Один з дослідників діяльності Махна, історик Олександр Добровольський, назвав його «козацьким чорним янголом», маючи на увазі чорні кольори світового анархістського вчення. А один з найближчих соратників Нестора Івановича, анархіст Петро Аршинов в своїй роботі під назвою «Історія махновського руху» висловився наступним чином: «На Україні серед селян і робітників блукає безліч легенд про Махна, що подають його незвичайно сміливим, хитромудрим і всеперемагаючим. Насправді, коли вдивляєшся в самого Махна, вивчаєш його дії, то переконуєшся в тому, що він є легендарнішим від всіх легенд про нього…» (64). І це не перебільшення.
За висловом автора книги «Нестор Махно. Козак свободи» Олександра Скирди, Махно для багатьох є єдиною світлою сторінкою в похмурій історії громадянської війни. Проте з біографією Нестора Івановича сьогоднішні дослідники мають деякі проблеми. Сам «батько» не любив про себе багато розповідати, а те, що він, усе ж таки, розповів, не викликає великої довіри. Білогвардійські мемуаристи, які люто його кохали, не тільки відтворювали найбрудніші чутки та плітки про свого найяскравішого опонента, але й самі нерідко їх розцвічували власними нестримними фантазіями. А враховуючи те, що білогвардійці першими з усіх мемуаристів почали писати про Махна, саме їх необ’єктивні свідчення переважно і були покладені в основу всіх подальших наукових пошуків у цьому напрямку. «Нашому герою дуже пощастило, – так починає свою статтю під назвою «Похвала махновщині» дослідник М. Кацапов. – Він відразу, ще за життя, потрапив в легенду. Маячня, нісенітниця й брехня пленталися слідом за ним, перетворюючи громадянина з паспортом у міф і казку» (89). Переважна більшість дослідників, звичайно, намагалися передавати тільки перевірені дані щодо Нестора Івановича, але інколи навіть найдостовірніша інформація виявлялася фальшивкою. Від помилок ніхто не застрахований. Тож – «уважно слідкуйте за анонсами: в програмі передач можливі зміни».
Нестор Іванович Махно народився 26 жовтня 1888 р. за ст.ст. у селі Гуляйполе Катеринославської губернії (сьогодні – Запорізька область). Був п’ятою й останньою дитиною в сім’ї (всі п’ятеро – хлопці). Сім’я доволі бідна: батько Іван Родіонович Михненко (вулична кличка – Махно), колишній кріпосний поміщика Шабельського, працював кучером у багатого єврея-заводчика Кернера і помер, коли малому Нестору було всього 11 місяців. Лишився запис у церковній книзі про народження майбутнього анархіста-практика, де він записаний не за батьковим прізвищем Михненко, а чомусь за прізвиськом Махно (напевно, так були записані і його брати, бо Нестор їх також називає за прізвищем Махно). Чому так сталося – нам невідомо. Але якби його занотували, як Михненка, то, вочевидь, повстанський рух на півдні Україні вже був би названий не «махновщиною», а «михненщиною». Well, anyway…
По тодішньому сільському звичаю мати Нестора Явдоха Матвіївна (у дівоцтві Передерій) дала хабара місцевому священику, аби той записав дитину роком пізніше (це була перша фальсифікація в житті Махна). Так селяни інколи на рік продовжували перебування своїх дітей під домашньою опікою, бо по досягненні повноліття їх відразу забирали до армії, а в ті часи це означало – на війну.
Існує легенда, що на священику, який хрестив малого Нестора, від вогню свічки загорілася риза. За народним повір’ям, це нібито означає, що народився розбійник, «якого світ не бачив». Враховуючи сильний Марс у космограмі Нестора, ця подія цілком могла статися, але зовсім не обов’язково вона повинна вказувати на розбійника. Із впевненістю можна стверджувати лише одне: у людини настільки сильне вогняне енергетичне поле, що поряд з нею можуть інколи спалахувати легкозаймисті речі. Наприклад, риза. Крім того, сам процес хрещення – це, певною мірою, сакральний момент зустрічі людини зі своєю долею. Все життя Махна було осяяне яскравим полум’ям – як фізичним, так і ідеологічним. До того ж, він так затято боровся з «релігійним забобоном»… Тому ця визначна подія під час процесу хрещення була цілком можливою.
Про своє дитинство Нестор Махно розповідає у спогадах під назвою «Моя автобиография» («Мятежная юность»), які були написані «на відпочинку», у французькій еміграції. «Пятеро нас, братьев-сирот, – згадує Нестор, – мал мала меньше, остались на руках несчастной матери, не имевшей ни кола, ни двора. Смутно вспоминаю свое раннее детство, лишенное обычных для ребенка игр и веселья, омраченное сильной нуждой и лишениями, в каких пребывала наша семья, пока не поднялись на ноги мальчуганы и не стали сами на себя зарабатывать» (112).
За розповіддю гуляйпольського селянина Анатолія Гака, хата сім’ї Махна (Явдоху односельці називали Махнихою) знаходилася на околиці села, у кінці ярмаркової площі, майже в степу, і відрізнялася надзвичайною бідністю: у дворі не було ні птиці, ні свиней, ні кучі соломи, ні навіть найменшої прикраси, притаманної будь-якій українській хатинці. Всі хлопці працювали батраками і так допомагали матері. Розповідають, що спочатку Явдоха Матвіївна (ну, куди їй ще п’ятий?) віддала малого Нестора в сім’ю заможних бездітних селян (хрещених Нестора), які збиралися його всиновити. Але кілька тижнів потому його старші брати умовили жінку забрати маля, позаяк воно почувалося нещасним у чужих людей. Та й сама вона, навідуючи хлопця, бачила, що з ним поводяться не так, як їй хотілося, тож питання було вирішено. «Позбавлений ласки, – пригадував Махно, – я прожив всього декілька тижнів у своєї прийомної матері. Годували мене окремо і нерегулярно. Мати заходила кожного дня і дуже страждала, бачачи, в якому стані я знаходжуся. Одного разу, заставши мене одного і в сльозах, вона вирішила забрати мене назад. З тих пір мати тримала мене при собі і виховала, як могла, до вісімнадцяти років» (112).
У 8 років (тобто, очевидно, в 9) малого віддали до школи. Вчився Нестор добре, шкільний вчитель був ним дуже задоволений, а мати пишалася. Махно був найкращим учнем по математиці та читанню, але в якийсь момент почав відволікатися на більш цікаві справи. Він надзвичайно полюбляв ходити на річку Гайчур і кататися по льоду на ковзанах. Вранці він збирав книжки, як наче для школи, але до місця призначення не доходив. Вчителі не бачили його тижнями. А одного разу, саме на Масляну, під час катання з друзями він провалився під лід і мало не потонув – його врятували випадкові перехожі (а друзі з переляку розбіглися). Цю розповідь наводить в своїй книзі Скирда і висловлює припущення, що саме цей випадок став причиною слабкості легень Махна, – в майбутньому вона зіграє свою фатальну роль в його житті. В наскрізь заледенілому одязі хлопець дістався дядькової хати. Він жалісно просив гр. Передерія не видавати його матері, одначе той не зглянувся і все їй розповів. Обурена Явдоха добряче покарала гультяя, «розклавши» його на лавці та відлупцювавши шматком скрученої мотузки, так що кілька днів він не міг присісти. Після цього Нестор знову став старанним учнем. «Зимою я учился, – пише Нестор, – а летом нанимался к богатым хуторянам пасти овец или телят. Во время молотьбы гонял у помещиков в арбах волов, получая по 25 копеек в день» (106), а це – вже півтора рублі на тиждень. «Каждую субботу, получив эту сумму, я, преисполненный радости, почти бегом бежал 7 км домой, зажав в кулаке деньги. Прибежав, я немедленно отдавал деньги матери и был очень счастлив, когда она их брала, точно так же, как раньше, я видел, когда мои старшие братья отдавали ей получку. Теперь я тоже зарабатывал деньги и, как и они, отдавал матери... Мое детское сердце наполнялось радостью» (112).
З учителями Нестор конфліктував, тому мати періодично переводила його з однієї школи до іншої. Хитрий хлопчина давив на вільнолюбні почуття своєї матері, яка мала неприємний кріпацький досвід і з особистих причин ненавиділа насилля. Він жалівся, що його били, і мати, навіть не дослухаючись до вчителів, забирала малого від «лихих людей». Ось одна з таких історій, щиросердно розказана самим Махном: «Недели за две до Пасхи несколько учеников нашей школы, в том числе и я, подрались после уроков с учениками церковно-приходской школы. В пылу драки мы поломали несколько молодых деревьев рядом со зданием волости. На следующий день сельский староста явился к директору нашей школы, чтобы узнать фамилии вчерашних драчунов и заставить родителей заплатить за ущерб. Директор провел расследование. Вначале никто не хотел сознаваться, но когда директор заявил, что он знает фамилии этих трусов, я все рассказал, выдав друзей, которым также пришлось признаться. В награду за мое чистосердечное признание я получил три раза линейкой по пальцам и должен был простоять целый час в углу класса на коленях. Из-за этого происшествия я чувствовал такой стыд и такое глубокое унижение, что больше не захотел оставаться в школе. Сговорившись с несколькими друзьями, мы сбежали. Дома мы рассказали совершенно другое о случившемся и обвинили директора в том, что он выгнал нас со школы. Конечно, обеспокоенные родители пошли к нему за объяснениями по поводу такого наказания. Узнав правду, нас наказали и заставили через несколько дней вернуться в школу. Тем не менее, во мне внутри что-то сломалось: я больше не чувствовал никакого удовольствия от школы, и мое сердце больше не лежало к учебе, как это должно бы быть у девятилетнего мальчика. С большим трудом я выдержал до летних каникул» (112).
Наступна історія була подібною до попередньої: «Наступила осень. Мать требовала, чтобы я вернулся в школу, но я решительно сопротивлялся. В конце концов, она уступила и перевела меня в школу соседней деревни Андреевки, где учителем был ее племянник. Там я вновь усердно взялся за учебу. Видя мое желание учиться и хорошие оценки, учитель, который приходился мне одновременно двоюродным братом, высказывал свое удовлетворение. Он надеялся, что я буду на экзамене первым учеником в классе. Моя энергия от этого удвоилась, и я начал учиться и вне школы, дома у своего двоюродного брата, который меня охотно поощрял. Меня ожидало «счастье» первым перейти в четвертый класс гимназии; мой двоюродный брат М. Передерий искренне верил в это. Увы, вскоре вновь глупый и банальный случай разрушил эту мечту. Однажды, когда я особенно расшумелся в классе, мой двоюродный брат выгнал меня с урока. Рассердившись в свою очередь, я пошел к нему домой, открыл буфет и взял мешочек слив. Расположившись на швейной машинке, я начал с удовольствием есть фрукты. Вначале я хотел только попробовать несколько штук, но они были такие вкусные, что сам того не заметив, я съел все сливы. Когда я как раз заканчивал этот маленький завтрак, вернулся двоюродный брат со своей женой. Рассердившись, он дал мне пощечину и поставил в угол на колени. Наказание длилось недолго, жена попросила его простить меня, что он и сделал от чистого сердца. Оказавшись на свободе, я пошел к друзьям и в гневе написал записку матери в Гуляй-Поле, умоляя ее забрать меня отсюда, так как в школе меня бьют. Испытав крепостное рабство и неоднократные побои со стороны своих хозяев, мать особо ненавидела это насилие. По ее разумению, только она одна имела право и долг, в случае необходимости, меня ударить. Поэтому, получив записку, разгневанная, она примчалась к своему племяннику и, не захотев даже выслушать его версию событий, увела меня домой» (112).
Отака була дитина. Як висловлювався Джером К. Джером, «киця, бідна». Мені пригадується дещо з дитинства (за авторства І. Франка):
Плакала киця на кухні.
В неї й очиці попухли.
– Чом ти, кицюнечко, плачеш?
Чи їстоньки-питоньки хочеш?
– Не хочу ні їсти, ні пити.
З тяжкого горя я плачу:
Сам кухар сметанку злизав,
А на мене, кицюню, сказав.
Хотів мені лапки побити.
Чим же я буду ходити?..
Після останньої фрази вже неможливо було не плакати…
А згодом Нестор взагалі покинув школу, бо потрібно було заробляти на життя. «Положение нашей семьи стало настолько тяжелым, что проработав все лето поденщиком у хозяина, я был вынужден остаться и на зиму. Конечно, все мои братья – Карп, Савва, Емельян и Григорий – горько сожалевшие, что им пришлось бросить учебу, настаивали, чтобы я оставил работу и продолжал занятия. В ноябре 1899 [года] я, в конце концов, бросил работу и вернулся в школу, но было слишком поздно и не оставалось ни одного свободного места. Я был вынужден вновь вернуться к Янсену. Так закончилась моя учеба» (112). Настали безкінечні робочі будні. Працював хлопчина спочатку біля корів, а потім «продвинулся в карьере, поменяв телят на коней» (112).
За іншими даними, які наводить історик Віктор Савченко у книзі «Махно», Нестор відвідував училище, але був звідти вигнаний після 2-го класу за хуліганство. «Вже тоді поміж однолітків Нестор верховодив, полюбляв командувати, потрапляв у різні халепи та бійки, рано почав палити і пити вино. Як холерик-егоцентрик, він був марнославним і всіляко прагнув лідерства. За юнацькі «подвиги» його вже тоді знало все село» (41: стор. 16). Тож починав він доволі гучно і відразу було видно, що підростає, як то кажуть, видатна людина.
У 15 років хлопець поступив чорноробочим на гуляйпольський чавуноливарний завод. Там він записався до заводського драмгуртка, щоб «смішити публіку». У 1905 р. він захопився «ложными» соціал-демократичними ідеями, багато читав підпільної літератури та розповсюджував листівки із закликами до повалення царизму і встановлення республіки. А на початку 1906 р. Махно потрапив до анархістської терористичної організації під назвою «Союз бідних хліборобів», – майже як у тамплієрів, – і зрозумів, що це – те, що треба. До речі, за словами Савченка, ця група місцевих відчайдух спочатку маскувалася під самодіяльний театральний гурток при заводі, до якого й потрапив Махно, навіть не підозрюючи про його справжню сутність. Хлопці ставили п’єсу «Тарас Бульба». «Театральність, романтика, розрахунок на ефект були характерні для анархістів узагалі, – пише дослідник. – «Бідні хлібороби» прагнули грати героїв-козаків не лише зі сцени, репетиції часто перетворювалися в розробку анархістських дій чи в бесіди про «світле майбутнє анархізму». Не випадково Сашко Семенюта (керівник групи, – О.Л.) назвав своїх анархістів «славними правнуками запорожців». Справді, більшість з гуляйпольських анархістів були нащадками козаків, ідеї вільнолюбної Запорозької Січі, спогади про славу козацтва були їм близькими» (41: стор. 18).
Власне анархізму «Союзу бідних хліборобів» бракувало, він скоріше скидався на шайку злодіїв, які надягали маски, накладні бороди чи замазували обличчя сажею і нападали на багатіїв, вимагаючи грошей «на голодуючих». А от чи потрапляли ті кошти до самих «голодуючих» – невідомо. За словами Савченка, гроші йшли на купівлю зброї, пропаганду, створення нових груп і, звичайно, особисті потреби. «Военное положение, введенное по всей стране, полевые суды, карательные отряды, расстрелы – все это сделало борьбу нашей группы очень трудной, – поважно згадує Махно. – Несмотря на это, один раз в неделю, иногда чаще, мы организовывали пропагандистские сходки для ограниченного числа людей, от десяти до пятнадцати человек. Эти ночи, так как собирались мы, главным образом, ночью, были для меня полны света и радости. Зимой мы собирались в чьем-нибудь доме, а летом – в поле, возле пруда, на зеленой траве или, время от времени, на прогулках. Не обладая большими знаниями, мы обсуждали вопросы, которые нас интересовали» (112). Прекрасні, напевно, були часи…
Паралельно хлопці грабували людей (мається на увазі: експлуататорів та інших багатих «бездельников»), погрожуючи їм зброєю, а з часом почали й стріляти, були навіть жертви. Від чиїх саме рук полягли ті люди, Махно у власних спогадах не уточнював. Можливо, він вважав, що вони гинули від рук «пригнобленого» трудового народу і то є справедливим актом вимушеної жорстокості, виправданої святою необхідністю карати всіх «негідників» і «кровопивць», тож особливо цим не переймався.
Хлопців вже давно підозрювали в експропріаціях, але не мали доказів, тому і не чіпали. Одначе після вбивства гуляйпольського пристава поліція взялася за них впритул. Махна заарештували, але пред’явити йому було нічого, окрім підозр та особистих вражень на кшталт: «Что-то ты мне не нравишься!», тож згодом відпустили. Після цього напади і вбивства продовжувалися. Хлопці технічно вдосконалювалися в майстерності і перейшли на власноручне виготовлення бомб та вибухових пристроїв. Зокрема, Махно тримав окремі вибухові суміші вдома, в глечику, який стояв на кухні, і кажуть, що одного разу глечик розірвався мало не в руках у Несторової матері. Було велике здивування.
Строго кажучи, заарештовували Махна тричі. Спочатку, наприкінці 1906 р., він був затриманий за незаконне зберігання зброї. Події розвивалися наступним чином. Перебуваючи в стані сп’яніння, разом зі своїм приятелем Міхеєм Маховським він пішов до дівчини, яка нещодавно винесла Міхею гарбуза. Спочатку вони намагалися викликати її «а поговорить», а отримавши відмову, почали стріляти з нагана в неї та її щасливого обранця. Потім Міхей стріляв у себе сам, але теж невдало. Після того вони їхали на підводі по селу, і Маховський при цьому гордо викрикував: «Я пролив свою кров за свободу!» Їх забрали в поліційний відділок, але Нестора згодом відпустили.
У жовтні 1907 р. Махнові знов не пощастило. Повертаючись додому ввечері після невдалого «акту народної справедливості» у відношенні винної крамнички, він спересердя стрелив в поліцейських, які зустрілися йому на шляху, а потім втік. Наступного дня його упізнали і запроторили до тюрми. Однак добрі люди потурбувалися про хлопця: «надавивши» на заводчика І. Виглинського, вони отримали від нього 2000 крб. під залог звільнення Махна. Тож влітку 1908 р. він знову опинився на волі.
Наприкінці серпня 1908 р. хлопців схопили, як то кажуть, вже конкретно: їх видали поліційні провокатори, упроваджені до групи. Махна помістили в Олександрівську (Запорозьку) тюрму. Там йому уперше довелося пізнати справжній голод та побої, тому на все життя він зненавидів тюрми, а Олександрівську – понад усі. Він мріяв стерти її, разом з рештою, з лиця землі. Соратники підготували втечу, але вона не вдалася. У березні 1910 р. Махно постав перед Катеринославським (Дніпропетровським) військово-окружним судом. Хлопці щось гордо розповідали про свої анархістські переконання та ідею «народної свободи», але їх звинуватили в банальній кримінальщині, тобто в організації «преступного сообщества, поставившего… целью своей деятельности открытое, путем угроз, насилия и посягательства на жизнь и личную безопасность похищение имущества правительственных учреждений и частных состоятельных лиц» (112).
Махно був одним із головних обвинувачених, тож його посадили в камеру смертників, де він просидів 52 невеселих дня. Його присудили до страти, але оскільки виявилося, що на момент скоєння злочинів він був неповнолітнім (ось від чого його спасла підроблена метрика!), то смертну кару йому замінили довгим і чомусь не з’ясованим строком ув’язнення (по деяким даним – 20 років, натомість Нестор вказує довічний строк). Хлопцю навіть не повідомили ту радісну звістку. Він собі сидів у камері й чекав, коли за ним прийдуть і поведуть, як то кажуть, у вічність. «Начиная с 26 марта 1910, нас с товарищами держали в камере смертников, – пише Махно у автобіографії. – Эта камера с низким сводчатым потолком, шириной в 2 метра и длиной в 5, и еще три таких же находились в подвале Екатеринославской тюрьмы. Стены этих камер были покрыты надписями, оставленными известными и неизвестными революционерами, которые в тревоге ожидали там предначертанного им часа… Заключенные в этих камерах чувствовали себя наполовину в могиле. У нас было такое ощущение, как будто мы судорожно цепляемся за край земли и не можем удержаться. Тогда мы думали о всех наших товарищах, оставшихся на свободе, не потерявших веру и надежду осуществить еще что-то доброе в борьбе за лучшую жизнь. Принесши себя в жертву во имя будущего, мы испытывали по отношению к ним особое чувство искренней и глубокой нежности» (112). No comments.
Камера смертників примушує до встановлення найміцніших стосунків, адже всі її мешканці розуміють, що це останні дні їхнього життя. Час від часу смертників по одному викликали на вихід, після чого вони вже не верталися, а у решти ще більше холоділи руки й ноги і тремтіло серце. Можливо, їм здавалося, що вони потрапили в печеру до міфологічного Циклопа. Ждати страти – одне із найстрашніших покарань. Деякі не витримували і вчиняли самогубства. «Однажды мое терпение лопнуло, – пише Махно, – и я отправил прокурору письмо с протестом, спрашивая, почему меня не отправляют на виселицу. В ответ через начальника тюрьмы я узнал, что, принимая во внимание мой юный возраст, казнь мне была заменена на каторжные работы, но он не сказал, на сколько лет. В тот же день меня вместе с последним товарищем… перевели в здание, отведенное для каторжников… Оттуда я написал матери, она мне сообщила, что ходила к губернатору… и узнала там, что из-за моего юного возраста казнь мне заменили на пожизненную каторгу. Так на смену затянувшемуся кошмару ожидания повешения пришел кошмар каторги» (112).
«В тюрьме Екатеринослава, – продовжує Махно, – мы оставались пять с половиной месяцев, затем после двухдневного путешествия прибыли в московскую тюрьму. Начальник отделения каторжников… полистал мое дело, пристально посмотрел на меня своими пронзительными глазами и прошептал: «Здесь ты не будешь больше забавляться побегами». С нас сняли наручники с замками и заковали в наручники на заклепках, которые каторжники должны были носить на протяжении первых восьми лет заключения… После окончания карантина меня поселили в камеру №4 седьмого коридора. В камерах держали по два-три человека, но нас, украинцев, отделили друг от друга, поскольку мы считались бунтовщиками» (112). Сидячи в тюрмі, хлопці декілька разів планували втечу, копали ходи, але в останній момент, як в поганих фільмах, їм завжди щось перешкоджало.
Час своєї неволі Нестор використав дуже вдало. Не отримавши повноцінної освіти в школі, яку за браком грошей він був вимушений кинути, Махно надолужував згаяне у тюрмі. «В Бутырки я прибыл 2 августа 1911 года… Устроившись в камере, я сразу же посвятил свое время чтению. Я глотал книгу за книгой; прочел всех русских классиков от Сумарокова до Льва Шестова, в особенности Белинского и Лермонтова, от которых я был в восторге… В особенности, я изучал русскую историю по курсу Ключевского. Я познакомился также с программами социалистических партий и даже с отчетами их подпольных съездов. Позже мне в руки попала книга Кропоткина «Взаимная помощь». Я проглотил ее и постоянно держал при себе, чтобы обсуждать с товарищами» (112).
Хлопець вивчав усі шкільні предмети, навіть географію і математику. Особливо вражає його поведінка перед звільненням з тюрми. Коли в перерві між активними діями по самостійному виходу на двір (ув’язненим кортіло якомога скоріше опинитися на волі) кожен почав займатися своїми справами, поринувши мріями в обставини очікуваного порятунку, Махно заглибився в підручник алгебри Давидова і почав засвоювати… біном Ньютона! Це саме те, що в той момент було йому найбільш потрібно…
Спілкувався майбутній «батько» переважно з анархістами. Зокрема, в Бутирках він познайомився з анархістом Петром Аршиновим-Маріним (що тут справжнє прізвище, що – псевдонім, – лишилось невідомим), який поділився з ним своєю мудрістю у галузі «бакунінсько-кропоткінського» анархізму. У камері Махна вважали хвальком і гордієм. За свою хвалькуватість, як стверджує В. Савченко, він отримав від ув’язнених прізвисько «Скромний». Оскільки Нестор неодноразово потім використовував це прізвисько, зробивши його своїм псевдонімом, мені здається малоймовірним, щоб він отримав його на посміх, за таку неповажну особисту рису, як хвалькуватість. Бо пересічна людина намагалася б позбавитися такого компромату, а не виголошувати його на весь світ. Хіба що в якості самоіронії, на яку не кожен здатен. Однак ні в «Спогадах» Махна, ні в його статтях не відчувається і натяку на самоіронію. Махно міг з задоволенням над кимсь покепкувати, але про себе він писав з незмінною повагою і серед всіх людських чеснот одне з найперших місць у нього посідала скромність, без будь-якого іронічного підтексту, пов’язаного з особистим досвідом. Можливо, Нестор просто не здогадувався, за що його прозвали «Скромним»?
У свою чергу, історик Волковинський заявляє, що Махно тримався осторонь від основної маси ув’язнених, і саме за це його буцімто охрестили «Скромним». І майже так само появу цього прізвиська пояснює С. Семанов у роботі «Під чорним знаменом, або життя і смерть Нестора Махна»: «Як належить істинному анархісту, він бере собі кличку «Скромний»… Так, каторжні клички бувають точними і образними! Таким і був Нестор Махно: безкорисливим, чесним, позбавленим будь-якого властолюбства (недаремно молодецький отаман став підкаблучником примхливої дружини), тобто істинно скромним – найчудовіша людська якість, дуже російська, до речі!» (134). А вже з 1920 р., як вказує П. Аршинов, Нестор мав ще одне прізвисько – «Малий», яке випадково «підвернулося» комусь із повстанців з огляду на малий зріст повстанського «батька».
В тюрмі Махно постійно хворів. Спочатку переніс черевний тиф. Два місяці пролежав в тюремній лікарні, перебуваючи без свідомості на протязі кількох днів. Лікарі навіть поставили були на ньому хрест і перевели в палату для майбутніх мерців, – вони ще не знали, з ким мають справу. Проте він їх дуже здивував – не тільки своїм несподіваним одужанням, але й – ще більше – постійними протестами проти застосованих щодо нього методів лікування, які, вочевидь, не відповідали найкращим європейським стандартам.
Оскільки хлопець невпинно сперечався з начальством, він постійно потрапляв до карцеру, де захворів на гостру пневмонію, яка переросла в туберкульоз легень. Провівши вісім місяців в лікарні, Нестор ніби трохи одужав, однак щороку по два-три місяці проводив на лікарняному ліжку. Саме туберкульоз – а не невпинні кількарічні битви з усіма – і зведе його з часом в могилу. Крім того, за «погану поведінку» Нестор був змушений носити важкі тюремні ланцюги, практично не знімаючи їх всі дев’ять років ув’язнення. У результаті він повністю втратив почуття рівноваги і після звільнення з тюрми нагадував моряка, що тільки-но зійшов на берег. На свободі він ще певний час привчався до нормальної ходи – це виглядало так, як наче хлопець трошечки сп’янів від несподівано отриманої свободи.
Після шести років Бутирок Махно був раптом звільнений. Це сталося 2 березня 1917 р., завдяки перемозі Лютневої буржуазно-демократичної революції: тоді випускали всіх, хто мав хоч якийсь стосунок до політичних справ. Ось як описує цю радісну подію сам Махно: «Заходит какой-то офицер в чине поручика с какими-то бумагами в руках и кричит: «Кто такой Махно?» Я откликнулся. Он подошел ко мне, поздравил со свободой и попросил следовать за ним. Я пошел. Товарищи бросились за мной вдогонку, плачут, бросаются на шею, целуют. – Не забудь напомнить о нас… На дороге этот офицер многих еще вызывал и, следуя за ним, мы пришли в привратницкую. Здесь на наковальне солдаты разбили наши ножные и ручные кандалы, после чего нас попросили зайти в тюремную контору. Здесь заседала комиссия по освобождению. Она сообщила нам, кто из нас по какой статье освобождается, и поздравила со свободой. Отсюда уже без провожатых мы сами свободно вышли на улицу. Здесь нас встречали толпы народа, которые также приветствовали нас со свободой» (112). Садили, як бандитів, випускали, як героїв… Як же все непевно в цьому світі!
Нестору порадили їхати лікувати легені до Криму, але він був певен, що «тільки буря зможе його вилікувати», і кинувся з головою у вир революційно-анархістської боротьби. У Москві він налагодив зв’язки з місцевими анархістами, прийняв участь у всеросійській маніфестації трудящих і поїхав здіймати бурю додому, в Гуляйполе. Удома для початку оженився на селянці Насті Васецькій, з якою переписувався, сидячи в тюрмі, «всліпу»: вони ніколи одне одного не бачили (за іншою версією, вони вже були знайомі і зустрічалися на селянських «досвітках»). У них народився син, який дуже скоро помер, і шлюб розпався, адже у Махна розпочиналося нове активне соціально-політичне життя. Він очолив гуляйпольську селянську групу анархістів-комуністів та ввів використання анархістського чорного прапору із надписом: «С угнетенными против угнетателей всегда!» Такий же прапор мала його «Чорна гвардія», створена з ініціативи Нестора майже відразу по поверненні додому. Чорний колір – це, за словами В. Чопа, колір свіжозораної землі в традиціях анархістської символіки, що означає вільну працю і одночасно смерть всім ворогам.
Відомі й інші надписи на чорних знаменах Махна. Наприклад, за даними Юрія Кравця, у жовтні 1918 р. одна з повстанських груп Олександрівської губернії діяла під чорним прапором, на одній стороні якого було написано: «Страшна смерть буржуям», а на іншій – «Веселе життя біднякам» (хоча, здавалось би, що тут веселого, коли ти бідняк?). Наведу ще кілька лозунгів на чорних знаменах, по даним тих же Ю. Кравця і Г.Д. Пласкова, а також В. Чопа: «Багатий бійся, бідний смійся!»; «Свобода или смерть!»; «Жить свободно или умереть!»; «Мир хижинам, война дворцам!»; «Угнетенные на угнетателей»; «Освобождение рабочих – дело рук самих рабочих!»; «Земля крестьянам, фабрики рабочим!»; «Вечная память основателю свободы бате Кропоткину!»; «Освободителю украинских крестьян батьке Махно – слава!»; «Вся земля крестьянам. Коммунистам – по три метра»; «Смерть насильникам трудящихся!»; «Долой деньги, да процветает свободный обмен!»; «Бей сегодня Врангеля, завтра – совдепы!»; «Да здравствует вольность, анархия! Смерть законам!»; «Власть рождает паразитов. Да здравствует анархия!» (143; 93). А найбільш відомим на сьогодні є гумористичний заклик: «Бий білих, поки не покрасніють, бий червоних, поки не побіліють!» (143).
В існуванні деяких з цих лозунгів (про «совдепи» і «батю Кропоткіна») дослідники, щоправда, сумніваються. Використовувалися також червоні комуністичні знамена з не менш яскравими надписами: «Смерть буржуям и их капиталу!»; «Вся власть советам на местах!»; «Мы власть не устанавливаем, пусть народ ее установит»; «Голодная Украинская Трудовая армия» (93).
До речі, широко відома емблема черепа із кісточками на чорних прапорах Махна, скоріше за все, є підробкою, бо сам Нестор Іванович в еміграції в статті «К евреям всех стран» заявив, що знамено з емблемою черепа не має нічого спільного з махновським рухом. В часи громадянської війни по Україні діяло чимало «отвязных» про-анархічних загонів, які не підпорядковувалися Повстанській армії Махна. Вони цілком могли використовувати й знамена з черепами. Одначе на одному з фото часів громадянської війни закарбовані нібито махновці під чорним прапором з черепом та кісточками із напівграмотним написом «Смерть всім, хто на пиришкоді добутья вільності трудовому люду!» (такий же прапор нині експонується в музеї Гуляйполя, красиво огортаючи тачанку). Тож були ті кісточки чи ні – це питання належить відкласти «у площину подальших політичних дискусій» (за висловлюванням тих часів).
…І от людина вдома, в Гуляйполі. Односельці обрали Нестора відразу на декілька суспільних посад, і він активно заходився виправдовувати довіру та захищати інтереси бідних верств населення. Завдяки своєму палкому і нестримному темпераменту, він мав скажену популярність. Не чекаючи на повільного Леніна, Махно із думкою: «Коли не я, то хто?» почав впроваджувати у власному селі суспільно-економічні реформи. Землі поміщиків були конфісковані на користь «трудящих». Започатковувалися комуни, – як сам Махно їх розумів. До речі, два дні на тиждень він в тих комунах показово працював. На робітничих підприємствах були введені органи робітничого самоуправління. Гуляйпольський район перетворився на вільну карликову «антидержаву» зі своїм комісаром-анархістом Нестором Махном. Отже, відомий нам Жовтневий переворот більшовиків, який відбувся в Петрограді, у Гуляйполі стався ще раніше – у липні-серпні 1917 р. Спроба губернської влади «навести порядок» так і не вдалася: влада Тимчасового уряду у тій місцевості ніколи не визнавалася. Тутешні селяни довго пам’ятали, що землю їм дав не хто-небудь, а саме Махно.
У грудні 1917 р. Нестор приїздив до Катеринослава, як делегат губернського з’їзду Рад, де влучно підмітив, що народні обранці «злобствовали друг на друга и дрались между собой, втягивая в драку тружеников» (78). Щодо представників більшовицько-лівоесерівського блоку, то Нестор саркастично зауважив, що «от них попахивает чем-то специфическим, обращающим на себя особое внимание» (105: стор. 127). Подивився він на це з огидою, потягнув з презирством носом, а потім сплюнув, розвернувся та поїхав («Мы пойдем иным путем»). Тим часом українська Центральна Рада підписала договір із німцями та австро-угорцями про взаємодопомогу: Україна поставляла союзникам продовольчі товари, а ті підтримували її своїми військовими силами, промисловою та с/г-технікою і забезпечували незалежність від Російської імперії, в якій тоді творилося казна що. Росіяни полюбляють називати цю угоду «окупацією» України та, заразом, Росії, але насправді там все було організовано «полюбовно».
Наприкінці грудня німці та австрійці зайняли Катеринослав, і ешелони з українським хлібом та іншим провіантом помаленьку потяглися до Німеччини. Наприкінці квітня німецько-австрійські війська дісталися й Гуляйполя. Тож Махнові з друзями-анархістами, рішуче налаштованими проти «антиреволюційних» іноземних «окупантів», довелося трішечки тікати – спочатку в Таганрог, потім на Поволжя і, врешті решт, в Москву. Це «Путешествие из Петербурга в Москву» неприємно вразило молоду анархістську душу: скрізь на базарах його однодумці-анархісти торгували тютюном, парфумами, жіночою білизною, брошурами Кропоткіна та іншим неподобством. Деякі валялися по нічліжкам, інші прогулювалися «між клумбами» в центральних парках і про щось секретне перешіптувалися, а хтось займався пустопорожньою балаканиною з трибун. Ніхто не діяв по-революційному.
Надзвичайно не сподобалося Нестору і ставлення до українців представників нової більшовицької влади. На станціях всі «підозрілі» ешелони, які прибували з України, роззброювали червоні офіцери. Деякі здавалися, а деякі чинили опір. Гинули люди. Така недовіра до «однодумців» обурювала Махна, і він пояснював це дурістю червоних чиновників, які замість того, щоб допомагати «братам», підозрюють їх у контрреволюційності, а в результаті виграє, за висловом самого Нестора, – «пьяное немецко-австро-венгерское юнкерство со своими подлыми лакеями – отрядами Центральной рады» (105: стор. 305-306). Тільки чому ж обов’язково п’яне?
Але більшовицька влада дурною не була. Вона знала, чого побоюватися. Українські частини складалися переважно з анархістів. З одного боку, це – бойові брати більшовиків (вони разом здійснювали революцію), а з іншого – аж надто екстремістськи налаштовані брати. Відразу подавай їм повне скасування будь-якої влади, експропріацію й роздачу бідним спільного майна і т.д. Без будь-якої причини «революційні» матроси-анархісти могли зчинити стрілянину на вулиці, «реквізувати» випивку й коштовності, посилаючись на особливий революційний стан. Анархістські організації здійснювали активну пропаганду, створювали клуби і читальні, випускали свою пресу та літературу, де закликали до повалення червоної влади, бо ж будь-яка влада – від Чорта.
Махно описує, як негідники більшовики почали влаштовувати облави на анархістів і кидати їх по тюрмам. Обурюючись з цього приводу, він називає учорашніх спільників всілякими поганими словами, але замовчує причини тих подій. А причини ті були. У Саратові й Самарі відбулися анархістські заколоти проти більшовиків. Анархісти нападали на в’язниці, звільняли всіх своїх та повертали реквізовану більшовиками зброю. Ці повстання були придушені, а анархістські діячі пов’язані. У ніч з 11 на 12 квітня 1918 р. у багатьох містах Росії загони ВЧК, латиські стрілки та військові частини під керівництвом голови ЧК Ф. Дзержинського здійснювали операції по роззброєнню анархістських загонів. Розгорталися справжні вуличні бої із сотнями загиблих. Частину заарештованих більшовики розстрілювали, оголосивши їх бандитами. Почали закривати анархістську пресу. «В Москве полнейший раскол между коммунистами и анархистами, и творится ерунда» (148), – коментував цю ситуацію Махно.
Не стримавши удару, російський анархізм розсипався, як давній мотлох. Частина анархістів в результаті вийшла із своїх організацій, рятуючи життя, а інша подалася в Україну – «в революцію». Таким рішучим чином більшовики усунули свою так звану «ліву опозицію» і залишилися єдиною реальною силою в Росії, – я не кажу про лівих есерів, які були їм «на один зуб»: більшовики збирались їх «доїсти» потім, без зайвих криків і гучної стрілянини. Тому Махно не відчував себе в безпеці, особливо у зв’язку зі своєю пропагандистською активністю: де б він не з’являвся, скрізь агітував за анархізм, – інакше в нього не виходило. Переїжджаючи з міста до міста, згідно з тактикою велосипеду, він ніде надовго не затримувався.
У якийсь момент Махно дозволив більшовицькій владі втягнути себе в авантюру: він погодився стати головою судової комісії ревкому, призначеної для розбору справ «ворогів революції». На цій паперово-каральній посаді він пробув недовго і зі скандалом її кинув, бо йому були огидні арешти меншовиків та есерів, його вчорашніх революційних колег, а надто – тюрма. Та сама тюрма, в якій він колись сидів, чекаючи вироку. «У меня нередко являлось желание взорвать тюрьму, но ни одного разу не удавалось достать достаточное количество динамиту или пироксилина для этого, – жаліється Нестор у «Спогадах». – Я не раз говорил об этом левому эсеру Миргородскому и М. Никифоровой, но они оба испугались и старались меня завалить работой, которая не допустила бы меня сблизиться с красногвардейцами, у которых взрывчатых веществ было очень много (105: стор. 161-162).
Уважні спостереження за червоними «однодумцями» вкрай засмутили Махна. «Уже теперь, – говорил я друзьям, – видно, что... не партии будут служить народу, а народ – партиям… Народ знает лишь одно – слушать, что правители ему говорят!» (105: стор. 165). Оголошену більшовиками диктатуру пролетаріату Нестор розцінив, як спробу розколоти єдність трудящих, тож ставився до цих «революційних колег» із підозрілістю. По Москві пересувався, як спортсмен по пересіченій місцевості. Був вимушений навіть відмовитися від скандалу в одному з московських ресторанів у зв’язку з отриманими даними щодо корупційних схем постачання хліба: могло так виявитися, що той ресторан, сучасною мовою, «кришують» товариші чекісти, і в цьому разі, за висловом Махна, «имея при себе револьвер, за который чекисты в то время могли даже не довести меня до Дзержинского – расстрелять, я воздержался от поднятия скандала» (105: стор. 334). Певно, це йому нелегко далося.
У Москві Нестор рвався до свого товариша по каторзі, Петра Аршинова, який мав працювати у будівлі Федерації анархістів. Ця Федерація поки існувала, але тільки тому, що більшовицькі лідери ще не вирішили, як їм бути далі (в сенсі: розстріляти анархістів поодинці чи – відразу всіх, за вироком публічного процесу). Тож Нестор Іванович довго стояв навпроти анархістського будинку і дивився на нього, як кіт на сметану, не наважуючись підійти. Бо якось моторошно. «Подступ к Федерации для новичков казался прямо-таки опасным, – пояснює він. – С одной стороны, потому что он занят был беспрерывно шатающимися агентами чеки, наблюдавшими за каждым приходящим, чуть не хватая его. С другой же стороны, вид здания Федерации не внушал к себе доверия: казалось, здесь помещается не Федерация анархистов, а живут агенты чеки, охраняющие сбоку стоящее роскошное здание, в котором находился Комиссариат Внутренних Дел» (105: стор. 335). Врешті решт, вольовим зусиллям Нестор подолав свій страх та обхідним шляхом – через Комісаріат, як наче він там своя людина, – зайшов до Федерації. Аршинова там не було, але Махно дізнався, як його знайти. Згодом цей товариш приєднається до нього і стане своєю людиною у махновському русі. Зокрема, буде займатися пресою та пропагандою.
Тоді ж, улітку 1918 р., Махно зустрівся у Кремлі з Леніним. Обидва справили один на одного незабутнє враження та залишилися при своїх думках. Коли Махно їхав назад до Гуляйполя, він вже ненавидів Москву, як столицю політичної розпусти та ідеологічного ледарювання. А у самого аж свербіли руки від бажання найскоріше розпочати практичну анархістську роботу. Тільки додому, тільки в рідне Гуляйполе, де він дійсно міг бути корисним, де самі люди налаштовані на встановлення нового, прогресивного устрою життя!
Ленін допоміг йому з документами, і в липні 1918 р. він повернувся до України із підробним свідоцтвом вчителя. Вдома виявилося, що його з цікавістю шукали представники нової, гетьманської влади, вкрай невдоволені запровадженими ним реформами. За одні лише родинні стосунки з Нестором австрійці вбили двох його братів, хату спалили, тож матері довелося жити у чужих людей. «Я боялся взяться за дело, связанное с войной» (105: стор. 135), – писав Махно в своїй автобіографії. Але тут вже вибору не залишалося. Федерація анархістів Катеринослава виділила гуляйпольським товаришам декілька ящиків рушниць, і вони з цим скарбом повернулися додому. У вересні 1918 р. розлючений особистим горем Нестор розпочав партизанську війну проти тих самих «п’яних» іноземців. Він очолив «Комітет захисту революції» і вів революційні справи разом з легендарною отаманшею Марусею Никифоровою, яка мала своє анархістське (якщо можна так сказати) військо. У ті часи всі українські військові угрупування (крім червоних, білих та УНР-івських) були – чи просто вважалися – анархістськими.
Махно здійснював нальоти на німецькі маєтки, вбивав австріяків та німців, а також офіцерів гетьмана Скоропадського. Розповідають, наприклад, історію про те, як одного разу він, перевдягнувшись в гетьманський офіцерський мундир, з’явився з товаришами на іменини до місцевого поміщика і в самий розпал бенкету, коли гості пили за ліквідацію «бандита Махна», кинув на стіл гранату. Усіх, хто залишився після цього живими, махновські хлопці добили багнетами, а садибу спалили. Вже тоді почав кристалізуватися власний почерк Нестора Івановича, який чітко вирізняє його серед інших партизанів-терористів та робить унікальною персоною в військовій історії: у власних акціях він використовував свої акторські здібності. Досвід занять у заводському драмгуртку не пройшов для нього марно.
Авторитет Махна по всій окрузі серед інших отаманів був беззаперечним, а для місцевої влади він був недосяжний. Діяв у кращих традиціях Олекси Довбуша та Устима Кармалюка, а також їхніх іноземних колег – гайдука Ангела в Румунії, Картуша у Франції, Робіна Гуда у Британії та багатьох інших реальних та напівміфічних персонажів європейської історії й народного фольклору. Але на відміну від цих оспіваних народними баладами героїв, його бойова група мала властивість миттєво зростати до необхідної чисельності і так же миттєво розсіюватися, як з білих яблунь дим. Ядро загону Нестора Махна складала невеличка мобільна група, а на серйозні операції він викликав добровольців, яких на території завжди було чимало. Зробивши свою справу, хлопці спокійно розходилися по домівках, а Махно з найближчою компанією наче розчинявся у повітрі – до наступного разу.
Першою серйозною перемогою махновського загону стало вигнання австрійців із Гуляйполя. Там миттєво був створений революційний комітет, від імені якого Нестор Іванович відбив по телеграфу святкове повідомлення: «Всем, всем, всем! Районный Гуляй-Польский Ревком извещает о занятии повстанцами Гуляй-Поля, где восстановилась советская власть. Объявляем повсеместное восстание рабочих и крестьян против душителей и палачей украинской революции австро-германо-гайдамаков. Гуляй-Польский Районный Революционный Комитет» (99). На правах переможця Махно робив красиві жести. Розповідають, що захоплену у австріяків касу він роздав полоненим – «для придбання квитка додому» – і відпустив їх під всі чотири вітри. Вражені такою шляхетністю австрійці відразу запросилися в його загін, але їм було гордо відмовлено.
Час від часу Махно здавав своє Гуляйполе та інші населені пункти противнику, а потім знову відбивав. Такий спосіб ведення військових дій згодом стане його візиткою: він брав міста стрімкою несподіваною атакою, але надовго їх не втримував і відступав, аби пізніше, коли виникне потреба, знов зробити те саме. Дослідники це пояснюють намаганням Нестора Івановича зберегти своїх людей. Бо захищатися важче, ніж нападати, у тому сенсі, що для захисту потрібна більша кількість мобілізованих бійців. Крім того, ті, хто захищається, є більш вразливими. А Махно людей беріг, – не тільки своїх, а й чужих: австро-німецьких офіцерів він розстрілював, а до простих солдат ставився зі співчуттям. Втім, можливо, він просто бачив в них своїх потенційних однодумців. За даними Савченка, захопивши на одній із станцій німецький ешелон, Махно роздав частину трофеїв місцевому населенню, частину мали доставити у Гуляйполе, а німецьких солдатів наказав відпустити, видавши їм на вагон… по три гвинтівки. «Їдьте додому робити революцію», – сказав він полоненим. Тож чи не з напутніх слів Махна розпочалася революція в Німеччині? Тут є над чим замислитись.
«30 жовтня, – пише Савченко, – Махно знов увірвався до Гуляйполя. Деморалізовані австро-угорські солдати відмовилися воювати з махновцями, знаючи, що полонених махновці відпускають на батьківщину і непогано до них ставляться» (41: стор. 61). Поступово до Нестора Івановича приєднувалися інші загони анархістів-повстанців, що діяли на Україні. Слава про Махна облетіла всю країну (чи країни), і в Гуляйполе потягнулися десятки набатовців – членів анархічної організації «Набат» на чолі з В. Воліним, майбутнім головою Реввоєнради махновської армії. Кинули тут якір і деякі видні анархісти Росії. Увійшовши до складу культурно-просвітницького відділу махновського штабу, вони почали видавати свою газету, а також вести агітацію серед селян задля поповнення повстанських рядів.
В ніч перед 1 жовтня 1918 р., перед важливим боєм з австрійською армією під Дібровкою, бойові соратники Махна оголосили його «батьком». По давній запорізькій традиції це означало, що вони обрали його своїм беззаперечним військовим та духовно-виховним командиром. Наступного дня, коли австрійці оточили повстанське військо у Дібровському лісі і поразка здавалася неминучою, новоспечений «батько» у майже безвихідній ситуації повів своїх бійців в атаку. Махновців було всього 30 чоловік, а австрійців – близько 500. Крім того, останнім допомагала сотня добре озброєних куркулів і 80 гетьманських вартових, – співвідношення 1 до 20! Якимось чудом відчайдухи прорвалися через ланцюг оточення, не втративши жодного бійця, розвернулися і вдарили із тилу (згодом така зухвала тактика стане ще однією візиткою махновців). Розгублені вороги були переможені, і повстанська армія здобула собі ще більшу славу, адже їй вдалося завдати поразки самим австріякам, добре вишколеним та навченим бійцям!
Але то були поодинокі партизанські випади, які ще мало що вирішували. Поки німці із австрійцями перебували в Україні, їх ніхто не міг перемогти. Вони пересувалися по території, як той Валєра по засіяному полю в українському перекладі мультфільму «Тачки»: всі розбігалися з-під їхніх ніг у різні боки. Доволі швидко вони розігнали всіх присутніх на тогочасних землях України вояків: червоних, білих, зелених, сіро-буро-малинових, навіть власних українських союзників, запровадивши в країні щось на кшталт монархії, що забезпечувало їм безперебійне постачання продуктів до Німеччини. Бо з тієї демократії по-українськи, як виявилося, пуття було замало. Практичні німці всадовили у державне українське крісло «свою людину», генерала Павла Скоропадського, мало не насильно заштовхнули йому в руки ту козацьку булаву та повісили на шию ті клейноди і оголосили гетьманом, хоч сам він ще погано розумів, що воно таке. Людина чесно вчила українську мову, хотіла бути добрим гетьманом для українського народу і весь час в приватних бесідах жалілася, що її чомусь не розуміють, не цінують, – дивні вони люди, ці українці. Одначе намагання підставного гетьмана виглядати щирим українцем, із одночасним непристойним заграванням та підморгуванням в бік біло-російської компанії виглядали надто неприродно. «Не вірю!», – казав йому народ.
Розповідають, що у молоді роки пан Скоропадський разом з імператором Миколою II зайшов одного разу до державного музею і взяв у руки булаву своїх козацьких предків, але не втримав, і вона із гуркотом упала на підлогу, на що Микола II пожартував на тему недоречного бажання Скоропадського стати гетьманом. Восени 1918 р. той гуркіт знову повторився: в листопаді німці отримали погану звістку, що поки вони прохолоджуються на Україні, на їхній власній батьківщині сталася жахлива революція. Покидавши все, як було, вони стрімголов помчалися додому рятувати останнє. А кинутий напризволяще «гетьман» тільки й мав, що навздогін здивовано промовити: «Не понял!..» Звісно, по-російськи.
Порадивши Скоропадському «полетіти на аероплані до Одеси», до влади в центрі України прийшли нові старі обличчя. Гетьманщину замінила Директорія, яку очолив лівий український соціал-демократ Винниченко (найлівіший в українському уряді) і відразу направив до Москви свою «ліву» делегацію домовлятися з більшовиками про «лівий» мир та «ліву» дружбу. Поки йшли тягучі перемовини, – більшовики казали, що вони не стануть воювати проти України, а Винниченко робив вигляд, що вірить їм, – вся українська влада дісталася «демократичному диктатору», колишньому військовому міністру Центральної Ради Симонові Петлюрі. З огляду на ці обставини, більшовики, не довго думаючи, забрали у сусідів те, що в них на той момент «погано лежало», – це виявився Харків, – і оголосили його столицею «Радянської України». Тим часом війська Директорії увійшли до Катеринослава і розігнали місцеву Раду. Для Махна Петлюра був таким же ворогом, як попередня українська влада, бо він не відміняв держави, а Махнові хотілося «чего-то эдакого», хотілось соціального експерименту, на допомогу у впровадженні якого він покладав свої надії на «революційний елемент» – більшовиків. Більшовики, як сам Махно, походили з низів і ненавиділи експлуататорів, тож він був певен, що «ворон ворону глаз не выклюет».
Втім, з Петлюрою Махно таки трохи «поспівробітничав»: 15 грудня між ними був підписаний договір, за яким Петлюра постачав Махнові боєприпаси, а той дозволяв йому проводити мобілізацію гуляйпольських мешканців до війська Директорії. Але вірності союзнику Махно не зберігав, – почав дружити проти нього із катеринославськими більшовиками. За Катеринослав боролися усі наявні політичні та військові сили. Це місто в ті часи нагадувало гарячу ділянку африканської савани, де триває спільний обід з кривавою бійкою над антилоповою тушею представників окремих видів фауни: тут тобі і пара левів, і сім’я гієн, і загін стерв’ятників, і маса різних горобців, жуків та мух, а також інших необлічених живих істот. Про положення в Катеринославі на середину листопада 1918 р. головнокомандувач білої Добровольчої армії генерал А. Денікін писав: «Місто розділене на п’ять квадратів. В верхній частині закріпилися добровольчі дружини, в районі Міської Ради (тепер училище культури на пр. Карла Маркса) – єврейська самооборона; далі – кільцем охоплюють німці; добровольців, самооборону і німців оточують петлюрівці і, нарешті, все місто в кільці більшовиків і махновців» (124). Хіба що німцям все те було байдуже: вони вже були «на валізах», тож здавалися легко, без рефлексій і особливо не пручалися.
27 грудня махновці та червоні вибили з міста петлюрівський гарнізон. У цих умовах першим ділом більшовики заходилися ділити владу та грабувати населення. «Я именем партизан всех полков, – звертався в цей час Махно до мешканців міста, – объявляю, что всякие грабежи, разбои и насилия ни в коем случае допущены не будут в данный момент моей ответственности перед революцией и будут мной пресекаться в корне» (78). За грабунки він розстрілював на місці. Але місто добряче пограбували і відправили весь скарб та боєприпаси до Гуляйполя, а звільнені з тюрем бандити довершили розгром. 31 грудня обурені петлюрівці реабілітувалися, вибивши махновців та червоних із Катеринослава. Коли на початку січня понурений Махно повернувся до Гуляйполя лише з двома сотнями вершників, на запитання одного із залишених вдома на хазяйстві командирів Чубенка: «А где остальное войско?» похмуро огризнувся: «Где-где? В Днепре». Приблизно так.
Гуляйпольські жінки між собою обурено перемовлялися: «Сучий син, загубив дітей, потопив нещасних, а сам неушкодженим вернувся» (66). Отак вони у той момент любили «батька». А махновські гармоністи тим часом весело співали під мелодію відомого «Яблучка»:
Махнов-чики-чики,
Славны хлоп-чики-чики
Потопились у Днепра!
Як гороб-чики-чики…
Не дивлячись на поразку під Катеринославом, свій рідний Гуляйпольський район «батько» відстояв. Там склалося задерикувато ідилічне життя, дивлячись на яке зі сторони, більшовики все більше похмурніли. Адже вони оголосили ліквідацію приватної власності, а тут – якийсь мілкобуржуазний «бенкет духу». Тож Нестора Івановича і його анархістський рух почали звинувачувати у куркульстві. І це був, чесно кажучи, величезний комплімент Махнові: ще б пак, ціла армія куркулів! Тож який багатий, виходить, є той Гуляйпольський район, коли у ньому набралося стільки куркулів. В більшовицьких виданнях потроху почали з’являтися гнівно-критичні статті на адресу махновців, і це була перша антимахновська «проба пера». Далі процес лише укрупнявся.
Після поразки від петлюрівців Махно на деякий час уникав зустрічей з великими військовими частинами, воліючи відводити душу нападами на місцевих колоністів та багатіїв. Але на лютий 1919 р. махновське військо налічувало вже 30 тис. бійців та 20 тис. резервістів. Тож червоне командування знову було не проти заприятелювати із махновцями. Не дуже ображаючись на деякі недавні виступи в червоній пресі, махновці увійшли в оперативне підпорядкування Червоної армії у якості Третьої повстанської бригади, з виборним командуванням та внутрішньою самостійністю (інакше – ніяк!), згодившись на введення в бригаду червоних політпрацівників. За махновцями навіть зберігалися право добровільної мобілізації та чорні анархістські знамена. Сам Махно став офіційно величатися червоним комбригом і підпорядкуватися командуючому 2-ї української армії Скачкові. Щоправда, останній відверто визнавав, що, окрім бригади Махна, інших частин у цій армії ніколи не було…
Згідно з угодою, махновці повинні були разом із більшовиками виступити проти Денікіна, який тоді представляв найбільшу загрозу для молодої Радянської республіки. Спираючись на махновців у боротьбі проти Денікіна, червона влада вела філігранну політику маневрування: намагаючись знищити денікінців руками українських повстанців, вона одночасно старалася послабити цих останніх, щоб наприкінці військового протистояння у них тільки й вистачило сил, що на здачу зброї та переформатування у Червону армію, тобто на повне самознищення. Махновську армію тримали на «голодному пайку», не давали потрібної кількості зброї, тому інколи їй доводилося йти на суперника з голими руками або підручним колюче-ріжучим інвентарем і добувати собі зброю з бою.
Влившись у Червону Армію, махновці стали нібито «своїми», і з цього моменту радянські повідомлення про діяльність Махна почали відрізнятися лише похвальною лексикою. Наприклад, телеграма із Катеринослава в Бюро друку УРСР: «На фронті радянських військ Дибенко веде жорстокі бої з козаками-чеченцями. Захоплено багато полонених, зброї. Відзначився в боях колишній вождь повстанських загонів, тепер командир бригади – Махно» (95). 14 лютого газета «Правда» заявила про Махна, як про «улюбленця селян-повстанців, хороброго і кмітливого командира» (95). Власне, й не брехала, хоч загалом це для «Правди» не властиво.
15 березня бригада Махна захопила Бердянськ, 17го – станцію Волноваха, де було перехоплено 90 вагонів вугілля. Ще раніше, відкинувши білих до Азовського моря і захопивши при цьому 100 вагонів зерна, 90 з них Нестор шляхетно відправив голодуючим Москви і Петрограду. 27 березня махновці взяли Маріуполь і почали наближатися до Таганрогу. Та замість того, щоб підтримати махновців, командир Дибенко пішов на Крим. В цей час військові успіхи Махна перевершив колишній командир частин Центральної Ради, отаман Григор’єв, який взяв Одесу. Постало навіть питання про те, аби дати йому орден Бойового Червоного Прапору, але згодом Григор’єв повернув свою зброю проти більшовиків, тож обійшовся без ордену. Зате такий самий орден за взяття Маріуполя (це був один із перших, порядковий №4) отримав Махно.
На захоплених територіях червона влада вводила продрозверстку, тобто забирала у селян весь хліб майже дочиста. Селяни були розлючені і загрожували повстанням. Крім того, поміщицькі землі передавалися у власність держави для організації радгоспів. На відміну від Махна, який розумів націоналізацію землі у тому сенсі, що вся земля має бути передана до селянських робочих колективів та сімей, радянське керівництво під націоналізацією розуміло державну, себто бюрократичну власність на землю та державну організацію радгоспів та колгоспів, левова частина прибутків з якої відходила державі – отже, невідомо куди. Тож українське селянство різко повернуло проти більшовиків.
Махно відчував свою відповідальність за те, що діється, адже він сам привів на українські землі цю владу. І якщо на першому з’їзді махновців у січні 1919 р. головними ворогами він оголосив білогвардійців та петлюрівців, то вже на другому з’їзді у лютому – більшовиків. А 10 квітня в Гуляйполі відбувся третій з’їзд немилих комуністам «вільних Рад», який оголосив добровільну мобілізацію в Повстанську армію та задекларував чимало антибільшовицьких гасел: «Долой комиссародержавие и назначенцев!»; «Долой чрезвычайки – современные охранки!»; «Да здравствуют свободно избранные рабоче-крестьянские Советы!» і т.ін. Звісно, більшовикам це не подобалося. У квітні Троцький розвернув масштабну пропагандистську кампанію проти Махна, а в травні, коли білі війська почали тіснити махновців, які вже не мали вогнепальної зброї для відсічі, Рада робітничо-селянської оборони України прийняла рішення про ліквідацію «банди Махна».
Все складалося для більшовиків більш-менш пристойно. Вони розраховували на вдалий результат війни з Денікіним, аж тут із Одеси повернувся додому командир 6-ї дивізії 3-ї Української армії М. Григор’єв, побачив, що робиться на рідній землі і, як кажуть у народі, «ахнув». Селяни вже на той момент були готові до війни проти червоних, чекали тільки на керівника, який би міг очолити їх антибільшовицький виступ. Тож з поверненням Григор’єва у травні 1919 р. здійнявся бунт на пів-України. Завдяки несподіваності свого виступу бунтівники відразу захопили центр України з містами Катеринославом (Дніпропетровськом), Єлизаветградом (Кіровоградом), Черкасами, Кременчуком, Миколаєвом та Херсоном. У випущеному Григор’євим «Універсалі» були оголошені типові селянські вимоги відміни продрозверстки, ліквідації колгоспів, свободи торгівлі. Григор’євців підтримали також деякі інші радянські військові частини, наприклад, – матроський екіпаж у Миколаєві та Чорноморський полк у Катеринославі. В. Затонський, указуючи на вибухонебезпечну ситуацію в Українській армії у зв’язку з останніми подіями, писав: «По суті, будь-який полк міг здійняти проти нас повстання», тож він ніяк не міг збагнути, «чому та чи інша частина бореться на нашій стороні, а не проти нас? Так, наприклад, Махно надав, безумовно, нам підтримку в боротьбі проти Григор’єва» (130). Керівники радянських військ писали в центр, щоб присилали їм солдатів-росіян чи іноземців, бо всі українці – ненадійний елемент, який здатен будь-якої миті зрадити й підтримати повсталі «банди».
Наприкінці травня головні сили бунтівників були розбиті, але сам отаман Григор’єв зі своїм загоном продовжував боротьбу. Комуністи перехопили телеграму бунтівного отамана до Махна: «Батьку! Що ти дивишся на комуністів? Бій їх! Отаман Григор’єв» (75). Махно не відповів, – взяв акторську паузу. Він ще нічого не вирішив. Розкладав пасьянс наявних політичних і військових сил, зіставляв-комбінував: як би часом не прогадати. До того ж, він саме оборонявся від білогвардійців Шкуро, і йому це більш-менш вдавалося – одними багнетами, бо рушниць не було. Червоний комісар Антонов-Овсієнко тривожно докладав у центр: «У Махна чотири черги на одну рушницю», в той час як інші червоні з’єднання мали зброю «у кількості, що перевищує в декілька разів штатну норму» (80). До речі, командарм Скачко пізніше зізнався, що зброєю не забезпечував Махна навмисно, бо не довіряв його бійцям і боявся, що вони ось-ось підтримають Григор’єва чи перейдуть на сторону білогвардійців. І от тепер, коли та зброя мала захистити фронт, більшовики самі розплачувалися за свою підступність: Махно був вимушений відступати, а доручений йому фронт – провалюватися. Один з учасників тих подій, червоноармієць та симпатик Махна П. Кудло прокоментував це наступним чином (мовою оригіналу): «Советская власть не права тем, что есть чрезвычайки, комиссары, и это все я презираю... Советская власть допустила до того, что нет патронов, снарядов и что, вследствие этого, приходится отступать» (148).
Скориставшись григор’євським бунтом, червоне командування заходилося «женити» Григор’єва з Махном, вимагаючи від останнього, нарешті, зізнатися в цьому компроматі. Але Махно зізнаватися не хотів, бо не було в чому. Натомість він випустив прокламацію під назвою «Кто такой Григорьев», де оголосив бунтівника Григор’єва ворогом революції. Причина такої суворості була проста: Махно заявив про необхідність тримати фронт проти білогвардійців, не звертаючи уваги «на распри Григорьева с большевиками за политическую власть» (130). Отож на горіхи від Махна отримали обидві сторони. Напевно, Троцького це трохи підстьобнуло, і в телеграмі Раковському він запропонував «після розгрому головних григор’євських сил» ліквідувати і махновський рух. «Задача зводиться до того, – заявляв Троцький, – щоб використати ефект григор’євського бандитизму, підтягнувши достатньо надійні частини, розколоти Махна» (130). Він також стверджував, що якщо не ліквідувати махновщину зараз, то це «…обіцяє повторення григор’євської авантюри, котра буде більш небезпечною внаслідок величезної популярності Махна серед селянства та червоноармійців, бо махновщина – єдина реальна влада на місцях» (41: стор. 135).
Але як ліквідувати ту махновщину, ще й в умовах білогвардійського наступу? Тут хоча би втримати фронт, а не воювати з союзниками. Та й якими силами боротися з махновцями? «Скачко відзначав, – пише В. Савченко, – що українські радянські частини не підуть проти Махна (що само по собі є дуже небезпечним), а для каральних операцій проти махновців потрібні дві-три повністю укомплектовані «російські» дивізії, яких ніде взяти» (41: стор. 135). Розгніваний Троцький кричав, що Скачко «млявий, непевний, піддався гіршим українським впливам», бо він є «журналіст, а не командир», і пропонував на місце командувача Другої Української армії замість нього К. Ворошилова (до речі, бездарного воєначальника), бо він «ворожий українській самостійності» (41: стор. 135).
Чомусь Троцький боявся Махна і «махновського сепаратизму» більше за всі інші можливі нещастя. Він навіть казав, що краще віддати Росію білим, ніж дозволити перемогти махновщині. «Після визволення України, – писав він, – махновщина стане смертельною небезпекою для робітничо-селянської держави» (124). Чи, принаймні, особисто для нього. Одна з телеграм Троцького про необхідність розпочати газетну кампанію проти Махна включає наступну фразу: «У протилежному випадку ліквідація Махна не буде зрозуміла» (130). Така ось техніка… Одним із елементів цієї техніки були брехливі газетні теревені про розстріл махновцями всіх своїх політкомів. Обурені брехнею, нерозстріляні політкоми, звичайно, вимагали спростування провокаційних заяв («Тяпун вам на язык!»), але марно. Зі свого боку, Антонов-Овсієнко (один з небагатьох порядних людей серед червоних командирів) всіляко намагався захистити Махна та повстанців, вимагав поставити їм зброю для боротьби із військом Шкуро, але не мав достатньої ваги на комуністичному Олімпі.
«2 червня 1919 року, – пише Савченко, – Троцький по телефону зв’язався з Махном і в різкій формі наказав негайно закрити махновськими частинами оголену ділянку фронту від Гришиного до Слов’янська («Нормально попроси меня!» – О.Л.) …З цієї ділянки панічно втекла 9-та дивізія Південного фронту, і вона була віддалена від «вільного району». Махно, вказуючи на критичне становище своєї дивізії, на відсутність провіанту, набоїв та зброї, категорично відмовився передислокувати свої частини. Але Троцький не поступався, а наказував Махнові, лякаючи його репресіями. Троцький нібито тоді заявив Махнові: «Ти розумієш різницю між собою і мною? Я главком збройних сил республіки. А ти хто такий? Я таких, як ти, розстрілював по кілька штук на день». Махно, вийшовши з себе, обклав вождя революції відбірними матюками (Не хотів розстрілюватися. – О.Л.). Це була остання розмова двох вождів» (41: стор. 144). «Высокие, высокие отношения»…
Із дратівливих слів Троцького можна зробити висновок, що він розглядав Махна, як особистого суперника, якому заздрив, тому і виникла потреба протиставити свою високу посаду ніякій посаді Махна. До того ж, він завжди обурювався тим, що махновці об’єднуються навколо особи Махна, а не навколо «ідейного прапора» (привіт всім анархістам!), адже навколо його власної особи не об’єднався би навіть загін піонерів. 8 червня Троцький вже був у Катеринославі, аби особисто керувати боротьбою з махновщиною. Там він видав наказ про створення Воєнно-революційного Надзвичайного трибуналу, якому були надані каральні повноваження для того, щоб «каленым железом» випалити махновський рух. Серед засобів боротьби із цим «злом» застосовувалася кругова порука і розстріл заложників у селах, воєнна блокада сіл і розстріл за приховування зброї, а трохи пізніше – каральні і заградзагони. На переконання Троцького (і справедливе, до речі, переконання), махновці для Радянської держави є головною небезпекою, бо вони «хибно вважають себе комуністами. Махновці під комуністичним прапором значно небезпечніші, ніж під анархістським і лівоесерівським» (149). Ще б пак.
Тим часом командуючий червоними військами К. Ворошилов святкував Піррову перемогу: руками білогвардійців була практично знищена Повстанська армія. 9 червня 1919 р. він відбив дотепно-візерунчасту телеграму Троцькому: «Махновія розбита Шкуром вщент, окремі махнята волають про захист і покірність Рад. Владі (Щодо покірності Рад. Владі – це бажане, а не дійсне. – О.Л.). Момент ліквідації цього гнійника найзручніший. Наша біда – відсутність регулярних частин, якими треба зайняти махновський фронт і ліквідувати залишки банд. Стан фронту вимагає екстрених заходів. Потрібно хоча б одну регулярну дивізію для очищення всього Донбасу» (130). З останнього, власне, й потрібно було починати, а то радіє, як дитина, на яку вже ззаду замахнувся батько з ременем.
Наближався час IV з’їзду махновських «вільних рад», призначений на 15 червня, тож Троцький видав наказ, в якому заборонив той з’їзд, як «контрреволюційний». Допоки більшовики налагоджували зброю проти махновців, білокозаки прорвалися в район Гуляйполя, ліквідувавши червоний полк Б. Веретельникова. Троцький відреагував на це статтею в газеті «В пути» під назвою «Махновщина», передрукованою харківськими «Известиями». У ній в усіх невдачах Червоної армії був звинувачений – хто би ви думали? «Поскреби махновця – знайдеш григор’євця, – заявив автор статті. – А частіше всього і скоблити не потрібно: знавіснілий, гавкаючий на комуністів куркуль чи мілкий спекулянт стирчить назовні» (149). Вочевидь, це Лев Давидович довільно перефразував відому фразу, не менш приємну для його «наднаціональних» вух: «Поскреби росіянина – знайдеш татарина». Тож висновок один: «Махновщину – геть!»
Але у Нестора Івановича були інші плани. Як донедавна у тюрмі, де він відрізнявся «скверным характером», Махно почав сперечатися з більшовицькими керівниками, висловлювати їм свої протести, направив Троцькому (із копіями – Леніну та Каменєву) два листа, в яких просив звільнити його від командування, якщо він так не догодив товаришу Троцькому «иже с ним». Очевидно, він розумів, що став особистим каменем спотикання для главкому. Намагаючись відвести загрозу від своїх людей, Нестор вирішив піти, аби не наражати їх на небезпеку «внутрішнього фронту». Після цього, як він сподівався, ворожнеча у Червоній армії мала припинитися.
6 червня 1919 р. на ст. Царевокостянтинівка зібралися члени махновського штабу «о делах наших скорбных покалякать». Білаш запропонував заради перемоги над білогвардійцями не воювати з червоними. Більшість командирів, навпаки, вважала, що на Україну білі не підуть, бо їхньою метою є Москва, тож треба виступити проти червоних. Есери запропонували союз із Петлюрою та отаманами Григор’євим і Зеленим. Вислухавши всіх, Махно вирішив піти з поста радянського командувача, аби не дратувати Троцького і дати своїй армії можливість воювати проти білих у союзі з червоними. «Надо выйти из перекрестного огня, отдохнуть, пополниться и отомстить за старую обиду» (148), – пояснив він соратникам. Приїхавши до Олександрівська, він здав справи командування, відмовившись захищати місто, хоч як його не просили. Після цього переправився на правий берег і безслідно щез, як тать. До наступного разу.
Більшовики відвели душу на розстрілах всіх більш-менш близьких до «батька» людей, навіть його політкомісарів, направлених до нього раніше самими червоними. Цих людей він вже встиг полюбити, тож дізнавшись про їхню загибель, розлючений Махно розгорнув партизанську війну у червоному тилу. Однак від лінії фронту «батько» намагався триматися подалі, аби не заважати червоноармійцям з’ясовувати стосунки із денікінцями, – втім, вони самі не надто рвались те робити. 23 травня Махно, чию роль спочатку недооцінювали у денікінському штабі, отримав від білогвардійського генерала Шкуро пропозицію не більше не менше, як поєднатися із білим рухом (у чині генерала!), аби разом подолати Червону армію. Але Махно ту пропозицію «з презирством відхилив», заявивши, що «колишнього каторжника ніколи не заманять у генерали» (41: стор. 141).
Тим часом московські анархісти, з благословення Махна, підірвали будинок місткому партії в Леонтіївському провулку. 12 чоловік було вбито, 55 поранено (в т.ч. Бухарін), а Ленін врятувався тим, що по якійсь причині затримався на півгодини. Поранений товариш на прізвище Ярославський волав про те, що вороги кинули бомбу, «чтобы взорвать мозг Советской России, чтобы убить Ленина». Бідна Росія, якщо у неї такий мозок, – не кажучи вже про вражений сифілісом мозок самого Леніна, від вигляду якого ледь не розбіглися усі досвідчені спеціалісти, які робили розтин. Перші підозри упали на білих. Дзержинський віддав наказ розстріляти заложників з числа дворян і буржуазії у всіх тюрмах та таборах Москви. Наказ було скасовано наступного ж дня, але за ніч трудолюбиве ЧК добряче попрацювало і встигло розстріляти тисячі людей. Розібравшись у тому, хто був справжнім винуватцем теракту (ним себе оголосила підпільна промахновська група «Равенство и воля»), більшовики із анархістами вже не панькалися. Одних повбивали, інших покидали по в’язницях.
У липні 1919 р. за «антидержавну агітацію» та підтримку «бандита» Махна радянська влада оголосила поза законом Конфедерацію анархістських організацій України «Набат». Її членів десятками та сотнями ув’язнювали, а решта переходила в глухе підпілля. Але «набатівці» були щасливі, адже всі ці неприємності були спричинені розривом Нестора Махна з червоними. Раніше у зв’язку із цим не зрозумілим для «набатівців» союзом вони з ним навіть посварилися. Тепер – знов стали друзями. Тож кілька сотень анархістів, на чолі із В. Воліним, прибули до Гуляйполя, аби «підтримати морально» Нестора Махна. Волін взагалі став другою людиною у махновських коридорах, щось на кшталт політкому у Червоній армії. Однак із розпадом махновських військ у січні 1920 р. «набатівці» майже повністю зникли з «вільного району». А в лютому 1920 р. на власній конференції вони обговорили свої справи і прийшли до висновку, що Махно не здатен здійснити «третю анархістську революцію». Тут хочеться сказати: хай самі би спробували. Бо якщо на цьому світі хтось і здатен був хоч щось зробити в цьому напрямку, то це Махно. «Иных уж нет, а те – далече».
Натхненні неприємностями в стані ворогів, денікінці наступали з вогником: вони вже бачили себе в Москві. В результаті фронт червоних відкотився аж по Тульські самовари. Більшовизм опинився на грані повного краху. Червона армія, яка по кількості мобілізованих бійців набагато переважала Добровольчу армію, не могла нічого вдіяти із добре вишколеними частинами царських генералів і ганебно тікала. Після місяця командування майбутній нарком оборони СРСР К. Ворошилов був усунутий з поста, бо, за даними червоних спостерігачів, його армія перетворилася на «небоєздатний, бездарний натовп, у якому «накази не виконуються», а настрої не лише рядових, а й командирів «махновські та григор’євські» (41: стор. 164).
Території на південь від Воронежу були охоплені повстанням донських козаків, не кажучи вже про антидержавні виступи Григор’єва, Ангела, Зеленого та ін. Пізніше Троцький з цього приводу висловлювався цілком відверто: «Ні для кого не секрет, що не Денікін примусив нас залишити межі України, а грандіозне повстання, яке підняло проти нас українське сите селянство» (120). Очевидно, він мав на увазі те сaме «сите» селянство, яке повністю обібрали червоні продзагони. Із ситості, «батенька», не повстають. Цікаво, що з протилежного боку прозвучала така сама думка: відвідавши влітку 1919 р. Катеринослав, «Денікін заявив, що його не лякає і не хвилює спротив червоних в Україні, а страшною для нього є «армія, що стоїть у нашому тилу – армія селян-повстанців» (41: стор. 159-160). І це він ще не знав, що на його армію чекає восени! Складається враження, що, перефразовуючи афористичний вислів В. Чорномирдіна («лучше водки хуже нет»), краще Махна гірше немає.
Радянська влада на той момент виглядала приреченою. Із заходу на Київ просувалися петлюрівці, яким у липні надала допомогу Українська Галицька армія. На правому фланзі у напрямку Саратова, Нижнього Новгороду та Пензи йшла Кавказька армія генерала Врангеля; у центрі на Воронеж, Рязань та Москву наступала Донська армія генерала Сидоріна. Найкраща білогвардійська армія, Добровольча, під командуванням генерала Май-Маєвського збиралася йти від Харкова до Москви через Курськ, Орел і Тулу. На лівому фланзі все було для білих теж доречно, бо через Білорусію вже наступали поляки. Тож шлях до Москви по напрямку від Харкова до Царицина був повністю відкритий.
Все валилося із рук більшовиків. В тодішніх їхніх політзведеннях відзначалося ідейне тяжіння червоноармійців до Махна, причому ці симпатії були характерні для всіх трьох українських радянських армій. Червоне керівництво потроху усувало від командування всіх «ненадійних та самостійних» українських командирів, які ще воювали на боці червоних. Наприклад, у червні 1919 р. був отруєний комдив Василь Боженко, якого бійці теж називали «батьком». Підступно вбили комдива Миколу Щорса, як «самостійника, противника регулярних начал, затятого партизана», «кар’єриста і ворога Радянської влади». Його прибрали з метою уникнути повстання в Першій Українській дивізії, а потім ще й склали героїчну пісеньку, в якій він трагічно гине від рук білогвардійських нелюдів («Голова повязана, кровь на рукаве. След кровавый стелется по сырой траве»). Позбавили життя і інших українських командирів – Гребінку, Черняка та ін. Як правило, їх іменами потім називали вулиці і сквери, встановлювали пам’ятники, під якими виголошували комуністичні гасла для мобілізації людей навколо комуністичної ідеї, в ім’я якої ці герої начебто й загинули.
Але влітку 1919 р. все було погано. Навіть українська КП стояла на межі розколу. «Частина більшовицьких лідерів України – федералістів… критикували ЦК за «русотяпство» і нехтування інтересами України, – пише Савченко. – Д. Мануїльський писав про уряд УСРР як про «гастролерів», котрі, побувавши в Україні кілька місяців, «на осінь повертаються до Москви». Він порівнював цей уряд з нотаблями, котрих колоніальні власті залучають зі знатних туземців «для меблів» з чисто декоративними функціями. Федералісти закликали до незалежності ЦК(б)У від РКП(б), до «опори на місцеві сили», до союзу з боротьбистами, пропонували відродити Українську радянську армію, виступали за економічну незалежність УСРР. Вони мали можливість об’єднатися в блок з усіма лівими силами України аж до махновців на основі боротьби проти централізації, призначенців, критики московського керівництва. Але в КП(б)У переміг блок антиукраїнців-троцькістів, котрі всі сили кинули на придушення «самостійництва» та інакодумства, звинувачуючи федералістів у сприянні розвалу фронту і тилу. Перша конференція КП(б)У відзначила повний розвал зв’язку міста з селом, перетворення окремих сіл у «самостійні, самодостатні держави», вказуючи при цьому, що повстання на Правобережжі України відбуваються під націоналістичними гаслами, а на Лівобережжі – під анархістськими, в районі Одеси «мають бандитський характер» (41: стор. 165). Звучить, як прогноз погоди: на півдні сонячно, + 10; на півночі хмарно, + 1; подекуди опади у вигляді мокрого снігу, місцями ожеледь та ожеледиця.
Оскільки українські солдати були ненадійним контингентом, на боротьбу проти Григор’єва було направлено 5 тисяч новобранців з Росії. Крім того, за наказом Троцького у тил України було відряджено тисячу кмітливих чекістів, які вже знали, як діяти. На боротьбу із білими кидали махновські частини, які залишалися у складі Червоної армії в очікуванні особистих розпоряджень «батька». Прикметно, що лише махновські війська в той час могли хоч якось протистояти Білій армії. «Друга Українська радянська армія, яка складалася в тому числі з бригади Махна, за 6 місяців свого існування, за свідченням командуючого армією О. Скачка, жодного разу не відступала і довше зі всіх частин зберігала боєздатність у боротьбі з білими, і лише їй одній Південний фронт міг давати наступальні директиви» (41: стор. 158).
Паралельно деякі махновські частини більшовики обеззброювали та розстрілювали. На одних ділянках фронту вони вважалися своїми, на інших – ворогами. Всі чекали на Махна, бо знали, що він так просто не розвіється по вітру. Тим часом Нестор зіграв весілля на батьківщині своєї нареченої Галини Кузьменко, у с. Піщаний Брод. На вимогу батьків Галини, молоді повінчалися в церкві (цю інформацію Галина пізніше спростовувала, запевняючи, що вони не брали навіть цивільного шлюбу). Три дні вирувало свято на все село, причому одночасно п’яні гості встигли захопити радянський потяг, який проходив собі мимо, і реквізувати все його майно, по-братськи розділивши виручку з сусідніми селянами. Однак три тижні потому, за відсутності махновців, у Піщаний Брод заявився радянський каральний загін під керівництвом Затонського і розстріляв кількох чоловік, у тому числі тестя Нестора – Олексія Кузьменка, колишнього жандармського писаря. Пізніше «батько» суворо покарав убивць, знищивши майже весь загін, хоча Затонському вдалося втекти.
Більшовики воювали на декілька фронтів відразу і на жодному не мали успіхів. 13 серпня 1919 р. Троцький наказав кільком дивізіям об’єднатися під командою Якіра і відступити на північ. «Паніка, хаос, дезертирство, розпач охопили робітників та червоноармійців Причерномор’я, – пише Савченко. – В той час як більшовики відходили на Північ, прагнучи вивезти з Півдня України якомога більше цінностей, махновці формували свою Повстанську армію, як єдину захисницю народу від білогвардійців. Махновські агітатори, використовуючи ситуацію, що склалася, закликали всіх, «кому дорогі завоювання революції на Україні», не відступати з Півдня України за злочинними наказами Троцького – Якіра, а вступивши до Повстанської армії махновців, загородити шлях білим на Херсонщину… Бійців, переважно мешканців степової України, обурювало це ганебне рішення про відступ без зустрічі з ворогом, який навіть був нездатний внаслідок своєї малочисельності завдавати значних ударів по червоному фронту» (41: стор. 175-176).
Порвавши із більшовиками, «батько» відмовився від червоних стягів і з цього часу використовував лише анархістські чорні знамена. Перебуваючи спочатку в Чорному лісі в районі Олександрівська, він набрав нову кількатисячну армію, що дало йому змогу контролювати Кічкаський міст через Дніпро, перешкоджаючи білим перейти на Правий берег. Потім перебрався до станції Новопомощная, куди до нього почали стікатися його колишні частини та деякі частини Червоної армії. В середині серпня 1919 р., коли Махно воскреслим Феніксом злетів у небо, частини його командирів (Куриленка, Буданова, Калашникова), що знаходилися в складі Червоної армії, заарештували своїх політпрацівників та перейшли до відновленої Повстанської армії. Здійнявши бунт під чорним анархістським прапором, до неї ж перейшла 58-а дивізія, укомплектована колишніми махновцями, а також ще 4 бригади з артилерією, кавалерією та бронепоїздом. На мітингах червоноармійці 58-ї дивізії говорили про зраду Троцького і військових офіцерів, про бажання судити цих «боягузів» і обрати сміливих командирів, які здатні вести бій із ворогом. На запит більшовицького командування: «Що там у вас діється в 58-й бригаді?» – була отримана жахлива відповідь, гідна сучасних психологічних трилерів про телефонних терористів: «Бригади Кочергіна немає. Вона у повному складі перейшла у розпорядження головнокомандувача революції товариша «батька» Махна. Скоро доберемося до вас…» (41: стор. 177). Уявляю, як обірвалося серце і випала слухавка з рук на тому кінці проводу.
Після майже місяця невпинних боїв з махновцями під Єлизаветградом більшовицьке командування запропонувало «батькові» переговори, але той категорично їх відкинув. Перед цим, у середині липня 1919 р., Махно ненадовго потоваришував з Григор’євим, від антибільшовицьких дій якого раніше всіляко відхрещувався. Тепер вже було не до вередування: потрібно було якось вижити. На нараді штабу, де більшість висловилася проти союзу та за розстріл Григор’єва за єврейські погроми, Махно виступив зі словами, що розстріляти Григор’єва «завжди можна встигнути», але спочатку необхідно приєднати його бійців до себе. Цей аргумент переконав соратників, і вони підтримали «батькове» мудре рішення. У цих умовах «скромний» Нестор Іванович віддав командування спільними силами Григор’єву, а начштабу був призначений брат Нестора Григорій. Сам Махно очолив Реввоєнраду.
Союз із отаманом тривав лише два тижні. Разом вони здійснювали бойові операції у червоному тилу. За словами Савченка, цих двох ватажків повстанського руху багато що поєднувало. Обидва хотіли звільнити українське селянство від більшовицької сваволі. Радянська влада призначила за їх голови однакову винагороду – 500 тис. рублів. Крім того, вони не довіряли одне одному і, як два ковбої із старого доброго американського вестерну, намагалися один одного переграти. Але каменем спотикання між ними було те, що для Махна головним ворогом залишалися білі, а для Григор’єва – червоні. Виступати проти білих Григор’єв уникав, і це, до речі, спричинило захоплення денікінцями Єлисаветграду: григор’євські загони ухилилися від бою і відкрили білим фронт. Отримавши беззаперечні докази союзницьких відносин Григор’єва із білим офіцерством, Махно вже більше не роздумував, прийнявши остаточне рішення про страту отамана.
27 липня у с. Сентово після спільного мітингу Махно викликав «союзника» до штабу «для пояснень» і почав на нього кричати, звинувачуючи в зраді. Григор’єв начебто перший вихопив револьвера, але другий ковбой виявився спритнішим – у даному випадку Чубенко. Добили отамана всі разом. Деякі григор’євці спробували захистити командира – у перестрілці загинуло 7 чоловік, і всі з того боку. Більшість григор’євців пристала до армії Махна. Ті, хто відмовився, пізніше були розстріляні червоними при першій-ліпшій зустрічі. Зробивши справу, Махно відбив телеграму із наступним текстом: «Всем. Всем. Всем. Копия – Москва, Кремль. Нами убит известный атаман Григорьев. Подпись: Махно. Начальник оперативной части Чучко» (80). Що би це не означало… Більшовики, напевно, прочитавши це, здивовано переглянулися.
З цього моменту почали відбуватися доволі дивні речі. Спочатку передане телеграфом повідомлення про вбивство Григор’єва Махно закінчив задерикуватим гаслом, раніш не характерним для махновців: «Да здравствует Украинская независимая Социалистическая республика!» Це якось дуже було схоже на пропозицію єднання всіх українських (принаймні, соціалістичних) сил. Далі 1 вересня у містечку Добровеличківка неподалік Одеси на конференції делегатів військових частин було створено Революційну повстанську армію України (махновців). Колишня назва армії, де не фігурувало слово «Україна», була скасована. Тим самим махновці вже офіційно почали позиціонувати себе, як українців, і наступні події довели невипадковість цього факту. Махновські вояки трохи розжилися патронами у петлюрівців, з якими терміново знову затоваришували проти білих: на червоних вже розраховувати не доводилося. Спочатку під натиском білих Повстанська армія Махна «мало-мало» відступала – втім, досить організовано, вишикувавшись в так зване «каре» 40 на 40 км. На 20 вересня вона з’явилася в районі Умані, і в Жмеринці був підписаний договір між махновцями та петлюрівцями, єдиними на той момент боєздатними силами, налаштованими воювати проти Денікіна.
Цього разу проти Добровольчої армії зголосилися виступити об’єднані сили всієї України, чия чисельність перевищувала 150 тис. чоловік (по даним генерала О. Удовиченка та начштабу махновців В. Білаша, – 50 тис. махновців, 85 тис. петлюрівців і галичан плюс 30-тисячний резервний склад, а також 10 тис. чоловік союзного УНР отамана Зеленого). 25 вересня уряд УНР офіційно оголосив війну Денікіну, того ж таки дня Махно заявив, що відступ закінчено і справжня війна починається лише завтра. Наступного дня розпочалися бої на всіх ділянках фронту між армією УНР (петлюрівцями й галичанами) і денікінцями.
Початок «справжньої війни» не вселяв в союзників багато оптимізму. Під пресом білогвардійських військ волинська група петлюрівців почала відступати до Тульчина, а січові стрільці зазнали поразки під Уманню, завдяки чому махновська ділянка фронту опинилася в оточенні. Відступивши від Умані, петлюрівці вимушено відкрили тили Махна. Не знаючи досі поразок, командири Добровольчої армії не бачили причин, щоб не розгромити ще й Махна, який так недоречно плутався під ногами, і не отримати свою «единую и неделимую» назад. Проти нього білогвардійці виставили дві надзвичайно сильні дивізії генерала Слащова і були певні, що цього задосить з головою. Помилилися.
Далі цитую В. Савченка: «Опинившись у «казані», махновці почали готуватися до прориву і рейду великої маси кавалерії по тилах білих. Передбачалося, прорвавши фронт білих, вийти до Дніпра, не вступаючи у великі бої… Близько четвертої години ранку 26 вересня 1919 року білогвардійці вдарили махновцям у фланги. Оточуючи повстанців, денікінці не потурбувалися про свій тил, позаяк вважали, що махновці не зважаться на серйозний наступ. Близько восьмої години бій досяг своєї кульмінації. За зброю взялися і штабні махновці, і цивільна обслуга. Махно в ранковому бою участі не брав, бо ще раніше вирушив із загоном у тил білих. Від несподіванки білі почали відступ. Вийшовши в тил махновським частинам, білі самі оголили значну ділянку свого фронту, чим негайно скористалися махновці. Раптом з’явився сам Махно і вдарив по флангах білих. Махновці перегрупували свої сили і спрямували їх на с. Вільшанку. 27 вересня 1919-го о другій годині ночі махновці підірвали велику кількість морських мін, прагнучи полегшити свій обоз. Цей вибух став сигналом для загального наступу махновців. Кіннота 3-ї бригади-корпусу увірвалася до Умані, вщент порубавши білий гарнізон загону генерала Склярова. На південній ділянці 4-та бригада-корпус блискавично розгромила прибулі з Одеси батальйони колишніх гімназистів, захопивши кілька тисяч полонених… Наступ на с. Перегонівку був зупинений шаленим кулеметним та артилерійським вогнем білих, котрим вдалося захопити махновську артилерію. На 9 годину ранку 1-ша та 2-га махновські бригади-корпуси опинилися в оточенні» (41: стор. 190).
Бій в районі села Перегонівка під Уманню чимало дослідників називають однією з найбільш дивовижних подій громадянської війни. Масштабною військовою операцією його вважати навряд чи можна. Між тим, саме він найбільшим чином вплинув на весь подальший хід війни. Незважаючи на те що якість білогвардійських військ була в цілому вище, ніж в українців (як по бойовій підготовці, так і по спорядженню), але чисельна перевага була на боці їх суперників. Вирішального удару завдали махновці, як найбільш боєздатна частина української армії: їх ще не торкнулася епідемія тифу. Вся махновська армія була надзвичайно мобільною, швидко пересуваючись на конях і тачанках. У цій битві максимально проявилися дивовижний полководницький талант «батька» Махна, а також його непередбачуваність та особиста хоробрість. Опинившись у ворожому кільці, махновці спочатку запанікували, натомість у «батька» прокинулося «друге дихання». Війна була його стихією, і він орієнтувався у бою, як риба в морі.
«Махно й не думав про відступ, – пише Савченко. – Він з’явився на передовій лінії зі своєю «чорною сотнею» (300 шабель), вдаривши у фланг білим. Присутність «батька» в самому пеклі бою піднесла військовий дух повстанців. Зібравши їх в єдиний кулак, Махно врізався в саму гущу білих, що наступали на с. Перегонівку. Денікінці відступили на східну позицію біля села і згодом, перегрупувавшись, знову атакували. Махновці знову почали відступати, але тут підійшла їхня кавалерія, яка вдарила на білих, примусивши їх до втечі. Тепер денікінці самі опинилися в оточенні махновської кавалерії. Кілька груп білих змогли вирватися з оточення, але Махно з «чорною сотнею» кинувся їм навперейми. Кілька разів у ході бою «батькові» доводилося міняти вбитих під собою коней, він проявив надзвичайну сміливість, реакцію і блискавичність у прийнятті тактичних рішень. Після 12 верст відступу більша частина білих була оточена біля р. Синюхи, і майже всі вони були порубані махновцями, були знищені більша частина Сімферопольського офіцерського полку, 2-го Феодосійського полку, 51-го Литовського білогвардійського полку, Керченського полку, а частина солдат Пластунського та Лабінського полків здалися. Білі втратили убитими, пораненими й полоненими від 5 до 10 тисяч чоловік, половину яких складали офіцери» (41: стор. 190-191).
«Нічна битва 27 вересня 1919 р. була найбільш кровопролитною й тяжкою за всі роки махновщини, – інформує Азаров у статті «Розгром». – …Підсумок бою вирішила махновська кіннота під командуванням інспектора кавалерії Дорожа, найкраща кіннота в історії громадянської війни. Разом з 1-м корпусом вона розгромила північну ділянку фронту противника, знищивши більше 6 тис. денікінців, увірвалася в Умань і розбила січових стрільців, що перейшли на сторону білих. Потім розворот на схід, – на допомогу 2-му корпусу, що відступав. 10-тисячна лава кавалерії, посилена тачанками кулеметного полку, форсувала Ятрань і погнала білих в Перегонівку і Краснопілля… В Перегоновці каре із 1-го Симферопольського, 2-го Феодосійського і Керч-Єнікальського офіцерських полків вчинило жорстокий спротив піхотним полкам 2-го корпусу повстанців. Але махновська кіннота вдарила з тилу, і офіцерське каре розпалося. Кавалерія гнала білих 25 верст до р. Синюхи, покриваючи поля порубаними офіцерами, в потім топила залишки полків у річці. Врятуватися вдалося лише частині білої кінноти, що втратила 6 тис. вбитими» (60). Як напише згодом один із білих офіцерів, учасник битви під Перегонівкою, «ніхто із нас не знав, що в цей момент велика Росія програла війну» (148). Після перемоги під Перегонівкою білогвардійські тили виявилися відкритими, внаслідок чого, як зазначає Савченко, махновці могли би вдарити по них на північ від Умані, чим допомогти Петлюрі, щоб потім разом з військом УНР розвинути наступ. На жаль для українців, цього не сталося. У Махна з Петлюрою складалися непрості стосунки… Втім, як і з рештою.
Більшість вояків білогвардійського війська було вбито, а захоплені в полон козаки, за махновською гуманітарною традицією, відпущені «по домах». В один день було знищено близько 15% всього особового складу денікінської армії. Ця подія отримала назву Уманського прориву. В українських підручниках історії вона зазначена, як «забута перемога». Забута вона переважно завдяки «науковій діяльності» радянських та російських історіографів, які воліють взагалі її не помічати. Втім, зараз не до них.
Владнавши свої справи під Уманню, 28 вересня махновські командири зібрали нараду, на якій вирішили повертатися на Запоріжжя і… починати третю анархістську революцію по всій Україні. У «батька» була «ідея-фікс»: він вважав Україну колискою третьої соціальної революції – анархістської, – яка повинна започаткувати найліпший в світі соціальний лад свободи-рівності-братерства. Здійснити її мали українські селяни, а підтримати – всі інші соціальні та національні верстви. Фактично в цей момент Махно відмовився від звільнення України, як держави, задля звільнення всього людства («чего мелочиться?») і соціальної революції на весь світ. Розділивши українське суспільство на південно-східне селянство та всіх інших, він, як зараз кажуть, ставив своє «шоу». Тож основною метою походу махновців на схід було не стільки бажання подолати конкретного супротивника, скільки агітація і пропаганда серед селян, аби підняти їх на анархістську «Перебудову».
Це був масштабний партизанський рейд по тилам, який не мав аналогів у світовій історії. Махно розраховував підняти повстання у білому тилу, «тому що комуністи не зуміють» (148). Хлопці йшли трьома колонами у різних напрямках (Запоріжжя; Кривий Ріг і Нікополь; Катеринослав). По ходу слідування Повстанська армія виділяла маневрові групи, які відходили у сусідні щодо просування основних частин райони і там розверталися та поповнялися добровольцями в корпуси. «Групи йшли запалити землю під ногами денікінців по всій південній і центральній Україні, – пише Азаров. – За спогадами начальника штабу Повстармії В. Білаша, голова махновського Культпросвіту В. Волін назвав ці групи «набатом, пробуджуючим фактором Третьої Анархічної Революції». В країні починалася повномасштабна селянська війна» (60).
Місцевих селян лякало повернення поміщиків, які, по чутках, не тільки відбирали назад своє майно та землю, але й карали грабіжників та конфісковували вирощений ними врожай. Тож вони залюбки йшли до армії Махна. Обростаючи новими частинами, серед яких були й червоні, що перейшли на «батьків» бік, повстанці зайняли Кривий Ріг, Нікополь, Олександрівськ, Мелітополь, Юзовку (Донецьк), захопили основні бази постачання та боєприпасів денікінської армії у Бердянську та Маріуполі, знищили порт, через який йшло постачання Добровольчої армії, зруйнували всі супутні залізничні дороги і наблизились впритул до Катеринославу. На 17 жовтня махновська армія вже стояла під Таганрогом, де розміщувалася ставка Денікіна, і налічувала 100 тис. бійців. Це відбувалося в той самий час, коли Денікін планував дістатися Москви. І ось тобі маєш: біле керівництво було вимушене знімати з основного напрямку свої найпотужніші частини та кидати їх на оборону тилу.
«Звістки про Перегоновську бійню йшли до денікінського командування повільніше Повстармії, – зауважує Азаров. – Вся махновська піхота була посаджена на тачанки і здійснювала неймовірні для того часу марш-кидки. Всього за тиждень повстанці пройшли 350 верст від Умані до Нижнього Дніпра. Всі суттєві сили білих були кинуті на Москву, а розгублені гарнізони і тилові частини не могли опиратися стрімкій Повстармії. Махновська кіннота змітала слабкі заслони, а піхота, що за нею їхала, закріпляла звільнення районів. На шляху втечі від Олександрівська до Чаплина білими були кинуті всі станції і селища. А селяни безстрашно грозили втікачам: «Скоро з’явиться батько Махно і всіх переріже» (60). Наведу коментар тих подій генерала Денікіна: «Становище було грізним і вимагало засобів особливих. Для придушення повстання довелося, не дивлячись на серйозний стан фронту, знімати з нього частини і використовувати всі резерви… Це повстання, що набуло таких широких розмірів, розвалило наш тил і ослабило фронт у найбільш важкий для нього час» (75).
Тієї ж думки історіограф махновського руху П. Аршинов. В своїй «Історії махновського руху» він зазначив: «Ми у відповідності до історичної істини повинні тут сказати, що честь перемоги над денікінською контрреволюцією восени 1919 року належить, головним чином, махновцям. Якби не було Уманського прориву і наступного розгрому тилу, артилерійської бази і всього постачання денікінців, останні, вірогідно, увійшли би до Москви приблизно в грудні 1919 р. Бій червоних з денікінцями під Орлом має не велике значення. В своїй основі відступ військ Денікіна на південь почався вже раніше – саме у зв’язку з розгромом тилу… І цим був обумовлений результат всього їх походу на російську революцію» (64).
Не може з цим не погодитися і головний воєнний історик Червоної армії М. Какурін, хоча його думка дещо скоригована ідеологічними зобов’язаннями: «Виконання плану Денікіна здійснювалося в формах, відмінних від тих, котрі мислилися згідно його наказу. Воно вилилося в цілу експедицію на Україну, на протязі якої сили південних білих армій проявили слабку діяльність на центральних операційних напрямках… Біле командування захопилося, вочевидь, другою ціллю – захопленням України, що потягло за собою розпорошення його сил у просторі, програш в часі і в майбутньому крупну поразку… Кожен раз, коли сили української і південної контрреволюції зіштовхуються між собою, між ними починається збройна боротьба, яка відволікає обидві сторони від їхньої головної цілі – боротьби з РРФСР… Завоювання України, проведене під неприйнятними для населення гаслами, виявилося джерелом не сили, а слабості денікінських армій, заливши їхній тил хвилею повстанського руху… Нарешті, виступ Махна як відкритого противника білого командування наніс останньому ряд сильних ударів і сильно розхитав його загальне стратегічне становище» (126). А радісний Г. Орджонікідзе, член Реввоєнради 14-ї армії Південного фронту, у листопаді 1919 р. відписав тов. Леніну: «Напевно, наше просування вперед буде доволі швидким. Денікін, безумовно, зламав собі шию на українському мужику» (126).
Захопивши землі колишнього Війська Запорозького восени 1919 р., Махно розраховував відродити славну козацьку вольницю. У цьому бажанні його підтримала велика кількість українських отаманів, колишніх петлюрівців та самостійників. Він підписав угоду з «боротьбистами», згідно з якою повинна була утворитися незалежна Радянська Україна, яка на рівних мала спілкуватися із РРФСР, а Українська Повстанська армія повинна була перейменуватися на Українську радянську армію і боронити Україну від будь-яких іноземних ворогів. За підрахунками істориків, рівно 100 днів проіснувала вільна анархістська республіка Махновія. «Територія Махновського «вільного району», – писав В. Чоп у статті «Авіація Махна», – охоплювала 5 повітів, мала вихід до Азовського моря, населення в 2,5 млн. чоловік і розмірами перевищувала такі європейські країни, як Данія, Голландія чи Бельгія. Починаючи з 1919 р., махновський рух фактично досягає стану державності, створивши Гуляйпольську республіку і, зокрема, починає претендувати на контроль над Катеринославом. Головними характеристиками країни «Махновії» стали: республіканська форма правління, задекларована колективна власність на землю, товарне зернове хліборобство, а також відсутність чітких кордонів та самоназви. Характерною рисою стала також її мілітаризованість і сповідання ідеології анархізму, направленої на подолання у майбутньому державного стану суспільства» (52).
Не дивлячись на задекларовані колегіальні цінності, Махно своєю владою особливо не ділився. За твердженням Савченка, Військово-революційна рада – ВРР (махновський парламент) виконувала суто декоративні функції і лише формально керувала Південноукраїнською трудовою федерацією. Туди входило близько 30 співробітників на чолі з анархістом організації «Набат» Всеволодом Воліним («дівоче» прізвище – Ейхенбаум), який ні на що не впливав, бо реальна влада була у того, в кого сила – у Махна та його військових комендантів. Деякий час Волін намагався перебрати на себе керівництво, щоб перетворити махновський рух на підсобну військову силу Конфедерації «Набат», але нічого не вийшло. Махно фактично виставив Воліна із Ради, виславши його у грудні 1919 р. до Кривого Рогу «задля агітації місцевого населення». Замість Воліна Махно назначив Лащенка, але той захворів на тиф і діяльність Ради взагалі припинилася.
Культпросвіт махновців склав проект «Декларації махновців», яка мала стати програмою третьої «анархореволюції». «В «Декларації» вказувалося, – пише Савченко, – що в Україні відбувається третя, анархістська революція, що має знищити державу, революція, авангардом котрої є махновці. Окрім білогвардійців, у числі ворогів революції називалися й більшовики, чия політика «призводить до розчарування, незадоволення й озлобленості, …паралізує вільну діяльність творчих мас». Цікаво, що проголошення Декларації стало, по суті, проголошенням нового українського суспільства… В «Декларації» фігурує основне поняття – Україна, про Росію майже нічого не говориться, і вона ніби випадає з поля зору Махна. Ось як подає кінцеву мету боротьби Повстанської армії махновців «Декларація»: «І коли революція ця, розгорівшись повним полум’ям, охопить собою всю Україну та звільнить її від усіх насильників і володарів, – тоді ми, її вірні бійці, розчинимося в міліонних лавах повстанського народу і перейдемо рука об руку з ним до вільного будівництва анархії»… Цікава, скажімо, назва статті «Декларації» – «Зносини з іноземними державами». Вона ставить Україну поза Росією і наділяє її функціями вільної міжнародної політики. Автори статті фактично забули про головну мрію інтернаціоналістів-анархістів – всесвітню республіку рад за повної відсутності кордонів. Таким чином, махновці були більше реалістами, ніж теоретиками анархізму» (41: стор. 230-231).
Водночас Махно відкидав націоналізм «зразка Міхновського» та деяких петлюрівських отаманів. За його словами, місцеве населення мало само собі обрати мову спілкування і перейти на неї у своєму діловодстві та освіті. Махно висунув ідею «вільного радянського ладу», в якому ради мають не політичну, а суспільно-економічну функцію. «Знизу догори» планувалося створити об’єднавчі органи – економічні ради, які би об’єднували сільські комітети, кооперативи та фабзавкоми. Ради мали об’єднуватися у районні федерації, які всі разом складали би Конфедерацію трудових федерацій на договірних засадах. Замість старого судового і поліційного апарату Махно запропонував… самооборону і суд на основі самоорганізації населення. Правосуддя повинно було впроваджуватися «при широкій участі населення і при повній відсутності попередньо визначених норм покарання» (41: стор. 232). Напевно, передбачалося, що всі покарання – під настрій трудящих. В земельному питанні Махно був прихильником общинного землеволодіння, але виступав проти насильства, пропонуючи розпустити колгоспи і денаціоналізувати землю. Спочатку, за його словами, можна було передати її селянам в особисте користування при рівному розподілі, а вже потім намагатися залучати їх до кооперації в артілі та комуни.
«Декларація» була прийнята на з’їзді трудящих Півдня України та повстанців-махновців в Олександрівську у жовтні-листопаді 1919 р. Цей з’їзд на радощах, без всілякої агітації, пропаганди та списку делегатів, зібрав Махно. Відкривши засідання, він скромно відмовився на ньому головувати. За 3 дні роботи з’їзду селяни розробили та затвердили принципи «вільного радянського устрою». Робітники той з’їзд практично проігнорували: від них було мало делегатів, і вели вони себе вкрай вороже по відношенню до з’їзду. Їм не подобалася про-селянська політика махновців, вони не хотіли «самоорганізовуватися» і натомість підтримували червоних або білих. Махно з трибуни на них накричав, назвавши «друзями Денікіна» та іншими поганими словами, які зазвичай у печатному варіанті не цитують. Щоправда, потім вибачався і казав, що його не вірно зрозуміли, але неприємний осад лишився.
В Махновській республіці були у обігу всі тогочасні види валют, від царських золотих рублів до більшовицької мілкоти. Розповідали, що махновці теж випускали свою валюту, але цій інформації немає підтверджень. Єдине, що Махно робив, – він інколи «перереєстровував» наявні купюри і ставив на них свої відзнаки – штампи, печаті т.ін. Купюра з махновським штампом підвищувалася в ціні у декілька разів, – ось і вся грошова реформа. Ясне діло, що це – відвертий фінансовий злочин, який пришвидшував загальну девальвацію (король Філіп IV, який лише випускав монети із золота меншої проби, тут спочиває).
Розповідають також, що на махновських купюрах друкувалися різноманітні хуліганські вірші, найбільш відомий із яких я процитую:
Гоп, кума, не журись,
В Махна гроші завелись.
Хто цих грошей не буде брати,
Того Махно буде драти.
«Ніяких грошей Махно не випускав, – відповідала щоденна газета Політвідділу фронту «Красный боец». – Але, якби він випустив кредитки з таким багатообіцяючим надписом, хоча би навіть на газетному папері, – треба думати, найбільш закоренілий спекулянт не відмовився би їх прийняти» (66). На думку багатьох дослідників, ті вірші вигадували не махновці. В Україні існувало безліч проанархічних загонів, які «косили» під махновців і займалися казна чим, в т.ч. придумували дотепні віршики і видавали їх за махновські. Тож всі відомі на сьогодні шедеври народної творчості на нібито «батькових» грошах не мають до «батька» жодного стосунку. І справді, не був він таким дурнем, щоб потішатися над власною ідеологією.
Тож справи у Махна йшли непогано: Денікін нокаутований, колишня козацька республіка відновлена, вільне самоврядування набирало обертів. Одне лише затьмарювало радість перемоги для махновців. З ними сталося те, що раніше спіткало петлюрівців: їх накрила епідемія тифу, а ліків майже не було. Послаблене здоров’я робило махновських бійців легкою здобиччю для ворогів, які не забарилися з появою. В цей непростий для України час білогвардійці трохи отямились і захопили Олександрівськ, тому послаблені хворобою повстанці перебралися до Катеринославу, який теж згодом був взятий білими.
На новий 1920-й рік до Махновії прибула Червона армія, яка саме оклигала від своїх військових неприємностей і з новими силами взялася за справу. Під акомпанемент загальних переможних мітингів та взаємних компліментів червоних і чорних радянський командарм Уборевич видав секретний наказ про ліквідацію «всіх банд Махна». В умовах, коли махновські частини фактично врятували Радянську державу від загибелі, червоні не могли просто так, без всілякої підстави, знищити своїх спасителів. Тож потрібно було мати переконливу підставу. Для початку Махнові наказали терміново вирушити на Польський фронт, – у розрахунку, що він не погодиться. Всі розуміли, що це – стопроцентна смерть. Відірвані від свого району, махновці не матимуть надійної селянської підтримки, стануть безпорадними й слабкими, і в цих умовах комуністи покінчать із ними ще в військових ешелонах на шляху до західного фронту. Але повстанцям треба було відповісти якось дипломатично. Тоді махновський штаб зробив червоним офіційну пропозицію підписати військову угоду Червоної та Повстанської армій і надати автономію махновському району. Свою відмову виступити на польський фронт «батько» мотивував тим, що «50% бойцов, весь штаб и командующий армией больны тифом» (75). Це відповідало дійсності, але, звичайно, не було причиною відмови.
Відмова «батька» надзвичайно порадувала більшовиків, – причому, в усіх відношеннях. Бо якби Махно помер від тифу – для них було б ще краще. Вони би з нього виліпили радянського супергероя і використовували у власній пропаганді. Червоні спробували захопити «батьків» штаб, але той прорвався з міста разом з «сотнею», а напівсвідомого від тифу Нестора «в образі Керенського» (селянський одяг тощо) вивезли кудись на возі. 11 січня на загальних зборах РВС, штабу і комскладу був офіційно закріплений розвал Повстанської армії і прийнято рішення надати бійцям місячну відпустку. Ті ж частини повстанців, які потрапили до рук більшовиків, оточувалися ними та роззброювались, а командири розстрілювалися. Репресіям підлягали також хворі і повстанці, що роз’їхалися по домам. Реввоєнрада і штаб Махна пішли в підпілля. Самого Нестора Івановича знову оголосили поза законом, і деякий час він переховувався по сільських хатах та лікувався до весни 1920 р. То був рік безперервних селянських повстань, потоплених в крові.
«Антитерористична» акція проти Махна розгорталася доволі кволо, бо більшість червоних полків відмовилася виступати проти нього, а 41-ша дивізія взагалі пропустила через свої позиції махновців, коли вони виходили із Олександрівська. Селянські за своїм складом червоні дивізії (41-ша, 42-га, 45-та і 46-та) зі «слабким завзяттям», як свідчили чекісти, воювали проти «батька». Каральні функції виконували переважно Латиська та Естонська дивізії, а також китайські та інтернаціональні батальйони. Агітувати у махновських частинах, за словами комуністів, які там побували, було «марним гаянням часу». Тому не лише полонених повстанців, а навіть селян, які їм співчували, комуністи закликали «нещадно винищувати». А це ж практично вся Україна!
Сама ж махновська армія всього за кілька днів, із 5-го по 10-е січня, просто зникла, розвіялася, як космічний пил. Червоні штурмом захопили Гуляйполе, де загинуло близько 300 оборонців, а інші розпорошилися по району. Тиф знищив від 20 до 30 тис. повстанців, 10 тис. потрапили до радянських концтаборів або були розстріляні. Решта повернулася до селянської праці, приховуючи своє славне минуле. На руїнах махновського «вільно-республіканського» Колізею комуністи влаштували бенкет на весь світ: були відновлені «надзвичайки», продзагони, масові розстріли незгідних, замість виборних народних рад створювалися ревкоми з величезними повноваженнями, які складалися – звичайно – з росіян та євреїв. По селам зловісними тінями бродили комнезамівці (члени Комітету незаможних селян). Їх функцією було виявляти запаси хліба у селян і доповідати в центр про настрої у селах. За це вони отримували свою хлібну «пайку» – із тих же «викритих» запасів, тому були добряче вмотивовані (ще й премії, мабуть, отримували за найприбутковіші спецоперації). Звісно, це свавілля не лишало байдужим Махна. Він розсилав керівникам тих комнезамів такого роду грізні повідомлення: «Рекомендую немедленно упразднить комитет незаможних селян, ибо это есть грязь» (148). Знайшов чим переконувати… і кого…
Маріупольський ревком доповідав у центр: «У селі необхідно змінити всі волревкоми, позаяк більшість із них складається з махновців» (41: стор. 256). НКВС і військове командування повідомляли: «В Олександрівському повіті організувати Радянську владу неможливо, умовляння створювати ревкоми даремні. Бандитизмом заражено 90% населення, є села, з якими взагалі немає зв’язку. Народ не збирається на сходи і не бажає терпіти керівництво… значна частина трудящих заражена махновщиною… населення співчуває Махнові, ставиться вороже до Червоної армії та комуністів… ставлення робітників Олександрівського повіту до комуністів негативне» (41: стор. 256) і т.д. Понад усе більшовикам кортіло знайти «батька» і стратити, як «військового злочинця». Та шукати його по запорозьким селам – це все одно, що шукати Бен Ладена по афганським горам. До речі, як для нинішніх американських спецслужб Бен Ладен, так і для тодішніх чекістських спецслужб Махно був «злочинцем №1». А існували би в ті роки сьогоднішні глянцеві таблоїди, то «батько» неодмінно був би оголошений «Людиною 1919 року» і періодично виступав по радіо зі зверненнями до народу. Щоправда, він не підривав аеропланами московських парт-центрів…
На початку лютого 1920 р. «батько» одужав і відразу взявся за старе. Цього разу до його армії селяни йшли неохоче: боялися, втомилися і т.ін. 4 лютого він захопив рідне Гуляйполе, але односельці йому не особливо зраділи і не спішили записуватися до армії. «Батько» сердився, лаявся і, як стверджує історик Савченко, топив горе у горілці (вочевидь, ця інформація спирається на такі сумнівні документи, як щоденники Г. Кузьменко та Л. Голика, яких в оригіналі так ніхто і не побачив – принаймні, ніхто із мирних людей). Начальник контррозвідки Голик так прокоментував ті сумні події: «Кляті гуляйпільці не бажають воювати, боячись за свої родини» (41: стор. 258). Але «батько» не здавався, і вже в березні, коли червона продрозкладка набрала нових обертів, мобілізація пішла жвавіше. «Жизнь налаживалась».
З величезними труднощами, але таки була зібрана кількатисячна армія, аж раптом у травні 1920 р. вона була вщент розгромлена під Новоуспеновкою військами 1-ї Кінної армії Будьонного, які транзитом йшли з Кавказького фронту на Польський і по дорозі заглянули до українських місцин. Вся тримісячна мобілізаційна робота махновців зійшла нанівець: Повстанська армія знову перестала існувати. Та «батько» не впадав у відчай і, як той Ленін у Маяковського, що «партию вновь собирает разбитую», теж збирав потроху партизанські сили.
29 травня махновська РВР була скасована та замінена новою структурою – Радою Революційних повстанців України (махновців), яка взяла на себе функцію об’єднання всіх повстанських сил на Україні. А основне ядро повстанської армії отримало назву «Особливої групи військ РРПУ (м)». Це означало, що «батько» вступив в новий етап своєї війни проти всіх. Соціальна база була та сама, бо ніхто в радянській країні відміняти продрозверстку та віддавати селянам землю не збирався: забирали навіть сім’яний фонд. Головним джерелом постачання Повстанської армії, що відроджувалася, були обози та тили червоних, на які махновці знову відкрили полювання.
У свою чергу, передислокація червоних військ на північний захід розв’язала руки білим, і вони, висловлюючись військовою мовою, «заворушилися». Спочатку біле керівництво оперативно поміняло свого лідера: зняло Денікіна, поставило Врангеля. Із Криму Врангель вивів своє 23-тисячне військо і спрямував на північ, до махновського району. Червоні по своїй традиції накивали п’ятами. Врангель був значно мудрішим, дипломатичнішим та поступливішим за прямолінійного Денікіна. Його політика, як зауважує Савченко, була влучно охарактеризована Петром Струве, як «ліва політика правими руками». Чого тільки цей керманич не наобіцяв. У нього не було вже інших варіантів, оскільки консервативні монархічні гасла не мали успіху в народі. Тож він почав використовувати популістські ліві. Пообіцяв українським націоналістам найширшу автономію, аж до неподобства. За врангелівським проектом законів вся земля передавалася місцевим земельним Радам, які могли рівномірно її розподіляти між землевласниками. Викуп за неї призначали незначний, ще й із пільгами для колишніх воїнів-махновців.
Збирався Врангель виконувати ті обіцянки чи ні – то вже нам не відомо (але навряд). Одначе прийнятий врангелівським урядом пакет ліберальних законів, наче й рятівних для українського селянства, був сприйнятий останнім з прохолодою: не довіряли люди «колишнім». Розуміючи, хто в цих краях хазяїн, спритний Врангель взявся засилати до Махна своїх посланців-камікадзе із остогидлими обіцянками генеральських погонів та іншими «заманливими пропозиціями», одначе «батько» методично страчував усіх посланців «вражої душі», аби відразу дати зрозуміти, що мирний діалог тут неможливий. Єдине, в чому «батько» залишався послідовним всю війну, – це «зоологічна» (як висловлюються комуністи) ненависть до білих. Із ними він під жодною гірчицею не погоджувався домовлятися. Одначе Врангель не здавався і підступно дезорієнтував суспільство: у Таганрозі був розклеєний наказ про мобілізацію та здачу зброї усіма повстанцями за підписом «генерал-лейтенанта батьки Махна». Це збило з пантелику деяких прихильників Махна, і вони не знали, вірити в той викрутас людської долі, чи «чекати інших знаків». Таким підступним чином Врангель заманив в свої тенета багатьох обдурених повстанців, разом з командирами. Одним із прикладів таких непорозумінь була білогвардійська «1-а повстанська кавдивізія ім. батька Махна» під командуванням Володіна, щирого махновця.
Махно із самого початку виніс генералу гарбуза, але деякі дослідники вважають, що він затягував питання з пропозицією Врангеля, не казав ні «так», ні «ні», аби підняти собі ціну. Колишній білогвардієць Герасименко, наприклад, стверджує, що ніби «батько» з цього приводу сказав: «Мы еще подурачим генералов, а с ними коммунистов» (61). Це, начебто, підтверджується подальшою зрадою Володіна, який під час вирішальної Задніпровської операції білої армії отримав секретний наказ із махновського штабу знятися з фронту та піти громити тили врангелівців, що саме наступали. До речі, ті махновські командири, які щиро служили білій армії, самими повстанцями згодом були страчені за вироком Комісії антимахновських справ. Втім, за своєю давньою традицією, більшовики активно звинувачували Махна у зв’язках із Врангелем.
«У травні-липні 1920-го Дзержинський, надісланий до України для наведення залізного порядку, – пише Савченко, – практично став господарем України, поєднуючи посади наркома внутрішніх справ УСРР, голови українського ЧК та начальника тилу Південно-Західного фронту. Україну було перетворено в суто поліційну республіку, де законодавча та виконавча влада рад була лише вивіскою. Кривавий терор упав на всіх невдоволених… Через місяць свого перебування в Україні в листі до своєї дружини Дзержинський писав: «Україна досі не є радянською органічно. Я б не хотів повернутися до Москви раніше, ніж ми знешкодимо Махна. Мені важко з ним боротися, бо він діє при допомозі кінноти, а в мене кавалерії немає» (От бідаха! – О.Л.)… У своєму зверненні до селян Катеринославської губернії Дзержинський та Раковський закликали «чесних та мужніх революціонерів» із селян вбити Махна, обіцяючи величезну нагороду за голову «батька» (41: стор. 271). Крім того, радянська влада оголосила амністію колишнім махновцям і під загрозою розстрілу пропонувала їм покаятися, зареєструватися і загладити свою вину на Польському фронті. Це була пастка: усіх зареєстрованих махновців відправляли не на Польський фронт, а в концтабори.
На цьому «внутрішньому фронті» Дзержинський використовував до 50 тис. бійців Червоної армії та ВОХРу, не рахуючи власне чекістів (а врангелівці мали почекати!). Але махновський рух не припинявся. Розлючений Дзержинський звітував Леніну: «В ділянці моєї спеціальності тут багатий урожай (! – О.Л.). Величезна перешкода в боротьбі – відсутність чекістів-українців. З Махном мені не щастить…» (41: стор. 272-273). Як свого часу Махно радів, що серед торговців на губернських ринках під час революційної гарячої пори немає селян, так тепер мені приємно дізнатися, що серед чекістів у часи діяльності Дзержинського на Україні не було українців…
У травні-червні 1920 р. до «батька» знову почали стікатися «набатівці» (А. Барон, І. Тепер, П. Аршинов, Я. Алий та ін.). Знову обступили з усіх боків: «А ну-ка, пожалуйста, будьте так любезны». Коротше, закортіло їм поставити Махна та його командирів під свій ідеологічний контроль і керувати на свій розсуд. Вони вже бачили себе великими повстанськими діячами, що правлять масами. Не вийшло з Гуляйпольським районом, – почали на Крим підбивати. Себто, є можливість прорватися в тил Врангелю, захопити Крим і створити там безкласове анархічне суспільство (і нащо Нестору військовий штаб? от де є справжні спеціалісти!). Адже за своїми природними умовами то є «рай земний» і ідеальне місце для такого експерименту. От що значить – люди, відірвані від реалій життя. Коли це в Криму існувала вільна республіка? Та там така аура, що просто «рай земний»… для рабовласників. Втім, «батько» не став посилатися на ауру. Зі словами: «Ваше дело – культурничать, и баста!» (148), – він спокійно відкинув всі «розумні» пропозиції анархістів, що ні в військовій, ні в соціальній справі нічого не тямили. У відповідь його знову почали обзивати «диктатором» та «всевладником». Накинулися на «батькову» контррозвідку, оголосили її «знаряддям терору». Щоб їх заспокоїти, на диво терплячий Нестор позбавив цю структуру каральних функцій, і вона лишилася воєнно-розвідувальним органом Повстанської армії. Каральні функції були покладені на новостворену Комісію антимахновських справ під керівництвом… Галини Кузьменко. Ця комісія мала засуджувати до смерті «без розгляду справи» усіх, хто виступав проти Махна та його команди. Чи був тим задоволений Барон і Ко – це невідомо. Але навряд чи.
У серпні 1920 р. у Махна знову стався конфлікт з А. Бароном, і «батько» суворо заборонив цьому занадто небайдужому діячеві втручатися у справи штабу та вести свою агітацію у війську. Обуренню Арона не було меж. На махновській нараді він героїчно зачитав меморандум, – і героїчно ж втік, «аби уникнути репресій». Бо в меморандумі він звинуватив Нестора Махна у відході від анархізму, небажанні здійснювати анархістський експеримент, «владництві», терорі, а на додачу – контрольним пострілом – ще й в антисемітизмі (!). Така вже склалася традиція у представників відомої національності, коли із ними хтось у чомусь не погоджується – і піди потім відмийся! В сьогоднішній Америці така ж проблема з неграми, жінками і гомосексуалістами. Як дати тому раду – невідомо. Прибувши в вересні до Харкова, Барон оголосив своїм колегам, що краще загинути в радянській тюрмі, ніж працювати в армії Махна. І його мрія збулася: починаючи з 1920 р., він знаходився в радянській в’язниці, а потім на засланні, де і помер у сумнозвісному 1937 р.
Все літо Махно «пропрацював» в червоному тилу, практикуючи на більшовиках майже те саме, що раніше на денікінцях. Роззброював частини, знищував продзагони, завдяки чому продрозверстка на махновських територіях була повністю провалена. Для боротьби з махновцями червоне командування було вимушено повторювати помилку Денікіна і знімати війська із кримського фронту. Тож Врангель перейшов у наступ і на 25 червня захопив Мелітополь, Бердянськ та вийшов до центру махновського району у мм. Пологи і Орєхово. В цей час повстанці билися відразу на два фронти – із білими та червоними. Більшовики посилили терор проти населення, яке підтримувало махновців: рідню повстанців брали у заложники та відправляли в концтабори, їхнє майно конфісковували, а села, де зупинялася Повстанська армія, каралися контрибуцією, воєнною блокадою або просто розстрілювалися артилерією. У відповідь махновці вели свій «чорний» терор проти держапарату: розстрілювали комуністів, міліцію, чекістів, продзагони, ревкоми та ін. Захоплювали ешелони, пускали під укіс військові поїзди, руйнували залізниці та лінії зв’язку, випускали із тюрем ув’язнених і підривали тюрми.
Вони були вимушені це робити, бо Червона армія била Повстанську, коли та намагалася вдарити у тил білим (зокрема, біля с. Успенівка у липні 1920 р.), тим самим ніби захищаючи врангелівців. І якщо «батько» прекрасно розумів, що відразу з усіма противниками не впорається і треба встановити чергу на бої із різними своїми ворогами, то червоні командири чи того не розуміли, чи, знов-таки, на перший план поставили війну з Махном. Позаяк на всі офіційні звернення махновських повстанців із проханням пропустити їх за лінію фронту для боротьби з білогвардійцями відповіддю комуністів була тиша. Крім того, Махно не раз пропонував червоним укласти союз проти Врангеля, корисний для обох сторін, але, знов-таки, «в ответ – тишина». Причиною такої впертості червоних Савченко називає особисту неприязнь Дзержинського до Махна. Бо останній ніяк не хотів виправдовувати найсвітліших сподівань Дзержинського щодо свого швидкого знищення, ламаючи весь менеджмент «залізного» чекіста. Лише коли у вересні 1920 р. Дзержинський здав свої справи і повернувся до Москви, а на його місце був призначений Михайло Фрунзе, загальна справа червоно-чорного союзу пішла веселіше.
Військові успіхи Червоної армії на той момент залишали бажати кращого. Ще у травні польські війська зайняли Київ. Більшовицькі сили спробували провести контрнаступ, але були розбиті і запросили у білополяків миру. Після цього поляки продовжували підтримувати петлюрівців, що підняли повстання аж до Київщини. Весь липень врангелевці, як той боксер тренувальну грушу, методично били 13-у армію Уборевича, що прикривала Донбас, а у серпні висадили кілька десантів від Таганрогу до Новоросійська, щоб підняти повстання на Дону та в Кубані. Тож червоним було не до ідеологічних тонкощів: вони хапалися за Махна, як за останню соломинку.
На засіданні Реввоєнради Повстанської армії не тільки Махно та анархісти-набатовці, а навіть найбільш «червоні» серед махновців, – Куриленко та Білаш, – висловилися проти союзу з більшовиками. Можливо, Махно розраховував на те, що більшовики і врангелівці знесилять одне одного і він в такому разі залишиться у виграші. Але 28 серпня під час вдалого бою під Ізюмом із так званою Чаплінською каральною групою ВОХРу, яка найбільше лютувала по селах, кулеметний вогонь роздробив Несторові щиколотку, після чого до кінця життя йому довелось кульгати. У Старобельську йому зробили операцію, але це мало допомогло. А 11 вересня під Міллерово Махно отримав ще одне поранення і надовго вибув із строю. Він не тільки не міг ходити, а й до кінця листопада не міг сидіти у сідлі. Тим не менш, 13-15 вересня «батько» героїчно керував боями, періодично втрачаючи свідомість від болю у розтрощеній нозі.
Тим часом врангелівці розвивали наступ, захопивши у вересні Олександрівськ, Синельниково, Маріуполь, Гуляйполе і вже були на підступах до Донбасу. У цих умовах червоні терміново евакуювали Катеринослав. Такі карколомні успіхи білих не входили у «батькові» плани. До речі, саме завдяки його тиловим рейдам, Червона армія тепер була безсила перед білими, чиє подальше просування набирало обертів, як відремонтована машина. Тож більшовицькому керівництву, як повітря, потрібен був мир з махновцями, який ліквідував би внутрішній фронт, звільнив резерви і поповнив Південний фронт загартованими в боях повстанцями.
Ідеологічна радянська історіографія традиційно трактувала радянсько-махновську угоду, як капітуляцію Махна перед більшовиками. Воно було би дивно, адже Червона армія тоді на ладан дихала. За версією українського історика В. Чопа, Фрунзе боявся, що Південний фронт ще до приходу терміново викликаної з польської рубки 1-ї Кінної армії накаже довго жити. Більшовики потребували махновської кінноти, яка могла допомогти хоча би протриматися до появи підмоги. Тож комісари добивалися розмови з Махном. Наприкінці вересня голова Раднаркому України Х. Раковський подзвонив у Біловодськ, де стояла Повстанська армія, і запросив до телефону Нестора Івановича. Той собі дозволив в цих умовах відмовитися розмовляти з більшовицьким бонзою (за однією з версій, у зв’язку з хворобою). Але пару днів потому махновська рада таки утвердила проект договору, із необхідними гарантіями з обох сторін. Навчений поганим досвідом Махно поставив цього разу жорсткі умови: підписати офіційну угоду з печатками та підписами і виконати декілька вимог.
Деякі повстанські командири зі своїми частинами (8 тис. бійців із загальної кількості махновців у 21 тис.) та майже всі «набатівці» не зрозуміли Нестора Івановича і покинули його у знак протесту. Причому «батько» дуже сердився, когось розстрілював за саботаж наказів та погрожував одному з незадоволених командирів на прізвище Савонов, що не вважатиме його своїм, «а при зустрічі пику наб’є». 2 жовтня 1920 р. була підписана попередня угода, а 11-го – офіційна. З більшовицького боку її підписали Фрунзе, Яковлєв, Гусєв і Бела Кун, з махновського – Попов, Каретников і Куриленко. За нею всі запроторені у тюрми анархісти отримували амністію та відпускалися на волю, отримували право збирати вільні ради всіх рівнів та приймати в них участь, а також проводити агітацію і пропаганду з використанням радянських друкарень для видання анархістської літератури. Це лише три пукти угоди, які більшовики виконали миттєво. По словам білоемігранта С. Мельгунова, за третьою радянсько-махновською угодою осені 1920 р., число висланих більшовиками до Сибіру громадян, що у зв’язку із підписанням миру підлягали поверненню додому, становило 200 тис. чоловік, переважно селян, – величезна цифра. Це означало лише одне: приблизно стільки людей було репресовано та вислано за час війни червоних із Махном.
А от з четвертим, найголовнішим пунктом – наданням Махнові території на півдні України для утворення комуно-анархічної самоврядної автономії, – відбулась притичина. Комуністи тягнули час, пояснюючи тим, що це потрібно узгодити з Москвою, на що деякі з махновських командирів резонно запропонували утриматися від переходу на білогвардійський фронт до підписання цього пункту. Але Махно, на жаль, не став чекати. Можливо, потім він про це пошкодував. А можливо, – ні. Як кажуть: краще зробити і шкодувати, ніж не зробити і шкодувати.
Як відзначив В. Чоп, «Махно примусив комуністів прийняти такі пункти угоди і умови її виконання, які в своєму об’ємі означали політичну поразку радянської влади в її боротьбі проти махновців» (143). Це надто сильно сказано, враховуючи те, що більшовики нічого не збиралися виконувати. Воно, як то кажуть, і їжаку зрозуміло. Ні, анархістів вони повипускали – хай собі поки побігають, до «выяснения обстоятельств». А з вирішенням питання про махновську автономію не поспішали. До речі, за кілька днів до підписання угоди, 29 вересня, політбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову, у пункті «д» якої недвозначно було вказано: «Угоду не розголошувати, обмежившись повідомленням після переходу Махна в тил Врангелю!» (61). Тож яка там угода, хто про неї знав, окрім махновців?
Згідно з угодою, Махно став називатися головою Революційної повстанської армії, а її командуючим став Семен Каретников. Таким чином, – зауважив Шубін, – Махно не потрапив у формальне підпорядкування червоному командуванню. Зберіг, так би мовити, лице. 15 жовтня 1920 р. розпочався загальний наступ Червоної армії по всьому південному фронту. «Повстанську Армію Махновщини очолив Семен Каретник, гуляйпольський батрак, анархіст з 1907 р., який з 1918 р. не виходив з безперервних боїв, – зауважує Кацапов. – Кавалерія ПАМу увійшла в підпорядкування Олексія Марченка, теж гуляйпольського батрака, анархіста з 1907 р. Політичне керівництво ПАМу здійснювалося анархістом Петром Рибіним, емігрантом з Америки, «самородковим організатором і теоретиком робітничого руху, що вийшов з низів» (на думку Аршинова) і восени 20 р. порвав з більшовизмом, приставши до «махновщини» (89).
У листопаді білогвардійці міцно закрилися в Криму і, так би мовити, нікому не відкривали. Операція по захопленню Криму була повністю скопійована з махновської операції 2 квітня 1919 р. (2-ї бригади Задніпровської дивізії): головний удар по тилу через Сиваш при відволікаючому лобовому ударі по Перекопу. Корпус Каретникова отримав наказ червоного командарма Корка форсувати Сиваш і зайняти позиції на Литовському півострові. Розуміючи, що це самогубство, очевидне для самого Корка, Каретников відмовився, пославшись на несприятливі дані розвідки. Помирати сам він не хотів, хотів лише з червоними друзями. Тож вирішив трохи почекати підходу союзницьких частин. Дочекавшись компанії, за наказом Фрунзе група Каретникова разом із 135-м полком 15-ї дивізії рушили «по високій воді», без артпідготовки та підтримки сусідніх частин. Але розпочався прилив, і промерзлі до кісток бійці, цокаючи зубами, повернулися назад. Діждавшись, коли спаде вода, – а це сталося у ніч на 8 листопада, – частини 15-ї та 52-ї дивізій пішли на штурм через Сиваш. Вибивши звідти Кубанську бригаду генерала Фостікова, вони зайшли у перекопський тил білогвардійців. Але у відповідь 2-й армійський корпус став притискати їх до Сиваша. Щоб спасти становище, Фрунзе «під загрозою самих суворих репресій» направив 152-у і частину 51-ї дивізії Блюхера у самовбивчий лобовий штурм Турецького валу.
Махновській групі довелося потрудитися найбільш ефективно. Під шквальним вогнем при 11-градусному морозі 8 листопада 3 тис. махновських вершників і 450 кулеметних тачанок у супроводі 7-ї та 16-ї червоних дивізій успішно форсували Сиваш. Дізнавшись про це, Врангель наказав відвести війська із Турецького валу на Юшунські позиції. Вирішальний бій стався, по різним даним, 9 чи 11 листопада 1920 р. У цьому бою при Карповій балці махновська кіннота із тачанками яскраво розгромила найкращий білогвардійський корпус Барбовича, практично врятувавши червоноармійську дивізію, що була на межі загибелі. Наступного ж дня Врангель видав указ про розпуск своєї армії, після чого всі побігли. Білогвардійці побігли у напрямку кримських кораблів, аби тікати за кордон, а червоноармійці – за ними, хапаючи їх за п’яти.
12 листопада червоні 15-а, 51-а і 52-а дивізії взяли м. Юшунь, а 30-а – ст. Таганаш. 13 листопада летуча Кримська група махновців пішла у свій останній рейд і зайняла Сімферополь, що знаходився в руках «зелених» банд Мокроусова. Махновці захопили Севастополь, Євпаторію, Керч та Ялту. Відзначившись у всіх найважливіших боях та фактично вирішивши долю червоно-білого протистояння, махновці стали не тільки найкращими друзями червоних бійців, які воювали з ними пліч-о-пліч, але і справжніми героями в їх очах. Тому займаючи Севастополь, бійці 2-ї Кінної армії із гордістю називали себе махновцями: це стало вважатися показником найвищого бойового класу.
Як воно не дивно, але чи не найкращий свій бій, що фактично вирішив остаточний результат громадянської війни, Махно провів не на полі бою і не зі зброєю в руках. Із серйозною травмою ноги він надовго застряг у лікарні в Старобельську, а потім поїхав у власну ставку в Гуляйполе, звідки отримував та посилав повідомлення у місце кримських бойових дій. Але щойно більшовики зрозуміли, що вони перемогли, махновці вже були їм не потрібні. Фрунзе отримав телеграму Леніна: «Всіх анархістів заарештувати, звинувативши їх в контрреволюційних злочинах!» Знову!
Для початку Фрунзе видав наказ: «Українську повстанську армію передаю в оперативне підпорядкування командарму 4-ї, якому мати на увазі наступне перекинення армії разом з 9-ю стрілковою дивізією на Кавказ» (148). Цей наказ навідмаш суперечив старобельській угоді, згідно з якою армія Махна знаходилась лише в оперативному підпорядкуванні Південному фронту, тож не мала відриватися від рідних місць, так само як не мала бути переформатована у щось червоне. Комуністи стали вимагати від махновців несусвітнього – наступати на Туреччину і воювати там за повну перемогу комунізму, – трохи дивна пропозиція, як на адресу партизанів. Адже партизани (якщо тільки не дурні) ніколи не воюють на чужій території, бо не мають там підтримки від місцевого населення, та й не знають самої місцевості. Звісно, згоди від махновців комуністи не чекали, їм потрібен був формальний привід. Отримавши його, вони відразу заарештували депутатів ПАМу в Харкові і конфедерацію «Набату», куди сягали більшовицькі руки. А махновська армія, опинившись у Криму, була небезпечно затиснута між частинами Червоної армії. У повітрі відчувалося щось недобре і, як висловлювався Нестор, «специфічне»…
Першим кроком більшовиків на шляху до знищення махновщини було переривання зв’язку командира із власним військом. Дезорієнтувавши махновців у інформаційному просторі, вони підкидали їм фальшиву інформацію, завдяки якій їм вдалося знищити чи обеззброїти окремі махновські частини. Каретникова ліквідували першим. Інші, вже попереджені, затято захищалися. Спочатку більшовикам було нелегко їх ловити, бо армійські друзі по зброї не хотіли чинити їм шкоди. Але згодом на ловлю «бандитів» були направлені свіжі червоні частини, які не знали про вирішальний вклад махновців у велику перемогу і не бачили причин, щоб відмовитися від «почесної місії» ліквідації «внутрішнього ворога».
Махно був знову оголошений поза законом, на цей раз остаточно. Латиська дивізія, що квартирувала в Гуляйполі, напала на штаб Махна в селі Туркенівка. З недоліченою ногою «батька» вивезли на тачанці до грецького містечка Керменчик. Розпочалася війна на повне знищення повстанців. Але не так-то було легко їх взяти. Близько 9 місяців червоні полювали за «батьком», паралельно годуючи голодом та репресіями селян, випалюючи часом цілі села, які надавали йому підтримку. І навіть в цих умовах Махно примудрявся по декілька разів захоплювати у червоних окремі населені пункти, щоб через день їх знову залишати. Він волів тягнути час, аби зібрати під свої знамена якнайбільше українських та південноросійських селян, незадоволених радянською владою. Здавалося, ще трохи – і все складеться так, як треба. І ось тоді червоне керівництво зробило хід конем, чим врятувалося від неминучого, як вже здавалось, краху. Ленін відмінив продрозверстку і запровадив нову економічну політику, пообіцявши селянам те, за що вони так самовіддано боролися, – землю і безперешкодне право на ній працювати. У відповідь розчулені селяни поздавали зброю і перейшли до мирного життя. «Батько» їм вже був не потрібен.
Даремно Нестор Іванович із купкою соратників тинявся по селах, як та примара, що чомусь недо-померла, і закликав селян до бунту проти комуністів. Вони його не слухали, а він ще довго не міг у це повірити. Повірив, напевно, лише після одного жахливого випадку, коли в селі Мишурині місцева селянська група накинулася на сплячих махновців і спробувала їх перебити. Махно отримав шість поранень, але вижив. Цей випадок вразив Нестора до глибини душі. Адже його намагалися вбити ті, за кого він так самовіддано боровся, заради кого проливав свою кров. Він став їм більше не потрібен, і вони воліли радше його знищити, щоб спекатись такого небезпечного «рятівника», ніж мати проблеми з владою, яка перемогла.
Під кінець, втомившись переслідувати махновців на конях, – бо тут їм рівних не було, – більшовики застосували іншу тактику: стали гнати їх на автоброньовиках. Це надзвичайно вимотало уцілілі залишки махновського війська. Повстанці вже майже не спали, постійно були у русі, ледве встигали вихопити у селян продукти, поміняти коней і – знову в дорогу. Подекуди зустрічали розвішані по стовпам листівки із «радісною» звісткою: «Махно убитий!» Сміялися та їхали далі. А воно ж нічого смішного. Бо, як виявилося пізніше, ті з них, хто вижили, позаздрили тим, хто був убитий.
Селяни почали їх боятися, бо вони майже втратили пристойний людський вигляд: брудні, обірвані, зарослі, зі злими й дикими очима, – принаймні, так це подає письменник В. Голованов в книзі «Нестор Махно», – здавалося, вони готові на все. «Вранці 20 серпня, – пише Голованов, – залишки махновців, безупинно переслідувані червоним винищзагоном, раптово влетіли в розташування першої кавбригади 7-ї дивізії: в обірваних, зарослих щетиною бандитах, на конях, наполовину без сідел, навряд чи могли впізнати бійці сьомої кавдивізії своїх соратників по взяттю Криму. Та й навряд чи залишалися в рядах дивізії бійці, які в листопаді двадцятого попустили корпусу Каретникова вийти з-під оточення під Євпаторією. Це було інше покоління, двадцятитрьохрічні, молодь. Одначе ж червоні хлопчики несподіваної зустрічі з шаленим минулим не винесли – і кинулися врозсип» (76: стор. 431).
Ще взимку Махно запропонував своїм бійцям піти за кордон. У Реввоєнраді розгорілася палка суперечка: одна частина хотіла укласти нову угоду з більшовиками і рушити в Туреччину на допомогу «революційному братові» Мустафі Кемалю (тільки не смійтеся!), а інша, на чолі з Махном, воліла піти в Галичину і підняти місцеве населення на революційну боротьбу із Польщею. І перша, й друга пропозиції виглядали, чесно кажучи, трохи дивно, якщо не сказати – анекдотично. Не в тих умовах були хлопці, аби реалізовувати той чи інший експансіоністський задум. Тим не менш, 21 липня в с. Ісаєвка Таганрозького уїзду відбулася остання нарада комскладу армії, на якій за допомогу братній Туреччині проголосувало 750 чоловік. Демократія є демократія, тому «батько» попрощався з «турками» і зі своєю «нетурецькою» частиною понісся вихором по поволзьких степах у напрямку Сибіру. Як виявилося, там скрізь був голод, тож махновці завернули з півдороги. Залишалося одне – просуватися до західного кордону.
«13 августа с сотней кавалеристов я взял направление к Днепру и в районе Кременчуга пересек реку. В тот же день был шесть раз ранен, но не тяжело...» (64), – розповідав Махно. Таким нічогеньким був в ті дні повстанський побут. Бої відбувалися майже щоденно, інколи – по декілька разів на день. 19 серпня загін «батька» з’єднався із загоном Тарановського і вступив у бій з «червонцями» Примакова. Захопивши в результаті 13 кулеметів ворога, махновці стрімким галопом пронеслися близько ста верст, відбиваючись від численних чекістських військ. У тому рейді «батько» втратив 17 найкращих своїх бійців. Потім із Подолії він повернув на Бессарабію («Я делаю изменение маршрута», – лаконічно висловився «батько»). 26 серпня загинули Платонов, Чубенко, Василевський, Іванюк, Данилов – найкращі з махновців. В цей час «…я лежал без чувств на тачанке, охраняемый и доглядываемый Львом Зеньковским…» (64), – пригадує Махно. Адже за кілька днів до того він отримав своє останнє, найбільш тяжке поранення: куля пройшла через потилицю, пропахала всю щоку і вийшла спереду назовні, залишивши глибокий шрам, що більше нагадував слід від удару шаблі. «22 августа со мной снова лишняя возня, – скромно бідкається він, – пуля попала мне ниже затылка с правой стороны и на вылет в правую щеку. Я снова лежу в тачанке» (64). Далі кружляти вже не мало сенсу. «По пути движения и на правом берегу Днепра, – пригадував «батько», – мы встречали многие наши отряды, которым освещали цель нашего выезда за границу, и от всех слышали одно: «Уезжайте, вылечите батьку и возвращайтесь снова к нам на подмогу» (64).
Тема Галичини відпала за нереалістичністю, і частина махновців на чолі з «батьком» вирішила перейти кордон з Румунією. За свідченням В. Білаша, у самого кордону Лев Задов (Зеньковський) зняв з пальця каблучку і віддав Несторовій жінці Галині Кузьменко, пояснивши, що це єдина на весь загін коштовність, яка може хоч ненадовго полегшити матеріальне становище сім’ї Махна. Вірний соратник «батька» сподівався, що румунські прикордонники не стануть обшукувати й грабувати жінку.
28 серпня 1921 р., переправившись через Дністер, 77 махновців разом з ватажком опинилися в Румунії, де їх відразу відправили у табір для інтернованих. Хтось із них лишився вдома, пообіцявши дочекатися «батька» назад. За розповіддю внучатого племінника Махна В. Яланського, біля переправи через Дністер махновська група, одягнута в червоноармійську форму, натрапила на пограничний червоний роз’їзд. По своїй давній звичці махновці спочатку ошелешили червоноармійців (Левко Задов їм крикнув: «Нащо ви нас викликали?»), і поки ті розгублено відповідали: «Ми вас не викликали», – оточили і роззброїли: червоноармійців було чоловік 12, не більше. Налякані прикордонники показали махновцям, в якому місці краще переправлятися через бурхливу річку. Левко Задов допоміг забинтованому Несторові злізти з тачанки і увійти у воду, держачись за сідло. На другому березі їх зустрів румунський роз’їзд. Махновці назвали себе і попросили політичного притулку. «Ви пройшли славний шлях», – нібито, відповів їм начальник румунської застави. Їх роззброїли, а на заставі нагодували і здали властям.
«30 серпня, – пише Кацапов, – одна з румунських газет повідомила, що наскрізь прошитий кулями (12 ран), з перебитою ногою і контузією, скориставшись мілководдям Дністра, «отаман Махно» і 77 його спільників прийшли в Румунію і склали зброю. Два тижні потому Росія (нарком Чичерін) і Україна (нарком Раковський) зажадали видачі Махна. «Відомий бандит Махно перетнув кордон зі зграєю своїх прибічників, шукаючи сховища на території, яка фактично знаходиться під владою Румунії. Цей розбійник, в якості ватажка злочинних банд, здійснив на території Радянської Росії і України численні злочини, спалюючи і грабуючи села (Он воно як! – О.Л.), мордуючи мирне населення і тортурами вимагаючи у нього майно. З огляду на це, Російський і Український уряди звертаються до Румунського уряду з формальним проханням видати їм як звичайних карних злочинців вищезгаданого ватажка зграї з його співучасниками» (89).
Румуни погано орієнтувалися в питанні, хто такі махновці, але відчули, що спіймали чималеньку рибку. Взагалі-то, вони побоювалися Радянської Росії. Адже у 1919 р. та збиралася напасти на Румунію, і лише повстання отамана Григор’єва, який, за планом комуністів, і повинен був «брати» цей нескладний «об’єкт», відвело від останнього страшну загрозу. Окрім того, Румунія тремтіла за свою одну з останніх у Європі монархію та боялася будь-яких революцій і, тим більше, революційних повстанців. Але румунів заінтригувало те, що радянська сторона проявляє аж надто велику зацікавленість у видачі цих нібито бандитів. «Невдовзі після того як жменька перевдягнених головорізів, – розповідає Голованов, – перетнула кордон королівства і була розселена по бараках, радянський комісар по закордонним справам Чичерін і голова совнаркому України Раковський, не дивлячись на те що між РРФСР і Румунією не було дипломатичних стосунків, відправили телеграму румунському прем’єру Авереску… Чичерін розраховував, напевно, на те, що румунам в будь-якому разі не до Махна і вже у всякому випадку не до «бандита». Визнання його політичним супротивником прирекло би прохання про видачу на провал. Проте генерал Авереску не поспішав виконувати вимогу Рад: він був не дурень і розумів, що не всякий раз міністри закордонних справ і голови урядів проявляють зацікавленість у відношенні «звичайного бандита» (76: стор. 434-435).
У відповідь вкінець заінтригований Авереску написав, що румунська влада готова до співпраці, але – згідно з нормами міжнародного права. Тож спочатку не заважало би отримати від радянської сторони ордер на арешт з відповідної юридичної інстанції, де були би перечислені всі злочини цих екстремалів. А також дати детальний опис всіх затребуваних злочинців. І ще, хвилиночку уваги: оскільки в Румунії скасована смертна кара, то радянські можновладці повинні в офіційному порядку заявити, що до даних громадян ця сувора міра застосовуватися не буде (!). А загалом, коли румунська сторона отримає всі необхідні документи, вона їх надретельно вивчить і прийме рішення: видавати цих людей «противній стороні» чи ні.
Коротше, румуни знущалися. Чичерін розлютився і направив їм телеграму про те, що гріхи вищевказаних «злочинців» такі глибокі і тяжкі, що формальні процедури видачі у цих умовах розлітаються в космічний пил і вороняче пір’я перед більш ніж очевидним фактом необхідності їх термінової здачі Радянській владі для негайного обеззараження і повного знешкодження, інакше світові загрожує космічна катастрофа, світовий потоп, нашестя скорпіонів, деморалізація й духовна криза людства тощо. Переговори продовжувалися близько півроку. Румуни махновців не видавали. Процес нагадував торги на телешоу «Поле чудес»: «Ви візьмете гроші, чи приз?» – «Приз». – «Дивіться, я вам пропоную величезні гроші!» – «Приз!» – «Ну, послухайте, я збільшую цю суму» – «Ні! Приз!!!» – «Ну добре, здаюся. Отримуйте ключі від машини!»
«Справою Махна опікувався міністр закордонних справ Румунії Таке Іонеску, – розповідає Голованов. – І хоча він принципово не був противником видачі повстанців, він, одначе, бажав, щоб все відбувалося по закону… Чичерін поспішив скористатися цим, щоб видачу Махна зробити умовою нормалізації стосунків між Румунією і радянськими республіками. Він написав, що питання про Махна є зараз більш принциповим для нормалізації стосунків між Румунією і Радами, ніж територіальна суперечка про Бессарабію, яка була спірною територією між Румунією і країною Рад з березня 1918-го» (76: стор. 437).
«О-о!» – подумали собі румуни. – А з цього місця, будь ласка, подокладніше…» Позаяк чим далі в ліс, тим більше партизанів. І вже румуни іншими очима подивилися на нещасних біженців, бо за кого б з них самих пообіцяли хоч би соту частку того, на що так м’яко натякнула їм російська сторона? «Така постановка питання привела румунів в повне замішання. З одного боку, їм хотілося дотриматись своїх територіальних інтересів – тобто добитися за Бессарабією визнання безспірною румунською територією, з другого – хто такий Махно, що за нього Ради готові пожертвувати настільки суттєвим? Чи не продешевлять вони, видавши його, і чи не втратять міжнародне обличчя? У першу чергу вони звернулися за роз’ясненнями щодо Махна до петлюрівців, які займали в Румунії видне становище. Петлюрівці пояснили румунам, хто такий Махно, але зауважили, що повстанці дуже потайні, нічого не кажуть про свої сили, плани й наміри (Знали б вони їх самі! – О.Л.), а також про причини, які примусили їх покинути Україну (Теж мені секрет Полішинелю. – О.Л.). Румуни зволікали з відповіддю. Чичерін нервував. Переговори з Румунією, не дивлячись на найщедріші обіцянки, не дали жодних результатів (76: стор. 437). А румунська преса розсипалася у компліментах, називаючи Махна і «гетьманом», і «страдником цивілізації та прогресу», і «генералом», і «унікальним стратегом», і навіть «людиною, яка з’являється раз у сто років!» (щось мало дали).
«Для настирної вимоги видачі Махна, – зазначає щиро відданий своїй «пролетарській» державі радянський історик В. Волковинський, – не було належних юридичних підстав – Верховний трибунал УРСР не виніс відповідного вироку. Махна необхідно було звинуватити саме як карного злочинця (В російській мові є влучне слово «состряпать», – О.Л.), оскільки політичного супротивника радянської влади Румунський уряд узяв би під свій захист. У лютому 1922 року наркомат юстиції республіки розпочав слідство по кривавих злочинах Махна на Україні, причому НКЗС акцентував увагу на тому, щоб політична діяльність «батька» була відображена у документах насамперед як засіб маскування його справжніх цілей – грабунків, убивств, насильств. Щоб зібрати такі дані, Верховний революційний трибунал дав розпорядження направити до Катеринославської, Запорізької, Донецької та Полтавської губерній спеціальні слідчі групи і просив ВУЦВК виділити 60 мільйонів карбованців (у тогочасному обчисленні) для їх асигнування. Однак таких коштів у держави не було, і відомості довелося збирати місцевим органам юстиції. Крім цього, 22 лютого свідчення про карні злочини Махна дав начальник його штабу В.Ф. Білаш, який перебував у в’язниці ВЧК» (6). З Білашом їм таки дійсно повезло. Та й інші ув’язнені не підкачали. Щиросерде зізнання, як то кажуть, полегшує покарання…
Тим часом повстанці (загалом їх назбиралося на території Румунії до 600) могли безперешкодно пересуватися румунським містом і робити, що їм заманеться. Тож деякі із них роззброювали місцевих поліцейських і забирали собі зброю. Деякі бешкетували, інші працювали. Хтось попався на незаконному зберіганні зброї. Коротше кажучи, румунській владі вони занадто дошкуляли, а видати їх росіянам вже було незручно. Румуни остаточно зрозуміли, з ким мають справу. Зрозуміли також, що видача цих політичних відщепенців Радам загрожує Румунії міжнародним скандалом і втратою обличчя, не кажучи про неприємності з місцевими селянами, які щиро симпатизували махновцям. Не знаючи, як красиво спекатися непроханих гостей, румунські власті спекались їх некрасиво, зате надійно: частині махновців, разом з «батьком», тишком-нишком допомогли втекти до Польщі. А решта махновців – хто залишився в Румунії, а хто сам здався росіянам. «Життя в табірних бараках, де кишіли воші, – пояснює рішення останніх Кацапов, – без ліків і перев’язок, з кукурудзяною юшкою на обід, ламало психіку інтернованих. 30 командирів ПАМу, серед яких був Василь Шаровський, беззмінний командир артилерії, друг Махна, родом гуляйполець, член ВРР Звєрєв, електротехнік Пахар, начальник зв’язку Поліно, комполка Фома Каретник, здалися на милість переможців» (89).
29 квітня 1922 року польські прикордонники затримали махновців на кордоні і спробували видворити їх за межі своєї території. Однак румунська влада навідріз відмовилася прийняти назад «компанію Махна». Після тривалих торгів поляки були змушені розмістити незваних гостей у таборі для військовополонених в Щелковому, де вже освоїлися інтерновані петлюрівці і не дуже зраділи новим сусідам. Нікому таке добро не було потрібно. Окрім, звичайно, росіян, які молилися на повернення Махна. Але… не з їхнім щастям. «22 квітня, – розповідає Кацапов, – польські жандарми доставили перебіжчиків до табору. Польща 20-х років жила як на пороховій бочці. Країна зубожіла від війни, в «сеймі» билися на кулаках, «чорний ринок» досяг розмірів безмежних, мільйони розорених селян тікали до Америки, білоруси й українці точили ножі на панів, польські комуністи готували повстання, під ногами молодої республіки плутався Семен Петлюра зі своїм «табором», Борис Савінков плів павутиння змов, вулицями розгулювали чекісти. Москва не полишала ідеї розпалити громадянську війну в Польщі» (89)...
«А тут – я!» Тобто, тільки Махна для повного комплекту тут і не вистачало. Вже в Польщі «батько» дізнався, що 19 травня 1922 року Верховний трибунал при Всеукраїнському Центральному Виконавчому Комітеті визнав його винним «у скоєнні на території УРСР цілого ряду грабунків і розбійницьких нападів» («Состряпали» таки!). 24 травня український уряд направив польській владі ноту з вимогою видати Махна для притягнення його до відповідальності як кримінального злочинця. Проте уряд Польщі виявився не менш непоступливим за румунський і теж не хотів «втрачати обличчя». До Нестора Махна керівники обох держав – Румунії та Польщі – поставилися, як до валізи без ручки: видавати росіянам не хотіли, але намагалися таємно спекатися якимось іншим, більш делікатним способом.
У 1923 р. Махно був заарештований за підозрою в антипольській діяльності, але згодом виправданий: то була дешева радянська провокація. Його звинуватили в задумі підняти українське повстання в Східній Галіції, аби приєднати її до Радянської України. Цікаво, що американські євреї-анархісти зібрали 5 тис. доларів на судові витрати, бо євреї всього світу вважали Нестора Івановича своїм богоданним захисником. На суді розмова йшла переважно про особистість Нестора Махна. Прокурор називав його бандитським отаманом, а інші стверджували, що Україна завжди була колискою отаманів та гайдамаків (останнє слово є «страшилкою» для поляків), намагаючись пробудити в польському суспільстві генетичну ненависть до Нестора, як представника української нації. Захисники наголошували на тому, що особисто проти Польщі він жодних злочинів не здійснював, хоча мав безліч можливостей для цього. Наприклад, сам Махно у виступі сказав, що весною 1920 р. своїми підривними діями в червоному тилу він на 2 тижні затримав 1-у Кінну армію Будьонного, чим врятував Варшаву від неминучого. А також гордо заявив, що боровся проти всіх, крім Польщі, і навіть у 1919 р. відмовився виконувати наказ червоних повести свою 57-тисячну армію на польський фронт, – чим просто зачарував польську громаду. В очах поляків він відразу виріс до масштабів мало не національного героя Польщі. Тож це, а також те, що єдиний доказ проти Нестора – листи компрометуючого змісту за його підписом – виявилися підробкою, – послужило підставою для виправдання Махна.
Виступаючи на суді, Махно влаштував собі непогану рекламу. «Ви засуджуєте не Нестора Махна з Гуляй-Поля, – проголошував він. – Ви засуджуєте українську революцію, що нині починає змінювати свою історію! Не знаю випадку, щоб когось з людей нашого часу могли судити за те, що він належить майбутньому. Я – майбутнє! Тепер звинувачуйте мене, якщо можете судити!» (41: стор. 396). «Махно на суді, – писав очевидець, – тримається вільно, охоче говорить, категорично відкидає всі зведені на нього звинувачення в бандитизмі, насиллях, в злих помислах проти Польщі, в стосунках з більшовиками. Говорить про себе і «махновський рух» як про своєрідний народний визвольний рух, про боротьбу проти будь-якої нав’язаної народові влади. Говорить «інтелігентною» мовою, часом з химерними книжними оборотами» (80). Так, це він добре вмів…
В. Волковинський пише з цього приводу наступне: «Думки присутніх на засіданні виявилися діаметрально протилежними. Якщо одні називали «батька» «легендарним повстанським діячем», «лицарем анархізму» тощо, інші, навпаки, змальовували його найчорнішими фарбами. Кореспондент львівської газети «Діло», наприклад, писав: «Всі, хто уважно спостерігав за Махном у судовому залі, могли б прийти до єдиного висновку, що перед нами яскраво виражений навіть в антропологічному плані бездарний тип, який міг стати «революціонером» тільки в диких умовах царської Росії і завдяки стихійному рухові, котрий набув широкого поширення на Україні у 1917-1920 рр.» (6). Ну, на всіх не догодиш…
1 грудня суд виправдав Махна і вислав його з Варшави в Торунь. Як пише автор статті «Рух Махна», польська влада була певна, що Нестор рано чи пізно втече на українську територію, аби зробити те, у чому його тільки-но виправдали. Поморський воєвода 29 грудня 1923 р. написав міністру внутрішніх справ Польщі наступне: «Не підлягає сумніву, що якщо Махнові вдасться здійняти на Україні хоча б невеличке повстання, то його загін поповниться залишками добровольчих і монархічних організацій (Щодо монархічних – то він погарячкував. – О.Л.). У Гданську знаходяться декілька офіцерів і солдат з колишніх банд Махна. Можна припустити, що навесні наступного року Махно спробує втекти з Торуні до Росії» (80).
Однак Махно не був самогубцем і «на родину / пусть кричат: уродина! / а она мне нравится» не поспішав. У 1924 р. за допомогою друзів-анархістів він перебрався до Німеччини, де відразу потрапив в епіцентр нового скандалу: його звинуватили в ворожих діях проти Німецької держави. І тут його позиції вже не були такими непохитними: хто, як не він, відправив в кращий світ велику кількість німців-колоністів на теренах Гуляйпольського району? Якимось дивом «батько» відкараскався від того суду.
А в радянській Росії життя тим часом йшло своїм, радянським звичаєм. Ось як його описує Кацапов: «Махно пережив Леніна, який бажав його «взяти під замок», в 1925 р. комуністи зарізали свого військового начальника М.В. Фрунзе, котрий не раз втікав від махновських тачанок. На «червоного фельдфебеля» Льва Троцького вже було запущене полювання, і до остаточної ліквідації «фашистського пса» залишалося недовго. Сталінська сокира нажене його в далекій Мексиці в 1940 р. На черзі стояли Семен Петлюра і Фелікс Дзержинський. В травні 1926 р. на квартиру Махна у пригороді Парижу Венсен прийшов молодий єврей Сьома Шварцбард, що не приховував своїх симпатій до «махновщини». В присутності болгарина Киро Радева він просив благословення у Махна на вбивство Семена Петлюри, який винищив всю сім’ю біженця. Очевидно, Махно сказав: «Не треба, Семен, бережи себе!», як свого часу його попереджав П.О. Кропоткін. Семен не послухав поради. 27 травня на бульварі Сан-Мішель Семен дочекався виходу Петлюри з церкви і випустив в нього шість куль з револьверу. Через декілька хвилин Петлюра помер. На допиті в поліції Шварцбард заявив, що він помстився Петлюрі за жорстокості, котрі той чинив на Україні над євреями, зокрема, за вбивство його батьків (Це вже більшовицькі фантазії. – О.Л.). 30 травня Петлюру поховали на кладовищі Монпарнас, під вінками і національним українським прапором. Трохи пізніше, в Москві, на кремлівській трибуні ударив грець Фелікса Дзержинського, що так і не спіймав Махна. Його акуратно запечатали в Кремлівській стіні» (89). Життя тривало.
Останні роки Махно мешкав у Франції, де активно займався пропагандою ідей анархізму: виступав, писав статті та спогади, видав декілька брошур. По прибутті в країну в поліційній префектурі Парижу йому нібито похмуро заявили, що через нього інтервенція Антанти у Росії зазнала повного провалу (!), відтак зробили довгу та гнітючу паузу і примирливо додали, що все одно він отримає дозвіл на проживання. «Потрапивши в Париж без копійки грошей, – розповідає Савченко у статті «Парижанин батька Махно», – Махно перетворився із «принца степу» в убогого клошара, безробітного і безмовного (він ігнорував французьку і так і не навчився говорити нею). Він опинився в маленькому «гетто», де окрім сім’ї, кількох земляків-анархістів, його другом став колишній білий офіцер Я. Карабань, якого в роки війни, попадись він йому, міг би й розстріляти» (131).
В Парижі Нестор працював то типографським робочим, то різноробочим, то художником-оформлювачем на кіностудії. Ці заняття, як правило, були шкідливими для його здоров’я, підірваного туберкульозом. Крім того, він, за давньою своєю звичкою, постійно конфліктував з начальством, тому ніде надовго не затримувався. Знайшов собі роботу на дому, – займався плетінням жіночих чи то туфельок, чи то капців із соломки, надзвичайно модних у той час. Мабуть, коли би хтось йому сказав про це раніше, то він би… щось яскраве відповів. А потім виготовлення плетеного взуття хтось здогадався механізувати і поставив виробництво на потік. Це призвело до закриття тієї фірми, де працював Махно, і він лишився без роботи.
«Примхлива доля, – пише Волковинський, – звела в Парижі кількох колишніх ворогів Махна – А.І. Денікіна, П.М. Врангеля, С.В. Петлюру, X.Г. Раковського. По-різному зустрічали їх в столиці Франції, діаметрально протилежне положення займали вони тепер. Якщо дипломат Раковський представляв у Франції Країну Рад, колишні керівники Білої гвардії ще користувались популярністю серед широких верств російської еміграції, а колишній головний отаман постійно перебував у центрі уваги своїх колишніх командирів та офіцерів, то Нестор Махно був забутий і ледве животів» (6). Звісно, насправді він не був забутий, але статків йому це не додавало. Розсварившись з більшістю російських анархістів, Махно лишився майже повністю ізольованим, деморалізованим, до того ж, хворим і злиденним. Болгарські анархісти і декілька махновців, таких же нужденних, як він сам, підтримували з ним зв’язок і намагалися допомогти, у міру своїх скромних можливостей, проте він часто з гордості не брав у них гроші. Час від часу Несторові «підкидали» допомогу європейські та американські анархісти – у якості пожертвувань. Зокрема, анархістка із 40-річним стажем Марія Корн-Гольдсміт, подруга П. Кропоткіна, письменниця і професор Сорбонни, створила «Фонд підтримки Махна» для збору коштів на пенсію Нестору Івановичу та видання його «Спогадів». Так воно чи ні, але подейкували, що великі гроші Махно із легкістю програвав на бігах чи пропивав: пияцтво та куріння буцімто приглушували біль від недолікованих поранень та тугу за батьківщиною. Періодично він отримував фінансову допомогу від спонсорських внесків при одному журналі, але потім керівництво журналу змінилося і не стало підтримувати фонд. 31 липня 1931 р. французи організували «Свято солідарності з Махном», де виступали спікери, артисти й циркачі, а весь грошовий збір отримав Нестор Махно. Щоправда, після вирахування всіх витрат залишився хіба що «гулькін ніс». Ото і всі його прибутки.
Весь вільний час допитливий та жадібний до знань Махно проводив у бібліотеці Воєнного музею Венсен, вивчаючи військову науку, а інколи вибирався на кінські перегони у Венсенський ліс. Можливо, то була просто туга по коням. До речі, у паризькому цирку «Буффало» в цей час із кінними номерами виступав… колишній білий генерал Шкуро зі «своїми джигитами». Така примхлива людська доля…
«В роки еміграції, – розповідає секретарка Нестора Івановича І. Метт, – Махно страждав від хвороби, притаманної багатьом видатним особистостям, звичайно нездатним повернутися до життя простої людини в умовах повсякдення. Здавалося, він бував стурбований, коли про нього припиняли говорити, – і тоді він роздавав інтерв’ю журналістам всілякого штибу, чудово розуміючи вороже до нього ставлення більшості політичних партій і діячів. Одного разу його попрохав про інтерв’ю один український журналіст, причому при моєму посередництві. Я радила йому відмовитися, передбачивши, що журналіст все переінакшить і що при цьому у Махна не буде жодної можливості захистити свої права. Моєї поради він, звичайно, не прийняв, і журналіст потім надрукував все те, що вважав потрібним для себе, а зовсім не те, про що дійсно говорив колишній Батька. Махно не тямив себе від люті, проте не думаю, щоб цей випадок його чомусь навчив» (118).
Урешті решт, Махна покинули колишні друзі та поздавалися на милість комуністів. Покинула і жінка, яка не хотіла разом з ним голодувати. Крім того, у Нестора почав прогресувати старий туберкульоз, тому Галина мусила забрати від нього дочку, аби дитя не заразилося від нього. Коли дружина перебралася на іншу квартиру, вона нібито відкрила бакалійну лавку під назвою… «Махно» (мабуть, подумала: «С паршивой овцы – хоть шерсти клок»). Час від часу до Нестора приїздили анархісти з Іспанії та Болгарії. Просили очолити чи морально підтримати їхній рух. Він спочатку з радістю погодився, але коли дійшло до справи, вже був занадто хворий, щоб гарцювати на коні та вести в бій, тож довелось відмовитися. Однак іспанська група анархістів назвалася його ім’ям, а згодом запровадила в життя такі ж комуни, які колись Махно організовував в своєму Гуляйполі. Як і махновські, вони теж довго не протрималися.
За народною прикметою, кого часто ховають, той живе дуже довго. На жаль, це не про Нестора Івановича. Махна весь час ховали. Найвідоміший випадок – у квітні 1924 р., коли Литовське телеграфне агентство сповістило: «Махно, який останнім часом знаходився в Торуні, покінчив з собою, перерізавши собі бритвою горло». Але наступного дня з’явилося спростування: «Махно живий». Мовляв, він намагався покінчити з собою, але його врятували. «На цей крок Махно штовхнули різні мотиви політичного характеру», – так туманно висловився автор статті. Розумій, як знаєш. І вір, як хочеш.
В Парижі Махно потрапив в саму гущу мишачої гризні між діячами «Чорного Інтернаціоналу». Намагався з ними спілкуватися і співпрацювати, та, врешті решт, розсварився з усіма. Працюючи чоботарем, він жив упроголодь, бо майже всю зарплату віддавав в анархістський журнал «Дело Труда», де редактором був його давній товариш П. Аршинов. З ними щось не поділили американські анархісти, які писали з цього приводу: «Ми заявляємо, що Аршинов своїм органом «Дело Труда» вніс деморалізацію в російський анархічний рух як в США, так і в Південній Америці» (89). Певно, вважали Аршинова аж настільки харизматичним діячем, що здатен був деморалізувати анархічний рух на цілому континенті. Ображений не забарився з відповіддю і віддячив в тому ж дусі: «Анархісти гонять самогон у штаті Коннектикут і віддаються безпробудному пияцтву, як, наприклад, колишній «максималіст» Гордієнко» (89). Що ж, напевно, так воно й було, але до чого тут анархічні справи?
Аби покласти край «братерським» суперечкам, Махно зізвав на 6 квітня 1929 р. позачерговий з’їзд «Чорного Інтернаціоналу», куди з’їхалися представники Франції, Іспанії, Італії, Болгарії, Китаю та Росії. Нестор Іванович виступав на з’їзді відразу після невдалої операції на нозі. Після важкого поранення він шкутильгав, а з болючої рани час від часу виходили осколки розривної кулі. Йому пропонували навіть ампутацію, але він відмовився.
Кінотеатр, де проходив з’їзд, був оточений поліцією, яка по закінченні заходу перевіряла у всіх делегатів документи. «Справа Махна» потрапила до міністра внутрішніх справ, і Нестору Івановичу загрожували висилкою за нелегальну діяльність, але за нього вступилася вся «ліва» печать Франції і відвоювала його перебування в цій країні.
У лютому 1934 р. в Парижі почалися соціальні заворушення зі стріляниною поліції та жертвами серед населення. 12 лютого профсоюзи Франції оголосили всезагальний страйк. У перших рядах паризьких анархістів йшов Махно під звичним лозунгом «Свобода або смерть!» Повернувшись додому, він зліг з тяжкою простудою. Хвороба дала ускладнення, і 16 березня його спустили на носилках з четвертого поверху будинку, де він мешкав, та відвезли до лікарні. Французькі друзі раптом отямилися, засипали палату квітами і подарунками, почали збирати гроші на допомогу хворому, але було запізно. Туберкульоз перекинувся на кісткову систему, були вражені два ребра, на яких постійно утворювалися великі болючі шишки, наповнені гноєм. На початку липня Нестора Івановича прооперували: видалили два уражених ребра. Не допомогло. Він дихав за допомогою кисневої подушки, страждав від головної болі і температури і вже, напевно, мріяв про кінець.
25 липня 1934 р., на 46-му році життя, Нестор Іванович помер. Один з товаришів зняв з його обличчя посмертну маску, і 28 липня його відвезли на кладовище Пер-Лашез. Через брак коштів на повноцінну могилу його тіло піддали кремації, а урну з прахом захоронили у стіни Паризьких Комунарів. На прохання самого Махна залишили наступний надпис: «Нестор Махно, советский коммунар». На похороні звучали зворушливі промови, в яких Махна називали великим анархістом, гідним посісти чільне місце в історії революційної боротьби. У пресі з’явилися схвальні некрологи. Проте ряд емігрантських видань певної спрямованості назвали його «справжнім бандитом і звичайним кримінальним злочинцем». Під деякими фото Нестора Івановича були підписи на кшталт: «Повстанський отаман Махно. Він не визнавав над собою ніякої влади – ні більшовиків, ні Денікіна, ні УНР» (6). Похорон був багатолюдним: зібралося близько 500 ідейних друзів і соратників Махна різноманітних націй, яких об’єднував єдиний наднаціональний Чорний прапор анархії.
|
|
|
|
