Тепер перейдемо до «сослагательного наклонения», яке чомусь так не любить історія. На мою думку, Нестор Іванович мав всі можливості здійснити свою анархічну мрію. Якби він домовлявся не з більшовиками, а з націоналістами, – звичайно, анархічну республіку Петлюра не став би будувати, але поступитися частиною території задля експериментального проекту власного союзника він міг напевно. У лідерів національного руху ця пропозиція відрази викликати не могла. А ось що з цього приводу думає професор І. Бик: «Феномен і трагедія Нестора Махна полягали у тому, що, як ватажок регіонального масштабу, він не зміг знайти собі справжніх союзників на всеукраїнському рівні, через що фактично з самого початку прирік свій рух на поразку» (3).
Професор переконаний, що шанс врятувати рідну землю в українських учасників тих подій насправді був, але вони, як то завжди бувало в нашій історії, не стали між собою домовлятися: «У ході історичного розвитку широка соціальна база для махновського руху була створена як на Лівобережжі, так і на Правобережжі Дніпра. Анархо-комуністичні ідеали Махна могли знайти опору не лише, скажімо, у сільських громадах та спілках металістів і деревообробників, як це було в Гуляй-Полі, а й у інших губерніях України. Та закріплення цієї бази без підтримки ідейного союзника з центру України не відбулося» (3). В оточенні «батька» були люди, які намагалися переконати його піти на союз з націоналістами, але він роздратовано від них відмахувався, навіть інколи карав за «антиреволюційні» виступи. «На безперспективності прагнення перемогти багатомільйонну навалу з півночі і реалізації самоврядування за цих умов поза межами єдиної Української держави публічно наголошував Тихін Бик (родич автора статті, – О.Л.). Можливо, в душі Нестор Махно і відчував це, але збагнути розумом і примиритися з цим не міг» (3). До речі, за ці «зміїні» слова і «контрреволюційні» переконання Тихін Бик був страчений за наказом «батька», ще й названий, між іншим, «этой нечистью» у «Спогадах» Махна.
Деякий досвід співробітництва із «націоналістом» Петлюрою у Махна таки був. Російські історики воліють згадувати про це мимохіть, не вбачаючи в цьому чогось вартого уваги або ж добряче брикнувши при цьому Петлюру, чия армія, начебто, нічого серйозного собою не представляла, як і будь-які антиімперські виступи українців на протязі 350-літньої історії «тісних братніх обіймів». Насправді співробітництво між двома українськими лідерами двох берегів Дніпра було практично неминуче. Однак якась велика чорна кішка між ними час від часу пробігала, бо їхні непрості стосунки ніяк не пояснити ідеологічними розбіжностями між державниками і анархістами. Україна здавна жила в імпровізованих умовах «держави у державі», і жодних неприємностей від того не було (ну, майже не було). Січовики ніколи не рвалися підкоряти Київ чи Львів та запроваджувати свій вільний устрій по всій країні. Вони із самого початку сприймали себе на кшталт особливого військового ордену: не всім воно дано і не всім воно потрібно. Тому ніяк не ці розбіжності могли тут стати справжньою причиною страшної свари «Ивана Ивановича с Иваном Никифоровичем». А Махно був явно розлючений на Петлюру, – настільки, що заходився витісняти його із українського повстанського простору взагалі. «Чи-то батько вкрав, чи-то батька вкрали, але щось таки сталося». Можливо, як стверджують не найнадійніші джерела, Петлюра намагався «кинути» Махна, віддати його на розправу денікінцям. Чи, принаймні, Нестора Івановича на цей рахунок хтось просто надурив. Та й взагалі, часи були такі, що в українськім таборі постійно точилися змови, готувалися зради, підставлялися підніжки. Ніхто нікому не довіряв. Всі всіх підозрювали і, в разі чого, зайвий раз перестраховувалися. Зокрема, із деяких пір навіть Нестор Іванович волів не їздити на особисті зустрічі з червоними «союзниками», – присилав замість себе парламентерів.
Взагалі-то, з огляду на космограми Нестора Махна і Симона Петлюри, ці революційні діячі були потрібні одне одному, як, напевно, мало хто. Але при цьому існувала одна фатальна прикрість: Чорний Місяць із Нептуном гороскопу Нестора Івановича практично накладався на Сонце гороскопу Симона Васильовича (дата народження – 10.05.1879, ст.ст.). Це означає, що останній у очах Махна був певним уособленням темних сил і, згідно із специфікою знаку Близнюків, ще й великим брехлом. Одним словом, ненадійним партнером і взагалі малоповажною людиною. Приблизно так само Петлюра мав сприймати Махна. Вони пробуджували одне у одному найгірші почуття та якості і провокували, самі того не усвідомлюючи, на негідні вчинки. Чи, принаймні, підозрювали одне одного у всіх можливих капостях. При такій планетній комбінації їм просто не судилося здійснювати спільну справу. Навіть в тому разі, коли у них і вимальовувалося щось пристойне, воно могло зірватися у будь-який момент.
А потрібні одне одному були Симон Васильович та Нестор Іванович у відповідності до інших даних їхніх гороскопів. По-перше, вони мали досить точну опозицію вузлів: у Махна Північний Вузол був у Раку, Південний – в Козерозі, а у Петлюри – навпаки, причому майже в тих самих градусах. Тобто якщо Махно, по Північному Вузлу у Раку, повинен був розвивати національну ідею, то Петлюра, по Північному Вузлу у Козерогу, – державницьку. Натомість Петлюрі одному доводилось відпрацьовувати і те, і інше. Це пояснюється, найпершим чином, тим, що у нього було декілька планет в Тільці – знаку України. У Махна там було пусто, натомість він мав сильне ядро планет у керівному Козерозі, де у Петлюри – лише Північний Вузол. Це по-друге. Тож вони доповнювали одне одного і могли би непогано прислужитися своїй країні, якби не взаємні підозри, викликані, в свою чергу, вже згаданою обставиною.
Чи бачив Нестор Махно у Симоні Петлюрі політичного діяча, здатного принести користь рідному народу? Скоріше за все, – ні. Окрім особистої неприязні до Петлюри, яка значною мірою могла пояснюватися вищевказаною причиною, Нестор Іванович, як людина глибока та прониклива, цілком міг зчитувати з Петлюри і більш «сакральну» інформацію. Справа в тому, що у Симона Васильовича у Тільці знаходилася Чорна Луна. Окрім неї, там було ще декілька планет: Меркурій, Нептун, Хірон, Плутон, причому Плутон – дорифорій (попередник) Сонця, ще й у поєднанні з ним. Тобто у великій мірі Симон Васильович був носієм української ідеї, хоча вона, у першу чергу, набувала специфічних рис Плутону: війна, розруха, страждання, широкий народний рух. Враховуючи «вигнання» Плутону у Тільці, така форма прояву національної ідеї не є, м’яко кажучи, органічною. Але й часи були такі, – потрібно було у збройній боротьбі добиватися поставлених державних цілей.
Цікаво, що Симон Васильович походив із давньої козацько-священицької родини. Як, власне, і Микола Бердяєв. Останній писав, що всі його предки були або монахами, або військовими. Причому не просто військовими, а, як виявляється, козаками. Принаймні, мали козацьке коріння. Прадід Бердяєва по батьківській лінії, генерал-аншеф Н.М. Бердяєв, був новоросійським генерал-губернатором. Дід, М.Н. Бердяєв, був отаманом Війська Донського. У 1814 р. він виграв у Наполеона Кульмську битву і отримав за це Хрест Св. Георгія і прусський Залізний Хрест. Дідусь був великим лібералом, і Микола Олександрович у цьому сенсі мав з ним багато спільного. «Для воєнного часу Миколи I, – розповідає Бердяєв, – він був винятково гуманною людиною… Він завжди з відразою ставився до кріпосного права і соромився його. Після того як він був підвищений у генерали і рушив на війну, солдати його полку піднесли йому медаль у формі серця з надписом: «Боже бережи тебе за твою до нас благодійність» (67: стор. 18). Найбільш цікавою є наступна розповідь Миколи Олександровича про діда: «Дід – отаман Війська Донського. Приїжджає Микола I і хоче знищити козацькі вольності. Це була тенденція до уніфікації. Був парад Війська в Новочеркаську, і Микола I звернувся до мого діда як до начальника краю з тим, щоб було приведено у виконання його розпорядження про знищення козацьких вольностей. Мій дід говорить, що він вважає шкідливим для краю знищення козацьких вольностей, і просить уволити його у відставку. Всі в повному жаху і чекають кари з боку Миколи I, який насупився. Але потім його настрій міняється, він цілує діда і відміняє своє розпорядження» (67: стор. 18). Як я розумію, ненадовго.
На жаль, сам Микола Олександрович до козацьких вільностей був байдужим. Точніше, він був не байдужим до вільностей, як таких, а от чи козацькі вони, чи не козацькі – то його не хвилювало. Як більшість представників тогочасної світської еліти українського походження, він вважав себе «русским», тим більше що Київ, де він народився, був повністю русифікованим містом.
Що стосується Петлюри, то Симон Васильович не дав себе русифікувати. На відміну від дворянської сім’ї Миколи Олександровича, його досить скромна сім’я (батько – дрібний підприємець) не належала до аристократичних кіл і не була на короткій нозі з імператорами, фрейлінами та іншими ясновельможними особами. Петлюра навчався в Полтавській духовній семінарії і за активну участь у житті української громади був звідти виключений. Так розпочиналося його політичне життя. Його проукраїнська позиція була найголовнішою причиною такої невщухаючої ненависті до нього з боку всіх існуючих на ті часи неукраїнських сил: більшовиків, монархістів, навіть Нестора Махна, з його «новоросійською» армією.
Петлюра був тим, кого Махно з презирством називав «ярыми украинцами». Він глибоко цікавився історією українського народу, навіть працював в археографічній експедиції історика Федора Щербини, досліджував історію Чорноморського Кубанського війська і надрукував чимало наукових і публіцистичних статей з цієї теми. Кілька місяців провів в тюрмі – але не за тероризм та стрілянину, як Махно, а за просвітницьку роботу в одній із українських партій (РУП): це був в очах імперії не менший кримінал. Після революції 1905 р. став членом Української соціал-демократичної партії (УСДРП), працював в печатному органі цієї партії – газеті «Слово». Критикуючи тогочасний політичний режим, він закликав українців до збройної боротьби проти імперії та її, словами Нестора Івановича, «лакеев», що «народились из-под грубого сапога… и старались подделаться под модный тон» (хоч Нестор Іванович мав на увазі інших).
Про Головного отамана дуже влучно висловився О. Палій в своїй статті під назвою «Життя і смерть Петлюри: з Прометея ліпили Попандопуло»: «Симон Петлюра – наочний приклад того, що іноді вороги України знають нашу силу краще від нас самих. Слова «Петлюра» і «петлюрівець» стали синонімом сильного і затятого опору іноземному пануванню в Україні. Так, як Петлюру, не поливали брудом нікого» (31). Тут історик трохи погарячкував і дещо призабув Бандеру. Бо ж і мову українську часом з ненавистю іменують не «петлюрівською», а «бандерівською». Хоча… Проти Бандери не організовували «викривального» судового процесу у зв’язку з його вбивством і не виправдовували вбивцю. На Бандері не стоїть клеймо «хрестоматійного антисеміта». Тож О. Палій, напевно, має рацію.
Петлюра працював у Львові, Петербурзі та Москві, де редагував українські газети і журнали, а після Лютневої революції займався «злочинною» українізацією українських частин царської армії, став одним із творців Збройних сил України, а далі – генеральним секретарем військових справ у Центральній Раді. Він був єдиним в керівництві УНР, хто відстоював необхідність створення регулярної української армії задля захисту української суверенності. В умовах війни це було конче необхідно. А його соціалістично налаштовані колеги (Винниченко, Грушевський, Чеховський, Порш та ін.) робили все, аби зашкодити цим спробам. І саме їм багато в чому ми завдячуємо провалом українських задумів по відновленню Української держави (Винниченка й Порша деякі дослідники взагалі вважають таємними агентами Кремля). Як стверджує О. Палій в роботі «Бій під Крутами: героїчний вчинок чи державна зрада», «…в Центральній Раді за оборону відповідали люди, які були тісно пов‘язані з Москвою, за деякими даними, агентурно (Порш та інші). Через це всі спроби організації та самоорганізації Українського війська гасилися згори… Фактично, це була зрада… У самому Києві діяло багато агентів і провокаторів, які готували путч» (29).
І в цих умовах коммуно-соціалісти уряду УНР не тільки перешкоджали організації внутрішньої і зовнішньої безпеки України, але й не протидіяли більшовицькій пропаганді, яка практично шматувала й розкладала українські військові частини. Ці діячі щосили стримували бурхливий ріст українського Вільного козацтва і військових з’єднань під проводом Петлюри. Вони розформували і пустили по домівках окремі українізовані частини російської армії, які вже готувалися вступати в бій із білими або червоними для оборони України. Ще й віддали наказ козакам сидіти тихо і не виявляти жодної бойової ініціативи, – мов, нічого дратувати сусідів. І взагалі, вели себе в’яло, боягузливо, невпевнено, «роздвоєно», надіялися на поступливість червоних, з якими намагалися домовитись, а рефлексивний Винниченко у своїх щоденниках весь час писав щось неприйнятне для відповідального керманича держави: «…ми запльовані самі собою», «…надій на успіх мало», «…не маємо ні довіри, ні пориву, ні віри в себе» (так і хочеться сказати: говори про себе) тощо (132: стор. 61).
Один Петлюра мав віру і надію, бо єдиний намагався діяти активно. Цим, власне, і пояснюється його велика популярність у військових і взагалі проукраїнськи налаштованих співвітчизників, за що, у свою чергу, його люто ненавидів Винниченко, називав «честолюбцем», «вискочкою» і чомусь… «балериною» (!) – певно, це якісь свої асоціації, нам невідомі, – і винуватив у диктаторських замашках та в бажанні приписати «спільні» успіхи собі. Як наче Винниченко мав якийсь стосунок до тих успіхів, – хоча б не заважав, і то було би добре! І дійсно, Винниченко ставився до власного соратника по боротьбі за УНР Петлюри приблизно так, як за століття Віктор Ющенко – до власної соратниці по жовтогарячому Майдану Тимошенко. З тією хіба різницею, що Ющенко не боявся арешту і розстрілу за наказом Тимошенко, бо й часи вже були не мілітарні. А так – цілковита подібність ситуацій, які, урешті решт, призводили до руйнування єдності проукраїнських сил. Часи міняються, а головна проблема українців – три гетьмани на два козаки – лишається незмінною. «И если выбить двери плечом, все выстроится снова за час», – співав Гребєнщиков (щоправда, про своє, російське).
Пам’ятаю, як колись одна моя знайома читала мемуари Винниченка і обурено зі мною поділилася: «Який же він, все-таки, негідник! О, який же він, все-таки, негідник, цей… Петлюра!» О, так! – читаючи мемуари Винниченка… Контрольним пострілом до портрету Винниченка я пропоную зважити на те, що він був атеїстом і ніяк не міг змиритися з церковними молебнями, які організовував Петлюра на всі державні святкування. Це був ще один привід для «внутрішньоукраїнського» конфлікту. Тож шлях у Винниченка був один – вперед, до перемоги комунізму. Найвдаліше про цього видатного діяча сказав історик і відомий журналіст Данило Яневський: «Винниченко, і я це стверджую, був одним із найбільших політичних шахраїв, абсолютний чорт, який зробив максимальний внесок у руйнацію української державності. Більшої шкоди завдав хіба Богдан Хмельницький» (37). О так, Хмельницького в цій сфері важко «переплюнути».
Після німецько-гетьманського перевороту Петлюра очолив Всеукраїнський союз земств, взявши участь у підготовці аграрної реформи антипоміщицького спрямування. Кілька місяців перебував під арештом за антигетьманський маніфест, а потім проголосив початок повстання проти гетьмана, став членом Директорії і Головним отаманом УНР. У лютому 1919 р. скинув очільника Директорії В. Винниченка за загравання з більшовиками та інше неподобство і сам очолив Директорію. До речі, Винниченко навіть не засмутився. Навпаки, був дуже радий змінам у своїй кар’єрі. За посаду Голови він не тримався, бо надто вже важкою і відповідальною вона для нього виявилася. Весь час перебуваючи «в панічному страху», цей «абсолютний чорт» завжди боявся змови, підступу, арешту й розстрілу і, як зізнався у щоденнику, робив усе можливе, щоб звільнитися з посади: «Дуже вже мені тяжко» (132: стор. 60). А як вийшов, зітхнув з полегшенням: «Таке враження, ніби вийшов з тюрми» (132: стор. 64). І відразу вирішив податись за кордон «для літературної роботи». Це нагадує рядки з листа В.І. Леніна наприкінці його радянського владарювання: «Я остаточно розчарувався в цій революції і хотів би виїхати до Швейцарії, щоб зайнятися вирощуванням троянд». Та й Грушевський, впень розчарувавшись у політиці, теж подався за кордон, де повернувся до своєї наукової роботи.
Петлюра мав дещо спільне з Махном: його армія, не раз ущент розбита, постійно, наче Фенікс, відроджувалась з попелу і відвойовувала втрачені позиції. Якимось дивом Симон Васильович завжди знаходив нових добровольців, готових увійти до лав петлюрівських воєнних формувань, щоб захищати українську батьківщину. «Песимізму [Винниченка] Петлюра зовсім не розділяв, – розповідає В. Савченко. – Він запевняв, що перемога близька, створював, направляв, благав… І військо росло, «як гриби після дощу». Тисячі простих селянських хлопців не тільки йшли «воювати гетьмана», а й реквізувати майно у «буржуїв та панів» (132: стор. 53). На думку історика, завдяки одній лише сильній, рішучій та діяльній натурі Петлюри боротьба за вільну Україну продовжувалась цілих три роки. Він був головним енергетичним центром всієї визвольної боротьби. Саме він запобіг трьом більшовицьким переворотам у Києві з листопада 1917 р. по січень 1918 р. Якби Петлюра не проявив в ті дні твердої волі, величезної енергії та блискавичної реакції, то Винниченко «сотовариші» відразу би здали ту Україну першому, хто б нею зацікавився (у даному випадку – комуністам).
Одначе захистити Україну, у кінцевім результаті, харизматичному політику все ж не вдалося. Нікому в світі українська незалежність не була потрібна, тож українська армія була затиснута в «чотирикутник смерті», який складався з армій різних – як російських, так і іноземних сил, – і воювала проти всіх (як і махновці), періодично намагаючись хоч з кимось тимчасово домовлятися. В якийсь момент Петлюра навіть склав угоду із червоними про тимчасовий нейтралітет, і обидві сторони її притримувалися. А взагалі, враховуючи всі обставини, в яких знаходилася Україна, домовлятися доводилось із усіма, навіть з чортом, і, в відповідності до цих угод із різними державно-політичними суб’єктами, «флюгерувалися» і соціально-політичні гасла українського керманича. То він «лівів», то «правів», то «франкофілів», то «полонофілів», розраховуючи на підтримку тих чи інших сил. А іншого й не залишалося, бо кожна сильна сторона стояла на своїх умовах.
У свою чергу, проти Головного отамана інтригувало із денікінцями керівництво Галицької армії (УГА). Вочевидь, воно не вірило у силу українських військ та в їх спроможність захистити галицькі і буковинські землі від польської «єгипетської неволі», тому воліло ставити на росіян (вже будь-яких – хоч білих, хоч червоних). Для них, як в тій дитячій казочці, в якій для миші «хуже кошки зверя нет», так само гірше Польщі ворога немає (у тому, що «Є така партія!», вони упевнились лише в 1939-му). А взагалі, найголовнішою проблемою для українців стало те, що українські території були розділені між різними імперіями. Це, в першу чергу, і було причиною розбрату між керманичами центру УНР і західного ЗУНР. Для російської частини України головним було відбитись від російських домагань, а для польської – від польських. І керівництво УНР весь час перебувало в стані вибору: куди направити найкращі й найпотужніші військові сили, – на польський чи на російський фронт? Одначе «Буриданова ослиця» тут ні до чого, бо перевага завжди надавалася російському. І ця позиція є виправданою, оскільки саме центральноукраїнські землі мали стати головним плацдармом для всіх подальших збройних дій української армії. Проте й про галицько-волинські території керівництво УНР не забувало, виділяючи у західному напрямку окремі бойові частини, хоча їх допомога майже взагалі нічого не вирішувала, а тільки розпорошувалася і так не найпотужніша військова сила України.
«У квітні 1919 р., – зазначає Ковальчук, – багато державних і військових діячів УНР розуміли неможливість одночасної боротьби на два фронти – проти більшовицької Росії і Польщі. Однак серед військовиків, як і серед політиків, не було єдності в питанні про те, який фронт належало ліквідувати. На скликаній С. Петлюрою 11 квітня військовій нараді думки розділилися: військовий міністр Г. Сиротенко, начальник штабу Дієвої армії А. Мельник, командир корпусу Січових стрільців Є. Коновалець, командувач Холмської групи О. Осецький висловилися за укладення перемир’я з більшовиками, а начальник оперативної управи штабу армії В. Сінклер, командувач Північної групи В. Оскілко та його начальник штабу В. Агапіїв відстоювали необхідність порозуміння з Польщею і продовження боротьби з більшовиками. Зрештою, після обміну думками було вирішено й далі продовжувати війну на два фронти» (19: стор. 101-102).
Ні вашим, ні нашим, – аби лише зберегти мир у сім’ї. Однак із миром не склалося, і обурені галичани пустилися берега. За наказом керівництва УГА ще з літа 1919 р. галицькі частини стали уникати сутичок із білими, жаліючись на перевтому, тиф та брак патронів, а галицький диктатор Петрушевич раптом заявив, що Україна ще не доросла до самостійності, і «всі думки про самостійність України – фантазія» (132: стор. 94), хоча раніше мав інакшу думку. Підступна зрада галицьких генералів та підписання ними договору із Денікіним приголомшили Петлюру. Вони його просто вбили. А член петлюрівського кабінету Н. Шаповал про цей випадок написав: «Ця зрада нанесла останній найсильніший удар по уряду УНР і взагалі Українській революції… По суті, все вже було закінчено. Дух упав… Страх, образа, жаль, гнів пекли груди» (132: стор. 92).
Кінець кінцем, зазнали поразки останні спроби Головного отамана закріпитися хоч на невеличкім клаптику української землі, аби зберегти формальний статус існування незалежної Української держави, щоб з нею рахувалися у світі. І разом з тим практично повністю скінчився внутрішній енерджайзер Петлюри. Симон Васильович став подумувати про самогубство і шукати собі смерті в бою. Своїм близьким казав із гіркотою, що Україна знаходиться у стані «національної апатії», тож він хотів би разом з залишками своєї армії загинути в останній вирішальній битві. Однак загинути геройськи не судилося, і деморалізований та змучений Петлюра подався до Варшави реалізовувати останній шанс для України – «благати» про союз із Польщею диктатора Пілсудського. Той прийняв його, висловлюючись мовою Махна із розповіді про зустріч із Кропоткіним, несподівано «нежно», як вже давно ніхто не зустрічав. Для польського керманича Петлюра був тією пташкою, яка сама влетіла в клітку, бо надворі холод, голод і зима. Він ставив на меті зміцнити своє диктаторське єдиновладдя, відновити велич Речі Посполитої і відтіснити на периферію польський сейм, а, перефразовуючи відомий вислів про Україну та Росію, «без України не бути сильній Польщі». Мати буфером союзницьку маріонеткову державу на кордоні з Росією, аби вона, «пам’ятаючи добро», допомагала у всіх російсько-польських негараздах, – це цілком відповідало інтересам Польщі. Тож «кабальна» для України угода, з офіційним закріпленням за Польською державою галицько-волинських територій, була Петлюрою із біллю у душі і скрипом у зубах підписана.
Звичайно, ліві українські соціалісти відразу з радістю накинулись на Головного отамана за цю так звану «здачу національних інтересів». Ще більше обурилися галичани, які й до того постійно чубились з Петлюрою, звинувачуючи його у всіх військових промахах, а головне – у небажанні ставити на перше місце інтереси галицьких земель, а не всієї України з центром в Києві. Але чи мали вони хоч якесь моральне право обурюватися з приводу того, що Петлюра «розплатився» із Пілсудським галицькими територіями, які і так були вже завойовані поляками, а він не мав на той момент такої армії, щоб їх відбити? Приїхали б самі і відвойовували свої землі! Аж ні! В той самий час вони завзято воювали за денікінців (хіба що вибивши у білого командування право не вступати у бої із «братніми» петлюрівцями), а потім, коли армія Денікіна грузилася на кораблі і покидала батьківщину, – горіла хата – гори, сарай! – поповнили червоні лави. То поки вони вешталися світом у різних пригодах, припертий до стіни Петлюра мав сам-один їх землі відбивати у поляків?
Образу галичан, звичайно, можна зрозуміти: не для того вони в запеклій непоступливій війні з поляками виборювали свою ЗУНР, аби ціною її здачі була би звільнена якась там інша, хай і більша, українська територія. Що їм той Київ чи Катеринослав? Приватні, містечкові інтереси для незрілої в національному відношенні спільноти є завжди ближчими за інтереси цілої держави. Крім того, тут чимало важать особистісні моменти: для галичан поляки – «перші вороги», яким найбільш за все хотілося помститися. І тут вже не до України.
Навіть Є. Коновалець, один з найвідданіших отаманів УНР, засновник Січових стрільців, «не зрозумів» Петлюру. Галичанин за походженням, він притримувався безкомпромісної позиції і не хотів поступатися західноукраїнськими землями. Але насправді тими землями ніхто і не збирався поступатися. Це був лише маневр. Як свідчив очевидець тих подій, чимало командирів армії УНР сприймали «поляків як засіб для досягнення певної цілі – вигнання більшовиків з України, цілком слушно розраховуючи, що після цього українське селянство, шляхом організації військових повстань, спираючись на регулярну армію, зуміє вигнати поляків зі своїх теренів» (19: стор. 142-143). На думку історика Ковальчука, «Є. Коновалець, який тривалий час обіймав командні посади в армії УНР і особисто знав майже всіх її вищих воєначальників, як і багатьох наддніпрянських політиків, не міг не розуміти, що в таборі УНР на «зречення» Галичини й союз з Польщею дивились як на тимчасове явище. Однак він при цьому усвідомлював, що Варшавська угода підривала авторитет уряду УНР серед галицького громадянства і тих політичних сил, що виступали з позицій української соборності. Ця обставина мимоволі сприяла політичній діяльності Стрілецької Ради, що незмінно декларувала свою відданість соборницькій ідеї» (19: стор. 143).
Тож натхненний рішенням Стрілецької Ради, Коновалець став плести інтриги проти Головного отамана, і останній про це чудово знав. Зокрема, із спогадів сотника М. Кураха про зустріч з полковником М. Безручком у Києві в травні 1920 р. можна дізнатися наступне: «У великій таємниці Безручко мені повідомив, що Коновалець налаштований проти Петлюри і задумує скинути його і самому очолити український націоналістичний рух. Своє знаходження разом з шостою дивізією в армії Петлюри Безручко пояснив тим, що це зроблено за наказом Коновальця, як виведення вірних йому військ на Україну» (19: стор. 143). А в розмові з Петлюрою той же Курах дізнався, що Семен Васильович вже більше не вважає Коновальця надійною людиною. За словами самого Петлюри, «…він, Петлюра, допоміг [Коновальцю] зробити кар’єру, а тепер він, тобто Коновалець, прагне скинути його і очолити уряд» (19: стор. 144-145). Відверто кажучи, то були пусті надії. На думку Ковальчука, «навряд чи С. Петлюра мав підстави побоюватись суперництва з Є. Коновальцем, який не мав у своєму розпорядженні ні війська, ні громадської підтримки, і спирався лише на гурток давніх бойових соратників» (19: стор. 145).
Щодо Петлюри, то він ніяк не міг второпати, чого вони усі від нього хочуть – чуда? левітації? ходіння по воді? Напевно, перетворення води на вино. Пізніше він напише: «Тільки нечесний демагог може дозволити собі говорити про те, що «Петлюра продав» Галіцію, Волинь і т.д. Петлюра, якщо говорити правду, несе на собі відповідальність за історичні «гріхи» і недоліки української неорганізованості, малокультурності і несприятливих обставин в житті української нації… шлях до української держави пролягає через Київ, а не через Львів. Тільки тоді, коли Укр. Державність закріпиться на горах Дніпра і біля Чорного моря, тільки тоді можна думати як про реальність про збирання українських земель, захоплених сусідами. Інша політика – це мрії, нереальні комбінації, які приведуть до того, що ніякої України не буде… Я певен, що правильність обраної мною лінії виправдає історія» (132: стор. 105).
Час показав, що не тільки Петлюра, але й Коновалець виявився нездатним на вирішення головного українського питання – ні з соборністю, ні без. Зробивши ставку на численний контингент українських полонених у кількох країнах Європи, Коновалець з подивом дізнався, що українські вояки насправді є дуже далекими від його шляхетних задумів стосовно створення потужних збройних формувань для виборювання Української держави. «На емісарів Стрілецької Ради чекала неприємна несподіванка, – розповідає Ковальчук. – Як виявилося, полонені галичани і наддніпрянці зовсім не мріяли знову опинитися на війні, а прагнули лише якомога швидше потрапити додому. Значна частина полонених-наддніпрянців, що надходили з Угорщини і Німеччини, взагалі виявляли стійкі прокомуністичні настрої. Галичани ж, що поверталися з італійського полону, були цілковито байдужими до справи січово-стрілецького формування» (19: стор. 146). Люди настільки втомилися від тривалої виснажливої війни, а потім перебування у брудних холодних таборах, що хотіли лише одного: аби їх відпустили з миром та залишили в спокої. Тож польська допомога була єдиною надією на відновлення Української держави.
В листопаді 1920 р., коли вже стало зрозумілим, що «все пропало», Петлюра був змушений емігрувати до Польщі, потім переїхав до Франції. Вже в еміграції він гуртував довкола себе українських емігрантів та видавав тижневик із крамольною для росіян і малоросів назвою «Тризуб» (зображення цього арійського символу було на печатках руського князя Володимира Великого і нагадувало їм про неприємну «дальность расстояния» угро-фінських територій від культурного простору Русі). До самої своєї смерті Петлюра не полишав надії повернутися на Україну, аби здійснити те, чого не зміг здійснити у часи революційних змін. Це також зближує його з Махном. Так само, як Махно, Петлюра жив в Парижі в цілковитій бідності, хоча й зберіг свою сім’ю…
Окремі нинішні дослідники, бажаючи дискредитувати Головного отамана у очах сучасного християнського суспільства, зловтішно вказують на те, що він належав до масонської ложі. І подають цей факт у тому ж емоційному ключі, що й комуністи – інформацію про «пресловутий» бандерівський «Нахтіґаль». Чомусь доволі рідко згадується інший український батальйон – «Роланд». Напевно, назва не цікава. Не страшна. Зате вже «Нахтіґаль» – це просто подарунок для комуністичних переможців. Як щось таке зловісне, інфернальне та нацистське, що наводить на асоціації із газовими камерами, концтаборними печами і спаленими мирними селищами. А це всього лише німецький «соловейко». Українські хлопці цього батальйону добре співали, тому отримали таку красиву – як для німців – назву. І біографія у них – цілком пристойна, без демонізму і залякування малих дітей. Вони провели декілька боїв з радянськими військами на території західної України, а потім були переформовані в охоронну поліцію і близько року охороняли німецьку адміністрацію, після чого не продовжили своїх контрактів з німцями, а створили власну армію УПА. Ото і всі «гріхи».
Так само і масонство на початку минулого століття не несло в собі того зловісного змісту, який нерідко вкладається в цей термін сьогодні (можливо, й небезпідставно). Скоріш за все, Симон Васильович вступив туди не з ідейних міркувань, а з кон’юнктурних. За Зодіаком він був Близнюками, тож дуже залежав від соціальних настроїв, орієнтуючись передусім на апробовані в суспільстві звичаї і схеми. А що стосується масонства, то воно було найбільш престижним в ті часи елітним клубом, куди із задоволенням вступали чи не всі більш-менш поважні діячі політики, науки та культури (Керенський, Грушевський, Скоропадський та ін.). Потрапивши туди, небагатий та «безрідний» Петлюра отримав доступ до найвищих політичних і фінансових кругів тодішньої Росії. Масони виступали за революційний переворот в імперії, і це цілком відповідало прагненням самого Петлюри. Тож наскільки Симон Васильович був масоном «по духу», та й взагалі, що саме значить цей «масонський дух», – це нам мало відомо. Скоріше за все, Петлюра просто намагався скористатись ситуацією для входження у «вище суспільство», щоб спілкуватися з «потрібними людьми», навіть в інтересах визнання у світі Української держави.
З огляду на астрологічні дані Петлюри, він не міг себе реалізувати в якості позитивного будівника Української державності, бо у бочці меду (планети в Тільці) мав велику ложку дьогтю (Ліліт). Принаймні, безсумнівним є те, що з ним асоціюють спотворену українську ідею (наприклад, антисемітизм) і часто називають (втім, як всіх борців за українську незалежність) ворогом українського народу. Тому не випадково, що Петлюра висловився в тому сенсі, що він «несе на собі відповідальність за історичні «гріхи» і недоліки української неорганізованості, малокультурності і несприятливих обставин в житті української нації». Певно, він відчував себе платником по рахункам за весь той негатив, який був накопичений його народом за всю історію. Петлюра ніби виявився «крайнім», – на нього навісили всі можливі й неможливі гріхи української нації. А загалом, він міг викривати всі антиукраїнські дії, рухи і сили, міг бути безкомпромісним борцем з ворогами українського народу, але стати уособленням українського духовного ідеалу, з огляду на його астрологічні дані, можливості не мав. Така його доля.
Заради справедливості, тут варто зазначити, що Чорний Місяць у Тільці не відобразився на зовнішності Петлюри, а це вже – добрий знак, що сили темряви ним не володіли і не могли використовувати його у якості свого провідника. На відміну, до речі, від сьогоднішнього українського очільника, який не тільки має Чорний Місяць у Тільці, але й «чорну мітку» від нього на зовнішності. І ця символіка відразу реалізувалася, як тільки він прийшов до влади в Україні (за перші кілька місяців свого правління він вже отримав у народу почесний статус «губернатора Малоросії»). І це – лише початок.
Прийти до влади в Україні Симон Васильович не зміг: не дозволила Ліліт у Тільці. А той, кому вона дозволила, повинен був їй дуже прислужитися…
Тепер – щодо стосунків петлюрівців з махновцями. Як це не дивно, але Махно з Петлюрою знайомі не були, оскільки їм ні разу не вдалося влаштувати особисту зустріч. Хоч декілька разів вона планувалася, однак завжди їй щось перешкоджало. Всі перемовини між ними проводили треті особи. А найперші контакти між петлюрівцями і махновцями відбулися ще в грудні 1918 р., коли петлюрівський отаман Горобець, який контролював на той момент Катеринослав, запропонував махновцям військовий союз проти білих. Була навіть підписана угода, за якою махновці дозволяли проводити на своїй території мобілізацію в армію УНР в обмін на зброю та амуніцію, яких, звичайно, від більшовиків було не дочекатися. Щоправда, В. Чоп переконаний, що жодного договору з петлюрівцями в середині грудня 1918 р. підписано не було. Випрохавши під залог його підписання зброю і обговоривши всі умови майбутньої угоди, махновська делегація виїхала до Катеринослава, проте по дорозі дізналася, що між махновцями й петлюрівцями почалися воєнні дії. Як кажуть в українському селі, «ото таке».
Одночасно махновці намагалися дружити і з більшовиками, які, в свою чергу, вимагали від союзників розриву відносин з петлюрівцями. І якось воно все закрутилося у химерний клубок стосунків і настроїв, що вже було не зрозуміло, хто тут друг, хто ворог. Це дозволяє будь-кому з істориків трактувати ті відносини на власний лад. Махновці заспокоювали комуністів, кажучи, що то є нещирий союз, – лише заради отримання зброї. Одночасно петлюрівцям теж не подобалися дружні стосунки махновців з більшовиками, і вони зі свого боку вимагали від партнерів «определиться, господа». Під те діло вояки отамана Горобця розігнали у Катеринославі народну раду, бо там було забагато більшовиків, а також розгромили більшовицький комітет і ревком.
Чи то ідеологічне братерство для «батька» виявилося важливішим, ніж братерство по крові, чи то більшовики йому здавалися більш сильними і перспективними у якості союзників проти білих «монстрів», але на той момент він зробив ставку саме на більшовиків. Звичайно, всі російські історики тут свято впевнені, що головним дороговказом для «батька» стало ідеологічне братерство. Можливо, так воно і є. Тим гірше для Махна, якщо більшовицька ідеологія для нього виявилася ріднішою, ніж національно-спрямована, – тим самим він зробив фатальний крок, «да все прочь от Тебя» (тобто від анархії). Тоталітарна радянська імперія і незалежна Українська держава – це абсолютно різні духовні простори зі своїми чітко визначеними прикметами. Як колись Гоголь не пішов шляхом Шевченка, вирішивши прислужитися імперії задля її очищення, так тепер і Махно відмовився від шляху Петлюри і вирішив «перевиховати» більшовизм, зробивши його більш гуманістичним. Але встромивши квіточку в скуйовджене волосся жорстокого антропофага, навряд чи зробиш його вегетаріанцем.
У відповідь на образливий щодо більшовицьких «друзів» вчинок Горобця, «батько» розпочав воєнні дії проти УНР, хоча й до того вже трохи «похуліганив» проти петлюрівців, напавши на один з загонів Директорії – знов-таки, на доказ своєї відданості більшовикам. На думку В. Савченка, до остаточного вибору на користь червоних Махна схилила пропозиція, від якої він не міг відмовитися: «батька» звабила гучна і, на його переконання, висока посада головнокомандувача радянських революційних військ робітничо-селянської армії Катеринославського району. І це – при тому, що він ніколи не служив в Червоній Армії. Він взагалі не служив ні в якій армії. Напевно, це тішило самолюбство «батька», який був неуком у мілітарних справах і дивився на військових з величезною повагою.
Під час воєнних дій поточні справи змінюються дуже швидко. Можливо, Нестор і хотів порозумітися з більшовиками, але ж вони поводилися так, що вже ніякої витримки на них не вистачало. Вони навіть не намагалися комусь сподобатися. Як наче знали, що темні сили зараз у фаворі і в них все вийде й так. Воєнний комунізм, продрозкладка, постійні розстріли та вилучення продовольства у селян, а також свавілля ЧК, чиї окремі загони перетворилися на банди, які тероризували підконтрольні райони і влаштовували бандитські «розбірки» з іншими чекістськими загонами, – все це не додавало комуністам популярності. Стиснувши зуби, «батько» все терпів, лише інколи дозволяючи собі виступити проти дій «союзників», але без закликів повалення радянського режиму. Він все надіявся, що з часом «перевиховає» їх. Втім, що він собі насправді думав – то достеменно знав, напевно, лише Бог.
В умовах наростання взаємного невдоволення, неминучого для спроби співробітництва тоталітаризму з анархізмом, махновці знову подалися у союзники з петлюрівцями. Різкий поворот на зближення національних сил розпочався в умовах більшовицького полювання за «батьком», коли проти більшовицької сваволі повстало пів-України на чолі з отаманом Григор’євим. Саме тоді у Нестора Івановича раптово прокинулася «національна свідомість», що дало привід деяким дослідникам поставитися до зміни «батькової» ідейної «орієнтації» зі скепсисом. Що ж, їхнє право. Можливо, самі вони ніколи не міняються, духовно не дорослішають і все життя притримуються своїх юнацьких вподобань. Але окремі люди – це відомо хоча б із досвіду Л. Толстого – міняються суттєво. Тому не придавати цьому факту значення не варто, бо десь із середини 1919 р. «батько» почав із особливою увагою ставитися до українського питання. Крім того, на відміну від багатьох своїх сучасників, Махно не був авантюристом: він завжди мав чіткі ідеологічні цілі і ніколи їм не зраджував. Поворот до націоналізму (як би сам Нестор це не називав) жодним чином не суперечив його базовій анархічній ідеї, навіть в її інтернаціональному пункті (бо «інтер» – це не «овер»).
Об’єднавшись в одну революційну армію, вже 16 липня 1919 р. Махно з Григор’євим від імені Революційної ради повстанців Катеринославщини, Херсонщини і Таврії надіслали Петлюрі листа з пропозицією союзу при кількох умовах, серед яких найпершою стояла самостійність України (як наче хтось був проти), далі – різні вимоги по забезпеченню роботи вільних Рад (махновського Символу віри), а останньою – ліквідація Директорії і створення Тимчасової верховної ради республіки за участю соціалістичних елементів. Звісно, на цю зміну державного правління в УНР Петлюра погодитися не міг, тому проект угоди так і лишився проектом. «Махно вже у липні 1919 року, – пише Савченко, – при створенні своєї Повстанської армії думав про всеукраїнське селянське повстання, про союз із усіма антибільшовицькими та антиденікінськими силами. Але його емісари не знайшли тоді належного розуміння з боку урядовців УНР. У другій половині серпня 1919-го під час перемог Махна на Херсонщині і переходу на його бік червоних полків «батько» знову надіслав до Петлюри свого довіреного представника, члена ради – Хому Шпоту з пропозицією укладення воєнно-політичного союзу з армією УНР. Цього разу махновського емісара адміністратори Директорії зустріли добре і пообіцяли допомогти махновцям» (41: стор. 187).
Налагодження союзницьких відносин «батька» з націоналістами стало всім відомо з того самого моменту, коли Нестор Іванович закінчив телеграму-повідомлення про розправу з Григор’євим несподіваними, як для нього, словами: «Хай живе Українська незалежна соціалістична Радянська республіка!» Одне це слово – «незалежна» – багато що могло сказати «пытливому уму». Саме тоді активізувалася діяльність секретаря армійської ВРР Х. Шпота і дружини Нестора Галини Кузьменко. Серед всього оточення Махна ці дві особи були найбільшими прихильниками національної ідеї. Галина Андріївна потім згадувала, що договір про перемир’я укладався, «аби не проливати української крові». Еге ж. Так вам росіяни і повірили. Яка там українська кров? Її для них немає. За договором, в разі перемоги над Денікіним і утвердження суверенітету УНР керівництво української республіки зобов’язалося надати «батьковій» компанії південно-східну територію для створення на ній того омріяного трансцендентного «Вільного радянського ладу», про який натхненно віщували «покоління анархістів». Така принадна обіцянка, звісно, діяла на Нестора Махна, як валер’янка на кішку. «На жадину не нужен нож, ему покажешь медный грош, – и делай с ним, что хошь…»
Трохи згодом Галина влаштувала зустріч «батька» із петлюрівським представником Ф. Мелешком. За даними Чопа, при знайомстві Махно своєрідно пожартував, чи не боїться той зустрічі, бо розповсюджуються чутки, ніби «батько» вбиває кожного зустрічного «національно свідомого» співвітчизника. Посміялися. Не дуже весело. Махно запропонував петлюрівцям зайнятися культпросвітницькою роботою в його армії, тим більше що російських анархістів-набатовців там вже практично не було. І справа вдалася. Наприклад, М. Ірчан, який перебував у ті часи в розташуванні армії Махна, відзначав наявність серед повстанців двох неофіційних угрупувань: українських патріотів і людей, байдужих до цієї справи. «Перша група постійно зростала, армія мала достатню кількість освічених людей: лікарів, вчителів, чоловіків і жінок, людей відомих навіть з передвоєнної української літератури» (143), – зауважив він. Далі – більше. 13-го або, по іншим даним, 19 серпня 1919 р. в районі Нового Бугу зчинили антибільшовицький заколот махновські полки 58-ї стрілкової дивізії. Лозунги перевороту, – зазначає Чоп, – невигадливі й патріотичні: «Комуністи бросають рідну Україну!», «На захист України від Денікіна, від комуністів, від білих, від усіх бросаючих і насідаючих на Україну! (тобто, – від червоних та білих росіян, – О.Л.)» (143). З’єднавшись 30 серпня з основними махновськими силами, вони розпочали відходити на північ для налагодження контакту з УНР.
Ходили розмови про те, що паралельно Петлюра намагався таємно домовитись з Денікіним, хоч як воно безглуздо не виглядає. Денікін був надзвичайно принциповою людиною, таким собі «злим поліцейським» з американських кінофільмів. Ставив лише найвищі цілі, сліпо вірив в себе і чхати хотів на реальність. Якби такого стріли в темному провулку, приставили ножа до горла і зловісно запитали: «Гаманець чи життя?», то замість відповіді, певно, він би гнівно прокричав: «Розстріляю мерзотника!» Денікін взагалі не розумів, що значить «входити в становище». Він був відспіваним максималістом і не любив альтернативних запитань. Якщо сказав: катма вам самостійності, то хоч ти кіл на голові теши. Петлюра, очевидно, не розумів такої вдачі і все хотів збагнути: це пан Денікін справді, чи лише бажає, щоб його покраще попросили? Тож він собі й просив («Ну, будь ласочка!»): а раптом погодиться?
Втім, у намаганнях Симона Васильовича порозумітися з головним імперським «Містером Ні» були і деякі об’єктивні підстави. Зокрема, на рубежі 1918-1919 рр. керівництво Директорії вело переговори про взаємовигідну співпрацю з Антантою, що саме курувала росіянина Денікіна. Антанта ставила умови: контроль Франції над українськими фінансами і залізницями, призначення нових членів Директорії тільки зі згоди французів, підпорядкування української армії загальному командуванню Антанти, підписання спільного договору між Антантою, Директорією і Денікіним, відставка Петлюри та соціалістів тощо. Оптимістичних українців ці умови впевнили лише у тому, що з Антантою можна домовлятися. Після деяких «неуместных» торгів французи примирилися з присутністю в керівництві Директорії Петлюри, ходили навіть переконливі чутки про згоду західних союзників відмовитися від ідеї «єдиної неділимої Росії» і про їх прихильне ставлення до «федерації народів Росії». Для остаточного узгодження усіх питань Петлюра мав зустрітися з французьким генералом д’Ансельмом 20 березня 1919 р. на станції Бирзула. На щастя чи на жаль, більшовицькі війська перерізали залізничний шлях, по якому Петлюра мав дістатися Бирзули, тому довгоочікувана зустріч та підписання договору не відбулися. Але надії, певно, залишалися.
Враховуючи ці обставини, Петлюра міг би сподіватися на поступливість Денікіна під впливом допоміжного тиску на нього керівників держав Антанти. До речі, ставка на союз із білими була не меншою помилкою Петлюри, ніж ставка на союз з червоними у Винниченка. Прихильне ставлення обох українських політиків до двох протилежних політичних таборів Росії надзвичайно зашкодило українській визвольній справі. До осені 1919 р. петлюрівці поводилися щодо білих маловизначено і воювали з ними без запалу. Все було на натяках і таких собі напівтонах. Коли 30 серпня 1919 р. петлюрівці (Центральна Київська група, яка складалася з галичан УГА) захопили Київ, в той самий час із протилежного кінця до міста увійшли денікінці. Тоді петлюрівський командувач військами Кравс, не знаючи, як йому з білими поводитися, не знайшов нічого ліпшого, як елементарно здатися в полон, чим здивував самих денікінців безмірно, і підписав наказ відвести всі свої війська за межі Києва. І це – при тому, що петлюрівські частини в 5 разів переважали сили білих! Отак «крутили хвостиком», як товариськи налаштована собачка, демонстрували повну дружелюбність, аж до самобичування.
Ця «гра у піддавки» під час війни, а також малозрозуміла, як для зовнішнього спостерігача, капітуляція без бою є, напевно, унікальною в людській історії. Приймаючи капітуляцію, генерал Добровольчої армії Брєдов задоволено резюмував: «Киев никогда не был украинским и не будет!» (129: стор. 264), – чим і виправдав своє мудре прізвище. Українські солдати почали кидати армію, вважаючи, що їх зрадили власні генерали й галичани, що крутили з білими таємні сепарації. Петлюра, котрий мав приїхати до Києва на свій парад у латах переможця, негайно відмінив поїздку, бо перемога «скасувалася». Ні морально, ні фізично він не був готовий починати з білими війну, позаяк, умовно кажучи, ще на той момент не визначився. Кравса він віддав під слідство, але ж і сам мав «рильце у пушку». До київського «непорозуміння» якраз і призвели його невпевнена позиція і виданий по армії наказ «Не стріляти!», чесно виконаний Кравсом, хоча й у надто «вільному стилі» (принаймні, так виправдовували Кравса галицькі офіцери). І тільки 2 вересня уряд УНР видав звернення до українського народу, де практично визнавався стан війни з білогвардійцями. Звершилося!
Загалом, офіційних переговорів Петлюра з Денікіним не вів, лише надіявся на таку можливість. У той же час, військовий міністр Великої Британії Уістон Черчілль радив Денікіну «йти, наскільки можливо, назустріч українським сепаратним реальностям» (129: стор. 259). Так само французький генерал Петен умовляв його не нападати на петлюрівців. Навіть верховний правитель білої Росії адмірал Колчак радив Денікіну домовитися з УНР-івцями. До того ж, командири окремих білих частин вели ситуативні перемови з українцями і запевняли, – очевидно, за підступною вказівкою самого генерала, – що у них все «на мазі» і договір цілком можливий, тим самим дезорієнтуючи петлюрівців, вселяючи в них зайві сподівання і вносячи в їх стан «разброд и шатание», – як бачимо, ця тактика чудово спрацювала. Звісно, Головного отамана тут цікавила не щира дружба з білими, а військово-політична допомога від Антанти, як реальна перспектива визнання Української держави в світі. З такою віртуальною «підтримкою» Петлюра мав усі підстави «бути нерішучим» і уникати зіткнень із можливими союзниками, – все, як у Винниченка із червоними. Червоні й білі по відношенню до українців в тій війні використовували схожу тактику (напевно, це щось національне), – не давати остаточних відповідей і робити хитрі натяки, в розрахунку на небідний діапазон уяви їхніх опонентів. І уява опонентів не підводила: при першій-ліпшій неоднозначній ситуації петлюрівці з готовністю складали зброю і тупцювали на одному місці, хіба що закриваючись руками від ударів. Ця «психічна війна» росіян з українцями була останніми із тріском програна, бо хто ж тут здатен потягатися із росіянами?
Ігноруючи позицію Антанти, «зарвавшийся» Денікін, згідно з тезисом «єдино-неділимої Росії», оголосив Петлюру «зрадником і бандитом». Не дивлячись на Берестейський договір, він вперто не мирився з існуванням УНР. Тому демонстративно вів переговори виключно із галичанами, які належали до іншої держави і ще могли, за деякою логікою, сприйматися, як рівноправна сторона (звісно, до приєднання Галіції до Великої Росії). Петлюра ж був «холопом», «смердом», що відбився від хазяїна і потребує батога. Білогвардійські офіцери заявляли, що армія Петлюри складається з підданих Російської імперії і офіцерів її армії, що, як ганебні зрадники, за вироком воєнно-польового суду підлягають покаранню. Денікін залишав частинам Директорії два можливих виходи: або капітулювати, або поповнити ряди «білопухнастих» без будь-яких умов. Скидається на те, що він згори плював на українців, не бачачи за ними жодних перспектив. Денікін грав у царську непоступливість, його армійці вміло вносили зерно непевності, а Петлюра у своїй політиці спирався на відомий факт, що на війні немає неможливого, і сподівався на щасливий розвиток подій. Реальні чи уявні, ці переговори з білими дискредитували Головного отамана у очах махновців. Адже, згідно із чутками, український лідер нібито збирався здати білим всю махновську армію (цікаво, як воно б технічно виглядало?).
Крім цих настирливих чуток, був ще один привід для взаємної неприязні Махна й Петлюри. На думку Бордульова, Петлюра бачив у Махнові свого суперника, причому не тільки у воєнних справах, але й як репрезентанта України в міжнародних стосунках. Наприклад, 30 березня 1919 р. на переговорах махновців із розміщеною в Маріуполі французькою ескадрою повстанський представник О. Чубенко говорив від імені всього українського народу. Крім того, до Петлюри дійшло повідомлення про польську делегацію, яка одного разу відвідала Махна із деякими пропозиціями. Хоча останній і відмовився вести переговори, одначе Польща і надалі не кидала спроб змінити українського представника на польсько-українських офіційних зносинах. Лідер селянської південно-східної України здавався їм більш серйозною політичною фігурою, ніж керівник вже майже не існуючої держави УНР.
Один з представників Петлюри описав момент приїзду Нестора Махна до Умані на зустріч з офіцерським штабом Головного отамана. І треба визнати, що охорона «батька» була на рівні вищих світових стандартів сьогодення. «Напередодні призначеної зустрічі, – пише автор спогадів, – махновські посланці приїхали оглянути місце і зайняли позиції, щоб дати сигнал тривоги при найменшій небезпеці. Наступного ранку рівно о десятій годині несподівано з’явилися на повному скаку два десятка вершників, за якими неслися п’ять тачанок, озброєних кулеметами; на середній сидів Махно, одягнений в довгу зелену козацьку шинель; колону замикав ще загін вершників. Всі вони вишикувалися в дві шеренги перед петлюрівським штабом, пропустивши в середину запряжки Махна, – два охоронця спереду, два ззаду з револьверами в руках, – він зіскочив з тачанки і попрямував до будівлі. Озброєний двома револьверами, він увійшов в кімнату штабу, коротко привітався з петлюрівським командиром, який встав йому назустріч, і притьмом сів у крісло, щоб уникнути необхідності потиснути руку приймаючого (Ото відраза! – О.Л.)» (129). Між двома таборами – пояснює Скирда, – не було довіри, та й неприємний прецедент з Полонським ще, певно, пам’ятався, – це нібито й пояснює ці «зайві» запобіжні заходи.
Підписання угоди відбулося 20 вересня 1919 р. у Жмеринці під Уманню. За даними Чопа, з боку УНР це зробили головний отаман С. Петлюра та генерал Ю. Тютюнник, з боку махновців – армійський дипломат і скарбник О. Чубенко та завідуючий культпросвітом армії анархіст В. Волін. Трохи іншу думку має В. Азаров («Розгром»), який наполягає на тому, що ні Махно, ні Петлюра особисто угоду не підписували, доручивши це зробити Воліну і Тютюннику: «Обидва хотіли мати розв’язаними руки. Петлюра – для торгівлі махновцями в переговорах з Денікіним. Махно у відношенні петлюрівців бачив наступний план дій. Втягнути петлюрівців в боротьбу з Добровольчою армією. Поповнити за рахунок західного постачання петлюрівської армії зброю і боєприпаси повстанців. Розкласти анархічною агітацією і переманити в Повстармію петлюрівські полки. Ліквідувати Петлюру на зразок Григор’єва» (60).
Про те, що Махно збирався вбити Петлюру з метою перебрати на себе керування його полками (як це він, буцімто, зробив з Полонським та Григор’євим), писали й інші дослідники. Але вони спиралися, найбільшим чином, на покази людей, що знаходилися «під ковпаком» більшовиків (Віктор Білаш та ін.) і, можливо, були зацікавлені у применшенні вагомості махновських контактів з націоналістами, тож чи був насправді цей задум – невідомо. Розповідають взагалі доволі дивну річ: начебто 26 вересня Махно особисто приїхав до Умані на зустріч із Петлюрою, аби того застрелити, і тільки велика кількість петлюрівських січовиків, що наводнили місто, його зупинила. Треба ж, яка несподіванка!
До речі, інформація про спробу замаху 26 вересня дещо суперечить іншим даним, згідно з якими наприкінці вересня денікінці напали на петлюрівські частини і розгромили їх, а саме 26 вересня полки генерала Попова розбили січових стрільців і захопили Умань. У цьому разі виходить, що в такі лихі години Махно безтурботно рушає до Умані, аби розправитися з Петлюрою, і зустрічає в місті безліч січових стрілків (а де ж денікінці?). Хтось тут із дослідників явно погарячкував.
Більш помірковану позицію займає Віктор Савченко. Наголошуючи, що не варто вірити всім свідченням, які даються під тиском, він пише: «Попри всі непорозуміння, махновська армія в оперативному відношенні мала узгоджувати свої плани з Генштабом армії УНР і фактично договір між петлюрівцями та махновцями в подальшому не був розірваний. Апарат армії УНР брав на себе постачання махновської Повстанської армії набоями, амуніцією, медикаментами. Щоб налагодити всі ці питання, на 26 вересня 1919 року було призначено зустріч Петлюри і Махна в Умані. Але ця зустріч не відбулася. Махно не зміг приїхати, позаяк почався наступ білогвардійців на його ділянці. Вагон Петлюри простояв на станції Умань увесь день, але прорив білих на Умань змусив його виїхати до Христинівки» (41: стор. 189).
Втім, є більш-менш осмислена версія невдалого замаху на Петлюру, викладена Чопом і Бордульовим. Тут треба зауважити, що давши добро на національно-орієнтоване спрямування подальшої політики свого руху, Махно десь у душі, вочевидь, ще вагався і притримував коней. Посилаючись на важке військове становище («Не все еще в мире спокойно, Маша!»), він не пішов на негайне офіційне затвердження гасел національного визволення, які дозволяли собі окремі махновські частини на місцях, і відклав їх до кращих часів «у площину теоретичної дискусії». А тут ще й анархісти-гастролери, як птахи з вирію, почали вертатися до «батьківської» зграї та співати своїх пісень. З огляду на ці обставини, так звана українська група в стані «батька» нібито й наважилась на змову проти нього із підступною метою підпорядкування його армії уряду УНР.
«Джерела, що проливають світло на ці події, вкрай убогі, – чесно признається Бордульов, – що пояснюється таємним характером справи. І. Тепер (це прізвище, – О.Л.) каже тільки, що змова була. І, вірогідніше всього, українську групу заслало петлюрівське командування, що відображає офіційне сприйняття цих подій керівними махновцями. Досить конкретні відомості наводить В. Дубровський, посилаючись на свого інформатора Р. Копчунского, а той на почуте від Х. Шпоти під час його візиту до петлюрівців. З його слів, Х. Шпота вступив в змову з Ф. Щусем (Кращим другом «батька»! – ОЛ.) на випадок зміщення Н. Махна з посади командуючого на користь Х. Шпоти, отримавши в цьому підтримку Г. Кузьменко (Коханої дружини! – О.Л.)» (4). Але Махно якимось дивом дізнався про існування змови, хоча, як зазначив Чоп, без жодної конкретики, а дружину Галину і Щуся не підозрював до самої смерті. «Нестача інформації збуджувала фантазію, і Махно вирішив відповісти ударом на удар, організувати план замаху на життя С. Петлюри, вступивши в зговір з вороже налаштованою проти Петлюри групою галицьких офіцерів. План зазнав невдачі. Особиста зустріч Батька і Головного Отамана, під час якої планувалося здійснити замах, не відбулася, але про жодну співпрацю після подібних подій не могло бути й мови» (143). Взагалі-то, це трохи дивна річ, коли людина дізнається про змову, а джерела, що її поінформували (чи не найкраща на той час в Європі контррозвідка), не надають їй інформації ні про головних дієвих осіб, ні про їх конкретні задуми. Зате не сумніваються у тому, що коріння змови – в таборі Петлюри. Хоч це дізналися напевне! Однак можливо, що Махно здогадувався (чи знав), що серед змовників – його рідна жінка, тож він, як вірний чоловік, та й просто джентльмен…
Спроба «взаємної» змови призвела до протилежних наслідків, ставши головною причиною різкого переходу махновців на антипетлюрівські позиції. На тім співпраця між петлюрівцями і махновцями скінчилася. Принаймні, Чоп представив більш правдоподібну й цілковито зрозумілу версію, а як було насправді, «ответ знает только ветер».
Підписавши договір з Петлюрою, Махно почав відразу змінювати обличчя своєї армії, а з часом – навіть перехоплювати ініціативу на петлюрівських правобережних теренах. Перефразовуючи вислів одного з єврейських обивателів щодо Української Центральної Ради, яка змагалася з більшовиками у соціалістичній лівизні, Махно почав змагатися з Петлюрою в націоналістичній правизні. Полтавська газета «Анархіст-повстанець» «распоясалася» і почала писати просто страхітливі для «інтернаціоналістів» речі: «Анархо-махновський рух на Україні є рух самобутній, національний» (143). І зрозуміло, що у власних опусах російські автори не стануть згадувати цю цитату із тієї ж анархістської газети: «В чому спасіння української нації? Який ідейний рух дійсно спасе українську націю, її свободу та незалежність? Відповідь ясна. Сам народ уже давно усвідомив, що єдине його спасіння в анархізмі, безвладній трудовій федерації, що є єдино вільна незалежна організація, яка повинна привести націю до давно омріяної свободи і процвітання українського народу» (143). В своєму зверненні до українського «трудового народу» у грудні 1919 р. Махно закликав надати його рухові загальної підтримки, а також звертався до світової громадськості із закликом зрозуміти сутність українських подій і стати на заваді «узурпаторам влади на Україні», серед яких числився і «ворог революції» С. Петлюра…»
Вже з осені 1919 р. махновські програмні документи і органи друку висунули претензії щодо розповсюдження махновського руху на всю територію України і встановлення його повного домінування у політичній презентації країни. На думку Чопа, це був, по суті, новий варіант української ідеї, затверджений в Декларації РПАУ(м). Згідно з його положеннями, Україна оголошувалася колискою «третьої» соціальної революції, яка мала охопити всю країну і визволити її від всіх «владників» і партійців. Газета «Путь к свободе» оголошувала: «Ми повинні прийти трудящим на допомогу об’єднаними зусиллями, встановити знамена трудового народу по всій Україні, від крайньої півночі до крайнього півдня» (143). Он як хвацько сказано: крайня північ і крайній південь! І це – про географічний центр Європи!
Стосунки Махна й Петлюри зруйнувалися доволі швидко – мабуть, не без сторонньої допомоги, – а поки що, в середині вересня… «За спогадами білогвардійця Герасименка, – пише Азаров, – мимо петлюрівського фронту продовжувався безкінечний рух більшовицьких обозів з біженцями і залишків Української червоної армії. Махновці і петлюрівці влаштовували постійні вилазки за лінію фронту, добиваючи більшовиків, відбиваючи коней і зброю. «Особливо люто ремствували махновці, вчиняючи колосальні розгроми колон більшовиків». Крім того, в результаті анархічної агітації, почалося відчутне дезертирство петлюрівців в Повстармію» (60).
Що б там не писали особливі симпатики української державності в особі російських неупереджених дослідників, але факт залишається фактом: завдяки підписаній угоді об’єднані українські війська, до яких входили петлюрівці, галичани, махновці і «зелені» (усього 150 тис. чол. – чималенька сила!), нанесли серйозного удару по Денікіну. У статті під назвою «Чому Денікін не взяв Москву» харківський дослідник І. Россоха писав: «25 вересня уряд УНР офіційно оголосив війну Денікіну, і вже 26 вересня жорстокі бої між армією УНР (петлюрівцями і галичанами) і денікінцями розвернулися на всіх ділянках фронту. А в ніч з 26 на 27 вересня у вирішальний наступ перейшли махновці. Цього дня, 27 вересня 1919 року, зазнала краху «біла» Росія: на армію Денікіна обрушилися об’єднані збройні сили всієї України» (126).
Справедливості заради, зауважу, що далеко не всі українські дослідники розділяють захоплення Россохи щодо сил «об’єднаної України». Це – лише зовнішнє враження. Насправді між союзниками відбувалися справжні підкилимні баталії. Зокрема, щось собі темнили галицькі генерали. Вони, нібито, і входили до складу армії об’єднаної України, але поводилися досить незалежно і не поспішали коритися наказам Петлюри. Можливо, крім орієнтації на війну лише з поляками, причиною тому були і особисті негаразди між Петлюрою та Петрушевичем, бо Петлюра вважав проголошення Петрушевича диктатором Галіції незаконним і дав йому це зрозуміти. Крім того, залишалися якісь питання взаємної неприязні між галицькими професійними офіцерами і петлюрівськими командирами, переважно самоуками. У цивільнім судочинстві це називається «несхожістю характерів». Можливо, мали місце й інші причини, більш глибокі та серйозні. Одначе саме галицькі частини виявилися найслабшою ланкою, вони передусім і уникали сутичок з білогвардійцями, виношуючи в серці задум з ними замиритися. Як наслідок, петлюрівські війська у вересні 1919 р. відмовилися від масованого наступу на позиції противника. Натомість розгорнулася так звана «дивна війна», коли петлюрівці «застигли в обороні», а галичани несподівано відмовилися воювати. Одні махновці, як та Анка-кулеметниця з «Чапаєва», коли усі навкруг вдавали мертвих, несамовито билися з суперником, як наче хтось забув їх вимкнути з електромережі…
Формально українська армія і дійсно виглядала гідно. Хоч підкилимні змови й комбінації трапляються у будь-яких арміях, та головне – аби не шкодили загальній справі. У даному випадку, певно, так могло і статися, але, на щастя, виручив Махно. Звичайно, «батько» мав цілком вагомі підстави розлютитися на своїх неспритних союзників. Позаяк вже після першого серйозного удару білої кінноти по правому крилу петлюрівської армії і миттєвого захоплення важливих стратегічних центрів – Балти й Умані, – частини січовиків та Волинська група петлюрівців були змушені відступити на Тульчин, оголивши при цьому незахищені тили Повстанської армії Махна. Тож починати власну партію Нестору Івановичу доводилося з неприємних втрат. Але він з цим упорався. Крім того, битви з українськими січовиками не додали денікінцям здоров’я і відібрали певну частину часу, сили та енергії. І навіть найбільш небайдужий до Петлюри (як переважна більшість росіян) письменник В. Голованов крізь зуби мусив визнати, що Петлюра таки трапився в нагоді Нестору Махну – пізніше, коли останній опинився в сутужній ситуації після Уманського бою. Щоправда, росіянин подавав цю думку виключно в контексті стратегічного тупого прорахунку денікінців, яким, мовляв, чомусь відмовив здоровий глузд (мовляв, це не петлюрівці були чогось варті, а білі на хвилинку збожеволіли). Посилаючись на білогвардійського офіцера Слащова, який вже в «мирні часи» читав лекції з військової справи радянським курсантам, Голованов пише, що найбільш логічним з боку денікінців після Уманського прориву Махна було б кидатися за «батьком» вслід («При енергійному переслідуванні дні його [Махна] були б пораховані» (76: стор. 213)). Але… «Але що відбувається далі? – хапається за голову Голованов. – А далі відбувається щось неправдоподібне: штаб військ Новоросії призупиняє переслідування Махна і вплутує корпус Слащова в уперті і тривалі бої з Петлюрою, час якого, нарешті, пробив. Воістину, не можна уявити собі рішення більш безглуздого!..» (76: стор. 213).
Мабуть, письменнику шкода, що його там не було. Він би вмить зметикував, куди потрібно гнати армію. А Петлюра? Що Петлюра? Він би сам собі кудись розвіявся чи випарувався, як роса на сонці в українському гімні. Російському офіцерові, мовляв, не личить бачити в упор якихось самозванців українського державницького табору. Певно, коли їх не помічати, то вони самі розвіються на дим, – такі вони пусті, безсутнісні, примарні та непевні… Слащовці довго і уперто билися з повітрям! А треба було просто перехреститись, тричі сплюнути наліво і сказати: «Чур мене, чур!» І мали би ефект. До речі, Голованов скористався цим прийомом в іншій ситуації, коли між ділом згадував українсько-польський похід на Київ – в його свідомості цей «недружній» щодо росіян похід редукувався до суто польського. Поляки, мовляв, «втихую» (?!) відхопили собі в 1920 р. цілі області України та Білорусії. Мабуть, письменник нічого не чув про договір Петлюри з Пілсудським (як, власне, і про договір Петлюри з Махном), не кажучи про те, що далеко не всі українсько-білоруські землі поляки забирали «собі» (вони ж бо не росіяни!). Єдине, що узрів Голованов, – «…поляків нацьковували французи», – бо нічого проти існування такої поважної нації, як французька, на щастя для останньої, не мав. Натомість українського «нацьковування» він не міг помітити, як патріот Росії і просто російський демократ (згадаймо фразу Винниченка).
Отже, що б там не писав Голованов, навіть всупереч ним же самим наведеним фактам, але не варто зовсім не приймати до уваги внесок армії Петлюри у загальну перемогу. Далі знову наведу цитату з Голованова – цього разу мова йде про преамбулу до уманського бою: «Лише відкотившись по Умань і по таємному зговору здавши петлюрівцям поранених, вони (махновці, – О.Л.) отримали на додачу деяку кількість патронів, що допомогло їм витримати наступний бій. Петлюрівці боялися білих і готові були постачати патронами кого завгодно, аби лише відстрочити момент зустрічі з денікінцями. 25 вересня Махно раптом оголосив, що відступ закінчено і справжня війна розпочинається завтра вранці. Він якимсь надприродним чуттям визначив, що у нього є один шанс врятувати армію: напасти на ядро переслідувачів і знищити його» (75).
Кумедно. Взагалі, вся дійсно гарна книга В. Голованова «Нестор Махно», а також стаття «в її підтримку», мені дуже нагадали історію написання Костянтином Меладзе його першої пісні, яка зробила його, разом з братом, співаком Валерієм Меладзе, знаменитими на весь СНД, – «Не тревожь мне душу, скрипка». Він розповідав, що мав старе розстроєне фортепіано, на якому западали кілька клавішів. Одного разу він перебирав вцілілі клавіші і несподівано для себе склав цю унікальну алогічно-розхристану мелодію, яка пізніше стала його візитною карткою. Можливо, це просто традиційна мистецька байка і насправді нічого подібного не було. Але із В. Головановим, вочевидь, відбулася саме така історія. Його книга звучить прекрасно, натхненно, зворушливо та солодкозвучно, але… тут явно не вистачає деяких нот, які – це підсвідомо відчувається – у деяких місцях повинні прозвучати, але їх чомусь нема. Причому, тенденційно. Ці ноти – українська тема.
Ось і в наведеній цитаті із статті «Незрівняний партизан» – така ж історія. Судіть самі: по якійсь «таємній змові» махновці здали петлюрівцям поранених і на додаток отримали від них патрони, – яка щедрість зі сторони Петлюри, котрий зовсім не був, м’яко кажучи, у приязних стосунках з Махном! Пояснення – доволі легковажне: буцімто, петлюрівці «боялися білих» і воліли хоч на день відстрочити той Апокаліптичний meeting. Взагалі, якщо вже боялися, то нащо було заварювати всю ту небезпечну катавасію з відстоюванням незалежності? Тут справа, як вже говорилося, не в боязкості Петлюри чи містичному страху українців перед грізним білим військом, а в сподіваннях на укладення союзу із Денікіним, і успіх цього сподівання, вочевидь, вже не від Денікіна залежав: Петлюра до останнього надіявся на допомогу дружньої Антанти. А враховуючи, що на початку вересня українська сторона вже визначилася щодо своїх стосунків з білими, то вже в 20-х числах цього місяця, коли відбувалися вказані події, петлюрівці не мали жодних пересторог щодо вступу в битву із денікінцями. Єдине, що могло їх ще бентежити, – це непевна поведінка вояків УГА.
І друге, – щодо вищезгаданого уривку з книги Голованова. Тут є один недогляд. Насправді, по даним «западаючих клавішів», які чомусь прекрасно працюють у І. Россохи, петлюрівці вступили в бій із білими днем раніше за махновців, тобто 26 вересня. І та незрозуміла «таємна змова» у подачі Голованова є ні що інше, як петлюрівсько-махновська угода, підписана 20 вересня 1919 р.
Далі – ще цікавіше. У «супротивної сторони» в особі В. Голованова: 25 вересня Махно раптово (!) оголосив, що він вже більше відступати не буде і з завтрашнього ранку починається справжня війна. У якості пояснення такого кульбіту Голованов посилається на «надприродне чуття» «батьки». Чому б і ні? Він же характерник, і на його чуття все можна списати. Россоха ж у даному випадку не потребує містичних аргументів, а просто інформує: 25 вересня Петлюра офіційно оголосив Денікіну війну і вже наступного дня перейшов до активних дій. Ось звідки вирвана з контексту фраза Нестора Івановича про те, що війна починається тільки завтра, сказана, за Головановим, саме 25 вересня. Тому, будь ласка, «не тревожь мне душу, скрипка»!
Звісно, Голованов послуговується в даному випадку інформацією, наданою в книзі «Історія махновського руху» «часописцем» махновщини П. Аршиновим, і це вже – особиста справа людини, чиїм свідченням більше довіряти. Вона обрала Аршиновські. А в росіянина Аршинова, варто зазначити, була особлива «симпатія» до українського питання. Зокрема, він називав його «национальным предрассудком», нарівні з «религиозным предрассудком». Вочевидь, і наявність людської особистості Аршинов теж вважав дошкульним «предрассудком». Тож він впритул не помічав підписаного махновцями й петлюрівцями «компрометуючого» договору, сором’язливо назвавши його не договором про співпрацю, а угодою про «військовий нейтралітет». «Звісно, і Махно, і всі інші в армії бачили, що нейтралітет це фікція, – спішить запевнити читачів Аршинов, аби вони «нічого такого не подумали», – що не сьогодні-завтра можна чекати союзу петлюрівців з денікінцями і їх сумісного нападу на махновців. Але для останніх важливо було виграти один або два тижні часу, щоб попередити удар з протилежної – західної – сторони і не опинитися в воєнному мішку. Фактично ж відношення махновців до петлюрівців залишалося ніскільки не зміненим проти колишнього» (64). Складається навіть враження, що тов. Аршинов пише ці рядки під дулом револьверу. Як наче хтось над ним стоїть і вимагає висловити цю позицію. Ну добре, висловив. А щодо власне військових дій, то в туманності формулювань тут варто звинувачувати не Голованова, а саме Аршинова, який зробив наївний вигляд, що був не в курсі справи. «Кінцем відступу була Умань, – намагається пояснити він. – Далі йти нікуди. Ворог з усіх сторін. І ось тут Махно з притаманною йому простотою, яка, однак, мала властивість піднімати героїзм в його товаришах, заявив, що весь попередній відступ був лише необхідним стратегічним кроком і що справжня війна починається з завтрашнього ранку, 25 вересня» (64). Так образно і просто, а головне – по-людськи зрозуміло кожному. А найприємніше – без жодного зв’язку із тими, з ким був підписаний «нейтралітет».
У Голованова (як і в Аршинова) – ні пари з вуст про сумісну операцію українських військ проти Денікіна, яка практично вирішила військову долю останнього і на той час врятувала Москву. Всю честь успіху цієї масштабної операції автор віддає Махнові (чий внесок дійсно був вирішальним). Бо визнати, що це зробила армія Соборної України, яка хоч на короткий строк, але зібралася з силами і зробила справу, протипоставивши себе (по факту) як білій, так і більшовицькій Росії, – це визнати повноцінність української нації, що здатна на самостійні узгоджені дії і, отже, заслуговує на свою суверенну державу, відмінну від Російської імперії. Це справді не може визнати людина, яка в своїй книзі називає українську мову «малоросским наречием», навіть не цікавлячись генезисом ні української, ні навіть російської мови (я не здивуюся, якщо він переконаний, як і багато хто в Росії, що українська мова походить від російської!). І яка, до того ж, намагається не помічати у махновському русі нічого українського.
Чи, може, Аршинов з Головановим праві? Може, дійсно українська нація є неповноцінною, – принаймні, з огляду на її вбивчу, непутящу, шокову історію, яку сам Винниченко не рекомендує читати без брому? І чи не є словосполучення «Соборна Україна» таким же нереалістичним висловом, як «суха вода» або «гарячий лід»? Привести до соборності доконаних індивідуалістів – це справа не для слабовільних. Відоме правило: де зійдуться два українця, там обов’язково знайдуться три гетьмани, і кожен буде «легітимним». Нагадаю президентські вибори 2004 р., коли ще не пішов з посади попередній президент, а вже приймав присягу у парламенті наступний, в той час як виборча комісія оголосила переможцем третього. «Они все музыканты, и все они таланты…» Невміння домовлятися зафіксовано у предків українців ще за скіфської доби. Історики античності залишили нам спогади про сварки та незгоди серед скіфів. «Давньогрецький історик Фукідід писав, що за військовими чеснотами із скіфами «не може зрівнятися жоден народ не лише в Європі, але й в Азії; жоден народ сам по собі не в силах встояти проти скіфів, якщо вони живуть між собою в згоді». Твердження іноземців про систематичність сварок серед слов’ян, відсутність у них тяжіння до єдності, поширені в антські часи (III-VII ст. н.е.) та в часи Київської Русі. Так, Маврикій (VI ст. н.е.) пише: «Оскільки серед них немає одностайності, вони або зовсім не йдуть на угоди, або одні йдуть, а інші одразу їх порушують, оскільки всі тримаються різних думок і жоден не бажає поступатися іншому» (32: стор. 60-61). І в цьому, до речі, – корінь принципової поразки Росії у всіх її імперських намаганнях створити об’єднаний слов’янський світ, та ще й на чолі із неслов’янською країною, яка не розуміє сутності слов’янства і плутає її із рідною собі «татарщиною».
Коли локальні інтереси ставляться над інтересами цілого народу, – це означає, що народ ще не доріс до цілісного організму нації. Принаймні, є підстави для такого розуміння. І українська нація по даному показнику знаходиться у небезпечній зоні. Якби вона ще в громадянську дійсно виступила спільним фронтом – Петлюра, Петрушевич і Махно – то на сьогодні ми б жили у зовсім іншій, європейській Україні. Але ж не виступила. Був єдиний епізод, однак він вирішив хіба що долю іншої країни. Тож українська тема дійсно прозвучала, – щоб, врешті решт, її зусиллями так вчасно скористалися сторонні сили. Бо не живуть поміж собою в згоді скіфи…
І знову повертаюся до книги Голованова. Вочевидь, сам відчуваючи, що музичний інструмент, яким він користується, є трохи, так би мовити, розладнаним, наприкінці своєї книги Голованов похапцем означує, що – ні, насправді українську тему він не упустив, вона існує, але… він радше з’їсть свого солом’яного капелюха, ніж це визнає. Далі – по тексту: «Може видатися дивним, що я жодного слова не сказав про національну специфіку махновщини (Чому ж не сказав? Вже декілька разів звернув увагу на її козацьке середовище. – О.Л.). Справа в тому, що це в значній мірі надумане питання, принаймні, в тому сенсі, в якому воно ставиться в наші дні, коли національні почуття носять хворобливо-загострений характер і серіями ліпляться національні герої (Звичайно, ті герої «ліпляться» лише з української сторони. З російської вони «Богом помазані». – О.Л.). Жодних націоналістичних або сепаратистських лозунгів махновщина ніколи не висувала. Більше того, вона відкрито протистояла всім трьом режимам, які в тому чи іншому вигляді представляли незалежну українську державність: Центральній раді, уряду гетьмана Скоропадського, петлюрівській Директорії (А також обом російським режимам: буржуазно-монархічному та більшовицько-комуністичному. – О.Л.). Вона – поза національною проблематикою. Вона не протистоїть Росії. Вона підкорюється макроритмам російської революції. В ній – не різність, а спільність доль Росії і України. Махновщина взагалі інтернаціональна» (76: стор. 468). І далі, на доказ «інтернаціональності» махновського руху, – знайома пісня про присутність у махновській армії представників усіх національностей, – що характерно, до речі, для будь-якої армії чи взагалі населення держави.
Як на мене, ключова фраза цієї цитати – «Вона не протистоїть Росії». Ой, моя ж ти леле! З неї й потрібно було починати. Ось що насправді людину турбує. Ніхто, звичайно, з цим не сперечається: Махно ніколи не виступав проти росіян, як нації. Як і проти будь-якої іншої нації, включаючи навіть (!) українську. Тож письменник створив майже бездоганний текст, до якого майже не прискіпатися (звісно, крім «малоросского наречия»). Але зміст, який він обережно, проте неухильно, намагається до нас донести, акцентуючи увагу на так званій «спільності доль Росії й України», на безмежно любій серцю росіянина темі упокорення чогось українського (в даному випадку – махновщини) чомусь російському (в даному випадку – «макроритмам російської революції») і т.п., виходить далеко за межі безпосередньо сказаного. Він має на меті не просто стерти будь-які відмінності між російськими та українськими ментальними й духовними ознаками, не забуваючи при цьому про «належну» субординацію між ними, але й навіяти своєму читачеві думку, що України, як самостійної державної одиниці, бути в принципі не може. Бо вона, перефразовуючи афоризм того ж таки Махна, уже давно розкатана Росією «у шаховім порядку».
Насправді в тому-то й трагедія махновщини, що вона не підпорядковувалася «макроритмам російської революції». Вона виходила далеко за їх межі. Але щоб це зрозуміти, треба також зрозуміти, що означає українська «третя анархічна революція». Це – вихід у об’єм, у 3D-простір соціально-наддержавницьких відносин, збагачений досвідом козацьких суспільницьких традицій, абсолютно не можливий у Росії – ні в білій, ні в червоній. Тому махновщина й програла. А щодо «спільність доль Росії і України», то вона таки існує – у певних межах. Коли одна істота заковтує за сніданком іншу, на певний час вони і справді стають «одним цілим», отримують «спільну долю». А потім їжа перетравлюється в шлунку хижака, і він, умовно кажучи, вертається до мономорфного становища, перестає вважатися одним із елементів «спілки». І вже про «спільність доль» двох особистостей не йдеться. Але буває й так, що їжа із якоїсь дивини не перетравлюється, – чи то харчова система не працює, чи «эти повороты не для моей лошади», – і виходить з іншого кінця назовні. Колись Жан-Жак Руссо в своєму зверненні до поляків, які наприкінці XVIII століття були поглинені Росією, сказав: «Якщо ви не можете зробити так, щоб вас не з’їли, то зробіть бодай так, щоб вас не перетравили». І Польщі це вдалося. Вдалося й Україні, хоча її культурно-цивілізаційні втрати були на рівень більші, аніж польські в відповідній ситуації: якась частина українського суспільства усе ж зреклася власного єства і стала «новоросами». Однак з чужого шлункового харчоблоку, нехай і з втратами, країна вийшла уцілілою. До речі, з польського – також.
На початок минулого сторіччя Україна являла собою поглинену Росією сутність, яка уперто не хотіла перетравлюватися: незбіг хімічних речовин. Тому російська влада до неї завжди ставилася так «по-особливому». Наприклад, ось що пише Скирда: «Уточнимо також одну тонкість з боку Москви: смертна кара була нібито скасована в Росії 2 лютого 1920 р., але не на Україні, де відбувалися головні зіткнення; цей нюанс до сих пір залишився без уваги для більшості істориків цього періоду» (135). Звичайно, залишився без уваги. Як і все, що стосується специфічності українського питання. Привертається увага лише до того, що складає «спільність доль Росії і України». Навіть якщо вона уявна.
І хто тут каже, що голодомори 20-х і 30-х рр. на Україні – суто українська трагедія? Неправда, інші нації також страждали. Зокрема, росіяни – по-братськи ділили з українцями їхню голодну смерть, втирали їхні сльози і повторювали: «Ой, нам теж погано. Ой, терпіть, терпіть. Ми також терпимо. Така вже наша доля. Тепер і ваша. Бо нам нічого для братів не шкода». Одначе тут ми бачимо, принаймні, дві різниці. Перша – абсолютно непорівнювальні цифри тих убивств (одних відверто знищували і залякували, а інші слугували прикриттям цих дій). А друга – якщо одні ставали жертвами чужої жорстокості, то інші самі з собою таке робили… І хто б тоді хотів брататися з таким сюрреалістичним народом? Ніхто не хоче. От тобі і «спільність доль».
Але найцікавіше – далі. Висловивши власні міркування про братерську «спільність» та м’яку, однак рішучу й непоступливу «підпорядкованість» («Тепер, коли ми проговорили все це…»), Голованов різко розвертається на каблуках і практично дезавуює все, що тільки-но сказав. Одначе робить це напрочуд толерантно, – приблизно так, як висловився щодо «особливостей південноукраїнського селянства» дослідник Єрмаков (див. вище). «…Саме час сказати про національну специфіку махновського руху, – продовжує письменник свій діалектичний виклад. – Позаяк вона все-таки була. Вона полягала в неможливості для лівобережного селянства, в жилах якого текла кров запорожців, прийняти чужу для себе і жорстоку владу, і неможливості примиритися з нею. Любов до вольності, неприйняття бюрократичної державності – ось що так довго живило махновщину…» (76: стор. 469).
На цьому можна було потиснути руки і поставити крапку. Але далі Голованов робить крок назад і сповіщає широко відому інформацію про те, що в більшовицькій армії було дуже мало українців (наводить цифру 9%). Нічого дивного, – їх практично не було і в органах «української» влади при більшовиках, та й пізніше українців ще довго призначали лише на незначні посади, – в продовження царської традиції. До речі, – мали рацію: державу розвалив типовий напівукраїнський парубок Михайло Горбачов. І далі – висновок: «Більшовики хотіли цю стихію собі підпорядкувати – у них нічого не вийшло. Піддавалися обліку тільки ті 9% мобілізованих, які були спіймані більшовиками. Решта виявилися частково серед петлюрівців, частково – у Махна. Ось така національна специфіка» (76: стор. 469). Тобто «говорили-балакали, сіли та заплакали», а у перекладі на російську: «Вот тебе, бабушка, и Юрьев день».
Тепер все ясно. Це своєрідним чином перекручений «номіналізм». Ти можеш бути українцем – і по крові, і по духу, і по напряму думок, але допоки ти не оголосив цього у політичному контексті (тобто не вербалізував) – вважай, що ти – не українець. Бо, за цією логікою, сутність – не в речах, а у словах, які їх позначають. Така собі російська логіка. Звісно, це – не номіналізм, бо справжній філософський номіналізм визнає існування лише конкретних речей, а за вкладеними в них ідеями вбачає тільки-но «слова», без будь-якої сутності. Тому російська сторона не так вже й лукавить, коли стверджує, що горезвісний голодомор на Україні не був, на її переконання, геноцидом. Адже винна сторона не називала ті події геноцидом, – отже, це не геноцид. Уся реальність, себто, – в деклараціях.
Те саме – в ситуації з махновським рухом (як це бачить Голованов). Якщо Петлюра оголосив себе українцем і поставив на меті відстоювання незалежної Української держави, то «батько» Махно українцем себе не оголошував (принаймні, в політичному контексті – досить рідко). Тобто, згідно з номіналізмом «по-російськи», Махно – не українець. Номіналізм, відверто кажучи, – не найглибша філософія у світі. В своїх основах він змикається із атомізмом Демокріта, механіцизмом Нового часу і матеріалізмом радянської доби. Не дивно, що російська ментальність так вподобала цей напрям мислення. Він цілком відповідає номадичній (кочовій) традиції, успадкованій нащадками О. Невського. Хто відмовляється від свого коріння, той приречений котитися м’ячем по стадіону світу і отримувати тільки поверхові враження.
Номіналізму опонує реалізм – це філософія глибинної сутності, реальності невидимих ідей-універсалій. Він змикається з платоновською традицією. Тобто якщо для номіналізму, умовно кажучи, існують тільки поверхові, матеріалізовані речі, то для реалізму – божественні зразкові еталони, «світ ідей». Насправді Всесвіт – цілісна структура, яка складається з духу та матерії, і в ньому однаково присутні як ідеї, так і їх реальне втілення, – це досить вдало пояснив концептуалізм. Але деспіритуалізація (обездуховнення) довколишнього простору за комуністичної доби виплекала ціле покоління персоналій із редукованою духовною складовою. Звичайно, можна припустити, що деякі митці Великої Росії лише представникам українського народу чомусь рішуче відмовляють у наявності власної національної ідеї (якщо вона не оголошена!). Проте, керуючись законом психології, тут варто пояснити: хто відмовляє іншому в існуванні якості, що притаманна абсолютно всім, той сам цю якість має у послабленому вигляді. «И нечего на зеркало пенять…»
Отже, автор «Нестора Махна» ні на мить не збирався заперечувати своїх слів про відсутність будь-якої національної ідеї в українців (окрім політично оголошеної) та їх повне розчинення у російському морі розливанному. Вся національна специфіка, з його позиції, вочевидь, вичерпується… статистичними даними: якось так воно вийшло, що 91% українців потрапив до армій націоналістів та махновців. Але – без жодних далекоглядних узагальнень. Просто є така реальність, і все. Ніякої ідеології, бо ж яка може бути ідеологія в українців (звісно, крім «нікчемної кучки» «вошивих інтелігентів» на чолі з Петлюрою), яких вже нібито нема, як класу? Одна лише біологія, тобто спільна генетика без жодних наслідків для суспільного світогляду неорганізованого людського контингенту. Чи в них може бути щось окреме від Росії? Та Боже з вами! Їхній «центр керування» – не в них, а знано де, а їх ідея – це та сама ідея Великої Росії («спільність доль» і «підпорядкованість»), а все інше – «від лукавого».
І дійсно, спочатку Голованов зауважує, що в жилах лівобережних мешканців тече кров запорожців, а також що їм, як нащадкам тих самих запорожців, властиві любов до вольниці і неприйняття бюрократичної державної системи. Тому вони й повстали. Але жодного українського підтексту в цьому для письменника немає. Бо запорожці – це, з одного боку, українці, а з іншого – ніби й не українці. І тут він дещо має рацію: ті, давні запорожці розмовляли українською (хоч пан Голованов не це мав на увазі; про це він волів би промовчати), а ці – хто як, причому російські дослідники намагаються прищепити суспільству думку, що всі махновські бійці були російськомовними, а ті, хто ще не був, поступово «виправлялися». Інакше просто бути не могло: вони ж інтернаціоналісти, а які інтернаціоналісти без російської мови?
На всяк випадок, ще раз нагадаю: інтернаціональність російської мови базується якраз на тому, з чим так затято боролися Махно і його Повстанська армія. У даному випадку синонімом інтернаціональності є імперськість (об’єднання націй не на основі взаємної любові, а на основі насильства). Ось в чому фокус поведінки представників «великого народу»: береться окреме слово («інтернаціональність»), яке має два контексти – позитивний (суб’єктивно-горизонтальний) і негативний (об’єктивно-вертикальний), і ставиться знак рівності між обома контекстами. Так негативна російсько-імперська інтернаціональність (яка стирає інші нації і витворює з них об’єкти) ототожнюється із махновською анархічною інтернаціональністю (яка зберігає нації у якості живих суб’єктів). І робиться єзуїтський висновок: так, махновці були українцями, але лише генетично, ідеологічно ж вони були (через кілька послідовних кроків) …росіянами. Як бачимо, представників української нації препарують на найглибшому рівні, відділяючи тіло від душі, біологічний генотип від духовної ідеї, аби на виході лишалися… «мертві душі». Справа Гоголя живе й перемагає!
Я розглянула лише один, але досить типовий приклад, бо приблизно так само розмірковують всі великодержавні росіяни та українські «новороси», які симпатизують Махнові і відлунюють у ньому якісь свої нереалізовані бажання. Щоб зробити «батька» ближчим до себе (принаймні, у власній уяві), вони намагаються приватизувати його, або, словами махновської преси, монополізувати. До речі, в його фразі про небезпеку монополізації України великоросами якраз таки й проведена чітка межа між негативним і позитивним інтернаціоналізмами, якої упритул не хочуть помічати деякі дослідники. На жаль, сам Махно став жертвою стирання всіх відмінностей між добром і злом у безмежному просторі російського інтернаціоналізму: повстанський рух махновців був нещадно знищений традиційною «братерською любов’ю».
Та повернімося до відносин Нестора Махна з петлюрівцями, бо вони є ключовими у питанні вирішення долі України на початку минулого століття. У 1920-1921 роках, як зауважує В. Савченко, Махно «не раз згадував про свого союзника Петлюру, намагаючись координувати спільну боротьбу і залучаючи петлюрівських селянських отаманів до воєнного союзу. У червні 1921 року у своїй новій «Декларації» Махно поставив завдання махновцям – об’єднатися у вільний союз з петлюрівцями та використовувати їхнє підпілля для своєї боротьби в Україні» (41: стор. 191). «Махно, змінивши свої політичні погляди, – розповідав В. Білаш, – написав нову декларацію незалежності України, де поставив своєю задачею об’єднання у вільну угоду з правими партіями за кордоном (Петлюрою, есерами і меншовиками) і використання низів цих партій для своєї нової політики. Він планував видати нову декларацію, а також написати за кордоном історію повстанського руху (махновщини). Своє бажання Махно тримав у найстрогішому секреті, сказав про це не більш ніж 4-5 особам» (66). Як бачимо, «правів» та «лівів» не тільки Петлюра.
Вже в еміграції Нестор Махно мав ще один досвід спілкування з Головним отаманом, знов-таки, через свою жінку Галину Кузьменко. За словами її знайомих, вона дуже хотіла зробити «щось вагоме для України». Але не склалося. Контакти почалися ще в перший рік еміграції, під час перебування махновців у Румунії. Поки радянські та румунські представники вели світську бесіду про умови здачі Махна та його «банди», Нестор Іванович, не гаючи часу, пішов налагоджувати стосунки з петлюрівцями, які в Румунії мали непогану підтримку. За словами Голованова, за допомогою петлюрівців «батько» збирався перебратися до Польщі. Посилаючись на книгу О. Скирди «Нестор Махно…», письменник «за що купив, за те і продає», – розповідає, що Махно «(не знаючи жодної мови, крім російської і української) тим не менш розшукує в румунській столиці петлюрівців і просить надати йому можливість зустрітися з представниками штабу Петлюри, щоб обговорити можливості спільних дій по визволенню України від її ворогів… Урешті решт Махно отримав запрошення до резиденції петлюрівців в Бухаресті, щоб поговорити про предмет, який цікавить обидві сторони, з дипломатичним представництвом петлюрівського штабу, розташованим тоді в Варшаві. Махно сказав, що повстанських сил, які діють від Дону до Воронежу, недостатньо, щоб опиратися спеціалізованим загонам Червоної армії: ось чому він прийшов до висновку про необхідність спільних дій з петлюрівцями. Батька блефував. Насправді махновці ніколи не співробітничали з петлюрівцями і чудово знали, яка прірва їх розділяє (Це – єдине кумедне місце уривку, бо яка б там прірва не була, вона все ж таки менша, ніж між махновцями та «червоними» чи «білими». – О.Л.). Однак він розумів і те, що партизанам ні на що розраховувати в Румунії, що тільки сприятливий збіг обставин оберігає їх від видачі червоним і що їх єдиний шанс полягає в союзі – хай тимчасовому і вимушеному обставинами – з Петлюрою» (76: стор. 436).
Тут автор книги більше передає свою особисту думку (точніше, думку О. Скирди, з якою він повністю згоден), ніж задум Нестора Івановича. Ніякого блефу з боку «батька» тут не було. Він дійсно розумів, що звільняти у найближчому майбутньому він зможе тільки Україну (хоч як би ті російські браття не були йому приємні й милі). Тож цілком зрозуміло, що він звернувся до ключового гравця, який міг стати союзником у цій серйозній справі. Адже у розбитої й роз’ятреної громадянською війною України, окрім Нестора Івановича і Симона Васильовича, нікого більше не лишилося, і розраховувати на інші сили їй не доводилося. Майбутній Провідник ОУН Є. Коновалець ще сам був геть розгублений, дезорієнтований і відчайдушно вірив у відродження славетних Січових стрільців, хоча їх карта вже давно була відіграна.
Додам таке цікаве спостереження: пан Голованов трохи видозмінює, на власний розсуд, текст із книги Скирди. Коли він пише, що, за зізнанням самого «батька», російська допомога (повстанці Дону та Воронежу) виявилась недостатньою для перемоги над червоними, тому-то Нестор, себто, і звернувся до Петлюри за підкріпленням, то першоджерело (тобто Скирда) має тут продовження, яке чомусь «не помічає» Голованов: «Звідси вони (махновці, – О.Л.) буцімто зробили висновок, що тільки на Україні повстанський рух мав вірні шанси розвиватися і викинути за межі московських загарбників; саме таким чином вони прийшли до висновку про спільні дії з петлюрівцями» (135). Тобто якщо в розумінні Голованова мова йде про звільнення Російської імперії від більшовизму завдяки «інтернаціональному» союзу росіян і українців (у даному випадку – донських козаків та петлюрівців з махновцями), то у Скирди йдеться виключно про українців та про Україну, за межі котрої Махно збирався викинути не лише червоних, а й загалом усіх «московських загарбників». Для донських козаків та Росії взагалі нічого би «не обломилося». Але ж це – ніяк не та позиція, яка могла б сподобатися «інтернаціоналісту», тож він на неї і не зважив (можливо, це – просто Голованівська апперцепція, без жодного підступу).
Відомо, що Петлюра не любив партизанщину, бо вона є свідченням слабкості державних офіційних кіл, відсутності державної підтримки і знаком другосортності, вторинності тих сил, що вимушені послуговуватися партизанськими тактичними прийомами. Зате Махно був саме партизаном і обожнював цей спосіб ведення військових дій. Тому, як пише Скирда, представники Махна запропонували петлюрівцям взаємовигідний союз і навіть заявили про готовність визнати правління українського націоналістичного уряду в еміграції. Вони вважали, що українські державницькі сили, які користуються підтримкою Польщі та Румунії і мають добре озброєну армію (тут вони дещо погарячкували), можуть ефективно діяти на зовнішньому фронті проти Червоної армії, в той час як махновці могли би їх підтримати на внутрішньому фронті, доповнивши їх дії партизанським рухом на території країни.
Цей запропонований Махном союз, на думку Скирди, був в очах самого «батька» «унизительным и временным», бо він завжди ненавидів Петлюру і його державницький проект. Однак і ситуація була вже не така, щоб, як раніше, «перебирати харчами», і, затиснувши носа, Махно таки пішов на цей не милий його серцю крок. На переговорах із петлюрівцями представники Махна сказали, що хоча в минулому вони воліли надавати перевагу соціальним лозунгам в боротьбі з більшовиками, але тепер на часі – інші, національно-патріотичні гасла. Тепер потрібно думати про батьківщину і про українську людність, котра потребує звільнення з імперської неволі. Проблема виживання поступилась місцем темі національно-культурного відродження, і до самої смерті Нестор залишався вірним саме їй.
Розмірковуючи про союзників Махна, які могли б допомогти йому здійснити задум побудови анархічної республіки, Петлюру Голованов ставить на останнє місце, – хоч як воно не суперечить логіці. Відразу видно, що письменник трохи плутає Махна з… самим собою. Коли для Голованова, як для представника «великого народу», Петлюра, як сепаратист, стає найбільшим злом (у разі перемоги Симона Васильовича Росія вмить втрачає всю свою «великість», а іншого вона й не має – чи я помиляюсь? є ще щось?), то таку ж позицію він нав’язує і «батькові». А даремно, бо російська «велич» та інші радості напівголодного життя, пронизаного заздрістю до ситого й розніженого Заходу, Махна не дуже вабили: він ставив на заможність, а не на велич, тому і роздавав селянам землю, а не закріплював їх за державою.
Цікаво й несподівано, що автор, на якого посилається письменник Голованов, в питанні про союзників висловлює діаметрально протилежну думку. Я маю на увазі О. Скирду. Передаю його слова дослівно, щоб випадково не спотворити їх зміст (як дехто любить): «За що і в чому ми можемо критикувати або дорікнути Махнові? Нам здається, що з його боку мала місце серйозна недооцінка українського національного фактору, що він, втім, сам пізніше визнав в еміграції (на відміну від деяких симпатизуючих йому дослідників, – О.Л.). Незнання української мови і культури (Отут вже автор точно помиляється. – О. Л.), хоча південь України, достатньо русифікований, був більш сприйнятливим до загальних проблем Росії. Він здійснив, наприклад, помилку, розпочату по своїй ініціативі в боротьбі проти українських націоналістів, чітко не відмежувавшись від московського імперіалізму. Визначений договір з петлюрівцями міг би дозволити махновцям присвятити себе повністю боротьбі проти білих і червоних загарбників. Як наслідок, краще розуміння ступеню небезпеки, яку представляли різноманітні вороги – явна недооцінка в цьому плані більшовиків – могло би повністю змінити розвиток ситуації. Однак ці недоліки не можуть ставитися в вину одному Махнові, сама анархістська доктрина також ігнорувала національний фактор і гегемоністську тенденцію якобінців-ленінців» (135). Це пише син білогвардійця (хоча й корніловця), що на початку книги згадує петлюрівців та УНР-івців лише в термінології Махна, – як шовіністів, юдофобів та русо-ненависників. Одначе – ось який кінцевий висновок. Парадоксально, але факт.
Взагалі, робота даного дослідника вражає певним відстороненням від діючих осіб, – звичайно, крім особи Нестора Івановича. На протязі всієї книги автор зосереджено приховує свої симпатії, не проявляючи ніякої прихильності до жодної з оточуючих «батька» політичних сил. Якщо вже з перших сторінок із книги Волковинського чудово видно, що він – на стороні червоних, у Голованова симпатії – на боці білих, а в Савченка – на стороні національних українських сил, то Скирда «інтригу довго береже» і виливає всю свою любов лише Махнові, як ніби дивлячись на всі події виключно його очима. І це, відверто кажучи, викликало на початку певний подив. Бо, сам по собі, анархістський «батько» в тих умовах вибрав тупиковий шлях. Він міг би реалізувати свій проект лише в союзі з кимось із державників, але з ким? Ось в чому запитання. І кожен із дослідників вважав своїм обов’язком вказати свою власну думку з цього приводу. Здавалося, що Скирда був єдиним, хто лишався байдужим до цього животрепетного завдання. І ось – розв’язка: «Є така партія!»
Як виявилось, він не байдужий. І навіть більше: розповідаючи про врангелівську пропозицію Махнові, яка була просякнута міцним «російським патріотизмом», пан Скирда заявляє: «Геть-чисто, Врангель нічого не зрозумів із того, що трапилося в ці останні роки, і продовжував повністю заперечувати український характер повстань в країні. Подібне ставлення нагадує старий російський принцип, згідно з яким «украинцев никогда не было и не будет»! Повнісіньке заперечення специфіки і особливостей тих, кого в Московії називали «малоросами» (Зате Голованов лишає їм хоча б біологію. – О.Л.). Між іншим, вимагати від Махна стинатися за «Святую Россию» і за «Великую Родину» було схожим на марення» (135). Маренням було і звернення Врангеля до Махна, як до віруючої людини, котра бореться з «безбожниками» за «святість» Русі. Барон був взагалі не в курсі…
На відміну від Скирди, Голованов не дивує парадоксами. І те, що Скирда називає московським імперіалізмом, від якого українцям вартувало триматися подалі, Голованов позиціонує, як доброзичливо усміхнений інтернаціоналізм із щирими братерськими обіймами. А от про кого він відгукується з неприкритою симпатією, так це про Врангеля. Воно й не дивно, позаяк для Голованова, як і для Врангеля, «українців ніколи не було й не буде». Письменник в щирому захопленні від врангелівської економічної програми, яка багато в чому є подібною до ленінського непу. Але селяни врангелівських економічних «заманух» не зрозуміли, не оцінили й не підтримали. Це явно засмутило Голованова. Для нього Врангель був найкращим «батьковим» союзником. Бо разом вони, буцімто, могли поліпшити соціально-економічний стан Росії і надати їй пристойний демократичний вигляд. До речі, Врангель (як до нього і Корнілов) схвально ставився до надання українцям автономії, – а куди подінешся? І це, напевно, чи не єдиний пункт в його програмі, якого не оцінив належним чином пан письменник. З імперською презирливістю, аж до хамства, він написав, що українські незалежники в обмін на домовленості з Врангелем про автономію готові були «приспустити» свій жовто-блакитний прапор. «Приспускають», по-перше, штани. Очевидно, в очах Голованова цінність української незалежності цілком зіставна з цінністю штанів. По-друге, при автономії той прапор не приспускають, а, навпаки, піднімають. А то складається парадоксальне враження, що українські самостійники чекали оголошення своєї автономії лише для того, щоб відмовитись від неї. Я розумію, що підлеглі нації в очах «великої державної» аж надто нетверді у розумі, але ж не до такої міри!
Насправді перемовин у петлюрівців із Врангелем з цього приводу не було і бути не могло, оскільки він надто пізно дорвався до військово-політичної влади. Коли, відтіснивши Денікіна на пенсію, він збирався з думками, Петлюра вже уклав угоду з поляками і не потребував «такої гіпотези», як Врангель. Та й поляки, на відміну від французів та англійців, хоча й антантівці, але доволі прохолодно ставилися до апетитів білої Росії. Ще б пак: їх плани щодо любої їх серцю України дуже відрізнялися від англійських чи французьких… Тож просто нікому було би щось там «приспускати» задля Врангеля.
Отож, Махно таки збирався домовлятися з Петлюрою про спільні дії, але, як пише Голованов, злі петлюрівці бідаху надурили. Скирда зазначає: «Представник петлюрівців не повірив повністю в несподіваний поворот в їхніх (махновських, – О.Л.) поглядах: він підмічає в своєму докладі необхідність для свого уряду «повністю ліквідувати цей рух і його організацію, потім включити його в український національний рух» (135). Аби дістатися головного штабу Петлюри для укладання договору, Махно намагався перейти кордон із Польщею. Але на кордоні махновський розвідник потрапив у засідку, разом з підібраними «адресами та явками», і Нестор був змушений вертатися до Бухаресту. Голованов натякає на зловісну участь в цьому ексцесі петлюрівців, бо ж від кого, як не від них, «добра не жди»? І в цьому напрямі він відтісняє Скирду, чиєю працею в своїй роботі послуговується, бо в Скирди про «петлюрівську підставу» – ані слова, це – особистий креатив письменника, який, за висловом Кесселя, «має право на фантазію» із міркувань «рельєфності показу» історичної фігури і т.п. Тож, за версією Голованова, Петлюра нібито відмовився від співробітництва з Махном, хоча формально і погодився. За розповіддю Скирди, все саме собою не зрослося по не залежним від учасників причинам. А як воно було насправді, використовуючи лексику Нестора Івановича, – то вже «черт его батька знает».
Вже у польському таборі, як зазначає Савченко, махновці намагалися вербувати інтернованих петлюрівців під прапори Махна. У таборі з «батьком» зблизилося декілька петлюрівців: Лимаренко, Луцкевич і три галицьких старшини. «Тоді навіть казали про те, що Махно готує «переворот» у військах УНР і вбивство Петлюри. Махно мав таємні контакти з мережею ОУН полковника Коновальця. На Коновальця Махно розраховував при майбутньому повстанні в Галичині, вважаючи, що тільки Коновалець, а не Петлюра, котрий став з 1920 року «другом Польщі», зможе підняти українців Галичини на повстання» (41: стор. 391).
Стосунки з петлюрівцями у Махна, як завжди, залишали бажати кращого. «У той час радянські розвідники повідомляли, …що махновці, потрапивши до польського табору, де знаходилися петлюрівці, почали активну пропаганду проти Петлюри, звинувачуючи його в «зраді українського народу»… Махно і його соратники закликали колишніх петлюрівців відмовитися від своїх командирів, отамана Петлюри, підняти бунт проти поляків і під керівництвом «батька» направитися в Україну для вирішальної битви з червоними. Існують свідчення про те, що Махна у таборі намагалася вбити група офіцерів петлюрівської армії «за зрадництво справи визволення України і небажання говорити українською мовою», але цих змовників зупинив особисто Петлюра, заборонивши вбивати Махна. На клопотання Петлюри Махно був ізольований поляками від інших ув’язнених. Він знаходився в тім же таборі, але в ізольованому приміщенні під постійною вартою і постійним наглядом двох польських офіцерів» (41: стор. 393). Отакі непрості та суперечливі були стосунки. І що тут правда, що – лише здогади, хто знає?
25 травня 1926 р. на розі вулиці Расіна і бульвару Сен-Мішель, при виході із церкви, Симон Петлюра був застрелений. По офіційній версії – йому помстилися за єврейські погроми на Україні. Вбивця, виходець із України Самуїл Шварцбард, який прийняв французьке підданство, заявив, що не належить до жодної партії, діяв самостійно, у порядку особистої помсти за власних сородичів, і вважав це своїм святим обов’язком. «Позвольте Вам не поверить», – відповіли йому слідчі і почали перевіряти ту справу. Пізніше виявилося, що насправді до вбивства Петлюри було причетне радянське ГПУ, – про це свідчать розсекречені нещодавно документи. А сам Шварцбард раніше був командувачем карального спецзагону ГПУ (тож він був просто приречений поїздити по сільській українській місцевості «у службових справах», але це – до слова, так би мовити, деталь до його психологічного портрету).
«Самуїл Шварцбард, – знімає покрив з таємниці «єврейського Освальда» О. Палій в статті «Життя і смерть Петлюри…», – єврей за походженням, народився в містечку Балті на Одещині. Відомо, що одного разу за комуністичну агітацію його заарештували французи. У 1917-1920 роках у складі загонів ЧК перебував на Україні. Його каральний загін підпорядковувався відомому кримінальному авторитетові і червоному командиру Григорію Котовському. Адвокати Шварцбарда на суді доводили, що він мстився за погроми євреїв на Україні. Це було тим більше дивно, що найбільшими погромниками євреїв, після «чорносотенців» Денікіна, були саме банди Котовського, які чинили найбільші погроми у Бессарабії й Поділлі. З 1920 року Шварцбард в якості агента виїжджає до Парижа» (31). То чи переймався він так глибоко насправді долею єврейства?
Болгарський анархіст К. Радефф у своїх спогадах писав, що незадовго до скоєння злочину Шварцбард приходив до Нестора Махна і поділився з ним своїми намірами. Той намагався відмовити хлопця від цього кроку, переконуючи його, що Петлюра особисто не підтримував ні погромів, ні антисемітської риторики. Тут дослідник Кацапов зауважує, що Махно це робив, «…напевно, із вдячності Петлюрі за те, що в 1922 р. той врятував батьку від своїх агресивно налаштованих офіцерів» (89). Може, й так. А може, не тільки так. За словами Скирди, Нестор переконував Шварцбарда, що анархісти ведуть боротьбу проти принципів, а не проти людей, та й взагалі, «…за його даними, не можна покладати на Петлюру вину за погроми, оскільки він їх завжди засуджував і серед його прихильників, навіть в його уряді, були євреї» (135). Але хлопець був рішуче налаштований (тепер ми розуміємо, чому) і Несторові вмовляння його не зупинили.
За даними авторів статті «Пілсудський – Петлюра. Союз партнерів-антагоністів», польський керманич Пілсудський, з яким Петлюра раніше уклав угоду про спільне звільнення України від більшовиків в обмін на включення західноукраїнських земель до складу Польщі, навіть після поразки польсько-української армії не відмовився від свого зобов’язання щодо України. «У травні 1926 року, – пишуть вони, – Пілсудський повертається до влади, і саме у ті дні в Парижі гине Петлюра. Це, звісно, не випадковість. Про союз із українцями «пілсудівці» не забули. Ще за багато місяців до травневого перевороту точилися інтенсивні політичні розмови. Поляки, очевидно конспіративно, передають українцям кошти, дозволяють їм створити у Парижі газету «Тризуб» – дуже важливу для пропаганди справи УНР у світі. Врешті решт, з’являється пропозиція, щоби Петлюра повернувся до Варшави – аби спільно з Пілсудським продовжувати боротьбу проти більшовиків. Але Москва встигла зруйнувати цей план» (46).
Після вбивства Петлюри вибухнув великий скандал, і Махно публічно висловив своє обурення. Той суд, який розпочався по факту вбивства, він назвав «антиукраїнським фарсом». На відміну від багатьох, Нестор Іванович засудив вчинок Шварцбарда, який, на думку «батька», лише прикривався своєю належністю до анархістів, а насправді анархістом не був. Засудив також спробу тих антиукраїнських сил, які стояли за Шварцбардом, «из косвенного виновника еврейских погромов сделать прямого» (мова йде про Петлюру). За спогадами дружини Галини, хоча Махно «не дуже цінував» Петлюру, але він не погоджувався з тим, щоб його розглядали, «як відповідального за антиєврейські погроми, здійснені на Україні, оскільки він сам виступав навіть проти них» (135). Махнові не подобалося, що українськість, з легкої руки російської та польської політпропаганди, ототожнюється в світі з антисемітизмом (хоча раніше, у часи гетьманства Скоропадського, як випливає з його «Спогадів», він мав таку ж позицію). Тепер, коли він сам орієнтувався на український національний рух, йому було неприємно чути такі звинувачення на адресу інших українських керманичів. Але розніженим самозакоханим європейцям, які й самі відчували свою давню історичну вину перед єврейством, були потрібні лише цапи-відбувайла. Ніхто не шукає справжніх винних: шукають лише найуразливіший об’єкт, на якому можна «відвести душу» і продемонструвати свою інтелігентську гуманістичну сутність, – принаймні, хоча б зіграти в це, поставивши собі гуманістичний «плюсик».
З огляду на це, в Європі була організована широка кампанія проти покійного Петлюри, а в його особі – проти всього самостійницького українського руху. «Особливо активно, – пише Сергійчук, – працювала в цьому напрямку комуністична пропаганда, намагаючись приписати всі злочини проти єврейської нації саме голові УНР. ЦК КП(б)У навіть прийняв спеціальний документ, яким визначав комплекс заходів щодо паплюження Петлюри напередодні судового розгляду над убивцею» (42). Неповне вивчення документів, пов’язаних з освітленням єврейських погромів, за словами Сергійчука, вплинуло тоді на рішення суду, який кинув тінь погромництва на пам’ять вже покійного Петлюри. «Хоча, за бажання, необхідні документи можна було б представити, у тому числі і свідоцтва власне потерпілих. Ці матеріали в Радянському Союзі були просто заховані. Адже пустити слідство і сам суд по шляху списання на мертвого Петлюру всіх злочинів проти євреїв – це ще і удар по українському національно-визвольному руху: дивіться, мовляв, які вони – українські «самостійники» – суцільні бандити. Організовуючи руками єврея вбивство Петлюри, більшовики добре все прорахували. На жаль, багато нетямущих сприйняли цю версію, і на багато десятиліть вона залишалася однозначною для її носіїв, у тому числі і серед євреїв, і серед українців» (42).
На сьогодні вже відкриті всі архіви із важливими документами і свідоцтвами, які раніше приховували від дослідників, тож зараз можна впевнено сказати, що до організації погромів ні Петлюра, ні український уряд причетності не мали. Зате у ті часи комуністична влада тішилася, як дитина, поціливши єдиним пострілом двох зайців: по-перше, знищила Петлюру, що представляв в її очах серйозну небезпеку, а по-друге, отримала антиукраїнську пропаганду на всю Європу, відбивши разом будь-яку надію українцям у найближчому майбутньому добиватися відділення від СРСР. Хай тільки спробують – ніхто у світі їх не визнає!
Насправді ототожнення українськості із антисемітизмом мало зрозумілу ціль – не допустити Україну до державності (а нині – відібрати ту державність). Зокрема, в статті «Знайомий почерк дядечка Джо» Юрій Райхель зауважує: «Вибірковість московської пропаганди на найвищому рівні просто дивує. Українців звинувачують у антисемітизмі, в пособництві нацистам, але жодним словом не згадають, що серед праведників світу українці, їх 2246, на третьому місці після Франції та Нідерландів. Негідники й герої є у будь-якого народу і жодних узагальнень бути тут не може. Хоча в Москві, схоже, вважають інакше. Не залишає відчуття того, що із сусідньої країни до нас заноситься насіння міжнаціональної ворожнечі, для чого використовується складна й суперечлива історія» (38).
Єврейські погроми були поширеною річчю на території колишньої імперії. «Пошесть нападів на мирне населення, – пише Палій, – в тому числі єврейське, заполонила Україну в 1918-1920 роках. На суді в Парижі було добре відомо, що більшість нападів мали місце на територіях, не підконтрольних військам УНР. Логіка адвокатів і суду дивувала українську сторону: якщо це була територія УНР, хай і окупована червоними і білими, то Петлюра був зобов’язаний забезпечити недоторканість населення. За такою ж логікою польський уряд має відповісти за Освенцим, а уряд Білорусі – за Хатинь» (31). Між тим, керівництво УНР ніколи не відмовлялося брати на себе відповідальність за те, що коїться на землях батьківщини. «УНР стала єдиною країною світу, де існувало міністерство єврейських справ, було надано євреям національно-персональну автономію, – зазначає Палій. – За погроми, вчинені на територіях, номінально підконтрольних УНР, уряд навіть платив компенсації. На суді в Парижі адвокати стверджували, що це були копійки (Отакої! – О.Л.). Однак таких копійок не платили ні червоні, ні денікінці. Не враховувалося, що держава вела війну по всьому периметру кордону і в буквальному сенсі відривала для таких компенсацій останню сорочку. Відомі численні заклики Петлюри суворо карати погромників, аж до розстрілів. Уявіть собі, щоб нині в демократичній армії, скажімо, США чи Ізраїлю карали смертю за загибель цивільних іракців чи палестинців. Про Росію і чеченців не варто й згадувати» (31). Здається, тим самим нарікав Махнові і соціаліст Овсянников, – не тими, бачте, грошима виплачував «батько» гуманітарну допомогу міським робітникам. А чому ж тоді за ними шикувалися такі великі черги? І чому ж такі гуманні комуністи, яких не втомлюється вихваляти сам Овсянников, не виплатили жодної копійки? Вони прославилися тільки вмінням відбирати.
Відомо, що євреї, які особисто знали Петлюру, називали його «швидше юдофілом, ніж юдофобом». Проте, аби численні звинувачення Петлюри в організації погромів та його численні «апології» українськими дослідниками й особами, що близько його знали, не нагадували пісеньку із мультику: «– Рыжий, рыжий, конопатый, убил дедушку лопатой! – А я дедушку не бил, а я дедушку любил!», наведу уривок однієї з відозв С. Петлюри «Проти погромів» від 27 серпня 1919 р.: «Більшовики вважають Україну спадщиною Москви, тільки різниця та, що раніш була спадщина чорної, а тепер червоної Москви. Вони бачать, що прийшов уже кінець їх пануванню на Вкраїні, бо сам нарід український повстав проти них, але вони не гублять ще надії на поневолення народу українського. Провокацією, на яку вони витрачають величезні суми, вони хотять розкласти нас зсередини, підкуплюючи злочинний елемент, який підбурює наших козаків до різних бешкетів і до погромів над невинним єврейським населенням і цим хотять накласти тавро погромників на чоло лицарів, які несуть визволення всім народам на просторах України. Цим способом наші вороги хотять роз’єднати українські і єврейські працюючі маси, шляхи яких дійсно зв’язані і мають за собою 300 років знущань і гніту російського царизму. Наша Народня Армія мусить нести рівність, братерство і визволення українському і єврейському громадянствам, бо останнє активно підтримує правительство У.Н.Р. Всі його партії, як-то: Бунд, Об’єднанці, Поалей-Ціон і Фолкс-Партей стали на ґрунті самостійности України і беруть участь у будівництві республіки… З великою пошаною я ставлюся до тих жертв єврейського населення, які воно понесло на вівтар нашої отчизни в цій боротьбі… Уникайте провокацій, а з провокаторами, хто сам чинить погроми та підбиває слабших від нас, будьте безпощадними. Кара на смерть мусить упасти на голову погромників і провокаторів. Більше карності і дисципліно-карності я вимагаю від вас (старшин і козаків) в цьому відношенні, щоб ні один волос не впав з голови невинного… З Богом на велике і святе діло визволення народів від ярма більшовицького!» (36).
За розповіддю Скирди, адвокати убивці Симона Петлюри Анрі Торрес і Бернар Лекаш навмисно поїхали в Росію, аби зібрати документи, які б підтверджували відповідальність Головного отамана за погроми. Проте більшовики, не дивлячись на все своє бажання «закопати» ворога, виявилися не здатними представити такі свідоцтва. А втім, вони й не були потрібні. Ніхто нічого там нікому не доводив: всі й так все «знали». На захист Симона Васильовича виступили деякі євреї, колишні лідери УНР, що добре розумілися на сутності петлюрівського руху: В. Жаботинський, А. Марголін, С. Гольдельман, І. Добковський. Як і Махно, вони намагалися довести помилковість звинувачень, пред’явлених покійному. Але все вже було вирішено до них. Шварцбарда виправдали. Вся європейська громадськість розчулено підтримувала вбивцю і плакала крокодиловими сльозами. «У атмосфері загального психозу, – пише Сергійчук, – створеного супротивниками української державності, суд не зміг піднятися над емоціями і ажіотажем» (42). Сучасні українські історики вважають доведеним фактом, що на підкуп французької колегії присяжних, яка складалася з простих міщан, були виділені кошти ГПУ. І ось він, результат: було ухвалено, словами Палія, «блюзнірське рішення» – виправдати вбивцю та змусити його… сплатити 1 франк штрафу «за забруднення території вулиці» (!!!). І це – в XX столітті, в одній із самих зрілих та розвинених демократичних держав Європи!
До погромів громадянської війни долучалися практично всі: і білі, і поляки, і махновці, і українські самостійні отамани, навіть у помірній кількості червоні (козаки Будьонного, бійці Котовського), і, звичайно, петлюрівці. Але одні підживлювали ту антисемітську істерію, а інші намагалися з нею боротися. Петлюра боровся, боровся і Махно. І розумів, що він може бути наступним…
Із Симоном Васильовичем Нестор Іванович мав один схожий астрологічний показник: поєднання Ліліт і Нептуну. Тільки у Махна до цього поєднання ще був долучений Плутон, а у Петлюри – Меркурій і Хірон. Меркурій навіть наблизив показники Петлюри до показників Махна, бо ця планета управляє знаком Близнюків, де знаходиться поєднання Ліліт з Нептуном Нестора Івановича. Тож про Петлюру складалося не менше пліток і містифікацій, ніж про Махна, але, зважаючи на знак Тільця, його демонізували у контексті його українськості – перш за все, через навішування на нього ярлика антисеміта.
Завершуючи розмову про Петлюру, додам один важливий інформаційний штрих. Справа в тому, що посмертний гороскоп людини (гороскоп її смерті) великою мірою відображає всі її духовні надбання, здобуті за життя, і розповідає про подальшу долю її душі в посмерті, у т.ч. в гіпотетичному майбутньому втіленні, – принаймні, у загальних рисах. Цей гороскоп підводить підсумок всього зробленого людиною за роки життя і, якоюсь мірою, Господь у ньому виставляє їй Свою оцінку. Я написала вище, що Симон Васильович не став на службу темним силам. Вони так і не отримали в його особі свого поплічника, і космограма смерті це підтверджує: Селена знаходиться в Тільці, – в тому самому знаку, де в його радиксі була розташована Ліліт. Тобто він зумів не тільки не піддатися демонічному впливу Чорного Місяця, а й заслужити нагороду Білого – саме по знаку Тільця. Це свідчить про те, що, по сумарному рахунку власних вчинків і діянь, він реалізував своє призначення українського керманича, як світла особистість. Світлою була і справа, яку він втілював в життя, і недаремно його так ненавиділа великодержавна влада.
Крім того, що Білий Місяць у момент смерті Петлюри був в знаку України, він потрапив у поєднання з його радикальним Сонцем і одночасно знаходився між Сонцем гороскопу смерті і дорифорієм Сонця Меркурієм. Тобто посмертна програма Петлюри була освячена світлими силами і, врешті решт, його справа мала дати свої плоди. Існує ще один важливий показник, що свідчить на користь обговорюваної теми. Петлюра помер на протифазі вузлів, і Північний Вузол цього разу опинився у знаку Рака (національна ідея). Отже, у подальшому шляху, отримавши підтримку світлих сил, він мав продовжити цю саму справу.
…Надивившись і наслухавшись того, що збурене європейське суспільство думало про Петлюру, і «убоявшись» за самого себе, в квітні 1927 р. Нестор Іванович випустив звернення «К евреям всех стран», де закликав світову спільноту влаштувати перевірку «брудного матеріалу» щодо нього самого, Нестора Махна. Захищаючи Петлюру, він захищав себе, адже радянська пропаганда звинувачувала і його у єврейських погромах (більшовики хотіли разом поцілити й Махна). Тож він несподівано для себе виявився із покійним «в одному човні». 23 червня того ж року він виступив у паризькому клубі «Фобур» на диспуті «Был ли главарь Махно другом евреев или он участвовал в убийстве их», на якому довів свою непричетність до єврейських погромів, а в якості одного з аргументів навів розповідь про інцидент із отаманом Григор’євим. І єврейська спільнота йому повірила. Принаймні, єдиною неанархічною газетою, яка у 1934 р. відізвалася некрологом на смерть Махна, була єврейська паризька газета.
