Колись я, не з власної волі, потрапила на заняття по психології менеджменту. Студенти проглядали ролик про дії трьох менеджерів, між якими мала вибрати одна клієнтська група. Перший менеджер був надто настирним і намагався нав’язати свою думку клієнтам. Другий – молодий, із чистими очима, – натхненно розповідав про свою молоду компанію, яка не має великого досвіду, але планує працювати гідно і в майбутньому досягти великих успіхів, – за допомогою клієнтів, які у неї повірять. Останній мило розмовляв про що завгодно, та менш за все – про справу. Від прямих питань він ухилявся, казав, що «домовляться», але пригощав клієнтів кавою і пропонував знайомитись поближче із його усміхненою молодою секретаркою. В результаті обворожені клієнти обрали третього менеджера, який, як потім виявилося, затребував найвищий із усіх відсоток і проявив найнижчий рівень праці. А найефективнішим насправді виявився менеджер, який хотів побудувати бізнес чистими руками, хоча в оціночній шкалі клієнтів він мав найнижчий бал. До речі, дивлячись цей ролик, я без будь-яких вагань «наївно» виявила найнадійнішого і найгіршого, і згодом моє враження підтвердилося. Натомість викладачка рясно вихваляла менеджера-хитруна, який так віртуозно вів співбесіду, і роз’яснювала нам, що саме так потрібно себе вести, аби мати успіх. Відповідно, молодого хлопця вона розкритикувала вщент: «Цього ні в якому разі не можна казати!», – щодо зізнання, що його компанія на ринку нещодавно. Як спеціаліст із психології людських відносин, вона повчала нас замовчувати незручну правду і грати на людських маленьких слабостях, аж до відвертої брехні. Тож на її заняття я більше не пішла, хоч потім мала деякі проблеми з заліком. Але це – до слова.
Сила комуністів – в демагогії, у невідпорному іміджі будівників майбутнього земного раю. Вони – найкращі менеджери, а менеджери повинні керувати (і, певно, «по законам жанру», хитрувати). Висуваючи красиві гасла, вони не здійснювали нічого із обіцяного. Обіцяючи селянам землю, вони робили лише крок у цьому напрямі, а потім два – назад. Обіцяючи народам автономію, вони її насправді віднімали, декларуючи її формально. Даючи народам Конституцію, вони не дозволяли нею користатися («Конституція – то для дурних іноземців, а у нас тут свої порядки», – як казав Левку Лук’яненку на допиті радянський слідчий). Розповідаючи про свою турботу про трудовий народ, вони використовували його, як дешеву робочу силу та гарматне м’ясо для своїх «інтернаціональних» війн. Робили ефективно лише те, що їм нічого не коштувало: навіювали населенню сумнівну думку про його безпардонну велич, яка, вочевидь, слугувала компенсацією за тяжкий, злиденний побут «будівників комунізму». І забезпечену, до того ж, міфічною величчю російського народу, до занебесного рівня якого можна було при бажанні підвестися із власних етнічних низів, – шляхом русифікації. «Великий русский язык», за даною ідеологією, є найкоротшим шляхом для будь-якої нації до возвеличення та ушляхетнення (звісно, в межах СРСР) – принаймні, у своїй уяві.
Все існування Радянського Союзу було два Радянських Союзи: один – у деклараціях, а інший – у житті. Радянська держава була, як той фантик ялинкової цукерки, яку давно вже з’їли і в якості прикраси повісили на новорічне дерево. Він повністю повторює контур цукерки, і зовні навіть здається, що вона там є. Але її немає! Немає у природі. А є лише «потемкинская деревня».
То хто такі комуністи? І що ними керує, чим «їхнє серце заспокоїться»? Історично комуністична партія спиралася на пролетаріат, як найчисленніший склад міського населення. Ще з перших років поступового «заковтування» Московською державою України, у відповідності з московсько-українськими угодами, у головних містах Гетьманщини розташовувалися московські залоги. Із часом кількість окупованих військами міст невпинно збільшувалася: залоги почали виставляти і в менш вагомих містах. Так українські міста поволі русифікувалися. При остаточному поглиненні Російською імперією України та перетворенні її на «Малоросію» (в російському сенсі цього слова) вся адміністрація тих міст призначалася із росіян, тож російська мова стала мовою «начальства», а отже, почала вважатися престижною, в порівнянні з українською.
Коли на Україні розпочалася промислова революція, всі підприємства і заводи будувалася переважно в містах. Тому робітники цих підприємств (як правило, колишні селяни) переходили на мову міської й заводської адміністрації і звикали до неї, як до рідної. Крім того, з метою культурної асиміляції українців на території Російської імперії на протязі двох сотень років було видано близько двох десятків царських указів, в яких українська мова і все, що з нею пов’язане, були поставлені поза законом: заборонявся друк україномовних книжок, закривалися українські школи, бібліотеки тощо. Очевидно, це погано допомагало, якщо ці укази виходили знову і знову, а українська література вилучалася із друкарень раз по раз на протязі століть.
Відірвані від землі та від селянської праці робітники потроху асимілювалися і переходили на мову міст. Напевно, були окремі регіони сходу та півдня України, де навіть по селах починали розмовляти російською (наприклад, там, де будувалися заводи чи фабрики). Окрім того, східні регіони історично були більш прихильними до Росії, ніж до західних країн, зокрема до Польщі. Коли українці в складі Речі Посполитої тікали від кріпацької неволі в дикий степ, на кордон з Московією, вони поволі починали симпатизувати іншій владі, чия країна була під боком. Царі цей факт розселення українців на кордоні лише вітали: вони потребували заселення прикордонних земель, яке могло би захистити Московію від степовиків. Тож царське керівництво надавало цим переселенцям пільги і визнавало всю зайняту ними землю за їхню власність. Так виникла, зокрема, Слобожанщина (Харківська та частково – Сумська, Донецька, Луганська, Курська, Білгородська, Воронезька обл.).
Парадоксально те, що в цих районах оселялися найбільш волелюбні (чи найбільш знедолені та відчайдушні) люди, які не хотіли служити польській владі, а натомість з часом починали служити іншій, ще більш жорстокій та авторитарній владі – московському царизмові. Всі російсько-польські війни проходили найбільшим чином на східноукраїнських територіях. Тому місцеві українці були найбільш незацікавленою у війнах стороною і не хотіли зайвий раз гнівити грізного царя, всіляко виражаючи йому свою підтримку, адже Московія – поруч і в разі чого швидко розправиться з нелояльними. Тож сьогоднішня любов лівобережних українців до Росії значною мірою заснована… ніяк не на любові.
Хоч що б там не писав симпатик «Новоросії», вважаючи свій край «інтернаціональним», але в Гуляйполі в часи Махна частка українського населення значно переважала всі інші етнічні групи, разом узяті. По невблаганним статистичним даним В. Савченка, Гуляйпільська волость була заселена українцями на 87% (!), євреями на 9%, росіянами на 1,5% (!), німцями на 1,5% і поляками на 1%. Щодо сербів – очевидно, там була якась частка проценту (бо колоністів багато не буває). Отак українці селилися «вперемешку» з сербами та іншими етнічними групами у рівних співвідношеннях. І отак російська мова закономірно стала «языком межнационального общения». Адже російський народ тут мав аж півтора проценту! Цілком достатньо, щоб не виникло потреби в українських школах. Тому ніяких заперечень щодо мови з боку корінної нації і бути не могло…
До речі, різноманітність етносів спостерігається не тільки в Новоросії, а й взагалі по всьому світу. Тож всі країни на планеті, згідно з логікою Федоровського, можна з легкістю вважати інтернаціональними. Якби не одне «але»: згідно з міжнародними стандартами, якщо на даній території проживає не менше 70% представників однієї нації, вона вважається моноетнічною. Тобто не тільки всю Україну, а навіть Новоросію (крім окремих міст), по даним правилам, не можна називати інтернаціональною територією. Але якщо комусь подобається інша думка – нехай, до суду за таку дрібницю ніхто притягувати не буде.
Розповідаючи про велику кількість греків, сербів та євреїв, що мешкали в сільській Новоросії (звідки й набралося стільки іноземних капіталістів, коли їх і вдома обмаль?), подібні автори нав’язують своєму читачеві думку, що в тих умовах без «мови інтернаціонального спілкування» було не обійтись. Причому деякі із них проводять паралель із Січчю, де теж було не так вже й мало козаків іноетнічного походження. Але при цьому вони замовчують той факт, що «інтернаціональною» мовою спілкування січовиків була українська, що цілком закономірно, адже за статистикою найчисленнішим етносом тут був український (тобто руський). Козаки не вважали себе «інтернаціоналістами» і не зрікалися свого народу. За даними В. Брехуненка, «як мінімум з 1620-х рр. козаки на перше місце ставили саме «права і вольності народу руського (національно-релігійні права українців)» (68). Якщо хто не знає: росіяни (тоді московити) в ті часи себе ще «руськими» не називали.
Та сама картина тривалий час зберігалася в Новоросії: скільки би не завозили туди росіян, все одно українців лишалося більше і основною мовою лишалася українська. Тож довелося видавати укази про заборону мови, закривати школи та силовими методами змінювати ситуацію. У кінцевому рахунку це призвело до того, що на моноетнічній (хоча й багатонаціональній) українській території запанувала мова невеличкої етнічної групи, чия єдина перевага – в тому, що її представники по «праву колоністів» мали керівні посади в адміністрації. Отже, в даному випадку перевагу здобула не мова більшості, а мова владної верхівки. Вирішальним виявився не горизонтальний, а вертикальний чинник, – людина-суб’єкт стала річчю-об’єктом. А веселі «новороси» нині пишуть з радістю та гордістю про «повний інтернаціонал» і довільне «перемішування» етносів у випадковому порядку, наче і не розуміючи різниці між суб’єктом і об’єктом, вертикальним і горизонтальним упорядкуваннями народів у імперії, і позиціонують дану ситуацію, як цілком прийнятну, органічну і начебто таку, що виникла за згодою всього населення.
На сьогодні в лівобережних містах України переважна більшість мешканців (навіть українців) розмовляє російською, – це факт. Воно й не дивно, бо за даними того ж таки Савченка, у Катеринославі, Миколаєві, Харкові, Олександрівську, Єлизаветграді, Житомирі, Миколаєві та Одесі на початку XX ст. доля українського населення складала лише 20-30%, причому робітничий клас на 70-80% складався з росіян та євреїв. І навіть та чверть українців, яка ще залишалася в містах, була майже повністю русифікована. Українською розмовляло максимум 10% міського українського населення, переважно інтелігенція, службовці та мешканці околиць міст, не зайняті на великому виробництві. В. Білаш у своїй книзі «Дорогами Махна» наводить більш «м’які» дані більшовицького журналіста М. Кубаніна, згідно з якими 68% населення українських міст складали представники неукраїнських національностей, «причому більше половини – 59% – падало на дві національності – росіян і євреїв; українці складали лише 1/3 населення міст. Навпаки, в селі лише 17% не належало до української національності» (66). Що ж, ми можемо тут споглядати колоніальний стиль у дії: корінна нація працює, приїжджі – керують. Ні росіяни, ні євреї не вміли і не бажали працювати на землі. Російська нація – не селянська; скоріше, так би мовити, адміністративно-керівна. Вона більше спеціалізується на військовій, промисловій та бюрократичній сферах народного господарства. Тому російськомовна частка українців у південно-східних селах деякими сучасними дослідниками значно завищується.
Поясню свою думку. Оскільки мої сучасники не мешкали в часи Махна на Гуляйпольській території, вони не можуть стверджувати, ніби знають, якою мовою там спілкувалися селяни. Але, напевно, вони можуть покластися на свідчення самого Махна. В його статтях і «Спогадах» є безліч цитат та висловлювань по різним приводам за авторства лівобережних селян. Він інколи бере їх фрази у лапки, а інколи, якщо вони розлогі, передає їх зміст своїми словами, вставляючи одне чи кілька автентичних слів. Результати поверхового аналізу свідчать про те, що селяни розмовляли українською мовою. Або, принаймні, «суржиком». Хоча навіть той «суржик» можна пояснити намаганням Нестора Івановича якнайменше відійти від мови власного оповідання, адже він писав російською. Тобто де він тільки міг, відразу переходив на російську, позначивши частину фрази українською, – вочевидь, щоб бути точним в передачі, як зараз кажуть, меседжів селян.
Наведу лише кілька прикладів (мовою оригіналу): «Когда я спрашивал у крестьян, что это за развалины, мне почти везде отвечали одно и то же. «Це хаты жидивськи… Тут проходив атаман Грыгорьив со своим отрядом, так ото жыдив поризав, а хаты их попалыв» (106); «Мы, вот эти несколько семейств, решили держаться до тех пор, пока не узнали бы, где вы находитесь, Нестор Иванович, а потом поплелись бы все до вас, чтобы вместе с вами идти на свою батьковщину – отвоевывать ее широкие степи и богатые зеленые нивы» (105: стор. 305); «Але нам боляче було тому, що ви в’їхали з Гуляй-Поля. А тепер бачимо, що ви повернулися, і це дуже добре, – сквозь слезы говорили мне пастухи» (105: стор. 469); «Теперь они быстро сходились ко мне с возгласами: «Ну что, вы свободны уже? Можете закончить то, о чем начали говорить, – та оті недобрі телеграммы помішали!» (105: стор. 87); «Нас встречали крестьяне и крестьянки, сами или подсылали своих взрослых детей, и говорили нам сквозь слезы: – Куди ви ідете, їх, ворогів ваших, багато. Ви загинете…» (105: стор. 501); «Крестьяне… стягивали сюда пленных австрийцев и вартовых и, избивая их, приговаривали: «Коли ми вже здихаємося вас, паршиві ви свині…» (105: стор. 505); «Дядьки, став на колени и скрестив руки на груди, крикнули нам вслед: – Так помагай же вам Боже побороти всіх ваших і наших злодив!» (105: стор. 535). І т.ін.
Було би дивно, якби частину фрази селяни промовляли російською, а частину чи окремі слова (для колориту, бо вони ж, напевно, знали, що їх вислови будуть збережені для історії!) навмисно виголошували українською. Очевидно, Нестор Іванович просто не передавав їхні тексти повністю. Та й пам’ятати все дослівно він не міг, тож самотужки не хотів моделювати український текст, бо не дуже добре на ньому розумівся, звикнувши говорити російською (ще зганьбився би, не дай Боже!). Тим більше було би дивно, якби селяни насправді говорили російською, а Нестор Іванович за власної ініціативи переводив частину фраз на українську (наче воно йому більше за всіх було потрібно!).
«Неправда, що за роки ув’язнення в Бутирках, – пише В. Савченко, – Махно забув українську мову чи зовсім нею не розмовляв. Понад 85% мешканців Гуляй-Поля і приблизно стільки ж махновців були українцями, причому Запоріжжя тоді ще не було русифіковане. Махно спілкувався з повстанцями й родичами русифікованою українською мовою – «суржиком» (41: стор. 231). Крім того, деякі російськомовні дослідники, цитуючи вислови Несторових земляків, постійно використовують українські слова, беручи їх в лапки. Наприклад, режисер В. Савельєв розповідає, що Махно познайомився зі своєю майбутньою дружиною Настею на традиційних українських вечірках («досвітках»), а коли одружилися, вона називала його по-українськи – «сонечком». Так це чи не так, але той факт, що Савельєв використовує українські слова, описуючи стосунки та побут мешканців Олександрівщини, доволі красномовний. Навіть на початку 70-х років сценарист Давид Карапетян, передаючи свою розмову з племінницею Нестора Івановича в Гуляйполі, характеризує її наступним чином: «Щира українка, Анастасія Савелівна погано розмовляла російською. Але її молодша сестра (здається, двоюрідна), що прожила багато років в Сибіру і за характером більш відкрита, допомагала «перекладати» нам розповіді сестри» (88).
Тепер перейдемо до міркувань В. Азарова («Моя махновщина»). Він з захватом констатує, що російськомовних газет махновці випускали значно більше, ніж україномовних, – отже, робить він висновок, – не було на них попиту, бо місцеве населення розмовляло російською. Насправді все виглядало інакше. На початку руху (до 1919 р.) україномовних газет махновці взагалі не випускали. Бо за газети відповідали приїжджі росіяни-анархісти. То як собі пан Азаров представляє ті українські тексти вустами росіян, якщо би вони і справді наважилися їх писати? Вочевидь, це виглядало би приблизно так, як «українські» тексти його відомого чи то родича, чи однофамільця. Того самого, який колись казав: «Что-то я не вижу радости на ваших абличчях!» І якщо деякі сучасні дослідники героїчно беруть на себе відповідальність стверджувати, що українська мова в Новоросії на початку минулого сторіччя не користувалася попитом, то тогочасні більшовицькі боси мали з цього приводу іншу думку. «Олександрівський повіт вимагає особливої до себе уваги, а тому необхідно направити туди в достатній кількості агітаторів (що знають українську мову) і літератури, головним чином, антимахновську і по продовольчому та земельному питанню», – наставляли вони своїх працівників «на місцях» (66).
Російські анархісти випускали газети російською, – але не тому, що на них був більший попит, а тому, що української вони не знали. А от петлюрівські націоналісти знали. І з того моменту, як «батько» почав співробітничати з ними, в його армії з’явилися газетярі, які вільно володіли українською. Тоді і розпочався випуск україномовної преси. Восени 1919 р., паралельно з перейменуванням махновської армії в Революційну Повстанську армію України та деякою корекцією махновської ідеології в сторону українізації, почали виходити газети «Шлях до Волі» (Катеринослав) та «Анархіст-Повстанець» (Полтава). І саме з того часу Махно почав наполягати, щоб анархісти вчилися говорити українською – мовою того народу, який, за його задумом, повинен був здійснити третю революцію. Про це він писав в еміграції, закликаючи анархістів переходити на українську.
Останній факт чомусь Азаров пояснює доволі легковажно, як наче хотів лише поставити «галочку» («тут я відповів»). Він пише, що в цей час в Радянській Україні запроваджувалася політика українізації (про причини такого різкого розвороту в мовному питанні зараз говорити не будемо). Тож, начебто, лише тепер селянство переходило на українську мову, і Махно блискавично переорієнтувався. Чому таке пояснення не витримує критики? Бо припустити, що все своє життя селяни розмовляли російською, а тільки-но отримали наказ перейти на українську, миттєво її вивчили, не менш миттєво геть забули російську і по цій причині перестали розуміти анархістські тексти, – то є якась нісенітниця. Насправді українська гуманітарна політика Махна розпочалася з підписання угоди із петлюрівцями (дехто навіть вважає, що з моменту шлюбу із україномовною Галиною Кузьменко), після чого вже ніколи не переривалася, хоч як би там російські автори не намагалися ігнорувати українські контакти «батька» чи применшувати їх значення.
У наші дні все Гуляйполе розмовляє українською – це з мого власного досвіду перебування в цьому місті. Тож розмови росіян і «малоросів» про «російськомовне середовище» у Гуляйполі, на щастя, залишаються розмовами про бажане, але не здійснене. Крім того, мені точно відомо, що, наприклад, в Харківській області (звідки я родом) розмовляють переважно українською, у крайньому випадку – на «суржику», тоді як у самому «радянському» Харкові – російською. Така ж картина, очевидно, зберігається по всьому Лівобережжю: села переважно україномовні, міста – російськомовні. І що поробиш з тими клятими селами? – жаліються, певно, міські чиновники. Бо ж ніяк не дозволяють їм отримати гарну статистику. Скільки проведено роботи, скільки указів підписано, які страшні були голодомори, що навіть вся Кубань раптово «усвідомила» себе російською спільнотою, а кляті українські села не здаються. Це трохи нагадує цитату із «Собачого серця» Булгакова: «Сегодня мы котов давили-давили, давили-давили, давили-давили…» А результату – з гулькін ніс. Єдиний вірний спосіб – знищити зв’язок людей з землею. Бо саме у землі – та потайна «голка Кащея» для України. Ні, Боже збав, це не порада! Бо зацікавлені особи самі все добре знали і свого часу так і вчинили.
Інша справа – міста. Це ж любо-дорого декому подивитися! Ось що з цього приводу пишуть автори роботи «Історія України»: «Соціальною опорою метрополії, де влада перебувала в руках Тимчасового уряду, були насамперед міста. Саме в них сконцентрувалася ворожа незалежній Україні «п’ята колона» – російські адміністрація й чиновництво, російський робітничий клас, з якими стикалися русифіковані «малороси». У містах, де сильними були позиції російського пролетаріату, насамперед у Харкові та Донбасі, формувалися «совєти», в яких переважали більшовики» (27: стор. 335).
Як там у Пушкіна? «Волна и камень, стихи и проза, лед и пламень», – махновці і більшовики. Це були дві абсолютно несумісні культури, два кардинально відмінних світосприйняття. Більшовики представляли культуру пролетарського міста, де робітники не мають нічого, окрім ланцюгів, тож їм і нічого втрачати. А Махно – культуру села, із глибинними народними традиціями та родинними зв’язками з рідною землею. За словами А. Шубіна, «колишніх робітників Н. Махна і П. Аршинова чомусь не переконували розмірковування про те, що пролетаріат, в силу самих умов виробництва привчений беззаперечно підкорюватися вищому начальнику, є більш свідомим, ніж селянин, що звик хазяювати самостійно» (151). Ще б пак.
Про головну відмінність між селом і містом писав ще в XIX ст. російський філософ В. Соловйов: «Міський елемент не пов’язаний у нас органічно з життям землі, не приймає в ній жодної позитивної участі, він зайнятий виключно своїми приватними вигодами. Розростання наших міст породило особливу буржуазну цивілізацію з її штучними потребами, більш складними, але зовсім не більш піднесеними, ніж у простого сільського народу. Промисловість служить не землі, а місту, і це ще була б не біда, якби саме місто служило чому-небудь доброму. Але наші міста, замість того щоб бути першими вузлами соціального організму, скоріше схожі на шкідливих паразитів, що виснажують народне тіло. Наша міська цивілізація все бере у землі і нічого не дає навзаєм» (143). Тут варто додати, що в західних країнах місто не настільки паразитувало на селі, як в Російській імперії. Бо на заході міста, принаймні, виробляли сільськогосподарську техніку, яка полегшувала працю на землі. І коли після Речі Посполитої українські мешканці потрапили в російські нетрі, вони зазнали несподіваних проблем у зв’язку з відсутністю такої техніки в Росії і неможливістю її придбати за кордоном (через заборону), що різко знизило і продуктивність праці на селі, а як наслідок – це стало однією з причин суттєвого підриву української економіки. Але зараз не про це.
Більшовики змогли приручити й запалити своїми нескладними лозунгами промислових робітників, але ж то була найлегша справа: люди без власності – найгнучкіший матеріал для управління і маніпуляцій. А Махно зумів схилити на свою сторону селян, – людей, яким є що втрачати, які звикли приймати самостійні рішення і яких на Україні – абсолютна більшість (на той час – близько 95%). Тож махновців нудило від «диктатури пролетаріату» і вони не розуміли, чому багатомільйонне селянство повинно коритися нечисленній групі промислових робітників (втім, формально, а насправді – новій державній бюрократії). Вони виступали проти цієї диктатури і стояли за абсолютну рівність у правах всіх без винятку трудящих. Одначе деякі історики вважають, що Махно був за диктатуру селянства, і в якості підтвердження наводять декілька конфліктів «батька» із працівниками промисловості. Як на мене, цього аргументу явно не достатньо. Бо насправді «батько» поважав будь-яку працю: чи то на полі, чи на заводі. Він і сам пропрацював на виробництві кілька років, тож робітничу долю знав не із чуток і співчував робітникам не менше, ніж селянам.
Махно доволі точно уловив фатальну відмінність психології робітничого класу від селянського, надмірну довірливість і покірливість робітників у порівнянні із селянами. Це деяким чином відобразилося у наступній влучній фразі його «Спогадів»: «Я вспомнил, как представители рабочих разрешали те или другие вопросы, хотя и от имени своего класса, но не его подлинной волей, а волей политических партий, из которых, как известно, каждая хотя и считала себя представительницей пролетарского класса, но по-своему и прежде всего в своих партийных интересах понимала и истолковывала его цели и обязанности в момент строительства социалистического государства (которое ему, пролетариату, нужно, как пятое колесо в телеге). А понимание и истолковывание это в умах и устах политических партий сводилось к тому, что пролетариат должен создать себе власть и надеяться и ожидать, что она, эта власть, создаст для него новые условия свободы и радости в жизни. А это, по-моему, … резко отмежевывало пролетариат и его цели в революции от трудового крестьянства, без взаимного сотрудничества с которым трудовая жизнь и классовая борьба за нее не могут достичь своих целей настолько, чтобы не дать места внутри себя политической и даже экономической реакции пролетариев города против пролетариев деревни» (105: стор. 387).
Якщо хтось не зрозумів цього закрученого лілією ар-нуво, переведу на мову класики: селянство – анархічне і самостійне; робітничий клас – не-анархічний і не-самостійний, потребує влади над собою – держави і партії. Відмовляючись від самостійного вирішення своїх питань на користь влади, пролетарський клас автоматично стає найпершим ворогом селянства, бо санкціонує знищення селянської самостійності, без якої воно не виживе – ні як клас, ні як люди. То як Махно збирався вирішити це питання? А ніяк. Він волів давити на робітників, аби вивільнити в них дух самостійництва, що, на його переконання, як і анархічність, притаманний будь-якій людині від народження. Мені пригадується фільм, в якому хлопець на мотоциклі переслідував курку. Вона, сердешна, стрімголов тікала від нього і перелякано квоктала, ляскала безсило крилами, не здатними здійняти її в небо, нещасне куряче серце рвалося з грудей від жаху, а він ледь не віддавлював їй п’яти. Нарешті, залишив її у спокої. А в дзеркальці заднього виду – обурене обличчя його подруги: «Навіщо ти це зробив?» «Я хотів примусити її злетіти!», – з романтичною посмішкою відповів веселий хлопець. Що ж, задум був шляхетний…
Махно теж хотів примусити декого «злетіти», але… відразу пригадується цитата із М. Горького, яку не буду цитувати, оскільки мова йде про людей (у Горького – про тварин). Як у тому анекдоті: «Батьку, а що таке байка?» «Ну, це коли якась тварина – свиня, корова, пес, вівця – розмовляють одна з одною, як оце ми з тобою».
В продовження теми наведу слова члена махновського «штарму» І. Долженка, сказані на мітингу перед робітниками Катеринославу 14 листопада 1919 р. (обережно: далі – анархістська пропаганда!): «Повстанська Армія звільнила місто і заявляє: ви, товариші робітники, є єдиними хазяїнами міста. Задачі нашої армії полягають лише в тому, щоб захищати і охороняти місто від можливого нашестя білих банд і від тих політичних партій, які прагнуть монополізувати політичне й економічне звільнення трудящих. Решту ви, робітники, повинні зробити самі. Хай ваші організації негайно візьмуть в свої руки все господарське життя міста. Хай кожним підприємством будуть виділені фабрично-заводські організації, які потім об’єднаються з такими ж організаціями інших підприємств, а потім створять Раду економічних організацій, в якої на першому місці буде не турбота, як би влаштувати своїх членів на владні місця. Вона стане істинно-бойовим органом, який зуміє за допомогою пролетаріату налагодити промисловість, відновити транспорт і відтворити зруйноване. Все місто з його багатствами соціалізоване, і ні армія, ні політичні партії, ні влада, а ви, робочі пролетарі, є хазяями нового вільного життя в безкласовому суспільстві. Будуйте нове, без опіки політичних партій!.. (59).
Уявляю, яка після цих бадьорих слів зависла тиша… І якими недобрими поглядами почали обмінюватися розгублені робітники. Це все одно, якби в раю перед невинними Адамом з Євою виступив не Змій, а Бог – із закликом негайно позривати всі плоди із дерева пізнання і хоча би понадкушувати.
Анархіст з імперським вихованням (яким був Нестор Махно) воліє уніфікувати і зводити все людське різноманіття (у даному випаду – класи) до одного знаменника, бо так його виховували в тій імперії – в дусі «братерського інтернаціоналізму». Одначе є чудове правило: «Не намагайся зробити людині те, чого хотів би собі. Цілком можливо, що у вас різні смаки». Шляхетно намагаючись допомогти робітникам відновити свою вільну природу, коли вона вже редукована настільки, що і під страхом смерті не дасть можливості злетіти, Махно не помічав, що намагається зрубати сук, на якому сам сидів. Дух самостійництва і самовладдя нерозривно пов’язаний з приватною власністю, з відчуттям вкорінення у рідну землю, а отже, з поняттями роду, етносу, народу, національної ідеї, як прояву індивідуальності на рівні спільноти… Якщо і далі слідувати за ходом думки, багато ще до чого можна договоритися, аж все розкішне «батькове» волосся дибом стане. Насправді те, від чого «батько» відмовлявся на словах, він, сам того не помічаючи, намагався запровадити на ділі, і в результаті вів себе, як героїня однієї казки, яка удень в’язала, а уночі розпускала зв’язане. Вся справа в тому, що вона категорично не хотіла заміж (як зв’яже – так і заміж), тож поводилась цілком свідомо, а що примушувало це робити Нестора Махна?..
Не звик той робітничий клас до самовладдя, до самостійного прийняття рішень. Йому завжди потрібен якийсь авторитетний контролер із зовні або партійний лідер, який би вказував, як себе вести. Така специфіка роботи на заводі, де кожен спеціалізується на виконанні окремої операції і не має гадки, як працює виробництво в цілому. Робітник на заводі – як той швейцар у ресторані: не проходить далі вестибюлю і не розуміється на внутрішніх процесах закладу, де він працює. А селянин на полі – в себе вдома: все знає, на всьому розуміється, все відслідковує і контролює. Не хочу схематизувати це питання, але тут вимальовується така картина: селянський клас є цілісною творчою структурою, а робітничий клас – лише частковою, із втраченою (хоч і не назавжди) цілісністю. Цим пояснюється і селянська самостійність та робітнича підлеглість. Селянство символізує «горизонтальний» світ суб’єкту, а робітничий клас – «вертикальний» світ об’єкту. Тому не дивно, що соціальна база комуністів складалася найбільшим чином з робітників: вони й психологічно більш залежні, і перспектива мати диктатуру над переважаючою більшістю в державі їх повністю вмотивувала (сюди відноситься, до речі, і радість відчуття себе «великим народом», як компенсація за відсутність побутового комфорту – синдром «об’єктивації»). «Кто был ничем, тот станет всем», – найкраще гасло для більшовиків та їх «електорату». Хто був хоч чимось, той лишається стійким до різних маніпуляційних технологій. Маніпулювати можна тим, хто вже «об’єктивований» і не має самостійної позиції.
До речі, згадуваний мною історик Волковинський із гордістю пише про Червону армію, як дисципліноване та ефективне військо, чий бойовий та ідейно-політичний дух уповні забезпечує досягнення будь-яких поставлених цілей. І протиставляє їй начебто дику, хаотичну та неорганізовану армію повстанців, що в силу своєї некерованості нібито не здатна ні на які військові звершення. Всі махновські перемоги він подає як випадкові, нелогічні і такі, що ні про що не свідчать, – хіба що про помилки суперників. Однак «нерадянські» історики мають протилежну думку щодо ефективності Повстанської армії, котра на порядок переважала свою «червону колегу». Селяни знали, за що боролися. А от робітники, що звикли механічно виконувати чужі накази, не замислюючись над їх правомірністю чи необхідністю, – не завжди. І якщо Махно симпатизував селянству, як найбільш поміркованому та самостійному класу, здатному приймати відповідальні рішення, то Волковинський, вочевидь, – робітникам, які є чудовими та безвідмовними виконавцями, що служать «загальним цілям». Натомість самовільне й норовливе селянство цей історик не тільки не любить, а ще й всіляко демонструє свою «пролетарську» зневагу до нього. «Незважаючи на все, – наприклад, пише він, – Махно у глибині душі залишався селянином з рабською натурою – завжди боявся будь-якого начальства, нервував напередодні його приїзду, намагався наперед визначити мету прибуття» (6).
Перед нами – увага! – особисте чесне зізнання, стриптиз радянської душі тов. Волковинського. Типова помилка всіх непосвячених в психологічні тонкощі людей: приписати іншому свої таємні вади і в такий наївно-недолугий спосіб ніби відмежуватися від них («це – не моє, це – іншого»). А щодо Нестора Махна та українського селянства, то примітивна формула історика не отримує підтвердження ні в теорії, ні на практиці. Про яке «начальство» він торочить, коли селянство є у переважній більшості приватним власником? (Звісно, про «кастроване» радянське селянство, пригнічене «щасливим» побутом та байдуже до господарських справ в своїх колгоспах та радгоспах, я зараз не кажу.) «Начальство» – це в робітників (і, звісно, у співців тоталітарного режиму).
А щодо практики, то з рабською натурою не повстають. Була б така натура, – не було б «народної війни» Махна, не повставала би селянська Україна, не довелося би радянській владі, щоб упокорити селян, винищувати їх голодоморами у 1921-му, 1932-33 рр., і т.п. У тім-то й справа! І хто вже не боявся жодного начальства, так це Махно, – за що він, власне, й заплатив на каторзі своїм здоров’ям. А головне, якщо шановному товаришеві так захотілося когось облити брудом (щоб самому в своїх очах здаватися «чистішим»), то вже не варто виголошувати взаємовиключних ідей. Коли вже він назвав селян недисциплінованим та самовільним людським матеріалом, то й не потрібно їм приписувати рабської покірливості. А як назвав робітників дисциплінованим і виконавчим класом, то вже не варто їх записувати в відповідальні вільні люди. Бо рабські риси і приватна здатність до самоорганізації – взаємовиключні психологічні форми. Брехню, якщо вона концептуальна, потрібно пильно та ретельно вивіряти і узгоджувати з іншим блоком інформації – тоді вона, принаймні, виглядатиме правдоподібною. Однак Радянська влада та її митці ніколи цього правила не дотримувалися. А в результаті – злам системи і розвал тоталітарного, наскрізь брехливого Радянського Союзу.
Тож підсумуємо. Якщо фабричний робітник є найманцем і працює «на когось», то селянин, як правило, є власником і працює сам на себе. Умовні точки керування у власників і найманців знаходяться у різних сферах: у селян – всередині, «по центру», у робітників – назовні, «під кутом». Перші керують собою, другі керуються іншими. Це – суттєва різниця. Тож «рабська натура» селянина – це є ні що інше, як художній прийом історика Волковинського, з метою відображення його особистих (чи загальнопартійних) рис, які примушують його погано спати.
Кожен з нас підсвідомо схиляється до знайомого і надає перевагу власному практичному досвіду. Тож для міського пролетарія перспектива побудови «горизонтального» анархічного суспільства, в якому він має самостійно приймати рішення, є доволі травматичною. А для селянина це – як річка для щуки із байки Крилова. Тож Нестор Іванович мав відповідну соціальну базу для запровадження «вільного радянського устрою» на Гуляйпольській території. І що б там про цей устрій не писали, але маса свідків залишила щодо нього непогані відгуки. Наприклад, представник «конкуруючої» сторони, більшовик Антонов-Овсієнко, зустрівшись у квітні 1919 р. із Махном у Гуляйполі, докладав своєму керівництву: «Налагоджуються дитячі комуни, школи, Гуляйполе – один із найкультурніших центрів Новоросії – тут три середні учбові заклади і т.д. Зусиллями Махна відкриті десять госпіталів для поранених, організована майстерня, яка ремонтує гармати, і виробляються замки до гармат» (63).
Чимало дослідників вказують на те, що Махно не любив міста (що дисонує з його російською «інтернаціональністю»). І досить прохолодно ставився до робітничого класу, – можливо, у зв’язку із проголошеною «гегемонією» останнього. Як зазначає С. Бордульов, Махно завжди захищав інтереси селянства і зовсім не намагався з’ясувати проблеми промисловості. Наприклад, у зверненні до залізничників від 15.10.1919 р. він пропонував робітникам самоорганізовуватися і вести господарчу діяльність за принципом селянських комун. Дослідник В. Азаров вітав таке «мудре» рішення. Однак, як на мене, це та сама недоладність, як колективізація селянства. Тільки колективізація селянства – це своєрідна індустріалізація сільського господарства, а самоорганізація робітників – це, так би мовити, оселянення індустрії. Будь-яка неприродність – чи то усуспільнення індивідуального способу виробництва (колективізація селянських господарств), чи то індивідуалізація колективного (робітнича самоорганізація) – нічого доброго виробництву не дає. Надто різна психологія у робітничого та селянського класів. І якщо селянство було готове брати на себе відповідальність, то робітничий клас – ні.
Але Нестор Іванович на те не зважав. Крім того, його дратувала незгода робітників із деякими його рішеннями. Прихід махновців до промислових районів Катеринославщини восени 1919 р., як зауважує Савченко, зруйнував всі економічні зв’язки в білогвардійському тилу і частково паралізував роботу місцевої промисловості. Заводи перестали отримувати замовлення, а робітники – платню. Адже село перейшло до натурального господарства і не потребувало продукції важкої промисловості. Натомість підтримка кваліфікованих робітників білогвардійською владою чимало посприяла встановленню міцних зв’язків робітничих профспілок із білогвардійськими структурами, і робітники-росіяни всім серцем прагнули відновити «єдину неподільну», пославши до дідька ту кляту українську самостійність.
«Робітники не йшли шляхом самоорганізації, самоврядування і пасивно ставилися до закликів «самим будувати своє вільне життя», – пише Савченко. – Рада профспілок не взяла на себе функції регулювання самоврядного суспільства» (41: стор. 237). На Олександрівському повітовому з’їзді 28.10.1919 р. Нестор Іванович виступив з різкою критикою на адресу робітників і службовців. Один із присутніх на тому з’їзді слухачів описує його виступ так: «Речь Махно заключала в себе почти площадную брань по адресу рабочих, как политических шарлатанов, паразитов и тунеядцев, друзей Деникина» (123). Взагалі-то, красиво сказав. Втім, він не був аж таким невігласом, як про нього часто пліткували. За спогадами І. Метт, Нестор розповів їй байку, яка ходила свого часу на його рахунок в Україні: начебто одного разу, приймаючи делегацію залізничників, він заявив, що більше в них не має потреби, оскільки збирається замінити залізниці тачанками. «Вот ведь, канальи, что придумывали про меня», – обурювався він (118).
Тим не менш, приязних стосунків з робітничим класом у Нестора Івановича так і не склалося. «Стосунки махновських властей з робітниками завжди були далекими від ідилії, – пише Овсянников. – «Робітничо-селянський» характер режиму, декларований його ідеологами, залишався на ділі фікцією, про що свідчать численні висловлювання самого Махна і його оточення. В цьому сенсі характерним є епізод, приведений у Шубіна з посиланням на спогади анархіста Щапа: «Деякі заводські комітети намагалися вияснити в штабі і в «воєнно-революційній раді», чи буде виплачена платня робітникам і коли… У відповідь на аналогічне питання залізничників Махно відповідав: «З метою скорішого відновлення нормального залізничного руху… пропоную товаришам залізничним робітникам і службовцям енергійно організуватися і налагодити самим рух, встановлюючи у винагороду за свою працю достатню плату з пасажирів і вантажів, крім воєнних». Спроби залізничників слідувати цій благій пораді наткнулися на «небажання Махна платити за воєнні роботи, чий об’єм постійно збільшувався», що призвело до повного розорення транспортників і металістів… В довершення до всього, «махновці повсякчас «реквізували» все необхідне прямо в цехах» (123).
До речі, із селянами Махно собі такого не дозволяв (знав, від кого його життя залежить!). Як згадував художник О. Коморний, «у селян махновці нічого не брали даром. Міняючи коней, доплачували грошима. За фураж теж платили або давали цінні речі» (91). А Скирда уточнює, що за одного нового коня махновці давали декілька своїх стомлених. Крім того, Махно заборонив своїм бійцям заміну коней в полі за відсутності хазяїна і суворо карав за недотримання цього наказу. «Поява махновців, – додає подробиць Чоп, – викликала якщо не радість, то душевне полегшення у селян, оскільки махновці за все узяте в них здійснювали негайну оплату грошима або дефіцитним тоді цукром, чималий запас якого завжди возився при групі і заради якого махновці постійно нападали на цукрові заводи. За розповідями старожилів, головна відмінність махновців від червоних або білих була в тому, що з ними можна було домовитися. Крім того, вигравши бій в околицях села, махновці віддавали селянам 50% трофеїв. Роздаючи їх, Махно не тільки вербував собі прихильників, але й пов’язував селян круговою порукою» (143). Все би нічого, але напад на цукрові заводи… звісно, це можна розглядати, як такі собі «аттентати», направлені не проти робітників, – бережи їх Боже! – а проти власників заводів, клятих буржуїнів. Принаймні, так себе, напевно, виправдовував Махно.
А ось святе обурення ще одного бажаючого кинути в «батька» каменем, Я. Яковлева («Махновщина і анархізм»): «Робітники Катеринославу декілька місяців не отримували платню від Денікіна. Вони шукали шляхів від голодної смерті в анархістсько-комендантській республіці. Катеринославські залізничники і телеграфісти лінії Катеринослав – Синельниково звертаються до Махна з проханням підтримати їх, видати їм продовольство і гроші. Відповідь вони отримують класичну: ми не більшовики, щоб вас годувати від держави, нам дороги не потрібні; якщо вони потрібні вам, беріть хліб з тих, кому потрібні ваші дороги і телеграф. На бердянському заводі робітниками ремонтується броньовик для Махна. Робітники вимагають плату за працю. Махно на їх вимогу пише резолюцію: «Враховуючи те, що робітники не бажають підтримувати махновців і вимагають надто дорого за ремонт броньовика – забрати в них броньовик безплатно» (152).
І дійсно, Нестор Іванович сприйняв вимогу робітників, як надмірну, зухвалу і таку, що не потребує задоволення. «Він публічно, в пресі, – пише В. Комін, – назвав робітників «сволотою, шкурниками і вимагателями», що прагнуть на крові та героїзмі його бійців будувати своє благополуччя» (90). Таке ставлення робітників до махновських бійців обурило останніх, адже вони, не вагаючись, жертвували своїм життям задля спільної справи. А цим, бачте, мало заплатили. Тим часом селяни часто безоплатно постачали махновську армію, не кажучи про особисту участь в його війську. Натомість робітники записуватися до чужого «батька» не спішили. Зокрема, на мітингу із приводу відвідування району П. Дибенком та А. Коллонтай Махно «став сварити робітників за те, що ніхто з робітників не пішов в прийом бажаючих до армії» (148). З цього приводу доволі слушну думку висуває О. Скирда. «Не можна робити узагальнень, – пише він, – оскільки вірогідно, якщо не точно, що з часом всі тертя і непорозуміння розвіються, але ці приклади показують революційний мінімалізм деяких робітників. Саме тому, щоб уникнути будь-якого непорозуміння, Махно не припинить в майбутньому наполягати на тому факті, що повстанський рух, який носить його ім’я, був, найголовнішим чином, самовираженням бідного селянства» (135).
Грошову допомогу робітникам махновці, все ж таки, надавали. А також, до речі, – школам, міським дитячим притулкам та деяким іншим закладам. Зокрема, Чубенко згадував обставини перемовин Нестора Махна з делегацією робітників-залізничників наприкінці 1918 р. За словами Чубенка, робітники «звернулися до нього, щоб він дав їм грошей, оскільки в них цілковито немає грошей, а гроші їм потрібні для виплати робітникам, які три тижня не отримують платні. Махно, не кажучи ні слова, наказав їм дати двадцять тисяч грошей, що й було зроблено» (148). В статті «Нестор Іванович Махно» О. Шубін розповідає: «У звільненому районі проходили багатопартійні з’їзди селян і робітників. Всі підприємства були передані в руки тих, хто на них працює. Виграли від цієї системи «ринкового соціалізму» виробники продовольства селяни і робітники, які знайшли споживачів своєї продукції (булочники, чоботарі, залізничники та ін.). Робітники важкої промисловості були незадоволені махновцями і підтримували меншовиків. Для тих, хто терпить нужду, махновці встановили допомогу, яка роздавалася без зайвого зволікання всім бажаючим отримати інфляційні радзнаки. На більш надійну валюту, добуту в боях, махновці закупали зброю і випускали літературу і анархістські газети» (151).
А ось більш спокійний погляд на ці події В. Савченка: «Для підтримки безробітних та бідноти у містах «вільного району» махновцями практикувалася роздача грошей. У Катеринославі вони роздавалися протягом усього часу перебування махновців. Грошова допомога становила 300 рублів. Для її отримання людині необхідно було подати документ про своє соціальне становище. Кожного дня за грішми вишиковувалися величезні черги. Ці 300 рублів давали можливість сім’ї протягом місяця не померти з голоду. Однак Махно вважав це лише тимчасовим заходом, він був проти перетворення робітників міста у клас, що паразитує, і закликав працювати на виробництві та обмінюватися товарами свого виробництва з селом» (41: стор. 235). Напевно, якби там фігурували повністю знецінені гроші, за ними би не стояли черги.
«Таким чином, – підсумовує Овсянников, – робітнича політика махновців була політикою селянської диктатури, що дзеркально відображала політику більшовиків у відношенні села. І її результати не загаялися датися взнаки. Шубін пише: «Становище робітників було тяжким. Основним видом конкурентоздатної продукції було продовольство і запальнички. Годувалася більшість з 2-3 тисяч робітників району з городів і мілкої торгівлі. Робітничі райони перетворювалися в вогнища карної злочинності» (123).
Якщо й була якась «дзеркальна» версія політики більшовиків, то вона, принаймні, не призвела до таких страшних результатів. За диктатури пролетаріату був майже повністю винищений селянський клас, а ті, хто залишився, намагалися покинути домашнє господарство і податися до міста. Тепер ми «маємо те, що маємо»: закуповуємо сільськогосподарські товари десь у Голландії (як наче там земля родючіша, ніж в Україні), тоді як наші вироби на світовому ринку залишаються неконкурентоспроможними. Люди втратили вміння і бажання працювати на землі, і сільськогосподарська галузь України, яка була колись найголовнішою, стала малоефективною. А оскільки вона була обличчям України, – …що ж, «інтернаціоналізація» вдалася.
Овсянников спішить назвати «батькову» концепцію буття «диктатурою селянства», однак ця формула є не зовсім правомірною. Що слово «диктатура» погано кореспондується з селянським класом, – це постає з наступних міркувань. «Диктатура» – слово «вертикального», «об’єктивованого» світу, тобто світу об’єктів, де є вищі і нижчі, керівники і підлеглі. Воно чудово узгоджується з психологією робітника, але ніяк не селянина. «Диктатура» пов’язана з «владою», а махновці ненавиділи владу до глибини душі. Махно не нав’язував народу диктатуру, як таку, бо він не нав’язував їм владу. Скоріше, він нав’язував свободу (диктаторськи нав’язував, якщо вже декому так угодно). Але свобода була настільки чужою і ворожою для міського пролетарія, що він її боявся майже так, як селянин – тієї диктатури. Позаяк свобода пов’язана з відповідальністю («єдиним, чим ніколи не шкода поділитися»). Тому, хоча дослідник не правий по формі, називаючи політику Махна «диктатурою селянства», він є правим по суті (мова йде про своєрідний тягар диктату особистої відповідальності).
Тим не менш, якщо вже розмірковувати про «селянську диктатуру», то, як на мене, вона була би більш м’якою та гуманною формою так само, як більш гуманним і підсудним був сам Нестор Іванович в порівнянні з більшовицькими лідерами. Принаймні, він намагався бути справедливим, – хоч у нього це не завжди виходило, – а ті й не намагалися. Він хотів полегшити життя простих трудівників, а ті – лише своє. Тож скидається на те, що свідомо він не намагався запровадити селянську диктатуру, лише хотів навести лад на промислових підприємствах по тій самій схемі, яку раніше використав в сільському господарстві (як «інтернаціоналіст», він не бачив різниці). Виступаючи за братерське єднання російського і українського народів, він в традиціях того ж братерства піддавав уніфікації національні стилі виробництва, – українське сільське господарство і російську важку індустрію.
Втім, Махно таки дійсно мав суто селянську образу на місто. В його висловлюваннях нерідко проривався «крик душі», наприклад: «Подневольная деревня оставалась и далее подневольной у власти города» (105: стор. 180). «Подневольная деревня» – це взагалі був його улюблений вислів, і «підневільним» село в його тлумаченні було не тільки через «експлуататорську» владу держави, а й у прямому зв’язку з бюрократичною владою міста, як головного виконавця державних рішень. І надіятися на місто, за висловом Махна, повстанцям «не доводилося». «Городская ненормальность расшатала силы нашего движения в городе и повергла их в тяжелое, все более дезорганизованное положение», – писав Махно (105: стор. 473).
«Ставлення махновців до міста, – пише В. Волковинський, – їхню поведінку там досить вдало описав український письменник 20-30-х років В. Підмогильний у повісті «Третя революція». Він назвав махновщину великим походом села на міста, яке вирвалося із своїх мазанок під солом’яними дахами і наклало руку на той незрозумілий йому механізм, звідки йшли всі накази, куди вивозилися податки, де жили поміщики, звучала чужа мова й зникав вирощений у степах хліб. Село прийшло туди у всій своїй силі, і місто здригнулося від спопеляючого дихання степів, здавалося б, вже навіки підвладних йому» (6).
В ідеалі Нестор Іванович хотів встановити рівноправні відносини між містом і селом, закріплені у «вільних радах», тож він ніяк не міг второпати: як це так – диктатура одного класу над іншим (читай: одної нації над іншою)? Це принцип тієї самої ненависної держави, задля знищення якої він стільки переніс страждань і чи не щодня ризикував своїм життям. Відверта фаворитизація червоними робітників обурювала Нестора. Адже, зазначає В. Савченко, «було затверджено нерівне виборче право при виборах до вищих радянських законодавчих органів влади: 6 голосів селян прирівнювалися до 1 голосу робітника. Селянин ставав людиною нижчого, а саме шостого, ґатунку. Колишні приватні власники, офіцери та священство, частина інтелігенції, «експлуататори та куркулі», а також «підкуркульники» й учасники селянських заворушень, разом з «…окремими особами, котрі використовують виборні права на шкоду комуністичній революції», – усі вони позбавлялися виборчого права навіть при наявності «пролетарського походження» (41: стор. 102-103).
По факту, цю дискримінацію із повним правом можна називати дискримінацією за національною ознакою – враховуючи те, що селяни в абсолютній більшості були українцями, а робітники – росіянами. Тому й Махно, який з великою підозрою ставився до робітників (враховуючи їхню поведінку), тим самим ставився з підозрою до росіян, як до нації. Але це визнати було би з його боку «ідеологічно хибним» і йшло би всупереч задекларованим самим Махном «інтернаціональним» анархістським ідеалам, тому він і не йшов за очевидним напрямом думок. Зате товариш Волін не мав причин, щоб не заявити про «батьків» «кримінал» відкритим текстом. Коментуючи мемуари Махна, він зауважив, що у Нестора Івановича «…проступало, поряд з фанатичною вірою в селянство (до того ж саме в українське селянство), насторожене, недовірливе, підозріливе ставлення до всього не-селянського (і не-українського). Багато в міркуваннях і вчинках Махна пояснюється саме тими умонастроями» (4). Цей напрямок думок українського анархіста був Воліним підмічений достатньо влучно, на відміну від його російських та малоросійських вболівальників, які ні за що не хотіли віддавати ворогам-націоналістам «свого» русифікованого «батьку».
Наведу позицію Махна («Да будет выслушана и другая сторона»): «– Мы осуществили диктатуру пролетариата! – выкрикивали некоторые ораторы на съезде текстильных профсоюзов. – Мы вправе сказать врагам своим, чтобы они замолчали, ибо воля пролетариата их сокрушить... Видимо, эти безответственные крикуны, а с ними и их соратники – пролетарии с мест и не думали о том, что созданием этой диктатуры они разбивали единство своего классового трудового организма на пользу не революции, а врагам ее. Они не думали о том, что в недалеком будущем им самим придется бороться против подобного распыления трудовых сил. На это их толкнет само существо власти – «диктатуры пролетариата», которую они по своему невежеству создали и против которой, можно ожидать, окажутся долгое время бессильными бороться реальными средствами, чтобы заменить ее чем-то другим, более соответствующим, которое отвечало бы идеям трудящихся, этого авангарда человечества, который создал все богатства мира и должен ими пользоваться свободно, и в зависимости от потребностей, а не затрачивать снова своих сил на то, чтобы оплатить их еще дороже» (105: стор. 352); «Крестьяне и рабочие узнали от своих делегатов, что большевик Эпштейн заявил на съезде: «Городской пролетариат пришел к власти, и нужно надеяться, что он создаст себе свое пролетарское государство. Мы, большевики, все силы отдадим ему на помощь созданию этого государства, так как только через него пролетариат достигнет максимума своего счастья...» Трудящиеся Гуляйпольского района усмотрели в этих словах большевика, что партия большевиков обнаглеет и будет строить за счет крестьянства свое большевистское «пролетарское» государство, и напряженно следили за ходом событий в городах» (105: стор. 132).
І мали ж рацію трудящі Гуляйпольського району! Але, скоріше за все, таку проникливість вони виявили не без допомоги Нестора Івановича, який із скромності про це не написав. Звичайно, «батько» Махно не міг дозволити більшовикам побудували щось вороже до свободи, ще й за рахунок українського селянства. Наведу ще одну цитату із «Спогадів»: «…Мое допущение, что, может быть, украинские труженики психологически изменились под давлением казней и утеряли свой бунтовской дух, свою готовность к новой, более цельной борьбе за свое освобождение, быстро теряло значение для моей оценки положения на Украине. В моей непримиримости с тем, чтобы на Украине надолго воцарились корона гетмана и немецкое юнкерство, я чувствовал и видел непримиримость украинских революционных крестьян, на которых единственно была надежда, что они способны пережить всю деспотию гетманщины на себе, но не помириться с нею. Наоборот, при первом удобном случае, они восстанут против нее и, не щадя себя, постараются уничтожить как ее самое, так и те черные силы, которые способствовали ее приходу к власти над страной. Эта моя глубокая вера в украинское революционное крестьянство заслоняла для меня все те явления, которые на Украине развивались в это время на пользу гетманщины и которые, не имей я в себе веры в крестьянство, могли бы поколебать меня в моих планах возвращения нашей анархической группы на Украину и организации крестьянского восстания. С помощью этой веры в крестьянство я сумел критически отнестись к тем явлениям, какие наблюдал месяц-полтора тому назад на Украине, какие видел в пути по России и какие предполагал снова увидеть в недалеком будущем на Украине. И так как это недалекое будущее представлялось мне отстоящим всего на один месяц, то я к нему готовился, заранее радуясь той свободе, которую, по-моему, украинское революционное крестьянство должно было в будущем, намечаемом нами восстании завоевать себе» (105: стор. 328). Звичайно, зворушливо-плакатний стиль висловлювань Нестора Івановича дещо затрудняє сприйняття матеріалу, але у щирості цих слів ми можемо не сумніватися: він платив на них своїм життям.
Очевидно, Махно вважав українське селянство найбільш трудолюбивим, вільнолюбним, упевненим у власних силах і здатним відстояти свою позицію класом. Його любов та довіра до селянства відлунюється мало не у кожному абзаці «Спогадів»: «Такое чистое и искреннее доверие ко мне крестьян (я говорю – крестьян, не упоминая о рабочих, потому, что в нашем гуляйпольском районе главную роль в революции играли крестьяне, рабочие же в своей массе в этот момент почти все время занимали выжидательную позицию в деле революции…) меня беспокоило, несмотря на то, что я горел в работе и, не имея отдыха, не чувствовал усталости» (105: стор. 134-135).
В статті «Крестьянство и большевики» Махно писав наступне: «Оно (крестьянство, – О.Л.) в аграрных странах не сегодня-завтра приведет крестьянство на первое место среди равных тружеников, именно, среди равных, ибо у крестьянства нет стремления к властвованию над городом. Крестьянство этим ядом не отравлено еще. В большинстве своем крестьянство экономически и социально стремилось в прошлом и стремится теперь к тому, чтобы стать в своей жизни свободным и независимым от каких бы то ни было властников. Этим отчасти и объясняется его вражда к властнически относящемуся к нему городу, – с одной стороны, и его любовь к земле, чтобы земля в подлинном смысле, не на словах, а на деле была общественным достоянием. Когда земля будет принадлежать всему народу и никому в отдельности, – по мнению крестьянства, это явится лучшим охранителем их прав от всякого рода собственников земли и слуг этих последних – чиновников государства. Но это то, чего большевики, следующие за малоубедительными для нашего времени доктринерскими формулами Маркса и Энгельса о концентрации капитала и земли – не могут признать. Они боятся крестьянства с той стороны, что торжество его в практической жизни естественно потребует упразднения государства и только поэтому они ложно отыскивают в этом стремлении крестьянства, то контрреволюционность, то несогласованность с задачами революции и их «миссией» в ней» (110). Навіть так. Торжество селянства у практичному житті природно призведе до скасування держави, – так вважав Махно. Тобто, на його думку, саме селянство є бездержавно-анархічним класом. А звідси – лише крок до визнання ним анархічності всього українства, а отже, несумісності українства з державним ладом, який будувався більшовиками…
До речі, в даному уривку прозвучав один цікавий тезис, який був каменем спотикання для Махна і його «багатовекторної» політики. За його словами, селянам не потрібна приватна власність. У тім-то й справа, що потрібна. Вона може бути не потрібною хіба що робітникам, та й то – умовно. Напевно, перемогти з позиції анархіста і комуніста – «два в одному», – не можливо, бо комунізм вступає в бій із анархізмом в самій людській душі, руйнуючи її зсередини. На цю тему влучно висловився видатний український філософ XIX-XX ст. Олексій Гіляров. За його словами, соціалістичний устрій «так само мало узгоджується із загальним устроєм світового життя, як і безумовна єдиноначальність. Не виправдовується цим укладом і необмежений комуністичний лад, що повним запереченням приватної власності йде всупереч із притаманною кожній істоті відокремленістю» (20).
На жаль, сам Нестор Іванович так звані «доктринерські формули Маркса і Енгельса про концентрацію капіталу і землі» вважав «малопереконливими». А воно ж не доктринерські формули, це – елементарний космічний закон. В астрології знак Тільця (пов’язаний з Україною) включає в себе і капітал, і землю, і, звичайно, людську працю. Тож я ніколи не повірю, щоб українські селяни з радістю відмовилися від приватної власності. Втім, зараз не про це.
Подальші події показали, що Нестор Іванович трохи переоцінив «революційні сили» селянства та його здатність до непримиренної боротьби в ім’я високих цілей. Вона, ця здатність, звісно, є, але інколи відтягнута у часі. А сам Махно мені нагадує Горьківського Данко, що вириває із грудей своє шляхетне серце задля спасіння рідного народу. Проте народ є часом хитрим, вередливим та егоїстичним, зосередженим на власних справах і не здатним оцінити самовідданості Данко, бути йому вдячним. Він з легкістю ступає чоботом на згасаюче серце героя і йде собі далі. А роздавлене серце навіть не ображається, щасливе тільки з того, що вже нікому не потрібне. Бо не потрібне – значить, цей народ врятований!
