Колись пролетарський поет В. Маяковський з пафосом писав: «Мы говорим Ленин, подразумеваем – партия, мы говорим партия, подразумеваем – Ленин». Ця формула була б не менш правдивою, якби під Леніним із партією розумілося українство з селянством. Сьогоднішні історики затято сперечаються між собою: чи був український голодомор 1932-33 рр. геноцидом українського народу, чи то була лише акція, спрямована проти селянства, а відтак, – щось на кшталт «соціоциду» чи «класоциду». Бо якщо це був «соціо-» чи «класоцид», то в очах деякої частини суспільства це виглядало би меншим злом. Тому є дві причини. По-перше, якщо це не геноцид, то Росії в перспективі не загрожує навіть примарна необхідність виплачувати компенсацію Україні, як виплачує її, наприклад, Німеччина єврейським громадянам. А по-друге, якщо це геноцид, – а події відбувалися паралельно з пропагандою братерства й рівності радянських народів, – то доведеться визнати, що все сказане у рамках тієї пропаганди було брехнею. І хто після цього повірить новим обіцянкам рівності й братерства, коли Росія знову візьметься рекламувати ренесанс єднання з Україною (чим вона зараз і займається)?
Питання про те, що було первісним для радянського керівництва: нелюбов до селянства чи нелюбов до українства, на мій погляд, є питанням про курку і яйце. Українська нація була, передусім, селянським суспільством. Близько 95% українців на початку минулого століття складали селяни. Це – доля багатьох колоніальних народів: бути сільськогосподарськими придатками своїх імперій. Колись така ж картина спостерігалася в британській Ірландії. Керівництво імперії завжди намагається обезголовити свої колонії, перевести їх в статус таких собі «шудр». З цією ціллю воно максимально уніфікує місцеве господарство, запроваджує вузькоспеціалізоване виробництво, аби колонії і кроку не могли ступити без керівної метрополії. Одна колонія має потребу в інших, а всі разом – в керівному центрі. Так нав’язувалася імперська думка про абсолютну неспроможність всіх республік СРСР (автономних тільки на папері) обійтись одна без одної. Така політика ставила на меті запобігання виникненню мрій «суб’єктів федерації» про звільнення з загальної «дружної сім’ї». Найгірша ситуація в СРСР була в Узбекистані, де майже все населення республіки працювало на виробництві бавовни для всього Радянського Союзу. Про тогочасний узбецький побут в народі ходили страшні історії: буцімто, узбецькі матері з ранку брали своїх малих дітей і рушали на роботу. Вкладаючи їх прямо на стерні, вони приступали до збору врожаю, а щоб залишені на цілий день без догляду малі не плакали, вони напоювали їх конопляним зіллям. Діти виростали хворими, слабкими, млявими і наркотично залежними. Саме такими, які й потрібні керівництву Російської імперії, – хоч як би вона себе не називала. Можливо, то є плітки і наговори на щасливу радянську дійсність, тож я не стану стверджувати, що це – чиста правда. Сама не бачила – не знаю.
Щодо українського етносу, то значною мірою він був селянським – по багатьом причинам. По-перше, в Україні – найбагатша й найродючіша в Європі, а можливо, і в світі земля. Тож люди «ставили» на землю, і вона їх ніколи не підводила. Натомість там, де сформувалися бідні й убогі ґрунти, складалася зовсім інша стратегія виживання – наприклад, скотарство, кочовий народний промисел чи військова справа. І якщо окремі нації повернуті очима на довколишній широкий простір і пильно видивляються, де там що у кого як лежить, то українська є самодостатньою, заглибленою в себе і зосередженою на своїх місцевих землеробських справах: «от добра добра не ищут».
По-друге, сільське господарство є найбільш традиційним видом діяльності, що має найдавнішу історію. Воно є родинно-династійною справою і пов’язує людину з її давніми предками, які на протязі тисячоліть історичного буття народу обробляли й засівали свою рідну землю. Землеробські нації завжди шанують надбання минулих поколінь і притримуються давніх традицій. Саме люди, що працюють на землі, у першу чергу, зберігають рідну мову і національну ідентичність, тож українське селянство є уособленням національної ідеї. Як жінка в народних віруваннях є хранителькою сімейного вогнища, так і селянство в Україні є хранителем самобутньої етнічної сутності цього народу.
Тому не дивно, що для знищення самодостатнього етносу-суб’єкта і розчинення його в «інтернаціональному» морі головуючої нації імперська влада, в першу чергу, ліквідує його мову. Де не вдається це зробити «по-хорошему», там це робиться вже «по-плохому», через видачу указів, закриття освітніх закладів, друкарень, знищення книжок, розправ над просвітянами та ін. Це є духовний геноцид, який чомусь не прийнято засуджувати, бо постраждалих, нібито, немає (крім закатованих по тюрмам і засланням). Засуджується лише фізичний геноцид, коли винищується деяка частина нації, яка є носієм її національної ідентичності. Саме це і сталося з селянством України в часи сумнозвісної радянської колективізації. Та сама доля спіткала кубанське та донське козацтва, які вже офіційно не вважалися українськими, але велика їх частина називала себе українцями і розмовляла українською.
Ці трагічні події не сталися раптово, вони мали свою передісторію. Зокрема, 24 січня 1919 р. оргбюро ЦК РКП(б) прийняло директиву щодо розкозачування «не зовсім російських» «росіян». Юрій Соболєв в статті «Український феномен» наводить слова Л. Троцького, який пояснював рядовим комуністам більшовицьку тактику, спрямовану на асиміляцію недоасимільованих «ворожих» елементів у російському суспільстві: «Козаки – єдина частина російської нації, здатна до самоорганізації. З цієї причини вони повинні бути знищені поголовно. Це свого роду зоологічне середовище, не більше того. Чистильне полум’я повинно пройти по всьому Дону і на всіх навести страх і майже релігійний жах. Хай останні їх рештки, наче євангельські свині, будуть скинуті в Чорне море» (136).
У фразі Троцького – «здатна до самоорганізації», – відображені і унікальність козацтва в межах російської нації (що й не дивно, бо козацтво має українські витоки), і унікальність власне українського контингенту у межах російсько-радянської імперії. До того ж, в словах комуністичного функціонера знехочу звучить повага до козаків, визнання їх особистісної досконалості, в порівнянні з рештою російських громадян. Себто, загалом новоутворена комуністична держава заслабка і надто примітивна для таких осіб, – простіше кажучи, не гідна їх, – тому цих носіїв більш прогресивного стану свідомості потрібно знищити, інакше вони зруйнують цю державу вщент і створять кращу, більш сучасну й досконалу. А нам із вами, товариші, така держава не потрібна. Ми тут створюємо «старий і перевірений» проект.
«Донським українцям свого часу не пощастило, – пише Євген Зарудний в статті «Російське самостійництво». – Москва зламала їх. Кращих знищила («розкозачення»), а решту перетворила на манкуртів, вірних слуг російського «престол-отечества»… Тим українцям, що подалі від Дону і поближче до Сяну, пощастило більше – вони стали самостійними і незалежними» (83). Цікаво, що Нестор Іванович не дуже шанобливо відгукувався саме на адресу донських козаків, протиставивши їм тоді ще менш русифікованих кубанців. «Донцы большее дубье в смысле общественности», – заявив він (105: стор. 160). Певно, знав, про що говорить.
На відміну від сьогоднішніх «прекраснодушних» російських та русофільських симпатиків Махна, більшовицькі лідери не мали ілюзій щодо характеру махновського руху: вони аж ніяк не вважали його «інтернаціональним». Зокрема, відомий комуністичний діяч М. Равич-Черкаський відзначав, що українське селянство «…веде національну боротьбу проти чужорідного міста» (41: стор. 102). А Троцький називав махновщину «національним українським чиряком», який потрібно «вирізати раз і назавжди». У грудні 1919 р. він наказував не допускати «український елемент» до фронтових частин, не давати солдатам-українцям можливості відвідувати рідні села і не проводити мобілізацію до Червоної армії по Україні. Тоді ж він склав так звану «Інструкцію» з 10 пунктів (модерний «Молот відьом») по боротьбі з махновщиною, назвавши її «10 заповідей». Троцький був взагалі «біблійностурбованим» товаришем із релігійно-месіанським вогником в очах і не мислив власного життя без світового комуністичного Апокаліпсису. Інструкція включала таку класичну фразу: «Для досягнення нами мети усі засоби однаково добрі» (41: стор. 246). Непогано вивчивши український менталітет, Троцький пропонував використати «особливості характеру українців – довірливість, поступливість, відсутність єдності» у власних цілях.
«Комуну, надзвичайки, продовольчі загони, комісарів-євреїв зненавидів український селянин до глибини душі, – розповідав більшовицький бос своїм духовним учням. – В ньому прокинувся вільний дух запорозького козацтва і гайдамаків, що сотні років спав. Це страшний дух, який кипить, бурлить, як сам грізний Дніпро на своїх порогах, і примушує українців творити чудеса хоробрості. Це той самий дух вольності, який давав українцям нелюдську силу на протязі сотень років воювати проти своїх гнобителів: поляків, росіян, татар і турок і отримувати над ними блискучі перемоги. Тільки безмежні довірливість і поступливість, а також відсутність усвідомлення необхідності постійної міцної спайки всіх членів держави не тільки на час війни – кожен раз губив всі завоювання українців. Тому вони рано втратили свою «самостійність» і живуть то під Литвою, то під Польщею, то під Австрією і Росією, складаючи собою дуже цінну частину цих держав. Ці побутові особливості характеру українців необхідно пам’ятати кожному агітатору, і його успіх буде забезпечений. Пам’ятайте також, що так чи інакше, а нам необхідно повернути Україну Росії. Без України немає Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря, Росія існувати не може: вона задихнеться, а з нею Радянська влада і ми з Вами» (78).
«Решительно», – як висловлюються росіяни, – Лев Давидович ставився до українців з беззаперечною повагою, навіть із захопленням, як до найціннішого «людського матеріалу». Тож навряд чи може здивувати те, що на дозвіллі в еміграції тов. Троцький переглянув свої шовіністичні погляди і зробився… щирим українським націоналістом. «Українському питанню суджено у ближчий період грати величезну роль у житті Європи… Ніде утиски, чистки і репресії, і взагалі всі різновиди бюрократичного хуліганства не набували такого вбивчого розмаху, як на Україні, у боротьбі з сильними підспудними устремліннями українських мас до більшої свободи і самостійності. Совєтська Україна стала для тоталітарної бюрократії адміністративною частиною цілого і військової бази СССР. Сталінська бюрократія, щоправда, зводить пам’ятники Шевченкові, але для того, щоб міцніше придушити цими пам’ятниками український народ і змусити його мовою Кобзаря славити кремлівську кліку ґвалтівників» (11), – безжально писав Лев Давидович. І його можна зрозуміти. Не так все склалося в його державі, як він того хотів. Не той добродій опанував державне крісло. Не тим став займатися. Тож у нових умовах Троцький міг собі дозволити сказати те, що завжди знав, але боявся сказати.
В статтях, написаних в 30-ті роки, колишній радянський можновладець, за висловом С. Грабовського, химерно поєднав марксистсько-ленінські формули зі здоровим глуздом і фактичним визнанням своїх помилок у попередній період, коли він був одним із лідерів більшовиків. Радянський Союз без себе на чолі він справедливо назвав «новою тюрмою народів» (втім, з ним на чолі було б те саме). За словами Троцького, мова різних національностей в СРСР, хоч і культивується, але вже не являється знаряддям їхнього самостійного розвитку. Вона перетворилася на орган бюрократичного командування над ними. Та й уряди національних республік призначаються виключно Москвою, – до речі, так було від самого початку, в часи командування Троцького, але тоді він, наче партизан, про це мовчав.
На 1939 р. Лев Давидович до того «розхуліганився», що висунув відверте гасло виходу УРСР зі складу сталінського СРСР і об’єднання всіх українських територій, розділених між чотирма державами, в окрему незалежну Українську радянську республіку (у цьому він конкурував з ОУН та пізнім Нестором Махном!). Навіть Нестор Іванович, допоки був на Україні, собі такого не дозволяв. Не байдужа комуністичному товаришеві, як видно, стала доля українців. Цікаво, а в яких координатах він згадував свій колишній конфлікт з Махном? Що думав з цього приводу? Чи змінилось його ставлення до «батька»? Як в тому мультику «Жив-був пес»: «– Що, вигнали? – Так я… це… – А пам’ятаєш, як ти мене ганяв? А, розумію, робота така… – Так я… – Тепер – як я!» Це – такий собі заочний діалог між Нестором Івановичем і Левом Давидовичем у 30-ті роки. Заочно вони таки примирилися. Навіть більше: теоретично Троцький міг би стати членом української ОУН, до якої з величезною надією придивлявся і Махно, – принаймні, їхні погляди на долю України були подібними. Тому не дивний збіг, що вбивство Троцького було сплановано тією самою людиною з НКДБ, яка раніше вбила Провідника ОУН Євгена Коновальця, – Павлом Судоплатовим.
У полеміці з російським емігрантським середовищем в 1939 р. Троцький видав ще один шедевр української націоналістичної думки: «Допустимо, що відокремлення України дійсно послаблює СРСР. Але як же бути з демократичним принципом самовизначення націй? Кожна держава, котра насильницьки утримує у своїх кордонах будь-яку націю, вважає, що її відокремлення послабило б державу в економічному і військовому відношенні. Гітлер анексував Чехію і напіванексував Словаччину саме тому, що це призводить до військового посилення Німеччини. То чим же критерій наших демократів відрізняється від критерію Гітлера? Чи нація – українці, на це запитання демократи з «Нової Росії», слідом за добре відомим демократом Мілюковим, готові, мабуть, відповісти, що українці «загалом і в цілому» все ж нація, але ж, як кажуть, треба і честь мати. Іншими словами, якщо нація, то другого сорту, тож доля України має визначатися інтересами Росії, тобто великоруської більшості. Це і є точка зору шовіністичних кріпосників. У плачевні дні Лютневої революції Тимчасовий уряд безсовісно відмовив українцям не лише у незалежності, – вони тоді цього ще не вимагали, – а й у простій автономії. Пани демократи торгувалися щодо національних прав України, мов кінські баришники. Вони виходили тоді прямо і безпосередньо із інтересів старих великоруських «хазяїв» поміщицького, буржуазного і бюрократичного типу. Зараз вони переводять ту ж велику традицію на мову еміграції. Далекоглядні демократичні кріпосники дуже турбуються про те, що Гітлер використає в майбутньому національну українську революцію. Вони закривають очі на те, що Гітлер вже сьогодні користується придушенням і роздробленням української національності. Національно-революційний український рух є складовою частиною тієї могутньої революційної хвилі, яка зараз молекулярно готується під корою торжествуючої реакції. Ось чому ми говоримо: «Хай живе незалежна радянська Україна» (11). Тепер вже Троцькому почав подобатися революційний український дух. От його би осідлати! – думав собі цей товариш. – І зробити те, що не вдалося після смерті Леніна…
Але ці мрії – лише в злиденній еміграції. На царстві ж Троцький закликав обдурювати українців і казати їм, «…що в Росії комуни немає, і на перших порах не нав’язувати комуни на Україні» (41: стор. 246). Пропагандисти-агітатори повинні були стверджувати, що махновці-повстанці є «буржуї, куркулі й денікінці» (за останнє слово Махно би його, напевно, власноруч придушив, бо для нього це була страшна образа). Всі випадки грабунків з боку червоноармійців ідеолог революції наказував валити на повстанців. Щодо вивезення з України хліба більшовицькі агітатори мали твердити, що хліб везуть не до Росії, а віддають його найбіднішим українським селянам та робітникам. «Складніше справа обстоїть з Петлюрою, – переповідає інструкцію Троцького В. Білаш, – оскільки українське селянство тільки на нього і надіється. Треба бути обережним. Тільки дурень чи провокатор без розбору скрізь і всюди буде твердити, що ми воюємо з Петлюрою. Іноді, поки цілковито не розбитий Денікін, вигідніше розпускати чутки, що Радянська влада в союзі з Петлюрою… На противагу самостійнику Петлюрі та іншим, [потрібно] говорити, що Росія також визнає самостійність України, але з Радянською владою, а Петлюра продає Україну буржуазним державам» (66). Так радянська влада, власне, завжди й говорила (не усвідомлюючи, що повторює інструкцію Л. Троцького), а деякі особи, що залишилися душею в тих часах, так стверджують і досі…
На теренах Російської імперії із всіх наявних націй лише українство було здатне до самоорганізації, – це Троцький вірно підмітив, – і на цю здатність до самоорганізації, а також до активної практичної роботи опирався Махно в своєму прагненні здійснити третю анархічну революцію і створити вільну трудову республіку. Про так звану українську революцію він висловлювався в тому сенсі, що вона, «…хотя и явится продолжением русской революции на Украине, но, по характеру и антигосударственническому духу, будет украинской революцией. Размах вольности, размах независимости, духа свободы и революционной самодеятельности примет здесь специфический характер украинской шири, которая стремится выявить себя на просторе, и притом именно так, как того требует реальная действительность, т.е. с учетом как сил самих развертывающихся событий, так и сил, сопротивляющихся этим событиям» (105: стор. 472).
Із численних висловлювань Махна на мітингах, у статтях та спогадах можна зробити висновок, що третя соціальна революція не є в його уяві збройною революцією. Він називав її «трудовою». І це – ще одна відповідь на запитання, чому Махно чекав її приходу саме з України: тут найродючіші землі, на яких працює трудолюбивий народ. Працює, а не займається «паперовими справами» чи політичною демагогією. Таким же нетерпляче працьовитим був він сам. Він ніби відчував, що доля йому виділила небагато часу, і прагнув встигнути якомога більше. Тож із великим нетерпінням від’їжджаючи з «ледачої» Москви, він всім серцем своїм линув до рідного села, де, як він знав, завжди кипить робота. У «Спогадах» Махно зізнався, що із полегшенням тоді залишив «…эту бестолково шумную Москву, подлинно революционный дух которой в это время постепенно уже замирал во властническом политическом круговороте... можно сказать, растерянную Москву, к которой я питал особую злобу, как к содержанке тысяч путавшихся в ней бездельников, не перестававших не только льстить, но и орать во все горло о себе как о неустанных работниках движения» (105: стор. 385).
Антитезою лінивому й безцільному життю в містах Нестор Іванович ставив українське село: «Нет! Нет! В украинской действительности повторный этап революции пойдет хотя и более резким, но зато и более верным путем, думал я в последние минуты перед выездом из Москвы. Здесь революция приняла окончательно бумажный характер: все ее дело проводится по декрету. Но украинские труженики, наученные горьким опытом, будут избегать этого, и революция будет подлинно трудовой революцией; социальные вехи ее неминуемо должны принять глубоко революционный характер; и это поможет труженикам деревни и города смести на своем пути весь партийный политический авантюризм… И опять размышляя об этом, я находил некоторое успокоение в своей глубокой вере в то, что на Украине, при новом оживлении революции, труженики будут осмотрительнее и не отдадут себя и свое прямое дело под опеку политиканов» (105: стор. 386, 392). Тут і далі я вибачаюся перед донецькими та іншими «новоросійськими» «інтернаціоналістами» за неодноразові згадування Махна про Україну.
На думку Чопа, саме у Москві, відштовхуючись «від противного», Махно зробив рішучий висновок, що надіятися на допомогу міського анархістського руху і швидку Соціальну революцію у всій Росії марно. Додому в Гуляйполе він привіз ідею «вільного району», прийнявши за основу, що тенденції Соціальної революції можна зберегти у межах окремо взятого і не залежного від оточуючих політичних утворів району, який він і взявся організовувати для кращого життя.
На другому з’їзді махновців у лютому 1919 р. (тобто ще до знаменитої угоди з Петлюрою) «батько» заявив: «Если товарищи большевики идут из Великороссии на Украину помочь нам в тяжкой борьбе с контрреволюцией, мы должны сказать им: «Добро пожаловать, дорогие братья!» Но если они идут сюда с целью монополизировать Украину, мы скажем им: «Руки прочь!» (135). Ці слова рішуче заперечують мрію Федоровського про те, що Махна відштовхував, у першу чергу, український націоналізм. Його відштовхувала так звана «контрреволюція», тобто повернення старих ієрархічних порядків, в т.ч., в особі «диктатури пролетаріату». І я навіть не наважуся почути в його словах про заборону «монополізації України» «великоросами» нічого більше, ніж ці слова… Адже він був таким «інтернаціоналістом»!
Практичний анархізм Махна базувався, якщо використовувати фразеологію В. Єрмакова, на соціально-побутових аспектах життя селянства півдня України (або, якщо хто захоче, Росії). «В соціальному відношенні, – пише він, – основне населення України – це пролетаріат, буржуазія і численне селянство, основу економічної могутності якого складали куркулі і середняки при доволі слабких і розпилених бідняках і батраках. На Україні жила і деяка частина козаків, що ніколи не були в кріпосній залежності і завжди прагнули до економічної і політичної самостійності при підтримці української інтелігенції. Відсутність общинного землеволодіння сприяло розвитку міцних індивідуальних заможних хазяйств. Сільські куркулі, які разом з іншими селянськими масами і робітничим класом активно боролися в перший революційний період з поміщиками і буржуазією, відійшли від революційної боротьби відразу ж після отримання поміщицької землі… Центр махновщини – Катеринославську губернію разом з сусідніми Тавричеською, Херсонською губерніями і Бессарабією називали житницею півдня Росії, бо до 1-ї світової війни вони разом щорічно давали на експорт 300-400 мільйонів пудів хліба. Окрім цієї особливості даного району, війна не викликала тут значного відтоку здорових чоловіків, як в інших (російських) губерніях… Значним впливом на Україні користувалися різноманітні народно-демократичні і мілкобуржуазні партії, про що свідчать результати виборів до Установчих Зборів, коли останні отримали рішучу більшість голосів – 67,9%, а більшовики – 17,9%. Укріпленню і розвитку повстанського руху і бандитизму сприяли деякі інші обставини. До них можна віднести, наприклад, слабкість, некомпетентність і недосвідченість представників Радянської влади в питаннях земельної і продовольчої політики. Наприклад, керівник РНХ УРСР Е.І. Квіринг і нарком землеробства В.Н. Мещеряков ухилялися від виконання рішень Радянського уряду України про конфіскацію і зрівняльний розподіл поміщицьких земель (І до сьогодні, як бачимо, «стрілочників» звинувачують! – О.Л.). Лише 5 млн. десятин із 14,5 млн. конфіскованих у поміщиків земель було передано середнякам і біднякам, а решта перейшла до колгоспів і радгоспів. При цьому селяни не отримали жодного інвентарю. Батраків і бідняків, які могли би піти до радгоспів, було мало, та й самі вони по власній природі прагнули стати самостійними хазяями і тому різко негативно ставилися до заходів, що відбирали в них значну частину землі» (81).
Повстанство і бандитизм – інших слів не знайшлося у Єрмакова для характеристики всіх соціальних рухів на Україні за часів громадянської війни. Причому – що особливо характерно! – він ставить знак рівності між цими двома поняттями. За поганою радянською традицією, всі повстанські рухи в Україні вважалися бандитськими. Це є в принципі невірним, оскільки бандитизм не має жодної ідеології і не ставить на меті державницько-національних цілей. Бандити не вступають в конфронтацію з державою – навпаки, вони до неї добре прилаштовуються, адже їхні інтереси (тобто гроші та фізіологічне задоволення) не суперничають з владою держави, – вона їх не цікавить.
За святую правду-волю
Розбійник не стане,
Не розкує закований
У ваші кайдани
Народ темний, не заріже
Лукавого сина,
Не розіб’є живе серце
За свою країну.
як наче до Овсянникова та його комуністичних шефів писав Т.Г. Шевченко, «наймілітарніший поет» у світі, як сказав про нього один іноземний дослідник. Мілітарність без держави.
Законодавства всіх країн чітко розрізняють карні злочини і політичні. Але лише в Радянському Союзі та інших інспірованих більшовиками державницьких проектах, хоча і розрізняли ці поняття, але нерідко полюбляли їх поєднувати, щоб принизити і примітивізувати опонентів та виправдати застосовані до них жорстокі міри (нагадаю про кількамісячну більшовицьку «стряпню» карної справи проти махновців для пред’явлення її румунам). Зокрема, радянська влада не тільки розселяла «політичних» в таборах разом із «урками» (з метою, щоб останні їх навчили «родину любить»), але і називала політичні рухи (спрямовані або на зміну політичної системи, або на звільнення окремого народу та створення для нього суверенної держави) «бандитськими», тобто власне споживацькими.
Натомість справжніми бандитами були якраз більшовики. І тут не має вводити в оману здійснена більшовиками (за сприяння інших партій) революційна зміна устрою в державі. Не зміна устрою була їх справжньою метою (це – тільки засіб), а їх приватний «революційний» зліт до влади. Діставши керівні посади, вони привласнили собі усе, що належало колись аристократії й буржуазії. Якщо «народні анархісти» намагались захопити всю наявну власність, аби негайно розділити її порівну між усіма, – що, власне, співпадало з комуністичною програмою, – то комуністи не збиралися ділитися з народом, а воліли стати «новою аристократією». Для самих себе вони створили особливі, «панські», тобто гідні їх посад, умови існування: покращене товарне постачання, спеціальні дачі, медичні заклади, будинки відпочинку тощо, – тобто, пильнували, в першу чергу, власні споживацькі інтереси в скоригований «під них» державі. При цьому вся держава перетворилась на бандитську, – без справжньої юстиції, з неконституційною кріпацькою неволею, де громадяни втратили свої права, свободи, а нерідко й батьківщину. Це був безпрецедентний випадок в історії XX ст., коли бандитською була держава. І звісно, що її володарі (на мові зеків – «злодії в законі»), які і забезпечували її бандитські функції (були «гарантами»), бандитами в її координатах не вважалися. Бо жодним чином не загрожували основним «духовним» принципам своєї рідної державної «малини». У той же час, бандитами нерідко оголошували чесних громадян, – за те, що вказували на бандитську сутність створеної комуністами держави: вони були для неї небезпечними.
Тож до подібного «бандитського повстанства» без жодних докорів сумління зразковий громадянин бандитської держави тов. Овсянников відніс не тільки соціально-анархічний рух Махна, але й цілком державницьку політику Петлюри (не ту державу прагнув збудувати).
«В силу політичних і географічних особливостей тодішньої України, – розповідає цей відмінник «бойової і політичної підготовки», – повстанство і бандитизм можна умовно розділити на чотири напрями:
1) куркульсько-самостійне (петлюрівщина) – розвивалося на Правобережжі України;
2) куркульсько-анархістське (махновщина) – це в основному Лівобережжя України (І це – при тому, що махновці «експропріювали» куркулів! Виходить, що самі – себе. – О.Л.);
3) третій напрям склала частина невдоволених або ображених тою чи іншою владою людей, що діють стихійно і часто потрапляють під вплив вищевказаних політичних течій;
і нарешті, 4) група отаманів чи «батьків» без окресленої політичної програми, для яких головною і часто єдиною метою була нажива.
Загальною вимогою бунтівників різноманітного окрасу була зміна аграрної і продовольчої політики Радянської влади. Серед перерахованих вище течій українського повстанського руху махновщина займає особливе місце і має тільки їй притаманні яскраво виражені риси. Це своєрідний тип анархізму, який, на думку П.А. Аршинова – одночасно вчителя Н.І. Махна (Тамбовський вовк тобі учитель, – відповів би на це сам Махно. – О.Л.) і його історіографа, ґрунтувався на наступному:
1) переконаність в історичній ролі селянства;
2) неприязнь до інтелігенції (виключенням були лише теоретики анархізму);
3) заперечення державної влади в будь-якій її формі;
4) теорія «третьої революції»;
5) українські (козацькі) традиції вольності;
6) переконаність в необхідності активної революційної боротьби.
Іншими словами, махновська «ідейна» програма була круто замішана не тільки на анархістських лозунгах, але й на чисто есерівських концепціях, а також на народних традиціях» (81).
Як бачимо, даний дослідник махновського руху належить до офіційних радянських кіл, які ще з часів громадянської війни оголосили махновщину та петлюрівщину куркульськими рухами. Тільки як вони пояснювали людям, чому в рядах Червоної армії було так мало українців? Куди поділися всі українські бідняки з середняками, яких нібито практично не було ні у петлюрівців, ні у махновців? Чи, бува, не до Білої армії подалися захищати імперські монархічні цінності? Чи їх узагалі було нікчемно мало в порівнянні з куркулями, які нібито складали справжню силу цих «бандитських» військ? Яка ж багата в цьому разі була Україна до приходу комуністів, коли в ній мешкала така сила-силенна куркулів і майже не було середняків і бідняків! І що з нею поробили ті пришельці, коли при них все так разюче помінялося?
А щодо нібито «куркульського» складу армії Махна, я наведу уривок з книги Скирди, де йдеться про статистику, наведену червоним журналістом Кубаніним щодо повстанців, «які начебто звернулися у квітні 1921 р. з проханням об амністії до більшовицької влади (в дійсності, вірогідно, взятих в полон і змушених під загрозою розстрілу офіційно приєднатись до режиму), на 265 махновських повстанців нараховувалося 117 безземельних, які були батраками до революції, або робітниками, або ж червоні конфіскували їхні землі; 91 людина серед повстанців обробляла менше чотирьох гектарів, що вважалося мінімальною ділянкою землі для сім’ї, і тільки 57 серед них володіли більшими по площі наділами» (135). При цьому сам Кубанін у своїй «Махновщині» рішуче стверджує, що махновські «банди», не маючи можливості поживитися за рахунок робітників (бо в тих, як треба розуміти, нічого не було, – звичайно, окрім ланцюгів) та інтелігенції (тут не було і ланцюгів), грабували селянство. Тому, напевно, воно їх і підтримувало всю війну.
Єрмаков класифікує ідеологію українського селянства, виділяючи в ній дві яскраво виражені риси: анархо-індивідуалістичний світогляд і самостійність. І тут він, чесно кажучи, сам себе підводить. Бо анархізм – це махновщина, а самостійність – петлюрівщина. А третього, як випливає з його слів, не дано: вся ідеологія українського селянства вичерпується двома «куркульськими» течіями. В його вустах обидві – вороги. Тож ворог – все селянство України. Не дивно, що з останнім «розібралися» у 30-ті. А «правильних» селян на Україні, вочевидь, не було. Тому вони усі і підлягали «справедливому» «суду комуністичного трибуналу».
Насправді «анархо-індивідуалістичний світогляд» і «самостійність» є однокорінними поняттями. Свободолюбність обумовлює самостійництво, а самостійництво базується, в свою чергу, на свободі. Тож чи міг такий народ тривалий час знаходитися під чужою владою? І чи міг насправді відректися від своєї мови, як прагнуло того російське керівництво? Та жодного шансу для Росії. Направду, чимало етносів в історичному масштабі асимілювалося і втратило свою ідентичність. Чимало щезло різних мов. Напевно, згідно з законом біо-виживання (дарвінізм), практично кожен етнос мав пройти через тяжкі випробування і довести своє право на існування. І якщо за весь відведений для цього час якийсь із них не розчинився у чужому середовищі, а зберіг своє ім’я, свої традиції і мову, то по закінченні випробувань отримує жадане право на життя і побудову власної держави. Щодо українців – в мене жодних сумнівів: вони відстояли це право.
