Особистість і життєвий шлях Нестора Махна, як зазначає Володимир Чоп, є нехарактерними для політичних лідерів ХХ ст. «Притаманними йому рисами, – пише він, – стали виняткова фізична витривалість, живість розуму, дар впливу на людей, бажання все використовувати з вигодою, почуття месіанського призначення, що придушувалося ним самим, але, тим не менш, завжди підсвідомо було присутнім. Ці якості поєднувалися з непостійністю, приступами вбивчого гніву, розбіжностями з близькими, підозрілістю. Залізна воля поєднувалася з емоційною неврівноваженістю, потягом до військового вирішення політичних проблем, прагненням до звершення подвигів, і все це – заради побудови нового суспільства, нової країни, що житиме за іншими, відмінними від решти світу соціальними законами. Поява подібних людей в певні часи видається необхідною. Український державницький рух не мав в своїх рядах настільки яскравої і енергійної фігури, до того ж, наділеної воєнним талантом. Український анархізм, що ледве животів, стараннями Махна втягнув у коло свого впливу ледь не всю Лівобережну Україну. Волосний центр, село Гуляй-Поле стало впливати на політику у всеукраїнському масштабі, – факт винятковий не тільки в межах вітчизняної історії» (143).
Мужньо опираючись своїм національним почуттям («Комуністи не повинні давати волі сентиментам!»), Нестор Махно намагався здійснити свою анархістську мету, – це майже те саме, що відмовлятися від НАТО, вітаючи євроатлантичну інтеграцію (як інколи у нас буває). Здійснювати анархічний проект, щосили опираючись українській самосвідомості – це досить характерно для деяких українських діячів анархістського руху, вихованих у російському культурному середовищі. Вони нагадують православного слов’янина, який їздить на схід, аби просвітлитися. А там йому відповідають: «Нащо Ви до нас приїхали? У вас же своя непогана релігія є».
На думку Азарова, все найкраще у махновщині – від ідейних анархістів. Це буцімто вони виховали українських селян у свободолюбному дусі («Ти повчи свою жінку борщ варити!»). Тобто навіть не стільки виховали, скільки направили цей рух «у правильне русло». Але в тому то й справа, що не у правильне! Цитую Азарова: «Весь ЦЕЙ, що накрив простори України, небачений в історії анархічний рух був тим самим масовим проявом волі і вольності, про котрий мріяли покоління ідейних анархістів. Причому рух був живим породженням цих простих людей, низовим, не нав’язаним згори, безграмотним в теорії анархізму. Але від цього він і виявився найбільш анархічним, не надуманою філософами ідеальною конструкцією «міста сонця», а глибинним проявом людської особистості і суспільної самоорганізації. І, в той самий час, таким проявом, який на практиці доводив, що життя поколінь ідейних анархістів прожиті не даремно. Що вони не помилилися в своєму ідейному виборі і той суспільний ідеал, за який їх мордували в жандармеріях і гноїли на каторгах, масово представлений в самій гущі людського суспільства» (59).
Як бачимо з уривку, Азаров залучає до махновського руху лише два чинника – «низову самоорганізацію» мас (навіть не вказуючи, що вони – селянські) і російських анархістів, які очолюють цей рух. А все інше, очевидно, «від лукавого». Причому, з тексту випливає, що ініціаторами руху були саме анархістські теоретики, які «недаремно гнили на каторгах». Вони, буцімто, і викликали до життя цей гігантський підйом народного духу. До того ж, «небачений в історії». В російській, можливо, – і так. Але світова історія однією російською, на щастя, не вичерпується. Крім того, анархістський рух на теренах Росії був заслабким. Якби він обмежувався своїм російським представництвом, то панові Азарову тепер би не судилося про нього щось писати, – принаймні, з таким натхненням. І якщо вже він вважає, що виникнення цього руху було ініційовано саме анархістами (як правило, російськими мислителями), то що тоді йому (анархістському рухові) перешкоджало захопити інші території Російської імперії? Де та російська махновщина? Чи узбецька? Чи вірменська? Де той «низовий рух самоорганізованих мас» на території інших республік? Чому російська анархістська теорія, яка так добре розвернулася на практиці на землях України, виявилася настільки кволою на теренах Росії? Причому, – і це варто особливої уваги, – анархістський рух пройшовся не всією Україною, а виключно південно-степовими її територіями, де колись проживали запорожці. Певно, то не просто збіг.
На відміну від Азарова, який практично славословить своїх колег з «Набату», Махно не вельми був вдячний російським анархістам, бо дякувати особливо не було за що. Навіть історик Волковинський звернув увагу на намагання «професійних анархістів» перетягнути на себе ковдру в мемуарних розповідях про махновський рух. «Працюючи» над «Спогадами» Нестора Івановича, той же Волін, за словами Волковинського, «в двох останніх випусках, …очевидно, чимало додав від себе – про роль анархістів, про вчення цієї партії щодо поширення селянського повстанського руху на чолі з легендарним «батьком». Та й самого Нестора Івановича він намагався показати більше борцем за анархістські ідеали, ніж за інтереси селянства, як це було насправді» (6). З цим важко не погодитися. «Допустивши анархістів-«набатівців» до ідеологічного керівництва махновським рухом, – зазначає Савченко, – Нестор Махно незабаром виявив у їхній особі не лише людей, не здатних до творчого будівництва і спілкування із селянськими масами, але й опозиціонерів до своєї особи, котрі намагалися заволодіти витвором його життя – повстанською армією махновців. Якщо «набатівці» були переважно носіями злиденної ідеології суспільних низів зрусифікованого українського міста (Чому відразу злиденної? – О.Л.), то Махно з його однодумцями, хоча й знали в загальних рисах про ідеї Прудона, Бакуніна і Кропоткіна, все ж були дітьми українського степу, селянськими хлопцями та стихійними бунтарями. Вони сповідували не кабінетний «єдиний анархізм», а бунтівне селянське самостійництво у вигляді автономії селянської громади чи незалежності повстанського війська. Це було своєрідне новітнє українське козацтво з його анархічною стихією, з романтикою сили і потягом до необмеженої волі. Популярність Махна в тому і полягала, що він, відкинувши анархістські умовності, став проводити лінію на незалежність села від міста, звідки на селян постійно насувалося військо, продзагони та «комісари», щоб грабувати селян та керувати ними. Махно зіштовхнувся з анархістами з приводу розподілу влади, якою він поступатися не бажав, з приводу організації армії, котру він хотів бачити великою і міцною, з приводу майбутньої території «анархії», зайнятої повстанським махновським військом» (41: стор. 123).
Наведу цитату із статті І. Метт: «Він (Махно, – О.Л.) користується величезним авторитетом серед селян свого села і організує анархістські групи з числа своїх земляків таким чином, щоб пізніше, намагаючись описати історію махновського руху, саме за цими групами він визнає роль ініціаторів широкого партизанського руху, заперечуючи, навпаки, вплив анархістів «зі сторони». Таких він називав «гастролерами» і звинувачував в тому, що ті не принесли рухові жодної користі. І якщо, на його думку, рух і носив анархістський характер, то цей відбиток був накладений на нього особисто самим Махном і місцевими групами організованих ним селян» (118). А ось уривок з відкритого листа самого Н. Махна анархісту-теоретику Максимову: «Вместе с подневольной деревней я не видел в городском анархизме конкретных положений, через которые можно было бы практически сроднить деревню с идеей анархизма в городе. Я упорно стремился выработать эти положения в повседневной практической борьбе за все эти годы. Но в силу целого ряда причин, и первое из них серьезное теоретическое бессилие, мне это мало удавалось. Я с особой болью в сознании этого начал впадать в наивность и ожидать, что теоретики, которых у нас за время революции слишком много народилось, что-либо наметят. Но и этого не дождался» (116). Звісно, в книзі анархіста-теоретика Аршинова таких відвертостей не знайдеш, але ж і не варто для характеристики досліджуваного явища покладатися на працю лише одного, тим більше упередженого, автора.
У суперечках з «набатівцями» кристалізувалися власні погляди махновців. Вони сперечалися в питаннях як приватної власності на землю, так і майбутнього анархістського суспільства. Раз по раз «набатівський» інтернаціоналізм входив у конфлікт з махновською ідеалізацією українського селянства. Доходило навіть до парадоксальних висновків. Наприклад, махновська газета «Путь к свободе» писала: «Махновщина не є анархія (! – О.Л.). Махновська армія не складається з анархістів і не є анархістською армією. Анархістський ідеал «загального щастя й рівності» не може бути досягнутий зусиллями будь-якої армії, навіть якби вона повністю складалася із самих анархістів. Революційна армія в кращому разі годиться для руйнування старого, а у справі ж будівництва, створення й творчості будь-яка армія, що природно спирається на силу й накази, цілковито безсила та шкідлива. Лише трудівники самі свідомими зусиллями можуть влаштувати своє щастя без влади та господарів» (41: стор. 285). Золоті слова! Це ж просто Бердяєв.
«Набатівці» періодично то зліталися до армії Махна, то відлітали знову («позбавляли потенції»), розсварившись з «батьком» вщент. На своїх зібраннях вони приймали рішення то підтримати Махна, то, в залежності від ситуації, оголосити його поза законом. Як правило, вони його сварили за угоди з комуністами, і тут вже не повернеться язик сказати, що були неправі. Але засуджуючи «батька», – зокрема, в часи його останньої угоди з більшовиками осені 1920 р., – вони користувалися всіма перевагами «батькового» договору. Звільнені з тюрем, вони заполонили Гуляйполе, як біблійна сарана, проводили бурхливу агітацію, критикували комуністів, випускали анархістську пресу, ще й покрикували на Махна, не погоджуючись з його політикою.
У вересні 1920 р. в Харкові зібралася підпільна конференція «набатівців», де стався розкол в їх рядах по питанню відношення до махновського руху. Товариші Барон і Мрачний тупали ногами і стверджували, що махновщина – це не революція, а бунт, що Махно відмовився від анархістських поглядів, робить ставку на більшовиків, не узгоджує, нахаба, своїх дій із анархістами «Набату» і, взагалі, є «примхливою» особою із диктаторськими замашками. Цим діячам опонували анархісти Алий, Емігрант та Саф’ян, закликаючи до солідарності з махновцями і вказуючи на виправданість перемир’я анархістів із радянською владою заради виходу на «історичну арену». Пропонувалося впровадити в Повстанську армію ще більше «набатівців», аби перевиховати махновців. Більше того, на конференції, як зазначає В. Савченко, було прийнято рішення працювати не тільки з махновцями, а й з усіма українськими загонами, навіть самостійницького напрямку, бо вони ж по суті анархічні. Що ж, їм видніше.
Переходячи на особистості анархістів-«вчителів», зверну увагу на те, як з притаманною йому іронією Нестор Іванович описував в своїх статтях «анархістські» потуги помічників-«набатовців». Для прикладу я з задоволенням процитую уривок з його розповіді про створення многостраждального проекту Декларації Повстанців-Махновців: «Мы, анархисты-крестьяне, долго оспаривали ее (декларації, – О.Л.) пункты, все не решаясь выпустить их в свет. Как вдруг неожиданно для нас в наших рядах очутились анархисты «набатовцы», в числе которых был и тов. Волин. Тов. Волину, как теоретику-анархисту, были вручены эти пункты «Декларации» для просмотра и детальной разработки. Тов. Волин около месяца трудился над ними и представил их в Совет Армии, командному составу… уже в законченном виде со своим предисловием. Мы видели, что в основном пункты «Декларации» ни в чем не изменены, а только пополнены литературными зигзагами с более выпуклым выражением литературного языка, что придало ей изящный и более выпуклый вид… В конце концов группа, как и я, снаивничали, что раз, дескать, она прошла через руки товарища, который, как мы считали, теоретически более подготовлен в анархизме, и раз он не устранил из нее пунктов, из-за которых мы спорили между собою, значит, эти пункты не противоречат анархизму… Правда, после этого у ряда товарищей возникло сомнение относительно теоретических знаний анархизма товарища, редактировавшего Декларацию» (116).
Сама особа анархіста Воліна, про якого так багато доброго розповідає пан Азаров, викликала у Махна (принаймні, в еміграції) велику відразу, і справа тут не в особистому конфлікті та брудній історії про привласнені Воліним 75 у.о. Просто цей товариш, судячи зі слів Махна, був не вельми «щепетильним» у питаннях честі і моралі. Коли Нестор Іванович написав статтю-відповідь на брехливу в багатьох відношеннях книгу Кубаніна про махновщину, він мимохіть зачепив і Воліна, – зовсім випадково, не зосереджуючись особливо на цій невидатній фігурі. Той зробив у відповідь нервовий рух, який називався «Разъяснением» з приводу реакції Махна на книгу Кубаніна, де спробував себе відбілити і продезодорувати. Махно, у свою чергу, відгукнувся статтею під назвою «По поводу «разъяснения» Волина», де вже більш детально описав окремі епізоди «революційної діяльності» Воліна («а тебя, старик, я чуть было не забыл»), – просто каменя на камені від нього не залишив. «Волин, – із особливим задоволенням писав Махно, – …стал определенно на гнусно-иезуитский путь политиканства и бессовестно извиваясь на нем, лжет себе, лжет своим друзьям и вообще читателям его «Разъяснений» (117). Їдка «батькова» лексика пройшлася нищівним ураганом по останніх рештках самолюбства Воліна, який, напевно, вже пошкодував про те, що взявся написати те «роз’яснення». За словами Нестора Івановича, Волін показав себе «несчастненьким человечком» з «мелочной, расчетливо-торгашеской душонкой», який «пошел размалевывать чепуху…» На щастя для Махна, він так і не дізнався про Волінські «відвертості», написані про Нестора вже після його смерті…
За спогадами І. Метт, Нестор Іванович ставився до Воліна з неприкритим презирством. Він не тільки «не любив Воліна, але не відчував до нього жодної поваги, він сприймав його як людину пусту і безхарактерну» (135). Волін відчайдушно намагався спростувати Несторові свідчення, одначе це, відверто кажучи, виглядало слабо, непереконливо і жалюгідно. Переходячи у контратаку, Волін заявив, що справа в тому, що Махно був темним, неотесаним та напівграмотним селянином, який не розумів всієї тонкості душі і мудрості думок просвітленого інтелігента, під котрим, звісно, мав себе. Але просвітленість інтелігента – це дещо інше, аніж боягузтво, жадібність та вивертка брехливість, які демонстрував удосталь Волін. Відповідаючи на звинувачення останнього у недоброзичливому ставленні Махна до інтелігентів, сам «батько» заявив, «…що і тут Волін, не соромлячись, як належить людям його типу, бреше. «Все годы моей революционной деятельности я ценил и ценю подлинных интеллигентов, особенно в наших анархических рядах. И ненавижу я лишь негодяев среди них. А таковых различать я могу» (135). Крім того, мовляв, він не мав потреби зводити рахунки з Воліним, бо це можна робити у відношенні «товаришів», а «после встречи с ним здесь за границей, я его просто не считаю товарищем». «Нарешті, з Воліним його протиставляють не особисті причини, – наголошує Скирда, – хоча його поведінка при спробі втечі Нестора із Данцигської «мишоловки» була найнепригляднішою і йому тут нічим хизуватися, – а «вранье и трусость того, кто был некоторое время председателем совета махновцев» (135). З того самого моменту і назавжди Волін незлюбив Махна і відплатив йому в своїх літературних творах. Враховуючи те, що «Невідому революцію» і «відверті» мемуари про «батька» цей анархіст писав вже після його смерті, тут мимоволі виникає образ животіючого віслюка над мертвим тілом лева. Нарешті посмілішав!
Щодо іншого анархістського авторитета, П. Аршинова, до слів якого (про прекрасну сутність анархізму) так часто звертається пан Азаров, то цей діяч пізніше випустив покаянну статтю на тему неспроможності анархізму у всіх відношеннях і висловив свій жаль з приводу того, що не зміг раніше оцінити всіх принад комуністичної духовної доктрини. У нагороду за такий різкий переворот в думках і настроях та усвідомлення минулих «помилок» (втім, можливо, його таки дійсно вдарив грець прозріння?) радянські можновладці дозволили Аршинову повернутися до Росії і перш, ніж репресувати в 37-му, як і решту анархістів та махновців, дали йому трохи пожити в ілюзії, що «жизнь налаживается».
Тож ідейні анархісти – це, напевно, дуже добре, але якби Махно на них насправді розраховував (на щастя, він цього ніколи не робив), ніякого би «захисту революції» на теренах «юга России» не відбулося. В одній із своїх статей під назвою «О революционной дисциплине» Махно поділив анархістів-теоретиків на дві категорії. Перша – це анархісти-«гастролери», які, скориставшись умовами військового часу, заходилися захоплювати панські маєтки, а також переїжджати з одного міста до іншого у пошуках найзручніших нічліжок, в яких байдикували досхочу та час від часу торгували на місцевих ринках. Друга – ті, що зрадили анархізм і влаштувалися працювати на червону владу. Звичайно, були й такі, що не здалися на милість переможців і були страчені більшовиками. Але таких було на рівень менше.
Найбільш цікава (навіть дещо симпатична) перша група, хоча б тому, що «батько», особливо не засуджуючи їх, відточував на них свій специфічний іронічний стиль. «В отеле я встретился с александровскими людьми, – розповідає він у «Спогадах». – Они принадлежали… к «революционным» кругам. Из них женщины торговали своим телом, а мужчины получали от Царицынского Совета для себя и для этих женщин бесплатные номера в отеле и занимались какой-то другой профессией – какой, за один вечер трудно было определить. Среди этих представителей «революционных» кругов нашлось много таких, которые меня узнали. Они видели меня в январские дни в городе Александровске в революционном комитете на могиле видного большевистского работника, убитого в те дни из пулемета в Александровском революционном комитете. Эти люди напомнили мне даже некоторые подробности, например, после кого я на этой могиле выступал… Такие данные этих людей обо мне привели меня к мысли, что я встретился действительно с людьми революционных кругов, несколько поопустившимися вследствие тяжелых условий…» (105: стор. 299-300).
Далі Нестор Іванович домовився з одним із цих «поопустившихся» соратників, що той назавтра відведе його на місце, де раніше зустрічався з Несторовими земляками, яких Махно хотів побачити. Зустрівшись уранці, цей товариш повів його прямо… на місцевий ринок. Як виявилося, мав там справи. «Базар наполовину уже собрался, – продовжує Махно. – Мой проводник быстро присел возле одного торговца, по виду тоже из «революционных» кругов, но который, как более практичный, успел уже откупить себе на базаре постоянное место и раскладывал на нем всевозможные товары. Товары были различные: здесь лежали мужские и дамские шляпы, часы, ботинки, портмоне, очки и пенсне, всевозможные… парфюмерные товары. Мой проводник быстро развернул свои пачки, вынул из них свои товары. Они заключались в мужских и дамских кожаных и парусиновых поясах, подтяжках, различного качества и величины цепочках и браслетах. Он обвешал себя ими и сказал мне:
– Пока до свидания. Мне нужно поторговать. А вы поищите здесь людей, которые, вероятно, знают, где ваши гуляйпольцы.
Я не удержался и спросил своего проводника:
– Да вы что, и в Александровске торговали этими вещами?
– Что вы, что вы! В Александровске мы работали в продовольственной управе... Эти товары мы приобрели в Ростове во время отступления. Мы как знали: на них здесь большой спрос, мы их сбываем, – ответил мне, не краснея и не смеясь, мой проводник. Я смутился. Бывший мой проводник, сейчас торговец «красивым трудом» приобретенными, пусть даже у грабителей-буржуа, товарами, заметил мое смущение и поспешил меня подбодрить следующими словами:
– Вы, товарищ Махно, смущаетесь, что видите меня торговцем... Теперь такое время. Все наши, отступившие от контрреволюции, этим занимаются...
– Тем позорнее для них, – сказал я ему.
– О, что с вами, товарищ Махно, – говорит, – вы не хотите подумать, как жить. Вы думаете, легко здесь жить? Э-э-э, это не дома. Если бы мы здесь не трудились, мы были бы голодны и оборванны уже, как жулики. А впрочем, поговорим об этом после... Сейчас некогда, нужно подработать. До свидания! Ищите здесь знающих, где ваши коммунисты, – заключил мой бывший проводник и исчез в базарной толпе (Судячи зі стилю, та й, чесно кажучи, зі змісту, – єврейський товариш. – О.Л.).
«Вот так революционные люди», – думал я в ту минуту. Но думы мои быстро сменились новыми впечатлениями. Мне на глаза начали попадаться десятки людей из «революционных» кругов с разнообразнейшими товарами на руках и на плечах. Всех их я видел раньше в царицынском парке обсуждавшими ежедневно вопросы о революции, о ее успехах и поражениях на многочисленных фронтах борьбы против вооруженной контрреволюции... Среди встреченных мною на этом базаре новых торговцев из «революционных» кругов я видел многих, которых до Царицына встречал среди большевиков, социалистов и анархистов. Это причиняло мне глубокую боль, мне, веровавшему в революцию как в единственное средство освободить трудящихся от власти капитала и государства, мне, до фанатизма зараженному верой, что в момент революции все угнетенные примут посильное участие в той или иной области и этим самым помогут ей проявить себя в подлинном трудовом народном духе и творчески завершиться без политических уклонов, без смертельных поражений... И я страдал болью этого фанатика революционера-анархиста. Но в то же время я был счастлив этой встрече с торговцами из «революционных» кругов, отступавших из Украины и нашедших себе отдых с правом торговли всем и вся в гостеприимном Царицыне. Я был счастлив потому, что не видел среди них ни одного из своих братьев по классу: крестьян. Эти люди в большинстве своем были ремесленники, мелкие лавочники, евреи-торговцы, всякие полубуржуа, а в меньшинстве – оторвавшиеся от своего прямого дела в революции рабочие или по крайней мере бывшие рабочие. Ни одного крестьянина среди этих людей из «революционных» кругов не было. И это действительно поддерживало меня морально. Это делало счастливым меня, верившего в крестьян и надеявшегося с ними еще и еще раз выпрямиться во весь рост в практическом деле революции и сразиться с врагами ее» (105: стор. 301-303).
Пауза. В російських умовах практичний анархізм є неможливим. Можливим є хіба що «бессмысленный и беспощадный» бунт, який нічого спільного не має із системою народної самоорганізації. У деспотичній державі, на відміну від демократичної, бунт завжди є безсенсовим і безжальним. Чому? Тому що з владою демократичної держави завжди можна домовитися (пікети, демонстрації, страйки, голодовки і т.д., на які, по нормам міжнародного права, вона повинна реагувати). Демократична влада завжди веде діалог зі своїми громадянами, тоді як деспотична ніколи «не веде перемовин з терористами»: стиль її спілкування з народом – монолог. І якщо український бунт може мати позитивні наслідки завдяки поступливості влади, то російський не має таких перспектив. Звідси – його приреченість: ніхто нічого не вимагає, воліючи перевернути гарно вбраний стіл, прислухатись до переляканого дзвону тарілок, що розбиваються «он-лайн», а далі ухопити ту шаблюку, заскочити на коняку і на повному скаку – по дикім полю, щоб аж вітер в вухах та люди й звірі з-під копит у різні боки (це я вільним текстом оповідаю мрію В. Голованова; у нього про це – докладніше). Коротше кажучи, наробити галасу, аж самому злякатися, пожити трохи у романтиці перебування «вне закона», бо довго все одно не вийде.
На підтвердження цієї думки наведу цитату із статті Д. Карапетяна, яка багато в чому перегукується з думками Голованова і Ко: «Сама махновщина здавалася мені не рятівним рецептом кооперативного щастя (! – О.Л.), а закликом струсити з себе холопство і знов зажити «по своїй волі і правді», поза едиктами й рескриптами партійних пройдисвітів. Втечею від нагляду держави під опіку Природи, щасливим збігом бунту особистості з розгулом української стихії, зухвалою спробою виговоритися перед Історією. Залишалось тільки впрягти цей нерозважливий анархо-ідеалізм в кулеметну тачанку – цю вогняну колісницю Фаетона, яка на всьому скаку під чорним стягом Свободи увірвалася в криваве сум’яття Громадянської війни та спопелила в ній і себе, і свого демонічного візницю. Але з цієї купки попелу розцвів поетичніший із міфів російської революції – епопея махновщини. Туга за незбутнім Ладомиром, де нарешті здійсниться хлєбніковське: «Я вижу конские свободы и равноправие коров» (88). Боже, як романтично… Виявляється, Махно воював за поетичний міф. Навряд чи це йому б сподобалось.
Коли російські дослідники обурюються з приводу «злочинної українізації» Махна, вони намагаються зберегти в своїй душі цей самий «поетичний міф» про «російського» Махна, який запряг Небесну колісницю і пустив її по диких монгольських степах, всій планеті на загибель, поки сонячний бог Геліос, від гріха подалі, не спопелив її, разом з самим невдахою керманичем. Пригадуються також «Чуть помедленнее, кони» Висоцького («Чую с гибельным восторгом: пропадаю, пропадаю-ю-ю!») і «Кони беспредела» Гребєнщикова («Запрягли, взнуздали мне коней беспредела, а кони понесли, да все прочь от Тебя»). Щось я не пригадую в українській класиці подібних суїцидальних завивань (крім, звичайно, Гоголя, який не є, відверто кажучи, українським класиком).
Тож чи варто так лякатися з «українізації» Махна? Бо «російський» Махно приречений, як приречена демократія в Росії. Саме тому письменник Голованов з таким «гибельным восторгом» описував останні дні перебування Нестора на Україні. «Він приречений, він приречений», – рефреном скандувала кожна сторінка фіналу книги «Нестор Махно». І їй-Богу, пан письменник відчував в цій думці певну, майже фізико-біологічну, насолоду, в якій він піднімався до вершин класичної національної культури світобачення, – вершин, що, наче за законом стрічки Мьобіуса, приваблюють російську душу магнетизмом прірви і бездонного провалля. Але ж махновська справа не була приреченою «від народження». Махно хіба що припустився помилки, спробувавши запровадити її в «приреченому» щодо неї середовищі. Направив, так би мовити, свого коня не в ті степи.
В українському менталітеті немає внутрішньої істерії «беспредела» і «окаянства». Тому російський бунт, «бессмысленный и беспощадный», в українськім варіанті, за дотепним висловом художника Пояркова, стає «осмысленным и дружелюбным». Це, власне, і підтвердила так звана Помаранчева революція, яка чомусь настільки налякала нашого російського сусіда своєю незбагненністю, привітністю і фестивальною солярністю, що сам пан Путін у одному з виступів відверто заявив: «Мы не допустим украинизации России!»
Так ось де вона, голка «російського Кощія»! Як у відомій книзі «Ера милосердя», де самовпевнена бандитка Аня боязко ховає крадену каблучку до шкатулки, на що Шарапов з радісним полегшенням про себе відзначає: «Отже, є проти цих бандитів сила, здатна їх перемогти! Бо є у цьому світі щось, чого вони бояться!» Кожен має ахіллесову п’яту. А також власний стиль і власний неповторний почерк. І якщо для росіян Махно – це уособлення нереалізованих бажань побунтувати без мети, від однієї смутності життя, в якому мало справедливості, то для українців це геть інше. За всіх не скажу, але більшість української спільноти ідентифікує ту махновську волю із буденним побутом січовиків. Тут тобі й проста селянська праця, зі звичними роботами на полі, в огороді та на пасіках, і, коли випаде нагода, ті ж завзяті битви з «бусурманами»…
Український «Фаетон» є іншим – більш поміркованим і врівноваженим. Він не пускає колісницю по степах, не продумавши спочатку траєкторії маршруту. Бо має досвід, котрого не має той античний Фаетон і ототожнений із ним в статті Карапетяна Фаетон «російський». Лише вони приречені. Проте всі шанси вижити були у Фаетона «українського», бо він – не Фаетон, він – сам бог Геліос.
