Не помиляється лише той, хто нічого не робить. Сьогоднішні, а особливо вчорашні дослідники полюбляють наголошувати на шкідливості та безперспективності махновської боротьби із більшовицьким комунізмом. При цьому одні вважають комунізм найкращим соціально-політичним устроєм, а інші – навпаки. Всі сходяться в одному: проти більшовиків у Махна не було ні єдиного шансу. Комуністи писали, що Махно не розумів всієї мудрості та далекоглядності політики більшовиків, спрямованої на поліпшення життя трудового народу, а ліберали – що він був надто довірливим та наївним, бо повірив хитрим обіцянкам більшовицьких лідерів і пішов із ними в спілку. Однак багато хто є переконаним, що він і сам мав наміри розправитись з більшовиками, як тільки спільними зусиллями вдалося би позбутися найголовніших ворогів – білогвардійців.
Одні дослідники дивуються: як міг розумник Махно так легковажно йти у пастку, підписуючи договір з більшовиками про взаємні дії проти Врангеля? А другі їм відповідають: не мав він іншого виходу, бо в нього існувала чітка ієрархія ворогів: найпершим ворогом були російські монархісти, далі – українські «незалежники», що «прислужували іноземним монархіям», і вже на останньому – більшовики, які, ліквідувавши старий державний устрій, заходилися будувати свій – не ліпший. Махно був сильним політиком і відповідальною людиною, тож для нього на першому плані стояла боротьба з так званою контрреволюцією. І навіть усвідомлюючи, що після розгрому армій Врангеля радянське керівництво візьметься за нього, він не міг відмовитися від допомоги більшовикам у цій «святій справі».
Сильного й відповідального політика формують планети у зодіакальному знаку Козерога. Познайомившись із космограмою Нестора Івановича Махна (день. нар. 26 жовтня 1888 р. за ст.ст.), можна зробити висновок, що він був справді сильним політичним лідером, здатним вести за собою маси. Про це свідчать і Марс із Місяцем в Козерозі, де також знаходиться Білий Місяць (Селена) і Південний Вузол (Кету), і Юпітер з Венерою у Стрільці. В поєднанні з Сонцем та Меркурієм в екстремальному знаку Скорпіона ці планети витворюють справжнього військового лідера, рішучого, пристрасного, безстрашного та здатного на саможертву. За словами його близького знайомого, анархіста П. Аршинова, Махно під кулями ходив, як інші ходять під дощем. Цю хоробрість Аршинов навіть вважав своєрідним психічним відхиленням.
Нестор Іванович щиро переймався всіма бідами та негараздами робітничо-селянських мас («тружеников»). Коли він писав, що переховувався у друзів від агентів німецько-гетьманської влади заради того, в першу чергу, щоб не померти «раньше времени», тобто ще до виконання свого революційного обов’язку перед народом, то немає сумнівів, що він писав це щиро. Життя Махна йому практично не належало: він весь був в вирі боротьби за звільнення трудівників від монархічного пригноблення та буржуазної експлуатації, хоч як це пафосно та смішно зараз не звучить. Махно і справді мислив цими дивними комуністичними категоріями, які в його часи виглядали свіжими й оригінальними. Тогочасна пропаганда була вельми поважною дисципліною, на відміну від сьогодення, коли «високий стиль» людьми вже майже не сприймається.
Статті та спогади Махна, можливо, виглядають не зовсім щирими, але то лише на перший погляд. Агітаційно-пропагандистський стиль «батькової» мови дуже затрудняє сприйняття матеріалу та не додає йому віри. На це Махнові неодноразово вказувала його особиста секретарка Іда Метт. Вона зауважувала, що дослівне відтворення великої кількості «типових» виступів на агітаційних заходах нікому не цікаве і займає забагато часу самого Махна. Окрім того, за її словами, такий докладний опис всіх малозначущих обставин та подробиць деяких подій лише шкодить загальній картині. Махно надзвичайно ображався на такі вказівки та продовжував своє. Він настільки звик до «революційно-агітаційної» мови, що вона стала його власною мовою. Позаяк революційна боротьба стала його життям. Тому для нього були важливі всі подробиці, адже у дрібницях – суть. Втім, можливо, Нестор Іванович вже не міг висловлюватися інакше, навіть якщо й намагався. У невеличких компаніях, як згадувала Іда Метт, його занадто голосні та пафосні промови виглядали досить кепсько та смішили співбесідників, зате його виступи на широкій публіці завжди справляли величезне враження. «Його манера урочисто висловлюватися виглядала смішно в умовах спілкування у вузькому колі, – писала Метт. – Але варто було йому з’явитися перед великою аудиторією, як ця людина перетворювалася в великого оратора, що переконував красномовністю і впевненістю у власній правоті. Так, одного разу мені довелося бути присутньою на політичному зібранні, організованому в Парижі «Фобурзьким клубом», на якому обговорювалося питання антисемітизму в махновському русі. Слухаючи його, а особливо спостерігаючи за ним в той момент, я зрозуміла, яка сила перетворення була в цьому українському селянинові» (118).
«Селянинові?» Чому ж «селянинові», коли Махно і дня не пропрацював на полі (якщо не враховувати його експерименту з комунами, коли він більше рекламував, ніж працював)? В юнацтві Нестор батрачив, а в молодому віці працював на заводі. І це досить цікавий факт, адже «батька» Махна звикли вважати селянським ватажком, навіть не замислюючись над тим, що до селянської роботи він ніякого відношення не мав. Тим не менше, Нестор спромігся стати своїм для українського селянства, яке, в свою чергу, стало його найвірнішим прихильником.
Присвятивши своє життя боротьбі за народну справу, Махно був дуже залежним від людей і потребував до себе такої ж уваги, якою сам наділяв оточуючих. В публічних виступах він розкривався, як актор на сцені, і ніби купався в любові та оваціях прихильників. Від природи Нестор Іванович мав акторські здібності. Про це свідчить його участь у театральному гуртку часів його роботи на заводі, а потім – така ж участь у власних постановках махновського імпровізованого театру. Акторський талант він отримав завдяки положенню Сатурна у яскравому і творчому знаку Лева. У звичайних умовах такий Сатурн дає людині талант і деяку складність для його гармонійного розкриття. Професійним актором в таких умовах стати дуже важко. Тож Нестор Іванович і не став. Але він почав використовувати свої акторські здібності у власній політиці (по Сатурну) та в способах досягнення мети. А способи були неабиякі творчі. Наприклад, він любив різноманітні розіграші з перевдяганнями то в білогвардійську форму, то у форму державної варти України, то в червоноармійський одяг, то в одяг церковного служки, то навіть у жіноче вбрання. Маючи невисокий зріст (159-160 см) та гарненьке чисте личко, Махно цілком скидався на дівчину. Про своє невимушене «трансвеститство» він двічі згадує у власних «Спогадах». «Когда мы вернулись, – пише він, – я переоделся в дамское платье, сделал соответствующий грим и, с товарищем Лютым в качестве барышни, пошел в центр села» (105: стор. 458). Воно було того варте, адже Нестора Івановича в Гуляйполі знали всі, а він мав намір підірвати Гуляйпольський штаб німецько-австрійського командування, тож треба було якось конспіруватися.
Одного разу, за легендою, він перевдягнувся в наречену. Саме в ролі нареченої зобразив Махна у графічному циклі під назвою «Махновщина» художник Чекригін. «Нестор Іванович любив перевдягатися в жінку, – пише Дмитро Минченок у статті «Роман на тачанці». – Багато з його сучасників відзначали в ньому цю сидячу, як заноза, рису. З довгим розпущеним волоссям, нерідко рум’яний, він справляв враження полкової маркитанки. Його пристрасть до травесті не була, поза сумнівами, просто хитрістю. Можливо, потяг до перевдягання жив у ньому як можливість досягти фізичного перевтілення у свій власний Ідеал. Розповідають, як одного разу тиха станиця на березі Азовського моря, залюднена солдатами генерала Денікіна, була вранці розбуджена дзвоном бубонців і хвацькими піснями. Ошалілі солдати вискакували на двір і бачили, як головною вулицею несеться бричка, запряжена цугом. На козлах сидів здоровенний дядько зі шрамом через все обличчя, а за його спиною – трійко хлопців в різнобарвних каптанах, з молодецьки заломленими картузами і чубами, що мальовничо стирчали з-під них. Тісно затиснута, між ними сиділа діваха у білому вбранні нареченої. Коляска зупинилася біля будівлі штабу, і вся компанія з криком: «Хай нас повінчає пан офіцер!», – увірвалася всередину. Поручику, що вискочив назустріч, дівуля показала язика і спробувала поцілувати. Офіцер почав посміхатися й розслабився. Заспокоєна охорона так само безперешкодно пропустила компанію всередину дому. Там дівуля скинула з себе величезну шаль, і всі помітили, що вона вагітна. «За здоров’я нареченої!» – заволав наречений і поліз цілувати подругу, не даючи офіцерам її уважніше роздивитися. Офіцери з посмішками полізли за пляшкою самогону. Наречена кинулася танцювати. Тріскотня відкоркованих пляшок з шампанським лунала так переконливо, що ніхто із солдат охорони, що стояли поруч з відкритими дверима, навіть не занепокоївся. Тільки поручик, що заглянув нареченій в обличчя, почав повільно сповзати на підлогу. В очах його був подив. Замість нареченої перед ним стояв немолодий чоловік (Ну, чому ж немолодий? – О.Л.) з пістолетом в руках. Це був батька Махно. Всередині дому пролунало ще декілька сухих тріскотливих звуків. Хвилину потому вся компанія вивалилась на вулицю й відкрила ураганний вогонь по солдатам, що там стояли. Перестріляли всіх до одного. Після чого спокійно витягли з хати всю зброю і боєприпаси, погрузили на бричку і стрімголов майнули геть зі станиці...» (119).
Сучасні дослідники схиляються до того, що то була реальна історія, хіба що її подробиці можуть варіювати у різних оповідачів. Минченок її явно доповнив і збагатив доволі щедрою «художньою обробкою» (вочевидь, він не знав про досить молодий вік Нестора). Принаймні, ця історія цілком у дусі Махна. Він обожнював збиткуватися зі своїх ворогів. Не просто їх знищити, а ще й отримати естетичне задоволення: гаряча енергія Скорпіону брала своє. «О, Махно любив провокацію – класичну, з відчайдушною брехнею й маскарадом – лицедій був! – захоплено пише Василь Голованов у статті «Незрівнянний партизан». – Любив бачити жах, що проступає в очах ворогів, коли раптово оголошував він їм своє ім’я» (75).
Ну, любив чи не любив, – то вже нікому зараз не відомо, тому ці твердження цілком залишаться на совісті самого Голованова. Але «психічну війну» Махно таки насправді вів. Принаймні, є безліч історій про те, як «батько» залякував супротивника шляхом створення і підкріплення іміджу всюдисущого і невблаганного месника, який ніколи нічого не залишає поза увагою, не забуває зла і не прощає кривди. «Загримований і одягнений під селянку, – пише Скирда, – він прокрадався розвідувати ворожі позиції, а потім, перш ніж піти, залишав приховану десь записку, щоб дати знати про свій візит. Одного разу він так особисто упевнився в більшовицьких розправах в Гуляй-Полі і залишив записку з коротким попередженням: «Был. Все видел. За обиду народа отомщу. Батька Махно». Можливо, його товариші використовували цей прийом, щоб зробити його всюдисущим і діяти на мораль ворогів? За іншою версією, він приходить, перевдягнений селянином, продавати овочі на сільський ринок, а наступного дня листівки, розклеєні на заборах, сповіщали, що ті, хто купив ті чи інші овочі, мали справу з самим Батькою» (135). Останнє, вочевидь, – не в міру розперезана фантазія. Наче в Нестора Івановича бракувало більш важливих справ. До речі, він ставився до торговців, як типовий індоєвропейський кшатрій (воїн, цар) або, принаймні, вайшья (виробник) – до представників малоповажної у давнину арійської варни шудр (найманих працівників і працівників невиробничої сфери, що їх нині шанобливо іменують «бізнесменами»).
А ось розповідь самого Нестора Івановича про те, як він в часи гетьманства Скоропадського добирався із Росії в Гуляйполе у чужім костюмі, під чужим ім’ям: «Путь тяжелый был; каждую минуту тебя ожидала смерть, почему приходилось маскироваться и до безумия «щирым украинцем», и чем хочешь, лишь бы только быть на Украине, в тех самых селах, где тебя знают и ожидают. Военная офицерская форма, погоны несчастного прапорщика, в такт фальшиво расшаркнуться и поклониться – все это мне помогло добраться в район Гуляй-Поля» (106). Станеш тут актором…
Тож власний театральний хист Махно використовував у повній мірі. «Махновщина сама по собі була натхненною імпровізацією на підмостках України, розіграна в дусі «Театрального Жовтня» драматичною вакханалією, в якій життя і смерть – не знатні «варязькі гості», а частина грандіозної масовки. Про такий народний театр під відкритим небом Мейєрхольд з Вахтанговим могли тільки мріяти», – захоплено констатує театрал Давид Карапетян у статті «Висоцький і Махно – два інохідця» (88). У чомусь він правий, але дещо обурливо виглядає його «театральна» легковажність, що граничить з естетичним цинізмом, та настійні намагання порівняти Н. Махна з В. Висоцьким. Якщо для Висоцького акторство було його справжньою сутністю, то для Махна воно було далеко не першим з елементів його наповненого екстремально-драматичним змістом буття.
Життя і смерть для будь-якої людини є найважливішими «гостями», що б там не стверджував Карапетян. Коли людина кожен день стикається зі смертю, їй не до гри в «войнушку» і самолюбування, як декому в ледащі й заспокійливі часи радянського «застою». У 1970 р. Карапетян мріяв про фільм за участю Висоцького у ролі Нестора Махна. В фінальній сцені його палка уява щедро вимальовувала прощальну переправу «батька» через румунський кордон під… блатний «шедевр» Висоцького «Охота на волков», надзвичайно популярний у 70-ті. Як на мене, це було би справжнім знущанням над Нестором Івановичем та його пам’яттю. Бо та легка попсова пісенька, написана в традиціях радянського шансону, ніяк не зіставляється з важким і повним небезпек та відчаю життям Махна. Самозакохане піжонство притаманне лише безтурботним часам та людям, які у них живуть. Можливо, слово «іноходець» якоюсь мірою й відображає деякі загальні риси автора і виконавця блатних пісень Висоцького та героїчного борця за владу рад Махна, але на цьому їхня схожість і закінчується. І якщо усі проблеми популярного актора зводились до вередування у зв’язку із гострим небажанням жити у наскрізь фальшивому радянському суспільстві, то Махно не споглядав оточуючий світ з гидливою відразою, а здійснював у ньому соціальну революцію. Він вірив у можливість побудови суспільства справжнього добра та щастя і був готовий віддати за це своє життя. Пасивне критиканство і активне перетворення – хіба тут можна віднайти багато спільного?
Якщо Висоцький тільки грався у екстрим, то Махно в екстримі жив. Тож інохідці – так, бо в кожного із них був свій оригінальний погляд на сучасну їм картину світу, але – далеко не подібні особистості. Висоцький полюбляв себе в мистецтві, завзято копіюючи яскраві чоловічі образи, а Махно відпочивав в мистецтві, а жив у справжній, не екранній боротьбі. Він полюбляв і «покуражитися», причепуритися й повеселитися. Не все ж людині воювати! Та він не перетворював трагедію свого життя на балаган. «Охота на волков» – це саме балаган, самозакохане позерство. Точніше, це психологічна війна окремої людини із привілейованим прошарком можновладців, що так бездарно керують країною. Це приватна справа, за яку у 70-ті не вбивали, у гіршому випадку не пускали за кордон, але Висоцького навіть цим не покарали. Хіба що не дали «народного» – яка трагедія! Можливо, вся проблема в тому, що Висоцький жив не в «героїчні» часи і проявитися у всій красі не міг, то й нудьгував за сильними людськими відчуттями. Масштаб застійної епохи, так би мовити, не досягав масштабу особистості, яка у ній жила і не отримувала від цього існування задоволення. Однак акторство є акторство, а Висоцький був, передусім, актором – копіїстом, а не активним перетворювачем.
Щодо Нестора Махна, то у його діяльності відчуваються жертовність, самовідданість у боротьбі за кращий соціальний устрій і щирий намір здійснювати щось корисне для трудящого народу. Розповідаючи про тих людей, яких він піднімав на боротьбу за анархістські ідеали, він полюбляв їх називати «безымянными борцами». І це в його вустах не є зневагою, а навпаки, цим висловом він відзначав їх особисту скромність – цю рису Нестор надзвичайно цінував у людях, – та, окрім того, здатність на самопожертву заради спільного людського щастя. Принаймні, він в це щиро вірив.
Д. Карапетян відзначив Нестора Івановича наступним чином: «У мене склалася своя, більше інтуїтивна версія бунтівного отамана. Творець «третьої соціальної революції», він міг стати генералом і у гетьмана, і в Петлюри, і в Денікіна з Врангелем. Кавалер ордену Червоного Прапора (четвертий!), він міг отримати високий чин і в червоних. Але Нестор Махно надав перевагу не «мирному вростанню в соціалізм», а послідовній боротьбі з усіма режимами і голодну незалежність в еміграції. Мені він ввижається героєм античних трагедій, що кидає виклик Рокові» (88). Тож чи варто було це спускати «на тормоза» легкого жанру і мікшувати настроями ледачого застійного суспільства, з його мистецькою «охотой на волков»?
Однак повернімось до творчого показника у космограмі Нестора Махна – Сатурну в Леві. У повстанській армії «батька» неабияку увагу приділяли культпросвітницькій роботі, яку продовжували вести навіть під час воєнних дій. В своїй статті «Махновщина: деякі соціально-побутові аспекти повстанського руху селян України» В.Д. Єрмаков розповідає: «Під час стоянок частин влаштовувалися мітинги, зібрання, спектаклі, читалися лекції, розповсюджувалися анархістські газети і листівки. Часто у звільнених повстанцями районах вивішувалися яскраві об’яви про проведення того чи іншого спектаклю. Як правило, масові видовищні вистави закінчувалися аукціоном, на якому продавалися то звичайний жіночий платок, то фунт цукерок, то пляшка горілки тощо. Вистави були частіше всього платними, кожен присутній платив стільки, скільки вважав за потрібне, а зібрані кошти адресувалися пораненим повстанцям. В Гуляй-Полі була велика театральна будівля і в ній, не дивлячись на практично повну відсутність професійних артистів, силами аматорів йшли п’єси не тільки відомих письменників, але й місцевих авторів, наприклад «Життя махновців». Інтерес місцевого населення до театру, не дивлячись на всі тяготи війни, не ослаблявся. Лише після розриву відносин лідерів «Набату» з Махном припинив своє існування і похідний махновський театр, а його режисер Лейба Лейхстенлейб (Лев Грозний) «загнав» на товкучці на метри, як мануфактуру, використовувану в похідних виставах завісу мелітопольського міського театру» (81). Очевидно, силу художнього слова Махно використовував для ідеологічного і політичного виховання своїх бійців.
Сатурн у Леві в космограмі Махна дає могутню творчу позицію та готовність йти до мети оригінальним самостійним шляхом. Це – людина-творець своєї власної системи знань і цінностей, що здатна творчо переосмислити чужі системи і витворити з них свою, – що, власне, «батько» й робив, втілюючи непрактичну та відірвану від дійсності анархістську теорію в практику безпосереднього життя. Астрологи вважають, що після смерті такої людини створена нею система цінностей надовго лишається міцною й непохитною. У випадку Нестора Махна – певно, так воно і є. З роками його популярність та популярність його вільних ідей тільки зростає. Створюються спілки його прихильників, анархічні організації, «його» сайти в Інтернеті (близько ста!), друкуються книжки та статті, що розкривають Нестора Івановича з нових сторін. Одначе виявити причини його привабливості, секрет живучості махновського руху, на думку автора статті «Нестор Махно» С. Дашкова, ще нікому не вдалося: «Для багатьох Махно лишився «куркульським бандитом і погромником» (як навчали), деякі стали називати його «українським Робін Гудом», «визволителем селян» чи фантазером-утопістом, що пролив ріки крові в ім’я ідеї «безвладдя». Ким він був, цей самодіяльний поет, шукач правди і терорист? Чи тільки малоосвіченим селянином, який заплутався в тенетах різноманітних ідеологій? Скоріше, він був вождем низів, слабким політиком, але геніальним організатором і воєначальником. Людиною, що не вміла виголошувати промови, але запалювала тисячі людей» (79).
Те, що Нестор Іванович був самоуком, – це теж результат дії Сатурну в Леві. Поставивши собі за мету отримання необхідних науково-ідеологічних знань, молодий анархіст не гаяв даремно часу та використав 9 років тюрми для ґрунтовної самоосвіти. Він освоював математику, російську літературу та граматику, історію культури та політекономію. Вивчив масу робіт як анархістського, так і загальнофілософського спрямування, і, вочевидь, створив свою власну філософську систему, що підходила під тогочасну «злобу дня». Чи можна таку самоосвіту назвати неуцтвом?
«Першим ділом, – зазначає Чоп, – Махно узявся за власну самоосвіту і добився значних успіхів завдяки розумовим здібностям, більш багатій в порівнянні з іншими тюрмами бібліотеці та існуванню в середовищі ув’язнених традиції навчання, у карних злочинців – своєї, у політичних – своєї. Махно потрапив в тюрму хіба що грамотним селянським хлопцем, а вийшов освіченою людиною. Принаймні, його дружина, вчителька гімназії по професії, визнавала, що в знаннях Нестор перевершував її» (143).
Як на мене, найкраща освіта – це самоосвіта. Людина твердо знає, що їй потрібно, і опрацьовує ту літературу, яка їй стане в пригоді у житті. Не мав диплома вищої освіти навіть Бердяєв, але ж його не називають неуком. Він вчився все своє життя, постійно пізнавав і відкривав для себе щось нове. Суттєвою перевагою перед навчанням по вузівській програмі у даному випадку є те, що над людиною ніхто не стоїть, не перевіряє засвоєний матеріал і – найголовніше! – не керує її процесом мислення. Пригадую, як у книжці А. Конан-Дойля Шерлок Холмс сказав своєму другу Ватсону, що вивчає лише ту літературу, яка потрібна у його діяльності. Решта його не цікавить. Чи обертається Земля навколо Сонця, чи навпаки, – воно йому байдуже, бо ніяк не допоможе відповісти на поставлені питання, адже він не астроном, а слідчий. Тож Холмс є неуком? Та ні! Все, що йому потрібно, він добре знає. Чи не так і Махно?
Парадоксально, але факт: Бердяєв в школі (точніше, в кадетському корпусі) вчився вкрай погано, – на відміну від Махна, який у школі вчився добре (звісно, коли вчився), а по математиці та читанню взагалі був найкращим. Натомість тепер ми знаємо Бердяєва, як великого мислителя, а про Махна розповідають, що він був неуком та селюком. Як можна здогадатися, – лише тому, що він був ватажком селян, а селяни просто зобов’язані бути темними і неосвіченими ворогами «просвещения». Між тим, Махно таким не був. Він вів свій самостійний творчий пошук знань, які мав сподівання використати в своїй революційній практиці. І тільки.
«Дика природа напівінтелігента, філософствуючого отамана грабіжників» (84), за визначенням Ф. Зинько – як на мене, це ніяк не гірше, ніж рафінована вірність сталим ортодоксальним догмам, за якими світ є таким, яким він є, і нам його ніколи не змінити. Що ж до Нестора Івановича, то він був людиною дуже самокритичною і завжди наголошував на тому, що знань ще має недостатньо для реалізації поставлених цілей: «Одно меня угнетало – это отсутствие у меня надлежащего образования и конкретно-положительной подготовки в области социально-политических проблем анархизма. Я глубоко это чувствовал и сознавал. Но еще глубже я сознавал, что в наших анархических рядах эта подготовка отсутствует на 90 процентов. И хотя я находил, что это пагубное явление порождено отсутствием у нас анархической организации и ее школ, однако часто над этим задумывался» (105: стор. 30).
Ще однією особливістю положення Сатурна у Леві є серйозні ускладнення з дітьми, аж до бездітності, а нерідко прояви жорстокості по відношенню до них. Адже Лев символізує батька та дітей, а Сатурн є ні що інше, як бог Кронос у грецькій міфології, який кастрував свого батька. Не дивлячись на те, що Нестор Іванович дуже любив свою дочку Олену (Люсі) і виконував всі її забаганки, але перебуваючи у стані «нервового розладу», він інколи бив її, після чого дуже винуватив сам себе. Принаймні, так розповідала Іда Метт.
Узагалі, по тому, як склалася доля єдиної доньки Махна, можна судити про «батьківський» рівень Нестора, його «батьківську» енергетику. Роздивляючись стару (приблизно 1927 року) фотографію Махна з дочкою на руках, «неупереджений» дослідник С. Семанов нанизує на пишуче перо свої зворушливі емоції: «Сумно, дуже сумно дивитися на цей невибагливий знімок. Чарівне дитятко років п’яти притискається до батька, а в того вигляд виснажений, очі дивляться сумно і відчужено. Він, хто пролив ріки людської крові, здається, відчував в ту мить, що жахливі вихорі, розв’язані багатьма, але і ним також, що вони скоро втягнуть в свій нещадний потік ніжне створіння, яке зараз пригорнулося до нього» (134).
І «вихорі» втягнули. Махно нічим не міг зарадити своїй дитині. А доля дівчинку не пожаліла: не надто забезпечене дитинство, життя у сім’ях французьких анархістів, праця в українських організаціях у Франції, потім примусова висилка у 1943 р. на роботи до Німеччини, арешт у 1945 р. чекістами і репатріація разом з матір’ю Галиною Кузьменко до СРСР. За обвинуваченням в шпигунстві на користь німців (а насправді – через батька-«бандита»), – знову висилка, тепер – в радянські табори на 5 років, після того – довге і безрадісне життя на поселенні у Казахстані. Розповідають, що коли Галина відбула свій термін, вона поїхала на зустріч із донькою, але життя в засланні так обох змінило, що на Джамбульському вокзалі вони вже не впізнали одна одну і розминулися. Зустрілися пізніше.
Після таборів Олена разом з матір’ю жила в Джамбулі, під пильним міліційним наглядом. Виконувала тяжку фізичну працю: на кухні, на заводі, у свинарнику тощо. Повсякчас її звільняли, як тільки дізнавалися, чия вона дочка. По іншим даним, Олена закінчила Ташкентський будівельний технікум і Джамбульський гідромеліоративний інститут, працювала інженером і виконробом на будівництві. Заміж так і не вийшла, жила без шлюбу з громадянським льотчиком (можливо, в юності була одружена з французом). Дітей не народила і померла в 1993 р. у віці 71 р., так і не отримавши дозволу на виїзд із Джамбула. Все життя її цькували співробітники – знов-таки, через батька. Одного разу Галина Андріївна навіть приїздила до України, аби подати прохання до вищої інстанції щодо припинення репресій проти Олени. Скидається на те, що донька не надто, м’яко кажучи, любила батька, який став мимовільним винуватцем її страждань, а все, що про нього пам’ятала, хотіла скоріше забути. І взагалі, старалася відгородитися від всього, що їй нагадувало про Махна. Так і пройшло життя – безцільно й безпричинно.
Про Олену в своїх книгах розповів С. Семанов, любитель «смажених фактів» і приголомшливих історій. Він зустрічався з нею та її матір’ю Галиною Кузьменко у 1968 р. в Джамбулі. Олена, за його словами, була так само стримана, як мати, і ще більш примхлива. З неохотою погодилася на зустріч, була «нервовою і дратівливою, нікому не вірила». В свої 46 вона здалася Семанову ще досить молодою, елегантною, темноокою брюнеткою, надзвичайно схожою на батька – як зовні, так, очевидно, й за характером. «В тісну, біднувату мазанку на околиці Джамбулу (там жили нащадки українських переселенців, що прихистили мене) увійшла раптом елегантна, моложава жінка, як наче впурхнула з чужого світу в ці запилені степи. Середнього зросту, кароока і темноволоса, вона була вражаюче схожа на батька. І відразу стало ясно – ось Париж, парижанка… Легка фігурка, швидкі, витончені рухи, вражаюча невимушеність манер – все це на додаток до сильного французького акценту в російській мові і навіть, мені здалося, французькій фразеології. Вже як вона примудрялася залишатися граційною і чарівною в місті Джамбулі Казахської РСР, пояснити це диво я безсилий», – захоплено писав Семанов (134).
«Ненавиджу політику з дитинства, – відразу розставила акценти вона. – Добре пам’ятаю батька. У нас вдома завжди було повно народу, маса газет. І я тоді вже поклялася собі, що ніколи не стану цікавитися політикою і газет не читати. У мене немає батьківщини. Францію я батьківщиною не вважаю, Росію також. Так, я говорю з сильним французьким акцентом, коли я розмовляю німецькою, то також вважають, що я француженка. Так, тут дуже багато чоловіків мною захоплювалися, але коли дізнавалися, чия я дочка, шарахалися в сторону. Одні це робили коректно, інші боягузливо або навіть грубо. Люди при цьому добре розкривалися. Дітей я не хотіла. Плодити жебраків? І щоб у них була моя доля? Про роль свого батька в вашій історії я у Франції зовсім не знала. Коли мене помістили в київську тюрму, одна співкамерниця, дізнавшись, чия я дочка, спитала: того самого бандита? Я образилась і вдарила її…» (134).
Така була доля другої «батькової» дитини. На ній рід перервався – досить красномовний факт. А перша дитина, хлопчик, померла у грудному віці при нез’ясованих обставинах (існує версія, що її вбили соратники Нестора, аби звільнити останнього від домашніх турбот та сім’ї, – це їм, власне, і вдалося). Хоча є версія, що хлопчик вижив, але вже невідомо, де він дівся і чи знає, хто його батько – скоріш за все, йому не стали розкривати цю «страшну» правду.
Тяжкий вплив Сатурна на дітей та батьківство Нестора Івановича закріплює ще й квадратура Сатурна до Сонця у Скорпіоні. Тому не дивно, що тема батька і дітей була дуже болісною для нього. До речі, його власний батько помер, коли малому Несторові не виповнилося і року. Він зростав без батьківського виховання і цю нестачу ні чим не міг заповнити.
Врешті решт, він сам став батьком-вихователем. І не тільки для власних дітей, а й для великої кількості своїх прихильників та однодумців. Терміном «батько» у давні часи запорозькі козаки позначали свого військового лідера і, разом з тим, духовного вихователя козацької спільноти. Сатурн у Леві може вказувати на батьківство, як на своєрідну професію або духовну ціль. До речі, жорсткий та суворий іудейський Ієгова, за припущенням деяких езотеричних дослідників (наприклад, О. Блаватської), символізується саме Сатурном. Я би додала: особливо Сатурном у Леві. А враховуючи реальний язичницький стиль поведінки Ієгови, стає зрозумілим, що релігійна місія Махна (якщо, звичайно, можна так сказати щодо нього) не була і не могла бути пацифістською. То був не християнський «Батько», здатний на всепрощення, а саме представник «Бога-ревнителя», якому властиве маніхейське нерозрізнення добра зі злом та готовність боротися проти зла насильницькими, тобто злими методами.
Наведу одну цитату із «Спогадів» Махна, в якій постає його ставлення до справи «непротивления злу насилием». Розповідаючи про двох товаришів, яких він зустрів у нічліжці при Саратовській організації комуни, він вказує наступне: «Первому из них было простительно валяться в ночлежных домах коммуны. Он из революционера-анархиста превратился в короткое время, чуть ли даже не за время отступления, в крайнего пацифиста, осуждавшего всякое насилие даже при обороне себя от нападающего» (105: стор. 312). Тож Махно вважав, що найліпше місце для такої людини – в тій самій нічліжці. Собі такого щастя він, звичайно, не бажав.
Повертаючись до космограми Нестора Івановича, треба відзначити, що козацьке звання Махна («батько»), отримане в доволі молодому віці, символізує його духовну місію, пов’язану з положенням планети року та долі Сатурна у знаку Лева. Ось як сам Махно описує обставини отримання цього відповідального звання: «Я предложил всем своим близким и тт. Щусю и Петренко сделать партизанский налет на противника сейчас же, не дожидаясь, пока он начнет свое наступление на лес. Командиры раздвоились в своих мнениях об этом моем предложении. Товарищ Щусь решительно высказался против, считая это мое предложение чуть ли не безумием. Я, помню, ответил ему, что и я лично считаю свое предложение безумием, но безумием нужным и выполнимым для революционеров. И, не ожидая на это ответа товарища Щуся, я тут же обратился ко всем вооруженным бойцам и присутствовавшим возле нас крестьянам с речью, в которой, без всяких ораторских красот, просто, как всегда мне приходилось выступать перед крестьянской массой, я подчеркнул, что некоторые из товарищей колеблются совершить налет на наших убийц. Я же лично считаю, что они не поняли всю ту глубину моего предложения, которая лишь со стороны, и лишь позже, может быть понята. Я считаю, что для меня, – полного сил и энергии для борьбы с палачами революции, – для меня, при сложившихся условиях, лучше умереть в неравной, но решительной схватке с этими палачами на глазах терзаемого ими трудового народа и этой своей смертью показать народу, как крестьянские революционные сыны умирают за свою и его, трудового народа, свободу, чем сидеть в лесу и ожидать, пока придут буржуазные сынки и наемные убийцы и уничтожат нас…
Тогда все присутствующие вооруженные и невооруженные крестьяне заявили мне: «Мы с Вами, товарищ Махно!» И вот здесь-то, на полянке Дибривского леса, я впервые от всех присутствующих крестьян услыхал:
– Отныне ты наш украинский Б а т ь к о, и мы умрем вместе с тобою. Веди нас в село против врага!» (105: стор. 500).
До речі, ця подія відбулася саме на поверненні Сатурна на власне місце, незадовго до 30-річчя Нестора Івановича. Сатурн в авестійській традиції – владика минулого, Золотого віку, коли люди нібито були самодостатніми особистостями. У даному випадку Сатурн указує на минуле українського народу, а саме – на своєрідний «золотий вік» козаччини, розповідями про яке Нестор захоплювався з дитинства. Як зауважує В. Чоп у статті «Проблема існування запорозьких козацьких традицій в історії махновського руху», сам термін «батько» – це «вища форма титулування отамана, коли він, окрім чисто командних функцій, ставав господарем душ і вихователем своїх підлеглих. Ю. Липа вбачав у цьому наслідок впливу поняття роду на традицію української військовості. (Командир – «батько», бійці – «хлопці» /цим словом в Україні до сьогодні називають синів/, мати – «ненька Україна»). Титул «батька», що самим махновцями в наказах та газетних статтях писався з прописної літери (Батько), явно був запозичений з козацької традиції… Батьками на Січі також називали старих козаків, що мали величезний, хоча й неофіційний авторитет на січове товариство» (143).
Тут варто зазначити ще одну, більш давню історичну паралель – з часами Київської Русі, з традицією індоєвропейського лицарського кодексу честі і звитяги. Промова «батька» практично відтворила промову київського князя Святослава перед своїми воїнами в оточенні численних ворогів. Чи знав про неї Нестор, чи ні, але аналогія дійсно вражаюча. Коли дружинники на чолі із князем потрапили в скрутне становище, вони – так само, як махновці – спочатку стали радитись про ефективний відступ. Та Святослав мав іншу думку: «Уже нам діватися нікуди, і волею і неволею станемо супроти. Так не посоромимо землі Руської, а ляжемо тут кістьми, бо мертвий сорому не має. Коли ж побіжимо, то сором нам. Тож не маємо втікати, а станемо міцно, я ж попереду вас піду. А коли моя голова поляже, то про свої думайте самі» (49: стор. 52-53). І дружинники нібито відповіли: «Де твоя голова поляже, там і наші положимо» (49: стор. 53). Те саме, власне, відповіли й повстанці Нестору Івановичу. На жаль, цю фразу «батькового» тезки, літописця Нестора, – «не посоромимо землі Руської» – пізніше приватизували росіяни (як багато іншого, що було належністю Русі), хоча ніколи не були знайомі із шляхетними традиціями європейського лицарства, та й Бог із ними. Утім, можливо, що ніхто нічого не казав, а ці високі у своїй героїці слова були пізніше складені й написані вже руським літописцем, в традиціях поезії «боянів» (можливо, грізний воїн Святослав був не вельми вправний у словах). Одначе «батько» дійсно мав сказати щось таке, що мало надихнути його хлопців на цей відважний крок. Тим більше що казати й надихати він умів…
Своїм корінням титул «батько» йде у сиву давнину, в запаморочливі часи індоєвропейського воїнського протолицарства, зокрема, в середовище так званих комітатів стародавніх германців, а також кельтів і слов’ян. Їх члени були професійними воїнами, які присвячували своє життя богові війни (Одіну, Перуну тощо), утримувалися общиною і не створювали сім’ї. Це були так звані «воїни-звірі», або «берсеркери». Члени комітату були пов’язані із ватажком-вождем особливою відданістю, ототожненою із родинністю. Як у справжній сім’ї, вони були рівні між собою, а ватажок був «першим серед рівних», – чи знав про це Махно, коли називав себе «першим серед рівних»? Головний берсеркер дотримувався такого ж способу життя, як рядові дружинники, і ставився до членів комітату не як до підлеглих, а як до власних дітей. Вони називали його «батьком», а він їх – «синками». Так само – синками, чи дітьми – продовжували називати своїх воїнів перші Київські князі.
«Популярність батька Махна, – пише В. Савченко, – була певним ототожненням «батька» з головою родини, з батьком у хаті. Тобто махновський рух об’єднувався як велика родина, де «сини» були іноді старші за віком за «батька». Загони махновців складалися з односельців чи з мешканців сусідніх сіл, де не було місця чужинцям та ворожим агентам. «Батько» ставав вождем свого народу, котрий жив у запорізькому степу. Тому й оспівували Махна та його дружину «матінку Галину» тодішні українські селяни.
Дощ іде, дощ іде,
А в Полтаві слизько.
Ой, тікайте, комуністи,
Бо махновці близько.
Ой, яблучко, із листочками,
Іде батько Махно із синочками.
Ой, яблучко, на чотири часті.
Не хочуть мужики
Совєтської власті» (34: стор. 13).
Отримавши таке почесне і водночас відповідальне звання, – українського батька – Махно на початку трохи конфузився і ніяковів, а потім звик. «Нужно было быть революционером анархической ориентации, – писав він, – чтобы не увлечься и не пасть перед тем, чем тебя, по наивности, но с открытой душою, честно и с глубокой верой, масса тружеников награждала. Кажется, я таковым был. Кажется, все мои действия подтверждают это…» (105: стор. 500). Цей термін «батько» приліпився до прізвища Махна і став практично невід’ємною його частиною. Нестор навіть став підписуватися так само: Батько-Махно. «Слово Батько-Махно сделалось единым нераздельным словом в устах крестьянской массы, – пише Нестор. – С каким-то особенным уважением и мало понятными для меня любовью и гордостью оно передавалось крестьянами из деревни в деревню, по всей почти левобережной Украине. Подхватывалось оно и всеми решительно революционными повстанцами и их отрядами, о многих из которых я, до присылки ими в штаб движения своих постановлений именоваться «отрядами имени Батька-Махно» и всецело подчиняться его штабу, ничего не слыхал, и не знал вообще, что они существуют» (105: стор. 507-508).
Соратники запевнили Нестора, що все нормально. Це звання – цілком заслужене, дано людьми на знак довіри та любові до Махна. «Через Ваше имя и наши общие революционные действия нужно завоевать у масс доверие полностью и так же полностью его оправдать. Крестьяне верят Вам. Они Вам доверяют, потому что Вы не стремитесь властвовать над ними» (105: стор. 508). Ці переконливі слова однодумців та друзів Нестора заспокоїли його, і він вже більше не переймався з приводу того звеличення, яке йому давало це ім’я. Хіба що відчував ще більшу відповідальність, ніж раніше, за долю власного народу, з яким він символічно був пов’язаний за допомогою цього звання. Навіть в еміграції продовжував тривати цей незримий батьківський зв’язок, і до останніх днів його життя лишалось почуття батьківської відповідальності.
До воїнів своєї армії Махно нерідко ставився, як до вихованців. Селяни дуже поважали й цінували його думку, повсякчас зверталися до нього за порадою. У «Спогадах» описано такий випадок: «Я пошел на заседание группы, где выступил за отмену объявленного террора и выслушал ряд укоров за это. Многие товарищи усматривали в моем выступлении защиту активных агентов контрреволюции и, не стесняясь, высмеивали меня. Их дерзость меня злила, а самостоятельность радовала и сильнее давала мне чувствовать, что моя работа с молодыми членами группы даром не пропадает. Но приведенные мною доводы «за» и «против» террора в конце концов были группой приняты за основу пересмотра объявленного ею террора, и в результате ряда заседаний и деловых товарищеских споров группа отменила свое предыдущее постановление о терроре и зафиксировала в своем протоколе, что, пока враги революции только кричат против нее и оружия в руки не берут, намеченные против них террористические акты отменить» (105: стор. 215-216).
Справжнім батьком для своїх власних дітей Махно не став: перша дитина померла, друга після розлучення батьків поступово від нього віддалилася, хоча він повсякчас навідував свою колишню, аби побачитися з донькою. За словами І. Метт, яка вже після смерті Нестора Івановича зустрічалася з Оленою Михненко, коли тій виповнилося 17 років, «зовні вона дуже була схожа на батька, одначе вона мало що знала про нього і я не впевнена, що їй взагалі хотілося що-небудь про нього дізнатися» (118). Після Другої світової війни колишню сім’ю Махна репресували, а потім вислали до Казахстану піднімати місцеве народне хазяйство, без права перебратися на батьківщину.
Таку ж сувору школу виховання проходили і «батькові» повстанці. «Батьківство» Махна було доволі жорстким та вимогливим: він був швидким на покарання. За найменше порушення правил – розстріл на місці. Це стосувалося грабунків, зґвалтувань, насильницьких дій проти євреїв тощо. Тож вихователем Нестор Іванович був «крутим» і «дітей» своїх тримав у дисципліні та покорі. Втім, вони його любили і вважали ці суворі міри справедливими, інакше би давно покинули свого «вихователя». Цим людям доля теж не посміхнулася: одна частина з них загинула в боях, а інша потрапила в полон чека і під тортурами здала свого керманича, як кажуть, з потрухами. Під художнім керівництвом чека налякані люди змалювали дикий та потворний образ «батька», який лише пив, верещав і стріляв куди прийдеться. Колишнім «батьковим» бійцям ці «викривальні» розповіді допомогли більш-менш пристойно влаштуватися у власному житті. Однак у 37-му їх всіх спіткала мстива доля: за належність до махновських військ їх всіх репресували й розстріляли. Тож навіть після смерті «батька» його «синки» отримували свої бонуси за «родинні» узи з «батьком».
Практично всі, кого Махно любив, про кого піклувався, вважаючи своїми друзями та однодумцями, зрадили його (хоч і не від гарного життя), а потім, в свою чергу, отримали – справедливе або ні, – але якоюсь мірою заслужене покарання. Та що там махновці? Все українське селянство вважало Махна своїм «батьком», але без жалю зрадило його, як тільки-но лещата комуністичної бронемашини послабили свій тиск. Коли більшовики ввели нову економічну політику (неп), селяни покидали зброю та порозходилися по домівках, аби зажити спокійним господарським життям. Вони зрадили навіть анархії (втім, нащо їм ідейні дефініції, коли вони просто хотіли жити, як люди?), в черговий раз повіривши державі, яка дала їм трохи заробити, а потім наздогнала і ще раз дала.
Перед відправленням до Румунії Нестор Іванович виступив перед своїми бійцями з пророчою промовою, як наче його вустами промовляла сама Кассандра. За книгою В. Білаша: «– Трудящиеся сделали свой выбор, – говорив Махно, – в надежде на совесть победителя, под его честное обещание, под нэп – этот временный всплеск барской ласки. Но это слова и дурман, которым они временно одурачивают граждан. Коммунизм, к которому мы стремились, предполагает: свободу личности, равенство, самоуправление, инициативу, творчество, изобилие… Мы свои идеалы выразили в декларациях. Мы имели возможность и пытались строить общество на ненасильственных анархических принципах, но большевики не дали нам это сделать. Они борьбу идей превратили в борьбу людей. Ненавистный народу государственный аппарат с его представителями, тюрьмами и т.д. не ликвидирован, а лишь реорганизован. Большевики провозгласили насилие своим правом. Фундамент обществу, который заложили коммунисты-большевики, уничтожив все партии, всех своих конкурентов – ничего общего с коммунизмом не имеет. Это замкнутая полувоенная секта «солдат Маркса» со слепой дисциплиной и притязаниями на безошибочность и безапеляционность, поставившая перед собой цель создания тоталитарного государства без свобод и прав граждан, которая проповедует своеобразный идеологический расизм. Делит людей на своих и не своих. Многое и вовсе носит характер абсурда. Они лишают труженика всех иллюзий о лучшей жизни, они создают полицейское общество, самое нищее, самое несправедливое, где будут исключены радость труда, творчества, самодеятельности. Их эксперименты не будут иметь конца, они будут кооптировать свои ряды из таких насильников, как и сами, власть выплеснет безответственное поколение демагогов и диктаторов. Сами будут властвовать, но тюрьмами и издевательствами заставят трудящихся работать за кружку кислого молока… Они уничтожат всех и все, что не может быть названо партийным или идеологически актуальным… Они разовьют астрономическую систему наказаний… Люди будут думать только о том, как выжить в этих ужасных условиях истребления…» (66). Так, власне, і сталося.
Неп був введений в країні на транзиті Юпітера по Діві (де він, до речі, має одне із найскрутніших своїх положень, символізуючи покору надсистемі), а Юпітер – це «велике щастя» та багатство. Тож селяни повірили в можливість здійснення «великої української мрії». Земля та право самостійно на ній працювати – що ще українцю треба? І нащо той Махно з його війною? Скільки ще можна помирати невідомо за що, – за якусь дурну анархію? Ось селянам – земля, а більше годі й мріяти. «Даремно Махно, – розповідає В. Чоп, – закликав їх не вірити комуністам, заявляючи, що вся їх політика спрямована лише на те, щоб селянин кинув гвинтівку. Голос волаючого в пустелі. Але виявилося, що Махно мав рацію, ще тоді передбачивши страшну долю свого класу і свого народу. Але народ першим відвернувся від свого Батька» (143).
Селянство не захотіло усвідомити одну важливу річ: нова економічна політика була ситуативною тимчасовою поступкою з боку ленінського керівництва, на кшталт угоди осені 1920 р. з Махном – лише для того, щоб встромити потім ніж у спину. Ця поступка вимірювалася 12-річним терміном, часом повного обертання «зірки королів» Юпітера. Наслідком економічної поступки 1921го року став справжній урожай смерті 32-33х років. Його причиною була так звана колективізація, унаслідок якої селян спіткав страшний голодомор, який пройшов по Україні та іншим сільськогосподарським районам СРСР (де «компактно» проживали українці). Хіба це не розплата? В апокаліптичні дні голодомору українському селянству довелось пошкодувати за свою колишню слабодухість. Тепер йому би і хотілось повернути час назад, разом із «батьком» Махном, та піти за ним у бій із найстрашнішою в історії державною системою, але було вже пізно.
Прикметно, що Юпітер є планетою, яка символізує суспільні енергетичні ритми і вказує на підпорядкованість особистості суспільству, на соціальну домінанту, диктатуру кількості над якістю. Зупиняючись на даній темі докладніше, наведу характеристику Юпітера у термінах авестійського вчення П. Глоби. Юпітер багато в чому протилежний Сатурну. Якщо Сатурн є планетою особистості, то Юпітер – планетою спільноти. За словами П. Глоби, древні арійці (які нібито прийшли на Землю із сузір’я Білої Ведмедиці) пов’язували своє існування із Сатурном, а не з Юпітером, бо їхня психологія була орієнтована на персональні цінності. Ці «боги», що спустилися з Небес, були самодостатніми й досконалими, і поки вони залишалися такими, на землі тривав Золотий вік, вік царів. А коли почався Залізний вік, настало царство Юпітера. Юпітер підпорядковує окремих людей загальній системі, ставить соціальні схеми над людиною і стирає творчий почерк особистості. Він робить із суб’єкта гвинтик в соціальній машині, в якій від особистих здібностей людини вже нічого не залежить.
За визначенням Глоби, так званий китайський календар – 12-літній календар Юпітера – це календар… рабів. «А хто такий раб? – уточнює астролог. – Це людина, яка вважає, що загальні для всіх цінності повинні домінувати над особистістю; і що неповторна, унікальна цінність особистості повинна приноситися в жертву якимсь там спільним інтересам. Мікрокосм, кожна окремо взята людина так же цінна, як і всі разом взяті люди. Заради якихось вельми ефемерних суспільних інтересів приносяться в жертву живі, конкретні особистості. Це антиарійський принцип» (74: стор. 59). Я би так сказала: антихристиянський.
Цей китайський календар, на переконання Глоби, з’явився на наших теренах саме в часи СРСР, коли «останній арійський дух із нашого суспільства був вибитий». «В радянські часи, коли ми стали варіантом середньовічного Китаю з жорсткою, залізною необхідністю підпорядкування і кожна людина стала гвинтиком, – ось коли календар почав діяти. І тоді всі відразу дізналися, що вони Пацюки, що вони Бики, що вони Свині чи Мавпи. Тому що ми усвідомили себе гвинтиками… У будь-якому суспільстві, яке стає варіантом китайської піраміди, жорстко ієрархічної, підпорядкованої єдиному закону, діє цей календар… Нинішня система цінностей в суспільстві здатна нам забезпечити нормальне існування лише тоді, коли ми є гвинтиками в цьому механізмі. Чим більше ми втрачаємо себе, тим більше ми усвідомлюємо себе клітинкою цього організму» (74: стор. 59-60).
Це дуже цікава думка, з огляду на те, що громадянська війна закінчилася у 1920-1921 рр., внаслідок розгрому Врангеля та знищення найсильнішої внутрішньої опозиції у вигляді селянського махновського руху. Після цих подій Радянська держава вже не мала гідних ворогів і могла зосередитися на державотворчих справах. Юпітер у Діві саме відображав ідеологію країни, яка вступала в мирне будівництво. Жовтнева революція і зміна суспільно-економічної формації відбулася у 1917 р., держава СРСР була офіційно проголошена у 1924 р., але, як на мене, справжнє народження Радянської державної системи відбулося у 1920-21 рр., коли були ліквідовані останні вогнища війни, була запроваджена нова економічна політика і Україна остаточно перейшла під владу радянської Росії. Адже «без України немає великої Росії»! Саме з цього все почалося, – з Юпітеру у Діві. Згідно з цим показником, людина у Радянському Союзі була гвинтиком державної машини і не мала права голосу.
У древніх авестійських текстах Юпітер називається Хормаздом, тобто богом Ахура-Маздою. Він вважається хранителем небесного закону. На циклі Юпітера можна побачити, наскільки людське суспільство відхилилося від Божественного закону і наскільки головні правителі держави відповідають своїй царській «хварні», своєму космічному призначенню. У сасанідському Ірані цар повинен був кожні 12 років підтверджувати царську «хварну» і проходити своєрідний іспит на відповідність своїй посаді. Окрім того, на циклі Юпітера здійснюється перевірка самої держави на відповідність закону Божому, перевірка чиновництва, яке виконує державні функції. А кожні 72 роки (6 х 12) закінчується так званий «вік Юпітера», або «великий цикл», і починається новий. Кожен «вік Юпітера» налічує 6 обертань цієї планети, по числу авестійських «благих творінь». 72-літній період пов’язаний також із земною прецесією, бо за цей період прецесія проходить рівно 1 градус земної осі.
Отже, для Радянської держави, яка починала своє мирне будівництво з поглинання України та придушення селянських рухів, перша перевірка на відповідність своєму призначенню відбулася на поверненні Юпітера у Діву. Саме тоді ідеологія «гвинтика», безправного механічного елементу в індустріальній машині, дала свої плоди: українські селяни помирали з голоду мільйонами, а українська інтелігенція нищилася в таборах. Винищували «кляту» українську «схильність до самоорганізації», приводили до спільного знаменника занадто, бачте, персоналізовану («сатурналізовану») націю, носія арійських сенсів. Як у тому вислові: «Б’ють, ще й не дають жалітися», так тепер нащадки винних в тій розправі, а також їхні «брати»-«малороси» розповідають світові, що то не був геноцид, то була якась випадкова «трагедія» – нібито стихійна – і що інші нації теж гинули. Тільки якось після тієї «нерукотворної трагедії» саме українська мова почала виходити з ужитку… Що би воно значило?
У топку фізичної та духовної «індустріалізації» і месіанської радянської деперсоналізації був кинутий цілий народ, який не відповідав новим духовним ритмам «строителей коммунизма», з яких, за висловом поета Маяковського, дуже зручно робити найміцніші цвяхи. Тим самим вся комуністична державна система прирекла себе на смерть. І вже на повному циклі Юпітеру (він умовно складає 72 роки, але цього разу Юпітер впорався за 70) Радянський Союз був ліквідований, а Україна стала вільною державою (у грудні 1991 р. Юпітер був саме у Діві).
Можливо, Махно і не боровся за повне відокремлення України від Росії, але те, що сталося у 1991 р., було, принаймні, першим кроком до здійснення його справжньої мети. Наведу уривок зі статті Віктора Савченка під назвою «Парижанин батька Махно»: «Цього року було багато смертей… На Україні розстрілювалася інтелігенція, а непокірне селянство вимирало в голодоморі. Воно пам’ятало махновську вольницю, силу свого спротиву і самоорганізації. В 1934 р. були записані ці нехитрі рядки сумної народної творчості:
Встал бы батько наш Махно,
Не дал коммунистам
Хлеб мужицкий забирать
И в коммуне проедать...ужики
В той рік Махно особливо рвався на Україну, але майже не вставав з лікарняної койки в передмісті Парижу. «Батька» останній раз боровся зі смертю, яка випробувала його вже не раз. Одинадцять замахів, на тілі залишилися шрами від тринадцяти рублених і вогнепальних ран, отриманих в боях. Радянська і «біла» преса десятки разів оголошувала його покійником, але він був диявольськи везучим. Фантастичне здоров’я дозволяло йому по декілька діб не злізати з коня і кожен день приймати участь в боях. І це з однією легенею! Іншу – ампутували ще до революції, в тюрмі, у зв’язку з туберкульозом. Проте в гаряче літо 1934 року, на чужині, смерть поборола козака. У Махна загострився туберкульоз, що дуже утруднило дихання. Рани нестерпно боліли. Особливо рана від розривної кулі, яка гноїлася ще з війни. Лікарі видалили два вражених хворобою ребра, одначе «батьку» це вже не спасло…» (131).
Відомо, що в ті страшні для України дні Махно писав звернення до українського селянства, де закликав його не коритися людиноненависницькому режиму і озброюватися задля організованого виступу проти влади. Нестор Іванович хотів порятувати свій народ, який, не дивлячись ні на що, він дуже любив (адже селяни зрадили не стільки Махна, не стільки навіть анархію, скільки самі себе). Вочевидь, йому було несила спостерігати здалеку за тим, що робиться на його далекій батьківщині, та відчувати своє повне безсилля. Адже він присвятив своє життя допомозі рідному народові, і його серце обливалося кров’ю від одної думки про нещастя, що сталося з його «дітьми», в той час як він нічим не міг їм зарадити. Тож, вочевидь, закономірно, що коли у 33-му році вимер цвіт його рідної нації, єдиний носій її мови та культури, – селянство та інтелігенція, – то практично відразу помер і його «батько» Махно.
А що ж український народ? Як зауважує Карапетян, на запитання Висоцького до племінниці Нестора Івановича Анастасії Савелівни про те, як вона ставиться до колишньої діяльності її дядька, та відповіла: «Негативно, тому що через нього постраждали всі ми, його близькі». «От і борись після цього за народне щастя!» – невесело підсумовує Карапетян (88). Далі він розповідає про зустріч з людиною, яка колись приймала участь у махновському русі і була особисто знайома з «батьком». «Згадуючи батьку і його білого коня, – пише він, – старий просльозився. Він трактував його як справжнього казкового витязя, безстрашного народного вожака… Володя спитав у нього, що він думає про махновщину на схилі віку. Ось його дослівна відповідь: «Позаяк він програв, значить, правда була не за ним. Не можна було йти проти більшості…» (88).
Ой, можна!..
Утім, селяни пам’ятають та люблять свого «батька». Він і по сьогодні залишається національним героєм південно-східних регіонів України. А в 70-х роках минулого сторіччя навіть вийшла самвидавом книжка під «крамольною» назвою «Нестор Махно – герой України». Попри шалену більшовицьку антипропаганду, «батько» був героєм в очах свого народу і в часи найжорстокіших репресій та насильної колективізації селянства України. Радянська легенда про «махновський бандитизм» не отримала віри ні на Запорозьких та Приазовських землях, ні в сусідньому Донбасі. «В умовах тотального страху й терору, – зазначає О. Добровольський в статті «Козацький чорний ангел», – …слава про махновців ширилася, а самі вони в народній уяві ставали борцями за волю й щастя рідного краю, його казковими богатирями. Ніде, підкреслюю, НІДЕ на Батьківщині Махновщини люди не засуджують цей рух, ба, часто навпаки пишаються тим, що їхні діди «служили у Махна»… Сімдесят років голоду, терору, мордувань «за махновщину» тільки підсилили культ Махна-«батька». Ім’я його згадують з обов’язковою пошаною на усіх теренах Запоріжжя та Дніпропетровщини, південної Харківщини й західної Донеччини, на землях Херсонщини та Кіровоградщини…» (16).
Тому не виглядає дивним випадок у Волноваському районі в 60-х роках, коли учні почали сперечатися із вчителем історії, який викладав їм офіційний погляд радянської влади на махновщину, як на «бандитський рух». Від своїх батьків вони чули зовсім іншу оцінку діяльності Нестора Івановича, – відважного й непримиренного борця за щастя й свободу рідного народу, – і кинулися ставити того учителя «на місце». Був страшний скандал. Навіть після смерті Махно завдавав чимало клопоту імперській владі, котра намагалася привласнити собі чужі здобутки і знівелювати людську особистість. Тож, вочевидь, не тільки Ленін залишився в пам’яті народній «живіше всіх живих». Були і більш достойні…
