«В душе поднялось властное желание путем воли и усилия самого трудового народа создать на Украине новый строй жизни,
Где не было ни рабства, ни лжи, ни позора!
Ни презренных божеств, ни цепей,
Где не купишь за злато любви и простора,
Где лишь правда, и правда людей…
Такой строй в настоящее время я мыслил вполне возможным в форме вольного советского строя, при котором вся Украина и Россия, все другие страны мира должны покрыться местными, совершенно самостоятельными хозяйственными и общественными самоуправлениями, или советами тружеников, что одно и то же» (105: стор. 391)...
Така була мрія Нестора Івановича Махна. І він будь-що намагався її здійснити. Махно вважав себе анархістом – «бакунинско-кропоткинского толку». Та чи був він насправді анархістом? Деякі дослідники вважають, що ні. Те саме казав молодому революціонеру Нестору товариш Свердлов, до котрого той випадково потрапив на прийом, коли шукав собі в Москві квартиру. «Да какой же вы анархист-коммунист, товарищ, когда вы признаете организацию трудовых масс и руководство ими в борьбе с властью капитала?! Для меня это совсем непонятно!» (105: стор. 368), – щиро здивувався Свердлов, посміхаючись йому по-товариському. Махно тоді відповів наступним чином: «Анархизм – идеал слишком реальный, чтобы не понимать современности и тех событий, в которых так или иначе участие его носителей заметно, чтобы не учесть того, куда ему нужно направить свои действия и с помощью каких средств...» (105: стор. 368).
Відразу попереджаю: читати висловлювання Нестора Махна – можливо, справа і не для слабо підготовлених (якщо не сказати: не для слабонервових), але, тим не менш, цікава і захоплююча. Особливо якщо зважити на те, що в часи великих революційних перетворень, які припали на початок минулого століття, в такому піднесено-урочистому книжному стилі «недоосвічених» вихідців з народу, – різночинців, – багато хто висловлювався, а Нестор Іванович – зі всією щирістю української душі. Махно писав російською і дуже шкодував, що його книги не перекладені на рідну мову. Одначе я не стану перекладати його вислови на українську, щоб зберегти автентичність мови і передати в недоторканості живий безпосередній подих «батькових» думок, а разом з тим – химерно-суперечливої ментальності цієї унікальної людини. Він був таким, яким він був, і вже не варто змінювати щось і підправляти. Хай все лишається таким, як є.
…А далі була зустріч з Леніним. Той переконував його, що анархізм – то є щось дике та неорганізоване, вкрай відірване від дійсності і байдуже до сьогодення: «Да, да, анархисты сильны мыслями о будущем; в настоящем же они беспочвенны, жалки исключительно потому, что они в силу своей бессодержательной фанатичности реально не имеют с этим будущим связи...» (105: стор. 375). «Отакої», – думав собі Нестор Іванович, а вголос сказав, що він напівграмотний селянин і про таку заплутану думку, яку йому зараз висловив Ілліч, сперечатися не вміє. Проте… і далі видав Іллічу пасаж, основна ідея якого зводилася до того, що більшовицьке розуміння анархізму вкрай обмежене і не має зв’язку з реальністю. «Вся борьба революционной украинской деревни с Украинской Центральной радой велась под идейным руководительством анархистов-коммунистов, – казав він, – …Ваших большевиков по деревням совсем почти нет, а если есть, то их влияние там совсем ничтожно. Ведь почти все сельскохозяйственные коммуны и артели на Украине были созданы по инициативе анархистов-коммунистов. А вооруженная борьба трудового населения Украины с вооруженной контрреволюцией вообще и с контрреволюцией в лице экспедиционных немецко-австро-венгерских армий была начата исключительно под идейным и организационным руководством анархистов-коммунистов. Правда, не в ваших партийных интересах признать все это за нами, но это факты, которые вы не можете опровергнуть. Вам, я думаю, хорошо известны по численности и боеспособности все революционные отряды на Украине… Из них добрая половина находилась под анархическими знаменами… Все это достаточно убедительно говорит о том, как ошибочно ваше, товарищ Ленин, утверждение, что мы, анархисты-коммунисты, беспомощны, жалки в «настоящем», хотя любим много думать о «будущем». Выше мною сказанное не подлежит сомнению, оно верно, и оно говорит обратное вашим заключениям о нас. Оно говорит всем, в том числе и вам, что мы, анархисты-коммунисты, всем своим существом погрузились в «настоящее», работаем в нем и именно в нем ищем приближения нас к будущему, о котором, да, мы думаем, и думаем серьезно...» (105: стор. 375-376).
Нестор Іванович лише так умів висловлюватися. Чомусь ця дивна й карколомна, як на сьогоднішні стандарти, мова в ті часи була чудово зрозуміла «малограмотним» селянам, які обожнювали слухати промови Нестора Махна і заражалися його кипучою енергією, після чого вже готові були діяти. Натомість Ленін був у шоці і надалі не любив розповідати про свою розмову із майбутнім «батькою Махном», – наче її й не було. Як не було у Ленінській лексиці та лексиці його колег по більшовицькій партії слова «Україна»: вони воліли заміняти його словосполученням «Юг России». Коли Ілліч запропонував Махнові замовити для нього закордонний паспорт для переходу на територію України, яка тоді перебувала в статусі окремої держави, Махно по-скорпіонськи саркастично посміхнувся (він-бо Скорпіон!): «Да вы же считаете Украину Югом России». «Считать – одно, товарищ, а в жизни видеть – другое» (105: стор. 378-379), – зітхнув тов. Ленін. Золоті слова! Втім, його засмучення з цього приводу тривало недовго, бо через кілька років Україна благополучно знову стала «Югом России».
Врешті решт, під бойовими випадами знервованого Нестора Івановича Ленін трохи пригальмував з комуністичною безапеляційністю, почав розводити руками, вибачатися та припускати, що десь він міг і помилитися, адже ж обставини такі: все так незрозуміло і непевно в цьому світі… А от що він думав в той момент насправді – то тема для окремого дослідження.
У пересічному розумінні анархізм є щось дике, степове, на конях, босоніж, із гиканням та свистом, вкрай недозріле у всіх відношеннях. Одне слово – анархізм. Із радянського енциклопедичного словника читаємо: «Анархізм (від гр. anarchia – безвладдя) – мілкобуржуазна суспільно-політична течія, яка виступає за негайне знищення будь-якої державної влади (в результаті «довільного», стихійного бунту мас) і створення федерації мілких автономних асоціацій виробників, відкидає політичну боротьбу робітничого класу, диктатуру пролетаріату, політичні партії…» Така була офіційна наукова думка в однопартійній країні, яка перемогла всіх своїх ворогів.
Втім, навіть із цього визначення випливає, що анархізм не є повним та абсолютним безвладдям, як призвичаїлась вважати переважна більшість громадян. Усе ж таки, він передбачає деяку організацію. Це, начебто, знав і Ленін. Адже коли Махно розповів йому про сприйняття його односельцями комуністичного лозунгу «Вся власть Советам на местах!» у тому сенсі, що «…вся власть и во всем должна отождествляться непосредственно с сознанием и волей самих трудящихся; что сельские, волостные или районные Советы рабоче-крестьянских депутатов есть не более и не менее как единицы революционного группирования и хозяйственного самоуправления на пути жизни и борьбы трудящихся с буржуазией» (105: стор. 370-371), то Ленін здивовано відзначив, що в цьому разі все населення рідного району Нестора заражене анархізмом. «То й добре», – вочевидь, подумав собі Махно, а вголос запитав: «А разве это плохо?» Звичайно, Ленін поспішив запевнити його, що це зовсім не погано, бо це могло би прискорити перемогу комунізму над капіталізмом та його експлуататорською владою. А про себе подумав… неважко здогадатися, що про себе подумав Ілліч.
Комуністична влада не любила анархістів, а надто в особі Махна, за їх свободолюбність і, так би мовити, безпосередність. Бо анархісти прагнули на практиці здійснити те, що у теорії обіцяли громадянам комуністи. Якщо «Вся влада – Радам», то вся влада – Радам, тобто всьому трудовому суспільству. Чесні вибори, повна рівність у правах, відповідальне керівництво, яке у будь-який момент може бути звільнене у разі невиконання своїх обов’язків. Одним словом, Запорозька Січ. Або середньовічне народне віче, яке було доволі популярним на Русі та в прадавні часи антського воєнного союзу.
Анархізм буває різний. Навіть Бакунін та Кропоткін, яких, розповідаючи про свій світогляд, Махно чомусь звів воєдино, як комуністи – Маркса з Енгельсом, є досить різними теоретиками анархізму. Метафізичним анархістом себе вважав і «філософ свободи» Микола Бердяєв. Між ним та Махном, як воно не дивно, є багато спільного. Багато до непристойності. Адже це Бердяєв писав, що підходячи до будь-якої державної споруди, він ще в дитинстві відчував в собі якесь підсвідоме обурення, прагнучи негайної руйнації цього закладу. «Будь-яка державна установа, – зізнавався він в «Самопізнанні, – ввижалася мені інквізиційною, всі представники влади мучителями людей» (67: стор.113). По своїй природі Микола Олександрович був бунтівником: «Я… співчуваю всім великим бунтам в історії – бунту Лютера, бунту розуму просвіти проти авторитету, бунту «природи» у Руссо, бунту французької революції, бунту ідеалізму проти влади об’єкту, бунту Маркса проти капіталізму, бунту Бєлінського проти світового духу і світової гармонії, анархічному бунту Бакуніна, бунту Л. Толстого проти історії і цивілізації, бунту Ніцше проти розуму й моралі, бунту Ібсена проти суспільства, і саме християнство я розумію як бунт проти світу і його закону» (67: стор. 63). Напевно, і своє народження філософ сприймав, як бунт проти усталеного порядку процесів взаємообміну в навколоплідному мішку.
Філософ згадує, що в роки юнацтва йому подарували книгу з підписом: «Дорогому протесташе». Він протестував з дитячих літ. Але… він протестував і проти терору, як тогочасного звичного способу вирішення революційних задач: «Я багато бунтував проти людських думок про Бога, проти людських вірувань в хибних богів, але не проти Бога. Чи поєднується християнство з бунтарством? Рабське вчення про смирення виключає можливість бунту і повстання, воно потребує послуху і покірності навіть злу. Але саме воно і викликало в мені бунт і повстання. Бути християнином не означає бути слухняним рабом. Я був бунтарем. Але бунтарство моє ніколи не було схваленням терору. Я бунтував проти світу і його рабського закону, але терор є поверненням до закону світу, є послухом цьому законові. Будь-яке вбивство є послухом рабському законові світу. Мій бунт є бунтом духу і бунтом особистості, а не плоті і не колективу» (67: стор. 64). Після цих убивчих слів Бердяєва анархістський креатив Махна вже можна було б не розглядати, відкинути ледь розпочату працю, поставити велику крапку і закрити файл, але… Щось є в цій персоналії невимовно більше, ніж «розпіарена» нею анархія (якій, до речі, дуже поталанило з Махном), що примушує мене продовжувати свій виклад далі.
Напевне, Бердяєв міг собі дозволити ідейний бунт, примхливу непокору закону «світу цього», який, за його власним зізнанням, був йому глибоко чужим від самого народження. Адже він не працював у поті чола на чужому полі, віддаючи більшу частку власного прибутку панові, не гарував на фабриці або заводі по 12 годин на день за символічну плату, не спускався з киркою та ломом у небезпечну шахту чи рудник – і ще багато чого не робив. Філософ міг собі дозволити гидливо відвернутися від сорому «світу цього», цілком віддавшись розумовій праці, де мав можливість викласти теоретично обґрунтовану концепцію свого неприйняття всіх вад оточуючої дійсності, разом із самою дійсністю. Він міг собі казати, що виступає проти всіх жорстокостей буття, але не вказувати, як таке буття змінити – принаймні, прямо зараз. Здається, це К. Маркс колись підмітив: «Філософи тільки тим і займалися, що пояснювали світ, але мета якраз у тому, щоб його змінити». Статика й динаміка, пасивність і активність – яка позиція є більш прийнятною для дієвої людської сутності, коли вона є справжній «образ Божий» на землі? Втім, Бердяєв таки вказував рецепт людського щастя: потрібно кожному із нас ставати досконалішим, і перш за все – через очищення душі і внутрішнє, духовне звільнення людської особистості.
І справді, внутрішня свобода надає людській істоті шанс очищення і покращення своєї долі, але коли за непомірною тяжкою працею буває ніколи підвести очі, щоб подивитися на чисте небо, коли вона завалена фізичною роботою і отримує за це мізерну плату, їй надто важко це вмістити у свідомість, не осяяну прозрінням філософського контенту. В такому разі ця розсудлива рекомендація шукати щастя через внутрішню свободу сприймається «на другому кінці», як зухвале та цинічне глузування над знедоленим трудівником, експлуатованим нещадно різними неробами. Проста і неосвічена людина ніяк не може зрозуміти, чому вона повинна тяжко працювати, в той час як інші непогано влаштувались за її рахунок і живуть собі у власне задоволення. У чім її вина? Тож – ні, вона не стане сподіватись на примарне звільнення душі, на щастя в інших вимірах буття, які ще невідомо, чи існують, бо вона вже стала в цьому сумніватись, і терор для неї в даному випадку є найпростішим і найбільш логічним виходом. Принаймні, він реалізує своєрідну справедливість – нехай не кращого ґатунку, але в її очах доволі зрозумілу й обґрунтовану.
Сприймаючи свій бунт супроти всіх гріхів та вад буття, як персонально-індивідуалістичний, Бердяєв розгортає свій протест у розумовій площині і не претендує на його об’єктивацію. «Моє творче дерзання, найголовніше в моєму житті, виявлялося передусім у станах суб’єкту, в продуктах же об’єктивного світу воно ніколи не досягало достатньої досконалості. Мій бунт був передусім розривом з об’єктивним світом, і в ньому був момент есхатологічний… Мені завжди хотілося, щоб оголена правда була нарешті виявлена» (67: стор. 65). Очевидно, – правда про те, що об’єктивний світ погруз у злі та скорботі, – це й так всі знають. Виходить, що філософ взагалі волів би знищити той об’єктивний світ (хоча би у думках) і залишити тільки світ суб’єкта. А це вже – інша крайність…
Наш світ був створений не нами, а Тим, хто є мудрішим за всіх нас. І створений він був в дуальній площині, за участю суб’єкта і об’єкта, – з пісні слів не викинеш. За Божим задумом, людські ідеї мають втілюватися в життя. Ідея без реального її впровадження в життя лишається безплідною і непотрібною. Сенс ідеї – у її практичному застосуванні. При цьому практика повинна слугувати добрим справам, а не руйнувати Божий світ. Бердяєв практики не хоче, він її «біжить». Зокрема, в відоме всім шкільне прислів’я «Суха теория, мой друг, а древо жизни вечно зеленеет», – він вніс свій креатив, переробивши текст і помінявши фігурантів вислову місцями. В його уяві вічно вегетуюча теорія цвіте і пахне, а дерево життя сухе й нікчемне. У деякому сенсі, філософ має рацію, якщо з теорією асоціювати Божий задум і світ ідей, а з деревом життя – матеріальний світ, уражений неправдою людської об’єктивації. Але в оригіналі це прислів’я мало протилежний зміст: під теорією розумілася хитка мислительна споруда, яка безжально фіксувала розумові вади теоретика, не завжди поінформованого щодо стану справ у цьому світі, а під деревом життя – самe життя, що фонтанує по своїм божественним законам, не охоплюваними доволі примітивною людською логікою. Микола Олександрович був теоретиком – і тим вже був щасливий. І він не вірив у можливість щастя в об’єктивованому світі, де все живе завжди страждає. Яке тут щастя, коли на світі стільки горя?
Бердяєв бунтував, але лише у думці, протестував, але не руйнував. Він висловлював свої оцінки. «Я ніколи не збирався бути професійним революціонером. Для цього я був надто теоретиком, мислителем, ідеологом. Се була моя роль», – зізнавався він (67: стор. 115). З одного боку, зрозуміло, що персональний бунт сприяє духовному очищенню, але проблема в тому, що бунтує далеко не кожен. Якщо би разом обурилося все людство і виказало своє безстороннє ставлення до світової несправедливості, то світ миттєво би змінився на краще. Коли ж бунтують одиниці у своїх робочих кабінетах, а більшість, все ж таки, змиряється з реальністю, що «нам дана у відчуттях», то світ не змінюється. Точніше, його зміни просуваються історією довго й складно і зовні це тривалий час не проявляється. То як в такому разі діяти пересічній людині, яка жадає змін вже зараз? У цих обставинах вона схиляється до більш дієвих форм протесту – оптимістично налаштованих проектів анархізму чи то комунізму, які вже не бояться «світу цього», не заперечують його геть-чисто і вважають ще цілком-таки придатним для очищення. Відмовляючись від есхатологічних сподівань покращення життя на «тому» світі, як це властиво відстороненим від зла об’єктивації філософам, проста пересічна людина бажає щастя вже у цьому світі. Принаймні так, як розуміє. І ось тоді з’являються такі примітні персоналії, як веселун і чарівник Нестор Іванович Махно.
Не зважаючи на поширений погляд на анархізм, як на розхристаний безвладний устрій без будь-якої відповідальності, Махно сприймав його по-селянському практично, – як безпосередню спілку між робітниками і селянами (всіма трудящими), яка не потребує посередництва держави. Анархія в подачі Нестора Махна ніяким чином не була безсенсовою й беззмістовною («бандитською») моделлю світоустрою, як намагалася усіх переконати комуністична кліка, чиї герої свого часу знищили махновську вільну республіку. І в цьому пункті навіть вимальовується паралель між анархістським задумом Махна, його транскрипцією червоними «мислителями» і бердяєвськими поглядами на свободу. Бердяєв розділяв «свободу від» і «свободу для». «Свобода від» в своїй межі породжує руйнацію і бандитизм, «свобода для» – творіння і відповідальність. Анархізм у розумінні Нестора Махна був близьким до позитивної «свободи для» (тим часом комуністи йому приписували бандитизм «свободи від»).
А загалом, хто потребує справжньої свободи, той підсвідомо намагається створити Всесвіт заново, з історичного нуля, первісного Великого вибуху. Хто прагне свободи для творчості – той Творець, відповідальний за окремий світ, який він самостійно створює. Така свобода – вже не порожнеча, а готовність до відповідальних дій. Бердяєв бачив у свободі витоки людської творчості і поштовх для продовження людиною великих справ Творця. Змістовний анархізм Махна поставив на меті відповідальну самоорганізацію трудящих, таке собі «перегравання» запуску історії, із набагато кращим стартовим потенціалом. Під бездержавністю він уявляв не повний брак організації й порядку, а той суспільний устрій, що спрямований на будівництво вільного життя самим народом, без бюрократів-державослужбовців, – із міркувань економічної та соціальної доцільності. Ліквідувавши клас адміністраторів та інших «паразитів», Махно хотів довірити селянам і робітникам обов’язки і функції як творення, так і управління. Він надавав суттєво більше простору для всебічного розвою особистості, щоб замінити рабську психологію, так глибоко вкорінену в людську свідомість за всі часи кріпацької неволі, на психологію самодостатньої і вільної людини. Людина – мікрокосм у макрокосмі, а не деталь робочого конструктора, і анархіст Махно щосили прагнув вивільнити її цілісну живу природу. Людина заслуговує на щастя, а працююча людина – і поготів. А щастя невіддільне від свободи, від відчуття себе приватним власником своєї долі, від вільної спрямованості розуму на особистий творчий пошук.
Якщо Бердяєв був персоналістом, то Махно не уявляв себе без колективу і в першу чергу намагався прислужитися суспільству. Персоналізм Бердяєва був суто християнським. За християнським вченням, людська душа погрузла у гріхах, тож головне завдання кожної людини – навчитися не піддаватися своїм гріхам, боротися зі злом в самій собі. Тим часом світ язичництва в самій людині жодного гріха не убачає, локалізуючи його у зовнішньому середовищі, пов’язуючи з різними і часто не залежними від нас обставинами. Він вчить боротися зі злом зі зброєю в руках, в довколишньому просторі, тому в язичницьких координатах багато важить колектив: разом легше подолати ворога. Людське спасіння анархіст Махно вбачав у колективно-зовнішньому спектрі, і це цілком логічно, з огляду на те, що атеїсти опираються на ті ж уявлення матеріалістичного контенту, які лежать в основі традиційного язичництва. Махно був анархістом, і одночасно – атеїстом (теоретичний анархізм у ті часи був геть просочений комуністичними «принадами»), і в цьому суперечливому поєднанні крилася його трагедія. Намагаючись дістатися «свободи для» (яка є християнською по суті), він легковажно заперечував Творця (вочевидь, лише для того, щоб Його перевідкрити), хоча й не відкидав духовних принципів, які для віруючих завше є пов’язаними з Богом.
«Всі анархістські вожді, – писав історик В. Волковинський, – займалися, в основному, теоретизуванням. Махно ж був єдиний, хто довів, що цими ідеями можна озброювати народні маси, хоча вони й не підготовлені до засвоєння такого складного матеріалу» (6). Утім, народні маси, власне, особливо й не засвоювали цей «складний матеріал». В проекті Нестора Махна було на рівень більше відгомону січових традицій його далеких запорозьких предків, ніж анархістських ідеологічних розрахунків. Але сам «батько» прагнув, щоб його революційний рух вважався анархічним: це виглядало більш поважно у очах тодішньої російсько-української спільноти, і до того ж, якось «по-ученому», – а він безмежно поважав учених та освічених людей. Воно й не дивно: це були часи безмежного диктату плоскої раціональної науки, – такий собі світоглядний «мейнстрім» живих мерців.
Озброївшись «пристойною» ідеологією, як середньовічний лицар – обладунками зі списом та мечем в одному «джентльменському наборі», Махно включив на всю потужність свій організаторський талант, який не дуже цінувався в анархістських колах, натомість був практично незамінним у козацькому суспільному урядуванні. Як людина безупинної кипучої енергії, Махно ніколи не сидів без діла і завжди фонтанував бурхливою діяльністю із самого епіцентру всіх революційних дій. Тому поїздка влітку 1918 р. до «ледачої» Москви розчарувала молодого генія анархії. Його украй обурювало, що московські анархісти безпросвітно байдикують, а не ведуть роботу на місцях, не їздять з агітацією по селах та станицях і не виступають перед робітничим класом та селянством зі своєю анархістською програмою. «Я и по своему темпераменту, и по своему сознанию считал долгом быть в этот грозный для революции момент среди масс, в самой их гуще, – пише він. – Я сознавал ответственность за возможное поражение революции хоть и в разной степени, но за всеми революционерами, и мне казался противным слет анархистов в Москву и бессодержательное пустое шатанье по ней» (105: стор. 394-395).
Тож повертаючись додому, в Гуляйполе, він був по-справжньому щасливий: «…Я чувствовал себя, несмотря на тесноту, духоту и вонь в вагоне, лучше, чем в Москве, этой соблазнительной издали и как будто способной чему-то научить Москве, из которой я теперь бежал на простор живого действия украинской революционной деревни. На этом просторе, в гуще тех, кто способен его создать и на его основании закладывать фундамент новой жизни, я найду духовное удовлетворение, говорил я себе, и уносился мыслью к нему, к этому простору» (105: стор. 395).
