Проростаючи крізь сувору, невеселу дійсність, душа Нестора Махна потребувала свята й театру. У власних «Спогадах» він писав, що в юності хотів стати актором задля того, «чтобы смешить людей». Його Меркурій (інтелект) у Скорпіоні дає чудове почуття гумору, особливо – «чорного». Такій людині властива їдка іронія, сарказм та вміння знайти найболючіші та найвразливіші місця суперника. Такий собі військовий гумор.
Типовий приклад із «Спогадів» Махна: «Покровский австрийский штаб запрашивает:
– Правда ли, что Штаб Повстанчества перерезал всех богачей в Гуляй-Поле?
Отвечаю: – Вздор. Все богачи сбежали вместе с вами» (105: стор. 481).
Томy ж Меркурію у Скорпіоні Махно завдячував своєю рідкісною підозрілістю і недовірою навіть до найближчого оточення. Звикнувши до ролі жертви, на яку весь час полюють, він навіть в еміграції мав властивість постійно оглядатися, наче за ним хтось стежить, чим привертав увагу перехожих. «Як одну з негативних рис його характеру, – пише І. Метт, – мені хотілось би виділити його крайню недовірливість і підозрілість, хоча я схильна думати, що це стало свого роду патологічним слідством його бойової діяльності в роки громадянської війни. Інколи він був здатен підозрювати навіть своїх найближчих друзів… Чи був він в змозі відрізнити друзів від ворогів? Гадаю, що десь глибоко всередині він все ж таки відділяв одних від інших, проте через свій різкий характер він був здатен посваритися з людьми, які бажали йому лише добра» (118).
Ця недовірливість розповсюджувалась і на більш широку, соціально-політичну і державно-будівничу сферу «батькового» життя. В статті «Російський граф Монте-Кристо» Вілен Люлечник зауважує: «Характерними специфічними сторонами руху, очолюваного ним, були глибока недовіра до нетрудових або привілейованих груп суспільства, недовірливе ставлення до політичних партій, заперечення диктатури над народом будь-якої організації, заперечення принципу державності, повне самоуправління трудящих у себе на місцях» (98). І справді: анархістська мрія «батька» про вільні Ради та народну самоорганізацію в основі своїй базується на глибокій недовірі до існуючих соціальних інститутів, які з початкового свого стану прислуги трудящого люду переросли на рівень його господарів, що нещадно наживаються на праці трударя.
Меркурій у Скорпіоні дає можливість людині відчувати всі слабкі місця будь-якої теорії чи партійної ідеології. Махно дуже швидко зрозумів реальну ціну більшовицьким гаслам гегемонії однієї партії та диктатури одного класу. Він був певен, що згодом більшовики таки здійснять диктатуру, але не пролетаріату, а невеличкої купки державних діячів, заражених тою хворобою, з якою борються всі анархісти. «И еще задумывался я над тем, – пише Махно, – что будет, когда широкие трудовые массы, которые так искренно и глубоко верили в чистоту принципов октябрьской революции, узнают, как эти принципы попираются в Москве, к которой, как к духовному центру, они все-таки прислушивались. Ведь им легко будет убедиться в том, в чем теперь убедился я, …что, совершая революцию, борясь и умирая за нее, они прежде всего приносят пользу политическим партиям, которые управляются особой интеллигентской кастой; а последняя, по самому существу своих специфических кастовых интересов, чужда тех идеалов широких трудовых масс, во имя которых последние совершают революцию» (105: стор. 390).
Ф. Зинько у статті «Пасинок революції» з цього приводу писав: «Ні, не таким простим був Нестор Іванович. Не дивлячись на брак освіти, він вмів дивитися в корінь і розумів багато що, як то кажуть, нюхом. Нестор Махно зумів дуже точно розпізнати, куди йдуть більшовики, зрозумів небезпеку перетворення ленінської партії в партію-державу. «Они в своей революционности, – писав він, – начали заметно изменяться, уделяя внимание исключительно власти над революцией в грубом смысле этого слова... Уж теперь, говорил я друзьям, видно, что свободой пользуется не народ, а партия. Не партия будет служить народу, а народ партии»… Як в воду дивився! Причому саме в Троцькому, а не Леніні він побачив «вісника абсолютної централізації і мілітаризації» (84).
Такої ж думки І. Бик: «Один з феноменів Нестора Махна полягає в тому, що він, не маючи університетської освіти, яку мали Ленін-Ульянов і деякі його соратники, зумів розгледіти й розгадати в третій російській революції те, чого дехто не може розгадати навіть на початку ХХ, найкривавішого в історії, століття. Він розгледів підступність двох партій – партії більшовиків і партії соціал-революціонерів, які використовували антидержавні за своєю суттю гасла, чужі їхнім державним ідеям. Ось чому слід застерегти від спрощеного тлумачення поглядів Нестора Махна, як однополярного, «кондового» «батька». За суперечливістю його поглядів і дій, маневруванням між вождями типу Леніна-Ульянова, Троцького, Свердлова, численними партіями і рухами криється вміння компромісу, відчуття гостроти і актуальності того чи іншого соціального, політичного і військового моменту. Це… один із мало досліджених феноменів особистості Нестора Махна» (3).
Скорпіон є войовничим та екстремальним знаком, тож Меркурій у Скорпіоні наділяє людину вмінням битися із ворогами на ментальному й вербальному фронтах. Наведу один уривок із «Спогадів» Нестора Івановича, де проявилася його войовнича вдача і здатність не роздумуючи вступати у словесні баталії: «Из клуба я возвратился опять в киоск федерации, подобрал ряд брошюр себе для Гуляйполя и хотел было уходить в бюро по созыву съезда для получения бесплатного номера на время работ съезда, как в киоск зашла молодая барышня, оказавшаяся товарищем. Она просила товарищей пойти с нею в зимний городской театр и поддержать ее в выступлении перед рабочей аудиторией против увлекающего рабочих социал-демократа «Нила». Но присутствующие товарищи ей сказали, что они заняты. Она ни слова больше никому не сказала, повернулась и ушла. Товарищ Молчанский спросил меня: «Ты с нею знаком? Это – славный и энергичный товарищ». Я в ту же минуту бросил киоск и нагнал ее. Предложил ей идти вместе на митинг, но она мне ответила: «Если не будете выступать, то вы мне не нужны там». Я обещал ей, что выступлю. Тогда она взяла меня за руку и мы ускорили шаги по дороге в Зимний театр. Этот юный и милейший товарищ рассказала мне по дороге, что она всего три года как сделалась анархисткой. Это ей трудно далось. Она около двух лет читала Кропоткина и Бакунина. Теперь почувствовала, что прочитанные ею труды помогли сложиться ее убеждениям. Она их полюбила и во имя их работает. До июля она выступала перед рабочими, но боялась выступить против врагов анархизма – социал-демократов. В июле на одном из митингов в сквере она выступала против социал-демократа «Нила». Он ее хорошо отстегал. «Теперь я, – говорила она, – собралась с силами попробовать вторично выступить против этого «Нила». Это – агитаторская звезда в центре социал-демократов». Этим разговор наш кончился.
На митинге я выступил против знаменитого «Нила» под псевдонимом «Скромный» (мой псевдоним с каторги). Говорил скверно, хотя по уверению товарища «это было очень удачно, только что волновался». Мой же товарищ, юный и энергичный, завоевала весь зал своим нежным, но сильным ораторским голосом: аудитория была восхищена этим голосом, и мертвая тишина, когда слушали то, что она говорила, сменялась бурными рукоплесканиями и громовыми криками: «Правильно, правильно, товарищ!» Товарищ говорила недолго, 43 минуты, но настолько возбудила массу слушателей против положений, высказанных «Нилом», что, когда последний вышел оппонировать всем против него выступавшим, зал закричал: «Неверно! Не забивайте нам головы неправдой. Правильно говорили нам анархисты. Вы говорите неправду...» Когда мы возвращались с митинга, нас собралось уже несколько товарищей вместе. Наш юный товарищ говорила мне: «Вы, знаете, товарищ «Скромный», что этот «Нил» своим влиянием на рабочих до сих пор меня с ума сводил, и я задалась целью во что бы то ни стало убить его влияние на рабочих. Меня стесняло на этом пути лишь одно: я слишком молода. Рабочие относятся к старым товарищам более доверчиво. Боюсь, что это мне помешает выполнить свой долг перед рабочими...» Кроме здоровья и лучших успехов ей в деле революционного анархизма, я ничего больше пожелать не мог. Мы распрощались и разошлись, обещая на другой день встретиться и поговорить о Гуляйполе, о котором она слыхала много хорошего» (105: стор. 78-79).
Як на мене, це дуже лагідна й зворушлива історія. От тільки цікаво, що Нестор Іванович говорив про людину, яку до цього ніколи в житті не чув і не бачив? Адже він виступав попереду свого «юного та енергійного товариша», яка говорила «недовго, 43 хвилини» (!), і не знав, що вона має розповісти про свого ідейного супротивника. Але, судячи з усього, Нестор дуже добре зорієнтувався в ситуації і виголосив саме те, що треба. Поцілив, як то кажуть, в яблучко.
Людині з Меркурієм у знаку води (яким є Скорпіон) властивий інтуїтивний склад мислення, здатність після тривалого накопичення інформації спалахувати новими яскравими ідеями. Саме таким чином махновським формуванням вдавалося перемагати значно більш численного та добре озброєного суперника, уникати переслідувачів у безвихідних, здавалося би, ситуаціях. Наприклад, розповідають, як одного разу невеличка група Махна була захоплена зненацька у нічну годину загоном будьонівців. Будинок, в якому спали махновці, був миттєво оточений, і по вікнам відкрито шквальний вогонь. Відстрілятися було неможливо, та й зброї було небагато. В якийсь момент у «батька» сяйнула думка: усі коштовності і гроші, які були в повстанців на руках, поскидати в тачанку, що стояла на подвір’ї. Не витрачаючи часу на встановлення кулемета, махновці пострибали в тачанку із зібраним скарбом і кинулися з двору. Будьонівці – за ними. Коли вже переслідувачі їх наздоганяли і здавалося, що тут їм кінець, Махно зробив геніальний крок.
Далі – за художньою в’яззю Д. Минченка: «І тут батька зробив маневр, який могла здійснити тільки людина, котра не домислює, не здогадується, а саме проникає в підсвідому душу натовпу. Він крикнув Льові, який сидів поруч з ним, тільки одну фразу: «Моя каса!» І Льова без слів його зрозумів. Він відкрив сундук батьки і почав жбурляти в будьонівців пригорщами золоті монети, кидати під ноги коням коштовні шалі з сундуків, дорогоцінні кубки. Побачивши золото, нападники почали різко спиняти коней і піднімати кинуті цінності з землі. Моментально частина переслідувачів відстала. Створився вільний простір, яким і проскочила тачанка Махна. Пізніше, розповідаючи про той випадок, багато хто згадував, що в той момент Нестор Іванович почув Голос, який сказав йому, що треба рятуватися не зброєю, а грошима. Саме тоді він постав людиною, яка наважилась на те, чого смертельно боялася, – а саме, відмовитись від Сили, тобто від Кулі, – покластися на власне прозріння, яке подолало його страх тому, що так було вказано Голосом, який він нарешті почав слухати. На протязі багатьох років його інтуїція, або його Голоси, охороняли і допомагали йому» (119).
Були чи ні ті «Голоси» – то нам, звичайно, не відомо. Однак вони цілком могли бути, адже Меркурій у Скорпіоні є провідником у інший світ. Та не такий був «батько» дурний, щоб всім про це розповідати, тому частина цієї яскравої розповіді цілком залишиться на совісті Минченка. Тут можна з упевненістю стверджувати лише одне: на той час це була блискуча креативна ідея Махна, адже він не дивився нинішніх пригодницьких фільмів, де трапляються подібні епізоди, – він все придумав сам. Ось де проявилося чудове вміння Нестора Івановича знаходити найуразливіші місця у психології своїх противників! Він знав, що знедолені і вічно голодні бійці Червоної Армії не зможуть втриматися від спокуси несподіваного людського щастя…
Про ще одну дотепну знахідку розповідає історик В. Волковинський у своїй прорадянській книзі про Нестора Махна: «Щоб якось утриматись й уповільнити атакуючий порив шкуровської кінноти, Махно дав розпорядження начальнику контррозвідки Л. Задову дістати 20-30 бочок спирту й кинути їх в одному із залишених сіл на чільному місці, сподіваючись, що козаки одразу переп’ються й припинять переслідування махновців. Вигадка виявилася дотепною – шкуровці дійсно на декілька днів залишили загін Махна у спокої» (6).
Про дивовижні й парадоксальні інсайти Нестора Івановича ще ходить багато оповідань, і особливо ці таланти були корисні в екстремальних умовах війни, як і належить Меркурію у Скорпіоні. У своїй статті «Нестор Махно: душогуб чи герой?» Д. Марков пише: «Про воєнні подвиги Махна, про його мистецтво партизанського командира обдурити противника, малими силами розгромити переважаючі, – ходили легенди в дусі вестерну: під виглядом гетьманського офіцера поліції він конфісковував у поміщиків коней і зброю; в дамському платті ходив в німецький штаб, з весільними танцями в’їжджав в німецькі покої, після чого вони перетворювалися на покійницьку. Оточені супротивниками, махновці неодноразово закопували зброю, діставали сільськогосподарський інвентар і мирно орали землю. Зі співом Інтернаціоналу, якщо це були більшовики, і «Боже царя храни» – в інших обставинах (100).
«Ті, хто знав Махна, відзначали його природну кмітливість і феноменальну пам’ять, завдяки якій він, не дивлячись на жорстокість звичаїв і духовну убогість каторги, багато почерпнув з прочитаного і в майбутньому міг легко жонглювати книжковою термінологією й справляти цим самим сильне враження на неосвічене селянство, котре потягнулося до революційної боротьби» (6), – так писав Валерій Волковинський у книзі «Нестор Махно: легенда і реальність». Відразу видно, що цей автор симпатиком Махна не був. Зате Аршинов – був. За свідченням останнього, відразу по виході з тюрми в 1917 р. Махно став дуже популярним у селян свого району, але при цьому «на фоні російської дійсності, коли революція висунула цілий ряд енергійних натур, нічим особливим не вирізнявся. Але в ньому просвічувала вже нова риса: перебуваючи у спілкуванні з товаришами, він часто заглиблювався в себе і несподівано для оточуючих приймав швидкі, важливі в його житті рішення» (64).
Одначе найбільш яскравим виявом Меркурія у Скорпіоні є магічна сила слова. Така людина здатна гіпнотизувати словом, справляти на аудиторію непереборне враження і переконувати будь у чому. Нестор Іванович називав свої агітаційні виступи «оволодінням психікою селянства». У ті часи під цим нічого поганого не розумілося, просто речі називалися своїми іменами. Розповідають, що Махно не був відмінним оратором, але якимось незбагненним чином умів захоплювати публіку і втримувати її увагу. Сила його власного переконання, а також те, що нині називається енергетикою та драйвом, передавалися і слухачам. Щоб почути виступ Махна, селяни приходили із сусідніх сіл за десятки кілометрів. А інколи годинами стояли на морозі і лише по від’їзді «батька» розуміли, що відморозили собі ноги. «Голос не сильний і трохи сиплий, вимова м’яка – загалом, не великий оратор, але як його слухають!» – дивувався червоний командарм Антонов-Овсієнко (63).
За словами анархіста Воліна, Махно був «неврівноваженим генієм з нервозністю, що виходить поза норми», і чим більше «проявлялися в ньому риси геніальності, тим більші підйоми і падіння він переживав» (135). І дійсно, Нестор Іванович був людиною дуже нервовою. Про це він і сам розповідає в своїх «Спогадах», і безліч доброзичливців із задоволенням сповіщають свої власні, часто вигадані подробиці. За радянських часів завдяки брехливій антипропаганді у людей склалося враження, ніби «батько» Махно – це такий собі навіжений тип, який постійно б’ється в істериці та лякає своїми небезпечними припадками оточуючих. Цьому немало посприяв і так званий щоденник жінки Махна, який деякі серйозні дослідники доволі обґрунтовано вважають фальшивкою. Трохи дивну поведінку «батька» згадує його начальник штабу В. Білаш: «Вночі йшла гулянка, влаштована начгарнизоном Каретниковим, що запросив на вечір жінок. Були тости, грала музика, співали пісні, пари, блазнюючи, танцювали танго в похабному виконанні… Махно був п’яний і як здурів: він щось кричав, а потім відкрив стрільбу у стелю. Але дужі руки Куриленка обвились навколо тонкої талії батьки – він був роззброєний, зв’язаний і вкладений у ліжко. Що було з ним на ранок, не знаю: ми були далеко» (66). Не виключено, що така історія і дійсно мала місце, хоча, відверто кажучи, червоні намагалися дискредитувати Нестора Івановича найпершим чином через створення відразливого образу скаженого п’яниці, – це був їх найулюбленіший прийом. А враховуючи, в яких обставинах Білаш писав свою роботу і хто її старанно після нього ще й редагував, у достовірності цих слів є всі підстави сумніватися.
Насправді Махно, як ті японські самураї, був дійсно трохи знервований: по-перше, Меркурій (нерви) – в екстремальному знаку; по-друге, Місяць – у поєднанні з Марсом, по-третє, проблемний Уран, та й у Близнюках не все слава Богу було. Тут вже нічого не вдієш. Нерви, як відомо, пов’язані із сприйняттям людиною оточуючої дійсності: вочевидь, Махно відчував, що знаходиться у ненависних для себе умовах і, так би мовити, не схвалював навколишній несправедливий світ. Тому й хотів його змінити. Напевно, всі справжні революціонери народжуються нервовими людьми.
Є свідчення і про епілептичний припадок, що стався із Нестором Івановичем під час світського прийому в еміграції у Франції. Тож можливо, що такі епізоди мали місце й раніше. А епілепсія – це вже знак прихованої підсвідомої агресії, яка постійно людиною приглушується. Ця хвороба пов’язана з величезним напруженням, в якому постійно перебуває людина, а також із панічним підсвідомим страхом, відчуттям внутрішньої боротьби, манією переслідування тощо. Епілептичні припадки є наслідком втрати контролю над власним тілом, коли вся жага до негайної дії виливається у нервові безпорадні рухи при частково вимкненій свідомості. За епілепсію відповідають Місяць, Уран, Нептун і Сатурн. Місяць у знаку Сатурна і в півтораквадраті до нього, Сатурн у секстилі до Урану (анарети) у Терезах, а Нептун у Близнюках в поєднанні із Чорним Місяцем на точці сходу (за моєю версією, час народження – 15 г. 26 хв., місце народження – Гуляйполе). Що ще людині потрібно?
Наведу кілька прикладів із «Спогадів» самого Махна, в яких він проявляє крайній рівень свого нервового збудження: «Крестьяне осознают себя, они проявляют свою волю к борьбе за идеал справедливости, им нужно помочь в этом, кричал я разъяренный, а товарищи еще больше удивлялись (Хто б не здивувався? – О.Л.)…» (105: стор. 167); «Я начал было терять равновесие, чуть-чуть было не прослезился от радости за широкий размах украинской рабочей и крестьянской души («Александр Македонский, конечно, гений, но зачем же стулья ломать?» – О.Л.)» (105: стор. 89); «Говоря им о подготовленных текстах условий и подавая тексты, чувствую, что теряю от усталости и нервности равновесие. Опасаясь, что не устою на ногах, я поручаю товарищу Миронову занять мое место и выхожу в другой зал передохнуть» (105: стор. 61); «Я лично не мог дальше опрашивать их. Я схватился руками за голову и, убегая от них, неистово плакал (Хотілось би на це подивитися! – О.Л.)» (106); «Ужас! Какое омерзение вызвал во мне голос, манера и мимика его, этого Иуды. Я весь задрожал и неистово закричал: «Пошел вон, подлец, от меня, иначе я сейчас же тебе всажу пулю!» Он отскочил в сторону и побледнел. Лицо его приняло белизну снега. Я незаметно для самого себя засунул в карман руку и нервно схватился за револьвер, думая: Убить эту собаку здесь же, или воздержаться? Разум взял перевес над чувствами негодования и мести. Я, уставший от волнений, подошел к мучной лавке и сел на стоявший у дверей стул. Ко мне подошел хозяин лавки, поздоровался и пытался кое-что спросить меня, но я его не понимал. Я извинился, что занял стул и просил его оставить меня в покое, а через минут десять я попросил проходившего крестьянина помочь мне дойти до Комитета Крестьянского Союза (І така тендітна людина керувала чи не всією Україною? – О.Л.)» (105: стор. 44). І, нарешті: «Все совершившееся настолько потрясло и сковало меня, что я оказался совершенно не в состоянии противопоставить свои физические силы этой тяжести. Тут же, на станции, я прилег, положив голову на колени одного из красногвардейцев, и бессознательно выкрикивал:
– Нет, нет, я этой изменнической роли шовинистов не забуду!
…Об этом мне красноармейцы рассказали впоследствии. Говорили они еще, что я заплакал и уснул в вагоне на коленях все того же красногвардейца. Однако я этого не помню. Мне казалось, что я не спал и лишь чувствовал себя в какой-то тревоге. Это чувство было тяжело, но я мог ходить, говорить. Помню, что я никак не мог сообразить, где я…» (105: стор. 239-240). Скоріш за все, це був один з нервових припадків (якщо не епілептичний), на які він страждав. До речі, той самий червоноармієць, який допоміг Махнові в тій скрутній ситуації, згодом з ним зустрівся і, делікатно нагадуючи йому про цей неприємний інцидент, промовив: «Я на станции Царевоконстантиновка (еще на Украине) держал вашу голову на своих коленях, когда вы отдыхали…» (105: стор. 291).
Відпочивав. Ну, добре. Наведу один уривок, який, з моєї точки зору, є найбільш відвертим. Не зрозуміло навіть, як Махно в такому міг зізнатися, оскільки ця історія не додає людині балів, хіба що підкупає щирістю й відвертістю: «Я выскочил из помещения, без фуражки, на просторный двор барской усадьбы и, точно помешанный, ходил по этому двору нет-нет да и глядя в сторону Дибривок, откуда по-прежнему виднелись подымавшиеся черные клубы дыма, застилая небо… Потом я попытался остановиться, так как почувствовал в себе какие-то новые вопросы. И уже остановился, но, вместо сосредоточения на этих вопросах, я выхватил из кармана браунинг и совершенно безотчетно, то нажимая на курок, то целуя браунинг, приставил его к виску. Но вдруг я отчетливо почувствовал его холодное прикосновение. Во мне подымалось что-то непонятное, страшное. Я испугался сам себя и постарался увидеться с кем-либо из близких мне людей» (105: стор. 523).
Залишається тільки дивуватися, як людина з такою слабкою нервовою системою могла бути настільки сильним політичним діячем та воїном, який ніколи не втрачав своєї здатності тверезо оцінювати ситуацію і майже не помилявся. Ну, майже. Очевидно, однієї сили волі Нестора Івановича могло би вистачити на декілька знервованих людей, аби вони ніколи не втрачали сили духу.
«Нестор ріс нервовим і мстивим підлітком, – додає своїх характеристик Чоп. – Мстивість стала органічно притаманною його характеру на протязі всього життя. Складається враження, що жодної своєї кривди, починаючи з дитячих літ, Махно не забув. Пробачив, очевидно, багато що, але забути не зміг. В пору своєї слави і влади він міг запросто збентежити земляка нагадуванням про колись учинену Несторові кривду» (143). Напевно, автор має на увазі випадок з таємним агентом царської поліції Онищенком, який обшукував мати Нестора і дав їй ляпаса і якому після виходу з тюрми Махно пообіцяв «всадити кулю», коли той збирався його радісно привітати, як доброго знайомого. Очевидно, Чоп вважає, що вихована людина на місці Нестора мала широко всміхнутися у відповідь на привітання зрадника і чемно запитати «хав-а-ю» (навіщо, мовляв, тримати образу в серці?).
Хоча Скорпіонам таки дійсно притаманна деяка мстивість і здатність пам’ятати всі образи (однак вони їх і сприймають більш вразливо), але у даному випадку звинувачувати Нестора у мстивості є некоректним. Бо в ті страшні роки жорстокими і мстивими були практично всі: і чорні, і білі, і червоні, і націоналісти. То був період всезагальної вакхічної помсти (як наче настала ера здійснення бажань), а мститися було за що: колишні підлеглі (червоні та чорні) мстилися своїм колишнім хазяям за експлуатацію, колишні колонізовані (націоналісти) мстилися представникам «адміністративно-керівної» нації за винищення українства, колишні хазяї (білогвардійці) мстилися за революцію колишнім слугам, а разом з ними – і євреям, бо їх було багато в керівництві комуністів. Якщо махновці зарубували шашками «золотопогонників», то ті підсмажували їх на сковорідках чи листах металу тощо. Тож в даному випадку дії Нестора Махна були доволі адекватними поточному моменту. На фоні інших політичних сил він мстивістю якраз не відрізнявся. До того ж, актуальний, як ніколи, язичницький закон «око за око, зуб за зуб», якого всі тоді притримувалися, був найбільш прийнятним саме для Махна (і комуністів), бо вони були язичниками. Натомість виправдань не мають, в цьому сенсі, білі – православні християни. Хто б їх хоч трохи посварив?
І. Бик у статті «Нестор Махно про державу, народ і суспільство» вказує на ще один меркуріанський талант Нестора Івановича: «Ще один феномен, на який досі ніхто не звернув уваги, – стиль письма, публікацій Нестора Махна – чіткий і переконливий, сповнений логіки і сарказму, зокрема до «мудрого» Леніна-Ульянова. Порівняємо із стилем останнього – пошматованим, уривчастим, дратівливим, наповненим повторами, що почасти скидається на істерію. Як відомо, Ленін-Ульянов паплюжив своїх опонентів і соратників, публічно і безкарно ображав їх. Згадаймо видатного лікаря і вченого Богданова, якого цей інтелігент обливав брудом у книзі «Матеріалізм і емпіріокритицизм», після чого той кинув політичну діяльність» (3).
Нестор Іванович теж не оминув увагою емоційну лексику вождя пролетарів, який не відмовляв собі у хамських висловах навіть по відношенню до однодумців. «Да и в отношении социалистов у Ленина иногда звучал улично-залихватский тон» (108), – мітко зауважує Махно в одній зі своїх статей. До речі, у «мислячої гільйотини» також були проблеми з нервами (і навіть, як кажуть, із психікою). Натомість Махно ніколи не дозволяв собі істерити у власних публікаціях. «Батько» був бездоганним воїном, навіть у своїй полеміці: знаходив найуразливіше місце суперника і робив прицільний точковий удар. Це відчувалося навіть в його розмові з Леніним: той рубав з плеча і ніби не помічав об’єкту нападу (відразу видно, що людина не військова), а Махно наносив гострі та вражаючі удари точно в ціль. Чого лише варта його фраза: «Я заметил Ленину, что вождю нельзя быть пессимистом и скептиком» (105: стор. 371). Уявляю, як від цих дошкульних слів пересмикнулося обличчя «гільйотини»…
Писати та говорити красиво (як висловлювався сам Нестор Іванович, «выпукло»), він не вмів. Тому (чи ні?) його перша книга погано продавалася, а інші взагалі не ставились до друку за його життя. Однак він мав один беззаперечний дар: умів висловлюватися гостро, хльостко, влучно та афористично. Як наче Нестору ті вислови спускали з Неба, вставляючи їх між сухими багатослівними рядками агітпропівської канонади раптовим зблиском діамантів рідкої краси, яких ніхто не сподівався тут побачити. Вони пронизували, наче блискавкою, вже заколисану свідомість читача своєю гостротою, влучністю, проникливістю і дотепністю. Тритомник його «Спогадів» є вартим того, щоб його розібрали на цитати, тим більше що значна їх частина не втрачає своєї актуальності і по сьогодні. Навіть історик П.Є. Щоголєв, відомий спеціаліст по декабристам, Пушкіну і Лермонтову, не приховував своїх симпатій до Махна і без вагань розповідав про «колоритність мови» його літературного письма, яка примушує згадати «найкращі сторінки бабелівських новел про громадянську війну» (135). А за словами О. Скирди, стиль Нестора Махна, хоча й не такий «літературний», як на смак його окремих критиків (Воліна & Ко), все ж був достатньо образним: «Він пише, описуючи одночасно події і те, що він переживав, що не виключає місцями деякий пафос і непотрібне багатослів’я; проте, він завжди виділяє глибокий і кінцевий сенс позиції, яку займає, іноді з красивим ліричним польотом думки» (135). А іноді – і без ліричного польоту, натомість з нищівним висміюванням деяких осіб, які своїми діями і вчинками примушували «батька» турбуватися про їх моральний стан. З легкою та граційною невимушеністю Махно міг однією фразою істотно підрубати крильця будь-яким пташкам, що намагалися злетіти вище Сонця.
За оцінкою письменника В. Голованова, слово Нестора Махна є «твердим, не пластичним». «Він набиває слова в рядок, як кулі в кулеметну стрічку» (76: стор. 458). Оце «неволодіння словом», на думку Голованова, прямолінійність і запальність лексики Махна, якому так і не випало навчитися політичному лукавству, характерному для післяреволюційних часів, засвоїти сумнівну думку, що «…слово – м’яка матерія, – і при бажанні за словом можна сховатися і без зайвого труда зобразити будь-яку картину, в якій тільки є потреба і яку підказує уява» (щоправда, я не зовсім зрозуміла цей пасаж, але мабуть, письменник знає, про що говорить), – все це й зумовило «нездатність Махна брехати» (76: стор. 457).
Літературному письму Махна притаманна навіть деяка психологічність – не тільки у відношенні людей, а й у відношенні тварин. Чого варта, наприклад, його фраза: «Проезжая улицы одну за другою, мы изредка встречали перебегавших через них собак, нехотя, с грустью лаявших на нас…» (105: стор. 540). Він завжди добре розумів собак…
Завершуючи тему Меркурія у космограмі Нестора Махна, додам, що, врешті решт, саме ця планета стала причиною його передчасної смерті у 45-річному віці. Меркурій пов’язаний з дихальною системою, а Скорпіон – це знак трагічно-екстремальний, тому не випадково Нестор саме у тюрмі в юнацькі роки захворів на туберкульоз. Туберкульоз спричиняє комбінація планет Меркурія, Нептуна і Юпітера (Меркурій в VI-му домі у кармічному аспекті нонагоні до Юпітера і квіконсі до Нептуна в Близнюках на асценденті). До речі, так склалося, що всі основні хвороби Нестора Івановича так чи інакше пов’язані з Меркурієм (точка сходу і Ліліт в Близнюках, Меркурій в VI-му домі). За «погану поведінку» та «розмови з начальством» він майже весь строк просидів у холодному карцері. Там він виковував свій характер, готуючись до подальшої революційної боротьби. «Оскільки характер у нього був паскудний, – зауважує В. Волковинський, – частенько сидів в карцері, де й заробив чахотку. Відняли одну легеню. Співкамерникам він неодноразово говорив, що, як тільки вийде, стане відомою людиною» (6). Що ж, – був правий.
Знайомий Нестора по каторзі анархіст П. Аршинов описував його наступним чином: «В умовах каторги він нічим особливим не відрізнявся від інших, жив, як всі інші: носив кайдани, сидів по карцерах, вставав на перевірку. Єдине, що привертало до нього увагу, – це його невгамовність. Він вічно був у суперечках, в розпитуваннях і бомбардував в’язницю своїми записками. Писати на політичні теми було його пристрастю. Крім того, сидячи в тюрмі, він любив писати вірші і в цій області досяг більшого успіху, ніж в прозі. Званням анархіста він дуже дорожив, вважаючи, що вище й красивіше ідей анархічного світу нічого немає» (64). А ось слова самого Махна: «Восемь лет и 8 месяцев моего сидения в тюрьме, когда я был закован (как бессрочник) по рукам и ногам, сидения, сопровождавшегося временами тяжелой болезнью, ни на йоту не пошатнуло меня в вере в правоту анархизма, борющегося против государства как формы организации общественности и как формы власти над этой общественностью. Наоборот, во многом мое сидение в тюрьме помогло укрепить и развить мои убеждения, с которыми и за которые я был схвачен властями и замурован на всю жизнь в тюрьму» (105: стор. 30).
На каторзі туберкульоз молодого Нестора дійшов такої стадії, що тюремні лікарі були вимушені видалити йому одну легеню. Цікаву думку щодо природи цієї хвороби висловив відомий психотерапевт Валерій Синельников. Він пов’язав його… зі схильністю до суїциду. Це вражаюче, оскільки Нестор Іванович дійсно кілька разів намагався покінчити життя самогубством (до речі, суїцид – це також меркуріанський вчинок). По даним В. Савченка, спроб самогубства було дві, чи навіть три. Одна – найбільш відома, бо потрапила у тогочасну пресу, – на орендованій квартирі у польському місті Торуні. Тоді Махно не витримав свого тяжкого в моральному й фізичному відношенні становища і розрізав собі горло лезом. Втім, Іда Метт переконана, що то був не намір самогубства Нестора Івановича, а невдала спроба його жінки Галини Андріївни вбити його, коли він спав. Однак ця версія нічим не підтверджена.
Інша спроба суїциду, за словами Савченка, була здійснена кілька місяців потому, – в тюремній лікарні Данцигу. Була іще одна – в юнацтві, на каторзі. Там багато хто не витримував тяжкого каторжного існування і вчиняв самогубство. Здали нерви і в майбутнього «батька». «Махно мріяв, що потрапить під амністію у зв’язку із 300-літтям дому Романових, – пояснює Савченко. – Крах цих сподівань призвів до першої спроби самогубства» (41: стор. 25). Крім того, були, так би мовити, «несправжні» суїцидні спроби. Наприклад, у «Спогадах» Махно розповідає, як в 1918 р. в умовах повного оточення австрійським військом, коли з ним поруч, щоб не потрапити в полон, застрелився поранений повстанець, у Нестора також не витримали нерви, і він приклав револьвера до скроні, збираючись вистрелити. Але в останній момент його врятували товариші.
Щодо туберкульозу, то його причиною Синельников вважає депресію, тугу, печаль, занепад духу. І дійсно, у тюрмі Махно був дуже пригнічений і деморалізований. Хоча в душі ще жевріла надія на звільнення, однак періодично, як всі ув’язнені, він впадав у відчай. Туберкульоз – це наслідок накопичення глухої агресії на долю, світ та людство, що не дає можливості дихати повною груддю і викликає небажання жити в цьому ворожому світі. Прикметно, що туберкульоз наче трохи відпустив Махна під час його активної військової діяльності, коли він перебував у центрі революційних подій і, до того ж, проводив масу часу на свіжому повітрі, що є дуже корисним для легеневих хворих. Але варто було йому опинитися за кордоном, без грошей і можливості впливати на ситуацію на батьківщині, хвороба наче прокинулася і за якихось 13 років повністю спалила Нестора. Застудившись у лютому 1934 р. на черговій демонстрації, Махно вже відродитися не зміг. На тому все для нього і скінчилося.
