і мають найбільш вагомі посади у суспільстві. То який же це інтернаціоналізм, коли немає рівності? А який – спитаєте – вихід? Вихід – вчити всі мови і звертатися до людини на її мові, щоб виявляти повагу. Мабуть, він є надто інтелігентським, тому не для всіх прийнятним. Але як варіант…
Я маю висловити одне припущення. Оскільки світ не вигадав інтернаціональної мови, то, можливо, не має сенсу і сама ідея інтернаціональності? Тим більше що вона, якоюсь мірою, заперечує ідею батьківщини, материнства, рідної сім’ї та батьківського роду. А може, інтернаціональна ідея – це просто фікція? Якщо вже хочеш рівності й братерства, достатньо просто виявляти повагу до інших: «умаляйся сам, чтобы возвыситься в глазах другого». А намагання сучасних російських дослідників применшити чи зовсім заперечити національну сутність махновського руху пояснюється тією ж таки давньою та глибоко вкоріненою в російську підсвідомість ідеєю про екзистенційне призначення російського народу правити над українським (втім, як і над багатьма іншими). Підтвердженням цієї тези слугують відповідні тексти цих дослідників: в якому би шляхетному ключі вони не починали, як тільки-но заходить мова про українських «самостійників», відразу ж відчувається презирливий сарказм та зверхність: що вони там, буцімто, можуть? Вони ж – ніщо! Придумали собі якусь дурню із незалежністю, яка їм не потрібна. «Ишь, чего удумали!» Їх справа – слухняно йти за «старшими» поводирями і т.д. Тож тисячу разів правий був Винниченко, коли казав, що російська демократія закінчується на українському питанні.
Деякі дослідники наводять гасло Петлюри «Україна – для українців», вкладаючи в нього той зміст, який вважають за потрібне. Що мав на увазі сам Петлюра (якщо він і дійсно використовував цю фразу Миколи Міхновського), я не знаю. Але цілком очевидно, що даний вислів можна трактувати як в позитивному, так і в негативному сенсі. Негативний: «всіх жидів і москалів» або виселити «на історичні батьківщини», або зробити їхнє життя в Україні нестерпним. Позитивний: з огляду на тривале царське правління, коли українські землі продавалися за безцінь, або і просто «жалувалися» багатим росіянам та іноземцям, які змогли якимось чином вислужитися перед царем, Україна ніколи не належала українцям, тож справедливість треба відновити і повернути Україну її власному народові. І зовсім не обов’язково при цьому посилати когось на батьківщину (чи ще кудись) або «мочити у сортирах». Такі два різних погляди: обирайте самі. Але я певна, що Петлюра мав на увазі аж ніяк не перший варіант, хоча в його військах цілком могли траплятися прибічники саме такої позиції. Не перший варіант, вочевидь, мав на увазі і автор фрази, нелюбий Нестором Махном М. Міхновський. «Україна для українців, – писав він у роботі «Самостійна Україна», – і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя» (26). Хтось обере за ключове слово «ворог», а хтось – «чужинець». Хтось не зверне уваги на «ворога» і скаже, що Міхновський пропонує повиганяти всіх чужинців з України, а хтось пояснить, що він мав на увазі тих із них, хто поводиться вороже і стає на заваді української державності.
До речі, гасло «Україна – для українців» в буквальному сенсі втілив в життя не Симон Петлюра, а… Богдан Хмельницький. При ньому на українській території не залишилося практично жодного поляка чи єврея. Бо всі вони були вигнані в три шиї, а хто не встиг втекти, той був, за висловом Павла Халебського (сина патріарха Антіохійського Макарія III), «вирізаний упень». Хмельниччина була страшним нещастям для євреїв. Але я щось не пам’ятаю, щоб гетьмана Хмельницького хтось звинувачував у антисемітизмі. Воно і зрозуміло: він – фаворит Росії. До нього вже ніхто не присилав Шварцбарда, аби оголосити на весь світ антисемітом і заплямувати український рух.
Шовіністичні вислови деяких прихильників ЦР викликали відразу у Нестора Махна, але зовсім не тому, що він був байдужим до українства чи не любив його, а тому, що був порядною людиною. Процитую його слова на цей рахунок: «Население района было определенно враждебно настроено против политики Украинской Центральной рады, агенты которой, разъезжая по району, травили всякого и каждого революционера, называя его «предателем неньки Украины» и защитником «кацапiв» (Цікаво, чому у Нестора Івановича всі революціонери обов’язково мають бути зрадниками України та захисниками росіян? – О.Л.), которых по «идее» Центральной Украинской рады (по выражению ее агентов), конечно, нужно было убивать «як гнобителів мови» (105: стор. 136-137). Вочевидь, подібна лексика не належала до словарного запасу керівників Центральної Ради (історика Грушевського, письменника Винниченка і т.д.). Тим більше не могла зустрічатися в офіційних паперах українського уряду. Та люди все сприймали по-своєму, «по-народному».
«Такая идея оскорбляла крестьян, – розповідає Махно. – Они стягивали с трибуны проповедников и били как врагов братского единения украинского народа с русским (Ризикну припустити, що тут вже Нестор Іванович дещо додає від себе, видаючи бажане за дійсне: народ був менш «ідейним», ніж він сам. – О.Л.)… Эта-то злопамятная проповедь шовинистов-украинцев толкнула трудовое население Гуляйпольского района на путь вооруженной борьбы со всякой формой обособленного украинства, ибо население видело в этом шовинизме, который фактически являлся руководящей идеей украинства, смерть для революции» (105: стор. 137).
Вочевидь, Махно мав досить поверхове уявлення про шовінізм. Згідно зі своїм початковим змістом, це французьке слово походить від прізвища наполеонівського солдата Н. Шовена, відомого своїм презирливим ставленням до арабського населення під час єгипетського походу. Це агресивна ідеологія національної винятковості «вищої» нації на теренах «нижчої», що надає їй право керувати на чужих територіях тими етносами, які вважає «нижчими». Якщо притримуватися цього визначення, українській ЦР, при всьому бажанні, аж ніяк не судилося бути шовіністичною. Вона не запроваджувала ідеї вищості українства на іноземних територіях. Вона лише хотіла скасувати на своїй власній землі встановлену імперським керівництвом російську вищість. І якщо ЦР не ставила своєю ціллю завойовувати інші країни, а навпаки, намагалася захистити свій народ на його власній землі, то ця ідеологія може кваліфікуватися не як шовінізм, а як боротьба з шовінізмом – тобто, виключно як націоналізм.
Шовінізм – це ідеологія агресивного наступу «нації-гегемона», тоді як українцям завжди доводилося тільки захищатися. Навіть мимоволі кинута Нестором фраза про «обособлене українство» повністю виключає шовінізм, бо є цілком захисною ознакою. «Обособлене українство» – це не шовінізм, а захист від імперіалізму чужої нації. І в цьому контексті «батьків» анархізм був досить агресивним, бо мав у планах не «обособлення», як в українських націоналістів, а розповсюдження на весь оточуючий простір, – що, власне, і було найголовнішою помилкою Махна, яка споріднила його з більшовиками і, особисто, з Троцьким, з його світовою «перманентною революцією».
Повернення до рідної мови, як один із проявів національного «обособлення», також не є шовінізмом. Шовінізмом є нав’язування нації чужої мови із обов’язковою відмовою від своєї, як від менш повноцінного «наречия». Але Нестор Іванович був іншої думки. Всіх самостійників він називав шовіністами, а разом з ними – і керівників незалежної УНР, хоча із ними не зустрічався, з їх власною позицією не знайомився. Крім того, він не надто переймався позицією присутніх в Гуляйполі націоналістів, відзначаючи їх антиросійську та антисемітську спрямованість, на якій вся їхня ідейна платформа буцімто й вичерпувалася (так йому було легше).
Відшукування «батьком» ворогів у стані націоналістів давало інколи кумедні результати. Зокрема, за фрагментами висловів так званих «шовіністів» (звісно, у подачі Нестора Івановича) виходило, що багато хто із них є, м’яко кажучи, нераціональними людьми. Бо хто ж на себе стане так намовляти: «Все: революция, свобода, все труженики села и города, бросившиеся навстречу революции и, подхватив ее лучшие цели, развивавшие ее, – должно умереть. В противном случае, – говорили ораторы, социалисты-шовинисты – мы с нашими братьями-союзниками (имея в виду Вильгельма II, немецкого и Карла австро-венгерского с армиями) умертвим все это силой» (105: стор. 208). Я дуже сумніваюся, що хтось із українців міг називати німців та австрійців братами. Певно, Нестор Іванович у дуже вільному стилі передає зміст їхніх слів і, заразом, думок, кореспондуючи їх із своїми (проблема «братів» – то його проблема). За словами «батька» виходило, що «шовіністи» оголошували себе борцями з народною революцією і трудовим народом. Чи вони дурні? Це тільки в дитячих казках головний злодій по-злодійськи стрибає, грізно шкірить зуби і повторює щось на кшталт: «Что бы такого сделать плохого? Ах, как я зол!» Чи ще один шедевр людської дурості, приписаної «батьком» гайдамакам, зі слів їхніх союзників козаків: «Делегация сообщила нам, что за казачьими эшелонами шло несколько эшелонов гайдамаков, мечтавших при помощи казаков Дона и Кубани, занять город Александровск и пойти по селам и деревням избивать «кацапiв» и «жидів», не признававших «православной віри», мешавших им водрузить над землею «Неньки Украины» желто-блакитное знамя погромов и убийств иноверцев» (105: стор. 156-157).
От тільки Нестор Іванович не уточнив: це гайдамаки вважали свій національний прапор прапором погромів та вбивств, чи він один? Чи, бува, вони у цьому питанні є солідарними? Вважаючи себе мало не жерцем революції, він чомусь не помічав, що ідея звільнення української землі від 250-літнього російського панування є не менш революційною, ніж його власна анархічна ідея. Він вважав, що в Українській державі залишаться ті самі закони та звичаї, які укорінилися в Російській імперії, – що в принципі є неможливим. В своєму ритуальному єднанні з росіянами він, прекрасно усвідомлюючи всі розбіжності між «братськими» народами, волів на них заплющувати очі, бо в голові звучав настійливий рефрен: «русская земля», «русские товарищи» та ін. гоголівське словоблуддя. Така була концепція його анархії.
Революція була «священною коровою» для Нестора Івановича, своєрідною квінтесенцією його анархістських і комуністичних поглядів і прагнень. Успіх революції, розпочатої росіянами, а в перспективі покликаної бути здійсненою і довершеною українцями, він вбачав у спільних зусиллях цих двох націй. Точніше, справа навіть не в цих двох націях, а взагалі у братському єднанні всіх народів світу. Це для Миколи Гоголя світ зійшовся клином на двох окремих («видатних») народах: він виділяв російський та малоросійський (про польський мовчав, але, напевно, десь собі в подушку думав). А Махно не мав таких зобов’язань, якими був обтяжений «царев холоп» Микола Гоголь, натомість мав «особое чувство родства» до українців, і з цим, небажаним для себе, «буржуазним» почуттям, як комуно-інтернаціоналіст, героїчно й самовіддано боровся. До решти націй Нестор ставився однаково спокійно. Принаймні, в жодній із його літературних праць немає й натяку на видатні чесноти «великого російського народу» або, хоча б, якоїсь згадки про розкішне буйство цвіту унікальної російської землі.
Найменшу небезпеку ревізії колишнього експлуататорського стану (хай і під прапорами української держави) Махно сприймав із хворобливою відразою. А оскільки «обособлене українство» боролося за побудову власної держави, Махно волів триматися від нього подалі, як від переносника смертельного вірусу, спеціалізованого на анархії. «Все выступавшие ораторы изощрялись в своих речах до пошлости, – обурювався він. – Никаких границ для лжи во имя «неньки Украины» с ее независимой государственностью, тюрьмами и тюремщиками с палачами… Идея украинского освободительного дела строилась не на трудовом и социальном самоопределении Украины, а на буржуазно-национальном, причем и эта неприемлемая для двадцатого века идея буржуазии (Поганий був із «батька» політолог! – О.Л.) проводилась в жизнь ненормально и безответственными людьми, даже когда они натягивали на себя социалистические ярлыки и стремились говорить по-социалистически. От этого суть дела не менялась: вопрос «украинского освободительного дела» оставался замкнутым в крайне шовинистические рамки. Сами главари его, за исключением двух-трех человек, в конце концов тоже продавшихся немецкому юнкерству в совместном походе против революции, представляли собой крайне разношерстный элемент, и это привело в ряды «украинского освободительного дела», даже на руководящие его посты, людей, которые могли говорить по-украински, но которым не место было в рядах украинского освободительного движения...» (105: стор. 208, 122).
Як бачимо, «національне» в розумінні Нестора Івановича було нерозривно пов’язане з «буржуазним». Це – цілком імперська позиція, яку він засвоїв під час студіювання творів комуністичних теоретиків, що мали на меті переформатування старої імперії на «оновлену» імперію (староєгипетського типу). До речі, пізніше Нестор Іванович трохи відійшов від позиції ототожнення національного руху з буржуазністю. Зокрема, він критикував Маркса-Енгельса за їх намагання поєднати землю (а відтак селянство і українство) з капіталом, – і в цьому дуже помилявся.
Події, які описує Махно у вищезгаданих уривках, відбувалися в 1917 р., між двома російськими революціями (демократичною і комуністичною), коли він був рішуче налаштований на «інтернаціонал», який для нього був синонімом революції. А щодо українського державного проекту, то Махна відштовхувала в даному випадку не ідеологія чи українська мова (як дехто вважає), а та «антиреволюційна» сутність, яка цією мовою, на його переконання, тільки прикривалася. «Торжество гетманщины меня страшно бесило. Это торжество напомнило мне мое пребывание на каторге, сидки по карцерам и одиночкам, а временами и избиения», – зізнавався сам Махно в статті «Оккупация Украины» (113). Але ж є помилкою стверджувати, що державна пенітенціарна система, а також ненависна Махнові експлуатація людини людиною, – то є креатив українського націоналізму, нібито не притаманний комуністичному державництву, якому певний час сам Нестор надавав вагому перевагу в своїх союзницьких стосунках.
Як відомо, два роки потому Махно остаточно позбавився своїх ілюзій щодо «ідеологічної близькості» анархістів з революціонерами-більшовиками і вже значно менше приділяв уваги «революційній» «інтернаціональній» тематиці, а більше схилявся до «рідних пенатів». Тут навіть не було особливої потреби в якомусь прозрінні, просто самe життя поставило його в ситуацію вузького вибору. Але, як стверджують незаангажовані російськими «духовними задачами» дослідники, він починав потроху усвідомлювати те, що відчував раніше на рівні інтуїції: український народ занадто відмінний від російського і більше схильний до втілення в життя того проекту, яким Махно «і дихав, і жив». Тим не менше, переглядати повністю свої ідеї, з якими він носився ще з дитинства, він не став. Або не встиг. Хмельницький, як відомо, теж не встиг, хоча й почав. Помер ще в нестарому віці при нез’ясованих обставинах…
У висловлюваннях Нестора Івановича є довільна кількість протиріч, неминучих для світоглядного багажу будь-якої людини. Але він досить суперечливо і діяв. Звідси – суперечливість оцінок Нестора його сучасниками. Як писав В. Винниченко, «неможливо з певністю сказати нічого… про таку відому постать у повстанському рухові, як Махно. З оповідань одних – він ідейний анархіст, свідомий українець, з романтичним устроєм свого війська, на зразок запорозького; з оповідань других – це просто бандит, безпринципний, антиукраїнець» (6). «Зарубіжні ж біографи Махна, – зауважує Волковинський, – намагаються пояснити його космополітизм якимись суб’єктивними факторами, зокрема, стверджуючи, що Махно під час перебування в Бутирській в’язниці втратив зв’язки з Україною, забув рідну мову, зв’язався з російськими або русифікованими анархістами, що й привело його до ігнорування національного питання. Інші автори взагалі вважали селян півдня України «політично і національно незрілими», через що вони практично й не боролися за гасла, проголошувані Центральною радою, а потім і Директорією» (6). Праві, як на мене, були і перші, і другі «зарубіжні біографи» «батька». Проте, поза всяких сумнівів, Махно був досить цільною особистістю і ніколи не зраджував своїй основній ідеї – анархістської свободи. Її він намагався запровадити в життя з маніакальною упертістю і «за ціною не стояв». Єдине і фатальне, в чому Нестор відійшов від правил і традицій своїх предків, – це намагання розчинити українську націю в одному – ще й найгіршому – із варіантів так званого «американського котла народів».
Вислів «американський котел народів» з’явився після Другої світової війни, разом з теорією «модернізації», – таким собі західним варіантом радянської концепції «зближення і злиття націй». Це теорія стирання етнічних відмінностей в процесі урбанізації, індустріалізації та загального підвищення рівня освіти. «Зрозуміло, що ця теорія зажила найбільшої популярності саме у США, де політики й соціологи розглядали асиміляцію як найбільше благо для багатоетнічних держав – відповідно до сумнозвісної теорії «плавильного казана», а відтак проектували свої асиміляціоністські пріоритети і на совєтську імперію, – пояснює Микола Рябчук у книзі «Від Малоросії до України». – Бурхливе відродження націоналізму в цілому світі спонукало теоретиків «модернізації» та «плавильного казана» частково змиритися з неприємним для них явищем, поділивши націоналізм на «хороший», себто громадянський, і «поганий», себто етнічний. Зрозуміло, що до носіїв «хорошого» націоналізму було зараховано Америку та всі інші країни НАТО, тоді як усім східноєвропейцям, з Україною включно, відвели місце, як і належиться, у «поганій» категорії» (39).
«Не є таємницею, – додає Валерій Степанков, – що космополітичні ідеї вичавлення національної ідентичності начебто найпрогресивнішими цінностями громадянського суспільства, які, мовляв, повинні зруйнувати національну обмеженість з усіма її вадами, всіляко підтримуються й пропагуються транснаціональними корпораціями, максимально зацікавленими в створенні уніфікованої глобалізованої спільноти споживацького характеру. Відомий вчений С. Хантінгтон одним із перших помітив реальну загрозу для європейсько-американської цивілізації утвердження серед еліт її держав космополітизму і втрати ними національного обличчя. «Цих людей, – відзначав автор, – котрих називають «давоськими хлопчиками», «золотими комірцями» й «космократами», об’єднують нові концепції глобальної пов’язаності. Міжнародна спільнота, на їхню думку, морально перевершує спільноту національну, націоналізм для них є злом, національна ідентичність – підозрілим явищем, а національні інтереси – протизаконними» (43). Мабуть, культура таки сильно перешкоджає глобалізованому бізнесу, не кажучи вже про владу над душами. Та скільки би зацікавлені особи не співали про «благотворне» розчинення націй у різноманітних імперських котлах, але нації все одно існують, хоча б тому, що існує національна культура та мистецтво. Поки не знищена національна культура, народи також будуть жити. Тому не дивно, що останнім часом і в самій Америці, і в Європі стали відмовлятися від політики «мультикультурності», «двомовності» тощо, і схилятися до національних пріоритетів. Це – самозахисна реакція живого організму на постіндустріальне розпилення особистості, позаяк особистість є найголовнішою цінністю для зрілого суспільства заходу. На відміну від просякнутого вередливим інфантилізмом «азіопського» суспільства.
І на закінчення, повертаючись до теми розділу, я хочу зауважити, що на сьогодні ситуація докорінним чином змінилася. Вже не існує двох типів українського суспільства – демократичного і анархічного, бо не існує більше анархічного. Колишні Запорозькі Вольності, а пізніше – Махновський край, тепер майже повністю русифіковані. Після голодомору 30-х років, від якого найбільше постраждала східна Україна (чи не за махновщину?), у спустошені села почали завозити росіян і білорусів з усієї країни. І не те щоб їх завезли аж так багато, але вцілілі українці після терору голодом дуже змінилися. Вони зрозуміли, чого від них хотіла влада і як потрібно діяти, аби подібне не повторювалося, тож статистична меншість стала ідеологічною більшістю: місцеві жителі переходили на російську мову і починали демонструвати найлояльнішу підтримку комуністичній владі. Вони ставали такими, якими найбільше їй подобалися. І це вже був новий вид геноциду, набагато небезпечніший, ніж перший: це був духовний геноцид, коли одна нація під впливом страху погоджувалася «переплавлятися» на іншу. Росіянами ці нещасні люди, звичайно, не стали. Але і відчувати себе українцями перестали, бо це, як виявилося, є дуже небезпечним. Тепер вони підносять снаряди для так званої «п’ятої колони» в Україні і вимагають захисту російської мови, як своєї. Хто би українську захистив в її власній державі?
