Імперії ненавидять не тільки самостійництво. На другому місці в списку їхніх антипатій йде, вочевидь, анархія – вона породжує це самостійництво. Тож російська чи більшовицька імперії, хоч які вони не були «інтернаціональні», але анархістської республіки у своїх межах в принципі не могли собі дозволити. І якщо Махно на щось у цьому сенсі сподівався, то це було би дивно.
Націоналізм і анархія – то є, так би мовити, алхімічний склад святої води, якою треба кропити кути в будівлі парламенту, щоб у ньому, не дай Боже, не завелося імперської примари. Хоч як воно не парадоксально, але святково-рекламною «дружбою народів» найбільше за всіх в Україні були (і є) заражені нащадки славних запорожців. Саме на їхніх землях імперська влада здійснювала наймасштабнішу «інтернаціоналізацію», яка виконувала роль «дезактивації і дегазації», щоб і духу козацького на них не лишилося, бо він для імперії – найстрашніша зараза. Адже в її очах козацький край (колишнє Дике поле) є розсадником розпусти вільнолюбства, вільнодумства і всього того, що давні греки охрестили мудрим словом «анархія».
Як нащадок славних запорожців, Нестор Махно увібрав в себе і давнє українське вільнолюбство, і «інтернаціональне» імперське «єднання народів». Ось в спробі об’єднати несумісне – українську анархічність із російським імперським інтернаціоналізмом – я й вбачаю головну помилку «батька» Нестора Махна. Анархія не інтернаціоналізується (у російському сенсі цього слова). В історії немає прикладів російського об’єднання народів, яке не вело би до ще більшого роз’єднання і виникнення напружених взаємних стосунків. Хоча б тому, що об’єднання в російському еквіваленті завжди будується у вертикальній площині. Як зазначила мислителька О. Пахльовська, «…будь-який проект об’єднання, автором якого є Росія, обертається роз’єднанням, конфліктами, культурними й політичними трагедіями сусідів Росії… Завойовані території обертаються прокляттям. За віки русифікації їх вдалося асимілювати лише на рівні знекультурення, відсутності інформації, занурення в ідеологічний дурман…» (35). Причина – у відсутності рівноправ’я у відносинах Росії з «братами» та сусідами, у фатальному діагнозі її хвороби під назвою «домінування».
Нестор Іванович мріяв про безмежне братерство та рівність всіх людей на світі. В його оточенні були представники різноманітних націй, які прекрасно розуміли одне одного завдяки «інтернаціональній» мові спілкування. Але розмовляти однією мовою ще не значить любити одне й те саме. Тобто, певною мірою, це так і є. Бо існує набір національних рис, закріплених мовою, які вкупі дають специфічний національний характер і особливе національне світосприйняття. Але Махно належав двом світам одразу: українському (за походженням та місцем народження) та російському (по мові і, частково, вихованню). Напевно, ці два аспекти цілком можна поєднувати і мати непоганий творчий результат, але тільки не тоді, коли їх зміст є абсолютно несумісним. Бо як можна сумістити індивідуалізм і колективізм? Почуття відповідальності і безкарності? Самоорганізацію і пасивне виконання чужої волі? Список цих «антиномій» можна продовжувати. А головне – один аспект завжди бажає домінувати над іншим.
Два світи – національно-український і інтернаціонально-російський – не були у «батьковій» душі гармонізовані. Один із них був явно сильнішим. Який саме? Звичайно, у російських та «малоросійських» дослідників на це питання відповідь проста і однозначна. Вона випливає із логічного ланцюжка: Махно насамперед був анархістом, анархізм є інтернаціональна теорія, інтернаціональність у нас – синонім російськості, – отже, Махно був, у першу чергу, російським політичним діячем. І десь там збоку, не зовсім доречно, проглядають запорозькі ріжки та українське походження «батька», але – безвідносно до анархії. Тобто, це ніби щось супутнє, але не обов’язкове. Буцімто, для того, щоб стати тим, ким він став, йому було достатньо з головою одного Бакуніна, Кропоткіна та організації «Набат».
Іншої думки був сам Нестор Іванович. Нащадком запорозьких козаків він усвідомив себе набагато раніше, ніж потрапив до анархістської організації. І те, що воліють ігнорувати деякі дослідники, мало для нього величезне, якщо не найголовніше значення. У власній автобіографії, розповідаючи про своє перебування у московській тюрмі, Нестор Іванович пригадує: «В 1916 г. мы, украинцы, начали мечтать о возвращении в нашу страну в ближайшем будущем. Одному из наших товарищей прислали роман Винниченко «Я хочу», который по вечерам мы начали читать вслух с огромным вниманием. Мы обсуждали собственно украинские проблемы. Хотя я в общем держался в стороне, но, не колеблясь, часто вмешивался и соглашался со своими земляками. Я не могу объяснить, откуда у меня идут симпатии к Украине; конечно, я много читал об ее истории, в частности книги Ключевского и Кареева. Мать часто мне рассказывала о жизни запорожских казаков, об их былых свободных общинах (Трохи дивно, як для росіянки. – О.Л.)» (112). До якого ж ступеня досконалості повинно було дійти духовне виховання Нестора, українця за походженням і за місцем проживання, коли він у результаті знизує плечима, намагаючись збагнути, звідки ж у нього ті симпатії до України?..
Свій суто український анархічний проект Махно намагався запровадити на всьому імперсько-російському просторі, який був до цього не придатний. До того ж, він збирався впроваджувати його не в оригінальному вигляді, а в дещо скоригованому по російському зразку. І в цьому була його найголовніша помилка, за витоками якої нам слід звернутися до… М.В. Гоголя, російського письменника українсько-польського походження. Чому саме до нього? Справа в тому, що розповідь Махна про козацькі джерела його анархістських переконань має несподіване продовження: «…Я читал когда-то повесть Гоголя «Тарас Бульба» и восторгался обычаями и традициями людей того времени, но никогда не предполагал, что настанет день, когда я почувствую себя их потомком, и они станут для меня источником вдохновения для возрождения этой свободной страны. Мои убеждения держали меня на расстоянии от тенденций к разъединению и не позволили мне поддаться соблазну идеи независимого украинского государства, несмотря на особое чувство родства, которое я испытывал по отношению к моим украинским товарищам по тюремному заключению» (112).
Ось звідки справжнє коріння «інтернаціоналізму» «батька» Махна! Гоголь був дійсно геніальним письменником. А геніальність – тяжкий хрест. За нею полюють всі, а впольовують нерідко ті, чиє місце по звільненню від пут землі – десь ближче до пекла. Сили темряви використовують геніїв у своїх інфернальних цілях, і далеко не кожному вдається встояти перед диявольською спокусою. Тому більшість геніїв у світовій історії служили темним силам. Не уникнув цієї долі і Гоголь. Його повість «Тарас Бульба» – найяскравіший приклад духовного падіння цього талановитого письменника.
Історія створення «Тараса Бульби» складна й повчальна. Коли молодий Микола Васильович уперше написав свою повість, він довго не міг її опублікувати. Нікому цей твір не був потрібен. Лише через кілька років він дізнався, що треба зробити, – переписати викладену в повісті історію ворогування українських козаків XVI ст. із польською шляхтою у дусі сучасної йому російсько-імперської новітньої ідеології. Адже саме в ті часи в російській політичній історіографії з’явився штучний міф про «три братерські народи», які нібито споконвіку були єдиним народом і лише гірка злиденна доля вирвала українців із братніх обіймів та закинула у чужорідне польське ярмо. Але, – о щастя! – російські браття не залишили своїх родичів в біді і повернули їх в сім’ю. Тож хай живе братерське возз’єднання!
Ця зворушлива історія була спродукована наприкінці XVIII – на початку XIX ст. тогочасними російськими політтехнологами і нічого спільного із дійсністю не мала. Бо не було ніколи єдиного древнєруського народу і єдиної для всіх мови. Українці є нащадками ірано-слов’янських племен, а росіяни – угро-фінських. Відповідно і мови були геть різні: предки українців розмовляли мовою індоєвропейської мовної сім’ї, а предки росіян – уральської. Хто дійсно є найближчою ріднею українців, так це поляки. Навіть Хмельницький не оминув увагою цей факт, коли висловлював свій «список образ» на польських родичів, які «народилися й пішли від нас же, савроматів та русів, і про це свідчать їхні ж польські хронікарі. Отож були вони спочатку братами нашими, савроматами й русами, але мали велику пожадність до слави й душезгубного багатства і віддалилися від співжиття з нашими стародавніми предками. Вони взяли собі іншу назву (тобто ляхи й поляки) і заволоклися аж за Віслу» (32: стор. 107). До речі, щодо «іншої назви» – тут він не має рації. За гіпотезою деяких істориків, поляки – це частина племені полян, яка емігрувала з Київських земель на захід. Це українці згодом відмовилися від своєї племінної назви, а поляки її лишили (звісно, якщо ця гіпотеза відповідає дійсності).
Коли росіяни (тоді ще «москвини») домовлялися про союз з українцями (яких вони називали «черкасами» через явно виражені ірано-сарматські риси), їм навіть у страшному сні не снилося називати їх братами, бо вважали їх дуже відмінними від себе: надто вільнолюбними, упертими і самостійними. Боялися, що розвалять їм всю дисципліну у воєнізованій Московській державі. Єдина близькість, яку вони не заперечували, – це близькість по вірі. Тож на ній і зійшлися. Так розпочиналася класична індійська історія про «возз’єднання розділених у пологовому будинку близнюків».
Гоголь жив в інших ідейно-політичних реаліях, коли Україна і Польща вже належали Росії. Нещодавно царські війська придушили повстання у Польщі (1830-31 рр.), яке цілком могли підтримати українці, як брати поляків (принаймні, по нещастю), – під гаслом «За нашу і вашу свободу!» Для профілактики подібних неприємностей у майбутньому, очевидно, мудрий цар Микола I задумав розсварити українців і поляків і максимально зблизити українців з росіянами, замінивши росіянами поляків у якості «братів» для українців. А тут тобі – така нагода: твір молодого Гоголя про славетні подвиги українців (в запорозькі часи їх частіше називали русинами) у боротьбі проти поляків. Де русини, там і «русские». Гоголь легко і невимушено здійснив таку собі фальсифікацію на сенсовому рівні, завдяки якій прикметник став одним з іменником, і ніби це – один народ. І нібито одна земля. І та, і інша має назву «русской». Хоч «руська» земля українців і «русская» земля росіян – геть різні землі: перша – колишня метрополія русинів («Мала Русь»), друга – їх колишня колонія («Велика Русь»). «Руська» земля українців вказує на етнічну сутність народу, який на ній проживає, а «русская» земля росіян вказує на етнічну сутність її власників-колоністів, які проживали по сусідству.
Заради справедливості, необхідно зазначити, що немає гірших ворогів для українців, ніж самі українці. А з огляду на обставини революційного XVII ст., найпершим ворогом для свого народу виявилося українське православне духовенство. Воно, звичайно, нічого поганого не хотіло. Хотіло лише захистити свій народ від подальшого релігійного окатоличення і культурного ополячення. Не заради свого народу, переважно, а заради себе, заради збереження свого ідейного й духовного впливу на українську спільноту (принаймні, у мене склалося таке враження), який воно катастрофічним чином втрачало. Православним отцям не подобалося їхнє підлегле становище у Церкві Речі Посполитої, їхня нерівноправність з католицьким духовенством. Вони відчували себе скривдженими і бажали мати такі ж привілеї, як у католицьких колег. І в тих умовах єдиним, до кого вони могли звернутися за підтримкою, був православний російський цар. Все, чого вони хотіли – це отримати від нього матеріальну допомогу на побудову та утримання православних шкіл і колегій. Як пише Віктор Горобець в роботі «Волимо царя східного…», на початок XVII ст. «православне відродження могло знайти підтримку лише в московській династії. Вона керувала хоч і відсталою в культурному, та найпотужнішою у військово-політичному сенсі державою. Плекаючи ідею відродження православного слов’янського світу (Slavia Ortodoxa), православні церковні діячі – як, скажімо, Мелетій Смотрицький – прагнули збагатити Російську державу вченістю, виплеканою в протидії до католицизму та протестантизму й створити підґрунтя для відродження православ’я в усьому слов’янському світі та в православній Молдавії» (10: стор. 21). Але, на жаль, для Московії на порядку денному стояла далеко не вченість. І заклик православних українських священиків вона зрозуміла по-своєму.
Українське духовенство Речі Посполитої хотіло укріпити православну релігію, а відтак, свою духовну владу над душами простих українців. Це – все, чого воно хотіло. Але ж ніхто тоді ще достеменно не знав, що являє собою Московія і які ідеологотворчі процеси відбуваються у вулканічних надрах її духовного фундаменту. Московія – релігійна, по своїй природній сутності, держава (не плутати з християнством!), тому найкращі меседжі, що здатні збурити і окрилити напівсонне московське суспільство, є ті, що засновані на ідеологічно-релігійному підґрунті. Тож заклики окремих православних діячів із України дійшли відразу за призначенням і багато чого надали «уму и сердцу» російських можновладців.
Все, що на початку XVII ст. було сказано українськими православними керманичами із цілком меркантильних міркувань, на всі подальші віки було закладено в якості духовно-ідеологічних принципів експансіоністської політики Російської держави у західному, так би мовити, басейні. «Представники вищих церковних кіл України стали першими, хто подивився в бік Москви з надією отримати від православного царя моральну та політичну підтримку при конфліктах з польською елітою, – пише Горобець. – Безперечно, найвідомішим документом у цьому контексті є звернення київського митрополита Йова Борецького до царя Міхаїла Фьодоровича від 3 вересня (за новим стилем) 1625 р., з проханням допомогти в боротьбі з унією та католицизмом. Шукаючи зовнішньої опори для своєї віри, київський митрополит у листі обґрунтував ідею релігійної та кровної спорідненості й навіть єдності обох частин Русі. Як вважає Сергій Плохій, саме Борецький уперше назвав українців-малоросіян молодшими, а московитів-великоросів – старшими братами, які, попри різницю в «статусі», все ж становлять одну родину» (10: стор. 19).
Як на мене, це був справжній злочин. Хто, як не київський митрополит, найкраще за усіх мав знати (і знав напевно!) зміст таких найменувань, як Мала та Велика Русь? Бо Малою та Великою землею візантійські патріархи (а до них – ще древні греки) називали метрополію та її іноетнічні колонії, відповідно. Одне вже це розділення на Малу й Велику руські землі доволі однозначно вказувало на відсутність кровної спорідненості між народами, які їх населяли. Моноетнічні землі ніхто у ті часи не називав Малими та Великими. Це – суто імперський спосіб іменування. Єдина спорідненість між ними (у випадку Русі) – це династія, яка ними правила. Спочатку Руссю керувала династія варягів, яка не мала кровного стосунку ні до русів, ні до угро-фінів. Та починаючи із Володимира Великого, князі Русі уже були споріднені з народом метрополії (Володимир був сином деревлянської княжни Малуші і варяга Святослава).
Єдине, що об’єднувало Малу і Велику Русі (хоча самі ці дефініції з’явилися лише в XIV ст. у візантійських документах), – це державна імперська влада. У древні часи на цій території, за Геродотом, існували Мала і Велика Скіфії, тож цей спосіб іменування був успадкований Руссю з більш давніх часів. Але в часи Володимира чи Ярослава, і навіть пізніше, за життя володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського, який зруйнував Київ і навіть не здогадувався, що він є «першим великоросом на історичній сцені» (так назвав його історик Ключевський), Русь була одна (пізніше названа Малою), і Боголюбський її щиро ненавидів. «Поїхали додому затепло, на Русі нам місця немає», – казав він своєму батькові Юрію Довгорукому, що спав і мріяв про київський престол.
Усе це київський митрополит Борецький чудово знав, та, очевидно, візантійське виховання й хитра українська тактика лавірування взяли гору. Намагаючись підлеститися до царя й отримати ситуативний виграш та видурити в нього гроші (мабуть, вважав його дурним і недалеким), він сфальшував історію Русі і віддав у власних злободенних інтересах першість («первородство») московитам. Якби ж він знав, наскільки ті серйозно сприймуть його лист, які далекоглядні зроблять висновки! Якби він знав, що вже наступні покоління київських митрополитів, з його незграбної руки, будуть підкорятися Московському патріархатові!
Фальшиві ідеологеми українця Борецького і на сьогодні живлять російську великодержавну думку про «російський православний світ», «Святу Росію-Русь» і кардинальним чином впливають на всю російську зовнішню політику. Звичайно, у XVII ст. слова Борецького про старших та молодших братів і слова Смотрицького про слов’янський світ на тодішню московську еліту особливого враження не справили: ситуація ще не визріла. Та згодом московський цар Петро I перейменував свою Московію на руський лад («Russia» – це європейська транскрипція імені «Русь», яка з того часу почала означати також «Росію»), а півтора століття потому ці ідеї здетонували у справжній ядерний вибух, своєрідний «початок світу» – слов’янсько-російського світу. Росія почала претендувати на статус Третього Риму і під це діло мала намір приєднати до себе всі східноєвропейські землі аж до Константинополя. А землі ці були населені здебільшого слов’янами, які ледь вивільнилися з-під впливу залишків Османської імперії. Ось тут і знадобилися ідеї панславізму (урешті решт, не росіяни їх придумали!), знадобився також Гоголь, що уособлював в собі злиття відразу трьох слов’янських етносів – польського, українського і, – хто би сумнівався? – російського (хоч він не є слов’янським, але кого вже це цікавить?). І цей останній, як послухати його представників, від Самого Творця отримав владну місію теократичного правління над всім слов’янським світом.
Знайшлися доброзичливці, які порадили письменнику трошки по-інакшому розставити акценти і для більшої наочності додати ще й «пророчу інформацію» про східного царя, який погрожує великим кулаком із світлого майбутнього і обіцяє заявитися у світ та порозкидати вражих ляхів, як тих цуциків. Немає сумнівів, що козакам у XVI ст. було не до східних царів, хай і православних. Але російський цар таки з’явився і завоював нещасну Польщу (не кажучи вже про Україну). І царська влада щиро вірила, що це назавжди, що це – її «духовна місія». Яскравий дар письменника був безсоромно використаний в брудних «теократичних» цілях. З’явилася і «русская земля», і «русские товарищи», і багато їм подібних семантичних елементів, які, будучи формально бездоганними (дійсно, українська земля в XVI ст. називалася руською), в сучасних Гоголю умовах отримали вже зовсім інший зміст, а хто там знає ту історію? За легким натяком письменника ця «русская земля» перетворилась на російську, а керівний російський етнос став вважатися кровноспорідненим із українським. Православна віра стала тим більш-менш легітимним містком, через який були сполучені, а далі – ототожнені дві кардинально різні нації.
Для запровадження нової ідеологічної парадигми російському цареві потрібен був митець, який зумів би у простому, зрозумілому й прийнятному для мас художньому ключі передати ту саму ідею, яку нелегко нав’язати сухою історико-політологічною мовою. Позаяк одна справа – коли історію фальсифікують науковці, до опусів яких суспільство зазвичай байдуже, і зовсім інша – коли це роблять представники мистецтва: поети, художники, музиканти чи письменники. Ось до чиєї думки прислухаються народні маси і чиї роботи привертають загальну увагу. Так цар знайшов письменника, готового пристати на цю спокусу, а письменник знайшов славу, про яку він мріяв із юнацьких літ, а також гарантований фінансовий достаток. Існує інформація про те, що нібито Його Величність своєю найяснішою рукою підправляли, де потрібно, Гоголівський твір, – очевидно, мова йде не про граматику.
Відомо також те, що Гоголь інколи отримував персональну матеріальну допомогу від царя. Збереглись його листи із Риму до Жуковського, в яких письменник згадує Його Величність із плазунським славослів’ям та, заразом, звертається із ненав’язливим проханням до поета, – процитую за книгою Олеся Бузини (мовою оригіналу: так натхненніше): «Скажите, что я невежа, не знающий, как писать к его высокой особе, но что я исполнен весь такой любви к нему, какою может быть исполнен только русский подданный, и что осмелился только потому беспокоить его просьбой, что знал, что мы все ему дороги, как дети… Если бы мне такой пансион, какой дается воспитанникам академии художеств, живущим в Италии, или хоть такой, какой дается дьячкам, находящимся здесь при нашей церкви, то я бы протянулся… Найдите случай и средство указать как-нибудь государю на мои повести: «Старосветские помещики» и «Тарас Бульба»… Если б их прочел государь! Он же так расположен ко всему, где есть теплота чувств и что пишется от души. На него и на вас моя надежда» (69: стор. 266).
Цікаво, звідки Микола Васильович знав, що Микола I – така душевна людина? А нізвідки. В цих улесливих словах письменника відлунюється давня українська пісня Йова Борецького про єдину родину, де український люд іменується молодшим братом, який «нижайше» звертається за покровительством до старшого: «Подайте на пропитание!» Що характерно: із голоду тут ніхто не помирав. Як вказує письменник Бузина, Гоголь жив в Італії, як пан. Він мешкав в дорогому готелі в номері з антикварними меблями, харчувався в ресторанах, ще й замовляв собі по кілька вишуканих блюд. Навіть інколи, коли розігрувався апетит, – по другому разу. Хвалив місцеве морозиво, яке обожнював. Одним словом, на кілька місяців влаштував собі справжнє свято шлунку. Канючив собі гроші не на виживання, а на розкіш – чи ж воно того варте? Підозрюю, що і Борецький не мав особливих потреб для канючення. Цілком міг би «протягнутися» і без царевих «добрих справ». А в результаті його принижених прохань програла Україна: її насправді зробили «молодшим братом», причому – гірка іронія долі! – їй ще й самій довелося за це платити!
…Півроку потому Гоголь пише листа, в якому вже дякує цареві за отриману «руку допомоги» і, знов-таки, висловлює свою найвідданішу любов та прихильність: «Я получил данное мне великодушным государем нашим вспоможение… Как некий бог, он сыплет полною рукою благодеяния…» (69: стор. 266). Фі! Що ще тут скажеш? Та О. Бузина продовжує: «А фрейлина Смирнова ходатайствует перед императором о новом «вспоможении». И из государственного казначейства назначается пенсион сроком на три года – по тысяче рублей в год. А где-то посерединке между этими событиями у «Тараса Бульбы» появляется новый финал с берущими за душу строками: «Уже и теперь чуют дальние и близкие народы: подымается из Русской земли свой царь, и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему!..» (69: стор. 266-267).
Не знаю, як на мусульманському сході, але самодержавна царська влада в Росії випестила справжню самобутню культуру канючення і жебрування. Здавалося би, що може бути простіше: тобі потрібні гроші – піди та зароби. Так ні! Відразу починається випрошування, лизоблюдство, «чолобитність», повзання на перських килимах, валяння у ногах та вимолювання «вспоможения» у «батюшки»-царя. А томy й приємно відчувати себе богом: хоче – відбирає, хоче – наділяє. Читати ті шедеври тогочасної придворної лексики сьогодні і дивно, і гидко. А люди так жили і вважали те нормальним. Бо тогочасні царські піддані («холопи») вважалися власністю царя і вели себе відповідно, – як речі. А речі сорому не мають. Щодо Махна, то він вже був людиною нової, революційно-демократичної доби і був наповнений новітнім почуттям людської гідності. Почув би він улесливі азійські звернення Миколи Васильовича до царя – уявляю, як здригнулась би його анархічна «до мозга костей» (за висловом В. Азарова) душа! І це – той самий письменник, який так геніально писав про козацьку вольницю, вільний запорозький лад і непримиренність до ворогів народної свободи?
Цареві було за що встановлювати Гоголю персональне утримання. В одному лише творі про Тараса Бульбу письменник зробив те, на що не спромоглися всі царські борзописці, разом взяті, у всіх своїх історіософіях. Цей ідейний шедевр у художніх обладунках піднімав російський національний дух на незнану висоту, вкінець розчиняв все українське у великодержавницькій «царській водці» і слугував останнім цвяхом у труну самостійної України та, заразом, самостійної Польщі. Ну, що Україна без Росії? Хто їй допоможе у протистоянні з «невірними» (маються на увазі католики)? Для імперської влади це виявилося особливо цінним з огляду на те, що Гоголь мав україно-польське походження і міг висловлювати, так би мовити, «неупереджену» точку зору.
Своєю «неупередженістю» Гоголь зрадив і рідній Польщі, з якою ворогували позитивні персонажі його твору, і Україні, «зливши» її без особливого жалю в імперське російське море. Тим самим він від імені поляків ніби освятив «богоданне» право росіян-«визволителів» на володіння Польщею, як кривдником козаків, а від імені українців оголосив їхню згоду на остаточну асиміляцію та русифікацію. Більше того, він назвав її неминучою, очікуваною ще давніми українськими пращурами, які боролися за власну незалежність проти поляків, – як виявляється, лише для того, аби втратити свій вільний запорозький статус і, врешті решт, перетворитись на слухняних і покірних громадян козацьконенависницької імперії. Та якби ті пращури про це дізналися, вони би перевернулися в своїх трунах!
А починалась ця «історія гріхопадіння» цілком невинно. Ніхто би не сказав, що так вона скінчиться. Насправді Гоголь дуже любив свою рідну землю і цікавився її історією, історією козацького роду, яка справляла враження якоїсь дивної екзотики в його часи. Невже таке колись було? – дивувався він. Його притягували ті давні нехолопські звичаї, обряди та традиції, і він з цікавістю збирав зразки українського фольклору. Для нього вони були застиглою музикою, яка вже ніколи не заграє, хіба що у його книжках. У молодому віці він хотів очолити кафедру загальної історії у Київському університеті св. Володимира і збирався написати велику «Історію Малоросії». «Туда! Туда! В Киев! В старинный, прекрасный Киев! Он наш, он не их! Неправда? Там, или вокруг него, творились дела старины нашей» (17), – писав він з цього приводу у грудні 1833 р. Миколі Максимовичу. Саме тоді він створив свій перший варіант «Тараса Бульби» і був переповнений любов’ю до всього українського. Письменник щиро вірив, що напівзабута українськість ще може відродитися. Але очолити ту кафедру йому не дозволили, оскільки громадян із польським корінням (друга частина прізвища Гоголя – Яновський) прибирали від української державної служби, як неблагонадійних і потенційних бунтівників. Натомість йому запропонували кафедру російської історії (очевидно, в цій якості він був менш небезпечним), але письменник відмовився. «Черт побери, если бы я не согласился взять скорее ботанику или же патологию, чем российскую историю» (17), – так нечемно Гоголь оцінив ту пропозицію.
Маючи польське коріння, Гоголю було вдвічі важче пробиватися до соціальних вершин, тож йому тут знадобилося, висловлюючись політкоретно, вдвічі більше лояльності, аби відкинути будь-які підозри у його неблагонадійності. До речі, в Радянському Союзі українські комуністи були найбільше за усіх своїх колег «лояльні» до Москви й жорстокі до свого народу. Існувала навіть приказка: «Коли в Москві стрижуть нігті, у Києві відрубують пальці». Це пояснюється особливим статусом України у складі СРСР, як найбільш самостійницької та вільнолюбної республіки, за якою з підвищеною пильністю спостерігали з центру. «Буржуазних націоналістів» серед українців було набагато більше, ніж серед інших націй, навіть разом узятих. Тож потрібно було вдвічі вислужитися перед московською владою, аби вона не запідозрила у людині «буржуазного націоналіста». Бажаючи вижити в умовах підвищеного тиску, люди втрачали гідність і самоповагу і здавали своїх при будь-якій нагоді.
Українцям в Росії було важче, ніж решті націй. Від них завжди чекали «зради» і роздивлялися їх дії під великим мікроскопом. Одні із них ставали безкомпромісними борцями з режимом, тим самим підписуючи собі вирок і відштовхуючи своїм «невдалим» прикладом інших, більш слабких і м’якотілих, а решта намагалася пристосуватися: або лавірувала (як Мазепа), або повністю відмовлялася від власного коріння (як багато нинішніх «малоросів»). Щодо Гоголя, то він повністю залежав від російського царя і тремтів перед ним, як рідина у чарці в непевній руці п’яниці, чого не міг собі дозволити, наприклад, росіянин Пушкін чи інші інтелектуали великороського походження.
Відмова у проханні очолити кафедру і зайнятися впритул українською історією морально надломила Гоголя, відтоді почалося його внутрішнє падіння. «Дубіла, дрібніла, скніла українська душа, – пише історик М. Жулинський у статті «Дві половинки українського серця: Шевченко і Гоголь», – бо дух свободи і доблесті був угамований, затиснутий в самодержавні лещата, зганьблений пристосовництвом, випрохуванням чинів, посад, земель, нагород, кріпосних…» (17). Врешті решт, письменник прийняв нав’язану йому імперську думку про смерть його рідної України, «як класу». Прийняв, хоч і з болем, але остаточно. Він змирився з цією втратою і став у авангарді тих, хто співав славослів’я її переможцю. Так маленьке вовченя забирають від ще не охололого тіла вбитої матері і несуть до хати, де навчають стерегти хазяйський дім. Збентежене спочатку і налякане, воно згодом звикає й починає служити своїм хазяям, що замінили йому (хоч і своєрідним чином) мати. Навіть гавкає на власних родичів вовків, коли ті приходять з лісу, бо не впізнає у них своїх.
Із жалем споглядаючи рідну землю, яка вже втратила свій унікальний соціальний устрій – Запорозьку Січ, – Гоголь констатував її смерть і, за висловом дослідника Григорія Грабовича, почав писати про Україну «помираючу». Саме так він її бачив. Хоч як він не засмучувався з цього приводу, але навчився заспокоюватись думкою, що в цьому є свій історичний сенс (синдром Овсянникова). Він навіть почав було з натхненням моделювати новітній російсько-український тип людини, який повинен увібрати в себе все найкраще з цих двох націй («Мадам, а если наоборот?»). Хто тільки цим не тішився? Якщо вже справжня Україна йде у забуття, то Гоголь вирішив знайти у тому власну користь. Як та дитина, що дізналась від дорослих, що вони забили і приготували на вечерю її улюблену гусочку: спочатку обурена й розлючена, вона кричить і плаче, а ввечері, утерши сльози, сідає до столу і вимагає собі найліпшого шматка.
Сучасник М. Гоголя Т. Шевченко побачив іншу, прямо протилежну картину: він писав про Україну «воскресаючу». І це – в той самий час! Одному українському письменнику батьківщина здавалася вмираючою, іншому, навпаки, – воскресаючою. Із цього – висновок: насправді мова йде не про Україну, а про стан душі цих двох митців. Ототожнюючи рідну землю з чимось у самих собі, кожен з них віддзеркалював у ній свої власні відчуття і сподівання. У цьому сенсі є підстави говорити про «вмираючу» душу Гоголя (що, до речі, співпадає з назвою однієї з його книжок – «Мертві душі»).
«Микола Гоголь усвідомлював, що його народ, його батьківщина заслуговують великого і щасливого майбуття, – пише М. Жулинський. – З якою любов’ю він описує свій рідний край у «Погляді на складання Малоросії» з її величними, густими лісами, широкими степами, повноводним Дніпром і козацькими порогами, з її відкритими, безмежними просторами без природних кордонів із гір чи морів. Якби такі природні застави мала його Україна навіть з однієї сторони, пише Гоголь, тоді «і народ, який поселився тут, утримав би політичне життя своє, створив би окрему державу». Він вірив, що скоро, ось-ось його край прокинеться від сну, усвідомить свою місію і постане як «цивілізована нація» (Гердер)… За життя він так і не опублікував нарису «Роздуми Мазепи», в якому питав: «…чого міг очікувати народ, настільки відмінний від росіян, який дихав вільністю і молодецьким козацтвом, хотів пожити своїм життям? Йому загрожувала втрата національності, більше чи менше зрівнювання у правах із власним народом самодержця» (17).
Ясне діло, такий стан справ письменникові не подобався. Але він був надто слабким для протистояння великодержавній системі, яка зробила з Україною все, що хотіла. «Те, що у Шевченка породжує нестримний гнів, сарказм, грізні інвективи, рішучість у будь-яку ціну йти проти течії, ламати обридлі історіографічні кліше, валити загальновизнані авторитети, – пише Юрій Барабаш, – те у Гоголя викликало лише розгубленість, невпевненість, душевну смуту, бажання ухилитися, промовчати, затаїтися… Там, де Шевченко безоглядно відкритий і цілісний у своєму національному почутті, Гоголь замкнутий, інтровертний, згубно роздвоєний» (17). Маючи чутливу душу, Гоголь починає вагатися: а може, так воно й треба? Адже будь-яка влада – від Бога (як би тут недобре усміхнувся Махно!). Можливо, сам Бог так вирішив: поєднати два народи для отримання нової, більш високої духовної якості?
У листі до О. Смирнової Гоголь писав: «…Сам не знаю, какая у меня душа – хохлацкая или русская. Знаю только то, что не отдал бы предпочтение ни малороссу перед русским, ни русскому перед малороссом. Обе природы слишком щедро одарены Богом, и как нарочно каждая из них порознь содержит в себе то, чего нет у другой, – явный знак, что они должны дополнять друг друга. Для этого сами истории их прошлого существования даны им непохожими друг на друга, чтобы порознь воспитались разные силы их характеров ради того, чтобы после, слившись воедино, они сотворили нечто более совершенное в человечестве» (17).
Он як загнув. То чому ж не «сотворили»? На думку М. Жулинського, «Микола Гоголь не уявляв, що органічне поєднання «різних сил і характерів» неможливе, що злиття в одне ціле не здійснить це «нечто более совершенное в человечестве», бо один етнос – український – знаходився в глибокій духовній кризі, був морально безсилим від свого підневільного стану, його національний дух заповнила негативна еманація, тоді як російський етнос заряджався посилено ідеєю месіанства, імперської величі і зверхності, затвердженням «загальноросійськості» шляхом асиміляції російською культурою інших народів Російської імперії. Інтуїтивно Микола Гоголь це відчував, бо його душа «вимагала» гармонії, віри, позаяк підстав для такої віри і гармонії не було. І ця невідомість власної душі, точніше, незгармонізованість двох природ його душі – «хохлика і росіянина» – примушувала його переступати через одну природу душі – українську і рватися жити другою природою – російською і укріплювати її вірою в ідеальне. Але відбувається різке неспівпадіння ідеального образу і реального життя – осягнення абсолюту стає непосильною задачею для душі художника. Його душа не змогла оживити своєю любов’ю, одухотворити ті образи, які виростали із реального життя, і вони не досягали під його пером повноти первісного задуму, не сотворялися із цього варварства буття в ідеальній формі людської гідності» (17).
Позитивний синтез можливий, у першу чергу, за умови складання між двома суб’єктами «горизонтальних» відносин, а Росія завжди будує «вертикаль» у спілкуванні з іншими народами. Стан її духовного здоров’я не кращий, навіть гірший, ніж український, хоча вона цього не помічає, використовуючи «транквілізатори» («зате ми – великий народ!»). «Поступово величний образ козацької України, яким Гоголь намагався наповнити «міф України», – пише Жулинський, – в його уяві і свідомості згасає – його затьмарює ідея «третього Риму», ідея великодержавної Росії, в якій немає місця ідеалу вільності козацької України, оскільки все під себе підминає ідея імперської державності і російського месіанства» (17). Не те щоб письменник був щиро захоплений цією ідеєю… Але він намагався себе вмовити, що так воно насправді й є. Як вдало підмітив мислитель Дмитро Донцов, Гоголь міг хоч тричі вигукнути, що Москва – то його «родина» (бо це було від розуму, від «знаю»), але, як зауважив Достоєвський, він не міг знайти у тій Москві ні єдиного ідеалу, з якого б не глузував (бо це було від «хочу»). Отака любов.
Коли первісна мрія Гоголя про відродження української душі не здійснилася, він вибрав інший, «обхідний» шлях: рушати на імперію, і через неї – повертатися до рідної землі. Він поставив собі на меті моральне відродження деградованого російського суспільства, як основної причини занепаду його власної батьківщини (а є ще й Польща!). Виліковуючи кривдника, очевидно, Гоголь хотів ліквідувати його негативний вплив на два своїх батьківських народи. Тут і сталася в нагоді великодержавна мова, якою він вирішив писати свої твори, аби мати змогу впливати через слово на мешканців Російської імперії. «Українець Микола Гоголь обрав для реалізації свого геніального таланту не рідну мову, а іншу, іноземну, про що він сповістив свою матір в одному з листів 1830 р. («Я буду писать на иностранном языке!»), інакше його, українця з його приниженою мовою, в імперській столиці не почують, гідно не оцінять, не підтримають… Усвідомлюючи своє раціонально вивірене відступництво від рідної мови, Гоголь робить спробу виправдати цей свій мовний вибір обґрунтуванням необхідності введення так званої «владичної» мови в літературний процес великої Росії. Безспірно, відхід від рідної мови для Миколи Гоголя не пройшов безслідно – він спровокував духовну кризу і поклав початок процесу роздвоєння національної свідомості. «Мовна двоїстість, – переконливо аргументує Юрій Барабаш, – стала як складовою двоїстості національної свідомості, втрати ідентичності, так і його фактором, каталізатором гострої психологічної роздвоєності» (17).
На відміну від Гоголя, який намагався інтегруватися в імперську систему з метою її вдосконалення і духовного оздоровлення її членів, Шевченко – саме через рідну мову – вийшов на власний шлях національного становлення і творчої самореалізації. Знайшов же в собі сили! На думку Жулинського, українська душа Гоголя так і не знайшла співчутливого та щирого відгуку в російській душі. Бо та не хотіла визнавати себе хворою. Багато російських сучасників письменника обурилися з того приводу, що в «Ревізорі» та «Мертвих душах» Гоголь начебто спотворив образ великої Росії. Еге ж. Він описав лише те, що бачив: мертві душі навколо себе. Душі, які занапастили самі себе і його бідну батьківщину. І він намагався воскресити їх вже в другому томі «Мертвих душ». Не вийшло. Бо його власна душа була заражена тією отрутою віри в можливість органічного єднання непоєднуваного і очищення того, що не бажає визнавати своїх вад. Наприкінці життя письменник дуже каявся, молився, відмовлявся від написаного і спалив свій другий том «Мертвих душ». Так ніхто і не дізнався, що ж там було.
В статті «Між Гоголем і Шевченком: становлення нової ідентичності» Микола Рябчук називає ці дві персоналії представниками двох різних епох і двох різних ментальностей, донаціональної і національної, малоросійської і української, які бачили майбутнє України абсолютно по-різному. «Для Гоголя – Україна пережила свою славу, свій блиск і розквіт, – пише він, – і тепер її чекає лише тихе згасання, шляхетне розчинення у «загальноруському» морі. Для Шевченка – Україна лише поринула в летаргійний сон; наче казкова красуня, вона лише чекає на відважного лицаря, котрий її розбудить і поведе до щасливого й «вольного» життя» (40). За іронією долі, у летаргійний сон поринув Гоголь (смерть «по Місяцю», який є символом душі і управителем знаку Рака), у стані якого письменника поспішили поховати, наче боялися, що він прокинеться. Гоголя поховали живцем – чи не за те з ним так зле вчинила доля, що він сам поспішно поховав ще здатну жити сутність, власну батьківщину?
Цікаво, що, на відміну від Нестора Махна, нічого демонічного у гороскопі Гоголя не спостерігається (дата нар. – 31.03.1809 р.; м. Миргород; за даними П.П. Глоби, – 2119 г.). Вони співпадали хіба що в містичності: у обох на точці сходу був Нептун. Тож обидва залишилися до кінця не зрозумілими для своїх потомків особистостями, які забрали свої таємниці із собою. У Гоголя Плутон був в поєднанні з Меркурієм у Рибах в III-му, письменницькому домі. Тож він хотів через слово трансформувати людську підсвідомість, провести її через катарсис і знищити людські гріхи. Але у відповідному III-му знаку Близнюків була Ліліт і всіляко заважала здійснити цей задум.
Сонце в радиксі письменника знаходилося в IV домі (батьківщина, історія), там же був і Юпітер. Отже, його особистісна творча енергія була направлена в русло національних досліджень, тому не дивно, що його цікавили питання етнічного коріння, історичної пам’яті та народних традицій його рідної країни. Тож коли йому відмовили у творчій реалізації у якості історика Малоросії (це сталося в першій половині 1834 р.), письменник сприйняв це дуже трагічно: з ним стався духовний злам. Тоді транзитний Плутон (планета смерті і, в кращому випадку, відродження) робив петлю навколо його Сонця (що співпало з символічною прогресією, за якою Плутон поєднувався з Сонцем) і піддавав трансформації його духовну сутність. Відчувши подих смерті, Гоголь раптом став сприймати національно-український зміст крізь призму приреченості і почав переорієнтовуватися на імперсько-російські рейки, – так він намагався вижити. Паралельно відбувалося транзитне поєднання Чорного і Білого Місяців у точці надіру (початок IV дому) радиксу Гоголя. Тобто, чорне і біле злилися воєдино в його сприйнятті батьківщини, і він переплутав грішне з праведним. Чи не звідси – його ідея про злиття в єдине ціле кращих українських та російських рис заради створення чогось «более совершенного в человечестве», якоїсь нової нації? Одначе чорне виявилося сильнішим: російська нація у власній державі ні з ким не «зливається», вона лише поглинає решту.
Письменник помер, коли транзитний Плутон вийшов з IV дому і перейшов у наступний, V дім. Цікаво, що в цей день (4.03.1852 р.) транзитне Сонце поєдналося з його радикальним Плутоном (своєрідна рецепція із травматичною в духовному відношенні подією 1834 р., коли Плутон поєднався з Сонцем), а Чорний Місяць опинився практично на тому самому місці (на початку IV дому), де він був під час цієї кризи, ще й поєднався з радикальним Сонцем. Ці два показники із очевидністю вказують на те, що особиста драма письменника, яка породила його ідею «помираючої України», і його власна смерть пов’язані між собою. Як Гоголь «поховав» батьківщину, коли вона була жива і, за висловом Шевченка, перебувала у летаргічному сні, так і самого Гоголя поховали ще живого, у стані летаргічного сну. Бо при проведенні у 1931 г. ексгумації тіла письменника виявилося, що воно знаходилося в позі ембріону, в якій, звичайно, нікого не ховають.
Гоголь дуже помилився, тому що Україна вижила і з часом стала незалежною державою. Нещодавно його «Тарас Бульба» (другий варіант) отримав «друге дихання»: сучасні російські комуністи та «інтернаціоналісти» використовують його для пропаганди нового «єднання народів». При цьому традиційно долучають до роботи деяких на все готових українців («Актор повинен грати!»), які погодилися зіграти у новому скандальному фільмі про Тараса Бульбу, знятому російськими митцями. Щоправда, цей шедевр ще більше обливає брудом поляків, ніж дозволив собі Гоголь, і ще більше возносить росіян, яких, звичайно, у літературному оригіналі не було і бути не могло, але ж він так уміло зітканий, що ніби як вони там є… Їх призивають українські браття – і ось вони прийшли. Так само, як «по просьбам трудящихся» в Україну у часи Махна йшла більшовицька братія і створювала там так звані «робітничі українські» уряди. Часи міняються, а вдалі технології – звичайно, ні.
Такий тривалий відступ з розповіддю про долю Гоголя мені знадобився для детального показу тих самих джерел, з яких черпав свої ідеї «братського єднання» з росіянами Махно. Чим геніальніший письменник, тим з більшою довірою сприймаються його думки, і в цьому – небезпека будь-якого таланту. Його вплив на світосприйняття пересічних людей цілком є порівнянним із «тротиловим еквівалентом». Тож Нестор Іванович щосили душив в собі те «особое чувство родства», яке він відчував до своїх українських колег, і твердо стояв «на расстоянии от тенденций к разъединению» з «російськими братами», не піддаючись «соблазну идеи независимого украинского государства». А якби піддався тій «спокусі», – можливо, і голодомору в Україні у 30-ті би не було…
Звичайно, Махно і не підозрював, яка страшна боротьба точилася в душі письменника і чого йому коштувало те «єднання» козаків з росіянами, на горе «клятим ляхам». Він сприймав лише зовнішню картинку, де все було підправлено, причесано та заретушовано, як наче так воно й було. Махно і гадки не мав, що сам Гоголь не відчував того «гармонійного єднання», яке він сам рекламував, що одна його природа щосили пригнічувала іншу, що душа його страждала і не знаходила собі спокою. Надто вже багато він на себе взяв, і надто заслабким він виявився для цієї місії.
Пуста надія – використовувати зло у добрих цілях. Пуста надія – загравати з пітьмою, бажаючи її надурити. Бо вона не зовні, а всередині, і вона чудово знає всі твої вади. І якщо ти хочеш вилікувати суспільство, залишаючись при цьому хворим, – пустий твій замір. «Якщо ти довго вдивляєшся в безодню, безодня починає вдивлятися в тебе», – писав колись Ніцше. Гоголь вдивлявся у безодню, але справа не в бісовщині, про яку він так багато написав. То – бісовщина тільки номінальна, що служить лакмусовим папірцем нагального стану людської душі. У даному випадку безодня – це та система, в яку Микола Васильович намагався вписатися, щоб одночасно і стати в ній своїм, і підточити її зсередини. Продатися системі, аби очистити її і, тим самим, зробити непродажною – це ні що інше, як патент на саморуйнування. Щось подібне намагався здійснити і Махно.
Цікавий факт: Махно і Гоголь виходили з одних джерел, – Запорозької Січі. Але якщо письменник, опираючись на Січ, прийшов до ствердження і уславлення «контрреволюційного», як сказав би Нестор Іванович, монархічного устрою, то Махно – навпаки, до повалення його. Один стояв за імперську «інтернаціональність», із повелителями і рабами, які співають осанну своїм повелителям (бо так наказано Богом!), а інший – за гармонійну інтернаціональність, засновану на справжній рівності й братерстві (і посилав того Бога до біса). Але обидва отримали однаковий кінцевий результат – перемогу жорстокої імперії і подальше знищення всього найдорожчого для них обох (для Гоголя – українськості, для Махна – свободи).
Про монархічні вподобання Гоголя Махно, очевидно, не знав. Напевно, він ніколи не читав цієї фрази із «Избранных мест из переписки с друзьями»: «Государство – без полномочного монарха – автомат: много-много, если оно достигнет того, до чего достигнули Соединенные Штаты. А что такое Соединенные Штаты? Мертвечина: человек в них выветрился до того, что и выеденного яйца не стоит»; «Ни один царский дом не начинался так необыкновенно, как начался дом Романовых. Его начало было уже подвиг любви… Любовь вошла в нашу кровь, и завязалось у нас всех кровное родство с царем. И так слился и стал одно-едино с подвластным повелитель, что нам всем теперь видится всеобщая беда – государь ли позабудет своего подданного и отрешится от него или подданный позабудет государя и от него отрешится» (69: стор. 262).
«Батькові» були чужі й огидні ті риси самоприниження і плазування, які за життя Миколи Васильовича були типовими в російських елітарних кругах, близьких до государя. Та він би просто здригнувся, якби почув хоч щось подібне зацитованому вище. Нестор був яскравим представником козацького роду, які, на думку Гоголя, вже безнадійно вимерли, – гордим, свободолюбним, відважним і самодостатнім. Здавалося би, нічого спільного із Гоголем, який був вимушений «не летать, а ползать». Однак, якщо задуматися, внутрішньо вони були близькими.
Обидва єднали в собі два світи – український і російський. Обидва хотіли з цього мати якусь досконалу алхімічну суміш. Гоголь шкодував за втраченим козацьким раєм, примирився з тою втратою і мріяв об’єднати кращі українські і російські риси, аби смерть його улюбленої батьківщини не була даремною. Він щиро вірив, – бо нічого більше не лишалося, – що світлий український гумор (вміння посміятись над собою) зможе очистити російське суспільство, відродити в ньому ті животворні сили, які приведуть Росію до Бога. Але він взявся за невдячну справу, бо російське суспільство не бажало очищатися. Воно «любило себе таким, яке воно є» і бажало стати Третім Римом, отримавши контроль над християнським світом. Російський «Ієрусалім» був зовнішнім, теократично-політичним, тоді як Гоголь намагався провести місток між внутрішнім «Ієрусалімом» і людськими «мертвими душами», позаяк лише «внутрішній» Ієрусалім був здатен їх воскресити. От тільки вся проблема в тому, що нікого не можна воскресити проти його волі.
Махно так само хотів очистити суспільство від зла, і його «Ієрусалімом» був вільний анархістський лад – теж український витвір. Імперія цього дарунку теж не прийняла, відмовившись і від махновського «Ієрусаліму», – можливо, з тієї причини, що її виживання ніяк не співвідноситься із виживанням українства. А також тому, що цілющі сили потрібно брати зі свого народу, з його народної пам’яті, а минуле України-Русі (тим більш козацьке) є чужим для російської нації. За зціленням їй треба звертатися до власних джерел, які вона, на жаль, приховує, – навіть сама від себе. Жива вода однієї нації може стати мертвою для іншої, тому Росію потрібно відроджувати Росією, а не Україною. Якщо колись Росія справді зацікавиться історією свого власного роду, – а не чужого, як це робиться сьогодні, – тоді і стане зрозумілим, що вона готова до «воскресіння». В часи Миколи Гоголя Росія хотіла бути Третім Римом, в часи Махна очолювала Третій Інтернаціонал, але в обох випадках залишалася державою насильницького типу, яка стирає особистість – як окремої людини, так і нації. Тож Ієрусалім у будь-якому вигляді їй був не потрібен. І вільний український дух, який зриває маски із спотворених облич, тим більше їй не був потрібен.
Почуті у дитинстві розповіді про козацький вільний устрій стали для Нестора Махна джерелом натхнення «для возрождения этой свободной страны». Якщо Гоголь хотів воскресити, то Махно хотів відродити, але як? Тримаючись подалі від тенденцій до роз’єднання із росіянами й ідеї незалежності для України? То як він збирався відродити «цю вільну країну» в бурлацькій зв’язці з народом тієї самої держави, яка її нищила? Мені пригадується одна із давніх передач «Клуба кинопутешествий», де розповідалося про полювання індіанців на якийсь вид мавп. Запрошений на передачу компетентний натураліст розкрив наступну хитру схему: індіанець стріляє мавпі у живіт отруєною стрілою, на кінці якої прив’язана біла ганчірка. Навіщо ганчірка? Виявляється, склад психіки у мавпи є таким, що побачивши щось біле на стрілі, яка стирчить із живота, мавпа «воображает» (це слово я запам’ятала, бо воно мене вразило своєю недоречністю), ніби ця біла штуковина вискочила з її тіла, і намагається засунути її назад. Тим самим стріла ще більше заглиблюється в живіт і отрута діє ефективніше. Вовтузячись з ганчіркою, мавпа не встигає втекти і падає з дерева мертвою до ніг мисливця. Тож йому не потрібно ходити по лісу й шукати, де вона там впала. Отакої. А ви би здогадалися? Я – ні. Пробачте за такі асоціації, але це «батькове» єднання з росіянами задля відродження вільного козацького устрою мені нагадало ту білу ганчірку для бідної обдуреної мавпи…
Урешті решт, Махно розділив долю Гоголя. «Безодня» Ніцше заковтнула їх обох. В обох «імперська складова» в кінцевому рахунку святкувала перемогу. Гоголь повірив у священну місію «Третього Риму», який мав привести світ до покори одержавленій Церкві в образі Росії, а Махно від самого початку мав імперську місію, хоч ні за що на світі би не визнав, що вона імперська. «Імперськість» полягала в тому, що місцевий анархічний устрій мав бути перенесений на весь глобальний світ. Але український анархізм генетично не кореспондується з експансією. Це – месіанська пастка. Російська експансіоністська ідея походить від візантійської ідеї побудови світової теократичної імперії, ієрархічного «до мозга костей» суспільного утворення. Тож світова анархістська революція – це десь те саме, що заштовхування смачного торту у горлянку ласуна, поки той не помре від задухи.
Анархізм не нав’язується світові, бо тоді це не анархізм. Він може бути впроваджений лише на окремому клаптику землі, за умови сприятливого зовнішнього оточення, наприклад, – в умовах демократичної держави. Як у молекулах ДНК: аденін – з тиміном, гуанін – з цитозином. Не інакше. Тож спроба Махна універсалізувати український локальний досвід і впровадити його в життя імперської держави, а потім ще й поширити на всю планету, була від самого початку хибною.
І справді, мешканці козацької Січі ніколи не намагалися рятувати світ. Не розповсюджували своїх ідей і принципів місцевого самоврядування на все довколишнє середовище, не завойовували духовний простір. Вони лише мирно жили на своїй землі, де їм було затишно і зручно, звідки вони здійснювали свої походи, по-лицарськи наймалися в оренду до іноземних армій і служили деяким володарям за заробітну плату, лишаючись при цьому незалежними. Як ті агенти «Гербалайфу» або «Оріфлейму», вони працювали самі на себе, а не на державу. Оце і є справжній, повноцінний анархізм, на котрий нині спромоглися деякі світові корпорації. Найкращий політичний устрій повинен бути, як то кажуть, «без претензій», бо найкраще не потребує реклами.
Єсенінське порівняння Махна із лошатком, яке намагається наздогнати поїзд, так само можна віднести до Гоголя – принаймні, до 1834 р., коли він написав свій перший варіант «Тараса Бульби» і отримав відмову в очоленні кафедри загальної історії у Київському університеті. Але справа навіть не в Миколі чи Несторі, бо лошатко – це Україна, яка бореться за життя в умовах уніфікації, русифікації та індустріалізації. Вона наївно намагається вести діалог із імперією – на рівних, бажаючи залишатися сама собою. Це і неможливо, і можливо, але при деяких умовах. Неможливо, якщо Україна буде залишатися у складі імперії, і можливо, за умови досягнення нею незалежності.
Гоголь вже не вірив у можливість «відриву» України і художньо закріпив ту «єдність», що являла собою бомбу з часовим механізмом, а Махно, прочитавши Гоголя, розкрив росіянам свої братні обійми і сподівався, що разом вони вибудують вільний український устрій. Дійсно, Нестор Іванович мав якусь непереборну потребу у вселюдському братерстві, єднанні українського пролетаріату із російським і т.п. Воно й не дивно: він був вихований у російськомовному оточенні, думав по-російськи, вчився на російських книжках, про анархізм дізнався із російської літератури, ще й сидів у в’язниці з російськими та єврейськими колегами, сприймав їх, як своїх братів. Російська революція звільнила його з каторги, тож він пов’язував своє майбутнє з революцією і з людьми, які її здійснили. Належність до революційних кіл їх ніби очищала у його очах і ставила на рівень вище за інших. Ніхто – ні монархісти, ні самостійники – до російської революції, яка дала свободу Нестору, відношення не мали. Тож і він не мав до них ніяких сентиментів. Махно вважав всіх росіян братами і не уявляв собі причин, чому би по-братерськи не ділитися із ними всім, навіть власним анархічним задумом. Тож на російсько-українському братерстві він і «погорів».
«Братерська» тема була ахіллесовою п’ятою «батька» – по Чорному Місяцю у Близнюках. Вся справа в тому, що Нестор Махно і російські більшовики дещо по-різному розуміли братерство: для Махна воно означало рівноправні взаємини, а для його «братів» ця тема вирішувалася у кращих традиціях російсько-українського «рівноправ’я». Найприкметніше те, що у Гоголя Чорний Місяць теж знаходився у Близнюках, ще й на тому самому місці (менше одного градусу різниці). Тож Нестор Махно народився на циклі Чорного Місяця Миколи Гоголя і був класичним продовжувачем його «темних», оманливих задумів. Від Гоголя він успадкував найприкріші помилки, які і привели обох до повного розчарування. Згідно зі знаком Близнюків, помилковим було намагання здобути братерську рівність в умовах відсутності як справжнього братерства, так і рівності (бо як коти – мишами, імперії харчуються націями). В очах імперії будь-які рівноправні стосунки – це «погані стосунки», а «добрі стосунки» – лише ті, коли вона віддає накази, які без обговорення виконуються.
Оскільки знак Близнюків пов’язаний зі словом, найбільше Гоголю випало грішити через слово. Це парадоксальний факт, адже саме через слово він хотів очистити суспільство, але не склалося. Заглиблюючись трохи більше в гороскоп Миколи Васильовича, додам, що Чорний Місяць знаходився в його радиксі у VI домі. На «низькому рівні» це – догідливість, холопство і прислужництво, чим він, власне, і займався (бо як іще назвеш того ж «Тараса Бульбу», котрий так доречно прорекламував ідеї, про які ніхто й не чув в XVI ст.?). Він сам зробив із себе вірнопідданого раба, проявивши найгірші риси Ліліт як по знаку, так і по дому. Такими ж вірнопідданими рабами ставали покоління українців, які виховувалися на книжці Гоголя. І це тим більше прикро з огляду на те, що Білий Місяць в гороскопі Гоголя знаходився у знаку Діви, який пов’язаний із VI домом гороскопу. Він мав допомогти йому позбутись стану внутрішнього рабства, але, на жаль, у цій невидимій для всіх оточуючих боротьбі переміг його «темний» суперник.
Найзлочиннішою книжкою на світі є, на мій розсуд, «Молот відьом». Бо вона і до сьогодні збирає свої жертви. Начитавшись цієї книжки, деякі психічно хворі чоловіки сприймають її, як керівництво до прямої дії (нещодавно в Україні стався такий випадок). Крім того, нею свого часу, очевидно, скористалися й робітники НКВД, які практично напряму з цієї книжки запозичували свої методи отримання потрібних їм зізнань. До книжок подібного ґатунку я, на жаль, віднесла б і «Тараса Бульбу». Ця робота «працювала» і в часи Махна, і до сьогодні для Росії не втратила своєї актуальності. У ній відчутний явний заклик до асиміляції усіх недоасимільованих «малоросів». Вона слугувала «підручником життя» для Нестора Махна, до якого він постійно повертався. Навіть взявши курс на українізацію свого руху, що входила в конфлікт із цим міцним фундаментом, він все одно раз по раз намагався повернутись «до джерел» і не хотів собі зізнатися, що «а король-то голый!»
Природно, Гоголь у Росії – один із найперших письменників, російська гордість. Його ім’ям нерідко користуються, аби привести українців до покори. «Гоголя-то как делить будем?», – запитав мене якось дуже строго один «російський брат», натякаючи на необхідність об’єднуватися – на російських, звичайно, засадах. Наче Гоголь – це якийсь універсальний клей, що склеює навіть несклеювані речі. Так його тепер і використовують. Наприклад, нещодавно російський президент Д. Медвєдєв приїздив до Києва і під час своєї зустрічі з українськими студентами сказав, що не далі як напередодні читав у електронній бібліотеці – кого би ви думали? Здогадайтеся з одного разу. Правильно.
На відміну від Гоголя, «батька» Махна росіяни чомусь не поспішають намазувати у якості клею. Вони привласнюють його повністю, не ділять з українцями, адже він їхній, «інтернаціональний». Махно і дійсно планував свою анархо-революцію з інтернаціональним розмахом. Хотів звільнити і ощасливити всіх бідних та злиденних. Тож дуже розраховував на допомогу не тільки українського селянства, але й братніх росіян. Він надзвичайно радів будь-яким звісткам про повстання в інших кінцях імперії: чи то було повстання тамбовського «лівоесерівського» селянства під керівництвом Антонова, чи селянські заворушення в Сибіру, Карелії та на Поволжі, чи петроградські антиурядові виступи, чи заколот кронштадтських моряків. Він до останнього вірив у революційну силу «загальноруської» козацької спільноти.
Однак він дещо помилявся. Зокрема, русифіковані донські козаки («большее дубье, чем кубанские», за висловом Махна) в Російській імперії, а згодом – і в Радянській – були найпершими «душителями свободи», свого первісного напівзабутого козацького духу. Саме вони розганяли мирні демонстрації, придушували антиурядові виступи, у громадянську різали євреїв, а у Велику Вітчизняну палили за наказом німців українські й білоруські села, розстрілювали полонених і т.д. Не всі, звичайно. Але прославилися донці саме цим. Махновські «Спогади» описують яскравий виступ анархістської соратниці Махна Марусі Никифорової перед донськими козаками, який був надзвичайно переконливим, відвертим та емоційним. Вона звинувачувала їх в тому, що вони перетворились на знаряддя у руках імперських можновладців, зреклися свого власного коріння, відгородилися від народу, з яким в минулому були практично одним цілим. Вражені козаки знімали головні убори і плакали…
Не варто зі своїм Уставом ходити до чужого монастиря. Хай кожен буде тим, хто він насправді є. А в українців з росіянами – яскраво виражена несумісність. То нащо їм обом те «резус-негативне» «братство»? Прикметно, що всі роки правління «помаранчевого» президента В. Ющенка російські можновладці і мас-медіа щедро обливали брудом українське керівництво, а разом з ним – народ, який його обрав. По даним соцопитувань в Росії, серед найгірших ворогів для росіян підступні українці завжди посідають призові місця. І в той же час – ледь випала нагода (зміна влади в Україні), і нам вже майже офіційно пропонують влитися у радісну сім’ю нової «братньої» імперії у складі «трьох слов’янських народів» (до речі, три слов’янських народи – це насправді українці, білоруси і поляки), а пересічні російські громадяни закликають українців до об’єднання, хоч якими не вважають їх поганими, і висувають Гоголя, як клей «Момент». Де логіка? А логіка проста. Потреба у головуванні для імперського народу на рівень більша за потребу в дружбі і любові. Таке воно, «братерство».
