Свої невпинні кількарічні рейди територією України та південної Росії Махно переносив з одною легенею та хронічною формою туберкульозу. За цей час він серйозно переболів тифом, який скосив більшу частину його армії, і отримав в загальному рахунку 14 важких поранень. Ця скорпіонська здатність до виживання у надлюдських умовах, вести активні бойові дії та натхненно вказувати шлях до ідеологічного й економічного становлення країни його мрії просто вражає. Махна неодноразово «ховали», а потім виявлялося, що він живий. Писали, що він, як Фенікс, відродився з попелу. Його берегла якась магічна сила, що не давала йому загинути й покинути розпочату справу.
Автор статті «Пасинок революції» Фелікс Зинько розповідає наступне: «Селяни говорили: Наш батька чи з чортом знається, чи з Богом, але він не простий чоловік», інші називали його «характерником». Так в Запорозькій Січі звали козаків, заговорених від кулі та шаблі, які могли вислизнути від будь-якого противника, перекинувшись на вовка. Втім, повадки у Махна і направду були вовчі: він завжди нападав першим і вміло рвав жертву» (84). Тут, звичайно, пан Фелікс трохи погарячкував: нападали і на Махна, «рвали» і його. А вовчі повадки – то звичайна поведінка партизанів в умовах переважаючих сил супротивника, що захопив їх рідну землю.
Цікавий випадок наводить у своїй книзі «Нестор Махно: легенда і реальність» історик Валерій Волковинський. «Серед селян ширилась чутка, – розповідає він, – що Махно наділений якоюсь магічною силою. Земляк «батька» І.П. Шаповал згадував: «У сім’ї махновця Коростильова серед гостей були не тільки друзі молодої з «чорної сотні» й командири, а й сам «батько» Махно. Приїхав він легковим автомобілем, зайшов до хати. Посадили його на покуті. Махно, який сидів за столом у шкірянці, швидко впрів від спеки та випитого і вийшов на двір прохолонути. Там на нього загавкав пес, що ходив на ланцюгу від сараю до курника. А собака був такий злючий, що, коли його відв’язували, не можна було пройти повз садибу без доброго ціпка або й батога. Він давився нашийником, гарчав і кидався на Махна. Тим часом вийшла з хати стара господиня й гукнула:
– Несторе Івановичу! Не підходьте близько, бо розірве!
І тільки вона це сказала, як Махно шаснув до собаки. Той раптом затих, поклав голову на передні лапи і – ані руш. Махно підійшов до нього, відв’язав і поніс просто до хати. Зайшов, посадив собаку під стіл, сам сів їсти й пити. Махно гуляв, а собака сидів і не ворушився. Десь за годину господиня попросила Махна відпустити тварину. Той намірився і з усенької сили вдарив собаку носаком чобота. Пес аж кавкнув, вихором винісся з хати і подався далеко на город. Додому він повернувся аж на третій день по весіллі...» (6). Напевно, ще й став після того дуже «вихованим, чемним». Ще б пак! Бо ж мав справу з самим вовкулаком!
Магічна вовча сутність пов’язана з Плутоном. За моєю версією, Плутон у гороскопі Махна знаходився у першому домі, практично на точці сходу (асценденті), та багато в чому формував його персональні, особистісні риси, відображаючись навіть на зовнішності, – це той самий сугестивно-магічний погляд, яким лякав і зачаровував всіх Нестор. Плутон у Близнюках найкраще характеризується фразою: «Сила слова вирішує все». А враховуючи взаємну рецепцію Меркурія у Скорпіоні та Плутона в Близнюках, можна стверджувати, що справжня сила невисокого й непоказного Махна – в його вмінні говорити. Його слово мало непереборний магічний вплив на слухачів. Воно і забезпечувала йому успіх у широких народних масах.
До речі, порівняння з вовком більше підходить Махнові, аніж Висоцькому, що написав пісню про вовків. Бо вовк – природна істота без акторської рефлексії, надзвичайно сильна, рішуча й таємнича. У запорозьких козаків існувала каста так званих характерників – людей, що мають магічні здібності і здатні «перекидатися» на вовка (древні арії таких осіб називали «берсеркерами»). Незбагненна невловимість та воєнна геніальність цього неука в військовій справі, а також його неймовірна живучість та здатність з величезною швидкістю переміщуватися в просторі і раптово з’являтися там, де його на поточний момент і бути не могло, дали підстави деяким знавцям запорозьких повір’їв називати Махна характерником. Щось таке у ньому, безсумнівно, було. Тим більше що найвідомішим талантом характерників вважається гіпноз, а Нестор мав доволі сильні гіпнотичні здібності, хоча навряд чи він їх спеціально розвивав. Це забезпечив йому сильний Плутон у космограмі, бо Нестор мав Сонце та Меркурій у Скорпіоні, взаємну рецепцію Меркурія у Скорпіоні та Плутона в Близнюках (один у одного у «гостях»), а також, за моїм припущенням, не виключено, що його Плутон знаходився на точці сходу гороскопу. Що ж до Висоцького, то він більше намагався виглядати вовком, аніж ним був. Не був він ні таємничим, ні містично-гіпнотичним, не вражав своєю «живучістю», і життя його не потребувало «звірячої» інтуїції.
Талант Висоцького заснований на зовнішньому копіюванні, без глибинного розуміння суті. Він не був «живим рентгеном», що проникає до людини в душу, до найпотаємніших куточків, де криються людські недоліки, які можуть слугувати невидимими ключами до маніпуляції. Психологічний дар, яким Махно володів у досконалості завдяки природі Скорпіона, був дуже доречним як в його діяльності народного трибуна та пропагандиста-агітатора, так і у відносинах з друзями, ворогами та потайними друзями-ворогами, а надто – при веденні складної партизанської війни. Такої глибини й психологічності не відчувається в Висоцькому і, як на мене, він був би вкрай непереконливим «батьком Махном». Де взяти той, за висловом Минченка, «дикий, гіпнотизуючий погляд демона, якому ніде немає покою» (119)? Адже саме цей «плутонівський» погляд Махна багато в чому пояснює його силу та привабливість в очах простих людей.
Окрім того, у Махна з Висоцьким були геть різні внутрішні ритми. Висловлюючись в термінах теорії майстра психоенергетики Ігоря Калінаускаса, Висоцький існував переважно у ритмах так званого першого енергетичного центру, що локалізується на рівні живота і пов’язаний з фізичним тілом. Це відчувається навіть в його голосі: низький та хриплий, він ніби відлунює вітальну жагу до життя на рівні біологічних інстинктів. На відміну від Висоцького, головними у Махна були другий і третій енергетичні центри, розташовані на рівні серця та, відповідно, голови. Це відчутно по його статтям, листам та автобіографічним спогадам. Нестор дуже любив людей і вмів розмовляти на їхній мові. Саме другий енергетичний центр є найефективнішим ключем до всіх сердець. Люди завжди відчувають тепло, душевність, щиру зацікавленість, бажання їм допомогти, і схильні довіряти тій людині, яка відзначається такими якостями, готові йти за нею будь-куди. «Я видел перед собой своих друзей-крестьян – этих безымянных революционных анархистов-борцов, которые в своей жизни не знали, что значит обманывать друг друга. Они были чистые крестьянские натуры, которые трудно было убедить в чем-либо, но, раз убедил, раз они тебя поняли и, проверив это понятое, убедились, что это именно так, они возвышали этот идеал на каждом шагу, всюду, где только представлялась им возможность. Я говорю, видя этих людей перед собой, я весь трепетал от радостных волнений, от душевной бури, которая толкала меня сейчас же, с завтрашнего дня повести по всем кварталам Гуляйполя среди крестьян и рабочих пропаганду, разогнать Общественный комитет (правительственная единица коалиционного правительства), милицию, не допустить организации никаких комитетов и взяться за прямое дело анархизма...» (105: стор. 32-33). Це – саме другий центр, пов’язаний з серцем та емоціями. Удати це практично неможливо: з цим треба народитися.
Не менш активним у Махна був третій, ментальний центр. Про це свідчать і його високий, майже жіночий голос («мелодійний тенорок», як хтось сказав), і надзвичайний інтерес до теоретичних дисциплін: він мав жагу до навчання і накопичення знань, аби вміти переконувати не тільки емоційно, а й за допомогою розумних доводів на підтвердження своїх думок. Як другий, так і третій центри опираються не на фізичне тіло, а, відповідно, на душевне та духовне, тому Нестор Іванович був майже аскетом і жив заради здійснення своїх ідей, воліючи ігнорувати всі фізичні труднощі й страждання, що неминучі у важких умовах військово-похідного життя.
Великий сугестивний вплив на слухачів дослідники пояснюють, у першу чергу, дивовижним поглядом Махна, яким він просто пронизував своїх співбесідників. Історик В. Чоп пояснює цю особливість тюремно-сумерковим минулим Нестора. За його словами, Махно зіпсував собі зір, тривалий час перебуваючи у неосвітлених тюремних камерах, а зіниці його очей стали «незвичайно розширеними, що надавало його й без того, ледь не гіпнотичному погляду особливої нестерпності» (143). Радянські кінематографісти зафіксували «батька» у канонічному вигляді образу, як висловився О. Шахнюк, що «легко впізнається по височенній папасі, довгому волоссю, спадаючому на плечі, і спопеляючому погляду чорних очей на блідому чолі» (146). Як зазначив один із сучасників Махна, виступи «батька» завжди привертали увагу селян, «їх можна назвати навіть захоплюючими завдяки вкладеному в них темпераменту і порівняно гарній формі викладу» (6). Інший стверджував, що Махно «говорить різко, нескладно, то знижуючи, то підвищуючи голос, повторюючи за кожною фразою, складеною з 5-10 слів, сповнене гніву: «І тільки!» (6). Певно, це був вислів-паразит. Або просто кода.
«Оратором Нестор Іванович був посереднім, – розповідає Ю. Гаєв у статті зі змістовною назвою «Нестора Махна не могли зрозуміти ні Ленін, ні Троцький, ні Денікін». – Але селяни його слухали з інтересом, він говорив їх мовою, дуже емоційно. Люди, що знали «батьку», відзначають силу його погляду, він буквально свердлив очима» (73). Цього несамовитого погляду боялися всі, від простої секретарки до бойових командирів «батькової» армії. Напевно, то була його найкраща зброя, бо вона допомагала Несторові Івановичу тримати людей у повазі і, якщо потрібно, в покорі. Адже невисокий зріст для чоловіка, ще й народженого в бідній сім’ї в буремні часи історії, коли фізична сила вирішувала все, був вкрай невигідною обставиною. «Малий, рябий і патлатий», за спогадами старого діда, який колись працював у нього помічником машиніста, Махно доволі швидко організував місцевих селян – «дебелих дядьків, щойно прибулих з фронту, – такими не дуже покеруєш! А він зумів. Без жодного військового досвіду сколотив армію. Українську армію, що вижбурнула геть німецьких окупантів з катеринославських сіл. Революційну армію, що штурмом взяла Катеринослав, вибивши з нього муштровані білогвардійські полки. Повстанську армію, що, зрадницьки затиснута у Криму червоними після спільного розгрому Врангеля, таки змогла прорвати блокаду і пробитися через Перекоп на велику землю. Махновську армію, що розгорталася «за свистком» протягом однієї ночі – жодне регулярне військо не здатне повторити такий номер!» (18). А Махнові це вдавалося. Щоб змусити людей до себе прислухатися, а надто ще й повести за собою, людині потрібно мати певні надприродні здібності: магічний погляд і проникливість, несамовитий драйв, талант до прийняття безпомилкових рішень і надвисоку емоційність, що здатна заряджати всіх оточуючих жагою до дії.
Поруч з авторитетом і страхом, який навіював своїм соратникам Махно, дослідник Чоп відзначив їхнє «насмішкувате зневажання» на його адресу. Хтось називав його «малим», хтось співав глузливі пісеньки: «Наш Махно і цар, і бог з Гуляй-Поля до Полог» або «Ех, яблучко, половиночка, а наш батько Махно, як дитиночка» (натяк на маленький зріст керманича). Як на мене, тут відбилося не стільки зневажання, скільки природна схильність українського народу до доброзичливої самоіронії, зі збереженням любові і поваги до адресату жартів. До того ж, це – вагомий знак того, що повстанці «батька» не обожували, не втрачали розум від благоговіння і не «фанатіли» до безтями (як дехто вважає), а ставились до нього, в деякому сенсі, як до рівного.
«Мало хто тоді розумів і донині розуміє, – зауважує Минченок, – в чому криється феномен привабливості Махна. Він не був сильним фізично. Не мав помітної зовнішності чи чарівності героя-коханця. Єдине, що його відрізняло від решти, була відчайдушна, не затихаюча ні на секунду лють, що жила у ньому постійно. Подейкують, що виною тому червона планета Марс, яка зійшла над гуляйпольським горизонтом в момент народження Нестора – 27 жовтня 1889 року (ця дата помилкова, хоча тривалий час Махно указував у документах саме її: можливо, він і сам не знав своєї справжньої дати народження. – О.Л.). Кажуть, що діти Марсу володіють нестримною енергією. Мало знайшлося на землі людей, які могли би витримати погляд батьки. Зовні цей чоловік ніяк не підходив на роль воїна… Він вмів відчувати психічне поле натовпу, який його оточував. Не важливо, з кого складався цей натовп – з шанувальників чи противників» (119).
Один із мешканців Катеринослава на прізвище Гутман описав Махна наступним чином: «Маленький, худий, з женоподібним обличчям (він чудово гримувався жінкою), з чорними локонами волосся, що спадало на плечі, Махно справляв моторошне враження завдяки пронизливим очам з нерухомим поглядом маніяка і жорстокій складці навколо рота за виснаженому блідому обличчі. Вік його важко було визначити по вигляду: чи то – 25, чи то – 45. Погляд його рідко хто міг витримати спокійно, а одна сестра милосердя, що побувала в нього на допиті близько часу (заарештована була за зберігання офіцерських погонів, сувеніра світової війни), захворіла таким нервовим розладом, що на протязі кількох тижнів можна було побоюватися за її розум. За її словами, найстрашніше було, коли він наприкінці допиту почав люб’язничати» (135).
Подібне спостереження залишила і гуляйпольська вчителька Марина (чи то Наталя) Сухогорська, приятелька дружини Нестора Галини: «Загалом він нагадував мені… поліцейського урядника. Махно не справляв би ніякого враження, якби не його погляд. Спочатку я думала, що тільки мені робиться страшно, коли він погляне на мене своїми сірими, холодними, сталевими, прямо-таки якимись гіпнотизуючими очима, але потім виявилося, що найзапекліші розбійники-махновці не витримували цього погляду і починали мілко тремтіти при кожному пильному погляді батьки» (119). Здається, так сьогодні міряються силами перед майбутнім поєдинком боксери-професіонали: вони випробують одне одного… на тривалість нерухомості їх грізних поглядів (мабуть, тренуються).
Складається навіть враження, що «батько» мав звичку дивитися на своїх співбесідників таким переконливим сугестивним поглядом, що вони відразу стрілялися. У крайньому випадку, починали говорити римовано і в римах провіщати майбутнє. Продовжуючи сугестивну тему, наведу уривок спогадів людини, яка спілкувалася з Махном, коли писала його портрет, – художника Олександра Коморного («Портрет Нестора Махна» із книги С. Семанова). «При вигляді його у мене по тілу пройшов холодок, – описує художник своє знайомство з «батьком». – Про Махна в народі ходили неймовірні чутки, що малювали його подвиги і особисту хоробрість… Махно… подав нам всім трьом руку. Долоня його була жорстка і міцна, в ній відчувалася сила» (91). Замальовуючи його риси в блокнот, Коморний уважно вдивлявся в очі легендарного партизанського командира, що позував йому, сидячи в кріслі: «Навіть під час коротких сеансів позування Махно безперервно відволікали донесення по телефону, і він давав у відповідь вказівки і накази. В цей час постійно змінювався вираз обличчя отамана і особливо колір його очей. Спочатку вони мені здалися карими і гострими. Але відразу починали іскритися холодним смертельним блиском, який мене буквально пронизував і паралізував. В такі миті очі Махна здавалися сірими. Хоча він сидів переді мною непорушно, було видно по виразу і кольору очей, що постійно змінювалися, що його мозок працює з сильною розумовою і емоційною загрузкою. Зараз у різних авторів, що пишуть про Махна, подається різний колір його очей. І кожен з них по-своєму правий. Вони були і карими, і сірими, і блакитними» (91).
Одним словом, мессір Воланд. Зроблю невеличкі пояснення. По-перше, зі слів Коморного може скластися враження, ніби Нестор Іванович спілкувався по мобільному зв’язку, якого в ті часи ще не було. Насправді він розмовляв по звичайному дроту. Телефонна лінія була проведена до «офісу» художників напередодні приїзду «батька», – саме для того, щоб він міг спокійно позувати, тримаючи руку на пульсі часу і перебуваючи в курсі всіх поточних справ. Часи ж-бо були дуже неспокійні та мінливі. А по-друге, Махно був вимушений сидіти непорушно в кріслі, бо саме був поранений у ногу (весна 1919 р.) і не міг тривалий час стояти, дуже швидко втомлювався.
Тепер продовжу «хіт-парад» психологічних портретів Нестора Івановича. За словами історика В. Волковинського, «Махно викликав панічний страх не стільки в окупантів (Маються на увазі німці. – О.Л.), скільки в прибічників гетьманської влади. Чутки про його жорстокість ходили найнеймовірніші. Управляючий канцелярією катеринославського губернського старости Уласс і його помічник Тименов щоденно приймали поміщиків, німців-колоністів, священників, старост, простих обивателів, які з жахом в очах і тремтінням у голосі розповідали про пережите, побачене, а ще більше – про почуте. Управляючий намагався записувати прикмети «отамана розбійників». Виходив досить неприємний портрет: маленький чоловічок на кривих ногах, у чорних окулярах (в нього були настільки божевільні очі, що селяни ще на початку революції попросили одягти чорні окуляри, бо його погляд викликав жах)» (6). Насправді Нестор Іванович був вимушений деякий час після тюремного ув’язнення носити чорні окуляри, бо його нещасні очі різало яскраве сонячне проміння. Ото і вся жахлива таємниця.
Про свою першу зустріч з Махном майбутній член його штабу Віктор Білаш розповів в наступному ключі: «Чубенка перервали, терміново викликали до апарату. Невдовзі він повернувся схвильований і повідомив, що Махно їде назад, і по тону його було видно, що у наших неприємності. Нарешті-ось сьогодні побачу його, подумав я, прокинувшись вранці. На вулиці здійнявся якийсь шум. Були чутні розмови, тупіт коней, стук підводів, що проїжджали. Я побачив Махна і Щуся зі свитою, що їхала попереду експедиції. Махно, вочевидь, втомився. Він ліниво зіскочив з коня і, пропустивши підводи, зайшов у готель.
– Что же вы тут сидите, подлецы, пьете наверное, а нас там бьют! – долетів до мене напівжіночий голос.
Я поспішив вийти в коридор. Там були Махно, Чубенко, Щусь та інші. Махно, безперервно лаючись на адресу членів штабу, увійшов в свій номер. Щусь помітив мене і, привітавшись, потягнув за руку.
– Батьку, а ось той, хто обіцяв висадити десант із Кубані! – сказав він.
– А, обещальник, обманул! – протягуючи руку, сказав Махно. Я стисло пояснив історію з десантом і Кубанню. Махно своїм криком на підлеглих штабників, які входили й виходили, весь час заважав мені говорити, і я з великими труднощами закінчував доклад. Тоді він перервав мене і заговорив про Катеринославську невдачу. Відразу всі притихли й насторожилися.
Махно був схожий на розцяцьковану ляльку. Нижче середнього зросту, живий в рухах, з маленьким обличчям, задертим носом, швидкими карими очима і довгим волоссям, що спадали на шию і плечі, він здавався хлопчиком. Одягнутий він був в маленькі офіцерські чобітки, діагоналеве галіфе, драгунську з петлицями куртку, на голові студентський кашкет, через плече маузер. Він мотнув головою, голосно лайнувся і заговорив:
– Можно ли было с этими остолопами идти в Екатеринослав?» (66).
Певно, не можна…
Історик В. Савченко при описанні зовнішності «батька» надає перевагу спогадам командира одного з червоноармійських загонів Ф. Акулова (чомусь у О. Скирди той же свідок фігурує під прізвищем С. Розена). «Він побачив його блакитнооким, – пише Скирда, – одягненим під гусара, схожим на «звичайного бійця, а не на українського батьку, такого, яким він собі його уявляв» (Цікаво, а як цей Розен-Акулов уявляв собі українського «батька»? – О.Л.), тільки його «сірі з хитринкою очі виражали надзвичайну силу волі і твердість». Махно виголосив палку промову проти більшовиків, обізвав їх узурпаторами, душителями свободи народу і звинуватив їх в боягузливій втечі від білих, залишивши їм Україну. Що стосується його самого, то він поклявся розбити Денікіна «в три дощечки» (135). Цікавий вислів, – що би він не означав: можливо, мався на увазі гроб, чи спосіб будівництва чи коління дров, чи якась місцева гра у даній волості, чи свіжий анекдот, чи ін. «Обличчя його, – писав Акулов (за версією Савченка, – О.Л.), – було вкрай збуджене. Запалені очі. Засмаглі губи. Погляд перебігав з одного предмета на інший. Рухи були нервові й поривчасті… Звертаючись до мене, Махно почав промову, в якій громив комуністів, називаючи їх узурпаторами, душителями народної волі. Кричав, що комуністи тікають від Денікіна, залишають Україну. Клявся розбити Денікіна… Промова Махна була уривчастою, нервовою і недоладною. Однак говорив він з великим агітаційним піднесенням. Вірніше, кричав, а не говорив. Натовпу його промова, пересипана безліччю обіцянок, явно подобалася. Коли він закінчив, несподівано перервавши свій виступ криком «ура», натовп дико прокричав за ним кілька разів «ура» (41: стор. 180). Звичайно, жодне слово з цієї промови не могло більшовику сподобатися. Так само, як не міг сподобатись і «батько», а також «дикий натовп», що його підтримував. Однак Денікіна Махно таки розбив. Звісно, «в три дощечки». Більшовики до України повернулися на все готове.
Продовжу лінію чудових спогадів про Нестора Івановича і наведу ще декілька, щоб показати його з найрізноманітніших поглядів. Бо надто вже цікава особистість, – таких тепер, як зараз висловлюються, «не роблять». Наприкінці 1920 р. французький анархіст Маврисіус (Вандам) побачився з Махном, хоча ім’я свого нового знайомого дізнався лише згодом. Як розповідає Скирда, зустріч відбулася в режимі строгої таємності і конспірації: «В одній підозрілій одеській корчмі, в декорі, гіднім роману, Маврисіус вимовив пароль: «У вас есть семечки?», його провели по «якійсь розбійницькій драбинці» в задню кімнату, де його зустрів «міцний мужик, з сокирними рисами обличчя: тридцяти-тридцяти п’яти років, але з передчасними зморшками, впертий лоб, глибоко посаджені й прозорі, як джерельна вода, очі, рішучі та різкі рухи, пом’якшені ностальгійною і вічною мрією слов’ян» (135). Пізніше пан Вандам дізнався, що то був Нестор Махно (якщо його тільки не надурили).
Ще одна розповідь про знайомство з «батьком», цього разу – від італійського дипломата Квароні, – залишила нам цікаві свідчення про унікальний голос Нестора Івановича. «Квароні привели до самого Махна у хату, – розповідає Скирда. – Батька був один, він сидів за хитким столом. Італійський дипломат описує його наступним чином: «Маленького зросту, пряме каштанове волосся, що спадає на вузькі плечі підлітка. Куртка чорного драпу і неминучі кулеметні стрічки навхрест; на поясі револьвер і шабля; під столом вгадувалися чоботи, начищені до блиску». Він відзначив, що у Махна «маленькі чорні очі, час від часу у погляді непорушність божевільного, а іноді спалахи холодної цікавості; але завжди його очі виражали непохитну волю, майже надлюдську». Квароні обмінявся кількома словами з Махном і залишився під враженням його голосу: «Я ніколи не чув подібного голосу: дуже високий по тону, але не різкий, з несподіваними модуляціями; в деякі моменти складалося враження, що чуєш спів півня». Вірогідно, любитель оперного співу і під впливом кількох стаканів горілки, запропонованих хазяїном, від яких він не наважився відмовитися, аби не розгнівати Махна, італієць відзначив ще «широкий і різкий розкотистий сміх» Батьки. Махно виголосив перед ним дивну промову, хіба тільки через давність і недосконале володіння російською, Квароні погано передав деякі слова і фрази. За його словами, Махно доручив йому бути посередником в тому, щоб переконати союзників його підтримати… Коротке перебування дипломата у махновців закінчилося божевільною скачкою на тачанках, цьому «джипі громадянської війни». Квароні збереже про цей випадок меланхолійні спогади, зізнаючись у глибині серця в явній симпатії до анархії і згадуючи свого співбесідника з «деяким жалем» (135). «Хороша была Танюша, краше не было в селе…»
Дехто називав «батька» щуплим та недоладним, – вочевидь, через невисокий зріст та худорляву статуру (наче краще б виглядав в статурі товстуна!), а ось як описує його зовнішність художник Коморний: «Він був нижче середнього зросту, на його ладній фігурі сидів сіро-блакитний гусарський мундир, міцно застібнутий. Внизу темно-синє напівгаліфе, вправлене в чоботи на високих підборах, з довгими, красивої форми халявами. На голові – сіра смушкова папаха. Вигляд повністю військовий»; «Махно був невисоким, але в смушковій шапці, типу генеральської, і в чоботях на високому підборі, здавався чоловіком нормального, середнього зросту» (91). В свою чергу, кореспондент Бюро друку України Ю. Гавен описав Махна як «невисокого брюнета з довгим волоссям, красиво відкинутим назад, з поголеним, дуже енергійним обличчям, досить рухливим, і, вочевидь, повним енергії і сили» (6).
Як радує різноманіттям колір «батькових» очей (від блакитного до чорного) і різнобарвністю – його волосся (від блондина до брюнета), так само відрізняються у описах численних свідків статура та постава Нестора Івановича. Хтось подає його, як худорлявого субтильного суб’єкта, хтось називає «ладним», а є й такі, які узріли в ньому міцність, силу та кремезність. Один з петлюрівських бійців на прізвище Вінар описує Махна, як «міцної статури чоловіка, середнього зросту, одягнутого в синю сорочку, стягнуту зеленим поясом» (135). А Йосип Готман, анархіст на прізвисько «Емігрант», побачив в ньому «чоловіка трохи більш низького, ніж середній, зросту, могутньої статури, з пронизливими, стального кольору, очима і вольовим виразом… Хоча й ослаблений після довгого ув’язнення, під час якого хвороба вразила його легені, Махно дивував всіх своєю життєвою силою і енергією» (135).
Вже в еміграції, як зазначає Скирда, більшість Несторових знайомих вбачали в ньому достатньо «міцного» чоловіка. «Ця остання якість, – пише він, – відзначається з часів революції, оскільки десять років ув’язнення перетворили молодого кремезного хлопця, яким він виглядає на світлинах 1907 р., в чоловіка, звісно, ще молодого, але тендітного на вигляд. Свіже повітря, гарна їжа, верхова їзда і тяжкі сутички наступних років надали йому більш міцного вигляду» (135). Оце мені подобається: свіже повітря, верхова їзда, гарне харчування… Як у гумориста (здається, Вишневського): «Так работа же – на воздухе, так работа же – с людьми!» (це – про професійного ката-екзекутора, який обожнює свою роботу).
Нарешті, колишній білогвардієць, перевербований ГПУ, полковник Н. Герасименко описав «батька» вщент драматично: «Невеликого зросту, з землисто-жовтим, начисто виголеним обличчям, із впалими щоками, з чорним волоссям, що падає довгими пасмами на плечі, в суконній чорній піджачній парі, баранячій шапці і високих чоботях, – Махно нагадує перевдягненого монастирського служку, що добровільно заморив себе постом… І тільки невеликі, темно-карі очі, з незвичайним по впертості і гостроті поглядом, що не змінюють виразу ні при рідкій посмішці, ні при віддачі найжорстокіших наказів, – очі, які наче все знають і раз назавжди покінчили з усіма сумнівами, – викликають підсвідоме здригання у кожного, кому доводилося з ним зустрічатися, і надають зовсім інший характер його зовнішності і кволій фігурі, в дійсності дуже витривалій і стійкій. Махно – людина волі, імпульсу, пристрастей, які шалено киплять у ньому і які він намагається стримувати залізним зусиллям під холодною і жорстокою маскою» (120). Особисто я віддала би автору останньої цитати приз за найбільш вражаюче та сповнене психологічності живописання «батька».
Людина глибокого психологічного таланту, Махно завжди чудово знав, як йому слід поводитися з різними людьми у тій чи іншій ситуації. Він добре вмів не тільки гіпнотизувати і лякати співрозмовників, але й, коли хотів, справляти досить гарне і приємне враження. А зокрема, під впливом «батькової» чарівливості опинився, несподівано для себе, один пересічний студент Катеринославського гірничого інституту. Його направили у складі студентської делегації до Нестора Івановича, аби з’ясувати справу з репресіями, які нібито вчиняли махновці щодо місцевої інтелігенції. Бо сталося так, що одного з представників цього суспільного прошарку, що підозрювався в шпіонажі на користь денікінців, безжально випороли (до речі, ця міра покарання є типовою для білих та іноземних окупаційних властей – тобто для «гасподъ» – і аж ніяк не для махновців). «Прибувши з деяким побоюванням, – розповідає Скирда, – цей студент і його друзі дуже швидко заспокоїлися завдяки Нестору, який прийняв їх дуже люб’язно, встав, потиснув їм руки, потім запросив сісти, запропонував сигарети і спитав, чим він може бути їм корисним. Студент оглянув кімнату, в якій вони знаходилися: простора, світла з великим столом, на якому лежали дві гранати, кольт, два польових телефони, під’єднаних до проводів, що виходили назовні, і чайник. Батька зовсім не справляв враження «батька», і він спитав себе, чому ж Махно отримав це ім’я. Махно був одягнений в гімнастерку кольору хакі, затягнуту портупеями, що проходили через плечі. Один з повстанців виконував функції ординарця і записував рішення, прийняті в ході бесіди. Махно уважно вислухав жалоби своїх співбесідників, іноді переривав їх, щоб отримати уточнення, потім поділився з ними своїми труднощами в попередженні розправ з боку бандитів, що видають себе за махновців, хоча він вже декілька таких повісив. Він заявив, що окремі факти – справа рук більшовицьких провокаторів, «дуже зацікавлених в тому, щоб інтелігенція відвернулася від махновців», зокрема, у даному випадку, позаяк махновці ніколи нікого не пороли; вони розстрілюють винних в разі доведеної вини, або відпускають людей, визнаних невинними. Його співбесідники помітили, що він страждає від того, що бачить, як махновський рух піддається наклепу. Він пообіцяв особисто розібратися в цій справі, по-дружньому потеревенив зі студентами і спитав, чи не хочуть вони приєднатися до анархістського руху (так ненав’язливо, між іншим, – О.Л.), оскільки їхня присутність могла би багато що змінити на краще» (135). Одне слово, «ловець людей», віртуоз своєї справи.
Вже в еміграції Махно нерідко викликав приязне ставлення в оточуючих, особливо у робітників, з якими разом працював. Наприклад, товариш Шотар (Шошо) описував Махна, як «чоловіка, що навіює деяку боязкість, в фетровій шляпі, з прямим поглядом, з енергійним рукостисканням, відкритого і симпатичного» (135). Але залишилося і «альтернативне» свідчення Луї Дорле (він же Самуель Вержин), автора надрукованого схвального некролога про «батька». Не дивлячись на прояви поваги та симпатії у некролозі, в розмові зі Скирдою він сказав, що бачив «два чи три рази Махна. Це був грубіян, який вважав, що всяка правда є гідною того, щоб бути сказаною» (135). Певно, мсьє Вержин вважав це криміналом.
Такою є дія Плутона на точці сходу. Втім, нагадаю, що Минченок запропонував вважати, що на сході в гороскопі Нестора Івановича – Марс. Але Плутон – це, так би мовити, «вищий Марс». І, як на мене, саме «вищий Марс» у даному випадку накладає свій відбиток і на зовнішність, і на особистість «батька». Плутон у Близнюках характеризує покоління скептиків, що піддають ревізії інтелектуальні конструкції, які панують у суспільстві. Руйнуючи колишні наукові формули, вони на цьому місці закладають нові. Для Нестора Івановича було характерним руйнування усталених схем, чия хибність та помилковість не викликала в нього сумнівів. Він корегував навіть анархістські концепції, пристосовуючи ідеалістичні формули до реального життя. Плутон символізує смерть та відродження, травматичне розставання з минулими прихильностями та звичками, а в випадку Близнюків – із сталими ментальними уявленнями про будову світу, та й взагалі про стан речей. Він руйнує звичну інформацію і вкладає в очищений інформаційний простір щось інше, більш відповідне новому моменту. А з огляду на поєднання Плутона з Нептуном та Ліліт у тому ж знаку Близнюків, можна впевнено сказати, що перед нами – унікальний прояв майже повної дезінформації, яка супроводжує людину навіть після смерті.
Чимало дослідників зауважують, що історія махновського руху, як жодна інша, насичена неміряною кількістю брехливих та сфальсифікованих свідоцтв. На обмовлення та оббріхування Махна і його діяльності працювала ціла державна машина. Крім того, безліч літераторів на всі смаки розмальовували своє власне бачення історії махновщини та особистості самого Махна. Зокрема, він якось висловився з приводу так званих «хорошо присосавшихся к большевистской власти писателей Вересаева, А. Толстого и Пильняка, позорно выводящих меня в своих побасенках, написанных под тон и в унисон диктаторов, антисемитом-погромщиком».
Легендарна постать невловимого та непереможного «батька» з демонічним поглядом і незручними для комуністичного істеблішменту анархістськими ідеями лоскотала нерви і збуджувала фантазію багатьох представників культури та мистецтва. Навіть його дитинство натхненні автори соцреалізму живописали у яскравих фарбах, змагаючись одне із одним у дальності польотів їх фантазії. Він витратив чимало часу й сил на заперечення всіх нісенітниць, які на нього безперервно зводили. «В Парижі колишній командир Повстанської армії в злиденності і забутті дав свій останній бій, спасаючи себе, своїх товаришів та ідею народної свободи від брехні й брудних наклепів», – прокоментував одну з таких історій В. Голованов (76: стор. 471).
Історик Володимир Чоп вважає, що Нестор Іванович частково сам був винний у такому буйному розгулі фантазії письменників і журналістів, адже він не любив розповідати про свої дитячі роки і тим надавав їм неоране поле для засівання власного творчого креативу. «Н. Махно, із якихось причин, про себе писати не хотів і не писав, – наголошує історик. – Проте в такий стан справ повірили не всі. Французький історик українського походження Олександр Скирда в ході евристичної роботи, перебираючи, на перший погляд, однотипні передруки одних і тих самих «записок» Н. Махна, що публікувалися в малотиражних американських анархістських часописах, таки знайшов досить докладні спогади Н. Махна про свої молоді роки, що були опубліковані, і частково навіть перекладені на іноземні мови, в журналах «Американские известия» (1923) та «Рассвет» (1925). На основі цих матеріалів мемуарного плану О. Скирда і написав другий та третій розділи своєї монографії, що кардинально відрізняються за своїм змістом від аналогічних розділів у працях інших істориків… Але книга О. Скирди вийшла своїм першим виданням лише в 1982 р. До цього в Європі вважалося, що про свої дитячі та юнацькі роки Н. Махно чомусь згадує вкрай неохоче. Обставина ця відразу ускладнила ситуацію. У дослідників з’явилися підозри в умисному небажанні Н. Махна говорити про свої молоді роки. Махновська скромність та лаконізм почали сприйматися як намагання замовчати компрометуючі обставини, повідомлені іншими авторами, та як спроба реабілітації Н. Махна з допомогою вигаданої, а тому слаболегендованої інформації» (55).
Пробним каменем безглуздих розповідей про Махна стала книга спогадів полковника М. Герасименка «Батько Махно. Мемуари білогвардійця». Саме «факти», викладені в ній, в подальшому лягли в основу багатьох досліджень махновського руху. «Незважаючи на те, що Н. Махно прилюдно називав твір М. Герасименка «нісенітницею», – пише Чоп, – той став широко відомим і цитованим як у Європі, так і в СРСР. Свою роль зіграла в цьому і та обставина, що полковник М. Герасименко був перевербований в еміграції радянською агентурою… Легкість авторського викладу і постійне звертання автора до обставин приватного життя Н. Махна викликало безпрецедентне у махнознавстві використання цього джерела письменниками, публіцистами і врешті-решт професійними істориками по обидва боки радянського кордону до ХХІ ст. включно… Символом поразки анархістів у змаганні з «мемуарами білогвардійців» стала ситуація, коли вказані М. Герасименком дати і події стали витісняти з історіографії дані, подані безпосередньо самим Н. Махно. Висновки, дійти яких можливо лише при використанні інформації з твору М. Герасименка, можна знайти будь-де, навіть в узагальнюючих працях зарубіжних радянологів з історії СРСР, наприклад, Е. Карра… Зіграла свою роль і та обставина, що інформація про перше двадцятиліття життя Н. Махна, яку повідомили він сам та П. Аршинов, …уяви публіки не вражала. Вона була неефектною в порівнянні з розповідями М. Герасименка та К° про зарізаних свиней та поламані аршини. Серед публіки на цей час уже запанувало чітке уявлення про те, що в житті такої особистості, як Н. Махно, просто не могло не бути кримінальних чи романтичних пригод. Як образно висловився М. Алданов: «…література давно його (Н. Махна – В.Ч.) собі привласнила. Описували його й емігрантські белетристи, і радянські, і іноземні. Для іноземних він був справжнім скарбом. І прізвище його, і титул, і назва його столиці Гуляй-Поле, все, наче навмисно, було у хвацькому, чорноземно-шашличному стилі. Для повноти художнього ефекту Махно повинен був би виявитися незаконним сином царського улюбленця, князя Ладісласа Ірімова» (55).
Дослідник Чоп, розповідаючи про розповсюджені фантазії на рахунок Нестора Махна, усе це підсумовує наступним чином: «Сьогодні не можна з точністю сказати, чи дійсно його сікли мало не кожного дня і чи правда те, що крамарі обламували на голові та спині недбайливого учня десятки аршинів. Чи вірно, що у відповідь, розважаючись, він підливав їм у їжу касторове масло і зрізав ґудзики на одязі. Неможливо перевірити істинність того, наприклад, що Махно, забравшись на дерево, під яким збиралася молодь, кидав згори гирі на голови своїх кривдників, що крав пута для коней і т.д. Але навіть якщо це не так, то головна спрямованість його вчинків відображена, цими прикладами, вірно» (143).
«Перші тридцять років його життя взагалі сховані в історичному тумані, який уже навряд коли вдасться розвіяти», – писав про Нестора Івановича відомий російський дослідник С. Семанов (134). Така таємничість пояснюється присутністю Нептуну на точці сходу гороскопу «батька», що надає його образу загадкової гіпнотичної туманності, аж до містифікації. Адже Нептун – це планета туману, ілюзії та фантастичних задумів. Крайнім її проявом буває релігійний (або антирелігійний) фанатизм та віра в перемогу світлих ідеалів, навіть в умовах абсолютної цинічності оточення. А лякаючий і, в той же час, спотворений ефект цього поєднання забезпечують Чорний Місяць (Ліліт) і Плутон в поєднанні з Нептуном на точці сходу. Тому не дивно, що Махно мав демонічний погляд, а з його особи зробили справжнє опудало: розбійника, алкоголіка, психічно хворого та ексцентричного бандита, чиї руки «по лікоть у крові народній». Він, нібито, повсюди сіяв тільки смерть.
А ось характеристика, дана Нестору Івановичу його соратником, анархістом Всеволодом Воліним: «Це була особистість надзвичайно складна, найбільш придатним словом було б «заплутана»: якийсь геній, що «вважався» видатним, повний недоліків, грубих і витончених, таких же величезних, як і риси геніальності»; «Безсумнівно, він належить в російській революції до того типу особистостей, які назавжди залишаються в історії дещо «туманними»… Величезні позитивні якості поєднуються в них з глибокими негативними схильностями» (135).
«В історії революції навряд чи знайдеться інша, настільки ж суперечлива й туманна постать, як Нестор Іванович Махно, – додає свого В. Голованов у книзі «Нестор Махно». – Втім, точніше було б говорити про суперечливість образу, створеного радянською історичною наукою і порідненими з Кліо музами мистецтв. У випадку з Махном ми знову стикаємося з грандіозною фальсифікацією, розробку якої десятки років здійснювали і офіційна історична наука, і література, і кіно, переслідуючи одну, по суті своїй прикладну задачу: виправдати безроздільне політичне панування партії і її історичну правоту. Немає нічого дивного в тому, що у відношенні Нестора Махна радянська історія надавала перевагу фігурі замовчання: за всім, що пов’язано з махновщиною, стояла така жахлива правда про громадянську війну, що краще було її просто не торкатися. До того ж, він пробивав собі шлях в революції і, як будь-який незалежний революціонер, підлягав забуттю. Сам Махно розумів це. Тому він намагався перехопити ініціативу і незадовго до фіналу своєї боротьби просив соратника Петра Аршинова перебратися за кордон і будь-що написати й видати книгу про махновщину. Аршинов зробив це: «Історія махновського руху» з’явилася в Берліні в 1923 році. Але в СРСР, на відміну навіть від мемуарів багатьох стопроцентних білогвардійців, вона залишалася забороненою, бо стосувалася дуже болісного для комуністичної влади питання – взаємовідносин з селянством, яке лише на 1922 рік було остаточно приборкане і політично обезголовлене. Радянський досвід показав, що замовчування – найбільш ефективний засіб проти історичної пам’яті. Звичайно, витравити з цієї пам’яті образ «батьки» інтерпретаторам історії було не до снаги: Махно був надто одіозною постаттю. Але натомість можна було наповнити цей образ новим змістом. Вирішальна роль в цій справі належить, звісно, масовій культурі – літературі і кіно, без яких подібні ідеологічні операції просто неможливі. Цікавіше всього те, що у спогадах про Махна і махновщину дозволено казати про моторошні сторони російської революції. Сюди, в махновщину, в повстанство, витісняються всі застарілі комплекси більшовизму і докори партійного сумління. Повстанству приписується те, в чому люди чесні і сумлінні свого часу звинувачували самих більшовиків: невиправдана жорстокість, ставка на силу, на інстинкти і амбіції мас, політична безапеляційність, безтолкова, руйнівна революційність, нерозуміння законів функціонування цивілізованого суспільства, в тому числі ролі держави… Махновці – не свої, тому вони можуть бути й поганими, й страшними. Народ Леніна добрий. Народ Махна жорстокий, роздирається внутрішніми самовбивчими суперечностями… Яким би демократизмом не відрізнялася радянська мемуарна і художня література, у відношенні Махна дозволені гидливо-аристократичні нотки. Він примітивно, зримо жорстокий. Примітивно, звіроподібно хитрий – саме цією природженою хитрістю, а не воєнною обдарованістю Махна і його командирів і пояснюються військові успіхи махновців» (76: стор. 12-13).
Отже, містика, туман, божевілля, смертельна небезпека, демонізм і звіряча живучість, – цим міцним коктейлем здобрено майстерно намальований червоним агітпропом портрет «бандита» Нестора Махна. Це досить чітко відображує поєднання Плутона, Нептуна та Ліліт у Близнюках на точці сходу в гороскопі Нестора Івановича. Поєднання Нептуну та Ліліт на асценденті ніби й підтверджує різноманітні розповіді «доброзичливців» про непомірне п’янство Нестора, але воно, скоріш, підтверджує лише наявність розповідей (Ліліт у Близнюках – передусім, фальсифіковані свідоцтва), ніж вказує на справжній стан речей. Як висловлювався «батько» з приводу його оббріхування більшовицьким журналістом, «меня Кубанин ни на миг не отпускает, треплет, как только его язык болтается» (135). Махно мав безперечну особливість викликати на свою адресу це постійне і безперешкодне «виляння язиком».
Ліліт у Близнюках (знаку пізнання), найпершим чином, це – пряма вказівка на дезінформацію. А по-народному, – брехню. І взагалі, той знак, де людина має цю планету, говорить про її найслабше місце і вказує на підвищену вразливість та потребу виправдатися, у першу чергу, в цій окремій сфері. По знаку, де знаходиться Ліліт, людина пред’являє – як до себе, так і до інших, – найбільш високі морально-етичні вимоги, без жодного послаблення і попускання. Не дивно, що для Нестора Івановича найкращою людською рисою була чесність. Він завжди відзначав цю рису в інших і намагався сам відповідати обраному ідеалові. До речі, В. Голованов порівняв Махна із індіанцями (в сенсі «вимираючого виду»), а індіанці славилися своєю чесністю і здатністю будь-що тримати слово. Так само «батько». Своїх улюблених селян Махно вважав кристально чесними людьми – і це була його найвища похвала – а одного з бійців своєї армії із ніжністю назвав: «…юный и до бесконечности честный Гаврюша Троян» (105: стор. 573). Характеризуючи червоних союзників, він в першу чергу виділяв цю рису: є вона чи ні. Якщо ця риса є, Махно таку людину поважав, не дивлячись на власну опозиційність до більшовиків. Одного разу навіть захищав «червоного угорця» Бела Куна, коли того обвинуватили в нешанобливому ставленні до нього. Ні! – обурювався Нестор. – Він ніколи такого на мене не казав. Принаймні, при мені. Навпаки, він дуже тепло і дбайливо ставився до мене, із співчуттям запитував про хвору ногу та здоров’я. Тож – ні, хай що б там не казали, а Бела Кун був чесною і чуйною людиною…
Чимало людей подейкують, що Махно був п’яницею. Те саме кажуть про його військових командирів та простих бійців. В народі навіть ходила легенда, згідно з якою «збори товаришів-повстанців Української революційної повстанської армії (махновців) 2-го Катеринославського полку, розглянувши питання, чи варто виконувати накази командирів, вирішили: накази командирів виконувати, але за умови, що командири, які їх віддають, будуть тверезі» (18). Чи були ті збори і чи приймалося таке оригінальне рішення, або це просто анекдот, – нам достеменно не відомо. Але чимало людей, які достатньо близько знали Нестора Івановича, рішуче заперечують його пияцтво. Тим більше що пияцтво на війні забороняється. Подібна ж слава здавна ходить про козацьких запорожців. Одні дослідники розповідають, що ті, як кажуть у народі, взагалі «не просихали», а інші мають сумніви на цей рахунок. І справді, як у луску п’яні козаки могли складати таку сильну конкуренцію у тогочасному військовому суспільстві? Урешті решт, історики знайшли консенсус: тепер вони здебільшого вважають, що в часи військових дій січовики були тверезниками і вели «здоровий спосіб життя», а на дозвіллі напивалися у дим. Те саме, очевидно, може стосуватися Махна. Він навіть видавав укази, що призначали за порушення режиму суворі покарання. Наприклад, Наказ Революційно-Повстанської армії №1 від 5.07.19, параграф 5: «Пияцтво вважається злочином. Ще більшим злочином вважається з’являтися повстанцю Революційної Армії у нетверезому вигляді на вулиці» (64).
Як наголошує В. Литвинов у статті «Нерозкрита таємниця «щоденника дружини Махна», «таке ставлення до пияцтва своїм корінням мало традицію, яка склалася тут ще при запорожцях, для яких не було більш ганебного злочину під час бойових дій і походів» (97). До речі, цей самий «Дневник его жены», на думку автора статті, є погано підробленою червоними махінаторами фальшивкою. У ньому є маса нестиковок та недоладностей. «Мало не дві третини його відведено описанню «пияцтва» Махна, – пише Литвинов. – Найбільш характерним в цьому відношенні є запис від 7-го березня: «Ще з Новоселки «батько» почав пить. У Варваровці зовсім напився як він, так і його помічник Каретник. Ще в Шагарові «батько» почав вже дуріти, сороміцьки лаявся на всю вулицю. Лаявся і в хаті при малих дітях й при жінках. Нарешті сів на конячку верхи й поїхав на Гуляй-Поле. По дорозі ледь не впав у багнюку (Це людина, яка практично жила в сідлі! – О.Л.)... Приїхали в Гуляй-Поле. Тут почали витворяти щось неможливе: кавалеристи почали бити нагаями й прикладами всіх бувших партизан, яких тільки зустрічали на вулиці»… У тому ж ключі ведеться і більшість інших записів. Складається враження, що на протязі часу, охопленого щоденником (19 лютого – 29 березня), Махно тільки тим і займався, що в п’яному угарі постійно кружляв по невеличкому району повстанської території: Гуляй-Поле – Велика Михайлівка – Гаврилівка, знущався над мирним населенням і розстрілював полонених червоноармійців та радянських робітників. Насправді цей щоденник був далекий від істини. Адже саме починаючи з перших чисел лютого 1920 року, Махно зі своєю армією здійснював ряд рейдів по Катеринославській, Олександрівській і Донецькій губерніям (див. Д. Лебедєв. «Підсумки й уроки трьох років анархо-махновщини». Харків, 1921 р., с. 27). На протязі всього лютого махновський район був наводнений червоними військами, які включали, принаймні, 42 стрілецьку дивізію, Латиську і Естонську дивізії, – угрупування, яке налічувало не менше 20 тис. бійців. Повернувшись із рейду наприкінці лютого, Махно дійсно цілий місяць тримався в своєму рідному районі. Однак у нього не було можливості так безпробудно пити, як про це говориться в щоденнику, хоча б тому, що тепер Повстанській армії доводилось витримувати натиск в два рази більшого угрупування червоних, ніж це було у лютому. Червоні стягнули в цей район близько 6 бригад. Повстанська армія вела безперервні бої з супротивником. А оскільки Махно, як правило, сам керував бойовими операціями, сумнівно, щоб в таких напружених умовах він ще й «розважався» цілими днями… Та хіба міг Махно в обставинах, що склалися в 1920 р., так безпардонно ігнорувати свої власні накази?.. І вже зовсім незрозумілим є щоденниковий запис від 7 березня, процитований вище. Справа в тому, що 7 березня виповнилося 9 днів від дня загибелі Сави, його брата, якого він дуже любив, – дата, яка є особливо скорботною для родичів загиблого. Навіть найостанніші покидьки, що втратили людський образ, майже ніколи не напиваються в цей день із ранку поза домом. І вже зовсім виключено, щоб Махно, який не був алкоголіком і володів, до того ж, залізною волею, знущався над односельцями. Таким чином, і по формі, і по змісту записи про «пияцтво» Махна є прямим очорненням імені Нестора Махна автором так званого «Щоденника», і саме тому він ніяк не міг належати перу дружини Махна, відданого і активного махновського діяча того часу» (97).
Сама Галина Андріївна, пригадуючи в особистих розмовах свого покійного чоловіка, казала, що він алкоголіком не був, хоча в моменти нервових зривів міг несподівано напитися. «Нестор ніколи багато не пив, як показували в кіно. Пам’ятаю, щоправда, він якось міцно випив, навіть тинявся п’яним по селу, його хлопці привели додому, я його потім сильно сварила, а він соромився» (143). Вочевидь, це зовсім не те, що описано в «щоденнику», де він буцімто кілька днів підряд до дурі пив і нікого не соромився.
Прикметно, що в своїй книзі «Дороги Нестора Махна» колишній соратник «батьки», начальник його штабу Віктор Білаш з якоїсь радості цитує щоденник іншого махновського діяча, Лева Голика, який до смішного точно переповідає майже все, що «написала» в своєму щоденнику Галина Кузьменко. І дати – ті самі. Який рідкісний збіг! Щоб дві людини, незалежно одна від одної, вели одночасно щоденники і вибірково описували ті самі дні (чомусь інші їм здалися менш цікавими), які, до того ж, нічим особливим не відзначалися, – звичайні сірі будні, без боїв та військових звершень, – і, наче на замовлення, зазначали в них одні й ті самі речі – це ж яку треба мати близьку душевну організацію! Одначе зовні Лев Голик і Галина Кузьменко якось мало схожі на однояйцевих близнят. Тим не менше, тут є дещо спільне, а саме: Галинин щоденник свого часу потрапив до рук більшовиків, – вони його, власне, й оприлюднили, – а Віктор Білаш писав свій твір під їх дбайливим наглядом, і в результаті дістав прощення від влади – принаймні, до 1937 р. Тож лінією перетину двох різних часописів «про одне і те ж» виявилися чекістські кабінети. Хто б сумнівався?.. Як іронічно каже у таких випадках нещодавній український президент Віктор Ющенко, «я здивований».
Здається, ця тактика в чекістському вжитку називається «підтвердженням легенди». Один щоденник – це лише підозра, а два щоденники – вже впевненість. До речі, в тексті Білаша узагалі не обґрунтована необхідність цитувати цей чужий щоденник. Голик нібито дав його Білашу, аби той прочитав про новий набір махновської армії, який відбувався тими днями, а замість цього – пусте тиняння по селам, розстріл червоних, ненависть до колишніх повстанців, що не хотіли більше воювати, зловтіха з приводу їх загибелі від більшовицьких рук, а головне – Махно постійно п’яний, п’яні і його командири, і в такому вигляді вони захоплюють якісь червоні ешелони, розбивають більшовицькі загони тощо. І було б вже тих людей багато, так ні, – лише кілька десятків п’яних повстанців на чолі із одурілим «батьком». Щось тут не стикується. Більшовицькій владі було вигідно виставляти свого головного опонента у непривабливому світлі, щоб відвернути від нього прихильників. З цією метою махновців представляли, як дику озвірілу банду вічно п’яних головорізів, які не мають нічого святого.
Не мав нічого проти даної характеристики і колишній однодумець «батька», анархіст Волін-Ейхенбаум. Відомо, що в еміграції його стосунки з Нестором Івановичем розладналися: подейкували, що він став коханцем жінки Нестора Галини. Крім того, сталася одна брудна історія з класичними «30 срібняками», за котрі, як відомо з Нового Заповіту, Христос був проданий Іудою, єдиним євреєм серед його апостолів (мабуть, то просто збіг). Тільки під «30 срібняками» у даному випадку варто розуміти 75 американських доларів, які в листопаді 1922 р. товариш Волін отримав від українського анархіста зі США Карпука – спеціально для Махна. Сам Нестор тоді перебував у Данцигу, запроторений місцевими властями до тюремної фортеці, і готувався до втечі у Берлін, оскільки залишатися в тюрмі на той момент ставало небезпечним. Ці гроші були потрібні, аби зробити фальшивий паспорт для Нестора Івановича. За розповіддю Скирди, «не дуже практичний (Це делікатно кажучи, бо насправді аж надто практичний, – щодо себе. – О.Л.) Волін, що мав на утриманні дружину і п’ятьох дітей, Волін витратив гроші на свої власні потреби; тому не міг дістати необхідні документи: він відправив на місце одного німецького анархіста-індивідуаліста з Гамбургу, який знаходився на нелегальному становищі і повинен був сам також направитися до Берліну. Цей особливий «посередник» мав в своєму розпорядженні суму в 300 золотих марок, але по необережності віддав їх в якості авансу моряку, який взявся доставити їх морем на своєму катері до порту Щецин на німецькій території. Моряк поспішив прогуляти гроші наступної ж ночі, потім відмовився від своєї обіцянки (Таке враження, що скрізь – «наші люди»! – О.Л.). Махнові, який перебував вже сорок днів у Данцигу на нелегальному становищі, набридли ці зволікання, і він вирішив перейти німецький кордон пішки в супроводі одного німецького товариша, взявши з собою заодно не дуже спритного «посередника». Перехід був вдалим, і Махно, нарешті, опинився в Берліні серед російських товаришів, які знаходилися там» (135). Можливо, з огляду на щасливу розв’язку, Волін і вважав цей інцидент «исперченным», одначе неприємний осад від його втручання в належний розвиток подій у Нестора Івановича, певно, залишився. Вочевидь, це розумів і Волін. Як відомо з психології, нікого людина так не здатна незлюбити, як тільки того, перед ким сама почувається винною. А тут – ще й паралель з Новим Заповітом…
Очевидно, «батько» відчував до Воліна щось близьке до почуття гидливості, оскільки поведінка Воліна кардинально суперечила тому, до чого Нестор звик на власній батьківщині, серед односельців. В одному зі своїх листів ще з Данцигу він підганяв і мало не благав «соратника» хоч щось робити для його відправки до Берліну, – урешті решт, він закликав цю крижану особу хоча б віддати йому гроші, а він би сам вже дав їм раду, щоб покинути те небезпечне місце. Так ні! Махно, мабуть, тоді не розумів, з ким має справу (традиції – велика річ). А зрозумівши, викреслив «товариша» з числа своїх товаришів.
Отримавши від «батька» прочухана, – вже ми не знаємо, за що конкретно, бо не виключені й інші «камені спотикання», – тієї кривди Волін не забув, і з-під його пера посипалися спогади, які вражали нетреновану уяву читачів не гірше за «відвертості» класичних ворогів Махна. Задачу Воліну полегшувало те, що він почав свою літературну працю «про Махна» вже після смерті Нестора Івановича, – цим і пояснюється його «хоробрість» – риса, для нього в принципі нехарактерна. Написані у 1945 р. спогади отримали красномовний заголовок «Махно, спроба вивчення загадки особистості». Очевидно, «батько» дуже зачепив цю видатну людину, якщо й через десяток років після смерті не давав їй спокою. Певно, Волін розумів, що є цікавим світові лише через свою наближеність до Нестора Махна. То й користався з цього. Текст спогадів не був завершений, але набралося матеріалу чималенько – 236 сторінок убористого компромату. Але, на думку Скирди, «по суті, всі ці розрізнені анотації, що розтворилися в загальних міркуваннях, нам здається, говорять більше про особистість їх автора, ніж про особистість самого Махна» (135).
За зізнанням Воліна, для написання праці він збирав «відчайдушно повільно й по краплині» «темні сторони» особистості Махна: в 1938 «йому було відомо вже немало фактів», але «наблизившись до кінця своєї роботи» (наприкінці 1941), він «знав про це набагато більше» (135). Он яка радість. Чим далі від безпосереднього контакту з «батьком», тим більше «темної» інформації про нього. Ці запізнілі свідчення, як пише Скирда, можуть визвати резонний подив, оскільки Волін зауважував, що хоча й провів півроку разом з Нестором (1919-1920 рр.), однак «не знав про його особисте, приватне життя нічого такого, що б дозволило йому проникнути в саму глибину особистості (Махна)» (читай: нічого компрометуючого не накопав). Оскільки той «ніколи не зробив ні найменшого кроку», щоб встановити з Воліним «особисту дружбу». «Таким чином, – пише Скирда, – щоб окреслити істинну особистість Махна, йому довелося використати в якості основного джерела зізнання Галини Кузьменко, супутниці Махна, знехтуваної, здається, деякими «махновськими командирами», що знаходилися у вигнанні у Франції (імена яких Волін, на жаль, не вказує), які буцімто вважали її «невдалим союзом» Махна» (135). То до чого тут Волін? Сама би Кузьменко й писала. А він би вже редагував, якщо воно йому не байдуже.
На початку праці Волін вимальовує портрет Махна в достатньо схвальних рисах: «Швидке і повне, я би сказав, схоплення істини, яку йому вдавалося виділити зі всієї сукупності життя…»; «Постійна і вірна, ніколи не ослабна увага до всього, що він вважав важливим у житті, у власному або в житті взагалі… присутність у нього головної ідеї, твердої і ясної, це також геніальна риса» (135). За ці декілька шанобливих денаріїв товариш Волін купує собі право на подальшу дискотеку негативу, як справжньої мети своєї праці, – інакше й сенсу не було. «Волін відзначає, – пише Скирда, – несумісність характерів, яка існувала між ними, доходячи до того, що, коли зусиллями Махна його звільнили з чекістської тюрми у жовтні 1920, він сумнівався, перш ніж приєднатися до нього на Україні. До того ж, у Махна була, за його словами, прикра звичка хапатися за револьвера з будь-якого приводу. Доходило до того, що він загрожував своїй майбутній дружині, можливо, щоб «випробувати її характер», а також членам ради махновського руху. Він розстрілював на місці деяких дезертирів з фронту і повстанців, винних в мародерстві. Він буцімто вбивав таким чином людей, «не розглядаючи їхніх справ і не знаючи, були вони винними чи невинними» (135).
Останнє твердження серйозно суперечить і спогадам Махна (хоч в даному випадку це – не аргумент), і розповідям інших свідків (що заслуговує суттєво більшої довіри). Нестор Іванович дуже серйозно ставився до розгляду справ звинувачених осіб, хоча й без суду із присяжними, однак в умовах військового часу той суд узагалі був неможливий. На думку Скирди, в багатьох моментах «запізнілих свідчень» Воліна «ми маємо справу з дещо нав’язливою фіксацією з його боку, викликаною, вірогідно, сутичками, через які він пройшов в еміграції, як в особистому плані (Махно звинуватив його в відсутності делікатності), так і в теоретичному (він був прихильником Синтезу, тоді як Махно був ярим платформістом)» (135).
«Відірвався» на повну Волін, коли дістався хиткої теми «алкоголізму» Нестора, назвавши його «найбільшим недоліком» «батька»: «Стан сп’яніння у Махна проявлявся особливо в моральному плані. Фізично, він твердо стояв на ногах. Але під впливом алкоголю він ставав злим, збудженим, несправедливим, неможливим, грубим» (135). Оце дівоче «неможливим» багато що може розповісти про збуджену психіку самого Воліна, одначе зараз не про це. А те, що «батько» нібито в стані сп’яніння твердо стояв на ногах, – запопадлива відповідь всім тим, хто знав Махна особисто і міг не погодитися з такою «алкостурбованою» його характеристикою. Мовляв, вам тільки здавалося, що він був тверезий, оскільки завжди твердо стояв на ногах. А насправді, десь глибоко «всередині», він був таким п’яним, що віднеси ти моє горе! Коли він видавався Волінові «неможливим» – тоді і був у друзку п’яним. А оскільки з часом проявлялося все більше суперечностей між ними, то з часом, звісно, Нестор пив все більше…
«Залишимо Волінові, – розуміюче усміхається Скирда, – турботу визначати різницю між «моральним» і «фізичним» станом сп’яніння, викликає жаль тільки те, що він діждався смерті Махна, аби кинути таке звинувачення, малоймовірне, на наш погляд» (135). Тієї ж думки секретарка Нестора Івановича І. Метт: «Чи був Махно п’яницею таким, яким описав його Волін? Я не вірю. На протязі трьох років перебування в Парижі я ніколи не бачила його п’яним, а бачилась я з ним тоді часто. Мені доводилося супроводжувати його в якості перекладача на різних прийомах, які організовувалися в його честь іноземними анархістами. Він п’янів від першої ж чарки, очі загоралися, прорізалася красномовність, але по-справжньому п’яним я його не бачила ніколи. Мені розповідали, що в останні роки життя він голодував, помітно опустився і, можливо, в цей момент почав багато пити, цієї можливості виключити не можна. Проте в цілому для його послабленого хворобою організму достатньо було декількох крапель алкоголю, щоб привести його в стан сп’яніння. В свою бутність отаманом він, мабуть, випивав, в тій же мірі, в якій випиває будь-який український селянин в повсякденному житті» (118).
«Серед отриманих нами свідоцтв, – пише Скирда, – немає жодного підтвердження можливої прихильності Махна до випивки, нічого такого, що підтверджувало би категоричне твердження американського дослідника Авриша, згідно з яким Махно «знаходив тільки в алкоголі спосіб втекти від цього чужого світу, куди його закинула доля» (135). За даними Скирди, ще в юнацтві Нестор пройшов через складне випробування, коли на деякий час залишив завод і пішов в найми до торговця вином. Однак три місяці потому він кинув цю справу, бо вона видавалася йому «мерзенною». Дослідника так вразила ця історія, що він зробив для себе остаточний висновок щодо всіх можливих звинувачень Нестора в пияцтві: «Можливо, після цього досвіду він збереже огиду до вина та алкоголю, не дивлячись на всі поширені розповіді про його начебто схильність до пияцтва» (135).
Опираючись на вказану історію, Скирда не вірить в алкоголізм Махна та його повстанців. «Неможливо собі уявити, – пише він, – щоб Махно і його близькі товариші могли віддаватися надмірним п’янкам, приймаючи до уваги постійне напруження, в якому вони жили; невеличка випивка могла обернутися негайною гибеллю для всіх, оскільки сутички відбувалися в найбільш несподівані моменти дня чи ночі, тому їм потрібно було бути постійно насторожі. Всі військові добре це знають, і, наприклад, під час свого знаменитого рейду генерал донських козаків Мамонтов, який сам відрізнявся надзвичайною скромністю і також йшов у першому ряду своїх солдат, побачив тисячу бочок алкоголю у Фролові. Він негайно наказав їх вилити, козаки виконали цей наказ зі сльозами на очах (важко сказати, через дію парів алкоголю чи з жалю); Мамонтов чудово розумів, що інакше вони всі були би через час перебиті» (135).
Розумів і Махно. Пияцтво знищує під корінь боєздатність армії, тому він суворо забороняв своїм бійцям пиячити, натомість підкладав бочки зі спиртом ворогам, щоб спекатися переслідування або полегшити собі завдання в сутичках із напівп’яними противниками. Під час одного із захоплень порту він наказав весь вміст бочок Бердянського спиртозаводу вилити на сніг, хоча цей спирт міг стати у нагоді для розігріву тіл бійців – як зовнішнього, так і внутрішнього. Але Махно не став ризикувати. Звісно, своїм людям «батько» довіряв, але, як сказано в Євангеліях, «не спокушай Господа Бога свого!» Тому пияцтво – ні! Принаймні, пан Скирда стає на захист «батька», як кажуть, груддю і не довіряє розповідям деяких «неупереджених» знавців.
А щодо Воліна, то в даному контексті недовіра до його відвертостей зростає в декілька разів. Аналізуючи відносини «між теоретиком і практиком», пан Скирда пише: «Нам здається, що ключ до розуміння неприязні між цими двома людьми належить шукати в протиріччях між селянином-борцем та інтелігентом-моралістом, відірваним від соціальної практики. Волін, здається, є злопам’ятним, оскільки він нагадує, що в Берліні в 1925 році, побачивши Махна вперше через багато років, він йому заявив, що він «інтелігент, Аршинов – робітник, Махно – селянин» утворюють «трійцю» і їм варто триматися «нерозлучними». Махно, нібито, його не послухав і все «зруйнував», «напиваючись, можливо, більше, ніж до того» (135).
Он воно що. Махно насмілився зламати троїсту конструкцію, яку в своїй розквітчаній уяві амбіційно висік Волін, на кшталт Святої Трійці. Та хто він такий? – обурено подумав цей невдатний псевдо-брахман. Мужик безграмотний, нічого в ідеологічному польоті розуму не смислить. Словами Воліна, Махно – «поза всяких сумнівів, натура геніально обдарована, здатна активно і шалено переслідувати поставлену ціль, людина, що володіла видатним умінням і в той же час здатна скотитися з висоти в найглибші прірви, дійти до стану «человеческого отребья» (135). Це – коли Махно суперечив Воліну, відразу і ставав «отребьем». А в іншому випадку – то міцний робочий коник, чудовий у своїй шаленості в досягненні мети і наче створений для того, щоб його сідлали мудрі теоретики і давали шпори. Так і згадується фраза професора Преображенського, повчально мовлена недорозвиненому «парвеню»: «Вам надо молчать и слушать, молчать и слушать, что Вам говорят!» Але Махно чомусь не захотів «молчать и слушать», однак алкоголізм тут ні до чого. Бо Воліну достатньо було скомпрометувати себе однією мілкою крадіжкою (за подібні справи на війні Махно розстрілював на місці, бо такі люди ганьбили святу для «батька» анархічну Революцію), ще й разом зі зрадою свого товариша, – і назавжди.
«Точно так само, – пише Скирда, – на Україні, Махно не захотів підкоритися його «моральному впливу» і залишився під впливом «камарильї», яка складалася з частини махновських командирів. Не дивлячись на всі свої «якості», Махно залишався для Воліна «людиною неграмотною; некультурною і невихованою», тим більше що у нього було «упередження проти всього, що не було селянським. Будучи сам 100% селянином, він глибоко розумів селянське життя і мав схильність критикувати все, що не було селянським. Він не дуже довіряв робітникам, тому що робітник, на його думку, вже деяким чином деморалізований божевільним і поганим життям міст і промисловості, де він знаходився бік-о-бік з хазяїнами. Ще менше він довіряв інтелігентам і насміхався над ними. В цих умовах було важко говорити з ним про недоліки його організації, тому що він відповідав всякого роду насмішками, які вас вибивали з колії і віднімали у вас будь-яку можливість владнати справи тим або інакшим чином» (135).
Тов. Волін так настійливо повторює з презирством тезу про «селянство» Нестора, що створюється враження, що це не стільки Нестор не любив інтелігенцію, скільки Волін не любив селянство, навіть відчував до нього підсвідомий страх. «Волін називає… риси характеру [Махна] з іще більшою чіткістю: «сліпа довіра до селянства, недовіра до всіх інших класів суспільства; деяке презирство у відношенні інтелігентів, навіть анархістів»… Ось осереддя проблеми і хворе місце Воліна! – робить висновок Скирда. – Вважаючи себе «морально бездоганним» інтелігентом, він претендував на роль духовника Махна, щоб направити його на «шлях істинний». Замість цього Махно відхилив його поради, можливо, з насмішкою, і діяв у відповідності до своїх низьких «мужицьких інстинктів»! Доказом цьому випадок, коли в еміграції в Парижі Волін публічно обізвав його одного разу «мужиком» (що для нього повинно було бути образою, рівноцінною «темному грубіяну» або чомусь подібному), і довелося викликати суд честі, аби владнати суперечку… На доказ до своїх критичних зауважень Волін наводить декілька конкретних випадків, свідком чи учасником яких він був. Решта – це лише враження, чутки або непослідовні відвертості дружини Махна і здається достатньо легковажним в порівнянні з тяжкістю висунутих звинувачень. Видається очевидним, що довіра до цих свідчень повинна бути домірною ступеню недружелюбності, яку Волін почував до Махна» (135).
Натомість – зауважує Скирда – Волін міг би написати про Махна щось більш суттєве і цікаве, про що він краще знав: «Його [Воліна] натхнення могло бути кращим, якби він описав детально, а не в декількох епізодах, весь період свого перебування в середовищі махновських повстанців, якщо тільки він не провів його, замкнувшись в своїй культурній діяльності, не бажаючи зближатися з «мужиками», аби мати можливість говорити про них прямо і значуще, а не потребувати свідчень з других рук. Він міг би також нагадати обставини, які передували його прибуттю в повстанський табір: саме Махно послав загін, щоб визволити його з рук петлюрівців. За пропозицією і наполяганням того ж Махна він був призначений головою Воєнно-Революційної Ради повстанського руху на декілька місяців, і все той же Махно висунув його звільнення однією з умов введення в дію військової і політичної угоди, укладеної з більшовиками в 1920. Він забуває також розповісти про «покази», які він дав слідчому ЧеКа, покази, принаймні, критичні по відношенню до махновців, оскільки радянські історики використали їх з метою викриття повстанського руху» (135).
Свою особисту неприязнь до «батька» пан Волін трепетно проніс крізь все життя у еміграції і зафіксував не тільки в записах, але і в книзі «Невідома революція», де розповів про зле життя Махна на чужині – «як в матеріальному, так і в моральному плані» – і примудрився брикнути його ще й в іншому контексті: «Його життя за кордоном було тільки довгою і гідної жалості агонією, з якою у нього не було сил боротися. Його друзі допомагали йому переносити тягар цих сумних років заходу» (135). В цих «співчутливих» словах доволі важко не помітити не тільки повної відсутності цієї вищезгаданої «жалості» до Нестора, а й збоченої втіхи від його «сумних років заходу», які пан Волін, очевидно, зі всією щирістю душі йому бажав. Ця фраза, в свою чергу, розлютила Скирду, котрий заявив, що, хай там що товариш Волін не казав, одначе в еміграції життя Махна було достатньо плодотворним. Зокрема, він написав багато праць, статей та кількатомник «Спогадів» – чимало, як для «не-інтелігента». Хіба що – зазначає пан Скирда – його найостанніші роки були тяжкими, особливо завдяки окремим «друзям»: «Рішуче, Махно, який уже пізнав більшовицьких «друзів», міг би підписатися під прислів’ям: «Господи, бережи мене від моїх друзів, а з ворогами я сам справлюсь!» (135).
До злагодженого ряду тих, хто звинувачував Махна в пияцтві, з нагоди підключилися не дуже чистоплотні у моральному відношенні французькі анархістські клерки. Все починалось здалеку. Враховуючи матеріальні труднощі Махна у еміграції та його підірване здоров’я, французькі товариші надрукували в квітні 1929 р. у газеті «Ле Лібертер» звернення «За довготривалу солідарність на користь Махна» і оголосили регулярний збір коштів, який давав можливість виплачувати невеличку пенсію інваліду, цинічно прозваному «в кулуарах» «живим трупом». Був створений спеціальний комітет. В газеті регулярно друкувався звіт про надходження коштів та їх використання. Зокрема, як пише пан Скирда, на червень 1929 р. було зібрано 7180 франків, з яких 3300 було виплачено Махнові (по 250 фр. на тиждень) – доволі скромна сума на той час, але й цілком пристойна, щоб на неї можна було жити. Де інша половина грошей, 3880 фр.? Буцімто, вона пішла на сплату марок та відправку листів, – якась дурня. Та це було ще не найгірше. Бо рік потому на з’їзді французької анархістської федерації змінилася більшість і так звані «платформісти» втратили свої позиції (нагадаю, що Нестор був «платформістом», – що б воно не означало). Це був серйозний удар по Нестору Івановичу, бо анархістська (вочевидь, «союзна») більшість не збиралася годувати і підтримувати жодних вражих «платформістів».
Іншим разом, в червні 1931 р., на користь Нестора було проведено велике анархістське свято, одначе після свята виявилося, що за відрахуванням організаційних та інших витрат від зібраної суми мало що лишилося. Як в тому фільмі з Джейн Фонда «Загнаних коней пристрілюють, чи не так?», – одному з небагатьох, який не посоромилося показати радянське телебачення: дивіться, мовляв, як жорстоко обдурюють нещасних бідняків ті хижацькі буржуїни в наскрізь фальшивому суспільстві Заходу. А далі – продовження, гідне детективу. Коли Махно помирав в лікарні, раптово активізувався той самий комітет газети «Ле Лібертер» і знов почав збирати кошти. Але… ті кошти до Нестора практично не дійшли. Не дочекавшись допомоги, він помер – за описами свідків, не маючи навіть грошей на обезболюючі засоби, які могли хоча б полегшити його страждання.
У звітах «Комітету в підтримку Махна» пан Скирда знайшов «факти, що викликають занепокоєння»: «У звіті за період з 3 травня по 31 серпня в розділі надходжень фігурує сума 4131 фр., отримана в результаті пожертвувань зі всього світу, зокрема, від російських та італійських анархістів зі Сполучених Штатів, від багатьох французьких лібертаріїв, серед яких Жан Грав; але коли дивишся в колонку витрат, дізнаєшся з подивом, що тільки 132 фр. були виплачені Махнові, ще 100 його дружині і 300 дочці, тоді як посмертна маска обійшлася в 310 фр., друк для кореспонденції комітету в 74 фр., а кліше газети Ле Лібертер в 500 фр.! В другому звіті, який охоплював період з 31 серпня 1934 р. по 30 вересня 1935 р., пожертвування, які продовжували поступати, особливо від російських анархістів зі Сполучених Штатів, а також з Єврейського Клубу Парижу, досягають загальної суми 3467 фр. Серед витрат фігурує аванс в 1800 фр. Воліну за підготовку продовження Спогадів Махна, 650 фр. на барельєф Махна і мілкі поштові витрати» (135). Краще б поховали людину по-людськи, а не спалювали по «економ-розряду». Додам від себе, що найбільш обурливим виглядає «аванс в 1800 фр. Воліну» – за що? Як виявляється, за мілку коректорську роботу – навіть не за редагування. Та й взагалі, пан Ейхенбаум непогано поживився не тільки на живому Несторові (коли привласнив адресовані йому 75 у.о.), а й на його пам’яті. Звичайно, не без сприяння дружини Нестора Галини.
Незадовго до своєї смерті Нестор Іванович довірив всі свої папери, разом із рукописами двох невиданих томів «Спогадів», своєму другові Григорію Бартановському (Барті) і попрохав його дати їм хід. Після смерті Нестора Барта порадився з анархістом Марком П’єро і віддав рукописи «Спогадів» Галині, аби вона вирішила, що з ними робити. Взагалі, якщо сам Нестор не віддав ці важливі для нього папери своїй колишній жінці, то очевидно, не вважав її вартою такої довіри. Це «виправив» Григорій. Галина теж не знала, куди їх діти і передала в комітет підтримки, а звідти їх відправили прямим пасом до Воліна (на щастя для Махна, він так і не дізнався про ці перепасовки та їх кінцевий адресат). Напевно, саме Галина подала ідею передати книги Воліну, бо треба ж було дати заробити цій не байдужій їй людині. Всі інші документи, за словами Скирди, Григорій зберігав у невеличкій валізі, яка пізніше зникла під час гестапівського обшуку (може, вони десь в архівах Німеччини?). Дослідники вважають, що ці документи втрачені назавжди (листи, статті, журнали, навіть є інформація про 4-й том «Спогадів», який так і не побачив світ).
Що стосується так званого «редагування» книг, які потрапили до Воліна, то останній спробував «підправити» історію своїх стосунків з Нестором – вже заднім числом. «Незадовго до смерті Н. Махна мої особисті стосунки з ним дещо налагодилися, – запевняє у вступному слові до 2-го тому «Спогадів» торжествуючий Волін. – Я подумав запропонувати йому відредагувати, за його участю, подальші спогади», і «тільки смерть Махна перешкодила здійсненню цього проекту» (135). Тобто він навіть не запропонував, а лише подумав запропонувати! І запевняв при цьому, що Нестор неодмінно би погодився. «Ця версія зовсім не відповідає дійсності, – розвінчує нахабні фантазії Воліна автор «Козака свободи», – оскільки Кіро Радев нам розповів, що він намагався помирити Махна і Воліна і розповів Нестору, який лежав у лікарні, що він ввів Воліна в комітет по підтримці, на що український анархіст відповів: «Ти мене зрадив!» Дійсно, треба було дуже погано знати Махна, щоб подумати, що він так легко вибачить минулі гріхи Воліну» (135).
Нарешті, доволі темна історія з виділенням коштів Нестору Івановичу не на жарт зацікавила пана Скирду, і він спробував все з’ясувати у безпосередніх учасників тих подій. «Щоб зрозуміти і дізнатися більше, – пише він, – ми спробували розшукати ще живих членів цього горезвісного комітету і задали їм, окрім інших, наступні питання: «з фінансового звіту комітету в підтримку Махна, опублікованого в газеті Ле Лібертер після його смерті, випливає, що була в наявності значна сума, більше 4000 фр., тоді як йому було виплачено з травня 1934 р. і до кончини 25 липня всього 123 фр.; як це можна пояснити? Чи виплатив йому комітет що-небудь між 1931 і 1934 рр.? Комітет повинен був допомагати дружині й дочці Махна; чи робив він це?» З чотирьох зібраних відповідей, відповідь Ніколя Фосьє виглядає повною, але, на жаль, він не зміг дати пояснення з приводу бездіяльності комітету, оскільки був відсутнім у Парижі в період, про який йде мова. Решта членів комітету ухилилися від поставлених питань (І це, саме по собі, є доволі красномовною відповіддю. – О.Л.), або ж, з явним почуттям незручності, відповіли, що вони не пам’ятають вже цю настільки давню історію. Значить, належить, очевидно, вважати, що їм було легше мати справу з мертвим символом, таким, як Махно постає в некрологах, ніж з живою людиною! Ніколя Фосьє уточнив нам, що «ходили чутки, ніби Махно часто бував на іподромі поряд з Венсеном, де він, здається, грав на дрібняки, які у нього залишалися після необхідних витрат на життя своєї сім’ї із наданої йому допомоги. Подейкували також, що він почав пити, але цього я не можу стверджувати». Залишимо в стороні наклепницький характер цих «чуток». Передплатники, що вносили пожертвування, не мали, звісно, на увазі, щоб комітет слідкував, як Махно буде їх використовувати. Ці скромні гроші мали були йому бути передані, і все, а він вільний їх використовувати на власний розсуд, така, принаймні, наша точка зору; тому ми вважаємо, що відповідальність цих «комітетчиків» є великою, оскільки нам видається очевидним, що якщо б Махно мав в своєму розпорядженні більше матеріальних ресурсів, він не пішов би передчасно з життя і зміг би прийняти участь в іспанській лібертатній революції 1936 року, до якої він готувався, і, хто знає, зміг би вплинути на неї деяким чином або ж загинути в ній, у вирі боротьби, як два махновця з інтернаціональної групи колони Дурруті» (135).
Щодо шансів Нестора Івановича прожити більше, не кажучи вже про можливу участь в іспанській революції, – я б не була настільки впевненою. Хоча, звичайно, це не виключено (не дивлячись навіть на хвору ногу). Але наскільки цинічними на фоні несплати Несторові зібраних грошей виглядають всі ці натяки на його можливі програші всіх начебто отриманих коштів на скачках! «Яка є доля правди в інсинуаціях з приводу його частих відвідувань іподрому в Венсені і його схильності до п’янства? Кіро Радев підтвердив нам звичку Махна ходити дивитися на кінні біга, але не стільки, щоб грати на тоталізаторі, скільки для того, щоб знову відчути почуття скачки, – цілком природне бажання для кавалериста. Що стосується зловживання вином і алкоголем, болгарські товариші, які залишалися близькими друзями Махна до самої кончини і часто приходили до нього – Кіро Радев, Єреван, Нікола Чорбаджиєв – відповідаючи на наше питання, категорично заперечували у нього таку схильність. Вони ніколи його не бачили п’яним, ні перехиляючим кілька чарок, навпаки, стан здоров’я не дозволяв йому, за їх словами, вживати алкоголь» (135).
…Оскільки Нестор Іванович завжди знаходився у вирі соціальних подій, він був зацікавлений у тому, щоб люди йому довіряли і визнавали його своїм. Тож він повинен був інколи приймати участь у загальних святах, де його соратники, вчорашні прості селяни, зазвичай пили, танцювали і травили непристойні анекдоти. Такі зібрання дуже скріплюють довіру, дружбу й доброзичливі стосунки в колективі, і якби він цього сторонився, то швидко би втратив свій авторитет та людську підтримку. Бо якщо хтось хоче, щоб до нього ставилися з повагою, то і сам повинен поважати інших, ставитися з розумінням до їх улюблених занять, народних звичок і традицій. Не відриватися, як кажуть комуністи, від рідного колективу. Із цих розумних міркувань Махно повинен був поводитись, як всі.
Селяни Нестора Івановича, як висловлюються у Галичині, адорували. Скирда наводить розповідь О. Беркмана про те, як в Дібрівці він зустрів старого діда, справжнього патріарха, із довгою сивою бородою, який відразу зняв із голови папаху, коли почув ім’я Махна. «Це велика і добра людина, – сказав він. – Хай береже його Бог. Він проходив тут два роки тому, але я про це пам’ятаю, наче це було сьогодні. Вставши на лавку на майдані, він звернувся до нас з промовою. Ми темні люди, і ми ніколи не могли зрозуміти слова більшовиків, коли вони зверталися до нас. Махно ж говорив нашою мовою, просто і прямо: «Браття, – сказав він нам, – ми прийшли вам допомогти. Ми прогнали поміщиків і їхніх наймитів, і тепер ми вільні. Розділіть землю між собою по справедливості і рівності, потім працюйте по-товариському для спільного добра». «Свята людина», – завершив літній селянин з переконанням, нагадавши тоді віщування Пугачова, великого бунтівника ХVIII століття: «Я тільки вас полякав, але одного разу прийде залізна мітла і вимете вас всіх, тиранів нашої святої руської землі». Ця мітла тут, це Батька Махно» (135). Здається, Пугачов також щось казав про ворона і воронятка. Мовляв, я – лише воронятко, а ворон згодом прилетить. Багато хто вважав Махна тим самим пугачовським вороном.
Тож Нестор Іванович для народу був завжди «своїм». Навіть в еміграції в своїх відносинах з іншими він не прагнув користатися своєю славою і демонстрував братерське ставлення до всіх оточуючих. Зокрема, Кіро Радев розповів досліднику Скирді, що «особистий магнетизм Махна діяв на французьких робітників та інших простих людей, які, нічого не знаючи про нього, крім його імені Нестор, дуже тепло спілкувалися з ним. Він залишився приниженим серед принижених, вірним своєму класові» (135).
Те саме стверджує й Аршинов. «Махно – хитромудрий, – пише він. – Ця природна його властивість, яка загострилася в селянському середовищі, проявляється у всьому. Він цілком заслужено користується любов’ю як в самій армії, так і серед селян. Вони вважають його своїм, єдиним, особливим. «Батько – наш, – казали про нього повстанці. – Він і стакан горілки вип’є з нами, і промову добру скаже, і в ланцюг піде»… В цих словах дана, напевно, найкраща характеристика Махна як сина народу. Його зв’язок з народом завжди був справжнім, чорноземним зв’язком. Навряд чи в Росії знайдеться людина, яка б користувалася такою популярністю і живою любов’ю мас, як Махно. Селяни таємно пишаються ним. Однак він ніколи не користувався цією любов’ю, щоб підкреслити своє становище. Навпаки, нерідко з чисто українським гумором підсміювався над ним» (64).
Для ілюстрації «батькової» дотепності наведу уривок зі статті художника, що малював портрет селянського вождя: «Лишивши в коридорі костиль і опираючись на дорогу палку, Махно пройшов в майстерню… Коли Махно сідав у крісло, на його обличчі з’явилася болісна гримаса від болю в нозі, пораненій вище коліна. Місце рани Махно притримував рукою. І тут Матросенко і Щусь заперечили в категоричні формі:
– Ні, батьку, так не годиться! Шо ти розсівся, як бариня… Треба тільки в увесь зріст!
Щусь навіть запропонував взяти Махнові в руки наган або маузер. Махно посміхнувся з тою ж болісною міною й пожартував: «Может, взять в зубы кинжал, а в руку – гранату?»
Всі розсміялися, але Щусь невдоволено насупився. Він виявився в дурному становищі» (91).
Вочевидь, такий «кавказький варіант» тут виявився абсолютно недоречним.
Хай там як, але в часи свого керівництва Повстанською армією Махно не був п’яницею і пив небагато, переважно – для компанії. На це звернув увагу червоний командарм В. Антонов-Овсієнко, коли зустрічався з «батьком» в Гуляйполі. «Серед розмов переходимо на половину Махна, – згадує він. – Проста, але щедра їжа, якась червона наливка. Махно заявляє, що не любить пити і пияцтво переслідує…» (63).
На «підтримку» останніх слів наведу ще один фрагмент розповіді художника Коморного: «З вечора до ранку за… столом махновське керівництво різалося в карти, розливаючи кухлем з відра в стакани самогон. Від тютюнового диму керосинові лампи ледве світилися. Рідко, але заходили в цей «храм культури» Махно, Вдовиченко і Щусь. Вони також приймали участь у грі в «очко», але самогону не пили. Їм звідкись приносили марочні вина» (91). Але ж ця розповідь – із книги радянського автора С. Семанова. А комуністи завжди «грали» в те, що Махно був п’яницею. Той же автор дає досить сумнівні свідчення про те, що нібито махновці десь на подвір’ях сікли своїх «провинившихся». В це дуже слабо віриться, оскільки принизливе шмагання батогами не входило до списку екзекуцій Повстанської армії, чий керівник завжди поважав людське достоїнство.
Коморний також детально описує веселе дозвілля махновців, більшу частину яких складали вчорашні селяни, люди прості й малограмотні: «Врізався в пам’ять концерт, який проходив в глядацькому залі товариства «Просвіта». В ньому виступали приїжджі артисти. Російські народні пісні та романси виконувала Щербина-Башаріна, болгарка за національністю. Драматизм її виконання був таким сильним, що найодчайдушніші махновці заливалися сльозами, підтверджуючи традиційну національну якість українців – плакати від високих почуттів. Окрім сліз, махновці висловлювали свої емоції п’ятиступінчатим матом у весь голос. Після співачки вийшов стрункий і елегантний, у фраку та циліндрі, начальник махновської контррозвідки Льова Задов (Це помилка, що Л. Задов був начальником контррозвідки. – О.Л.) і артистично виконав куплети. Фурор вчинив знаменитий ілюзіоніст-гіпнотизер Георгіні. Заморочивши публіку, він примушував незграбних громил стрибати, як дітвора, на сцені, «купатися в річці», знявши штани, чим довів зал до істеричного реготу. Коли махновців в залі не було, Володя Московченко сідав за піаніно і по нотах грав класичні речі, наспівував арії з опер, чоловічі і жіночі. В такі хвилини ми переживали справжню насолоду. Але махновці на концертах Володі класики не замовляли, а більш за все вимагали зіграти «Яблучко» (91).
Матроський танок «Яблучко» в ті часи був, як тепер висловлюються, «хітом сезону», на кшталт «Ламбади» в 90-х, чи навіть більше. Тож «Яблучко», а також вальс «Амурские волны» (Махно непогано танцював), а ще карусель та шарманка були улюбленими розвагами «батька» та його хлопців під час товариських зібрань. А що вони могли ще бачити в своєму житті? У спогадах сучасників «батько» постає людиною, яка уважно ставиться до інтересів своїх бійців. Як справжній політик, він намагався знати про них якнайбільше, дихати з ними одним повітрям і бути якомога ближчим до них. Його близькість до товаришів відчувається і в «Спогадах» Махна: він ніколи не відділяє себе від товариства і ставиться до підлеглих, як до рівних. Багато хто вважає, що його успіх серед селян – в його селянській простоті і в мистецтві бути таким, як всі, нічим не відрізнятися від інших. «Коли я замислююсь над тим, яким чином така людина, як Махно, раптом отримав таку могутність, – пише І. Метт, – я пояснюю це передусім тим, що він був плоть від плоті українського селянства, а також тим, що він був великим актором і перед натовпом перевтілювався до невпізнанності» (118).
У спогадах художника Коморного є досить цікавий епізод про те, як за наказом хазяїна ілюзіону «Шантеклер» Кудрявцева він крутив у кінобудці для махновців французьку порнографію: «Кудрявцев наказав крутити стрічки, поки махновці «не посиніють». Ми крутили, а з залу доносився сміх, що доходив до вереску. Несподівано двері кінобудки розчинилися і всередину ввійшов сам Махно. Позаду нього, на майданчику, залишився стояти Щусь. Махно поглянув на ящик зі стрічками і спитав: «Что, все это будете крутить?» Петя відповів ствердно, пояснивши, що так наказав хазяїн. Махно зняв папаху, сів на табурет і крізь віконце став дивитися на екран. Зношені стрічки часто рвалися, і поки ми їх заклеювали грушевою есенцією, махновці в залі здіймали свист і гупали ногами. Щусь часто відкривав двері кінобудки і настійливо звав: «Ну пішли, батьку, пішли!» В будці було душно. Махно витер платком обличчя і шию, попрощався з нами і пішов» (91). Як на мене, в цьому епізоді відобразився не стільки інтерес Махна до порнографії (хоча й це не виключено), скільки бажання знати, чим живуть і чим цікавляться його бійці.
Саме з огляду на цю обставину Нестор Іванович не пропускав жодного весілля у підлеглих йому районах. Його завжди запрошували, і він не міг собі дозволити не прийти. «Махно полюбляв радощі земні, – розповідає Волковинський. – Добре танцював, грав на гармошці (Оце вже ні! Сам «батько» в одній зі своїх статей стверджував, що він не вміє грати на гармошці. Це – один із проколів чекістів, що фальсифікували ті горезвісні щоденники, в яких розповідається, що буцімто п’яний «батько» блукав по вулицях і гучно грав на гармошці. – О.Л.). В паузах між боями в Гуляйполі влаштовувалися масові танці, в яких повинні були брати участь всі. Під час однієї такої гулянки Махно послав ад’ютанта за місцевим попом Лоскутовим. Той з’явився перед «батьком» ні живий ні мертвий разом з попадею. Подумки вони вже, мабуть, прощалися з життям (Атеїст Махно не любив попів. – О.Л.). Але Махно налив дві склянки чистого спирту і запропонував їм випити. Лоскутов почав відмовлятися, посилаючись на хворобу.
– Не придурюйся, – гаркнув «батько», – ти ж більший і здоровіший за мене, а я п’ю і нічого. Бери пий і тільки! (Це «і тільки» дійсно було його улюбленим закінченням фрази. – О.Л.).
Бідоласі нічого не лишалося, як випити. Відпила, скривившись, й попадя. Після цього Махно велів оркестрові грати «Яблучко» і запросив попа танцювати разом з ним. Під дикий регіт натовпу Лоскутов, підібгавши рясу, так вибивав каблуками, що розвивалася пишна грива. Натанцювавшись досхочу, Махно взяв «партнера» під руку й підвів до своєї тачанки. Кучерові наказав:
– Відвези батюшку й матушку додому, нехай спочивають» (6).
Ну, це вже, як висловлюються комуністи, «перегини на місцях». Хоча мені шкода, що не судилося вживу побачити те шоу…
Щоправда, ця весела історія мені видається не дуже правдоподібною, з огляду на ставлення Махна до «служителів культу». Скоріше, він намагався їх уникати, бо зневажав їх «темну» і «злочинну» професію. Навряд чи він став би з ними розважатися. Хоча…
…Не дивлячись на показні веселощі, при загальній характеристиці Махна найперше хочеться сказати, що він був відверто трагічною постаттю у тій війні. «Нестор Махно хотів абсолютної свободи в абсолютно несвободній країні. Ось у чому його трагедія і велич», – зауважив драматург Леонід Тома, завліт Запорізького муздрамтеатру, де нещодавно був поставлений спектакль про життя українського «батька» (45). Трагедія – у поєднанні шаленого бажання щастя з нещасливими часами, що невмолимо насувалися на Україну. Махно хотів відроджувати рідну землю саме в той момент, коли її, як клас, збиралися винищувати – тепер вже повністю й назавжди.
«Махно був дивним і цікавим чоловіком, – писав Володимир Чоп, – що мав свій власний погляд на життя. Дане ним слово завжди виконував, проявляв безкорисливість. Був своєрідним оратором, промовляв напівісторичні фрази. Воістину стало знаменитим його «И только!..», яким він закінчував кожну висловлену думку. В пору слави Батько роздавав гроші направо й наліво. На школи, на бідних, на все, чому знаходилася гідна аргументація. Засудивши на смерть, міг несподівано, в останній момент подарувати життя. Розчулившись, міг заплакати, мав звичку при зустрічі цілуватися з друзями та соратниками. Мріяв після перемоги про ідилічне сімейне життя на хуторі» (143). Така людина, вочевидь, не вписувалася в реалії, що чатували в ті часи на Україну. Махно був надто справжнім, надто живим, у протилежність до моторизовано-атеїстичного суспільства, яке викохувалося більшовиками на згарищі його країни. Але й назвати Нестора Івановича досконалим – це було б занадто. Його трагізм виходив із невідповідності між високими й шляхетними задачами, що перед ним стояли, і повною нездатністю упоратися з ними, у зв’язку з відсутністю потрібних знань і фрагментарним усвідомленням своєї справжньої мети.
Для багатьох із нас селянський «батько» так і лишився втаємниченою і незрозумілою фігурою. «Не можна не визнати очевидного і більш глибокого, таємного трагізму долі Махна, – викладає свою версію «трагізму» В. Голованов. – Очевидний трагізм лежить на поверхні: він хотів служити революції – йому не дали; він мріяв бути народним вождем, а в результаті перетворився на жахаючу фігуру бандита, що дійсно вже відважився на будь-яке злодіяння. Він багато зробив для розгрому білих і чекав визнання революційних заслуг своїх, він теж хотів ходити в вусах, як Будьонний, – а його заштовхнули в розбійники, записали в найзліші, смертельні вороги. І він став ворогом. Безпощадним. Виваженим. Смертельним» (76: стор. 469).
Відзначений письменником «таємний трагізм» – це своєрідний вияв поєднання Плутона з Нептуном в космограмі «батька». А от зміст цього «таємного трагізму», як на мене, Голованов висвітлив не зовсім точно. За його словами, Махно був сильною та переконаною в своїх ідеях особистістю, і тому його ім’я не вписане в «унылый список» всіх червоних командирів, які були завзято-добросовісними виконавцями чужої волі. «Воно стоїть особняком, – сповіщає Голованов. – Воно збуджує уми. Вірогідно, Махно був зовсім іншим, ніж ми думаємо про нього, навантажуючи його образ своїми сенсами. В деякому сенсі слова, будь-який історичний герой – це літературний персонаж. Махна це стосується в величезній мірі. І можливо, все було не так, як тут розказано. І цілком може статися, що геніальний партизан, «комбриг батька-Махно» насправді прожив не своє життя, по молодості й дурості підхопивши ношу, яку кинув йому час, і що насправді був він мирним селянином, що тихим вечором повертається додому з ярмарки… Тут – можлива таємна трагедія Махна» (76: стор. 470-471).
Аякже. Не своїм життям ніхто не проживе. Все, що ми маємо, – своє. Тут справа в іншому. Дві дальні планети на точці сходу гороскопу (якщо, звичайно, моє припущення є вірним) – це подвійна проблема для людини в сенсі розуміння того, хто вона є на цьому світі. Така людина виконує не стільки власні цілі і завдання, скільки загальнолюдські та загальносвітові. І осмислити їх персональним розумом навряд чи можливо. Та «ноша», котру нібито «з дурного розуму» «підчепив» Махно, була призначена лише йому, але він сам не усвідомлював, куди його в кінцевому рахунку приведе той сяючий в пітьмі клубок-дороговказ. Він приймав активну участь в масштабному космічному проекті, де був лише транслятором веління вищих сил, над котрими був сам не владний. У Бога на його рахунок були величезні плани, але… щось пішло не так, як треба. Десь його доля з ним чомусь не стрілася. Чи ми чогось не розуміємо в «путях Господніх»…
Утім, письменник Голованов був влучний в тому, що звернув увагу на виняткову таємничість цієї особистості (Нептун на точці сходу). Він досить слушно зауважив, що сам Махно міг бути зовсім іншим, ніж ми про нього думаємо, «навантажуючи його образ своїми сенсами». Непогано «навантажує» Махна своїми сенсами, зокрема, поет С. Єсенін. В його творчості цей образ постійно змінюється: спочатку він є символом живої, чистої природи, що гине під ударами залізної сокири, а там, по мірі усвідомлення самим Єсеніним всієї глибини наруги більшовизма над Росією, Махно стає цинічним деспотом, бандитом, що сміється над людськими почуттями, впадаючи в улюблене єсенінське «бешкетництво і хуліганство». «Колись і я, – вкладає у вуста Махна-Номаха свої думки поет, – наївно вірив в соціальну справедливість і перемогу світлих революційних сил, а тепер мені начхати, хай все котиться до біса» (приблизно так). Одначе це – слова Єсеніна, а зовсім не Махна.
До речі, сам Єсенін, не дивлячись на те, що в своїй творчості неодноразово повертався до цієї видатної особистості, та якось у застільній бесіді в ресторані «Стойло» мовив: «Даремно не написав я про Махна. Шкода, що мені відрадили» (хто відрадив і чому – лишилось невідомим). І це – в той час, коли у нього повним ходом йшла робота над поемою «Страна негодяев, или Номах», де одним із головних героїв виступив сам «батько», той-таки Номах. Звісно, цей Номах є звичайнісіньким бандитом, який грабує потяги й тікає за кордон лише тому, що відхопив багату здобич і був успішно викритий радянськими властями. Про перемогу «батька» над Денікіним та Врангелем і про його шляхетний намір збудувати світлий рай свободи і самоорганізації трудящих на південно-східній Україні – ані пари з вуст російського поета. Вочевидь, це не тому, що він про це не знав чи був лояльний до тих хлопців, котрі залишилися. Чомусь він взяв і поміняв місцями два склади у прізвищі Махна, перевернув це прізвище навиворіт – щоб показати, певно, що насправді мова йде лише про негативний зліпок з постаті селянського керманича. Мабуть, Єсенін ідентифікував себе з ним, свідомо переінакшив його образ, бо і себе вважав переінакшеним, понівеченим і спотвореним. Він відтворив в поемі лише те, що бачила у Несторові більшовицька пропаганда, а хотілось написати про Махна, – такого, як він є. А хто його насправді знав – таким, який він є?
Була ще у Єсеніна поема «Гуляй-поле». До нас вона практично не дійшла. Десь розчинилася, як сам Махно. Із нею вийшла майже детективна story. Бо де вона поділася? Її немає. Лишилась сама назва, котра тішила, напевно, неспокійне і бентежне серце «гультяя» поета. А замість неї, бачите, – поема… «Ленін». Все, що Єсенін в 1921-22 рр. почав писати про Махна, зі смертю Леніна у 1924 р. він, приголомшений «народною утратою», переписав на Ілліча. Як ніби переоформив нерухомість. Аж до кумедного доходило, судіть самі: в первіснім вигляді, де мова йде про Нестора Івановича, Єсенін пише:
Украйна! Страшный чудный звон.
В деревьях тополь, в цветь подснежник.
Откуда закатился он,
Тебя встревоживший мятежник?
Задорный гений! Он меня
Влечет по всей своей фигуре.
Он, ловко вспрыгнув на коня,
[Лет<ит?>]
А далі – загубилося. Ясно, що він летить назустріч бурі. Тим більше що в «ленінському» варіанті саме так. А ось і він, цей кінцевий результат:
Россия! Страшный чудный звон!
В деревьях – березь, в цветь – подснежник.
Откуда закатился он,
Тебя встревоживший мятежник?
Суровый гений, он меня
Влечет не по своей фигуре,
Он не садился на коня
И не летел навстречу буре.
Ото вже дійсно. І «не садился на коня», і «не летел навстречу буре». Перший був значно симпатичнішим… Як справжній художник чи скульптор, поет усуває зайві два-три штрихи, натомість додає нові (зокрема, міняє «тополь» на «березь», бо у Росії, бачте, тополя нема, – одна березь) і – о, чудо! – з-під вимазаного і напівстертого образу зухвалого пишноволосого бешкетника Махна проступає милий всім радянським трударям напівлисий і напівмонгольський образ рідного гаркавого вождя. І справді, на коня він не сідав і нікуди в бурю не летів, – нема дурних. Та ми його любимо не за це. Тобто, ми і так його, себто, любимо.
Сплеча голов он не рубил,
Не обращал в побег пехоту.
Одно в убийстве он любил –
Перепелиную охоту.
Суровый гений, он меня
Влечет не по своей фигуре,
Он не садился на коня
І то слава Богу. Особливо якщо згадати, яку охоту «у вбивстві» він дійсно полюбляв. Одного разу, як розповідала Надія Костянтинівна, Володимир Ілліч прийшов з полювання (здається, це було в Шушенському) з цілим мішком зайців. Де стільки встиг наполювати, невже він справді такий вправний і нащо їм стільки дичини? Ці три незбагненних питання розривали свідомість враженої жінки. Але фалічного у полюванні її неперевершеного Соколиного Ока на ділі виявилося мало. Все було більш прозаїчно. Місцева річка вийшла з берегів, і зайці, як в тій класиці, повистрибували на маленький острівок. Тож майбутній вождь пролетарів підплив до острівка і акуратно всіх зайців поприбивав веслом і поскладав у човен. Такий собі «Антимазай і зайці». Майн Гот! Чи не повівся він так само і з народом? Його чекали, йому вірили, на нього сподівалися (за словами Єсеніна, він «нас спас» – від кого і від чого?), а він приплив, примірився веслом – і всіх, без виключення, по одному… а потім поскладав у човен. Отака вам «березь».
И не носил он тех волос,
Что льют успех на женщин томных, –
Он с лысиною, как поднос,
Глядел скромней из самых скромных.
Застенчивый, простой и милый,
Он вроде сфинкса предо мной.
Я не пойму, какою силой
Сумел потрясть он шар земной?
Вочевидь, потрясти земну кулю мав в уявленні Єсеніна Махно. Та не потряс. Принаймні, так на той момент здавалося поету. Потрясти судилося Леніну. Хоч і був він чоловіком у всіх відношеннях, прямо скажемо, «не з фонтанів»: і на коня ніколи не заскакував, і не ходив хоробро у атаку, і не рубався з ворогами, і своїм життям, тим більше, не ризикував, а також був рудим, кирпатим, лисим і гаркавим, але нічого дивного, що він домігся того, чого не домоглися нащадки запорозьких лицарів. Бо і часи були не лицарські. І статус хитрого політика в XX ст. вже важив набагато більше, ніж всі звання і статуси героя, лицаря чи унікального воєначальника. Хоробрість і шляхетність вже ніхто не цінував. Війна перетворилася на індустрію. Обдурити, «кинути», «підкинути свиню» та оббрехати – і ти герой без бою. Твоя війна – інформаційна. А переможна зброя – вміло розфасована дезінформація. Твій внутрішній девіз – «не кліпнувши оком». Звичайно, Соколиним Оком. Усе це називається на дипломатичній мові «бути реалістом» і «вміти домовлятися».
Тож всі єсенінські слова із початкового проекту «Гуляй-поля» про Україну, Запорожжя, Січ, Мазепу, Польщу – що ще Єсенін чув про Україну? – були безжалісно відкинуті і рішуче замінені на інші, більш актуальні у нових умовах. «Задорный гений» легким порухом руки перетворився на «сурового гения», і ніби так воно й було. «А был ли мальчик?» Чи був той Нестор, чи це комусь наснилося?
Ось перед нами – два шляхи, якими в ті часи могла піти людська історія: шлях «батька» Нестора Махна і шлях комуністичного вождя на ймення Соколине Око. Історія обрала другий варіант – підлість і підступність, – і вже Махно в очах суспільства перетворився на бандита. Махновський варіант був стертий із людської пам’яті. Так само і поема про махновський анархізм перетворилася на поезію про Леніна. Бо переможець отримує все. Розповідають, що в 1924 р. Єсенін нібито читав своє первісне «Гуляй-поле», що, за словами автора, вже майже повністю було завершене. Припускають, що то була чернетка, яка чомусь не збереглася. А дехто стверджує, що це і був той самий «Ленін», якого ми всі знаємо, не більше того. Тож чи була сама поема? І знов: «А был ли мальчик?»
За словами І. Старцева, поема «Гуляй-поле» замислювалася Єсеніним як розповідь про Леніна, Махна і бунтівну Росію на фоні кризи та розрухи у імперії. Він хотів представити і, так би мовити, проаналізувати два опозиційні види бунту, дві стратегії російської революції. Одна руйнує все «до основанья», щоб «затем» побудувати щось подібне, але із іншим владним контингентом, більш жорстким та непохитним. Це – ті самі «залізобетонні» люди, про яких поет сказав: «А те, кого оставил он, /Страну в бушующем заливе /Должны заковывать в бетон». Повинні – так повинні. Тому «Еще суровей и угрюмей /Они творят его дела». І як тут не згадати «перестроечный» фольклор: «Дедушка умер, а дело живет. Лучше бы было наоборот»...
А друга стратегія теж руйнує державу, але не відбудовує провладну вертикаль. А що тоді? Можливо, це Єсеніну було незрозуміло. Бо він вважав махновщину російським бунтом – не дивлячись на те, що власне на російських землях махновщині було робити нічого. За Нестором пішла лише частина України, – Запорозько-Приазовські землі, колишня Січ. Тож це не був російський бунт. А що таке козаччина та українське лицарство, Єсенін, певно, взагалі погано розумів. Етнічно він належав до так званої ерзі (Рязанська губ.), яка із гордістю, хоча і помилково, вважала себе Руссю. Тому Махно, з його незрозумілою анархо-автономією в дусі Запорозької Січі, був у Росії не запитаним і з легкістю переоформлений в радянському фольклорі на бандита. Напевно, для Єсеніна він також був «black-box»-ом, непізнаною «річчю у собі». Питання тільки в тому, чи був сам Нестор таємницею для себе, як для решти, чи, може, знав про себе щось таке, що іншим не дано дізнатися?
Якщо притримуватися викладу статей і «Спогадів» Махна, то можна стверджувати, що він вважав себе цілком пересічною особистістю, «першим серед рівних», таким же, як всі. Притримувався матеріалістичних поглядів і все пояснював з позиції простого практицизму. Однак його вражаюча живучість, видатний військовий хист і загадкове «диявольське» везіння, на яке посилається абсолютна більшість дослідників його діяльності, не лишає нам підстав вважати Нестора Івановича звичайною людиною. Коли Махно описує свої військові операції («роблю се, роблю те»), він ніби сухо констатує звичайнісінькі буденні речі, які могли відбутися будь з ким, і начебто не помічає їх унікальності. В його словах не відчувається не тільки самолюбування й вихваляння, а навіть натяку на складність і незбагненність ситуацій, які він так спокійно й відсторонено описує. Немає цього: «Ай да Пушкін, ай да сучий сину!», які так рясно зустрічаються в відомій нам мемуаристиці заслужених військовиків. Лише знавці, дослідники й спеціалісти у військовій справі висловлюють своє захоплення військовою майстерністю і креативністю Махна й роз’ясняють усім невтаємниченим, що то було насправді і як це слід оцінювати по справедливості.
Звичайно, можна припустити, що більшість винаходів Нестора Івановича належать не йому, а його військовим командирам, що дійсно мали певний досвід фронтової й партизанської діяльності ще до виходу Махна з в’язниці, коли він, власне, й розпочав свій військовий вишкіл. Позаяк всі рішення про спосіб дій на фронті приймалися в Повстанській армії колегіально, на засіданнях штабної ради. Проте найбільш гучні і незбагненні перемоги армії Махна були здобуті саме завдяки його ідеям, його військовій інтуїції, його «звірячому чуттю». Ці нестандартність, несподіваність і «божевільність» повсякчас вирішували все на користь армії повстанців.
Чи не являються ці сухість і відсторонення при описанні перемог махновців цілком свідомим ходом Нестора Івановича? Чи був він повністю відвертим? Чи, може, щось таки приховував – наприклад, «голоси»? Відомо, що при епілепсії людина може чути «голоси» (синдром Кандинського-Клерамбо). Вже інша справа, що вони їй сповіщають: правду чи брехню, чи те і друге вперемішку. Не дивно, що в минулому таку хворобу на Русі вважали «божою хворобою», а епілептиків нерідко називали справжніми «святими», «юродивими» і «блаженними» (наприклад, ясновидицю Ксенію Петербузьку, яка передрекла і попередила велику кількість визначних подій). Звичайно, в святості Махна ніхто тут не підозрює, але окремі здібності, впритул пов’язані з хворобою, він безумовно мав. Крім того, мав всі якості козака-«характерника» (це вже по Плутону): був невловимим, як той вітер, непереборним, як стихія, і непередбачуваним, як комета. Чи знав Махно про це, чи усвідомлював свої таланти, чи просто списував свої військові успіхи на «диявольське» везіння і знання людської психології? Скидається на те, що він про це не знав. По-перше, він не мав такого вчителя (принаймні, нам про нього не відомо), який би роз’яснив йому основи «характерництва» і посвятив Махна у цю складну науку. А по-друге, він був матеріалістом – що не властиве справжнім характерникам, – і, як випливає з його письмових праць, нічого не пояснював містичними засадами. А може, й навпаки, у тому-то й причина лаконічності Махна при викладі подій, що він волів утаємничувати всі містичні факти й викладав все так, як виглядало зовні. А що там відбувалося в його душі –секрет. Одне беззаперечно: він не був «бандитом», як називала Нестора комуністична пропаганда. Бандит не має соціальної ідеї, не має вищих ідеалів, заради втілення яких людина жертвує життям. Він, навпаки, турбується лише про себе, про свій фінансовий добробут, цінуючи своє життя понад усе. Це – не про Нестора Махна.
У власних спогадах він постає, як скромна і проста людина, позбавлена найменших месіанських комплексів чи комплексів «великої особи». Махно був абсолютно адекватною, як зараз кажуть, і підсудною людиною. Якщо він і притримувався деяких положень про розповсюдження анархо-революції та запровадження комуно-анархічного порядку по всьому світу, то він підносив саме революцію, довільну самоорганізацію трудящих і анархічний світоустрій, але не власну видатну персону. Якщо кого він і «усаджував на трон», то це саме суспільство – простих трудівників, які працюють на народне благо. Тому Махно ніяк не може бути названий не тільки злодієм, бандитом, але й психічно хворою, примхливою особою із манією величі та деспотичними потребами і нахилами. А саме так його описували опоненти – комуністичні трубадури, а окрім них, налякані й нажахані більшовиками його колишні друзі і соратники, які потрапили в полон червоних. Цілком можливо, їхнім живописним спогадам про «навіженого» Махна, що упивався славою і вседозволеністю, не варто особливо довіряти. Мабуть, якби Махно був і насправді божевільним, як інколи про нього пишуть, за ним ніхто би не пішов, бо хто ж довірить свою долю й долю власної країни божевільному? Між тим, за ним пішла найбільш практична і тверезомисляча частина українського суспільства – селянство. Ось вже кого не обдуриш! Одначе вірити чи ні у «батькову» «неадекватність» – це вже на розсуд читачів.
І на завершення цієї теми. Нептун у Близнюках, та ще й на асценденті, активізує інтуїцію (тим більше в аспекті до Меркурія у Скорпіоні) та музично-поетичні здібності людини. Відомо, що в тюрмі Махно почав писати вірші. «Не Бог весть что», звичайно, адже поруч – Плутон та Ліліт, які суттєво змінюють і настрій, і спрямованість, але все ж таки…
Пізніше, за словами В. Голованова, «батько» теж писав поезії, але то були «тріскучі римовані агітки, позбавлені будь-якого поетичного чуття». Мабуть, вони й позбавлені поетичного чуття, але відтворюють у всій красі бентежну душу молодого революціонера, що щиро вірить в перемогу справедливості. У книзі О. Скирди наведений один із творів Нестора 1912 року, написаний в затребуваному в умовах каторги революційному ключі. Як вказує дослідник, це був перший поетичний витвір Нестора, пристрасний і полум’яний заклик до боротьби проти всіх тиранів та гнобителів. Немає сумнівів, що цей прообраз сучасного «Разом нас багато, нас не подолати…» користувався популярністю серед ув’язнених, укріплював життєвий дух, підносив волю і запалював вже ледь жевріючі серця. І, певно, той аматорський шедевр для бідних каторжан був набагато важливішим і приємнішим, ніж всі шедеври Пушкіна, Державіна та Лермонтова, разом узяті, для кабінетних поціновувачів та естетів. Вірш відповідно й називається – «Призыв».
Восстанемте, братья, и с нами народ
Под знаменем черным восстанет вперед
И смело под пулями ринемся в бой
За веру в коммуну, как верный наш строй.
Разрушим все троны и власть капитала,
Сорвем все порфиры с златого металла.
Зачем нам власть и все их законы?
Мы долго страдали под гнетом цепей,
В петле и по тюрьмам, в руках палачей.
Время восстать и сплотиться в ряды
За веру в коммуну, как верный наш строй.
Под черное знамя великой борьбы!
Довольно служить нам тиранам машиной,
Ведь все это служит великой им силой.
Восстанем же, братья, рабочий народ,
И всех их сотрем мы, как хищников род.
Ответим тиранам за ложный их строй.
Мы вольные рабочие, мы воли полны.
Да здравствует Свобода, братья, коммуны!
Смерть всем тиранам тюрьмы.
Восстанем же, братья, под звуки сигналов,
Под знаменем черным на всех их тиранов.
Разрушим же власти и подлый их строй,
Который толкает в кровавый нас бой!
Восстанем же, братья, рабочий народ,
И всех их сотрем мы, как хищников род.
Однак найбільш цікавими, за загальним визнанням, є ліричні вірші Махна. Наведу один із прикладів таких поезій, більше схожий на пісню. Його процитував в своїй книзі В. Голованов, відзначивши в цих рядках «українську степну тугу за волею» (76: стор. 38):
Гей, батька мой, степь широкая!
А поговорю я еще с тобою…
Ведь молодые ж мои бедные года
Да ушли за водою…
Ой, вы звезды, звезды ясные,
Уже и красота мне ваша совсем немила…
Ведь на темные мои кудри да пороша
Белая легла.
Ой, ночи черные да безглазые!
И не видно мне, куда иду…
Еще с малых лет я одинокий.
Да таким и пропаду.
Где ж вы, братья мои милые?
Никто слез горьких мне не вытер…
И вот стою я, словно тот дуб,
А вокруг только тучи да ветер…
Чесно кажучи, навіть острах бере: чоловік просто знав своє майбутнє. І про те, що помре одиноким, і про братів його рідних (хоча він мав на увазі взагалі «соціально близьких» людей), яких порозстрілювали лише за те, що вони – його рідня, і про своє майбутнє звання козацького «батька», і про степ, з яким він збирався ще «поговорити». А головне – «не видно мне, куда иду»… За одною легендою, на могилі «батька» була викарбувана фраза: «Тут похована людина, яка не знала, за що боролася». Як виявилося, такої фрази там не було. Але вона цілком могла бути. Бо він дійсно не знав. Тобто, і знав, і не знав, – так буває, особливо коли на долю впливає поєднання двох глобальних, надособистісних планет на точці сходу.
І дійсно, такої фрази на могилі не було. Як не було… і віршу Нестора Махна про степ. Цей вірш в оригіналі звучить українською (як, до речі, й відомий на весь світ романс «Очи черные»), і написаний він поетом Євгеном Плужником, пізніше репресованим, для оповідання «Третя революція» (1925 р.) Валер’яна Підмогильного, також пізніше репресованого. Переважна більшість українських митців т.зв. «Розстріляного Відродження» були повністю забуті (принаймні, до кінця імперії СРСР і створення незалежної Української держави). Можливо, цим пояснюється «приватизація» їх деяких творів чи вільне розпорядження ними з боку «переможців». Зокрема, дослідники Г. Лютий і В. Волковинський (а за ними – цілий ряд наступників) стверджують, що автором цього віршу є Махно. Можливо, вони щось чули про оповідання «Третя революція», хоча не читали його, або читали в російському перекладі, не знаючи, що воно має назву та автора і що це не історичний документ, а цілковито художній вимисел.
В оповіданні «Третя революція» Махно постає таким собі речником плебейських цінностей, носієм руйнівної (демонічно-хтонічної) сили, якому вдалося оволодіти думками і помислами великих мас людей, в т.ч. інтелігенції. Для багатьох чудодій і надлюдина, герой драматично одинокий («Мене ніхто не понімає») і зневажає всіх – як ворогів, так і друзів. Щоправда, махновський анархізм В. Підмогильний розуміє дуже кучеряво – вже як подавала його більшовицька пропаганда, так і розумів (герой не вважав за потрібне освоювати певну територію для здійснення анархічної програми, натомість хотів просто жити, як живеться, ні над чим не замислюючись, і інстинктивно рухатись вперед – ні дати ні взяти, неосвічений номад) – однак про захоплення «батька» римуванням письменник таки добре знав.
Пресловутий вірш написаний героєм на ходу. Сів, витяг записника та олівця з кишені і написав. Майже так само, до речі, створив його в реальному житті сам автор – Є. Плужник. Відгукнувшись на прохання свого друга В. Підмогильного, який ніколи не писав поезій, надаючи перевагу професіоналам, він зробив це «на раз», на очах всієї компанії, продемонструвавши свою професійну майстерність. Можливо, саме цим пояснюється деяка кострубатість вірша, цілком придатна для почерку малоосвіченого селянина, ким середовище Плужника уявляло Нестора Махна. Втім, хай судять професіонали.
Я все ж зацитую оригінал:
Гей, батьку мій, степе широкий!
А поговорю я ще з тобою…
Бо молоді ж мої бідні роки
Та пішли за водою…
Ой ви, звізди, звізди блискучі!
А вже й красота мені ваша зовсім не мила…
Бо на темний мій кучір
Та лягла пороша біла!
Ой ночі, чорні та безокі!
І не видно мені, куди йду…
Ще змалку я одинокий
Та такий і пропаду.
Де ж брати ви мої любі?
Ніхто сльози горкі мені не витер…
І от стою я, мов дуб той,
А кругом тільки хмари та вітер…
Ясна річ, сам Махно не міг написати такого вірша, бо не писав українською. Шкода, що залишився для потомків невідомим той скромний перекладач на російську (переклад досить точний, але інколи рима шкутильгає), що відмовився від авторства перекладу (або його змусили) задля – задля чого?..
Глибоким таємним трагізмом ще з самого дитинства було проникнуте життєве відчуття відомого повстанського ватажка з Гуляйполя. Він був людиною незбагненного тяжкого фатуму. Як і земля, на якій він жив і яку не зумів врятувати. Та й, власне, все людство, для якого він бажав лише простого людського щастя…
