У козацькі часи Запоріжжя було україномовною територією. Російськомовним воно стало пізніше, під впливом «гуманітарної» політики російської влади. Але люди, які там мешкають, якщо вони не переселенці з Росії чи інших країв імперії, все ж мають українське коріння. Беззаперечно те, що мова істотним чином впливає на менталітет і характер особистості. Ніколи не буде носієм духовності свого народу людина, яка розмовляє чужою мовою. Бо мова мислення і спілкування коригує людські ментальні риси у відповідному відношенні. З цієї причини на сході України, де розмовляють переважно російською, вже докорінним чином змінився духовний та душевний склад місцевих жителів, хоча ще де-не-де лишаються етнічні риси українських предків. І нічого би поганого, мабуть, у тому не було, якби уніфікація здійснювалася по взаємній згоді і всі народності, що мешкають на даній території, природним чином перемішувалися одна із одною в умовах взаємовигідного співробітництва. Тоді би перевага надавалася тій мові, якою розмовляє більшість мешканців цієї території. Але у даному випадку відбувалося інакше. Чужоземна влада запровадила на Україні власний устрій, власний спосіб виробництва, своє культурне поле, активно витісняючи з ужитку все українське. Тож ні про який паритет тут говорити не доводиться.
Де втрачається рівність у взаєминах, там втрачається суб’єкт. А втрата суб’єкту – це втрата цілісності, самостійності, свободи та права вільно обирати. На сході України розгорнувся процес об’єктивації українських мешканців під головуванням російської адміністрації. Були насильно запроваджені російська мова, російське політичне врядування та культура (м’яко кажучи) головуючої нації. Результат вражає: тепер нащадки вільнолюбних козаків розмовляють мовою народу, абсолютно байдужого до власної свободи, і мають на сьогодні дещо інші ментально-психологічні риси, а разом з тим і цілі, – ще не російські, але й вже не зовсім українські.
Щоправда, в Гуляйпольській волості в часи махновщини, не дивлячись на заборону українських шкіл, спілкувалися переважно українською. Але сам Нестор розмовляв російською, бо начебто то була мова його матері. Принаймні, письменник В. Голованов стверджує, що вона була росіянкою, хоча в істориків я не знайшла підтвердження цієї інформації. Враховуючи українське прізвище («Передерій»), Явдоха Матвіївна навряд чи була росіянкою, а якщо й була, то хіба що на папері. Наприклад, всі російські козаки («казаки») були русифікованими українцями, але це не значить, що вони і справді стали росіянами. Оскільки батько Нестора помер, коли малому не виповнилося і року, хлопець мав змогу спілкуватися лише з матір’ю – можливо, вона дійсно була російськомовною.
У Нестора взагалі були проблеми з мовами. У французькій еміграції йому важко було знайти роботу через незнання французької. Чи вона йому важко давалася, чи він принципово не хотів її вчити (як дехто вважає), але це так. Українською він теж спочатку спілкувався погано, хоча, безсумнівно, знав її (у поліцейському звіті під час затримання Махна було записано, що він знає малоросійську і російську мови). Існують спогади знайомих Нестора про те, що з часом він добре вивчив українську і розмовляв нею досить пристойно, хоч сам цього не визнавав, соромився і завжди жалівся, що розмовляє українською погано. Певно, просто був перфекціоністом.
До речі, у власних «Спогадах» він описав один епізод, в якому, окрім головної теми, а саме сварки на адресу німецько-австрійського правління «українського» гетьмана Скоропадського, була продемонстрована його особиста потреба бути в мовному питанні бездоганним. На одній із залізничних станцій Нестор Іванович хотів з’ясувати деякі питання щодо прибуття потрібного йому потяга. Він ходив поміж вагонами і задавав свої питання залізничникам, але ніхто йому не відповідав. Нарешті, він втомився, і один із залізничників, напевно, зглянувшись над ним, відкрив йому нові негласні правила: тепер на Україні всі повинні розмовляти українською. Бо встановлена гетьманська влада, і все таке. Вочевидь, це не було вимогою самого Скоропадського. Той, навпаки, оточував себе російськими великодержавниками і шовіністами (таке вже виховання), а українців прибирав від влади. Певно, «українська мода» була локальною ініціативою на місцях: люди думали, що у пакеті із гетьманством має бути українська мова і т.п. Хотіли вписатися у нові реалії.
Але Махно був обурений. По-перше, його українська залишала бажати кращого, і він соромився, особливо з огляду на те, що сам був українцем. Не знати рідної мови – мабуть, він сам на себе сердився за це, тому ще більше кип’ятився. Принаймні, виникає таке враження, коли читаєш ці рядки: «Я поразился этому требованию, но делать было нечего. И я, не владея своим родным украинским языком, принужденно должен был уродовать его так в своих обращениях к окружавшим меня, что становилось стыдно... Я поставил себе вопрос: от имени кого требуется от меня такая ломота языка, когда я его не знаю?» (105: стор. 399). Звісно, відповіді довго не шукав, і з усією силою шаленості накинувся на… німців та австрійців: «Я понимал, что это требование исходит не от украинского трудового народа. Оно – требование тех фиктивных «украинцев», которые народились из-под грубого сапога немецко-австро-венгерского юнкерства и старались подделаться под модный тон. Я был убежден, что для таких украинцев нужен был только украинский язык, а не полнота свободы Украины и населяющего ее трудового народа. Несмотря на то что они внешне становились в позу друзей независимости Украины, внутренне они цепко хватались, вместе со своим гетманом Скоропадским, за Вильгельма немецкого и Карла австро-венгерского, за их политику против революции. Эти «украинцы» не понимали одной простой истины: что свобода и независимость Украины совместимы только со свободой и независимостью населяющего ее трудового народа, без которого Украина ничто...» (105: стор. 399).
Отакої. А починав же з мови!.. І он куди занесло. Втім, у цьому він був не один. Сам, напевно, не здогадуючись, Нестор відтворив одну з євангельських історій, про те як Ісус із учнями одного разу сіли їсти, не помивши руки, а облудні фарисеї стали йому докоряти: як же так, ви не помили руки, а в законі сказано, що треба мити і т.п. (як на мене, тут справа в гігієні, а не в юдейському законі). На це Ісус їм відповів з достоїнством («гідним кращого застосування»), і в ході відповіді, викривної по відношенню до фарисейських забобонів та законницького лицемірства, дістався так далеко, що, напевно, фарисеї і самі забули, про що його спитали, і не завважили, що від Ісусових суворих слів його руки чистішими не стали. Ні, я, звичайно, розумію, що засновники християнської релігії самі були живими антисептиками, але ж на них це не було написано. Звичайні смертні, що оточували Ісусову компанію, цього не знали і, як наслідок, за мовою Євангелій, – «соблазнялись о нем».
Дійсно, на перший погляд, Нестор висловив досить слушні міркування, бо коли українською мовою та показною відданістю власному народу прикриваються особи, що тільки хочуть відновити застарий негідний устрій, лише під новими знаменами, то це не на здоров’я. І паралель з Ісусом в даному контексті є цілковито виправданою. Бо сам Махно і дійсно більше користі приніс своєму рідному народу, ніж ті, що розмовляли українською, але нічого для народу не робили. Проте «болезненная злость» Махна багато чого може розповісти «пытливому уму». Він був захоплений зненацька тим неприємним компроматом, що не знає мови своїх предків, і вказали йому на це так недоречно саме ті, хто був пов’язаний із головними ворогами – іноземцями, які прийшли «топтати землю»! Бо ж не німецьку мову вони нав’язували українським мешканцям, а їхню власну, рідну мову! До речі, – на відміну від російських колоністів, які, загарбавши чужу країну, примусили місцеву людність не тільки вчити мову завойовника, але й зректись своєї, щоб навіть між собою спілкуватися російською.
Як на мене, цей не помічений окремими дослідниками факт зіграв найголовнішу роль. Махно зненацька усвідомив, що не володіє мовою власного народу, який він до нестями хоче ощасливити. Але йому було образливо отримати такий удар по самолюбству від ідеологічних «чужаків». Хто б вже казав? Спочатку повитягуйте колоди зі своїх очей! У намаганні виправдатися перед самим собою Нестор став в думках перебирати все, що він зробив для односельців і намагався запровадити у більш широкий світ. А тут йому висловлюють якісь мілкі та прикрі звинувачення, натякають на відчуженість від власного народу, – та хто вони такі? Звідси – зливовий потік комуно-анархічної демагогії (у даному контексті це звучить, як демагогія), кінцева ціль якої – притупити почуття провини. Ним керувало почуття провини і своєрідної неповноцінності, а відтак – бажання виправдатися і спростувати всі можливі звинувачення (до речі, власні звинувачення, адже Скорпіону притаманна особлива риса, яка в народі іменується «самокопанням»).
Здається, тут я перейшла в розряд «психологів», які заповнюють психологічною скловатою інформаційні прогалини чужого тексту. Але ж і справді, це не зовсім зрозуміло: з якої це причини Нестор так розгнівався? Ну, мав він щось сказати українською, і що? Невже це так образливо, коли вже справа вимагає? Одягався ж-бо він у жінку, коли було потрібно, і не кривився, не нарікав на ворогів, які примушують його носити цей не гідний чоловіка одяг. Скидається на те, що красуватися в жіночому вбранні було для Нестора Івановича більш органічним, ніж вимовляти український текст. Ніяких складнощів для нього, нібито, ходіння в сукні-макіяжі не складало. Однак у тому-то і справа: жінкою себе він не вважав, тому свою незручність у жіночому вбранні сприймав, як і належне, – він-бо чоловік! А тут – вже зовсім інше. Вважаючи себе українцем, підкреслюючи це в розмовах з більшовицькими керівниками, свою незручність в спілкуванні українською він ніяк не міг пояснювати й виправдовувати неналежністю. Бо це була якраз належна йому мова. Ось звідки той протест! А Ісусової досконалості, щоб ігнорувати рідну мову, – скажемо відверто – він не мав.
Вищезгаданий фрагмент із «Спогадів» Махна є чи не найулюбленішим у російськомовних авторів. І коментують вони його, звісно, у властивому собі ключі. «Нестор Иванович совершенно не знал украинского языка, о чем открыто говорит в своих воспоминаниях. И, кстати, незнание украинского он не считал преступлением, не считал это даже недостатком» (62), – наголошують в статті «Былое и думы» П. Амітов та В. Філатов (Донецьке обласне відділення Російського руху України). Насправді ми маємо справу з апперцепцією: це автори статті не вважають своє незнання української недоліком (аби зробити їм люб’язність, я їх висловлювань на «зайву» мову не перекладатиму). А от якби сам «батько» не вважав це незнання недоліком, то не було б такого малозрозумілого шаленства на кілька сторінок. Цитуючи слова Махна, ті самі автори скорочують його окрему фразу: «…я, не владея своим родным украинским языком», – до більш простої і концептуально зрозумілої їх однодумцям: «…я, не владея… украинским языком». І дійсно, нащо вибивати зайвими словами крісло з-під чудово скомпонованої росіянської концепції? Нащо зайвий раз нагадувати всім той прикрий факт, що українська мова – його рідна?
«…И соблазнялись о нем…» Звісно, відкривати шлюзи для «соблазна» твердження, що українська мова не потрібна «українському трудовому народу», а потрібна лише німцям та австрійцям (та їх рабам), – це вже занадто. Одначе не для всіх. Для «братніх» росіян – звичайно, ні. Вони із легкістю сприймають даний месседж і роблять висновок, який приємно гріє їхнє серце: лише російськомовні здатні забезпечити всю «повноту свободи» українцям. Ото вже хто подбає про український втомлений народ! Тримайтеся за них – і будете щасливі й вільні! І Нестор підкидає хмизу до багаття, даючи простір для чужих фантазій, згідно із якими україномовність – це відвертий кримінал, а україномовні громадяни є негідниками, кровопивцями, експлуататорами власного народу. І нею, бачте, розмовляють тільки-но «фіктивні українці», які обов’язково народилися з-під іноземного (не плутати з російським!) «грубого чобота». Бо з-під російського народжуються тільки «справжні» українці (в народі – «малороси»), що розмовляють «правильною» мовою. На жаль, в потоці праведного гніву сам Махно не був свідомим того, що був привчений з дитинства до чужої мови саме так – «з-під грубого чобота». А те, до чого ми звикаємо з дитинства, завжди сприймається, як беззаперечна аксіома, і не піддається жодним сумнівам (згадаємо турецьке виховання яничарів або сучасних ісламістських шахідів).
Багато хто з «малоросійських» авторів трактують «батькові» слова, як вияв нелюбові Нестора до української, що, нібито, не варта вивчення (по Федоровському, Амітову/Філатову та ін.). Але ж сам Нестор, як Ісус в Євангелії Іоанна, сказав у даному фрагменті тільки те, що і сказав: він не хотів «ламати» «свою рідну мову», «коли» він її «не знає». Ось і все. Тут справа виключно в самоповазі і повазі до своєї мови. Ніякого презирства, як прагнуть нас запевнити русифіковані «колишні українці», в надії віднайти свої окремі риси в «батькові», – і тим утішитися. Ті самі риси, котрі не дають їм спокою ночами, бо совість мають всі, не всі лише до неї дослухаються.
На жаль, історія XX століття показала, що краще би було Махнові розмовляти українською. Тоді б він взявся домовлятися вже з іншими союзниками – вочевидь, не з комуністами – і, поза всяких сумнівів, історія його народу могла би мати більш щасливе і сприятливе продовження. Тож «батькове» обурення із приводу «не тої» мови було, як кажуть росіяни, «неуместным».
Відверто кажучи, є досить дивним те, що Нестор так погано спілкувався українською, бо нею розмовляли всі селяни, що оточували Нестора Івановича, а також його рідна жінка. І цих людей він вже ніяк не міг обвинувачувати у «фіктивності». Тому, звичайно, вся ця злива «теплих» слів – то димова завіса на сором’язливе прикриття пораненої «батькової» душі. Бо Скорпіон є Скорпіон. Тому завдавши перцю всім псевдо-українцям, які бажають загубити революцію, а разом з ними німцям з австріяками, які прийшли «помити чоботи в чужому морі» (це з російського фольклору), він трохи заспокоївся і перестав вчуватись винним. А сам тихенько став вивчати українську мову. Не задля гетьмана Скоропадського і тих улесливих службовців гетьманату, яким насправді байдуже до українського народу. А сам заради себе. Щоб бути ближчим до людей, щоб розуміти їх найкраще і ще багато заради чого…
Наступний автор, Юлій Федоровський, – вочевидь, із «українців у процесі самовизвольної трансформації», – в своїй статті під «трансформуючою» назвою «Батька-интернационалист» із задоволенням цитує слова петлюрівського генерала-квартирмейстера Капустянського: «За своїми переконаннями Махно не був українцем, до останнього часу навіть не вмів і не бажав розмовляти українською мовою і не цікавився українською проблемою. Батька гальмував успішний розвиток нашої справи» (140). «Батька» не цікавився українською проблемою саме в петлюрівському значенні цього поняття. Очевидно, Капустянський монополізує своє право на формулювання української проблеми, називаючи її «нашою справою», і відмовляє в цьому праві іншим українцям. Бо анархія – це теж українське питання. А щодо Нестора Махна, то він на все мав власне бачення, навіть на анархію, яку він розумів занадто по-українськи.
Можливо, з Капустянським «батько» і не прагнув розмовляти українською – і тут причини зрозумілі. По-перше, – щоб підкреслити свою відмінність від «пана генерала», а по-друге, – не хотів давати опоненту приводів для кепкування з його недосконалої (як він вважав) української. Кумедно, що коли російські автори розповідають про ігнорування Нестором Івановичем української («совершенно не знал»!), то в тих же своїх працях, трохи нижче, вони цитують його фрази саме українською. Не самі ж вони їх вигадують! «Он яка гарнесенька»; «Самі поутікали», – повторює за «батькою», наприклад, В. Голованов.
То чи так вже погано Нестор знав свою мову? На цей рахунок існують різні свідчення. Чомусь росіяни та інші русофіли вважають, що він її не знав і знати не хотів, бо надавав перевагу «кращій мові». «Стосунки Н. Махна з українською культурою вельми специфічні, – зазначає з цього приводу С. Бордульов. – При всій своїй любові до рідного краю, він під час ув’язнення дозволив русифікувати себе лінгвістично. До свого шлюбу з Г. Кузьменко… Н. Махно розмовляв російською мовою і вважав мову другорядною ознакою національної приналежності. Проте йому таки довелося вивчити рідну мову заново. Н. Махно визнає, що влітку 1918 р. говорив українською настільки погано, що соромився себе. Проте, зустрівшись з Н. Махно у вересні 1919 р., М. Ірчан відзначав, що Н. Махно говорив на рідній мові добре. Проте лише говорив, не наважуючись писати літературною мовою. В листі до українських анархістів США Н. Махно сповіщав, що опублікує свої мемуари українською мовою, як тільки знайде перекладача. Перекладач так і не знайшовся аж до самої смерті Н. Махна» (4).
Наведу ще одну цитату без перекладу із «Батьки-интернационалиста» Федоровського (знов-таки, зроблю йому люб’язність): «Модные «историки» на основании единственной фразы из предисловия к мемуарам, в которой Махно сожалеет, что книга «выходит не на Украине», строят глобальные концепции об украинском национализме Махно!» (140). І це обурюється той самий автор, який стверджує, що «батька» не вважав за потрібне вивчати українську мову. Чому я на цьому наголошую? А тому, що процитована Федоровським фраза «выходит не на Украине» має продовження, яке пан Федоровський мудро пропустив: «…и не на украинском языке». Коментарі, як кажуть, зайві. Красномовність пропусків окремих слів в подачі «русофільських» авторів часом просто вражає. Адже для будь-якого дослідника, що має до себе повагу, то є неабияке приниження. Одначе цей менталітет не виключає трошечки приниження. Для симпатиків імперії це – звична справа.
На жаль, сам автор «Батьки-интернационалиста» на доказ власних слів не наводить жодної цитати хоча б одного автора, який на основі єдиної (!) фрази «не на Украине» виводить «глобальні концепції» про «батьків» націоналізм. Певно, не хотів обтяжувати читачів цитатами, – це дуже шляхетно. Тепер лишилося головне: повірити йому на слові. Як на мене, глобальних концепцій про український націоналізм Махна, звичайно, будувати не варто (якщо їх хтось будує). Принаймні, особисто я не можу собі уявити, що таке глобальна концепція про націоналізм (це все одно, що «глобус Білорусі»). Є просто концепції. Наприклад, західні мислителі вважають націоналізм рятівною ідеологією народу, яка допомагає йому зберегти свою духовну сутність і національну ідентичність. Але ж то справи демократичного світу, де вважається, що кожна нація, як і кожна людина, має право на життя і власний творчий шлях у світі. Є й інші.
Господь створив наш світ різноманітним і кожен етнос наділив своїм неповторним почерком, своєю місією і своєю долею, яка відповідає його особистій ментальності та власному характеру. І справді, якщо всі ці можливості даються окремій людині, то як вони можуть не даватися нації? Адже нації не менш різнобарвні, ніж люди, – отже, як і люди, вони мають право на власну творчу спроможність. Комуністичні та анархічні лозунги рівності й братерства, що стосуються людей, такою ж мірою стосуються і націй. Хто, як не Ленін, що так піклувався про «трудящих», виголошував лозунг «права націй на самовизначення»? Це був інваріант «свободи кожної людини», – головного гасла анархізму. Якщо людина має право бути собою, то має право бути собою і нація. Якщо людина є гуманітарієм і не розуміється на точних науках, то й вільнолюбна працьовита нація не має гаяти час у військових походах задля збільшення території імперії, яка над нею владарює.
Загалом, європейське уявлення про націоналізм є досить позитивним. Адже Європа відмовилася від своєї ганебної колонізаторської політики і залишила її в минулому. Відмовилася і покаялася. Як зауважує американська дослідниця Ева Томпсон, «іноді колишні західні метрополії прагнуть винагородити колишні колонії за їхню залежність за допомогою вигідних для них економічних угод і безпосередньої економічної підтримки. Про це не може бути й мови в сучасній Росії, яка, навпаки, прагне «покарати» колишні колонії за те, що вони від Росії відірвалися» (24). Одним з красномовних підтверджень останнього тезису є соціологічні опитування в Росії, де в числі найгірших своїх ворогів громадяни називають Україну та Грузію, які не просто відірвалися від Росії, а й обрали західний, демократичний шлях розвитку. І це – при тому, що громадяни її колишньої колонії – України, яка має найбільші в світі претензії до Росії (принаймні, із усіх живих на сьогодні націй), назвали її своїм найліпшим другом! Образа скривджених виявилася меншою за образу колишніх кривдників, яких позбавили можливості продовжувати цю приємну для себе практику далі. Це означає, що, на відміну від західних країн, колоніальні інстинкти Російської імперії на сьогодні ще не зжиті. Звідси – агресивне ставлення до націоналізму, як такого, що не змінилося з часів Радянського Союзу.
Наведу цитату із «Радянського енциклопедичного словника», виданого в Москві у 1980 р.: «Націоналізм – буржуазна і мілко буржуазна ідеологія і політика, а також психологія в національному питанні; протилежний пролетарському інтернаціоналізмові (Не те слово! – О.Л.). Основа націоналізму – ідея національної зверхності і національної виключності, трактування нації як вищої позаісторичної і надкласової форми спільності. Використовується з метою встановлення «класового миру», розколу робітничого класу різних націй і країн. В умовах висхідного розвитку капіталізму – ідейний прапор буржуазії в боротьбі проти феодалізму і національного гноблення, в епоху імперіалізму – знаряддя імперіалістичної і колоніальної політики, зближується з расизмом, набуває антикомуністичної направленості. В націоналізмі пригноблених націй є як загальнодемократичний зміст, так і реакційна сторона, що виражає інтереси та ідеологію експлуататорської верхівки. Соціалізм створює підґрунтя для подолання націоналізму, знищуючи соціальні і національні антагонізми (разом з деякими «невартісними» націями, – О.Л.), утверджуючи національне рівноправ’я і дружбу народів…»
Найсмішніше в цьому визначенні – «знаряддя колоніальної політики». Принаймні, щодо українського націоналізму. Кого й коли, цікаво, українці колонізували? Чи не росіян? Зате розхвалений понікуди російський «інтернаціоналізм» по самі вуха вгруз в драглисту і в’язку «щиру дружбу народів», від якої тим народам не було і немає спасіння.
Отже, у радянському означенні все зведено докупи – націоналізм із «загальнодемократичним змістом» і націоналізм із змістом «буржуазно-колоніальним», до якого, звичайно, «миролюбна» Радянська держава не мала жодного відношення. До речі, з приводу «двобічності» російського розуміння націоналізму колись висловлювався Степан Бандера. Він писав, що більшовики «безпосередньо поборюють лише ті націоналістичні рухи, які є їхніми ворогами. Натомість поза сферою свого панування більшовизм намагається опановувати й використовувати визвольні націоналістичні прагнення колоніальних і напівколоніальних народів під пануванням західних держав. У стосунку до них більшовики виступають як протектори, речники національно-визвольних змагань і націоналістичних прагнень до суверенітету» (1). Тобто перші з цих двох рухів (що мають на меті позбавлення від російської неволі) в подачі комуністів є «буржуазними», направленими на закріпачення народів, а другі – «демократичними», направленими на звільнення народів, котрі прагнуть до союзу із Росією або й розчавлення в її обіймах. Звісно, це стосується не тільки комуністів, а взагалі всіх росіян, у будь-якому «соусі». Яка би влада у Росії не була, – зауважує Бандера – вона завжди лишається імперіалістичною. Цю думку «ворога Росії та її українського народу» підтвердило російське сьогодення. Сьогодні росіяни «викривають», як «неконституційні», національно-визвольні змагання чеченців та ічкерів (бо вони спрямовані проти Росії) і підтримують такі ж змагання осетинів та абхазів (бо вони спрямовані проти іншої, «ворожої» Росії держави).
Аби не плутатися в визначеннях, американська дослідниця Ева Томпсон виділяє два види націоналізму: націоналізм захисний і націоналізм агресивний. У деяких, найбільш пожадливих імперіях (принаймні, одній) цей другий вид націоналізму отримав назву «інтернаціоналізму», а відповідна національна мова отримала неофіційну назву «інтернаціональної». Тут варто додати, що у визначенні Еви Томпсон росіяни не знайшли би місця українському націоналізмові: захисним його назвати їм незручно (бо це відразу вказувало б на нападника), а агресивним – вкрай безглуздо (бо агресія – це напад, а на кого нападають українці?). То який в українців, з точки зору росіян, націоналізм? Буржуазний – вже не актуальне нині слово, так тепер не лаються. Демократичний – ще чого? Ні за що! А який? Напевно, просто український. І цим все сказано. Бо немає гіршого націоналізму для російської душі, ніж просто український.
За давньою традицією, у відношенні Росії поняття «націоналізм» не прийнято вживати. Там замість нього – безневинний «інтернаціоналізм». Строго кажучи, інтернаціоналізм є аналогом стирання особистості – на рівні нації. Що відбувається з людиною, те саме відбувається і з нацією. Задекларований комуністами інтернаціоналізм не тільки суперечив їхній власній декларації про право народів на самовизначення (яку вони і не збиралися виконувати), але й приховано вбивав особистість, створював псевдо-сутність, нову історичну одиницю – «радянську людину» (у народі – «совок»). До речі, в наукових лабораторіях за правління Леніна і Сталіна дійсно розроблявся проект по створенню слухняної і працездатної людини-робота, яка не відчуває втоми і з готовністю виконує будь-які накази. Тим часом радянські керманичі не чекали повільних науковців, а самі кидалися в роботу, намагаючись отримати такий же результат, але коротшим шляхом – «промивання мізків».
Інтернаціоналізм – це досить розмите поняття, і кожен розуміє його по-своєму (як і поняття націоналізму). Націоналізм в очах імперій є зло, – що цілком закономірно, бо імперії уніфікують нації, примушуючи їх зрікатися власної природи і продукувати «ракові клітини» агресора. У відношенні підлеглих націй імперії функціонують, як хвороботворний вірус, що вбудовується в живу клітину, підміняє її ДНК своїм і перекодовує роботу жертви на виробництво вірусних білків. Як наслідок, уражена клітина втрачає свою сутність і стає несумісною із власним організмом. Надмірно розростаючись, вона руйнує його цілісність і загрожує життю. Саме так розвивається ракова хвороба, яка, за останніми науковими даними, має вірусну природу.
Наведу уривок із статті Євгена Зарудного «Російське самостійництво»: «Відповідаючи на питання, звідки у росіянина може виникнути таке дивне, на перший погляд, бажання (Мається на увазі: розширення територій. – О.Л.), треба згадати, в чому полягає місія будь-якої імперії. «Поєднувати людей усупереч тому, що їх роз’єднує» (В. Межуєв). Західна цивілізація запропонувала науку (замість релігії) і право. Мусульманська цивілізація – єдину і чисту «релігію піднесеного» (Гегель). Російська культура нехтує правом і наполягає на особливій російській духовності, що поєднує. В Росію можна тільки вірити. Але вірні забувають, що у кожного – свій дух, і свій дух до свого тіла ближче. Чим далі тіла, тим глибше безодня між спорідненими (тілесно) духами. Лише такою логікою і можна пояснити, чому носії ідеї російської духовності, призваної об’єднувати, приречені роз’єднувати… «Ще в 1909 році граф Вітте і група інтелектуалів імперії увійшли з докладною запискою до імператора, де було сказано: «Ваша величносте, ми надто розтягнулися. Ми розширюємося надто далеко. Історично територія Росії збільшувалася на протязі віків на 64 квадратних версти на день». І Вітте запропонував скорочуватися вже тоді – ми можемо під вантажем цього гігантського тулуба рухнути. Але його не послухали, вчасно не почали скорочуватися» (В. Аксьонов)» (83).
Імперії невпинно розростаються за рахунок того, що включені в їх склад народи кидають власні справи і починають, наче навіжені, здобувати все нові й нові території, – не для себе, – воно їм сто років не потрібно, – а для «свого» ненаситного Мінотавра. У підсумку не тільки приєднані народи, а навіть корінний народ імперії страждає: постійні війни забирають мільйони людських життів і виснажують народне господарство. Як кістку собаці, йому в нагороду кидають гасло, що він є «великим народом», і тим він вдовольняється: все рівно іншого не буде. Згадаємо тост генералісимуса Й. Сталіна – «За великий Русский народ, самый выдающийся из всех народов Советского Союза!», – проголошений відразу після перемоги в Другій світовій війні, по закінченні якої ця «миролюбна» держава розжилася Литвою, Естонією та Латвією, а також – західноукраїнськими і деякими іншими землями (і це – ще до того, як на неї саму здійснили «вероломное нападение»). Від цих «здобутків» виграла лише маленька купка керівників імперії, які отримали усі дивіденди, а люди – нездорову компенсацію у вигляді «величі», яка, в свою чергу, розпалює азарт голодного мисливця і спонукає до бажання здобувати інші землі знов і знов.
Хтось може не погодитися з таким тлумаченням інтернаціоналізму, бо це поняття можна трактувати і в цілком безневинному сенсі, – як дружбу між народами. Але ця дружба, саме завдяки властивій дружбі рівноправності, жодним чином не заперечує окремі нації і не підносить одних за рахунок інших. Навпаки, вона гарантує виживання всіх народностей, – так само, як і дружба між людьми, в якій немає вищих і нижчих. Отже, справжній інтернаціоналізм є запорукою збереження народів в їх самобутній неповторності. Але у межах імперії, як показує досвід (принаймні, Речі Посполитої, Росії чи СРСР), це практично неможливо. Бо однією з ознак збереження нації є збереження її мови. Не дивно, що російський шовініст Василь Шульгін в 20-ті роки минулого сторіччя писав: «…краще вже незалежна, але геть зросійщена Україна, ніж Україна в складі Росії, але з пануванням на її землях української мови та культури» (20). У першому випадку вона значно корисніша для імперських інтересів.
Мова – складова частина сутності народу, його етнічний код. У ній є все, що формує його духовні та психологічні особливості. Це спосіб мислення, а спосіб мислення – це спосіб дій, відтак і доля. Можливо, мова – і не найголовніша складова існування етносу, але абсолютно необхідна. Японський дослідник Цунода зробив висновок, що рідна мова кожної етнічної спільноти диференціює сприйняття людиною звуків із оточуючого середовища. До того ж, вона тісно пов’язана з формуванням унікальної культури і психічного складу цієї етнічної групи. За визнанням психолога Б.Ф. Поршнєва, лексика та етимологія мови – це копилка історичного досвіду народу в більшій мірі, ніж будь-які інші сфери культури. Сучасні психологи визнають домінуючу роль мови серед психологічних факторів формування людини. Як довів в своїх роботах науковець Володимир Ніс, мова кожного народу формує певні особливості його генофонду, завдяки яким активізуються захисні сили людського організму. А директор Інституту метафізичних досліджень «Перехід-IV» Ігор Каганець зазначає наступне: «Українська мова сформувалася на території України, тому ця мова ідеально відповідає українському життєвому просторові: кліматові, ландшафту, геоенергетиці, техносфері, флорі та фауні. Лише українська мова дозволяє перебувати в єдності з цим простором і мудро керувати ним… Мова розвивалася разом з місцевою природою та місцевою людністю. Тобто український народ, українська земля і українська мова – це єдина система, цілісність якої підтримується акустичним когерентним полем. Завдяки рідній мові налагоджується гармонійний зв’язок між людською свідомістю і прихованими талантами та здібностями, що дрімають у її підсвідомості. Проте річ не лише в кращих перспективах самореалізації. Рідна мова робить людину могутнішою і щасливішою, оскільки виступає в ролі каналу, через який людина черпає цілющу енергію рідної землі» (47).
Тож мова має величезне значення. Якщо не стільки для конкретної людини, то для народу у цілому – поза сумнівами. Це – один із виявів його природної сутності. Без рідної мови його духовний код збивається і він не в змозі ефективно здійснювати свою місію. Як, власне, і штучно нав’язані йому завдання він теж не виконає на відмінно. Бо чи зможе музикант написати за художника його картину? Немає в нього відповідного таланту. Тим часом його власний дар безглуздо пропадатиме, заростатиме могильною травою. І Сам Господь, як сказано у Біблії, не схвалює, коли «закопують таланти в землю».
Мав рацію Махно, коли вважав, що однією мовою щасливим свій народ не зробиш. Потрібно також піклуватися про його фінансове становище, що забезпечується невід’ємним його правом на вільну працю і на власну творчу самореалізацію. Але він дуже помилявся, коли вважав, що без своєї мови цей народ може стати щасливим. Розмовляючи чужою мовою, він «перекодовується» на чужу програму, виконує не свої завдання, – не навмисне, підсвідомо, сам того не розуміючи, – але це так. А здійснення чужих завдань приносить мало задоволення. Щасливим особистість робить тільки виконання свого власного обов’язку – перед Богом, світом і самим собою. Свобода тісно пов’язана із самоусвідомленням людини, тому уніфікуюча «інтернаціоналізація» руйнує і людську свободу. І сам Махно, який так самовіддано боровся за анархію, в пориві інтернаціональної великодушності поєднуючи українців з росіянами і намагаючись довести (перш за все – собі самому), що мова значення не має, у решті решт дав змогу комуністам здійснити його задум – «поєднати» ці народи і отримати тотальну владу. Чи стало краще його власному народові? І чи стало краще росіянам?
Замість інтернаціонального єднання більшовики здійснили асиміляційне поглинання одним народом іншого. І казати, що Махно мав на увазі щось інакше, не доводиться: цей неприємний підсумок був закладений в позиції самого «батька», який підтримав мову одного із двох народів, причому не того, хто міг здійснити анархічну революцію. Російська мова досить владна, в ній відчуваються такі аспекти психології російського народу, які вступають у конфлікт із анархістськими засадами свободи й рівноправ’я. У ній звучить потреба у головуванні, силовому придушенні іншого, і це суттєво відрізняє російську мову від української, де відчувається схильність до рівноправних та добровільних взаємовідносин (найбільш відомі приклади – «супруги»//«подружжя»; «брак»//«шлюб»; «подавляющее большинство»//»переважна більшість»). Російська ментальність не поєднується з анархізмом, бо існує у «вертикалізованому» світі, тоді як світ анархії – «горизонтальний».
Корінь «інтер» переводиться, як «між», а не «над», а «над» – це вже «овер», а не «інтер». Тож справжнім обличчям так званого «інтернаціоналізму» Радянського Союзу чи Російської імперії була русифікація: одна нація, оголошена «старшою», хоча в цивілізаційному вимірі – одна із наймолодших, була у наказовому порядку піднесена над іншими. То який же це «інтер»? Це «овер», панове, «овер». Російський «овернаціоналізм».
Взагалі, це дуже важко – бути «між націями». У росіян і дійсно є така тенденція. Бути не «в», а «між» або «над» – це знак великої трагедії народу. Не бути «в собі», а бути деінде, не бути сутністю, а бути поза-сутністю, не бути культурою, а бути поза-культурою, не мати пам’яті і власної глибокої історії, а послуговуватися чужою пам’яттю, чужою історією, чужим корінням, – це виснажлива для психіки аскеза. Росія привласнює собі все українське – не тільки Русь за її розквіту і сили, коли російські Новгород і Псков були її колоніями і хоч умовно мали деякий стосунок до Русі, а й непокірного Євпатія Коловрата, і навіть українських («руських») козаків, що воювали проти польських шляхтичів в часи перебування України в складі Польщі, без жодного стосунку до Московії. Сучасний творчо-ідеологічний світ Росії відверто продемонстрував цю національну особливість, знявши виховний художній фільм з елементами російського патріотизму про гоголівського Тараса Бульбу. У цьому фільмі головні герої, вільнолюбні українські козаки, були майстерно подані, як родичі і предки нинішніх свободофобних росіян. Кіно припало до душі російській людності. Розчулившись до світлих сліз, вона по самі вінця пройнялася незаслуженою гордістю за «свій народ», який боровся за свободу проти католицької експансії – коли це православ’я у Московії-Росії відчувало утиск з боку папського престолу? Російські громадяни повсякчас перебували в колі православно-мусульманської опіки і ніколи не страждали від католицького диктату. А щодо власних, доморощених героїв великого російського народу, то це у жоднім разі не були козаки чи будь-хто з тих, хто ставив на меті свободу. Російські видатні герої – це Дмитро Донський, Олександр Невський і т.п., що самовіддано служили своїм монгольським ханам, придушуючи всі повстання власного народу та заколоти ханських конкурентів – за це й отримували від «хазяїна» заслужені відзнаки.
Серед російських характерних рис немає схильності до волі та свободи, натомість є «богобоязка» слухняність щодо своєї «богообраної» влади. Не творчий, а слухняно-виконавчий хист є еталоном російської «надлюдини». Як наслідок – відсутність власних творчих звершень, використання виключно сусідських креативів. Нічого свого. Чим серце заспокоїться? Чим звітувати перед Богом? «Ми збирали землі». А навіщо? Краще б працювали на своїй. Створили б щось своє і поділилися зі світом, як роблять інші нації. Тоді би їх не обмовляли (як жалівся Пушкін), не зводили підступні наклепи, а тільки-но вітали і хвалили. Вся світова спільнота їх би полюбляла, а не боялася, як зараз. Але вони чомусь бажають, щоб їх боялися…
Інтернаціональної мови не існує (хіба що есперанто, на якому не спілкуються). Перебуваючи в Німеччині, це есперанто намагався вивчити Махно, але не склалося. А загалом, провал проекту «есперанто» свідчить про цілковиту неспроможність ідеї інтернаціоналізації, в її моральному еквіваленті. Як не існує сутності «між сутностями», не існує людини «між людьми», так не існує нації «між націями» і мови «між мовами». Есперанто не прижилося, бо було неживою штучною системою, фрагментарним набором слів із різних мов. Цей невдалий досвід показав, що мова є чимсь більшим, ніж набір інформаційних знаків. Так само як людина або нація є чимсь більшим, ніж матеріальне тіло, так і мова є чимсь більшим, ніж елементарна сума слів із чітко визначеним змістом.
Для імперії з її прихильниками, яким до хворобливості приємно відчувати себе «великою нацією», первородним гріхом є, без сумнівів, націоналізм, – так само, як для комуністів багатство, а для анархістів держава. Але тут справа вже не у XII-му астрологічному домі, а у VIII-му – домі катастроф і смерті. Оскільки для імперії (умовно – Стрільця) цим VIII-м домом є IV-й (тобто Рак), то й не дивно, що імперії так не люблять націоналістів, навішують на них усіх собак, перекручуючи сутність націоналізму. Позаяк вони вбачають в ньому власну смерть.
В одній зі своїх статей я писала, що російська нація має ряд особливостей, однією з яких є схильність до інтернаціоналізму. Вона із задоволенням переймає будь-що чужорідне, наскільки може це засвоїти (причому тут адсорбція переважає над абсорбцією: засвоєння відбувається лише на рівні поверхневих шарів сприйняття). Російськість – це значною мірою інтернаціональність, – про це пихато заявляє «слов’янський» гуморист М. Задорнов, розуміючи під цим щось дуже гарне: «Я человек русский. Хочу сразу обозначить, что я имею в виду под словом «русский». Для меня русский – не национальность. Интернациональность! Любой человек, который живет в России, думает на русском языке, – русский» (82). То я й не стала цей потік національної свідомості перекладати, щоб не «принижувати» автора. До речі, гордість з приводу того, що «русский» означає «інтернаціональний», виглядає дещо, так би мовити, скандально, аби не сказати: цинічно. Адже «інтернаціональність» «русского» обумовлена численними завоюваннями «российского оружия» на іноземних територіях. Інтернаціональність росіян є символом насилля. Підкорені народи приймали мову завойовників без зайвого захоплення, бо хто ж по добрій волі відмовиться від мови власних предків і кинеться з ентузіазмом, «достойным лучшего применения», переходити на іншу, та ще й таку, яка психологічно не сприймається? Тому якщо вже росіянин хоче справити приємне враження, то про свою «інтернаціональність» (точніше, «овернаціональність») йому вже ліпше не згадувати.
Виявляється, «русскими» себе вважають не тільки мешканці Росії. Інколи до них приєднуються ті, хто носять горду назву «новороси». Наприклад, той же таки пан Федоровський (мешканець східної України) пише наступне: «Край наш, Новороссия, ныне перекрещенный в юго-восточную Украину, никогда не был озабочен украинским вопросом. Здесь испокон веков вперемешку селились русские и украинцы, греки и немцы, сербы и евреи – полный интернационал. Проблем с общением не возникало – был единый «язык межнационального общения». И сам Махно, хотя был этническим украинцем, разговаривать предпочитал по-русски, и работая на местном чугунолитейном заводе, и общаясь с товарищами по анархистской группе «Союз бедных хлеборобов» (140). Тут варто нагадати, що так званий «язык межнационального общения», хоч Федоровський цього не каже, справедливо розраховуючи на те, що читач його розуміє, – не есперанто, а російський.
Коротка історична довідка. «Край наш, Новороссия» – це територія колишнього Війська Запорізького (сучасні Донецька, Луганська, Дніпропетровська, Запорізька, Миколаївська, Херсонська, Одеська області, а також Кубань, республіка Адигея та Ростовська область у Росії). В часи перебування України в складі Речі Посполитої ці землі називалися Диким полем. Саме їх заселили українські козаки, які започаткували тут засади вільного народного самоврядування. У ті часи Москві ці землі не належали. Після знищення військами Катерини II Запорозької Січі російська влада зажадала стерти саму пам’ять про козаків (цариця навіть оголосила, що одне використання слова «козак» буде вважатися образою її царської величності). Спочатку було ліквідовано гетьманство: у 1764 р. Катерина примусила гетьмана Кирила Розумовського зректися булави. Саме тоді на запорізьких землях була утворена Новоросійська губернія (Новоросія). Але козаки продовжували жити в своїй автономній республіці, не переймаючись тим, що в Петербурзі її стали інакше називати. Ліквідували Запорізьку Січ пізніше, у 1775 р. І з того часу вся Лівобережна Україна перетворилася на органічну частину імперії і стала «споконвічною», як вірить Федоровський, Новоросією.
Отже, період, який автор вищезгаданої статті так туманно окреслює за допомогою словосполучення «испокон веков», навіюючи спогади про сиву давнину, що коріннями сягає ген часів біблійних патріархів, – це кінець XVIII ст. Саме тоді на українських землях колишнього Війська Запорізького за ініціативою царського уряду стали селитися інші народності. За словами Катерини ІІ, це робилося для того, щоб українці «обрусели и перестали смотреть как волки в лесу», тобто щоб звести нанівець місцевий етнос. Ця «колонізація Новоросії» відбувалася під керівництвом князя Потьомкіна, якому були надані необмежені повноваження в цій відповідальній справі. Запорізькі землі «жалувалися» російським поміщикам, які привозили з собою кріпаків з Росії, а також німецьким, грецьким та сербським колоністам – за окрему платню. Євреї, напевно, приїхали самі: вони найкраще розуміються на прибуткових справах. Ось вам більш розлоге викладення недбало кинутої Федоровським фрази про те, що в Новоросії «испокон веков вперемешку селились русские и украинцы, греки и немцы, сербы и евреи». Ой, не «вперемешку»! Українці там замешкали раніше за усіх і з моменту царського указу вже не прибували. Принаймні, царський уряд не хотів підсилювати тут козацький етнос і не заохочував нових підселень українців. Натомість ставилося на меті розбавити цей корінний народ до «інтернаціональної» консистенції. Тож підселювалися російські небораки (отут вже дійсно «вперемешку») і окремо – російська, німецька, грецька та сербська буржуазія. Про них вже не скажеш, що вони селилися «вперемешку». Кожен з них поселявся статечно, маючи «…і хатку, і ще сіножатку, і ставок, і млинок, і вишневенький садок».
Розселення на території колишнього Війська Запорозького «нових облич» закріплювало знищення української козаччини та стирання будь-якої пам’яті про неї в українському народі. До речі, ця політика спрацювала на відмінно, позаяк той самий Федоровський щиро переконаний, що розпочата в XVIII ст. спецоперація національного перемішування є «споконвічною», демократичною («вперемешку»), добровільною і нічого іншого на цій землі ніколи не було. Історична пам’ять у людини стерта, а вона ще й тішиться із цього приводу. Як в одному «братерському» анекдоті про «дурних українців», де чукча (теж «дурний», за російською логікою) був настільки дурним, що вважав, наче в нього забагато розуму. То він і попрохав у бога, щоб той забрав у нього надлишок розуму. Бог забрав, і чукча заговорив по-українськи: «Ото й добре!»
Ось вам і весь анекдот. Тут – все, що потрібно росіянину для сміху. Хоч кожен анекдот, найпершим чином, характеризує той народ, який його складає, викриваючи його таємні вади і загнані у підсвідомість комплекси, але випадок з паном Федоровським наводить на доволі моторошні роздуми: людину позбавляють пам’яті, а вона собі: «Ото і добре!» І славить «інтернаціональну» націю – свою спасительку від зайвих знань і недоречної дурної пам’яті… Можливо, в цьому таки є щось українське? Позаяк, наприклад, ті ж поляки, найбільш споріднена із нами нація, в палких обіймах «русских братьев» не забували, хто вони такі.
Та повернемось до «Новоросії». Далі по тексту «Вікіпедії»: «Іноземних поселенців українці сприймали, здебільшого, як осадників на їхніх землях. Однією з причин того були чималі привілеї, якими користувались іноземці. Згідно документу «План о заселении Новороссии…»: колоністи звільнялися від рекрутчини, їм було вільно продавати сіль і горілку, провадити внутрішню й зовнішню (з Росією, Кримом, Волощиною, Молдовою) торгівлю без сплати мита. Чужинці, що мешкали у військових поселеннях і перебували на військовій службі, отримували щорічно 30 крб., запорожці ж (ті, що зголосилися до такої служби) – лише 12. І при цьому українське населення мусило ще «всіляко допомагати» іноземцям у колонізації. Цей «План» ніяк не враховував інтереси українського населення; навіть більше – за ним виходило так, нібито Новоросія була «пустелею, без людей, звичаїв, права, де все потрібно було створювати наново». Проте, попри непривілейоване порівняно з іноземними колоністами становище, саме українці, маючи абсолютну перевагу у чисельному відношенні, відігравали провідну роль у заселенні й освоєнні земель Півдня України».
Таким чином, пішли безслідно у минуле славетні звичаї та січові «старі права й свободи», що існували у Гетьманщині до середини XVIII ст. і завдяки яким вона вважалася привілейованою територією у складі Російської імперії. Бо в об’єктивованому світі залишатися собою, – залишатися суб’єктом, – було великим привілеєм. З кінця XVIII ст. цей привілей було скасовано і розгорнулася епоха «споконвічного» напівсвідомого інтернаціонального раю. То нащо «новоросам» ті козацькі привілеї? Їм і так добре. Щоб вислужитись перед владою, вони щосили намагаються забити остаточний цвях в могилу українськості на її землі (як в фільмі «Золушка»: «Я выживу тебя из твоего собственного дома!»), а потім розповідати, що так воно «испокон веков» і було.
Українська поетеса Ліна Костенко якось сказала: «Українці – нація, що її віками витісняли з життя шляхом фізичного знищення, духовної експропріації, генетичних мутацій, цілеспрямованого перемішування народів на її території, …внаслідок чого відбулася амнезія історичної пам’яті і якісні втрати самого національного генотипу. Образ її спотворювався віками, їй приписувалася мало не генетична тупість, не відмовлялося в мужності, але інкримінувався то націоналізм, то антисемітизм. Велике диво, що ця нація на сьогодні ще є, вона давно вже могла б знівелюватися й зникнути. Фактично це раритетна нація, самотня на власній землі у своєму великому соціумі, а ще самотніше в універсумі людства. Фантом Європи, що лише під кінець століття почав набувати для світу реальних рис» (43).
І справді, дивно, що українська нація вижила. Бо померти в тих умовах було набагато легше. Мені сподобалися слова російського письменника В. Голованова, якими він пояснював перемогу більшовиків над махновцями. Сподобалися тим, що їх так само можна використати в іншому контексті, хоча самому Голованову це навряд чи би сподобалося. Але слово – не горобець. «Махно намагався ставити на силу людини – і програв. А більшовики ставили на слабість – виграли» (76: стор. 467). Імперії теж ставлять на слабість – і виграють, на місце справжньої культури насаджуючи культуру так званих «манкуртів». Бути «манкуртом» і йти шляхом найменшого спротиву простіше, ніж відстоювати явно програшну позицію. Сьогоднішні «новороси», що звикли за «споконвічних» часів до спілкування виключно російською, в сучасній незалежній Україні вже не хочуть вчити рідну мову. Натомість кидають в суспільство гасла про затвердження російської, як другої державної. Їх аргументація проста і прозаїчна: більшість українського населення спілкується у побуті російською, тому потрібно йти назустріч симпатичному інстинкту лінощів людських і запровадити цю «любу» мову на офіційному рівні. Для чого? Аби не змушувати російськомовну людність вчити українську, щоб розуміти офіційні тексти влади. «Полегшувати існування» громадянам в сенсі дозволу не знати рідну мову – це ставити на слабість, висловлюючись словами Голованова. Прийняти версію про «споконвічність» «інтернаціонального» середовища на землях України та «споконвічність» панування тут чужої мови, до якої звикли, – це також ставити на слабість.
Якщо вже українці «новороського» походження вважають «споконвічним» панування на козацьких землях російської «інтернаціональності», то для самої «матінки-Росії» тим більш є «споконвічно» їй належними «новоросійські» українські землі, де свого часу рясно сіяно багато «наших». Так само «споконвічними» для неї залишаються чеченські землі, за які вони в часи минулі «стільки крові проливали». На підтвердження цієї тези наведу уривок із статті Анни Вероніки Вендлянд «Русофільство: ще один український проект?»: «Навряд чи існує якийсь інший дискурс, окрім античеченських настроїв, який би настільки об’єднував розколоте та дезорієнтоване російське суспільство так, як антиукраїнський… Одне з останніх свідчень – статейка в Коммерсантъ-Власть, …котра називає політику уніфікації та нівеляції, що її провадила Єкатерина II в басейні Чорного моря і яка призвела до ліквідації Запорозької Січі у 1775 році – «однією з перших антитерористичних операцій у Росії» – …свідчить про те, що антиукраїнський та античеченський дискурси за певних обставин можуть переходити один в одного» (5). Тож вільнолюбне козацьке суспільство, прообраз махновської анархії, в очах сучасної Росії є ні що інше, як гніздо тероризму. Так само ця інтернаціональна держава ставиться до анархії. А російські анархісти сидять собі по кабінетах і розмірковують: який чудовий анархічний устрій! І який же він російський! Бо ж такий «інтернаціональний»…
Свою вільну республіку запорожці навряд чи називали Україною, одначе Україною її вже точно називав, – пробачте, пане Федоровський, – …сам Махно. Тому фраза пана «новороса» про те, що даний край лише тепер «перекрещен в юго-восточную Украину», – цілковита дезінформація. «Батько» в своїх «Спогадах» неодноразово називає свою землю Україною і кепкує з того приводу, що, приміром, Ленін, Чорний, чи Свердлов, чи якийсь маловідомий анархіст Шапіро усіляко уникають цього слова, «как бритвы обоюдоострой», називаючи її «югом России»: «Вы, коммунисты-большевики, стараясь избегать слова Украина, называете ее Югом России» (105: стор. 375). Так Нестор Іванович трохи підвів свого «новороського» прихильника, який чомусь навіяв собі думку, що Махно згадав про Україну лише раз, – у передмові до мемуарів. І це – при тому, що ледь не кожний лист чи звернення до власних однодумців Нестор Іванович закінчував словами: «Да здравствует Украинская Социальная Революция!» тощо. Можливо, Федоровський нічого із написаного «батьком» не читав, окрім цієї передмови, та й ту чомусь не здужав до кінця.
Звичайно, слово «Україна» у часи Російської імперії (принаймні, в той період, що його пан Федоровський окреслює у рамках «споконвічності») було практично забороненим (хоча Махно його «зухвало» використовував). І якщо вже говорити про перехрещення, то це не Новоросію перехрестили в південно-східну Україну у XX ст., а, навпаки, південно-східну Україну – в Новоросію наприкінці століття XVIII-го. Певно, Федоровський – не історик, тому не зобов’язаний це знати (я нагадаю, що слово «Україна» з’явилося в літописах Русі ще в XII ст.).
Далі автор «батькиного інтернаціоналізму» з радісним натхненням описує той «просто праздник какой-то» на теренах перекодованої «на краще» Новоросії. «Это на Западной и Центральной Украине еврей-торговец, ростовщик, корчмарь ассоциировался с эксплуататором, – пояснює він. – В широких же степях Новороссии мирно соседствовали украинские села и еврейские земледельческие колонии (в главном махновском районе их было 17). В самом Гуляйполе уживались храм и синагога, церковно-приходская школа и хедер (украинских школ не было) (А де вони були, в Російській-то імперії?! – О.Л.). Господствовал интернациональный настрой… Поэтому Батька на дух не переносил киевских националистов» (140). Тобто автор певен, що Махно вороже ставився до українських націоналістів по тій причині, що виріс в «інтернаціональному» оточенні, де не було потреби (!) в українських школах. Ось знищили негідні, вузьконаціональні українські школи – і запанував освячений просвітленими росіянами «інтернаціональний настрой». То й що, що українців там налічувалося до 90%? А все одно вони складали геть вузьку національну групу. Тут головне не кількість, а якість. «Мала закваска» і все таке…
Широкою та інтернаціональною, не дивлячись на невеличкий кількісний об’єм, була у Новоросії російська група. Вона по духу велична, аж до бундючності, як той «тщетланин» з фільму «Кін-дза-дза» в виконанні Є. Леонова. Усім «пацакам»-«малоросам» хотілося хоч трошки сповнитися тієї величі і дорости до неї – найпершим чином, через «наднаціональну», «надлюдську» російську мову. Чи Федоровський відчуває вже себе омріяним «тщетланином», чи тільки рухається в цьому напрямі, – дай Бог йому здоров’я! Хай дійде, куди хоче! Оскільки люди цього типу хворобливо реагують на такий народно-український термін, як «манкурт», то я не буду застосовувати це погане слово щодо даного добродія. Наведу лише слова Раджива Ганді: «Найгірше для народу – це його інтелігенція, вихована іноземними окупантами». Здається, обійшлося без «манкурта».
І на закінчення. В безхмарний текст «новороського» автора про відсутність будь-яких причин для міжнаціональних конфліктів в Новоросії (на відміну, мов, від Заходу та Центру) закралася психологічна помилка. Цей автор вкрай необережно пом’янув російську ЦПШ і єврейський хедер, не побоявшись ще й підкреслити (як наче провокуючи), що українських шкіл у Гуляй-Полі не було. То як на це реагувати? Навіть у євреїв був свій хедер! А що було у 90% населення? І як вони це мусили сприймати? Невже їм було байдуже, що на їхніх рідних землях будь-хто вже почувається, як вдома, – окрім них самих? Причому, «споконвічно». Ніколи не повірю, що для вільнолюбного народу це не було проблемою і в його душі не накопичувалося обурення і на адресу влади, і на адресу деяких національних груп, які вона протегувала – за рахунок українців. Бо не буває в світі аж такого альтруїзму і незлостивого смирення (хіба що у Євангеліях). Тут явно щось не так. Хіба що – інший варіант: відомо, що «клин клином вышибают». І тут вже правлячій верхівці треба було вдарити по українцям чимсь більш важким і приголомшливим, аби відволікти увагу від культурного приниження, – приниженням економічним. Лише в таких умовах всі новоросійські громадяни стали «браттями» і вже не до культурних помислів: хоча би вижити.
Враховуючи, що потреби життєзабезпечення завжди є більш чутливими за потреби духовно-цивілізаційні, лише в таких тяжких обставинах комуністичні гасла у народі отримали можливість випередити по актуальності національно-визвольні. Але якби фінансово-економічні умови існування українського населення були цілком пристойними, то поза всяких сумнівів, що в час революційний зрушень вже не люмпенсько-комуністичні лозунги здобули би перевагу, а духовні лозунги національного відродження. І сам Махно міг стати вже не анархістом-люмпеном, а дещо вище – анархістом із революційною програмою національно-культурного відновлення українського народу.
На жаль, не тільки найбідніші мешканці південного сходу України, а навіть більш-менш ліберальні керманичі УНР загрузали в ті часи по вуха в соціалістичну утопію. А Володимир Винниченко навіть заявив: «Нам потрібна Україна соціалістична або – ніяка!» (50: стор. 267). І добився таки свого! Причому в обох варіантах: отримали і те, і інше. Набагато мудрішим виявився польський маршал Пілсудський, який в своїх мемуарах написав: «Усі ми їхали в революцію в одному потягові під назвою «соціалізм», але на станції «Польща» я вчасно вийшов з вагону!..» (50: стор. 267). Відверто кажучи, поляків Російська імперія не надто утискала, в порівнянні з українцями, яких вона вважала «своїми». Тому поляки могли собі дозволити мрії про відроджену Польщу. А УНР-івці на початку своєї політичної діяльності навіть не думали про незалежну українську державу. Вони були настільки пригнічені та упокорені тривалим російським «вихованням», що згодні були і на «широку автономію». Один Петлюра бився серед них, як одинокий маніяк: «Нація – понад партіями, Україна – понад усе!..» (50: стор. 267).
Цілком закономірно, що захід України є більш національно налаштований («национально озабоченный», як висловлюються росіяни), ніж схід: ліберальна європейська влада не глушила його самосвідомість нужденними умовами життя, тому народ на заході не турбувався понад міру про свій «хліб насущний». Зате важкі злиденні умови існування українців Російської імперії примушували їх схилятися до соціалістичних гасел, в яких вони були єдині з іншими пригніченими народами Росії, а всі разом успішно під те діло русифікувалися. Соціалізм та комунізм – одвічна російська доля, крайня ліва точка її векторного розвитку. Росія, як ніхто, уміє формувати особливий вид братерства, – братерство в злиднях. Саме з ним у серці і вступав у революцію Махно.
