Я починала з роздумів про вплив темних сил на російську історію, – прийшов час зупинитися на них детально. Темні сили – це сили виверту, перверсії, обману, руйнування. Вони завжди будуть себе називати світлими, святими, добрими, бо приховують своє справжнє обличчя, мімікруючи під когось іншого, аби приспати пильність і під цією завісою здійснити свої справжні руйнівні задачі. На відміну від решти світових держав, Росія має дивну особливість виставляти себе святою і духовною. Про це завжди співали і співають безліч штатних та нештатних російських духовидців, старців, віщунів, монахів, священників при виконанні, юродивих, гадалок, езотериків, астрологів, екстрасенсів та ін. бродячих артистів «з особливими здібностями». Власне, не тільки російських, адже Росія має своїх симпатиків у всіх куточках світу. Є безліч книг і статей про Росію та її особливий шлях до вершин людського духу, з метою нести світло всім народам світу (як вказано в її інструкції, хоча на ділі вона здійснює рівно протилежне). Всі ці писання ґрунтуються на пророцтвах вищезгаданої строкатої публіки, і те, що вони часом провіщають, навряд чи можна назвати торжеством світлих сил (скоріше, шабашем темних).
Окремо зазначу: подібні славослів’я на адресу Росії спираються виключно на майбутнє (якого ще нема!). І це зрозуміло, адже ні в минулому, ні в теперішньому поставити у відповідність просто нічого. «Запятой там не было и нет, значит, она там будет!» Найбільше посилаються на Вангу, яка і дійсно любила Росію, але в її пророцтвах чимало й посмертних «подробиць» (або, словами Шахматова, «пізніх вставок»). Зокрема, інтернет-мережею гуляють записи такого собі Валентина Сидорова, який зустрічався з Вангою і «з перших вуст» записав її пророцтва (цитувати буду російською, бо по-перше, це просто красиво). Відтак, я починаю: «Как орел воспарит Россия над землею и осенит всю землю своими крыльями. Все, даже Америка, признают ее духовное превосходство. Но произойдет это через шестьдесят лет (Духовність міряють на вагах, але через 60 років. – О.Л.). А до этого произойдет сближение трех стран – Китай, Индия и Россия соберут свои силы в один кулак (Як треба розуміти, кулак теж духовний. – О. Л.)… Нет такой силы, которая бы смогла сломить Россию. Россия будет развиваться, расти и крепнуть. Все растает, как лед, только одно останется нетленным – слава Владимира, слава России (Тут йдеться не про Путіна, а про Київського князя Володимира, це ж логічно. – О.Л.). Слишком много жертв было принесено, слишком много. Никому не дано остановить теперь Россию. Она все сметет на своем пути и не только сохранится, но и станет ХОЗЯЙКОЙ МИРА».
Як на мене, це звучить загрозливо. «Слишком много жертв» – своїх і чужих – і все заради того, щоб все змести на своєму шляху і стати «хазяйкою світу». То про духовність якого роду тут йдеться? Правильно, про темну, сатанинську, з чорними месами, людськими жертвоприношеннями, стосунками «хазяїн – раб» тощо. Нагадаю, що Ангра-Манью перекладається як «Злий Дух» – чистий дух, без домішок, і живиться така духовність ні чим іншим, як людською кров’ю і стражданнями.
В статті «Майбутнє Росії та майбутнє світу» ще один російський автор, на прізвище Морозов, цитує Еліс Бейлі, англійську суспільну діячку та глибоко у щось «посвячену»: «Місія Росії зароджувалася і виношувалася (її) передовими ідеалістами при будь-якому режимі і, коли прийде час, буде виявлена у всій силі своїй та славі на благо всього світу». Якби ще Бейлі коли-небудь бачила ту Росію… Ця дама належала до теософської спілки, заснованої Блаватською, і про Росію мала уявлення тільки зі слів своїх російських методистів. Далі Морозов коментує: «Период построения социалистического общества в России, вместе с его безбожностью и геноцидом, целиком и полностью вписывается в Божественный План развития человечества (Дивлячись, яке «Божество» тут мається на увазі. – О.Л.)… Истязание физического тела помогает ему [человеку] избавиться от низменного и гадкого (Тут бачимо конкретизацію особи «Божества»: маніхеї і катари мали такого самого. – О.Л.), переключив жизнь души на дела астрального плана… Россия на протяжении ХХ века выполняла наиважнейшую, наиответственнейшую миссию, причем, не столько по отношению к себе, сколько по отношению ко всему человечеству, именно поэтому Всевышний санкционировал такой образ жизни наших людей. Таковым он останется и в будущем… Имя Бога необходимо держать в сердце постоянно. С ним нужно жить в горести и радости, с ним нужно родиться, с ним нужно и умереть, не забывая о Нем никогда, и если Он позовет за собой, то идти с Ним до конца».
Відтак, ми бачимо, що вся поведінка Росії і спосіб життя її людей зводиться до одного: катування себе та інших, з вірою в те, що це потрібно Божеству (може, і потрібно!), колись їм це зарахується, а головне – при цьому позбуваються «низменного и гадкого» (що би воно не означало). Напевно, Бог, на якого посилаються подібні автори, має особливо цінувати такі щиро віддані «духовній» справі постаті, як Гітлер, Сталін, Мао Цзедун, Пол Пот чи граф Дракула, а найбільше, тихих скромних ударників праці, – вбивць-маніяків, котрі тишком-нишком трудяться під покровом ночі в ім’я духовного піднесення людей (через кров і страждання), але ніколи не отримують подяки – ні від держави, ні від громадян. Нерідко вони розповідають слідчим органам про якісь (духовні) голоси, що надихають їх на цю важку невдячну працю (ясна річ, для примноження загального добра) – от хочете вірте, хочете ні.
І далі йде цитата Бейлі (російською це знов красиво): «За закрытыми границами этой таинственной и прекрасной страны продолжается великий духовный конфликт, и необыкновенный мистический дух и правильная религиозная ориентация народа являются твердой гарантией возникновения, в конце концов, истинной живой религии и культуры. Из России – символа мирового Арджуны в очень специфическом смысле – придет новая магическая религия. Она будет продуктом великого скорого сближения между человечеством и Иерархией… Весь мир наполнится излучением Солнца справедливости, будет залит сиянием Солнца Правды, исходящим из двух центров духовной силы, насыщающей свет, который всегда сиял на Востоке, а теперь осветит и Запад. Подразумеваю возникновение ВЕЛИКОЙ ДУХОВНОЙ РЕЛИГИИ, КОТОРАЯ ОПРАВДАЕТ РАСПЯТИЕ ВЕЛИКОГО РУССКОГО НАРОДА (А що виправдає розп’яття «великим руським народом» інших народів, хай і малих? – О.Л.)… Взрослые, старые нации мало способны для проявления себя в жизни нового века, так как их закристаллизованность в старом не дает возможности воспринять новое. Россия рядом небывалых потрясений приведена в состояние как бы новой нации, которой необходимо заново создать (собственные): мировоззрение, быт, нравы и образ взаимоотношений с другими нациями… Россия является родиной зарождающегося Откровения великой духовной ценности общего (общечеловеческого) значения... Все народы смотрят на Россию с ожиданием (Що вона піде з Криму та Донбасу. – О.Л.), ибо смутно чувствуют, что от нее придет что-то новое, ведь Россия быстро растет и консолидируется и вскоре покажет, что может дать миру многое... Какое Откровение даст миру Россия? Ключевое слово его – БРАТСТВО («Какая пошлость!» – О.Л.)… Задачей, стоящей перед Россией, превыше всего является дать другим нациям мира такой пример мудрого управления, свободного выявления индивидуального устремления и применения здравого образования, который другие нации будут охотно принимать. Они будут следовать примеру России – представлять миру новое сознание. Благодаря ее действиям в горниле (многосотлетнего) опыта и эксперимента постепенно возникнет новое всепланетное мировоззрение… России предстоит великая задача выявления духовности в жизни, иначе говоря, выявления всего доброго, светлого и прекрасного, выявления правопорядка, прекрасной постановки образования и воспитания, выявления человечности в отношениях между людьми, или ИСТИННОГО БРАТСТВА. Россия будущего выявит все добрые черты духовности – и тогда мир без всякого навязывания с ее стороны будет учиться на ее примере. ТАК РОССИЯ, ИДЯ СВОИМ ТРУДНЫМ ПУТЕМ, ПРОСВЕТИТ СЕБЯ СВЕТОМ, КОТОРЫЙ ОЗАРИТ ВЕСЬ МИР».
Якщо спростити всю цю симфонію словесної води, в сухому підсумку лишиться коротке резюме: Росія так страждала, так катувала себе та інших, що тепер їй нічого не лишається, як всіх повести за собою. Така залізна логіка. За відсутності пристойних аргументів, автори подібних праць видають лише неадекватні прогнози на майбутнє, в якому всі народи світу шанобливо чи з острахом вклоняються Росії, визнаючи її провідну роль у завтрашньому високоінтелектуальному та високодуховному світі. Чому? Бо вчора такого не було. А отже, має бути завтра!
«Пророчества о стране, которые я привожу, – продовжує Морозов, – отнюдь не единственные в своем роде. Были и другие, предрекавшие ей великое будущее. Об этом в свое время говорили: Эдгар Кейс, Серафим Саровский, Вещий Авель, Парацельс и прочие, менее значимые провидцы… О том же самом говорил в свое время Филипп Ауреол Теофраст Бомбаст фон Гогенгеймский (von Hohenheim), он же Парацельс (1493-1541 гг.). Его перу принадлежит книга «Оракулы», в которой он предсказывает развитие человечества вплоть до XXII века. О нашей стране Парацельс пишет: «Есть один народ, который Геродот называет гипербореями. Нынешнее название этого народа – Московия (Науковці ототожнюють московитів не з гіпербореями, а з андрофагами з тієї ж праці Геродота. – О.Л.). Нельзя доверять их страшному упадку, который будет длиться много веков. Гипербореи познают и сильный упадок, и огромный расцвет... В этой стране гипербореев, о которой никто никогда не думал как о стране, в которой может произойти нечто великое, над униженными и отверженными воссияет Великий Крест». Лишається тільки гадати: яку саме країну мав на увазі пан Теофраст Бомбаст? Виходив він в своїх прогнозах з назви, чи з реальної країни? І, врешті решт, чи був він успішним провидцем, адже відомий він лише як медик та натурфілософ.
Американський провидець Едгар Кейсі теж не встояв перед чарівністю цієї славної країни, називав її дуже комплиментарно – «вільною Росією», як і її найбільш садистську інкарнацію – СРСР. В релігійних перетвореннях цього монстра духовидець вбачав «величайшую надежду мира». «Миссия славянских народов состоит в том, чтобы изменить сущность человеческих взаимоотношений, освободить их от эгоизма и грубых материальных страстей, восстановить на новой основе – на любви, доверии и мудрости», – передає Морозов мудрість Кейсі. Провидець не знав, що росіяни – не слов’янська нація. Цікаво, в яку би сторону він змінив своє пророцтво, якби про це дізнався.
А ось непогане пророцтво для Росії та її Православної Церкви від преподобного Лаврентія Чернігівського (кінець 1940х р.): «Россия вместе со всеми славянскими народами и землями составит могучее Царство. Окормлять его будет царь православный – Божий Помазанник. В России исчезнут все расколы и ереси. Евреи из России выедут встречать в Палестину антихриста (Тут треба смайлик. – О.Л.), и в России не будет ни одного еврея (Нацизм і рашизм – близнюки-браття, на період 1940го року ще офіційно не розлучені. – О.Л.). Гонения на Церковь Православную не будет. Господь Святую Русь помилует за то, что в ней было страшное и ужасное предантихристово время. Просиял великий полк исповедников и Мучеников… Все они умоляют Господа Бога Царя Сил, царя Царствующих, в Пресвятой Троице славимого Отца и Сына и Святаго Духа (Московські піснеспіви – це особливий жанр, котрий треба любити таким, який він є. – О.Л.). Нужно твердо знать, что Россия – жребий Царицы Небесной и она о ней заботится и сугубо о ней ходатайствует (А юдеї мають таку саму думку, щодо себе. – О.Л.). Весь сонм святых русских с Богородицею просят пощадить Россию… Русского православного царя будет бояться сам антихрист. При антихристе Россия будет самое мощное царство в мире (А це вже схоже на правду, чи не тому всі так бояться пришестя антихриста? – О.Л.). А другие страны, кроме России и славянских земель, будут под властью антихриста и испытают все ужасы и муки, написанные в Священном Писании (Ну який же преподобний без «ужасов и мук» для сусідів? – О.Л.)».
Якщо я правильно розумію християнську ідею, там йдеться про особливий тип жертовності. Християнська жертва має бути свідомою, добровільною і остаточною. Відтак, численних жертв Золотої орди, «переписів населення» у виконанні Олександра Невського, оприччини Івана Грозного, «реформ» Петра І, імперських війн заради розширення «Великої Росії», кривавих чисток від диктатури пролетаріату, громадянської та вітчизняної війн ХХ ст., репресій та голодоморів Сталінського режиму та багато інших прикладів російських «духовних пошуків» це жодним чином не стосується. Ці жертви не обирали жертовності, це не їх свідомий вибір. А отже, жодних «християнських» наслідків вони не матимуть. Росіянам треба краще студіювати християнські тексти і не захоплюватися надміру юдейськими, бо для них це «соблазн», особливо небезпечний. З огляду на те, що всі ці жертви були несвідомими (ніхто вмирати не збирався, не хотів і не планував своєю смертю рятувати людство), крім видимих ознак чорної меси, в духовному відношенні, знайти тут більше нічого.
«В 1959 году журнал Канадского филиала православного братства преп. Иова Почаевского «Православное обозрение», – доповідає Морозов, – опубликовал видение одного старца, рассказанное им епископу канадскому Виталию (Устинову), впоследствии ставшему митрополитом РПЦЗ. Этот старец во сне видел Господа, Который ему сказал: «Вот, я возвеличу Православие в земле Русской и оттуда оно воссияет на весь свет… Коммуна исчезнет и развеется, как прах от ветра. Она попущена для того, чтобы сделать в России один народ с одним сердцем и одной душой (Щось ця «алхімія» у «Бога» не вдалася. – О.Л.). Очистив его огнем, Я сделаю его Моим народом (А це звідки цитата?! – О.Л.)… Вот, Я простру десницу Свою и Православие из России воссияет на весь свет. Настанет такое время, когда дети там будут носить на плечах своих камни для постройки храмов. Рука Моя крепка и нет такой силы ни на небе, ни на земле, которая противостала бы ей (Це точно з монологу Ягве. – О.Л.)».
Хто першим встиг сказати, що говорив з самим Господом, того і тапки. Але гадаю, що Господь з видіння старця не був з ним надто щирим. «Почистити вогнем», щось нехороше «попустити», мільйончик закатованих туди – мільйончик сюди, піклуючись про їхнє ж благо, – та з таким Богом, перепрошую, і Диявол не потрібен. Дияволу тут вже нічого від себе додати. І такі православні християни ще гидують юдеями, називають їх «антихристами», тоді як самі всіляко перебирають на свого Бога всі найлютіші риси бога Ягве. А гидують – бо конкуруючі проєкти.
Наведу ще декілька шедеврів від трубадурів світлого майбутнього Росії, як вони його бачать. Відкриваю книжку того самого Морозова «Последние судьбы России и мира. Краткое обозрение пророчеств и предсказаний» (Санкт-Петербург, 1992) і зацитую вибране пророцтво від ще одного «просвітленого» старця, яке датується вереснем 1990 р.: «Надменность и злорадство Запада о нынешних бедствиях России обратятся гневом Божиим на сам Запад (Певно, це про «ніжки Буша» та іншу гуманітарку, яка рятувала росіян на початку 90х. – О.Л.). После «перестройки» в России начнется «перестройка» и на Западе, и там откроется невиданный раздор: междоусобица, голод, смута, падение властей, развал, анархия, моры, голод, людоедство – невиданные ужасы накопленного в душах зла и разврата (Відчуваєте накал духовності святої людини? – О.Л.). Господь даст им жать то, что они сеяли много веков и чем угнетали и развращали весь мир. И поднимется на них все злодейство их. Россия выдержала искушение, ибо имела в себе мученическую веру, милость Бога и избрание Его. А Запад этого не имеет, а потому не выдержит… Россия ждет Бога! Русскому народу нужен только вождь и пастырь – Царь, избранный от Бога. И он пойдет с ним на любой подвиг! (Після слів «пойдет на любой» ніяк не очікується «подвиг». – О.Л.). Только Помазанник Божий даст высшее и сильнейшее единение русскому народу!» Іншими словами, Росії потрібен ворог, проти якого поєднається її велична людність, щоб піти «на любий подвиг», а попереду, звісно, – російський (чи все ж юдейський?) Помазаник на баскому коні. Це чистий юдаїзм, без жодних, навіть мінімальних, домішок Нового Заповіту, але називається по-іншому: «московське православ’я».
«Мученическая вера, милость Бога и избрание Его» – три джерела і три складових частини російської духовності – точніше, марення росіян про свою «переважаючу» духовність. Бог над ними змилується, бо вони зроду-віку мучилися, терпіли і ніколи не піддавали сумніву аксіому, що Бог їх обрав («для замыслов каких-то непонятных»), надав їм перевагу над іншими, вони у нього – в пріоритеті. «Русские – самый одухотворенный народ по происхождению и по предназначению, – переконана італійська чаклунка Мавіс, на яку посилається Морозов. – Именно русские положат начало перерождению всего мира. С Богом, с религией напрямую это никак не связано… Постепенно у народа сложится другой менталитет, и, в конце концов, изменится духовное начало человека, что повлечет множественные изменения вплоть до бытовых... Однако в экономике отставание России от Европы, Америки (почти от всех) еще будет, но это ненадолго. Кардинальная перестройка сознания землян скажется на всех экономических процессах… Вырастет много новых городов на периферии, например, в Карелии, в Зауралье (Якщо китайці їх для себе побудують. – О.Л.)... Крым будет в России, хотя для этого придется приложить усилия (Загарбання Криму завжди було в планах росіян. – О.Л.). Войны опасаться не следует (Бо росіяни її понесуть на чужі землі. – О.Л.), но политические осложнения из-за Крыма еще не так скоро закончатся... Россия перестанет озираться на Америку. Россияне поймут, что у них особенный путь, и не хуже. Никаких Президентов в России скоро не будет. Россия и Беларусь образуют одно государство с общим Правительством (Ще одна ідея-фікс Росії. – О.Л.). Россияне, конечно, в нем будут доминировать (Ну конечно. – О.Л.)… Кризис 1998 был последним экономическим ударом. И хотя России предстоит еще долгий путь к процветанию, она достигнет уровня, какого сейчас нет ни у одного государства (У неї й так свій «уровень», якого більше ніде немає. – О.Л.). Это произойдет уже в XXI веке, наши дети его застанут... России нечего смотреть на другие страны. У нее особенное будущее. Потом за Россией все потянутся». Я тільки можу припустити, що потягнуться ДО Росії, а не ЗА Росією. До Росії потягнуться китайці та інші вихідці з «країн, що розвиваються», які вона колись «захистила» від «зла» цивілізації. Росія має масу неосвоєних земель, над якими ширяють вітер і ворони, а працелюбні азіати зроблять з диких російських обширів комфортне місце для життя. Та що казати? Вони вже «тягнуться» до Росії, і на Далекому сході засновані цілі китайські поселення. Швидкість зайняття китайцями російських теренів можна порівняти зі швидкістю поширення по планеті мобільного зв’язку чи інтернету, це справа недалекого часу.
Насправді ж «чаклунка Мавіс», яку процитував Морозов, – це вигаданий персонаж, точніше, запозичений з японського аніме, де вона є засновницею магічної гільдії «Хвіст феї». Як сповіщає відповідний сайт, «попри те, що її тіло перебуває в комі і запечатано в Лакрімі, вона продовжує взаємодіяти з гільдією та її членами в якості Мисленої проекції». За що купила, за те і продаю, як то кажуть. Анімаційний образ в стані коми, шляхом Мисленої проекції, спілкується з Морозовим на тему великих перспектив Росії та розмірковує про «одухотворене походження» московитів, – це саме те, чого їм так не вистачало. І наче ж не бракує реальних людей, готових славити Росію та провіщати її «світле майбутнє», але цього їм мало. В хід йдуть ще й неіснуючі, мультиплікаційні персонажі, в чиї вуста вкладаються такі подробиці, про які сертифіковані провидці навіть не здогадувалися, бо куди ж їм до ідеологічного істеблішменту Росії?
Подібного шапкозакидання на тему майбутніх російських перемог набралася така велика прірва, що твердження про святість цього малолюб’язного народу стало вважатися аксіоматичним, споконвіку всім відомим, самоочевидним і не підлеглим жодним сумнівам, доказам чи аргументам. Наприклад, колишня вчена-космобіолог, а нині містик-академік у контакті з «вознесенными учителями» і просто мила душевна людина, Валентина Миронова на своїх семінарах розказує, що Росія – «это ведущая в духовном плане страна. Знаем мы это – не знаем, согласны мы – не согласны, но это уже высший план, который прописан и который идет в исполнение». Розумійте так: є космічні постулати – і не нам, простим смертним, задавати якісь уточнюючі питання. На вищому плані все вже вирішено, і навіть від самих росіян – їх бажань чи небажань (бути духовними) – це не залежить. Судилося їм так, і все. Бо духовність – це не особиста чеснота чи напрацьоване особистими людськими вчинками досягнення, а щось таке, що спускається згори чи дається ззовні – тим, кого обере Господь (по етнорелігійному критерію, ясна річ). А іншим лишається тільки заздрити (як варіант – йти до росіян в «братерство», тоді й перепаде що-небудь від їхніх «щедрот»). Російський юдаїзм, і жодного шахрайства.
Хтозна, можливо, Росія і справді колись піднесеться на незрівнянну для її нинішнього стану височінь, але проблема в тому, що вона вже сьогодні вимагає до себе виняткового ставлення – авансом, в рахунок того сумнівного майбутнього, яке «прописано на вищих планах» («Вы не смотрите, люди, что мы цыгане-ромалы…», – читається в напівспівочій формі, з почуттям). Спираючись на це ніщо в минулому і все – в майбутньому, Росія домагається від нас поступливості та покори, готовності йти за нею туди, коли вона потім вкаже (якщо вкаже). Звичайно, вкаже, бо вона постійно кудись вказує – і вказуватиме надалі. Питання лише в тому, чи варто йти в тому напрямі, в якому вказує Росія.
Прикметно те, що російська духовність є явищем амбівалентним. В той час як релігійно-містична публіка співає цій країні гімни і осанни і одружує її з самим Богом, більш тверезомисляча філософська братія вбачає в ній щось зовсім протилежне. Мало який вітчизняний мислитель, характеризуючи Росію, не згадав Антихриста. Бо якось сильно асоціюється вона з ним. «Росія народить Антихриста», – прямо сказав К. Леонтьєв, і це ніяк не суперечить її духовно-експансіоністським планам. Росіяни не соромляться своїх «методів» і сміливо озвучують свої «хотілки». Якщо на першій стадії операції по захопленню бажаного вони засвідчують об’єкту інтересів свою дружбу, турботу і добропорядність, то на другому скидають цю маску (вона їм не пасує) і стають на диво відвертими та цинічними (якщо говорити про чесність, то у росіян вона тільки така). Найбільш точну характеристику російській вдачі дав журналіст Ю. Макаров: «цинізм і месіанство». Причому, месіанство там теж цинічне і готове на все («на любой… подвиг»).
Одні росіяни говорять про їхній світлий шлях в освячене майбутнє, інші цей світлий шлях описують в форматі «есхатологічного захоплення планетарної влади, хитрого і жорстокого». Одне іншому не заважає, а деталізує. «Ми імперобудівники новітнього типу і не згодні на менше, ніж влада над світом, – написано в Катехизисі Євразійського союзу молоді. – Позаяк ми – пани землі, ми діти і внуки панів землі. Нам поклонялися народи і країни». «Вибір простий: якщо людство не погодиться стати кастовим і «євразійським», то краще йому згоріти в ядерному вогні. Раніше здавалося, що це книжні, романтичні марення. Між тим головний теоретик євразійства, професор Академії Генштабу, вже давно наставляє в цьому дусі своїх «студентів». Так що ядерна зброя і запалена думка безумця можуть поєднатися і справді перетворити світ на радіоактивний пил», – застерігає філософ М. Епштейн.
А тепер трохи роздумів на тему: чи дійсно Росія може стати «з нічого» – «всім», чи є для цього хоч якісь передумови? (крім, звичайно, Божого обрання, це саме собою). Ми бачимо приклад найбільш успішної на сьогодні англомовної цивілізації (вужче: англосаксонської) – її успіх забезпечений, насамперед, відкритістю, толерантністю, демократизмом, плюралізмом, коротше кажучи, не-ідеальністю, готовністю до діалогу будь з ким. Вона не прагла бути правильною, духовною, монументальною тощо – всім тим, чого так прагне Росія. Натомість створювала зручний комфортний простір для життя людей, надаючи їм можливість опікуватися своєю власною душею самим (Богу – Богове, Кесарю – Кесареве). Для Росії ж, при всій її заявленій інтернаціонально-сотеріологічній стурбованості, характерна замкненість, закритість, відрубність, ідейність та моралізаторство, втручання в особистий душевний простір громадян. Тож на сьогодні немає такої причини, яка би могла зацікавити в ній інші народи і змусити їх тягнутися за нею, рівнятися на неї, йти за нею тощо. До того ж, все це сумнівне російське добро замішано на ідеї виключності, обраності, месіанства, духовної та етнорелігійної вищості над іншими, – як і в юдейському першоджерелі. Освячується не душа (чи не тільки душа), а й саме тіло держави та народу, вони проголошуються святими та безсмертними.
«Угро-фінська відрубність від тодішнього європейського простору, помножена на вдячно сприйнятий татаромонгольський спосіб держаного управління, сформували унікальний психотип населення, змінити який не змогла навіть києво-руська цивілізаційна місія, – пише В. Огризко в статті «Нова Росія, стара Маломосковія…» – Його вирізняли потреба постійного руху і пов’язані з цим войовничість та агресивність, рабська покірність перед господарем та безжальна жорстокість щодо покорених. Інший спосіб існування був незрозумілим, а, отже, чужим і ворожим. Усе «інше» підлягало або завоюванню, або запереченню. Так швидко оформився ідеологічний панцир т.зв. «окремішності», «несхожості», «унікальності», які надовго відгородили цю спільноту від найменших шансів долучитися до європейського інтелектуального та суспільного розвитку. Власноруч обрана доля «народа-затворника», звідусіль обступленого «ворогами», з часом трансформувалася в самопроголошене майже (Без майже. – О.Л.) окультне «месіанство» та імперське загарбницьке мислення. Саме з такими «родовими травмами» само- і світосприйняття він вийшов свого часу в світ. І саме так, об’єктивно не змінюючись, проіснував впродовж довгих наступних століть».
Росія має «особливий шлях», вона насичена Богом (ким би він не був), вона чекає на Бога, котрий має підтвердити винятковість, недаремність, виправданість жертв і т.ін. Візантійська «симфонія властей», злиття державної та релігійної влади, спірітуалізувала весь державний простір Росії, зробила його заповітним, сповненим месіанської святості та нетлінності. Відповідно, московські державники стали «святими» – звідси й походження терміну «Святая Русь», він йде не від Русі, а від Московії. Але святість ця – лише за назвою. «Російський народ одержав дві багатих історичних спадщини – монгольську і візантійську, – писав Г.В. Вернадський в «Начертании русской истории». – …Співвідношення між впливом монгольським і візантійським в російській історії є співвідношенням між порядком факту і порядком ідеї. Монгольська спадщина полегшила російському народові створення плоті… держави. Візантійська спадщина озброїла російський народ потрібним для створення світової держави ладом ідей». Тут пан Вернадський дещо недооцінив всього масштабу «монгольської» спадщини, не помітив в ній неприкритої претензії на божественну підтримку.
Колись, в кінці ХІІІ ст., Візантія легітимізувала для Чингізидів їх статус царів для новоприєднаних залішанських територій. Обрані правителем Орди («царем») на керівну посаду в своїх православних («руських») улусах, члени роду Чингізидів обов’язково мали прийняти християнство, нарікалися православними іменами і призначалися князями в цих відділах Орди (наприклад, князь Беклемиш = Михайло Тверськой, князь Кулхан (Калта) = Іван (Калита) та ін.). Ніяких Рюриковичів, вони на тих землях «закінчилися» ще в 1238 р. За домовленістю Орди з Візантією, православна Церква благословляла на своїх богослужіннях новонавернених князів (наступні покоління московитів називали їх «старими царями»), виголошувала анафему всім тим, хто не хоче їм коритися і йде, таким чином, проти Бога (виходить, Бог на стороні «татар»!).
Від «порядку ідей» самої Візантії в Московському царстві реалізувалося дуже мало, а от ідеї «божественної» імперії Чингізидів проходять червоною ниткою через всю пост-ординську історію Московії-Росії. Первісною вірою тюркських племен, які складали основу держави Чингізидів (киятів, меркитів, киреїтів, ширинів, баринів, татар, мангитів та ін.) і яких пізніше, на початку ХІХ ст., всіх гуртом нарекли «монголо-татарами» (автор терміну – російський історик П. Наумов), було тенгріанство. Це слово також з’явилося пізніше, від імені Тенгрі – божественного Неба, якому поклонялися тюркські племена. Це був простий народний шаманізм, в середньовіччі до нього доєдналася імперсько-державницька підкладка і «духовне» обґрунтування.
В рамках цього обґрунтування, з’явилася легенда про те, що прародителька роду Чингизхана по імені Алан-гоа (жила в Х ст.) через декілька років після смерті чоловіка, образно кажучи, згрішила з сонячним променем («Гусары, молчать!») і народила трьох синів, офіційно засвідчених в якості дітей від Бога. З них і почався злет цивілізації, яка в XIII-XIV ст. досягла розміру найбільшої за всю людську історію континентальної імперії з суміжними землями, що простягалися від Японського моря до Дунаю і від Новгорода до Камбоджі. А оскільки рід її засновників напряму походить з високих емпірей самого Тенгрі, це пояснює переконання «монголо-татар» в своїй духовній місії і почесному завданні володіти світом, виконуючи волю Божу. Перефразовуючи відомий вислів, «чого хочуть Чингізиди, того хоче Бог». Ці «божественні» особи були впевнені, що прийшли в цей світ по Божій волі і йти проти них – це йти проти Бога. Не беруся судити, чи дійсно рід Чингізхана походить від Бога (і від якого саме Бога?), чи приймав там в заплідненні участь промінь (і який саме промінь?), та й чи мала місце ця подія в дійсності (чи перед нами лише мавпування християнського сюжету?). Головне, що вони в це вірили. І діяли згідно з цією вірою.
Особисто я не проти версії «богів». Зрештою, приходить час, коли і акваріумна рибка з відомого анекдоту може поставити собі питання: хто насипає їй корм і міняє воду в акваріумі? Всім первісним суспільствам притаманно невідомо-звідки-взяте уявлення про вищий, трансцендентний світ, з яким вони перебувають у постійному контакті. Наявність такої особливості – ледь не головне, що відрізняє людину від тварини. Але звідки людина взяла таку екзотичну ідею: чи вона (ідея) виринула з глибин колективного несвідомого, чи прийшла звідкись ззовні, з її прямими фігурантами, – невідомо. Ми не знаємо достеменно, що таке боги, духи, янголи, демони, світлі та темні сили тощо. Існують різні версії, з різним рівнем приближення: від символічних, ефемерних, до цілком прямих та буквальних. За однією з них, людей створили представники вищих (можливо навіть, позаземних) цивілізацій, навчили їх мистецтву та ремеслам, дали писемність, призвичаїли до землеробства, генетично змінивши склад місцевих злакових рослин, щоб зробити їх більш придатними до споживання людиною та ін. Ці прибульці залишили по собі численні високотехнологічні речі та споруди, об які ламають голови не одне покоління науковців, намагаючись пояснити їх походження, але без особливого успіху. І така цивілізація могла бути не одна. Вони конкурували між собою, аж до того, що інколи вибухали війни між ворожими «богами». Про це розповідають як усні традиції народів світу, так і їх літературні пам’ятки, про це ж може свідчити випалена в деяких місцевостях нашої планети земля.
Прийнято вважати, що найпершою релігією в світі було язичництво: кожне плем’я мало свого бога-покровителя, справляло його культ і отримувало від нього певну допомогу. Я можу припустити, що почалося це з реального покровительства окремих «богів», під якими можна розуміти представників тих самих вищих цивілізацій. Вони обирали собі етнічну групу і складали з нею взаємовигідний союз. Такого «бога», зокрема, мало єврейське плем’я – спочатку це був племінний божок по імені Ягв, а по мірі піднесення самого племені, розширення місць його проживання та сфер впливу, аж до формування в нього ідеї про свою обраність та винятковість, цей Ягв (в очах його підопічних) виріс у всесвітнього бога Ягве. Але залишився тим самим «богом-ревнителем» – таким, що (зі скрипом) визнає існування інших богів, патронуючих інші етнічні групи, і ревнує до них свій народ, аж до спонукання його до дій геноцидного характеру по відношенню до конкуруючих груп. Хтось же допоміг стародавнім євреям пройти по дну моря, як по суші (коли хвилі розступилися в обидва боки), очистити землю Палестини від місцевого народу ханаан, за допомогою смертоносних звуків «труби Ієрихона», надав їм, зрештою, «ковчег Заповіту», котрий мав надлюдську силу і всіх лякав. Тут не конче потрібно вірити чи не вірити, можна просто аналізувати, розглядати всі умови та можливості здійснення тих чи інших подій, описаних в священних текстах. Хай там як, а єврейський народ зі своїм богом Ягве був першим таким яскравим прикладом міцної коаліції окремого народу зі «своїм богом», їх спільної бурхливої діяльності на карті світу. Точніше, подібні приклади існували й раніше: у шумерів, єгиптян, народів майя тощо, але вони не настільки «розкручені» й розтиражовані, як юдейський різновид (ніби акуратно влитий отруйним струмінчиком в лабораторну пробірку офіційного християнства).
Але мова зараз не про юдейські справи, тож повернуся до масиву сусідніх зі стародавньою Руссю угро-фінських племен зі збиральною назвою моксель. В застосуванні до них, ідея про «богів» отримує два наповнення: їх власне та ординське. Власне релігійно-міфологічне наповнення угро-фінської культури спирається на ідею священних каменів «кардо-сярко», котрі мають неземну містичну силу і здатні наділяти своїх вірних всілякими благами, земними та небесними (зцілення, добробут, удача в полюванні та ін.). Якщо опустити варіант «пустих фантазій», то я не виключаю, що деякі камені були майстерно опромінені невідомою нашій науці апаратурою «богів», яка наповнила їх сильною цілющою енергією. Віддаючи свою акумульовану енергію в довколишній простір, магічні камені й справді могли покращувати стан людського здоров’я та здійснювати інший позитивний вплив на людське життя, і це лише підживлювало віру в них місцевого населення. Чому б і ні? Припустимо, так і було.
Але значно цікавішим є другий напрям, отриманий мокселем від Чингізидів. Я нагадаю, що останні щиро вірили в своє небесне походження (від сонячного променя) та високе призначення панувати над «всіма язиками» світу. І якщо вони мали рацію (а ми не можемо відмовити їм в цьому голослівно) і справді знаходилися під захистом «небесних» покровителів, то ймовірно, в якийсь момент ці покровителі переорієнтувалися на колонізованих мокселей, взяли під свою опіку їх. Адже прямі нащадки Чингізидів – казахи, узбеки, татари тощо – після розпаду їх могутньої імперії доволі швидко згасли і вже нічим не виділялися з-поміж інших народів. Відмовившись від своїх «божественних» амбіцій, вони, так би мовити, пішли з великої геополітики, підтвердивши загальне правило кількох відомих вчених (А. Тойнбі, О. Шпенглера, П. Сорокіна та ін.) про фази розвитку світових культур, як-то: народження, зростання, розквіт, надлам, занепад тощо. Після запаморочливого злету в XIII-XV ст., ця тюркська культура поступово втратила свої позиції і вже на період ХІХ ст. перейшла до стану певного занепаду та досить скромного сумирного життя.
Інша справа – Московія. Після розпаду Орди вона лишилася одним з її найпотужніших уламків, з імперськими амбіціями своєї колишньої метрополії, до яких уміло додала ще й християнську «вишеньку на торт». Попри своє офіційне християнство, московитяни всотували в себе віру та надію ординських правителів – «старих царів». Тим легше це могло відбутися, що князівська верхівка і вся еліта Московського, Тверського, Володимирського та ін. споріднених князівств належала до тюрко-ординських родоводів: князі були «небесними» Чингізидами, дворянська еліта – менш високородними фаміліями. Московитяни продовжили справу своїх ординських наставників, але гібридним чином, з поправкою на християнство візантійського зразка. Ще Іван IV Грозний намагався представити себе нащадком римських імператорів, його писарі складали для нього родословну, що йде від самого Риму. А коли на початку XVII ст. закінчилося правління останнього московського Чингізида – Бориса Годунова (мурзи Гудуна), після кількарічних пертурбацій, на його місце жителі держави вперше отримали свого одноплемінника – Олексія Кішку (з фінського роду Кобили). Чи при вінчанні його на царство, чи трохи раніше, Церква дала йому прізвище Романов, проводячи паралель з Римом і запевняючи, що це воно і є – продовження великої місії Римсько-Візантійської імперії, і кому ж, як не йому?.. (сам Бог велів).
Сюди ж додається стара московська ідея «Москва – Третій Рим» («Два Рима пали, третий стоит, а четвертому не бывать»), де падіння Москви розглядається як не-дай-Бог-яка страшна катастрофа, кінець світу (бо не може бути світу без Москви), а на доказ, посилаються на т.зв. шапку Мономаха, котру московитяни видають за подарунок імператора Костянтина Мономаха Київському князю Володимиру Мономаху, який її чомусь ніколи не носив («в киевских текстах об этом «подарке» нет и упоминания», – тихенько знизує плечами російська Вікіпедія). І справді, побачити цей головний убір можна було тільки на московських князях, адже це була шапка-монголка, подарована ханом Узбеком (XIV ст.) комусь зі своїх московських васалів. Мономахи, бачте. Так склалося, що московити, лишаючись уламком держави Чингізидів і всотувавши в себе її кочовий, безґрунтянський характер, продовжували вплавлюватися в християнський світ (принаймні, в деклараціях), поєднавши в собі два потоки імперської «духовності». Вони стали християнами («руськими») з особливою метою – володіти світом, як заповідав великий Чингізхан. І досягли в цьому плані ледь не більших успіхів, ніж свого часу самі «нащадки сонячного променя».
Найвищий геополітичний злет Москви (рука не піднімається написати: «цивілізаційний») прийшовся на середину ХХ ст., коли Радянський Союз не тільки опинився серед переможців в Другій світовій війні, а ще й поставив під свій контроль пів-Європи та велику кількість держав на інших континентах. Це був історичний пік Росії, хоча сама вона розраховувала на більше. Я маю на увазі горезвісну «світову революцію», яку планували радянські вожді і в ході якої під кермо Москви мала перейти спочатку вся Європа, а потім і решта світу. Всі світові держави мали бути «ощасливленими» «найкращим з усіх можливих політичних устроїв» під керуванням «самої духовної у світі країни». Для цього підгодовувався й Гітлер, навчалися і стажувалися в СРСР німецькі офіцери, забезпечувалася необхідними матеріалами німецька військова промисловість (обмежена умовами Версальського договору), підписувалися договори «про ненападіння», вічну дружбу тощо.
Формальним призвідником Другої світової війни і цапом-відбувайлом в очах «всього демократичного світу» мав виступати Гітлер, тоді як Росія, в своєму перверсивному ключі, готувалася до наступального «визвольного походу» на захід, від Німеччини і далі, з метою збільшити список радянських республік, приєднавши до себе всі інші європейські держави. Після чого війна «за звільнення від буржуїв» мала перекинутися на решту континентів і розширити СРСР до масштабів всієї Землі. Як відблиск карколомних задумів Росії, вже в наші дні можна побачити російські товарні вагони з зображенням карти світу з двома півкулями під промовистим написом «русский мир» (якщо це жарт, то в ньому тільки частка жарту). Росіяни сигналізують світові, що вони ніколи не міняються і не міняють своїх «духовно-експансіоністських» планів. «Це жага абсолютної гегемонії над світом і прагнення диктувати йому свою волю – або знищити його. Це шалена, ірраціональна ідея всевладдя однієї банди, яка приставила до скроні всього людства ядерне дуло» (М. Епштейн).
З огляду на свої далекоглядні рішення, до світової війни радянські керманичі готувалися довго і ґрунтовно, з усім жаром та натхненням служителів пітьми. Позбулися кількох мільйонів «ворогів народу» – неблагонадійних громадян, в чиїй відданості Леніну-Сталіну мали певні сумніви. Всіх інших залякали, щоб і не сумнівалися в «правоті революційної справи». Знищили вагому частину україномовного населення (селян, інтелігенцію) – носіїв чужорідної для росіян ментальності, «дисциплінували» решту, отримавши вірних «справі партії» зомбо-виконавців. Кинули в топку «індустріалізації» (як евфемізму підготовки до «визвольного походу» на Європу) десятки мільйонів людських життів, назвавши вчинену ними смертельну жатву «перевагами колективізації». Відомо, що людські жертвоприношення властиві лише темним, сатанинським культам – мабуть, вони генерують якусь низькоякісну енергію, в якості фундаменту для владарювання «Князя пітьми» та його імперії.
Відтак, всі наявні ресурси СРСР направляв на виробництво зброї та підготовку військових частин до нападу (до оборони ніхто не готувався). Військово-технічна оснащеність СРСР на початок війни була значно вищою за німецьку, і Сталін мав всі підстави розраховувати на ідеальний для себе результат великої війни. Але щось пішло не так: дізнавшись про велике скупчення радянських військ на спільному кордоні (для спільного кордону Сталін підтягнув СРСР впритул до Німеччини, по-братськи» поділивши з нею Польщу) і отримавши беззаперечні дані розвідки про підготовку радянських військ до нападу, німці встигли ударити першими. Себе не врятували, але врятували половину Європи, хоч як це дивно не звучить (менше за все вони думали про порятунок Європи). У підсумку, Радянському Союзу довелося вдовольнитися лише кількома сусідніми країнами і половиною Німеччини, та й то – не в складі єдиної союзної держави, а тільки в якості (відносно покірних) сателітів. «Світова революція» не вдалася. Хто врятував цей світ? Аж страшно сказати. Іронія долі.
Комунізм з нацизмом – в чомусь протилежні, в чомусь абсолютно ідентичні світоглядні паліативи. Нацистська Німеччина не збиралася сваритися з СРСР, надаючи перевагу домовленостям про поділ світу на двох, але у Сталіна виявилися значно більші апетити, ніж у Гітлера, йому потрібно було все, а не половина. Такі глобальні інтереси радянських вождів (про світову/перманентну революцію говорили ще Ленін з Троцьким) могли бути інспіровані тими ж (духовними) силами, які свого часу патронували Чингізидів і створювали сприятливі умови для їх успішного просування по Євразії. Плани «богів» не змінилися, змінився лише народ-виконавець. Московитян наділили «духовністю» і переконали в їх «високій місії» (я ж не кажу, що «боги» Чингізидів належали до світлої цивілізації, – більше скидається на щось інфернальне).
Але чи може цивілізація, що володіє високими знаннями й технологіями, бути негативною, нести загрозу світові? Так, якщо вона запозичила всі ці досягнення від іншої цивілізації, яка їх дійсно створила, дійшовши до них в процесі своєї еволюції. Згідно з законом техно-гуманітарного балансу, розвиток технічних засобів в окремому суспільстві має йти в одній динаміці (корелювати) з розвитком і вдосконаленням його морально-етичних засад (сила має врівноважуватися мудрістю). Чим більш високого рівня техніка входить у суспільний вжиток, тим більш морально зрілими мають бути її користувачі, щоб усвідомлювати ризики і утримуватися від спокуси підірвати більше, ніж потрібно для життя. Коли така техніка потрапляє до рук, умовно кажучи, дикунів і троглодитів, це складає небезпеку не лише для них самих, але й для всього довкілля. Так сталося, наприклад, з одним первісним мисливським племенем гірських кхмерів в часи в’єтнамо-американської війни (за даними С. Пегова, Ю. Пузаченка). Коли до рук слаборозвинених туземців потрапили американські карабіни, вони освоїли цю зброю і за декілька років знищили всю фауну в довколишній місцевості, перестріляли одне одного, а ті, хто вижив, спустилися з гір і деградували.
Історичний досвід показує, що високорозвинені культури можуть бути вкрай вразливими до набігів варварів, номадів, піратів тощо. Не виключено, що такі пірати є і в космосі (якщо, звичайно, не відкидати геть усе, що не вписується в нашу «наукову картину світу»). Я припускаю, що темні цивілізації (будемо вважати, що такі існують) – це колективи космічних варварів, які перескочили відразу через декілька історичних фаз, заволодівши плодами чужої праці, чужими винаходами та інструментами, морально не будучи до них готовими. В цій невідповідності між рівнями технічного і гуманітарного оснащення «мавп з гранатою» криється велика небезпека. Судячи з деяких прикмет, саме таких «богів-покровителів» мали біблійні євреї, арабські мусульмани (з трансфером «богів» до турків-сельджуків, османів тощо), тюркські Чингізиди (з трансфером до московитян), німецькі нацисти та ін. Можливо, окремі з цих етноспільнот давно втратили свою «божественну» прихильність, але продовжували (чи продовжують) грати в неї, відтворювати її в своїй уяві. Я припускаю, що таке могло статися з підданими Третього рейху. Іронія долі: не менш інфернальні за московських, нацистські «боги» не виграли самі, але й не дали остаточно виграти московським.
Не можна виключати й такого припущення, що повалені «боги» нацистів не пішли від нас назавжди, а нещодавно повернулися, втілившись в ідею «цифрового концтабору» та супутніх «трансперсональних» програм для людства, котрі з цього витікають. Росія «подарувала» світові експеримент тотального контролю над людиною – і певні сили вже сьогоднішнього світу дуже вдячні їй за це, можливо навіть, мають з нею деякі домовленості, адже досвід – безцінна річ. Тільки тепер ці сили взяли під свою опіку вже не окремий народ чи державу, а цілий наддержавний організм. В такому разі, в смислі сили і потужності, вони сьогодні «на коні», їм просто немає рівних. Виглядає саме так. Щойно їм вдався на відмінно їх останній, найзухваліший проект (по трансформації людини і світу), і тепер вони набирають все більше обертів, намагаючись перевести людство до «нової нормальності» (але це тема іншого розбору).
Я повернуся до питання, чому росіянам так конче необхідна Русь для їх комфортного само-відчуття. Здавалось би, з початку Новітнього часу (XVIII ст.) і майже до кінця ХХ ст., Росія досягла небачених висот і так глибоко закарбувала себе в геополітичну карту світу, що могла би вже дозволити собі шляхетну розкіш бути собою. Це тільки підняло би її в очах навколишнього світу, адже здійснити такий грандіозний ривок впродовж короткого, за історичними мірками, періоду – від XII ст., коли її напівдикі предки жили в глухих лісах, в той час як навколо буйно шуміли видатні цивілізації Заходу і Сходу, з кам’яним будівництвом, водопроводом і каналізацією, чудовими дорогами та логістикою, не кажучи вже про землеробство, писемність та ін. ознаки високої культури, – і до умовної «атомної бомби» та статусу одного з полюсів двополярного світу на середину ХХ ст., – це неабияке досягнення. Можна навіть сказати, унікальне.
Але ні. Чому ж ні? Ми бачимо, що безталанний моксель хтось ніби тягнув за шкірку вперед, втягував силою в ту чи іншу цивілізацію. Йому не давали рухатися поступально, постійно зривали його природну еволюцію, переводили на все готове, змушували користуватися чужими досягненнями, не давали морально дозріти до певних цивілізаційних кроків. Не самі росіяни були ініціаторами такого розвитку подій. До них завжди хтось приходив – з заходу чи зі сходу – і кардинально міняв їх світ. Спочатку це був безземельний князь-невдаха з Русі, потім більш ніж удатна Золота Орда. Пізніше щасливі для Московії обставини, до яких сама вона не мала особливого стосунку, дозволили їй отримати в своє розпорядження Україну і здійснити стрибок на нову культурно-цивілізаційну орбіталь. Далі московити загарбали Польщу, країни Кавказу, Середньої Азії та Прибалтики – теж багато в чому більш розвинені культури, ніж московська, і чимало розжилися їх культурними здобутками. Навіть атомну бомбу росіяни отримали через своїх американських агентів, а не в результаті власних наукових відкриттів.
Отримавши таку ініціацію в часи свого до-неолітичного буття, росіяни звикли до думки, що всі новітні технології вони завжди будуть отримувати ззовні. Відповідно, основна частина їх досліджень була зорієнтована не стільки на власний творчий пошук, скільки на крадійство, підкуп, вилучення з чужих джерел. Більшість їх високих технологій – це не плоди наукової творчості російських вчених, а гарна робота їх розвідувально-агентурних мереж. Росія поводиться як така культура, що постійно перескакує через декілька історичних фаз, нагадуючи при цьому підлітка, який знайшов в дворі гранату і має лише два варіанти подальших дій (підірвати чи не підірвати). Для неї не проблема – самоприниження, відчуття своєї ницості, неповноцінності. Був навіть період, коли російська влада та дворянство залюбки переходили на французьку мову, бо вбачали в ній ознаку вищості та елітарності. Це жодним чином не вважалося у них принизливим, ганебним, а, навпаки, додавало їм якогось аристократизму, у власних очах. Вони легко міняли своє на чуже, якщо це чуже було їм більше до вподоби.
Росія втратила не тільки своє, вона втратила себе. А натомість, тягнеться за Руссю. Я можу припустити, що вона так наполегливо хапається за це чуже ім’я не тому, що сама цього хоче, а тому, що це є частиною великого плану, навіть не в російських кабінетах складеного. Це те, що вона отримала ззовні (або згори) і несе крізь все своє життя. Не знає чому, не знає для чого, але виконує і далі буде виконувати цей незрозумілий задум до кінця, як ніби в ньому криється щось сокровенне і важливе, її «ключі від Неба». Саме слово «Русь» для неї є священним: це більше, ніж країна, більше, ніж народ, це кодове поняття на кшталт «святого Граалю», що відкриває двері до райських сфер і обіцяє якесь тисячолітнє щастя. Немовби десь під Києвом заритий магічний меч-кладунець, що дає ту саму омріяну владу над рештою світу. Або там міститься Архімедова точка опори, що перевертає світ. Я можу й далі наводити відомі образи й порівняння, і всі вони чудово надаються на описання маніакально-маразматичної пристрасті російського народу.
Між тим, сама того не розуміючи, Росія вбиває Русь, знецінює її, закреслює, перекодовує на протилежне – можливо, в цьому й полягає «духовне» завдання Росії? Ліквідувати Русь, зайняти її місце, відібрати її хварну (як той Іаков, що відібрав у Ісава право первородства та батьківське благословіння, а бог Ієгова освятив цей злочин) – це цілковито усвідомлена мета, але не самої Росії, а тих «духовних» сил, які опікають і контролюють її, допомагають досягати омріяних вершин. А якщо припустити, що за Руссю стоїть якась інша високорозвинена цивілізація, яку вони розглядають в якості свого конкурента і яка по-справжньому вкорінена на цій землі, перебуває з нею в гармонійному союзі і, зрештою, дійшла до всього самостійно, своїм власним розумом (скоріше за все, вона володіє тим, що хоче забрати собі цивілізація «богів» Росії), тоді це виглядатиме не просто як конфлікт між окремими народами та культурами, а як нова «війна богів».
Тут можна було би задатися питанням: чому ж русини-українці не отримали від свого «шефського» прогресора всіх необхідних для свого захисту ресурсів, того самого умовного Граалю, чи магічного меча, котрий легко вбиває усіх ворогів? Як на мене, відповідь очевидна: наші люди ще не готові до таких енергій. І якщо «наш» прогресор належить до світлої цивілізації, він це розуміє. Все має бути вчасним. Але я хочу вірити, що вища (небесна чи земна) підтримка у нас є, і в вирішальний момент ми її відчуємо. Адже наші терени є батьківщиною всієї індоєвропейської раси, саме тут вона сформувалася, вийшла на історичну сцену, і в її межах, ми – найдревніший автохтонний народ, «берегині» і хранителі своєї землі. Наш народ ніколи не ставив собі за мету завоювати світ, не намагався отримати бажане через обман і фальсифікацію, не видавав себе за когось іншого, не привласнював чужої долі, чужого життя. Йому завжди були притаманні благородство, лицарство, поняття гідності і честі, і зрештою, гра за правилами. Навіть в «темні віки» Середньовіччя, коли світ тримався на імперіях як мало не єдиній можливості зберегти державність, найбільш войовничий руський князь Святослав Завойовник завжди попереджав перед військовим походом тих, проти кого йшов: «Іду на ви» (принаймні, так написано в літописі). І ми досі граємо за правилами.
«Війна богів», що розгортається практично перед нашими очами, звичайно, не вичерпується стосунками між Росією та Україною, – це протистояння значно більш масштабне і багатогранне. Це глобальна криза, де російсько-українська війна – лише один з її видимих аспектів. Ми потрапили в зону величезних всепланетних зрушень, коли те, що вчора здавалося найгіршим і найстрашнішим, завтра може виглядати легкою розминкою перед початком справжніх жахливих подій. І головним ключем до перемоги в цій війні (між справжністю і сурогатом) є тільки право (чи розкіш) бути собою, лишатися собою, попри всі зовнішні зусилля нас стерти, знищити, змінити, «покращити», перекодувати, провакцинувати, трансперсоналізувати, нав’язати чужу «кращу» мову тощо. Іншого шляху немає. Не давати себе знищити, не давати відібрати особистість, індивідуальність, обличчя, своє я…
Вже восьмий рік (і четверте століття) у нас іде гібридна війна з Росією. Паралельно з торгово-економічними та культурно-спортивними стосунками і гібридними переговорами «тристоронніх контактних груп», розширених «нормандських форматів» та заспокійливої «глибокої стурбованості» міжнародної спільноти, від першого до сотого рівня.
Війна йде на українській землі, окупованій росіянами, ведеться з їх боку переважно силами місцевих колаборантів під доглядом і командуванням російських офіцерів. Це війна за першу стадію ракової хвороби під назвою «русский мир». Мета України в цій війні – самозахист, відкидання агресора назад до (Залісся) Росії, звільнення окупованих людей (бо не всі колаборанти) і територій, і зрештою, довгоочікуваний початок інтеграції в соціально-економічний простір Європи та, ширше, західного світу (чого, звичайно, Росія ніяк не хоче допустити).
Мета Росії – знищення України як нації та держави, відновлення своєї горе-імперії в межах XX ст. (це для першої стадії хвороби) і створення свого окремого військово-політичного союзу, з надією досягнути колись співмірних об’ємів противаги військовому блоку НАТО. Іншими словами, Росія прагне відновити той самий двополярний світ, наявність (чи ілюзія наявності) якого в старі радянські часи гріла її самолюбство, створюючи для неї враження рівності з Америкою, хоча би в військовому відношенні, бо економіка СРСР аж ніяк не надавалася на такі можливості.
Коли президент Росії В. Путін в своїх промовах, які він рясно викладає в ЗМІ від самого початку вторгнення (20.02.2014 р.) і до сьогодні, розповідає про погану українську державу і гарний український народ, називаючи його «одним народом» з росіянами, це означає лише одне – бажання ліквідувати Україну як державу. Українці для нього гарні виключно як «бесхозный» народ без держави, який він прагне «врятувати», доєднати до «єдинокровних братів» і здійснити давню мрію попередніх поколінь фальсифікаторів російської історії – зробити так, щоб нарешті всі повірили в цей фальсифікат («чтоб сказку сделать былью»), – те, чого їм раніше не вдавалося. Але навіть якщо вдасться і в світі не залишиться жодної людини, яка би знала правду, «русские» вже одно не стануть руссю, не відчують себе руссю (бо це або є, або ні).
У відповідь на заклик свого чергового монарха, російський народ завзято підхоплює його ідею, так само відчуваючи якусь підсвідому потребу в українцях (незрозумілу і неартикульовану), а на словах бажаючи порятувати «нерозумних братів» (які не розуміють свого щастя), подарувати їм радість нового співжиття в старих обіймах «щасливої сім’ї/тюрми народів». Але підхоплює народ ідею чи сам ініціює? От тут питання рівня «курка чи яйце?»
Читаю книгу З. Бзежинського «Велика шахова дошка», написану в 1997 р., по свіжим слідам розпаду СРСР: «Попри риторику і збудження політичної еліти з приводу особливої місії Росії на території колишньої імперії, російський народ – частково від явної втоми, але і зі здорового глузду, – проявив мало ентузіазму по відношенню до честолюбних програм реставрації імперії». І тут пригадується Крим. «Росіяни схвалили відкриття кордону, свободу торгівлі, свободу пересування і особливий статус російської мови, але політична інтеграція, особливо якщо вона була пов’язана з затратами чи вимагала проливати кров, викликала мало ентузіазму». І тут пригадується Донбас. «Про розпад Союзу жаліли, до його відновлення ставилися прихильно, але реакція суспільства на війну в Чечні показала, що будь-яка політика, пов’язана з застосуванням чогось більшого, ніж економічні важелі і/або політичний тиск, підтримки народу не отримає». На жаль, отримала. Сперечатися тут нічого, «злий ворог Росії», пан Бзежинський мав значно кращу думку про морально-етичне обличчя пересічного росіянина, принаймні, в 1997 р.
«Шли годы. Смеркалось»… Було достатньо якихось двох десятків років, щоб найдуховніший в світі народ знову відчув свою «базову потребу» в «справедливості» і «відновленні». Тож не так важливо, чи був він готовий проливати свою та чужу кров заради своїх імперських примх в 1997 р., – важливо те, що він був готовий це робити раніше і готовий це робити зараз. Не просто готовий, а робить! Такий народ Росії. Сьогодні багато хто надіється на демократизацію цієї несамовитої країни, нові перевибори, прихід до влади О. Навального (як «символу вільної Росії») і тому подібних псевдо-демократів, якісь нові домовленості, з референдумами та ін. ліберальними коржами-пряниками, але тут очевидно: ця країна ніколи не зміниться. Вона завжди буде створювати проблеми для інших і для себе самої, поки буде виконувати чужу, сторонню, сугестовану їй програму, що спирається на примарне, фальшиве тло. І скільки би її громадяни не тасували колоду різних форм державного правління, лишаючись при цьому в своїй уяві «русскими» та «слов’янами» і виводячи своє походження та державність від Києва, Рюрика та древньої Русі, вони завжди будуть годувати інфернальні сили, вся їх енергія йтиме лише туди.
Проте навіть міфологічний Ангра-Манью може знову стати богом, така можливість в нього буде, в Кінці всіх часів. Лише за умови, що він зробить вибір в сторону суб’єктності і повернеться до статусу творця, як йому належало від самого початку. Він спробував інакше, пішов не в тому напрямі, зробивши неправильний вибір, – тепер матиме можливість виправити свої помилки і стати собою. Так стверджує Авеста. На рівні людей та народів – те саме. Головне, що росіянам треба для душевного здоров’я, – це відновити свою власну ідентичність, власне я. Зрозуміти, хто вони є насправді, де їхня мова, де культура, – і повернутися до свого коріння, до своєї родової назви, зрештою, до рідної лексики. Без цього ніякого зцілення не буде. Росія завжди буде, образно кажучи, кувалдою в руках темних сил, якою вони будуть широко розмахувати на всі боки, намагаючись розчистити для себе життєвий простір – чи що там є метою темних сил? Лякаючи нас (буквально так!) своїм майбутнім цивілізаційним зльотом і вимагаючи від нас оброку у вигляді відмови від себе, вони не розуміють, що в тому злеті (з поправкою на реальні обставини) самі вони ніколи не будуть щасливими. Щасливим не буде ніхто, хоча дехто матиме ілюзію щастя, на деякий час, поки триває наркотична реакція. Не може бути щастя без гармонії, не може бути гармонії без правди, не може бути правди без здатності прийняти себе тим, хто ти є.
Бо тут немає кращих чи гірших, всі ми діти Бога, всі маємо в собі любов і тепло і потребу ділитися ними з іншими. Важливо тільки вміти реалізувати себе, свої таланти і природні схильності, займатися спорідненою для себе справою (як закликав засновник української класичної філософії Г. Сковорода), йти своїм шляхом і не дозволяти нікому збити себе з нього, зрадити собі, зневажити себе. Ми маємо право бути собою і реалізовувати цей концепт – «бути собою». Такими нас створив Господь. Нехай всі будуть світлими і щасливими.
