В статті «Махно і Україна» С. Бордульов зауважив, що традиційна українська форма титулування Махна, а саме – «батько» – пов’язана із українським принципом роду. Це досить цікаве зауваження, з огляду на те, що в анархіста В. Азарова термін «батько» має інший сенс, який жодним чином не стосується роду, а є чи то громадянською, чи то просто місцевою ознакою. Цей дослідник запропонував оригінальний хід: замінити поняття національного поняттям місцевого. «Местные мы…» Таке «місництво» («тутешність») є ознакою регресу до архаїчних форм існування людського суспільства. Архаїчне суспільство є більш гнучким і покірним, ним легше маніпулювати, ніж тим, що має чітку національну самосвідомість, тому не дивно, що захисники імперій обожнюють склад розуму людей, який вкладається у формулу «тутешності».
Людське суспільство з часом все більше індивідуалізується, і кожен його член отримує все більше особистої свободи. Капіталістичне (чи то буржуазне) суспільство – це суспільство вільного підприємництва, що його не спромоглися оцінити російські комуністи й анархісти, у зв’язку з незрілістю місцевої спільноти. Втім, вільні підприємці навіть не були потрібні «більшовицькій олігархії» (за висловом Махна), яка привласнювала всі багатства, а не ділилася з народом. Щодо націй, то вони є справжніми функціональними клітинами суспільства вільних підприємців, тож асоціювалися завжди із буржуазністю і всім негарним, що пов’язували з нею ті, хто ставив на меті консервацію старої феодальної системи володіння кріпосними душами під новою, «прогресивною» вивіскою «соціалізму-комунізму». Це була спроба пустити розвиток суспільства в зворотному напрямі, від персонально орієнтованих цілей («я – ти») до архаїчно-колективних («ми – вони»). Будь-яка колективізація ослаблює суспільство і кожного його конкретного члена, знімає з нього особисту відповідальність і, заразом, критичність та інспекцію по відношенню до влади. Влада «колективістичної» спільноти (як-то соціалізм чи комунізм) завжди встановлюється у необмежених об’ємах, на відміну від «персоналістичної» (демократія), де ті ж самі «вільні ради» (хоч як би вони не називалися), є набагато більш дієвими, конструктивними й такими, що відображають істинне народне волевиявлення.
«Принциповий підхід махновщини, – пояснює Азаров анархістські задуми, – полягав саме в «вільному виковуванні» – самостійній соціальній творчості безпосередньо громадян, а не держави, партій чи будь-яких інших централізованих благодійників, що прикриваються їх іменем. А коли так, то і реальна соціальна революція повинна відбуватися в безпосередньому оточенні кожного громадянина, що в ній приймає участь, там, де він мешкає. На це вказував ще Кропоткін на прикладі Паризької комуні (в більшій мірі анархічного утвору) і подібних спроб в Сент-Етьєні, Нарбонні, Барселоні, Картахені та ін., що йшли за нею. «Общинні (комунальні) повстання були справжнім одкровенням… окремі міста оголосили свою незалежність від держави і своє право самим починати нове життя не чекаючи, поки вся нація з її відсталими областями погодиться також вступити на новий шлях». Ці повстання міст показали, що політичною платформою соціальної революції повинна бути Вільна Община. Діючи на благо звільнення не нації або всього людства, а своєї конкретної общини, в її глибинах анархісти знайдуть таку силу, «яку вони ніколи б не знайшли, якщо би захотіли повести за собою всю країну зі всіма її частинами – відсталими, ворожими і байдужими». Вільна Община повинна не думати про якісь глобальні плани, а виробляти революцію в своїх межах. Спробу нової реалізації цієї ідеї можна бачити в махновських Вільних Радах…» (59).
Та заради Бога. На те вони і анархісти, щоб моделювати такі проекти. «Флаг им в руки, барабан на шею». Але «ідеал» Паризької комуни є надто одіозним, щоб відсахнутися від такої практики. Крім того, щодо слів Кропоткіна про «націю з її відсталими областями», я хочу зауважити, що (в тім-то й справа!) нації бувають різні. Про українську націю ніяк не скажеш, що вона була відсталою чи загальмованою. В часи громадянської війни вона була аж надактивна і в кількості 91% мобілізованого чоловічого населення (якщо вірити Голованову) підтримала саме українські рухи. Тож розрекламована російськими анархістами архаїчна «тутешність» (як і первіснообщинний комунізм) кому-кому, а їй вже точно не була потрібна.
Можливо, для людей з ослабленою національною ідентичністю поняття «місцевого», «тутешнього» значно ближче і рідніше, ніж поняття «етнічного», «національного». Бо для Азарова, наприклад, у зв’язку з особливістю його походження і громадянства «своя конкретна община» вагоміша, ніж «свій народ» чи «своя нація». Він навіть називає націю «абстрактною»! Але то особистий погляд людини із незрозумілою самоідентичністю. І дійсно: як випливає з прізвища, предками Азарова були русифіковані монголо-татарські «темники» (чи інші діячі середньої військово-командної ланки), що, вочевидь, за царським заохоченням оселилися на землях південно-східної України. То як він себе має ідентифікувати? І нащо йому той головний біль національної самоідентифікації?
До того ж, навіть в «чистокровних» росіян національна ідентичність є розмитою (і в цьому чи не головна причина тривалих проблем Росії), – але не тільки через її відверту колоніально-імперську практику. Ще до набуття кваліфікації імперії вона вже мала дещо ослаблену самоідентичність. Навіть російська мова є яскравим свідченням втрати свого етнічного коріння цим древнім народом. Вона була сформована десь починаючи з кінця XIII ст. із іноземного слов’янського субстрату (староболгарська мова), накиненого візантійськими «християнізаторами» місцевим угро-фінським племенам, які перебували під жорсткою владою монгольських ханів і спілкувалися своїми рідними наріччями урало-алтайської мовної сім’ї. Тож «християнська благодать» осяяла своїм промінням безпросвітні угро-фінські душі і внесла в них струмінь світла, вкупі з вигаданою «одухотвореною» мовою Кирила і Мефодія. Лишивши собі кілька автентичних слів та власну фінську вимову, додавши дрібку тюркських слів, майбутні росіяни докорінно поміняли свій вербальний простір і – з днем народження, «великий русcкий язык»! Віднині ми – слов’яни!
Те саме – з ідентифікацією. Князі – варязько-руські, аристократія – монголо-татарська, народ – угро-фінський. Князі й аристократія – «порода», «блакитна кров», а народні маси – «нижчий сорт», іноетнічний по відношенню до влади, тому із ним у всі часи поводяться, як із дешевою худобою. Хто вони є в своїй країні, коли їм навіть іменника у назві не залишили? Назвали «русскими» – якими? чи чиїми? – і вдовольняйтесь тим, що є. А назва, прямо скажемо, і справді деперсоналізує: вказує на належність до пана, вказує на сутність цього пана, але не вказує на їхню власну сутність. Спочатку «русские», потім «советские» – одні прикметники, які символізують додаткові, несуттєві, поверхові риси, а імені немає. Немає суті. Немає «я». Немає «центру керування своїм власним польотом». Мабуть, лише такий народ, що втратив майже все своє, – ім’я, історію, свободу, мову, сутність, гідність, – ніколи у житті не зрозуміє чужого прагнення до волі та до збереження свого обличчя. І ніколи не примириться із небажанням іншого «інтернаціоналізуватися».
Це – що стосується Росії. А також – що стосується русифікованої частини України. Чому на українському Лівобережжі «місцеве» стало інколи вагомішим за «національно-особистісне», – на це питання, як на мене, відповідь є очевидною, тому не варто на ньому зупинятися. Але як собі пан Азаров (чи то товариш, бо не знаю, як себе називають анархісти) уявляє психологію конкретної спільноти чи менталітет людей окремої місцевості? Наприклад, чим суттєвим відрізняються жителі одного села на Луганщині від жителів іншого на Криворіжжі? Я досить добре знаю, що таке національна психологія, точніше, психологія окремого етносу, але психологія окремої етнічної популяції, мистецтво окремої етнічної популяції?.. Що таке пісні і танці Яготину і чим суттєвим вони відрізняються, наприклад, від пісень і танців Броварів? Які пісні співають мешканці Дніпропетровщини на весіллях та інших святах – українські народні, чи якісь інакші, патріотично-місцевого виробництва? Чому я про це питаю? Бо якщо ми маємо справу з повноцінною сутністю окремих місцевих общин, то вони повинні являти собою щось цілісно-живе, а для сучасних анархістів навіть більш цілісно-живе, ніж етнос. І якщо це так, то їм належить мати якісь свої відмінності, якісь психологічні риси, що вирізняють їх із решти і роблять їх окремішніми одиницями, навіть більш рельєфно вираженими, по тій же логіці сучасних анархістів, ніж різні нації. Більше того: якщо в одній місцевості проживають люди різних націй, то їх національні звичаї, традиції й мистецькі елементи повинні скопом закидатися в один котел і розплавлятися до нерозчленованого стану новітньої «типовості», або і взагалі ігноруватися заради створення якоїсь спільної «місцевої» культури, чи не так? Бо як же без культури?
Що не кажи, але чіткі етнічні риси доволі важко переплавити на маловизначені ознаки «рідної околиці». Так само важко, як тягти з болота бегемота. І цілісність лише на базі певної місцевості такі дослідники-інтернаціоналісти занадто перебільшують. Принаймні, на міжнародних змаганнях ми вболіваємо не за «місцевих», а за українців. Коли футбольний клуб «Шахтар» виграв європейський кубок, всі українські громадяни сприймали це, як перемогу всієї України. Хоча, до речі, деякі політики-регіонали (Донецький регіон) хотіли звести цю футбольну перемогу до виключно Донецької, і навіть політичної. Мовляв, це Партія Регіонів виховала таких чудових футболістів (бо власник клубу – найголовніший спонсор і член цієї партії, – якщо вже так, логічніше було б сказати, що власник клубу виховав і клуб, і… саму партію). Тепер, ознайомившись з думками В. Азарова, я цій обставині вже не дивуюся.
Будь-яка жива повноцінна сутність існує в трьох світах (числом життя є три): матеріальному, душевному і духовному. Як триєдиною є природа людини, так само триєдиною є природа нації. Якщо в людській природі ми виокремлюємо тіло, дух і душу, то у випадку нації за матеріальне можемо приймати генотип і географію, за душевне – психологію й менталітет, а за духовне – культуру та мистецтво, і перш за все – національну ідею (пов’язану нерідко з релігійним змістом), яка є формою духовного призначення цієї нації у світі. Тому населення окремої місцевості (географічний показник) не може бути повноцінною, живою, триєдиною спільнотою. Відірване від власного духовного орієнтиру, воно стає «гарматним м’ясом», безособистісним матеріалом для сторонньої маніпуляції.
Тож справа навіть не в популяційній цілісності окремої місцевості. Вона нікому й не потрібна. «Тутешність» приваблює «інтернаціоналістів» саме відсутністю цієї цілісності та самодостатності, за рахунок руйнування триєдиної структури нації. Великороси століттями навіювали українцям думку про їх суто географічну ідентичність. Замінити культуру географією є найкращим засобом для спрощення людської психології, механізації людини і денаціоналізації народу, до котрого вона належить. А вже духовний зміст їм «підкидають» зовні, штучним чином: не від Бога, а від Великороса. Цей зміст простий, як три копійки, і не має жодного стосунку до духовних цілей самого російського народу: завоювати якнайбільше чужоземних територій і асимілювати (читай: механізувати) найбільше інших націй, аби привести їх до світлого майбутнього тотального комуністичного контролю (хоч як би він не називався). Як зауважував І. Гирич, «в силу столітнього колоніального пресингу свідомими українцями була хіба третина населення України, решта сприймала себе духовними росіянами, які лише мешкають в Україні. Україна для останніх – географічне, а не духовно-культурне поняття» (38).
Коли спорідненість окремої географічної громади піднімається над спорідненістю народу (ще й «абстрактного»!), то це є знаком руйнування його пам’яті й культури, небажання визнавати втрату і хоч щось робити для свого відродження.
Безликі стяги, які доводиться нести, –
Від них так слізно.
Знайти б, на диво, часів відродження мости –
Дай Бог, не пізно…
– співав С. Вакарчук. Але у тому-то й справа, що якщо для деяких місцин Лівобережжя національність вже стала абстрактною категорією, то для Правобережжя вона лишається цілком реальним фактом. Непростою є історія відносин Правобережної і Лівобережної частин України. Тривалий час вони мали єдину ідентичність. Бо початково обидва береги Дніпра населяли генетично споріднені племена, які утворили єдиний русько-український етнос з центром в Києві, а потім Галичі. Пізніше Лівий берег був заселений правобережними русинами, які тікали від кріпосництва Речі Посполитої. Розрив між правобережними і лівобережними мешканцями Русі стався з «нелегкої» руки Б. Хмельницького, який шаленою війною проти Польщі на стороні Московії спровокував розділення країни між двома сусідніми імперіями – Річчю Посполитою та Московією. Частина, що залишилася у складі Польщі, під впливом західного середовища сформувалася, за висловом сучасних малоросів, «національно озабоченной». А частина, що потрапила у склад «універсального розчинника» Росії, тієї «озабоченности» майже не пізнала. У чому тут секрет?
Секрет, у першу чергу, – в особливостях менталітету поляків і росіян. Поляки знають, хто вони такі. Це здорова, повноцінна нація, що чітко знає і своє походження, і свою історію, до того ж, розмовляє мовою, яку сама в процесі еволюції, довільним чином, сформувала, у відповідності до власного менталітету. Їй притаманне глибоко вкорінене в традицію, яка ніколи не переривалася і революційним чином не здіймалася в повітря, чуття свого «я». Не дивлячись на те, що Польща певний час була імперією, але з її народом не сталося того, що сталось з корінним народом Російської імперії (а зазвичай буває виключно з підлеглими народами): її не позбавляли ідентичності і не фальсифікували її сутності, не підміняли чимось іншим. Вона була і залишається собою. Крім того, це країна західного світу, де поважають «одиницю», особистість, а відтак і націю. Якщо поляки ставляться до нації з такою самою повагою, як до окремої людини, то їхній асиміляційний тиск на українців мав бути меншим, ніж російський тиск – на українських мешканців Російської імперії. Поляки і самі були на протязі століття колонізованим Росією народом, тож стресове становище підживлювало їхні захисні енергетичні сили й підносило національні почуття. У той же час, в національно екзальтованому середовищі українцям було легше відчувати свою власну національну особливість і не втрачати самоідентичності.
А найсуттєвішим є те, що правобережні українці відчували значно менший економічний тиск, ніж лівобережні, і тому їх духовні (а отже, національно-культурні) потреби були для них дещо актуальнішими, ніж матеріальні. Знов-таки, – на відміну від «підросійських» українців. Та й самі українські «правобережники», по власній ментальності, є більш урівноваженою, консервативною і державницько-орієнтованою групою суспільства, яка надає перевагу збереженню традиційних культурних цінностей і національних рис. Їх набагато важче розчинити кислотою номадичної «інтернаціональності».
Російська ж імперія тривалий час формувалася, як наднаціональна сутність, і російська національна ідентичність є, певною мірою, ідентичність імперсько-наднаціональна. Тому, по-перше, похід на українську мову тут був більш тотальним, ніж у Польщі, а по-друге, польське керівництво не здогадувалося (чи й не хотіло) розселяти українців, як висловлювався Федоровський, «вперемешку» із поляками та іншими народами, не заохочувало міжетнічних шлюбів (принаймні, у таких масштабах). Воно не намагалося розбавити фізично українське середовище, «розкатати його у шаховому порядку», як це робилося в Росії. До того ж, росіянам для «кислотного розчинення» дістався найбільш складний людський «матеріал», найбільш невідповідний їм по духу, – січове козацтво, – і як вони з поставленим завданням впоралися!
Історик О. Палій вважає, що відмінність, котра розділяє Центрально-Західну і Південно-Східну частину України, має виключно ментальний, а не етнічний чи історичний характер. «Ця різниця – в товщині радянських нашарувань, які в різній мірі присутні і на Сході, і на Заході, і в Центрі країни, – пише Палій у статті «Україна: народжена бути єдиною». – Ці нашарування природно товщі там, де переважав пролетаріат та була відсутня національна інтелігенція» (33). Це дещо не збігається з позицією «новоросів», згідно із якою на східних землях щось там творилося «испокон веков», ще до початку радянського панування. І в даному випадку я приєднуюся до «новоросійської» позиції: «російська» Новоросія далеко не вичерпується коротким терміном існування Радянської держави.
Але я викладу думку О. Палія: «Фактом є те, що ті території, які становили «ядро» Київської Русі, тобто Центральна і Західна Україна, є україномовними, із дещо сильнішою національно-державною самоідентифікацією. Ті ж, які були колонізовані відносно нещодавно, є переважно російськомовними. Однак, така російськомовність Східної і Південної України утворилася зовсім нещодавно – протягом життя пари поколінь. Голова Донецької облради Анатолій Близнюк ще пам’ятає, як утворювалася ця російськомовність: «Я тогда еще пацаном был. Бегаю, и на украинском языке разговариваю. А завуч меня за ухо: «Молодой человек. Вы в какой школе учитесь?» В русской. «Ну, если я еще раз услышу, что вы будете говорить на украинском языке, вон за пять километров есть школа украинская, вот туда вы пойдете». Вот такими принципами нас отучали разговаривать на родном языке. А вообще – мы патриоты» (33). От щодо останнього – то вже жодних сумнівів…
На думку Палія, Акт Злуки 22 січня 1919 року, яким Українська Народна Республіка і Західноукраїнська Народна Республіка проголосили державну єдність, показав несподіване для багатьох оточуючих тяжіння до єднання двох частин української нації. Він навіть певен, що такий випадок потужного тяжіння між сходом і заходом України – один з унікальних в світовій історії. «Висадившись в Америці, англійці, валлійці і шотландці вже через пару поколінь перестали вважати себе британцями, – пише він. – Проживши всього лише 45 років в різних німецьких державах, східні й західні німці досі не можуть звикнути один до одного. Натомість українці, які з глибокого Середньовіччя не жили в своїй державі, століттями не мали скільки-небудь цілісного власного економічного, політичного, інформаційного простору, через сім віків оголосили про возз’єднання. І не в часи миру і процвітання, а в буремні воєнні роки. А все тому, що Україна як держава і народ «добре скроєна». Існують потужні історичні аргументи за цілісність і єдність України. По-перше, Україна має унікальну для Європи тяглість історичної єдності. Уже щонайменше дві з половиною тисячі років, як Україна становить собою цілісний територіальний організм. Усі ранні державні утворення на території України практично вкладалися в межі сучасних кордонів України… Велика Скіфія, перша держава на українських землях, за даними Геродота, мала розмір квадрата зі сторонами в 700 кілометрів та основою у вигляді узбережжя Чорного й Азовського морів, практично вкладаючись у сучасну територію України. По-друге, майже всю територію України охоплював і антський племінний союз IV-VII століть нашої ери, практично вкладаючись у межі сучасних кордонів України. Анти – безпосередній попередник Київської Русі… По-третє, існує елементарний факт: Русь – це повна територія сучасних Київської, Житомирської, Чернігівської, Сумської областей та частин Полтавської, Черкаської і Вінницької областей. Руссю у 8-17 століттях називалася виключно Центральна Україна, а з 12 століття і по 20 – ще й Західна. Усі інші підконтрольні Києву землі (Полоцьк, Новгород, Суздаль тощо) не вважалися Руссю» (33).
При всій повазі до О. Палія, на жаль, його позиція, з моєї точки зору, є надто шапкозакидательською. Я маю на увазі приклад Злуки УНР і ЗУНР. В цій історичній акції не брала участі лівобережна Україна (принаймні, не давала згоди). Центральна Україна (яка ніяк не контролювала Сходу), що довгий час перебувала в складі Росії, і Західна Україна, що знаходилася в складі Австро-Угорщини та Польщі, дійсно вирішили об’єднатися. Очевидно, за своїм духовним типом вони були суттєво більш близькими, ніж дві частини України, які належали Російській імперії. Об’єднання заходу та центру – і зараз не проблема. Проблема – у відсутності єднання саме заходу і сходу, позаяк з тих самих пір, коли Московське царство стало сильним геополітичним лідером на тогочасній карті світу і почало активно діяти на Україні, відбувся і розкол на українських землях, який лише поглиблюється з плином часу.
Цей «фактор Москви» О. Палій чомусь не враховує. Він наголошує на тому, що зі своїми східними й південними землями Центральна Україна завжди мала міцний зв’язок. Але ж це відбувалось ще до «включення у гру» Москви! «Донбас почали приєднувати до України ще Володимир Мономах та Ігор Святославич, герой «Слова о полку Ігоревім», – пише історик. – Задовго до Джона Юза та Російської імперії, десь на початку XVI століття на Донбасі виникають численні поселення українських козаків, згодом об’єднаних у Кальміуській паланці Війська Запорізького. Київські князі контролювали південь України на Дунаї. Місто Олешки на Херсонщині (блюзнірськи перейменоване більшовиками на Цюрупинськ) – стародавній оплот Київської Русі на Причорномор’ї, яке, переживши і відбивши численні навали орд, впало лише під ударами монголо-татар. Землі Східного Криму – стародавня власність Київської держави, піддане Києву і Чернігову князівство Тмутаракань. Київський князь Володимир Великий взяв Корсунь (Херсонес) задовго до того, як на його місці виник Севастополь… Український козак Іван Сірко брав Очаків і Перекоп раніше за маршала Мініха. Український козак Петро Сагайдачний брав Феодосію і Євпаторію ще тоді, коли вони називалися Кафою і Гезлевом, задовго до росіян. Запорізькі козаки багаторазово брали штурмом татарське укріплення Хаджибей, ще до того, як воно стало називатися Одесою» (33).
Перечисливши ці факти, історик робить дещо дивний, як на мене, висновок: «Тому кожен рік життя в українській державі наближає нас до того часу, коли ці (радянські, – О.Л.) нашарування вже не будуть вирішально впливати на політику окремих регіонів та держави» (33). Такий незрозумілий оптимізм. Але з яких підстав, коли поруч – Росія? Це – той суттєвий фактор, якого не було в середньовіччі. Тепер він існує і в недалекому майбутньому нікуди не подінеться. Наче чорна діра у космічному просторі, він завжди буде впливати на траєкторії усіх сусідніх об’єктів. Тож справа не в «радянськості», бо пласт «радянськості» наклався на південно-східну Україну відносно недавно. Ще до «радянськості» над Україною плідно попрацювали імперські «інтернаціоналісти». Перефразовуючи Станіслава Говорухіна, все це – Україна, «которую мы потеряли». Вона вже майже повністю русифікувалася, і історичне коріння для неї тепер нічого не варте. Бо всі значні для українського народу події відбулися ще до тих часів, які пан Федоровський назвав убивчим словосполученням «испокон веков». І дійсно, нащо людям знати, що було за межами тієї давнини? Такої глибини віків людська коротка пам’ять (принаймні, на Лівобережжі) утримувати, вочевидь, не здатна.
В статті під назвою «Україна в облозі привидів минулого» Ірина Штогрін наводить слова мислительки Оксани Пахльовської про так званий «автентичний вимір батьківщини в собі» щодо громадян, які є «спадкоємцями європейської України». «Адже цей вимір, – зауважує Пахльовська, – містить у собі час, історію: ким ми були в минулому, яке майбутнє ми побудуємо? Носії ж посттоталітарного мислення елементарно не мають у собі виміру майбутнього – звідси категорія виживання» (56). Очевидно, тут маються на увазі носії не тільки посттоталітарного мислення, а й будь-яких інших типів мислення, характерних для «стертих» особистостей, позбавлених (або ще не набувших) власних унікальних рис. Майбутнє і минуле – дві ланки одного ланцюга, який забезпечує наступність і тяглість історичної єдності окремої нації. Як особистість формується з індивіда завдяки його духовному досвідові, виробленню самостійної позиції та усвідомленню своєї мети, так і нації формуються із племенних союзів під впливом спільної історії, єдиної культури та чітко сформульованих загальних цілей. Стерти пам’ять нації – це стерти саму націю, позбавити її довільно обраного майбутнього та нав’язати інший шлях. Коли хвороботворний вірус проникає у клітину, він першим ділом стирає її пам’ять і перекодовує її програму на виконання іншої мети.
Філософ Євген Зарудний зазначив, що «…національна ідея є найбільш піднесена ідея серед тих, здійсненням яких творяться людські спільноти (позаяк тут об’єднуючим фактором виступає культура – ідеальне)» (83). Знищте культуру – зникне і нація. Денаціоналізована спільнота – це практично те саме, що знекультурена спільнота. Тож спроба розвіяти націю на космічний пил неминуче супроводжується процесом нищення її культури і перекодування її програми на більш просту і примітивну, на кшталт рослинно-тваринної. На перший план відразу вийде тема харчування і виживання. Імперські нації й народності завжди повинні залишатися голодними, щоб думали лише про хліб і «не брали дурного в голову». Нагодовані народи забажають собі більш високого – і прощай, імперіє! Всі захочуть бути особистостями і створювати свої культурно-національні простори. Тож бідність громадян СРСР була не тільки результатом недолугої економічної політики його керманичів, – не виключено, що останні усвідомлювали всю небезпеку ситості простих людей для збереження імперії й примноження масштабів «однієї шостої частини суші».
Питання національної ідентичності підноситься, передусім, інтелігенцією, а не робітниками чи селянами, які піклуються найпершим чином про так званий «хліб насущний». Перед інтелігенцією не стоїть питання виживання: вона, як правило, не голодує. Тож переходить від язичницьких пріоритетів тіла до християнських – духа і душі. А що стосується Махна, то він на перший план поставив не культурні запити, а соціально-класові. І це цілком є зрозумілим: він виріс в абсолютній бідності й злиденності і часто з заздрістю дивився на «синків» багатіїв, які могли нічого не робити і мати все. Для нього ключовим було питання виживання та економічного добробуту, а звідси – і єднання із російськими та будь-якими іншими трудящими, із бідними й злиденними у всьому світі. Потреби тіла завжди більш чутливі від потреб душі.
Я поясню цю ситуацію за допомогою відомого зразка ведичного розподілу суспільства на чотири касти, як було прийнято у древньому арійському (індоєвропейському) світі. Окрему народність (етнос, націю) наші давні предки ототожнили з окремим людським організмом і сприймали, як цілісну, живу систему. Аристократичною верхівкою суспільства вони вважали брахманів (священиків) та кшатріїв (воїнів), яким поставили у відповідність голову (дух, центр мислення і прийняття рішень) і груди (душа, серце, воля). Брахмани і кшатрії контролюють розвиток спільноти, указують шляхи її духовного піднесення, а також захищають від загибелі. Їм мають підкорятися дві інші касти, пов’язані з фізичним тілом, – вайшьї (землероби, ремісники) та шудри (слуги, торговці, раби), яким відповідають живіт (центр живлення, травлення і розмноження) та ноги.
Касти – це частини тіла етнічного організму. Так само і класи. На відміну від етносів чи націй, касти та класи не мають «центру зборки». Окремий клас не є самодостатньою спільнотою. Він – лише частина цілого, але не ціле. Так само не цілими є ноги, животи чи голови, відірвані від тіла. Тому і класове єднання пролетарів всіх націй є штучним і неорганічним, як штучним і неорганічним є єднання животів чи ніг окремих індивідів. Окремо взята робітнича чи селянська спілка буде прагнути, у першу чергу, «хліба з маслом», тобто здійснення матеріальних цілей, – бо це, пробачте, її «кастова» прерогатива, – але сама при цьому буде поступово гинути, позбавлена духовних та душевних сил. Тому більшовики винищували, в першу чергу, національну інтелігенцію, аристократію загарбаних народів, їх особисті «центри прийняття рішень», аби узурпувати керівні права й обов’язки тих центрів, зруйнувавши нації «із голови». Коли народ бажає лише «хліба і видовищ», – це значить, що він повністю обезголовлений, позбавлений аристократії (інтелігенції), або вона є тяжко хворою і нездатною виконувати свої духовні функції.
Як писав філософ Ортега, селянськість – це характеристична риса суспільності без провідної касти, а народ, який вважає, що може жити й самочинно правити в своєму краї без аристократії, у світі своїх думок, політики, моралі і смаку, неминуче приходить до розкладу. Тож розрубування національної спільноти на окремі класи, зі знищенням її «гнилої інтелігенції», – це найвдаліший за всі часи імперської історії російський креатив, який дозволив комуністам перетворити поневолені народи на африканських «зомбі», покірних виконавців чужорідних рішень. Та й часи були такі: все піддавалося ревізії та ретельному препаруванню. Живу природу, як радіоприймач, порозбирали на деталі і заходилися збирати заново, в надії, що у даному випадку нічого не загубиться. На цьому тлі Чарльз Дарвін виявив зоологічну «боротьбу за виживання» і натякнув, що в повній мірі це стосується й людини, як безпосереднього нащадка мавпи, а Зиґмунд Фрейд додав, що у людини ціль одна – фізіологічне задоволення, – ущент забувши про духовне та душевне, які ніяк не можуть витікати з фізіологічного. Тому і комунізму в ті часи вдалося опинитися на хвилі суперпопулярності. Ніколи він не виглядав таким привабливим та науково-прогресивним, як на рубежі XIX-XX ст., коли найпопулярнішою цифрою був скальпель двійки, «цифри смерті».
Всі класово-соціальні партії (комуністична, соціалістична тощо), які об’єднують людей за другорядними, частковими, «низькочастотними» ознаками, відверто поступаються духовністю (і, отже, перспективністю) тим партіям, які об’єднують на рівні цілісних людських громад, з одним духовним та душевним складом і спільною цивілізаційною метою (наприклад, націоналістичні). На жаль, не оминув поставленої пастки навіть український «батько», обравши виключно дискретно-соціальні, а не цілісно-національні орієнтири. Це була типова «матеріалістична» помилка. Як матеріальне не може бути створене раніше за духовне (спочатку – ідея, потім – її втілення), так само і матеріальні цілі не повинні ставитись попереду духовних, інакше нам не досягнути ні того, ні іншого. І якщо син пароха С. Бандера добре розумів, що соціальне визволення неможливе без визволення національного, то Н. Махно, як справжній атеїст, був далеким від такого розуміння. Він щедро роздавав селянам землю, а всі культурні та національні запити недбало ставив «в площину майбутньої політичної дискусії» і був «рівновіддаленим» від всіх духовних тем, зосередившись лише на темах «життєвої важливості», близьких і зрозумілих всім селянам південно-східної частини України. Принаймні, так це виглядає зовні.
Утім, не все так просто з Нестором Івановичем. Бо він не був пласкою і прямолінійною особою, що мала чітко визначені й зрозумілі для сторонніх цілі. Добробут він завжди єднав із волею та анархічною свободою, не відділяючи одне від іншого. Свобода і добробут – суто українські цінності. Цього Махно на самому початку взагалі не усвідомлював, проте із часом починав все краще розуміти. І паралельно у його діяльності все голосніше і вагоміше звучала національна тема.
Свобода, історична пам’ять та культура – це фундамент духу будь-якої нації. Принаймні, нації самодостатньої, яка сама себе цінує й поважає. «Денаціоналізована» Росія із легкістю відмовилася від цих цеглин національної ідентичності. «По-перше, – пояснює О. Пахльовська, – в російському світі людина ніколи не знала виміру свободи. А отже, в ній атрофована й потреба свободи. По-друге, в російському світі культура не системно будувалася, а системно нищилася. Конкретне минуле руйнувалося заради абстрактного майбутнього» (56). Росія практично живе майбутнім, ніби розчищаючи для нього шлях у сутнісно важливому сьогодні. Цей побутовий та культурний аскетизм поставив, очевидно, на меті створити рай майбутнього на грунті пустоти минулого. Адже із нічого в цьому світі щось не вибудовується. І Україну втягують в цю небезпечну гру із часом. Будується якась примарна та безсутнісна конструкція, і задля цього уніфікують українську й інші нації, підганяючи під обраний «інтернаціональний» тип.
Звичайно, прихильники «денаціоналізації» і федералізації України мають свої особисті причини притримуватися цих поглядів, – як правило, доволі травматичні. «Витоки цієї концепції ми знаходимо у Кропоткіна, – пише один із найпомітніших презентантів цієї теми В. Азаров, – який вважав зайвою й шкідливою монополію центрального міського управління, що нав’язує свою волю кожному конкретному мешканцю міста від імені всіх городян. Як єдність країни повинна досягатися в анархії вільною федерацією общин, так і федеративний устрій вільного об’єднання кварталів і виробничих союзів повинен лежати в основі місцевого управління. Іншими словами, анархічна «соціальна революція» не є муніципальною революцією в сенсі передачі всієї повноти розпорядження нашими долями від неконтрольованого президента і уряду до аналогічних мерів та виконкомів. Але вона є поштовхом до перетворення державного «місцевого самоуправління» в реальне самоуправління територіальних общин…» (59).
Щоб аргументовано сперечатися з такою позицією, треба набагато більше і глибше знати вчення світового анархізму, ніж знаю його я. Тож сперечатися не буду. Можливо, так дійсно колись буде. Після повної втрати довіри між людьми і цілковитого знекультурення. Усупереч позиції Азарова, у мене склалося враження, що анархізм жодним чином не заперечує національної єдності. Та й запорозькі козаки, як вже було зазначено, не зрікалися свого народу і не «денаціоналізувалися», а це ж був справжній анархізм, в його найбільш дієвій формі. Навіть Нестор Махно, так щиро налаштований на братерство з росіянами, не відмовлявся від козацької історії – отже, ні себе не вважав «місцевим», ні свою батьківщину – лише географічною територією. Навпаки, він ще й культивував у власній армії чимало козацьких рис та звичаїв. Таким же був в юнацтві й Гоголь: теж цікавився козацькою історією, допоки не «зламався».
Натомість денаціоналізація, хай навіть прикрита найліпшими анархістськими гаслами, послаблює і девальвує людину, повертає її в первісний матеріалістичний світ, в якому перетворює на іграшку в руках незнаної Сили – чи то сили природи, чи сили Ієгови, чи сили імперських маніпуляторів, що називають себе («номінують»!) інтернаціоналістами і дурять голови наївним та довірливим. І вже в такому світі не стане актуальною анархія, бо в анархічному суспільстві людина має бути сильною, впевненою у собі, з розвинутою самосвідомістю. А яка самосвідомість без духовної основи нації?
Щодо теоретичних анархічних схем, – зокрема, в подачі Азарова, – то вони аж надто схожі на прото-імперські. Негарні викликають асоціації. Тому подальше дробіння націй на «районы, кварталы, жилые массивы» («…я ухожу, ухожу красиво»), на яке розраховують деякі сучасні анархісти, – не можу стверджувати, що неможливе, але це більше нагадує науково-фантастичні фільми про похмуре технізоване майбутнє, в якому люди живуть у бункерах під землею, добре озброєні і чогось бояться. Їм вже не до національної чи якоїсь іншої самосвідомості, бо в страху всі однакові. Їх всіх об’єднує не спільна культура, а спільна небезпека, спільна фобія. Зникнення культури і пам’яті завжди пов’язане з народженням страху. Там, де на перший план виходить потреба виживання, завжди послаблюється особистість, переплавляючись в нікчемну «біомасу».
«Географічна» спільність невеличких колективів повертає людство до часів первісної общини, коли воно ще досить мало знало про оточуючий простір і обмежувалося інформацією про своїх найближчих сусідів. «Географічне» об’єднання сусідніх родів складалося в цілях виживання, в боротьбі із голодом. Але по мірі того, як пізнання і культура витісняли страх і голод, родові общини виростали у великі колективи, створювалися етноси, народності, а потім нації. Тому якби раптово сталася якась велика катастрофа і та частина людства, якій пощастило вижити, впала в стадію суспільства-немовляти, об’єднаного в невеличкі групи, вона б обов’язково з часом знов взялася «за старе». Така вже вдача у людей: не вдовольнятися біологічними потребами, а створювати щось високе, – зокрема, культуру та мистецтво, – і складати літописні тексти, де записувати всі події, що відбуватимуться з даною спільнотою, щоб забезпечити їй історичну тяглість і суспільну пам’ять. Історія – об’єм життя – руйнує площину географічного дробіння. І знову все піде у напрямі утворення нових національних сутностей. Такі вже люди «зомбі». Претензії, будь ласка, – до Творця. Бо так Він нас запрограмував, заклавши в кожного Свій принцип Трійці, який завжди відтворюється на всіх можливих рівнях нашого буття: тіло – дух – душа. Тож біологією й географією справа не обмежиться. Над ними завжди будуть вибудовуватися «об’ємні» сфери знань: історія, наука та мистецтво тощо. І знову ми на виході отримаємо націю. Хоч як воно комусь не прикро.
Я не політолог або футуролог, тому не беруся судити з позиції сучасної науки, як буде розвиватися людське суспільство у майбутньому. У цьому питанні я спираюся на авестійське космогонічне вчення, згідно з яким нещодавно (у 2008 р.) почалася нова епоха Розділення, пов’язана зі знаком Терезів і серединою зодіакального кругу. В цю епоху має відбутися символічне відділення добра від зла, завдяки чому знімуться всі «білі та пухнасті» маски з темряви і вона постане перед нами такою, яка насправді є. За авестійським вченням, під час епохи Розділення кожна сутність має максимально персоналізуватися і розкрити у собі самій всю безмежність космосу. Тоді усе, що було створено на початку всіх часів, буде проявлено у кожній людській істоті. Людина стане справжнім мікрокосмом і усвідомить себе не випадковою та малозначущою часткою безмежного світу (як зараз), а відразу цілим світом.
Персоналізація людини – єдиний спосіб виправити її вади, бо зло – лише у нас самих. Його немає у довколишньому середовищі, де ми зустрічаємося виключно з його проекцією. Як показує історія, людське суспільство стає гуманістичнішим і поступово виправляється на краще. Паралельно триває індивідуалізація суспільства, яка символізує більшу зрілість його членів, ніж на початку людської історії. Капіталістичний устрій на сьогодні є формою найвищої за всі часи персоналізації суспільства і приватної свободи його членів (не враховуючи міфічний «Золотий вік»). Згідно з авестійським вченням, ситуація не має змінюватися і з якогось дива перетворюватися на протилежну. Епоха колективізму відійшла в минуле. Більшовики лише зробили спробу повернути час назад, аби не допустити, висловлюючись мовою Авести, Фрашегірду (тобто Страшного Суду, за мовою Біблії). Те саме – із комуно-анархізмом, якщо він заперечує приватну власність (тоді він заперечує і будь-яку приватність). Це зовсім не значить, що колективізм є щось погане, а індивідуалізм – щось надто добре. Колективізм є дуже небезпечним у зв’язку з послабленням людської особистості, аж до керованості зовні. А з огляду на те, що витоки усіх проблем – в самій людині, то для перемоги над злом потрібна упевнена персональна позиція. Колективом зло не подолати, адже вибір робить не колектив, а окрема персональна сутність.
Колективізм доволі щільно пов’язаний з «тутешністю», що й не дивно, бо обидва є проявами слабкої самоідентичності. Зокрема, В. Азаров певен, що Помаранчева революція 2004 р. в Україні пробудила в українцях по обидві сторони барикад «соціальну активність і громадянську самосвідомість, – визначальні якості саме соціальної революції» (59). Власне, що людина мала у своєму розпорядженні, те вона й побачила. Як кажуть росіяни, «не обессудьте». Неможливо стрибнути вище голови. Натомість у мені революція пробудила не соціальну активність чи громадянську самосвідомість, а національну самосвідомість, причому – вперше у житті. У деяких моїх знайомих, з якими я спілкувалася з цього приводу, – також. Але це – Київ. Духовно він є «Правобережною Україною», тобто власне українською (принаймні, у наш час). А пан Азаров мешкає на території деукраїнізованої частини держави, – в Одесі. Яка, до речі, теж була збудована українськими козаками на початку XVII ст. (по іншим даним, ще раніше). Тоді це козацьке місто під назвою Коцюбіїв (Хаджибей) і гадки не мало, що стане колись оплотом російського «інтернаціоналізму». На початок минулого сторіччя у ньому мешкало лише 20% українців. Решта – росіяни і євреї, з великим переваженням в сторону останніх. Недаремно отаман Григор’єв, пригадуючи взяття своєю армією Одеси, розповів, що там відразу сформувався революційний комітет, в якому з 99 членів було 97 євреїв і «два російських дурня».
Одеські євреї – явище особливе. Будучи однією нацією, вони проживали на території іншої під керівництвом третьої, чиєю мовою і розмовляли, інтегруючись у це чуже – культурно й генетично – суспільство. Вони нікому нічого не були винні. Скидалося на те, що їм було байдуже, хто переможе в тій війні і хто очолить владу: вони домовляться будь з ким. Коли у лютому 1918 р. румунська армія розпочала свій наступ на Одесу, тодішній керівник Одеси Михайло Муравйов у відчаї писав до центру: «Надія тільки на підкріплення зовні. Одеський пролетаріат дезорганізований і політично неграмотний. Не звертаючи уваги на те що ворог наближається до Одеси, вони не думають хвилюватися. Ставлення до справи дуже холодне – специфічно одеське» (128: стор. 84). І дійсно, яка їм різниця: росіяни (ті чи інші), українці чи румуни? Хіба що українці – трохи гірше, бо доведеться вчити нову мову. З цієї причини Одеса, яка спочатку ніби і погодилася увійти до складу УНР, за кілька місяців зметикувала, що є одна проблема – мова. Тому, найпершим чином, і пристала до Росії: так було найлегше. Але Росією вона себе не відчувала. Ізраїлем – також. Як, власне, й Україною.
Будучи мешканцем території зі стертою національною ідентичністю, Азаров відзначив ті почуття і якості, які, напевно, пробудилися саме у місцевих жителях, не враховуючи іншої частини країни. «Соціальна активність та громадянська самосвідомість» – ось вам і все. За паспортом ці мешканці «махновського» Лівобережжя є українцями, а за духом – «малоросами», чи то «напівросіянами», а відтак «інтернаціоналістами». Одним словом, «тутешніми». За останніми соцопитуваннями в Україні (травень 2010 р.), якщо мешканці центру країни вважають себе переважно українцями, мешканці заходу та півдня – громадянами України, то населення східних регіонів іменує себе мешканцями виключно своїх міст. Вони не відчувають себе ні громадянами української держави, ні, тим більше, українцями, хоча насправді вони у більшості своїй є українцями. Тож для них Помаранчевий Майдан був пробудженням лише громадянської самосвідомості. Та й це у даному випадку непогано.
На відміну від безособистісних «районів-кварталів», нації є живими організмами зі своїм неповторним обличчям, чиї члени об’єднуються не тільки за територіальною ознакою, але й за спільною культурою, метою та історією, яка своїм корінням сягає глибини тисячоліть. Зрозуміло, чому імперські уніфікатори та сучасні «інтернаціональні» анархісти хотіли би розбити і розпорошити всі нації на територіальні одиниці. Так їх можна брати «голими руками». Не маючи історії, народ не має сили коритися чужому впливові і вже нічого не бажає знати понад те, що йому колись дозволили. Але завжди лишається можливість втілення в життя сюжету фільму «Згадати все». І горе тоді тим маніпуляторам!
Грузинський філософ Мераб Мамардашвілі колись сказав, що «нація – це етнос, у тілі якого попрацювала конституція». Очевидно, «тутешнім» конституція не потрібна, тож захистити свої громадянські права їм не під силу. Про небезпеку сучасної «тутешності» говорить Ігор Лосєв у статті «Українці у ХХІ столітті: новітня бездержавність?»: «Покійний еміграційний професор Іван Лисяк-Рудницький ще у 1962 році бачив коріння, які виростали на теперішній Україні: республіканська номенклатура і ті, які почали шукати і сіяти сучасні національні цінності. Я раніше називав ці сили територіальною і національною елітами. Трагедія незалежної України у тому, що домінантною силою стала не національна, але територіальна еліта, представники якої зберігають всі звички традиційної номенклатури, такі, як: думай одне, кажи друге і зроби третє». На думку Джеймса Мейса, із таких територіальних підвалин в Україні проростає наддержавний криміналітет. Все вирішують так звані «пахани» на місцях. Вони, ці місцеві «особливості», і стають перепоною до об’єднання української нації. «Не можна говорити про об’єднання України, не торкаючись проблем її реального очищення від корупції, адже тотально корумпована країна навряд чи зможе об’єднатися, бо угруповання корупціонерів завжди хочуть створити для себе який-небудь затишний «бантустан», де їх не чіпатиме центральна влада, а з місцевою вони «домовляться» (23)… Звичайно, російська політична еліта воліла би звести всі національні рухи до суто місцевих, бо це – найперший крок до асиміляції будь-якого народу та підгонки його під «великодержавний» тип. А «великодержавний», в свою чергу, є найкращим інструментом для втілення в життя всіх планів і бажань державної еліти.
Імперії створюються на основі психологічно слабкої нації. І «к черту политкорректность!», – як співає Б. Гребєнщиков. Росіяни полюбляють посилати політкоректність до біса. Наприклад, «хрестоматійний росіянин» гуморист М. Задорнов обожнює розповідати про «дурних американців» (в значній частині своїх гумористичних опусів він суто по-російськи «кваліфікує» інші нації). І, як сам висловлюється, «ухохатывается» з приводу американської політкоректності, згідно з якою всіх чорношкірих американців називають не неграми, а афроамериканцями. Це дуже веселить російського добродія. Бо сам він не обтяжений кайданами зайвої політкоректності або, принаймні, інтелігентності.
Тож скористаємося стилем «російського генія» та пошлемо до біса ту політкоректність, – на кілька рядків, щоб сказати наступне. Саме в головній імперській нації, позбавленій своєї ідентичності, – найбільша схильність до покірливості і, як компенсація – до владарювання. Вона покірна і слухняна по відношенню до своїх «породистих» керівників, а неприємне відчуття підлеглості компенсує домінуванням над іншими, штучно «применшеними» націями («молодшими братами»). Звідси – деспотизм імперських владних структур і «велич» народа-завойовника, в особистісному вимірі слабкого, керованого і такого, що легко піддається зовнішньому впливу. Відразу постає питання: чому ментальність росіян уклалася в таку сумну пропорцію? Гадаю, що на нього мають відповісти ті, кого воно стосується, – звичайно, в тому разі, коли воно їх турбує. Зроблю лише припущення. Російському народу не була відома індоєвропейська лицарська традиція, їх давні угро-фінські предки не викохували ідеалів особистісної гордості, свободи, доблесті і честі. Вони не мали лицарів (і погано розуміють, що воно таке), не мали відповідної культури самоусвідомлення. Коли в XII ст. прийшли монгольські завойовники, тубільні «моксель»-племена на той момент ще взагалі не встигли сформуватися в єдиний етно-організм, ще не змінили архаїчних ціннісних орієнтацій виживання на більш шляхетні, зрілі цінності, пов’язані з духовними пріоритетами і персоналістичними смаками (наприклад, почуттям власної гідності). Зосередившись на інтересах виживання (до речі, племена Латинської Америки щосили зневажали племена антропофагів і називали їх поганими мисливцями, пояснюючи цим їх людожерський раціон і невисокий побутовий рівень), ці люди так і не дозріли до свободи, як до цінності. Тому вони не дуже опиралися агресії пришельців, надавши перевагу вдалому пристосуванню до «нових порядків» (бо головна задача – вижити), а згодом, скориставшись правилом «якщо не можеш знищити – очоль», самі очолили – на той момент – уламки колишньої держави Чингізидів.
Монголо-татарські завойовники «пробудили» місцеву недозрілу людність до негайного культурно-цивілізаційного розвитку, і майбутні росіяни стали розвиватися пришвидшеними темпами, ніби надолужуючи згаяне. Але… Цей «укус вампіра» (завойовницька «закваска») підкорегував спрямованість їх росту в бік, який ще більше віддаляв їх від арійської цивілізації: країна стала формуватись, як імперія голодно-номадичного зразка. Головною цінністю для неї стала не свобода, а влада (не суб’єктивна горизонталь, а об’єктивна вертикаль). Звідси – всі імперські комплекси і персоналістична слабість корінної нації. «Владна» вертикаль породжує в своїй найнижчій точці рабство і залежність, натомість «рівноправна» горизонталь свободи на обох своїх кінцях відтворює одне і те ж – свободу.
Залучаючи до власних роздумів положення Авести, додам, що зодіакальна вертикаль символізує еволюцію об’єктивного світу, а горизонталь – суб’єктивного, тобто людської особистості. У співвідносинах з іншими людьми вона ніколи не повинна покидати цю горизонталь і переходити на вертикаль «об’єктивації». Людина має спілкуватися із іншими на рівних. Коли ж вона себе підносить догори, то втрачає свою суб’єктивну сутність, сама стає об’єктом. І тоді обов’язково знайдеться хтось вищий, головніший, старший і т.д., який і буде нею керувати, поки вона керує іншими. Така собі російська «матрьошка». Анархізм правий у тому сенсі, що будь-яке владарювання духовно знищує людину, стирає її творчу особистість, а іншого вона й не має.
У «своїй махновщині» Азаров затято критикує автора статті «Махно і Україна», не вважаючи за потрібне назвати його прізвище, одначе при цьому вказавши, хто він такий, – студент юрфаку. Таке безособистісне згадування людини відображає ту саму традиційну вертикаль ставлення «старшого» до «меншого», – знайома ситуація. «Дослідники не звертали належної уваги на той факт, що махновці вважали «білих» і «червоних» чужинцями, – пише «безымянный автор» Бордульов. – Гасла інтернаціоналізму спонукали махновців чутливо реагувати не на сам факт російської присутності, а на спроби тиску з їх боку. О. Беркман, американський анархіст, відвідавши Гуляйполе в листопаді 1920 р., описував ці настрої: «Для України є лише одне сьогодення – Росія, хоча традиції й культура України перевершують північні. Вони не любили російського і постійного переважання Москви. Прийшлі чиновники, незнайомі з умовами і психологією країни, часто навіть ігноруючи її мову, зробили московські погляди чужими для населення, навіть для тих, хто найбільш дружньо був розташований до них» (4). Ці слова американського знайомого «батька» Махна надзвичайно обурили Азарова, який поставив їх у провину… автору статті Бордульову. Бо ж як він посмів таке процитувати?!
Бордульов звертає увагу на те, чого воліли би не знати деякі історики, – як на сторінках махновської преси відображалася динаміка зміни ставлення повстанців до більшовиків. Наприклад, якщо у травні 1919 р. газета «Путь к свободе» писала про червоних, як про людей, що прийшли «з півночі, прохаючи, щоб Україна прийняла їх по-братерському» (4), то рік потому, у листопаді 1920 р., по цілком зрозумілим причинам, «Голос махновця» виносив свій суворий вердикт: «Комуністи винні (у розрусі, – С.Б.) ...вони вдвічі винні, як захожі, чужі українському народові, як люди, що прийшли з Великоросії» (4). Звичайно, автором статті в російськомовному «Пути к свободе», скоріше за усе, був росіянин-анархіст, а автором статті у «Голосі махновця» – українець. Акценти у політиці махновців змінювалися, і змінювалась мова та ідейний напрямок газет. Але до чого тут «безіменний автор»? Хочеться ще щось сказати з цього приводу, але не варто…
Відстоюючи інтереси селянства, Махно наполягав на самовизначенні України, як окремого економічного організму (хай ще навіть не духовного або культурного), розташованого на певній географічній території. Як зауважив Чоп, це різко відрізнялося від знайомого нам російського підходу до України, як до географічної території, без власної історії й культури, населеної людьми переважно української національності. До речі, саме такий підхід звучить в роботах Голованова, Азарова, Федоровського, Філатова/Амітова та ін. Голованов розповідає про етнічний склад армій Махна, але не вбачає в цьому жодних проявів національних сенсів, – лише біологію та географію. А Азаров, в свою чергу, наполягає на пріоритеті плоскої географічної «тутешності» перед об’ємною культурно-історичною національністю.
Питання національності – це значною мірою питання інтелігентське, бо ключовим моментом в ньому виступає культура та цивілізація. Навіть «інтернаціоналіст» Аршинов звернув увагу на той факт, що український націоналізм був рухом української ліберальної інтелігенції. «Ще з перших днів березневої революції 1917 року, – писав він, – перед ліберальною українською буржуазією стало хвилююче її питання про національне відокремлення від Росії. Широкі кола куркульства, ліберальна інтелігенція, освічена частина українців примкнули до цієї справи, поклавши початок політичному самостійницькому руху» (64). Тому не дивно, що під час голодомору 32-33 рр. комуністична верхівка країни паралельно винищувала українську інтелігенцію. Бо якщо селянство було несвідомим носієм українства, то інтелігенція чітко формулювала свої духовні завдання і являла для комуністичної імперії найбільшу небезпеку. Головною задачею радянської влади було вибити духовний фундамент з-під ніг української спільноти, – що вона із успіхом й робила.
Махно й очолюваний ним рух не мали особливого зв’язку з українською інтелігенцією, навіть більше: вони мали зв’язок з інтелігенцією російською, в особі анархістів-«набатівців». Тож їх духовне виховання не передбачало зацікавленості в українській національно-визвольній ідеї і формувало деякою мірою спотворене її сприйняття. Самі по собі, селяни південно-східних районів України, яких тривалий час виховували в категоріях «тутешності», не могли створити більш-менш обґрунтованої національної концепції. Вони не мали вчителів, які би висвітлили перед ними сутність національної ідеї. Позаяк описані Нестором Івановичем гарячі виступи прихильників ЦР під загальним лозунгом «Геть кацапів і жидів!» – то не є українська цивілізаційна ідея. Економіка і географія, а також спільна кров – ось і все, що, на радість росіянам, українське лівобережне селянство розуміло під українством. Не кажучи вже про догмат буржуазності українського націоналізму і, як наслідок, його «антинародності». Тож селянам явно бракувало освіти, і саме цим, у першу чергу, пояснюється невдача українських національно-визвольних змагань у першій третині минулого століття.
Всі 18 років української незалежності офіційна Москва постійно обурюється з приводу «переписування» українцями своєї історії. Начебто вони є настільки інтелектуально неспроможними, що не в змозі самостійно написати свою власну історію, а тому довіку повинні послуговуватися тим варіантом, який колись їм виділив російський комендант. І це – при тому, що Росія (названа колись «країною з непередбачуваною історією») є унікальним рекордсменом в галузі фальсифікацій, і не тільки історії, – навіть власної сутності! Хочеться спитати: де той Гінесс? Чому країну не нагороджують призом? О, ця клята західна політкоректність!..
Наче втративши почуття реальності, російська влада і надалі вимагає, щоб громадяни незалежної (!) Української держави продовжували, як це було в роки імперії, вважати всіх, хто будь-коли боровся за незалежність нашої країни (Мазепу, Орлика, Петлюру, Шухевича, Бандеру тощо) зрадниками. Де тут хоч якийсь здоровий глузд? Історична дисципліна у Росії з давніх пір – це, передусім, ідеологія (вона заснована не стільки на реальних фактах, скільки на бажаних, або на фактах із чужої історії), а також месіанська юдейсько-візантійська Біблія (те саме). А слухняний і довірливий народ, як завжди, повністю підтримує позицію своїх історіософів. Він чомусь певен, що правда – тільки за його країною (язичницька позиція «ми – вони»), всі інші – злісні вороги. Ніякі аргументи тут не грають ролі, вони елементарно ігноруються. Те саме відбувається із деякими росіянами, що заселили Україну, але не втратили свого російського коріння і напряму думок. Наприклад, критикуючи статтю «Махно і Україна» за «надмірну українськість», Азаров не стримує свого «інтернаціонального» обурення: «Ну звідки студенти беруть таке спотворене бачення? З робіт не надто делікатних (ориг. рос. «щепетильных», – О.Л.) українських істориків махновщини, які змушені підлаштовуватися під реалії політичного режиму» (59).
Ця «вимушеність підстроюватись під реалії політичного режиму» (тобто незалежної України) – типовий шедевр проімперської політичної думки, перевірений роками спосіб безперешкодно звинувачувати західний «ворожий» світ у своїх власних гріхах. Пригадую, як радянські люди жаліли бідних європейців та американців за їх низький рівень життя, що нібито їх змушував ходити смітниками в пошуках якоїсь їжі. Тепер в Азарова знаходимо ті самі мотиви. І він правий – рівно настільки, наскільки мала рацію вся антизахідна радянська істерія. Це ж у «вільній» та «демократичній» Росії всі історичні тексти ґрунтуються лише на об’єктивних наукових даних. А от в «режимній» Україні (до речі, справжньої колиски любої Азарову анархії), звісно, не інакше як облудні політичні діячі (бо російські – непорочні), погрожуючи Соловками, надиктовують історикам фальшиві дані (це – щось із серії «Товарищ Сталин, Вы большой ученый»). Це ж Україні дуже хочеться отримати проблеми із Росією! Вона ж бо є хижою і до зубів озброєною ядерною державою, вона має всі ресурси (нафта, газ і т.п.) для економічного шантажу нещасної Росії, у неї – найбільші в СНД ринки збуту, вона окупувала пострадянський простір своєю агітаційною продукцією, її мова у Російській федерації вже витіснила геть російську, вона проводить мітинги на деяких російських землях з нахабним закликом їх повернути до «Великої України», тож саме перед нею ніяковіють всі країни СНД, та ще й частина європейських, разом із наляканою до смерті цим українським наступом на все святе Росією.
Але якщо товариш-анархіст Азаров задав питання («звідки була взята та чи інша історична інформація»), на нього треба відповісти. І відповідь лежить в тій самій площині, від котрої він щойно відштовхнувся, узрівши щось для себе неприємне, а саме – в тій же «безіменній» роботі Бордульова. Зокрема, американського анархіста Беркмана, якого цитує цей дослідник, ніяк не назвеш «не слишком щепетильным украинским историком». Як не назвеш і авторів махновських газет, що писали такі неприємні для «великоросів» речі. До чого тут сучасні українські історики, які б «не щепетильні» вони не були?
Цитую Азарова далі: «Як відомо, для історика знання – це продукт, який він змушений продавати для власного прожиття. А режим диктує ту інтерпретацію продукту, яка зможе продаватися в приватизованій націоналістами (От безлад! – О.Л.) гуманітарній сфері. Щиро не хочеться ображати цих людей (Не переймайтеся. Образити можуть тільки рівні. – О.Л.), частину з яких я знаю особисто. Тому не бажаю зараз розбиратися, чи ставляться ці історики до свого предмета, як до джерела грошей, що не пахнуть, чи зі сльозами на очах примушені калічити історію під диктатом несолодкого побуту (Вибирай! І ні в чому собі не відмовляй! – О.Л.). Хочеться вірити, що цей їхній націоналістичний уклін (Чому ж уклін? – О.Л.) викликаний не кон’юнктурою, а їх етатичним (слівце із анархістської літератури, такий собі «фірмовий знак» «підкованого» у теорії розумника, – О.Л.) вихованням і поверховим знанням анархічного вчення, без розуміння якого ці панове змушені втискувати махновщину в «прокрустове ложе» національної доцільності» (59).
А тепер видихнемо. Воістину, як кажуть росіяни українцям, все наше – ваше (а все ваше – наше). Така російська щедрість («від нас – ідеологія, від вас – все інше»). Так і хочеться поклацати пальцями перед очима Азарова, аби привести людину до тями. Який «націоналістичний уклін»? Які на вулиці роки? Хіба 30-ті? Чи він пропустив, що Україна вже – незалежна держава? Вже більше не «юг России», не «Малороссия» і т.п. Закінчилися часи комуністичної війни з «українським буржуазним націоналізмом». Та не в уяві безкомпромісних «новоросів». Тепер вони зі співчуттям спостерігають, як бідні історики новоспеченої «режимної» країни, що втратили «російську свободу» і право на забезпечене російською «керованою демократією» у «світлому братерському минулому» незалежне висловлювання своїх думок, змушені зі сльозами на очах писати якесь націоналістичне «порно»! От і я собі сиджу, пишу та плачу… І так мені гірко, так гірко! Так тужно за радянською свободою! Так хочеться щось погане написати про український націоналізм, що руйнує сяючі добром імперії, але не виходить. Кон’юнктура, «несолодкий побут» і, звісно, «етатичне виховання» у радянській освітній системі (згідно із яким все краще у радянських людях – від «великого російського народу»), а понад все – відверто поверхове знання анархічного вчення…
Останнє таки дійсно дається взнаки, бо в радянських школах ніколи не викладали анархічного вчення. В радянських школах ніколи не викладали також українського націоналізму. Його я теж не вивчала. Вивчала лише історію України – «російську версію». Маючи таку чудову фундаментальну базу, як радянсько-імперське вчення про Україну (як споконвічну невід’ємну частину Росії-Русі), зі сльозами на очах тепер вимушена прислуговуватись традиційно деспотичній українській владі. Це просто якесь божевілля.
У деяких моментах із Азаровим я можу погодитися. Наприклад, його обурює фраза запорозького історика В. Чопа про те, що махновщина – це «проанархічний національний рух». Мене, звичайно, це не обурює, але хотілося би дещо уточнити. Оскільки акцент тут робиться на «національному русі», а термін «проанархічний» виступає другорядним, то з позицій самого Махна це не зовсім правильно. Якби спитали в нього, то він, напевно би, сказав інакше і на перший план поставив би слово «анархічний» (а не «проанархічний»). Причому намагався би уникнути слова «національний». Замість нього він поставив би слово «український». Та й то – лише після 1919 р. А до того він, скоріше за все, сказав би: «інтернаціональний». Бо Нестор Іванович був дуже політкоректним, обережним у висловах. А взагалі, Махно – настільки таємнича й незбагненна постать, що його справжні думки і почуття, напевно, за життя не знав ніхто, а зараз – і поготів.
Але офіційна позиція Махна і справжній стан справ можуть дещо відрізнятися. Тому особисто я би назвала махновський рух неусвідомлено-національним, завернутим у анархічну обгортку і перев’язаним комуністичною стрічечкою. Якщо когось смішить словосполучення «неусвідомлено-національний» (тим більше що національність завжди є усвідомленою, інакше це вже не національність), скажу простіше – «стихійно-етнічний». Він існував на теренах народу, який єдиний в тій імперії був здатен на самоорганізацію. Російська «пугачовщина», «разінщина» чи «антоновщина» – це дещо інше (ближче до приреченого «беспредела»). Азаров значно перебільшує значення анархістської російської організації для українського селянського руху. Він прекрасно існував би без неї. Бо українські запорожці ніколи не послуговувалися московськими ідеологічними фундаціями, інакше в них би нічого не вийшло. Те саме – за часів Махна: селянам було байдуже до анархістських вербальних конструкцій. Як висловлювався сам «батько», «…массы эту книгу не читали. Ее читали единицы из масс», – про якусь із робіт Кропоткіна. Вони ставилися до анархістських книг, як медсестра із фільму «Покровські ворота» до класичної музики – в присутності коханого, що цінував цей вид мистецтва: сиділа, слухала, виражала захоплення і… періодично засинала.
Той анархізм, який впроваджував в життя сам Нестор Іванович та його найближче оточення, мав не багато спільного із кабінетним російським анархізмом (тому правий був Чоп, коли назвав цей рух проанархічним, хоч це би не сподобалось Махнові). У ньому відчувалося буяння справжнього життя. Яке, перефразовуючи тов. Азарова, ніяк не вміщується у «прокрустове ложе» «правильного» теоретичного анархізму. Бо відірвана від практики теорія завжди нікчемна в порівнянні з досвідом, – тим більше, іншого народу. Народний рух є ширшим і масштабнішим за штучно створену ідеологію.
Стаття Азарова називається «Моя махновщина», – це значить, що автор не претендує на об’єктивне розуміння цього явища (якщо тільки він не вважає махновщину і справді своєю). Для нього це – той самий «поетичний міф» Карапетяна, який він пестить і викохує в своєму серці, його приватне «фентезі» «на тему». Тож святе його право – бачити махновський рух таким, який відповідає його власним вподобанням. Але ж навіщо тоді кидатися з терезами невмолимої Феміди на дослідників, які вивчають не «Азаровську» махновщину? Можливо, хтось аналізує цей повстанський рух з більш об’єктивної позиції, не потребуючи чужих (або й своїх) фантазій-побажань. А щодо монополії на Нестора Махна, – якщо вже анархіст Азаров, за назвою його статті, без жодних докорів сумління приватизує Нестора Махна (вочевидь, по праву анархіста), то й українці мають аж ніяк не менше право у привласненні провідника південноукраїнського селянства – як українця. Принаймні, до тих пір, поки існують в світі нації.
Анархісти кажуть: він наш, як анархіст. Росіяни кажуть: він наш, як інтернаціоналіст. Українці кажуть: він наш, як українець. І всі, якоюсь мірою, праві. А хто в більшій і хто в меншій мірі – «торг здесь не уместен».
Ні, насправді приватизувати Нестора Івановича не вправі ніхто. Він ще за життя давав прочухана всім: ценральнорадівцям, гетьманцям, петлюрівцям, білогвардійцям, більшовикам, анархістам-набатівцям, анархістам-емігрантам, брехливим журналістам, своїм колишнім соратникам і багато ще кому. Хто може назвати його своїм? Хто міг називати своїми запорожців? Вони воювали з усіма, нерідко навіть не замислюючись над можливими наслідками, – за своє власне бачення життєвого ладу. І в цьому сенсі «батько» був справжнім запорожцем – суперечливою фігурою, яку привласнити хотіли всі, але у жодного не вийшло. «Світ ловив мене, та не впіймав», – колись писав український філософ Г. Сковорода.
«Селянський рух, що відстоював селянські інтереси, був приречений на українізацію» (143), – таку думку Чопа наводить Азаров і закликає читача приєднатися до його «праведного гніву». Щось, чесно кажучи, не хочеться приєднуватися. Бо думка, принаймні, цікава. Як у теоретичному сенсі, так і в практичному, адже «батько» дійсно перейшов із часом до українізації свого руху. В умовах, коли його зрадили більшовицькі «великороси», це була його остання надія. Можливо, до цього спричинили не стільки ідейні, скільки кон’юнктурні його міркування, хоча і з цим не легко погодитися, враховуючи його ставлення до українського селянства. Тож претензії – не до Чопа, будь ласка.
Намагаючись втілити в життя свої ідеї, махновці все більше зверталися в своїх промовах до українського народу і все менше – до «інтернаціонального». «Батько» починав розуміти, що неможливо примусити півня нести крокодилячі яйця. Влітку 1920 р., після звістки про «зрадницький» союз УНР із Польщею, махновці активізували свою агітацію на теренах Правобережної України заради повного витіснення з них «конкуруючої фірми» Петлюри. Кілька днів махновська преса радісно повідомляла про колишніх петлюрівців, які масово вступали до РПАУ(м). Наприклад, на Полтавщині махновцям вдалося розжитися загонами петлюрівських отаманів Молчанова та Скирди. Створивши з ними спільний штаб, Махно писав у зверненнях, що «український народ треба визволити від великоросів, але ні я, ні Петлюра не захистимо вас, захищайтесь самі. За нами йде Врангель, а тому озброюйтесь!» (27). А Винниченко, за даними Бордульова, при цьому додавав, що звернення-відозви Нестор Іванович підписував (росіяни, не знепритомніть!): «Син України». І якщо Азаров схильний почути в цих словах лише «тутешність», то я вже не знаю…
Потроху промацувалися контакти Махна і з УНР та офіційними петлюрівськими представниками, хоча після такого скандального розриву, який стався восени 1919 р., це було досить важко. Стільки всього було сказано, стільки кинуто взаємних звинувачень, але ж треба було якось рятувати рідну землю. «В квітні 1921 р. пройшло обговорення проекту 2-ї Декларації РПАУ(м), де не прямо закликалося до поновлення союзних відносин з українськими державниками, – пише Бордульов. – Н. Махно вбачав у цьому чи не єдиний вихід з ситуації, коли треба було створити якомога потужніший антибільшовицький фронт. Про те, що Н. Махно реально розраховував затвердити цей документ, свідчить той факт, що напередодні, в кінці лютого, він вступив у відносини з «Комітетом врятування України», очолюваним отаманом Струком, і через деякий час мав прибути до нього для випрацювання плану спільних дій. І. Тепер говорить, що сутність проекту зводилася до «національного визволення України». Однак штаб та Рада революційних повстанців України не підтримали командарма (! – О.Л.). Дві течії українського визвольного руху розходились назавжди. В 1921 р. махновці подекуди співробітничали з петлюрівцями на місцевому рівні, але питання союзу між ними до рівня практичної реалізації школи більше не порушувалося» (4).
Українофобом Махна називають не тільки «великороси» з «малоросами», а й деякі проукраїнські дослідники. Наприклад, Ю. Тютюнник та О. Тимощук взагалі вважають Махна ідейним другом більшовиків. Автор статті «Рух Махно» В.М. Мороко, обговорюючи роботи цих дослідників та полемізуючи з ними, пригадує момент, коли був підписаний махновсько-петлюрівський договір 1919 р.: «Автор (Ю. Тютюнник, – О.Л.) розцінює це лише як черговий прояв хитрості Махна. Бажано б при цьому на підтвердження тези послатися на серйозний документ. Махно зображується хитрим у стосунках з представниками УНР і зовсім вже наївним у стосунках з більшовиками. О. Тимощук постійно підкреслює ідейну спорідненість махновців і більшовиків. За його книгою, лише одна суб’єктивна обставина – небажання більшовиків бачити Махна на своєму боці – перешкоджала відданій службі останнього комуністичній владі. Але ж була ідея економічної незалежності Гуляй-Поля, його територіальної автономії, яку Махно відстоював за будь-яких обставин. Була продрозкладка. В монографії згадується, що махновці в травні 1919 р. захоплювали залізничні вантажі, які за продрозкладкою йшли до Росії» (28).
Тож Мороко, очевидно, для декого – ще один «фальсифікатор» української історії. До речі, про «хитрість» Махна у відносинах з українськими націоналістами та «наївність» у стосунках з більшовиками полюбляють розмірковувати і представники «протилежного табору» – Голованов та ін. Голованов навіть має тенденцію до зближення Махна з більшовиками (що, в свою чергу, веселить Азарова). Він теж вважав, що більшовики підло зрадили простого, як пеньок, «батьку» Махна, який розкрив їм душу та хотів, щоб оцінили, визнали і полюбили, а вони його підступно «кинули»…
Чи була проукраїнськість «батька» після осені 1919 р. простою кон’юнктурою, чи то був щирий порив його душі, – не нам тепер про це розмірковувати. Це його особиста справа, і ми все одно не дізнаємося, що було у нього на серці. Всієї правди про Нестора Махна ніхто не знає. Але заперечувати факт його явної проукраїнської спрямованості у зв’язку з відомими подіями – то вже занадто. І далеко не всі «великороси» її заперечують. Наприклад, опозиційний Махнові журналіст, симпатик більшовиків М. Кубанін знервовано писав: «Нападки махновських газет і самого Н. Махна спрямовані проти «московських насильників», відозви рясніють все більше і більше фразами типу «звільнення рідної України від російського гніту» і т.п. Заключним актом, що повинен був оформити перехід махновців у табір шовіністів, був вихід спеціального універсалу про визволення «неньки України» (4). Цей акт махновці нібито не встигли випустити через втечу до Румунії. Щоправда, у 1928 р. розгніваний Махно написав спростування Кубанінських стверджень. Буцімто, Кубанін перекрутив ідею підтримки місцевої автономії з метою звинувачення його у націоналізмі. Нагадаю, що в умовах тодішньої радянської (як і сьогоднішньої російської) пропаганди націоналізм означав щось невиразно огидне і наскрізь буржуазне, тож Махно, як вогню, боявся подібних звинувачень.
Можливо, «батькові» самому не по серцю були вислови його преси наприкінці перебування на Україні (звідки ми знаємо?), але йому потрібно було привернути до себе, як зараз кажуть, правобережний електорат, який на той момент був кинутий напризволяще. Подібні вислови викликали довіру простих людей до махновського руху. І хоч ця агресивна щодо великоросів мова не була властива Нестору Івановичу раніше, але він її прийняв, аби бути зрозумілим у найширших народних колах Правобережжя. Це, до речі, одна із рис його організаторської харизми – вміти розмовляти з людьми на їхній мові. І коли кілька років потому це питання раптом сплило із забуття, не дивно, що воно роздратувало «батька» і він почав все заперечувати. Договорився аж до того, що заперечив всім давно відомий факт: за його словами, Галина Кузьменко навіть не намагалася його схилити до українського питання. А це, за словами Бордульова, вже зовсім розходиться з усім комплексом історичних відомостей відносно неї. Взагалі, коли справа торкалася пані Галини, Нестор Іванович відразу ставав, м’яко кажучи, на диво малоадекватним. Любов…
У передмові до 1-го тому своїх «Спогадів» під назвою «Русская революция на Украине» Махно писав (цитую у перекладі): «Про одне лишень доводиться жалкувати мені, випускаючи цей нарис у світ: це – що він виходить не на Україні і не українською мовою. Культурно український народ крок за кроком прямує до повного визначення своєї індивідуальної своєрідності і це було б важливо. Але в тому, що я не можу видати свої записки на мові свого народу, провина не моя, а тих умов, в яких я знаходжусь» (105: стор. 28). Звичайно, слова про «повне визначення своєї індивідуальної своєрідності» можна трактувати у будь-якому сенсі, від підтримки повної державної незалежності України до обмеження найменш помітною, чисто номінальною автономією (втім, було би дивно, знаючи вільнолюбну вдачу «батька», повірити у те, що він погодиться на щось там номінальне). І кожен дослідник може оперувати цими сенсами, як захоче. Тож я не претендую на точне розуміння змісту, який сам «батько» вклав у ці слова, скажу лише, що це – ще не привід вважати його націоналістом, – принаймні, в російському сенсі цього слова. Однак тут немає і натяку на «місництво» та «тутешність». Він говорив про весь український народ, а не тільки про власних гуляйпольських земляків (як декому вчувається).
Іронія долі: в еміграції Нестор Іванович взявся за невдячну справу: заходився «українізувати» анархістів-емігрантів. Не вважаючи себе знавцем української мови, він у 1926 р. написав в газету «Дело труда» статтю під назвою: «Кілька слів щодо національного питання», в якій запропонував власний проект створення україномовних агітаційних груп. «Українці говорять по-українському, – писав він, – і через частку націоналізму вони часто не слухають прибульців, які не говорять рідною мовою. Якщо зараз анархісти мають дуже слабкий ідеологічний вплив на українське село, це через те, що, групуючись по містах, вони не приймають до уваги національної мови українського села» (4). Та анархісти його не слухали. «Ілюструючи відірваність ідей Н. Махна від української діаспори, Ф. Мелешко із зловтіхою сповіщав, що на похоронах «Батька» був присутнім лише один українець, його жінка. Подібні настрої, однак, підтримувалися не всіма. Газета «Громадський голос» (Львів), повідомивши про сумну подію, додавала: «Махно виявив великі стратегічні можливості і коли б був приєднався до загальної української визвольної боротьби, то хто знає, може Україна була б сьогодні вільною та незалежною державою» (4).
Навіть в еміграції Нестор Іванович залишався вірним собі. Покидаючи рідну землю, він обіцяв ґрунтовно підлікуватися та повернутися з новими силами і, Бог дасть, з новою допомогою. Можна не сумніватися, – він в це щиро вірив. І справа навіть не в тому, що він вірив у себе, – він вірив в українське селянство, яке, на його переконання, не скориться тоталітарній владі. Махно був певен, що його улюблений народ повстане, і тоді його військовий досвід знову знадобиться.
Цікаві спогади про свою зустріч з Нестором Махном залишив кореспондент берлінської газети «Руль», «білогвардієць» З.Ю. Арбатов. Він зустрівся з «батьком» пізно ввечері 30 листопада 1923 р., майже відразу після оголошення польськими суддями виправдувального вироку по справі Нестора Махна і Ко. По оголошенні щасливого для «батька» рішення багато із присутніх в залі кинулись його поздоровляти, а журналісти наввипередки запросилися взяти в нього інтерв’ю. «Зустріч з зіркою» виграв Арбатов, і його направили на місце зустрічі. Далі цитую уривок з книги В. Волковинського: «Він довго йшов через квадратні подвір’я, скуті чотириповерховими, тьмяно освітленими корпусами, з’єднаними вузенькими коридорами, повз мовчазних вартових. Піднявшись напівтемними сходами, кореспондент опинився у просторій кімнаті, де мала відбутися його зустріч з легендарним «батьком». Через кілька хвилин з бокових дверей, накульгуючи й тримаючи руки за спиною, дивлячись Арбатову прямо у вічі, зайшов Махно.
Від несподіванки гість навіть підвівся. Перед ним був той самий Махно, якого він бачив у переддень 1919 року в Катеринославі, якій стріляв по будинках з гармати, щоб вибити засілих там петлюрівців. Той самий Махно, що в період найбільших успіхів Добровольчої армії на шість тижнів захопив Катеринослав, де був повновладним господарем і звідки пішов останнім на очах у в’їжджаючих до міста слащовців... Той самий Махно, що протягом п’яти років залишав у різних районах України сліди крові, вогню й спустошення, стояв перед невідомою йому людиною і пронизував її немигаючим поглядом круглих очей. Видно було, що «батько» незадоволений, як і кожна зненацька розбуджена уночі людина. Зупинившись приблизно за три кроки від кореспондента, він неголосно запитав:
– Чого вам треба?
Побачивши, що той уперто витримує його погляд, наблизився ще на крок:
– Хто ви такий?
Коли Арбатов розповів, хто він і для чого прийшов, Махно, раптом перебивши його, запитав:
– Скажіть! Ось ви жили в тому самому місті, де я був два рази… Невже мої люди і справді так вбивали, як про це згодом писали та й пишуть зараз?
Розгублений журналіст вирішив змінити напрям розмови:
– Несторе Івановичу, минулого торкатися не будемо… Поговоримо про майбутнє. До речі, які у вас плани?
Махно скривався і повільно мовив:
– Питання дуже делікатне… Плани в мене всі розроблені й готові. Але доти, доки я перебуваю в неволі, ні про що реальне говорити не зможу.
– Але ж суд вас виправдав, – намагався розговорити співбесідника гість. – Отже, так чи інакше, але невдовзі вас повинні звільнити?
Зиркнувши на присутніх представників польської влади, Махно голосно сказав:
– Хоча, відверто кажучи, поляки мені нічого поганого не зробили і своїм судом довели, що на світі ще існує суд чесний і незалежний, та й режим мене не дуже гнітить, адже є у мене книжки, цигарки, але все ж таки я в неволі, і вже багато місяців. У нас у в’язниці народилася дочка Люся, …і спасибі за те, що дружина й дочка живуть тепер вже на волі.
Колишній білогвардієць не втримався від запитання, яке багато разів порушувала денікінська преса:
– А чи правда, що ваша дружина – єврейка?
Махно криво посміхнувся і, махнувши рукою, сказав:
– Знаю, з якої пісні співаєте: зі статті Герасименка, вміщеної в якомусь часописі. Так ось… справа у тому, що статтю цю я читав і книга лежить у мене в камері. Герасименка я зовсім не знаю, але обурює вона мене до нестями. Писали б що-небудь у бульварних газетках, але вигадувати гидоту і ще вміщувати всяку неправду в часописі – це просто безчесно. Мені-то все одно, але якщо колись до моєї постаті хто-небудь звернеться, прикро буде, якщо він натрапить на нісенітниці і брехню, створену писаками на зразок Герасименка.
Витягнувши з простягнутої Арбатовим коробки цигарку, Махно наблизився до запаленого ним сірника і, затягнувшись, продовжив:
– Мою дружину звуть Галина Кузьменко. Вона народилася в селі Піщаний Брід Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. Раніше вважалася православною, але тепер вона, як і я, не належить ні до якої віри і значиться атеїсткою. Зійшлися ми у селі Гуляйполе, де Галина була вчителькою в чоловічій та жіночій гімназіях. У в’язниці, вже тут, народилася дівчинка, яку ми не хрестили і над якою ніяких релігійних обрядів не здійснювали. Дівчинка ніде не записана і ніяких документів не має…
Арбатов вирішив задати питання, заради якого прийшов до цього похмурого закладу. Він перервав «батька» й сказав:
– А що було б, якби ви, Нестора Івановичу, раптом опинилися, як ви кажете, на волі?
Махно збуджено сказав:
– Якби я опинився на волі, то за будь-яку ціну прагнув би потрапити на Україну, бо основне завдання моє і моєї організації – безпосереднє ведення боротьби з більшовиками. І навіть зараз там успішно діє моя двадцять четверта Маріупольська група, якою командує отаман Кожин.
– Я, – продовжував він, – більшовикам не вірю, бо навіть тоді, коли я уклав з ними перемир’я, залишаючи за собою право на ведення політичної, не збройної, боротьби з більшовиками, вони одночасно вбивали, як звірів, моїх братів і сестер, тих людей, які брали участь у моїх загонах. Більшовики десятки разів намагалися мене знищити. Вони підбирали найбільш небезпечних злочинців, дарували їм життя і, засилаючи їх до моїх загонів, забезпечували документами і грошима, доручаючи їм мене вбити. Але поки це їм не вдалося, і навіть у вашому місті я виявив у моїй же армії більшовицьку організацію, і там же були розстріляні Полонський з компанією, які спеціально прибули з Москви, щоб увійти до моєї армії.
Я – непримиренний ворог партії комуністів-більшовиків, і я доти не припиню різати комунарів, доки на Україні не буде надана можливість легально діяти іншим партіям. Весь більшовизм у Росії набув певного розбійницького характеру і, тримаючись на розстрілах і багнетах, не має ніякого коріння у масах. Так чи інакше, рано чи пізно, більшовизм приречений на вкрай жорстоку криваву загибель!
Журналіст поставив ще одне запитання:
– Скажіть, Махно… Чому ви боретеся з більшовиками тільки на Україні, а не переходите й у Радянську Росію?
– Там, у Росії, я не зміг би діяти так успішно, як на Україні, де я завжди знаходжу найширшу підтримку в селянській масі. Варто мені завтра з’явитися на Україні, як через три дні в мене знову буде армія і… тремти, комуно! А коли комуна загине взагалі – передбачати складно. В усякому разі я вважаю, що комунізм у Росії можна знищити воєнним шляхом… Я вважаю, що більшовики сплюндрували нашу революцію і, тримаючись на терорі, готують собі вкрай жахливий кінець…
Махно глибоко втягнув у легені тютюновий дим і, сухо кашлянувши, сказав:
– Цей кашель я привіз ще звідти… з каторги… Легені мене трохи турбують, але взагалі я здоровий і готуюсь до боїв на Україні, де на мене чекають і де селяни в один голос твердять: «Приїде батько Махно – і буде бій!»
Він рвучко встав зі стільця і, кульгаючи, заходив по кімнаті, уривчасто кидаючи слова:
– Буде бій!.. Буде кров!.. Буде багато крові!..
Намагаючись заспокоїти розлюченого «батька», Арбатов обережно мовив:
– А хіба не можна боротися так, щоб було якнайменше крові?
Махно зупинився і, витримавши коротку паузу, ніби подумавши, сказав:
– Я прагнутиму боротися так, щоб було якнайменше зайвої крові! Але кров поллється і поллється рікою.
Після цих слів представник польської влади, що сидів осторонь, запропонував закінчити бесіду.
Махно підійшов до Арбатова і чітко й повільно мовив:
– То ви так і напишіть. Я, Нестор Махно, – непримиренний ворог партії комуністів-більшовиків, що найганебнішими справами спаскудили російську революцію, і моя боротьба з ними тепер буде найжорстокішою і нещадною. Поки ж що головне для мене – воля. А там боротьба і кров. Бо де боротьба, там має бути і кров.
Міцно потиснувши руку журналістові, Махно побажав йому «всього найкращого» і зник за важкими дверима» (6).
Звісно, не все, що розповів Арбатов, варто сприймати без детектору брехні. Навряд чи «батько» так довго й наполегливо говорив про «ріки крові». Судячи з його літературних праць, для нього це не характерно. До того ж, фраза про «загибель комуни» – взагалі не в його стилі. Він досить ніжно й бережно ставився до «святого» терміну «комуна» і пов’язував його не стільки з більшовизмом, скільки з анархізмом, так званим вільним радянським ладом, який він сам впроваджував в своєму Гуляйпольському районі.
Розповідаючи про Нестора Махна, журналісти часто додавали власний креатив, як наче медом їм всім було намазано. А загалом, розмова «батька» з журналістом «зі слів Арбатова» видається цілком правдивою. Махно і дійсно понад усе хотів дістатися своєї рідної землі і вперто вірив у кінцевий успіх визвольної боротьби українського селянства. Помилився хіба що в двох моментах. По-перше, комунізм ніхто так і не зміг перемогти воєнним засобом. Він сам повільно відмирає, як нежиттєздатна механістична анти-сутність. Напевно, ця ідеологія була межею антилюдськості, тож силою її ніяк було не подолати. Фізична сила тільки живила цю пекельну систему, робила її більш міцною і жорстокою. Комуністичний лад, як і Голгофа – це щось на кшталт межі страждань, за котрою – на антитезі – починається любов… Якщо фашизм міг бути знищений зусиллям комунізму, то комунізм лишається непереможеним. Принаймні, зовні. Він з’їдає себе сам. А по-друге, після втрати «батька» селянство в Україні вже не відродилося, як самостійна вільнолюбна спільність, що готова себе захищати. І не тому, що селянство примирилося з більшовиками. Висловлюючись образною мовою політиків, йому просто «переламали хребта».
Історик Волковинський зробив із цього приводу цікаве спостереження: «У 20-х роках в СРСР вийшло ряд книг і статей про Махна й анархо-махновщину. Їх авторами були і історики, і самі учасники повстанського руху – В. Білаш, М. Кубанін, Н. Герасименко, В. Руднєв, І. Тепер... Проте, коли виникла криза хлібозаготівель, а за нею послідувала насильницька колективізація, почався голод 1932-1933 рр., офіційні власті, щоб не нагадувати селянству про недавню історію, коли воно активно зі зброєю в руках захищало свої інтереси, припинили видання книг про Махна і очолюваний ним рух. Публікація таких праць поновилася лише наприкінці 30-х років, коли, як писав той же А.Є. Скачко, «зміцнів колгоспний лад і нічого було боятися махновщини» (6). І далі – не стільки пояснення, скільки констатація гіркого факту (радісного для самого Волковинського): «Реальність же така, що Махно і очолюваний ним рух зазнали краху не лише в роки громадянської війни. «Нова махновщина» не повторилася, як про це мріяли селянський «батько» та його найближчі сподвижники, ні в роки насильницької колективізації, ні в період голодомору на Україні, ні за інших екстремальних умов, що зачіпали інтереси села в період сталінщини. Не спалахнула, як 1918 року, селянська війна під махновськими прапорами й у роки Великої Вітчизняної війни. Махновщина на чолі з її ватажком – фігурою яскравою й колоритною – так і залишилась надбанням історії» (6).
Радянський історик подає цю інформацію з тією ж «світлою» емоцією, з якою автори роботи «Тайны смутних эпох», ідейні сталіністи Р. Баландін та С. Миронов, вихваляючи правління Сталіна (і заразом Івана Грозного), аргументують свій щиросердий захват тим, що населення не повставало проти Сталіна – ні в 30-ті, у часи «так званого голодомору», ні в 40-ві, у часи Великої Вітчизняної війни (що їм та «нещасна купка» галицьких ОУН-УП-івців, а також різних зрадників на кшталт донських козаків або власівців?). Мені пригадується наївне запитання одного американського журналіста, що в сталінські часи звернувся до знайомих журналістів із СРСР: «Що ви все скаржитесь, що Сталін такий у вас поганий? Поганий – то й не голосуйте за нього, у чому проблема?» Те саме, очевидно, пропонують Волковинський, Баландін, Овсянников тощо. Не подобається – піднімайте повстання. Що ж ви сидите?
Пропозиція, звичайно, слушна. Але радянські автори, на відміну від милого й наївного (дурного, за Задорновим) американця, чудово знають, в чому тут проблема. У західному суспільстві людина не стикається зі страхом – принаймні, в тій відвертій формі, що експонується в Росії. Людина заходу не знає, що таке «тортури страхом», «виховання страхом» тощо. Селяни перестали повставати проти комуністів не тому, що палко покохали, а тому, що вже були замучені, послаблені й залякані в такій захмарній мірі, яка не уявляється людині, вихованій в іншому, цивілізованому суспільстві (як стверджують спеціалісти, у кожної людини є свій «поріг болю», «поріг страху» тощо). Комунізм явив себе, як інфернальний пік (за висловом Бандери, більшовизм був «найвищим ступенем російського імперіалізму»), за яким вже мало починатися хіба що воскресіння. Як сказав в одному фільмі персонаж Ж.-П. Бельмондо, коли його з товаришем закинули в глибоку яму і накрили зверху ґратами: «Ну що?.. Тепер ситуація може тільки поліпшитися».
Тож на новітню хвилю селянського протесту в Україні Махно сподівався марно: селянство жило в «найвищій стадії» російського політичного креативу, так вдало підсиленого месіанським креативом братнього єврейського народу. Ні російський, ні єврейський історичний досвід не включали в себе елементів індоєвропейської культури лицарства і лишились майже не зачепленими національно-визвольною боротьбою, боротьбою за свободу – вже цим одним багато сказано. Тож резонанс при зчепленні цієї пари «обраних» народів був величезний, а держава витворилася узагалі біблійна. Це вже була геть інша соціально-політична сфера, з якої Несторові просто пощастило вчасно вибратися.
Нужденне життя в еміграції, звичайно, ні здоров’я, ні свіжості, ні сил не додають. «Дні, мов краплини крові, капали з пораненого життя», – цю фразу письменника Уласа Самчука цілком можна віднести до емігрантського періоду найвідомішого в світі анархіста-практика. Коли американський анархіст Олександр Беркман познайомився з Махном в Парижі у 1925 р., він був вражений його проблемним виглядом: «Від потужного проводиря повстанців лишилася тільки тінь. Його обличчя і тіло були покриті шрамами від ран, через роздроблену ногу він остаточно став інвалідом. Проте його дух, його воля лишилися незламними, і він прагнув повернутися до рідної країни «продовжити боротьбу за свободу і соціальну справедливість». Життя у вигнанні було для нього нестерпним, він відчував себе відірваним від свого коріння і тужив за своєю коханою Україною» (135). Беркман часто чув від Нестора, що потрібно повернутися «туди, бо ми там потрібні». Те саме враження колишній «батько» справив на письменника Л. Нікуліна, який зустрівся з ним в Парижі і зрозумів, що навряд чи у Махна були якісь серйозні статки: «Все на ньому виглядало, як на покинутому в Парижі білому емігранті: сірий вицвілий костюм-трійка з універсального магазину, вишнево-червона краватка, пальто-дощовик з пропотілим комірцем і зім’ята фетрова шляпа. Він був коротко підстрижений. Глибокий шрам перетинав його обличчя справа від рота до вуха. Він злегка шкутильгав, часом тривожно озирався довкола. Говорив теноровим співучим голосом. Так само, як колись, у 1923 р., він мріяв про повернення на батьківщину» (135).
Щодо емігрантських планів Нестора Івановича існують дві взаємовиключні гіпотези. По одній із них, він намагався через спільних знайомих домовитися з радянським керівництвом про власне повернення додому через Польщу. А саме: він нібито збирався підтримати українське повстання на Галичині проти польської влади заради того, щоб Галичина приєдналася до радянської України. Як на мене, це безглузда версія. Ніхто так добре, як Махно, не знав, що таке радянська влада. Тож став би він своїм галицьким сородичам бажати такої долі? Навряд чи. Тим не менш, радянське ГПУ організувало провокацію, в якій «підставило» Махна, використовуючи його жінку Галину Андріївну. Вона дуже хотіла повернутися додому і задля цього вступила в переписку з радянськими органами влади. Насправді Махно категорично відхилив пропозицію комуністів: і галичан шкода, і з ним самим би потім все одно розправилися (так, на мою думку, він міг розмірковувати).
За іншою, більш правдоподібною гіпотезою, Махно розраховував на те ж таки повстання в Галичині з метою зібрати добру армію з місцевих селян та повести її на велику Україну для звільнення її від радянського ярма, – тому й наводив зв’язки з УВО-ОУН Євгена Коновальця. Але різке погіршення здоров’я та повна відсутність фінансування не дали йому можливості здійснити цей план. Можливо, воно й на краще. Бо скільки там тих галичан? Навіть разом з усіма українцями Радянського Союзу то була доволі скромна сила в порівнянні з армією СРСР, яка тоді стрімко росла і міцніла. До того ж, більшість селян в радянській Україні були налякані нещодавніми подіями і навряд чи зважилися би знову взятися за зброю. Та й дві імперії з обох боків – Радянська й Польська – не стали би за всім тим «неподобством» флегматично спостерігати. Утворивши ситуативну коаліцію, вони удвох розчавили би Україну, як апельсин у соковижималці. Тож без сторонньої підтримки в тих умовах українці не змогли би нічого добитися. Раніше треба було думати, Нестору Івановичу…
Деякі дослідники серйозно переконані, що Махно збирався гайнути до Іспанії і очолити там анархічну революцію. При зустрічі з іспанськими представниками десь у середині 20-х він висловив надію, що махновський досвід, яким він з ними щедро поділився під час кількагодинної розмови, вони обов’язково урахують. А на прощання «батько» з «оптимістичною», як висловився пан Скирда, усмішкою сказав: «Махно ніколи не відмовлявся від боротьби; якщо я буду ще живий, коли ви почнете вашу боротьбу, я буду з вами» (135). Як відомо, прогресуючий туберкульоз не дозволив «батькові» поїхати в Іспанію. Але можна уявити, як би все склалося, коли б він поїхав. Відомо, що революція в Іспанії «вдалася», і певний час на території країни існувала справжня анархістська комуна. Якби ту революцію очолив Махно, то навіть моторошно уявити, ким український «батько» міг би стати для іспанців, та й взагалі для європейців. І яке б тоді було в Європі ставлення до України. Вочевидь, що кардинально інше. На іспанській революції Махно ніколи би не зупинився, а повів би своїх нових «побратимів» на Україну. Не кажучи вже про болгарських анархістів, які й собі консультувалися з Махном із приводу можливості революційного перевороту у Болгарії. От де міг бути шанс для України! Певно, що єдиний.
Втім, можливо, у Махна і не було ніяких конкретних планів, але те, що він обдумував перспективи подальшої боротьби, з одного боку, – проти комуністів, а з іншого – за рідну землю, – не підлягає сумніву. Інакше він не був би Махном. Побувавши в Румунії, Польщі та Німеччині, восени 1925 р. він остаточно осів у Франції, звідки написав листа своїм рідним на Україну: «После подобных странствий я обретаюсь ныне в Париже, среди чужого народа и среди политических врагов, с которыми так много ратовал. Впереди у меня одно только задание – добраться до родных мест. О, если бы мне это удалось, я был бы счастлив и, не раздумывая, снова вступил бы в кровавую борьбу с притеснителями народа и свободы. О чувствах моих: они неизменны, я по-прежнему люблю свой народ и жажду работы с ним» (80). Цікаво, що автор «Таємниці імені Нестор» відзначив рису, яка чудово проявилася у цих словах і є доволі характерною для чоловіків з таким ім’ям: «Краще за все цей тип мужчин можна охарактеризувати словами, які Ромен Роллан вклав у вуста свого героя Жана Кристофа, який сказав перед смертю: «Якби повернутися, щоб знову боротися» (137).
В перекладі з грецької «Нестор» означає «той, хто повернувся додому». І він щосили прагнув виправдати це ім’я. Не вдалося. Принаймні, у фізичному тілі Несторові так і не судилось повернутися. До речі, М. Бердяєв також помер в еміграції, і теж в Парижі. Він опинився за кордоном з тієї самої причини, що й Махно, – через власне вільнолюбство, яке не дозволило йому вписатися в комуністичні кріпосні реалії, – і теж роками мріяв про повернення. Одного разу навіть бачив сон про свій від’їзд і подорож на батьківщину залізницею. Щоправда, Бердяєв мріяв повернутися додому до Росії, а Махно – до України. Хоч народилися обидва в Україні, одначе різне мали виховання, різне і оточення.
Тим не менш, мої сучасники вважають, що духовно вони, все ж таки, обидва повернулися на батьківщину. Бердяєв – в своїх книгах, так само і Махно духовно теж дістався рідної землі – з благословенною, як на український погляд, Перебудовою в СРСР. Повернення Махна проходило на рівень більш складним шляхом, ніж повернення Бердяєва, оскільки він, як мало хто, був ошельмований, оббреханий і спаплюжений жерцями комунізму. До нас вертаються правдиві свідчення про Нестора Івановича, завдяки яким спотворений за час червоного диктату образ «батька» в нашому уявленні суттєво очищається від бруду та брехні. І так ми повертаємо його собі.
Махно мав видатного тезку, що жив на рубежі XI-XII ст., літописця Нестора Печерського. Ця людина була не байдужою до того, що зараз називається національним питанням. В своєму літописі під назвою «Повість минулих літ» він намагався з’ясувати коріння руського народу («откуда есть пошла Русская земля»). На жаль, літопис, як багато інших, був дещо скоригований так званою «Комісією для складання записок про древню історію, переважно Росії», утвореною при Катерині II. Однак і в такому вигляді він не втрачає своєї історико-духовної цінності для нашого народу. Минувшина у Нестора Печерського живе в сучасності і через сучасне впливає на майбутнє. Літописець вказував на неперервний зв’язок часів і подій, які в них відбуваються. За Нестором, будь-яке страждання народу є карою за його гріхи в минулому. «Прийшли іноплемінники на руську землю, половців багато. Навів на нас Бог поганих за гріхи наші», – писав він з гіркотою. Нагадаю, що найбільший удар від половців русини отримали у другій половині XII ст., коли їх привів до Києва «перший великорос на історичній сцені» Андрій Боголюбський, половець по матері. Після того страшного удару древній Київ почав втрачати свою силу, і колись могутня Русь стала стрімко слабнути. Натомість швидко піднімалося Володимиро-Суздальське князівство, майбутня Московія… аби назвати себе згодом Руссю і привласнити собі її історію.
Хай там як, але будь-які гріхи мають бути спокутувані. І те, що відбувалося потім з Україною («історія з бромом»), мало свої причини. Бо покарання без вини не буває (якщо не враховувати містерію життя Ісуса). А Махно, звичайно, ні в Бога, ні в чорта, ні в гріхи людські не вірив. Але він був не байдужим до історії свого народу, до прекрасної минувшини, яку він намагався відродити, в її найкращому прояві. Махновський анархізм був сучасним варіантом січової давнини. І фразу «повернутися додому» можна розглядати не тільки у географічному, але і в історичному контексті, тобто не лише в матеріальному, але і в духовному сенсі. В астрологічних категоріях IV дім пов’язаний як із сім’єю, рідним домом, так і з генетикою, батьківщиною, корінням, народними традиціями, історичною минувшиною власного народу. Тож «повернутися додому» означає також повернутися до власного коріння, до витоків свого народу, відновити історичну пам’ять, в деякому сенсі – навіть оживити націю, якщо вона загинула або перебуває в стані клінічної смерті.
На початок минулого століття українська нація і дійсно майже зникла з лиця землі. Україна чи не повністю перетворилася на «юго-западный край – русский, русский, русский», а столиця України Київ стала центром обрусіння українства, так що її знаменитий мешканець М. Бердяєв навіть став себе вважати щирим росіянином (зважаючи на прізвище, хтось з його предків по батьківській лінії мав бути татарським військовим командиром). І мав з’явитися хтось, хто відродив би український дух. Не можна сказати, що Нестор Махно навідріз відмовився це робити, бо він саме це і робив, хоча під іншою назвою, – під назвою анархії. Це була його «реалістична» сутність, на противагу до «номіналістичної», якої Несторові бракувало. Але він не піддався тим протиприродним силам, які імперські ідеологи вклали у поняття «інтернаціоналізм». Бо він не запроваджував «номіналістичний» анархізм «по-азаровськи», з повною анігіляцією всього національно-самобутнього, а створював справжній, «реалістичний» анархізм по-українськи, перевірений історією його нації.
І на закінчення. Описана В. Азаровим анархічна еволюційна федералізація в моєму розумінні – це життя після Кінця світу, коли ядерні хмари розсіялися і з бункерів повилізали злі голодні люди, що позабували не тільки свою національну сутність, але і власні імена. Однак допоки до «бункерізації» світ ще не дійшов, не дійшов він і до повної федералізації. Комуністичне виховання Нестора Махна багато в чому посприяло корекції його анархічних поглядів у сторону їх примітивізації. Однак, на відміну від деяких сьогоднішніх анархістів, він не відмовився від свого народу і, врешті решт, у передмові до «Спогадів» писав про необхідність його культурного відродження.
